Вступ: тягар і слава пастирського покликання

Немає іншого покликання, подібного до цього. Пастор стоїть на перехресті вічного й буденного — однією ногою в богословській бібліотеці, другою в лікарняній палаті; одна його рука лежить на Святому Письмі, друга — на плечі людини, чий світ щойно розвалився. Він водночас учень, проповідник, порадник, утішитель, провідник і слуга. Він несе тягар душ. Він відповідає перед Богом за духовне живлення й захист людей, які одного дня стануть перед Всемогутнім, — і він це знає. Чоловіки, про яких розповідає ця книжка, відчували цей тягар, прийняли його і з Божої благодаті несли його з такою вірністю, що історія не змогла її забути.

Пастирське покликання — не людський винахід. Воно випливає просто з Божого серця, адже Бог через усе Святе Письмо об’являв Себе як пастиря. Цей образ трапляється всюди.

Ісая почув Божу обітницю: «Як пастирь, пасти ме він стадо своє; на руки ягняток брати ме він і носити їх на грудях у себе, а дійні водити» (Ісаїї 40:11). Ще перш ніж дати Церкві її людських підпасків, Бог явив Свою власну пастирську вдачу як взірець, який їх буде покликано наслідувати. Кожен пастор, що колись плакав разом із зажуреною вдовою, шукав заблудлу душу чи терпляче годував духовно голодних, робив це як відблиск Бога, Який Сам є першим і найбільшим Пастирем.

Бог не вагався вимагати звіту від людських пастирів за те, як вони дбають про Його отару. Єзекиїл записав одні з найпронизливіших слів у всій пророчій літературі — слова, звернені не до поган, а до власних провідників Ізраїлю: «Горе пастирям Ізрайлевим, що пасуть самих себе! Чи не вівцї ж бо пастирям пасти? Ви їли молоко й з’одягались у вовну та заколювали вівцї годовані, стада же не пасли. Слабих у стадї ви не покріплювали, й недужних не вигоювали; поранену не перевязували й розпуджених не привертали та й загублених не шукали» (Езекиїла 34:2–4). Цей Божий вирок, якщо прочитати його навпаки, водночас є найповнішим описом обов’язків вірного пастирського служіння, який будь-коли було написано. Добрий пастир робить саме все те, що тут названо занедбаним.

Який він, добрий пастор? Передусім він не мотиваційний промовець, не керівник неприбуткової організації і не духовний розважальник. Це чоловік, покликаний Богом годувати, захищати, провадити й любити певне коло людей, довірених його опіці, — не на час особистих амбіцій, а на довгу дорогу вірного служіння. Десятеро чоловіків цієї книжки не були однаково обдаровані, однаково освічені чи схожі вдачею. Золотоустий громовим голосом проповідував з великої кафедри Константинополя і пішов у вигнання, бо відмовився лестити можновладцям. Джордж Герберт писав вірші в сільській парафії і помер у тридцять дев’ять років, цілковито змінивши її. Річард Бакстер обходив кожну домівку в Кіддермінстері з катехизмом і палким переконанням, що жодна душа в його парафії не повинна загинути через брак пастирської уваги. Дітріх Бонгоффер очолював нелегальну підпільну семінарію і пішов на шибеницю, аби тільки не поступитися чистотою Церкви, якій служив.

Настанова апостола Павла ефеським пресвітерам і досі залишається найточнішим описом того, чого вимагає пастирське покликання: «достерегайте себе і все стадо, в котрому вас Дух сьвятий настановив єпископами, щоб пасти церкву Божу, котру придбав кровю своєю» (Дїяння 20:28). У цьому наказі нероздільні дві речі: пастор мусить спершу пильнувати себе — свою душу, свою ходу з Богом, свою чесність, — а тоді вже отару. Людина не може дати того, чого не має. Пастир, чия власна душа виснажена голодом, незабаром не зможе годувати тих, хто під його опікою. Чоловіки з цієї книжки це розуміли.

Їхня пастирська плідність була нерозривно пов’язана з їхньою особистою побожністю.

Настанова Петра пресвітерам несе в собі і вагу наказу, і тепло запрошення: «пасїте стадо Боже, що у вас, доглядаючи не по неволї, анї для поганої користї, а з доброго серця; анї пануйте над народом, а взором будьте стада; і як явить ся Пастир-Начальник, приймете невянучий слави вінець» (1 Петра 5:2–4). Саме ця остання обітниця — нев’янучий вінець із рук Самого Пастиреначальника — підтримувала цих десятьох чоловіків упродовж десятиліть непомітного, жертовного, часто невдячного служіння. Вони працювали не заради людських оплесків. Вони працювали для єдиного Слухача.

Ці розділи — не житія святих. Вони не вдають, ніби ці чоловіки не мали вад і не знали невдач. Дехто з них припускався серйозних помилок; дехто був недосконалий у тому, що визнають із болісною щирістю їхні власні писання. Об’єднувала їх не досконалість, а глибока серйозність щодо пастирського покликання — переконання, що прийняти довірену опіку над душами — це найурочистіша відповідальність, яку може нести людина, і рішучість виконувати її з Божої благодаті, віддаючи все, що мали.

Ці сторінки написано для пасторів і для тих, хто їх любить. Їх написано для семінаристів, які ще вирішують, якими служителями стануть, для пресвітерів, які запитують себе, чи має значення тиха вірність їхнього служіння, і для членів церкви, які хочуть зрозуміти покликання чоловіка, що тиждень у тиждень стоїть перед ними. А понад усе їх написано для кожного, хто прагне пасти — у будь-якій формі, у будь-якому масштабі — у дусі Того, Хто сказав: «Я пастир добрий».