Іван Золотоустий — пастир із золотими устами

Хто він був

Іван Золотоустий народився близько 347 року в Антіохії, у Сирії, в родині військового урядовця й здобув найкращу класичну освіту, яку тільки могла дати його доба, а тоді навернувся до аскетичного християнського життя під проводом єпископа Мелетія. Кілька років, що сформували його, він провів ченцем у сирійській пустелі, а потім повернувся до Антіохії, де його проповідницький дар збирав величезні натовпи й приніс йому посмертне ім’я, під яким його пам’ятає історія: Хризостом, «Золотоустий». У 398 році імператор Аркадій, усупереч його волі, призначив його архієпископом Константинопольським, і Іван прийняв цей уряд з тією ж прямотою, з якою брався за все: він одразу продав розкішне оздоблення єпископських палат і на виручені кошти збудував лікарні для бідних, усунув продажних священнослужителів і почав щонеділі проповідувати — імператриці й жебракові з однаковою відвертістю. Його відмова лестити можновладцям обернулася двома засланнями, і друге з них його вбило: він помер 407 року під час примусового переходу в горах Понту.

Його бачення пастирського покликання

Головний твір Івана Золотоустого про пастирське служіння, «Про священство», написаний на початку його шляху, досі лишається одним із найглибших розборів пастирського покликання в усій християнській літературі. Його основна думка оманливо проста: душпастирство — найвимогливіше, найвідповідальніше і найнебезпечніше з усіх людських занять. Воно вимагає більшого, ніж медицина, більшого, ніж право, більшого, ніж державна справа, бо його царина — вічна душа, а його невдачі вимірюються не земними втратами, а втратою, якої вже не виправити. Золотоустий писав це не для того, щоб відстрашити пасторів, а щоб покликати їх до такої серйозності, яка відповідала б вазі того, що поставлено на карту.

Підвалиною пастирського бачення Золотоустого було розуміння, що громада — не публіка пастора, а його отара, живе тіло, за яке він, під владою Христа, відповідає. Спираючись на слова Самого Ісуса, він якнайгостріше протиставляв пастиря й найманця: «Я пастир добрий: пастир добрий душу свою кладе за вівцї.

Наймит же й хто не пастир, що не його вівцї, бачить вовка йдучого, та й кидає вівцї, та й утїкає» (Йоана 10:11–12). Випробування справжнього пастиря, навчав Золотоустий, приходить не тоді, коли служіння легке, а громада зростає, а тоді, коли з’являються вовки, — коли стояти твердо чогось справді коштує. Сам він витримав це випробування ціною власного життя.

Так само наполегливо Золотоустий твердив, що вірна проповідь — непорушне серце пастирського служіння. Пастир, який не годує отари Словом, — пастир лише на ім’я. Він проповідував вірш за віршем цілі книги Біблії в добу, коли так робили нечасто, бо був переконаний, що громаді потрібна вся Божа воля, а не дібрані уривки. Павлове доручення він сприймав абсолютно буквально: «проповідуй слово, настоюй в час і не в час, докоряй, погрожуй, благай з усяким довготерпіннєм і наукою» (2 Тимотея 4:2). Його власні проповіді, що збереглися — вісімдесят дев’ять бесід на Євангеліє від Матвія і шістдесят вісім на Книгу Буття серед сотень інших, — були живим утіленням цієї заповіді. Це були не риторичні виступи, а пастирські вчинки — дбайливе, неперервне, терпляче годування отари.

Його пастирське богослов’я бідності належало до найсвоєрідніших і найвимогливіших його внесків.

Золотоустий вірив, що те, як громада ставиться до бідних, прямо показує, наскільки серйозно вона зрозуміла Євангеліє. Його проповідь на 25-й розділ Євангелія від Матвія, в якій він виводив приголомшливий висновок, що Христос присутній у кожному голодному, спраглому і бездомному, була однією з найбільш суспільно пекучих пастирських проповідей в історії християнства.

Він писав: «Хочеш ушанувати тіло Христове? Не зневажай Його, коли Він нагий. Не шануй Його в храмі шовками, щоб потім знехтувати Ним надворі, де Він терпить холод і наготу». Він обґрунтовував це не суспільною теорією, а Павловим проголошенням: «Нема Жидовина, нї Грека; нема невільника, нї вільного; нема мужеського полу, нї женського: усї бо ви одно, в Христї Ісусї» (Галат 3:28). Пастирська спільнота, яка поставиться до цього вірша серйозно, доводив він, не може бути байдужою до тілесних страждань жодного зі своїх членів.

Золотоустий був також великим пастирським богословом мужності. Він бачив довкола себе забагато пасторів, які ретельно вираховували, скільки правди можуть собі дозволити проповідувати, щоб не образити тих, чиє заступництво утримувало церкву. Таке служіння він вважав негідним навіть зневаги. Обов’язок пастора — не перед власним становищем у суспільстві, а перед душами, довіреними його опіці, а цим душам потрібна правда навіть — і особливо — тоді, коли її не хочуть чути.

Він незмінно й непохитно тримався Павлового застереження: «Буде бо час, що здорової науки не послухають, а по своїх похотях виберуть собі учителїв, ласкані (од них) слухом» (2 Тимотея 4:3). Золотоустий відмовився бути одним із таких учителів. Два заслання стали ціною, яку він заплатив за цю відмову, і заплатив він її без нарікань.

Останнім його пастирським заповітом став приклад власної смерті. Коли вояки гнали його горами крізь лютий осінній холод, а він уже не мав сили йти, він помер з тими самими словами на устах, якими колись розпочав своє служіння: «Слава Богові за все». То була пастирська смерть у найповнішому сенсі — смерть, яка проповідувала. Упродовж усього служіння він навчав громаду, що страждання — не заперечення Божої любові, а участь у стражданнях Христа. Тепер він показав їм, який вигляд це має в людині, що в це вірить. Він прожив Павлове свідчення: «я бо навчивсь, що маю, тим і вдовольнятись» (Филипян 4:11). Він навчився. І словом, і прикладом навчив того самого й свою отару.

Молитва

Господи Ісусе, Добрий Пастирю, дай нам мужність Золотоустого — проповідувати Слово і тоді, коли його радо слухають, і тоді, коли ні; ставати між нашими людьми й вовками, хоч би чого це коштувало; і любити бідних не як проєкт, а як Тебе Самого. Зроби нас пастирями, готовими віддати свою вигоду, свою репутацію і свій спокій на служіння отарі, яку Ти довірив нашій опіці.

Амінь.