Джим Елліот — мученик, який здобув те, чого не міг утратити

Хто він був

Філіп Джеймс Елліот народився 8 жовтня 1927 року в Портленді, штат Орегон, у родині проповідника Плімутських братів; глибока віра матері визначила все його дитинство. У 1949 році він закінчив Вітонський коледж, де був чемпіоном із боротьби й студентом, чия духовна пристрасть уже тоді привертала увагу. 1952 року він відплив до Еквадору, вивчив мову кечуа й почав працювати серед народу кечуа в еквадорських джунглях разом із дружиною Елізабет Говард, з якою одружився в 1953 році. Дедалі сильніше його поглинало бажання дістатися до ваорані (яких тоді називали аука) — племені, що славилося жорстоким опором будь-яким контактам ззовні й зовсім не чуло Євангелія. Після кількох місяців, упродовж яких вони скидали з літака подарунки, щоб здобути довіру, він і четверо його товаришів-місіонерів — Нейт Сейнт, Роджер Юдеріан, Піт Флемінг та Ед Мак-Каллі — 3 січня 1956 року приземлилися на піщаному березі річки Курарай. Через п’ять днів, 8 січня 1956 року, усіх п’ятьох закололи списами воїни ваорані. Джимові Елліоту було двадцять вісім років. Його щоденник, який Елізабет опублікувала після його смерті, містив речення, що визначило його спадщину: «Не дурень той, хто віддає те, чого не може втримати, щоб здобути те, чого не може втратити».

Його бачення місійного й жертовного служіння

Розуміння місійної жертви склалося в Джима Елліота ще до того, як він ступив на землю Еквадору, — у студентські роки, коли він довго роздумував над словами Ісуса про ціну учнівства та природу Царства. На час випуску з Вітона він дійшов висновку, що зручна, захищена, самозберігальна версія християнського життя, до якої прагнула більшість його ровесників, несумісна з радикальними вимогами Христа, Якого він зустрічав у Євангеліях. Не кожного було покликано до Еквадору. Але кожного покликано до тієї повної віддачі себе, якої Еквадор вимагав від нього.

Знамените речення зі щоденника — «Не дурень той, хто віддає те, чого не може втримати, щоб здобути те, чого не може втратити» — було Елліотовим переказом логіки Самого Ісуса: «Хто бо хоче душу свою спасти, погубить її; хто ж погубить душу свою задля мене, той спасе її. Що бо за користь мати ме чоловік, здобувши сьвіт увесь, себе ж погубивши або занапастивши?» (Луки 9:24–25). Елліот зробив ті обчислення, які запропонував Ісус, і дійшов того самого висновку.

Життя, яке ти зберігаєш, оберігаючи його, — це життя, яке ти втрачаєш. Життя, яке ти втрачаєш у послуху Христові, — єдине, якого в тебе не можна відібрати. На березі Курараю він не був безрозсудним. Він був логічним — тією логікою, якої світ довкола нього не міг обчислити.

Елліот також засвоїв богослов’я пшеничного зерна настільки повно, що його смерть стала не трагедією, а посівом. Він знав, що п’ятеро чоловіків, які загинули на березі Курараю, — не останнє слово в історії ваорані, а перше. Зерно мало впасти в землю, щоб прийшли жнива. І вони прийшли: не минуло й двох років після мученицької смерті місіонерів, як Елізабет Елліот і Рейчел Сейнт уже жили серед ваорані, а ті, хто вбив Джима, — зокрема й чоловік, який тримав спис, — згодом увірували в Христа. Мінкайє, один із Джимових убивць, став улюбленим старійшиною церкви ваорані й сказав про Джимову смерть: «Ми вчинили погано, дуже погано. Бог обернув це на добре». Ісусова обітниця сповнилася: «Коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Зерно принесло багато овощу. І досі приносить.

Щоденник Елліота, який Елізабет після його смерті видала під назвою «Крізь браму пишноти» (Through Gates of Splendour), викликав одну з найпотужніших хвиль місіонерського покликання у двадцятому столітті.

Тисячі молодих людей прочитали про його смерть і у відповідь вирішили віддати своє життя місії. Помираючи, він став місійно плідніший, ніж був за життя. Це не іронія, а саме той взірець, який описав Ісус: «Істино, істино глаголю вам: Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Покликання місіонерів, яке спричинила його смерть, і було тим урожаєм, що його посіяла ця смерть.

Останні записи в щоденнику, зроблені за кілька днів до зустрічі з ваорані, показують людину, яка остаточно вирішила питання власного життя. Він віддав його в Божі руки й прийняв назад, як слуга приймає накази від господаря, — готовий, слухняний, безстрашний. Своїм особистим дорученням він обрав Дії 20:24: «Та нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса, щоб сьвідкувати євангелию благодати Божої» (Дїяння 20:24). Він скінчив свою путь. Вона була коротшою, ніж будь-хто сподівався. Але її вистачило.

Молитва

Господи Ісусе, Ти звернув Своє обличчя до Єрусалима, знаючи, що там на Тебе чекає, — дай нам Джимів Елліотів спокійний мир щодо ціни послуху. Там, де ми обчислюємо безпеку замість шукати Твоєї волі, переналаштуй нашу математику.

Нагадай нам, що життя, віддане Тобі, не зменшується, а преображається, — що зерно, яке падає в землю, не гине, а сіється. Нехай наша душа не буде нам дорога ні для чого, окрім служби, яку Ти нам доручив. Амінь.