Гелен Роузвір — лікарка, яка назвала страждання привілеєм

Хто вона була

Гелен Роузвір народилася 21 вересня 1925 року в Гейлібері (Англія) у заможній родині вищого середнього класу, а до Христа навернулася під час навчання в Кембриджі. Вона здобула фах лікарки й 1953 року вирушила до Бельгійського Конго (нині Демократична Республіка Конго) від WEC International. Більшу частину наступних двадцяти років вона провела в Конго: будувала лікарню, навчала медсестер і закладала медичну школу в надзвичайно важких умовах. 1964 року, під час повстання сімба, що спалахнуло після здобуття Конго незалежності, її захопили повстанці, і кілька місяців вона зазнавала жорстокого насильства, аж поки її не визволили. Після одужання вона ухвалила рішення — про нього розповідають її спогади «Дай мені цю гору» (Give Me This Mountain) — повернутися до Конго і служила там до 1973 року. Решту десятиліть свого життя вона виступала й писала про привілей страждати в служінні Христові — аж до своєї смерті 2016 року у віці дев’яноста одного року.

Її бачення місійного й жертовного служіння

Найважливішим внеском Гелен Роузвір у богослов’я місійної жертви стало запитання, яке, за її словами, поставив їй Бог найтемнішої ночі її полону: «Чи можеш ти подякувати Мені за те, що Я довірив тобі цей досвід, навіть якщо Я ніколи не скажу тобі чому?» Це запитання все перевернуло. Страждання не було богословською проблемою, яку треба розв’язати, чи жорстоким випадком, який треба пояснити; воно було виявом Божої довіри — певне випробування довірено певній людині, бо те, як вона його пройде, здійснить щось таке, чого неможливо здійснити жодним іншим способом. І вона в тій темряві вирішила відповісти на це запитання «так». Це стало підвалиною її служіння словом і пером, яке допомогло десяткам тисяч християн примиритися з власним стражданням.

Богослов’я Роузвір про місіонера як носія скарбу в крихкій посудині було взяте просто з Павлового опису апостольського служіння: «Маємо ж скарб сей у глиняних посудах, щоб премножество сили було від Бога, а не від нас. У всьому горюємо, та не нарікаємо; трівожимось, та не теряємо надїї; гонять нас, та ми не покинуті; повалені ми, та не погублені» (2 Коринтян 4:7–9). Скарбом було Євангеліє.

Глиняним посудом була вона сама — англійська лікарка з усією тією крихкістю, вразливістю й ламкістю, що їх несе в собі людське тіло. Саме її крихкість і була суттю: вона робила очевидним, що надзвичайна сила того, що відбувалося в Конго, належала не їй.

Розуміння страждання як спільності в стражданнях Христових дало їй рамку, у якій вона могла прийняти пережите насильство так, щоб воно не зруйнувало її віри. У надзвичайних Павлових словах до филип’ян вона знайшла не мазохізм, а глибоке місійне богослов’я: «щоб розуміти Його, і силу воскресення Його, і спільність мук Його, приподоблюючись смерти Його» (Филипян 3:10). Те, що зробили з її тілом 1964 року, було, як вона згодом повірила, мірою тієї близькості, з якою Бог дозволив їй розділити власний Христів досвід насильства й покинутості.

Вона не просто щось пережила. Вона мала в чомусь спільність.

Її рішення повернутися до Конго після полону було, мабуть, найвиразніше місійним учинком усього її служіння. Вона мала всі людські підстави залишитися в Англії. Її було зґвалтовано й травмовано. Країна й далі була небезпечною. Ніхто не дорікнув би їй, якби вона лишилася.

Але вона почула особливий поклик до особливого місця, і насильство, якого вона зазнала там, не скасувало цього поклику. У словах Петра вона знайшла дозвіл, потрібний їй, щоб повернутися: «Любі, не чудуйтесь розпаленнєм, що буває вам на спокусу, наче б вам що дивного довело ся; а радуйтесь, яко ж маєте участь в страданнях Христових, щоб і в одкриттю слави Його радувались і веселились» (1 Петра 4:12–13). Вона вже мала участь у стражданнях. Слава ще була попереду. Вона повернулася, щоб бути там, коли та слава з’явиться.

Спадщина Роузвір для церковного розуміння місійної жертви полягає в тому, що вона зробила страждання тим, про що можна говорити, — дала мову досвідові, який більшість місіонерів ховала в мовчанні або шліфувала до чогось приємніше тріумфального. Вона говорила про власну зламаність не здригаючись і тим дала тисячам інших дозвіл визнати свою. Вона відкрила те, що Павло описує як найпарадоксальнішу арифметику Євангелія: «коли бо я немочний, тодї я сильний» (2 Коринтян 12:10). Місіонерка, яка визнавала свою неміч, не применшувала цим свого свідчення. Саме в цьому визнанні вона найясніше виявляла силу, яка не була її власною.

Молитва

Господи, Ти, що був зламаний за нас, навчи нас не зневажати зламаності. Там, де ми ховаємо свої рани й удаємо силу, дай нам чесність Роузвір. Там, де страждання загрожує зруйнувати нашу віру, нехай воно натомість поглибить її. Дай нам благодать разом із нею запитати, чи можемо ми подякувати Тобі за те, що Ти довіряєш нам тяжке, — і благодать щиро мати це на увазі, коли ми кажемо «так». Амінь.