Мартін Ллойд-Джонс — лікар, що зцілював душі

Хто він був

Девід Мартін Ллойд-Джонс народився 20 грудня 1899 року в Кардіффі, в Уельсі, у родині фермера-молочника, який згодом перевіз сім’ю до Лондона. Він виявив надзвичайні академічні здібності й здобув фах лікаря, а в свої двадцять із гаком років став молодшим асистентом сера Томаса Гордера — лікаря королівської родини й найвидатнішого клініциста Англії. Здавалося, йому судилося піднятися на самі вершини британської медицини. Натомість 1927 року він залишив медичну кар’єру, погодився на різке зменшення доходу й став пастором невеликої конгрегаційної церкви, що ледве трималася, в Аберавоні, у Південному Уельсі, — робітничій шахтарській громаді. Він служив там одинадцять років, а тоді 1938 року прийняв покликання до Вестмінстерської каплиці в Лондоні, де наступні тридцять років проповідував громаді в кілька тисяч людей. Його п’ятничні вечірні біблійні студії та довгі цикли викладових проповідей — серед них тринадцять років над Павловим посланням до Римлян — склали корпус надрукованих проповідей, який і досі належить до найчитаніших в англомовному світі. Він помер 1981 року у віці вісімдесяти одного року.

Його бачення пастирського покликання

Пастирське бачення Ллойд-Джонса сформувала його медична підготовка, і він визнавав це впродовж усього свого служіння. Метод лікаря — ретельний діагноз перед призначенням, увага до глибинних причин, а не до поверхових симптомів, відмова давати ліки, які знімають лише ту скаргу, з якою прийшов хворий, а глибшу недугу лишають неторканою, — це, на його переконання, і був саме той метод, якого вимагає служіння вірного пастора-проповідника. Громада, яка дістає розраду без діагнозу, подібна до пацієнта, якого відіслали додому зі знеболювальним, тоді як йому потрібна була операція. Перший обов’язок пастора-лікаря — правда про стан хворого, а не його спокій.

Найглибше переконання Ллойд-Джонса щодо проповіді — яку він вважав головною пастирською дією — полягало в тому, що вона є не просто передаванням інформації чи навіть доктрини, а подією, в якій Сам Бог промовляє через Своє Слово до зібраної громади. Він мав богослов’я проповідуваного Слова як живого Божого голосу, що спиралося на Павлів опис того, як прийняли Євангеліє в Солуні: «Того ж то й дякуємо Богові без перестану, що ви, прийнявши слово проповідї Божої від нас, прийняли не яко слово чоловіче, а (яко ж справдї є,) слово Боже, котре й орудує в вас віруючих.» (1 Солунян 2:13). Діяло Слово — не проповідник, не проповідь, а саме Слово, живе й дієве в тих, хто його приймав. Завдання проповідника полягало в тому, щоб не стояти на шляху цієї дії й дати Слову зробити те, що може зробити лише Слово.

Його великі цикли проповідей, особливо виклад Послання до Римлян, були тривалим актом пастирської опіки над людиною цілою. Він вірив, що доктринальна проповідь, коли її провадять як належить, не протилежна пастирській теплоті, а є її найглибшим виявом, — бо саме ті люди, які найясніше розуміють учення про благодать, виправдання й освячення, найкраще підготовлені до того, щоб терпіти страждання, опиратися спокусі й зберігати віру під тиском. Він обґрунтовував це власними словами Павла про його метод: «Бо не соромлюсь благовіствування Христового, сила бо Божа на спасеннє всякому віруючому, Жидовинові перше, а потім і Грекові. Правда бо Божа в йому відкриваєть ся» (Римлян 1:16–17). Євангеліє в усій його доктринальній повноті було не тягарем, з яким треба якось упоратися, а силою, яку треба вивільнити. Його тридцять років викладової проповіді були тридцятьма роками вивільнення цієї сили.

Ллойд-Джонса, як і Тозера, глибоко непокоїло те, що він вважав знецінюванням християнського богослужіння в середині двадцятого століття. Він вірив, що церква поступово замінила зустріч із Богом людською діяльністю — що молитовні зібрання перетворилися на планувальні наради, богослужіння — на вистави, а євангелізація — на торгівлю. Він кликав церкву повернутися до того, якою Дії описують найпершу громаду: «Пробували ж у науцї апостолській, і в общинї, і в ламанню хлїба, і в молитвах. Був же на кожній душі страх, і багато чудес і ознак робилось через апостолів.» (Дїяння 2:42–43).

Благоговійного страху — ось чого бракувало. Церква, яка втратила благоговійний страх перед Богом, утратила щось суттєве, і жодні програми чи заходи не могли б цього замінити.

Так само наполегливо він стверджував, що пастор мусить проповідувати всю волю Божу, разом із найвимогливішими й найнезручнішими її вимірами. Прощальну Павлову промову до ефеських старших у Мілеті він уважав найпроникливішим місцем Нового Завіту для кожного, хто обіймає пастирське служіння: «Бо я не вхилявсь обявляти вам усяку волю Божу. Тим достерегайте себе і все стадо, в котрому вас Дух сьвятий настановив єпископами, щоб пасти церкву Божу, котру придбав кровю своєю.» (Дїяння 20:27–28).

Уся воля Божа: не дібрані уривки, не приємні частини, не те, що викличе схвальний відгук, а все — проповідуване з усією владою людини, яка розуміла, що ціна, заплачена за ці душі, — кров Сина Божого.

Пастирське життя Ллойд-Джонса у Вестмінстерській каплиці було сталим, неквапливим і глибоким служінням своїй громаді через проповідь, особисте душпастирське порадництво й молитву. Ті, хто його знав, часто казали, що сама його присутність мала якусь духовну вагу, — не суворість, а поважність, поважність людини, яка жила перед Богом і знала це. Він засвоїв те, що наказував автор Послання до Євреїв: «Тим же оце й ми, маючи кругом нас таку тьму сьвідків, відложивши всяку гордість і гріх, що путав нас, з терпіннєм біжім на боротьбу, що перед нами, дивлячись на Ісуса, починателя і звершителя віри» (Євреїв 12:1–2). Він біг із терпінням. Він дивився на Ісуса. Він завершив біг. І громада, яку він по собі залишив, стала багатшою за кожен рік, що він їй служив.

Молитва

Господи Слова й Духа, зроби нас пасторами, які не соромляться повного Євангелія й відмовляються пропонувати своїм громадам зручні замінники справжнього. Дай нам терпіння Ллойд-Джонса до довгої праці викладової проповіді, його діагностичне око, щоб бачити, чого насправді потребують наші люди, і його святу поважність — вагу людини, яка знає, що стоїть між живим Словом і його вмирущими слухачами. Нехай наше служіння вимірюється не розміром, а вірністю всій волі Божій. Амінь.