Ч. Т. Стадд — зірка крикету, який роздав свої статки

Хто він був

Чарльз Томас Стадд народився 2 грудня 1860 року в Спреттоні, у Нортгемптонширі (Англія), у родині заможного плантатора індиго, що відійшов од справ. Батько разюче навернувся на одному із зібрань Д. Л. Муді, і його навернення змінило весь дім Стаддів. Ч. Т. став одним із найславетніших крикетистів Англії — гравцем збірної Кембриджу з крикету, а згодом і національної збірної Англії в тестових матчах, — аж поки у двадцять один рік смертельно небезпечна хвороба брата Джорджа не струснула ним так, що він почав ставитися до своєї віри з цілковитою серйозністю. Він був одним із «Кембриджської сімки» — семи кембриджських спортсменів, які 1885 року привселюдно відмовилися від спортивної кар’єри й відпливли до Китаю з Китайською внутрішньою місією Гудзона Тейлора, надихнувши ціле покоління молоді замислитися про місійне служіння. Він роздав усю свою спадщину — близько двадцяти дев’яти тисяч фунтів — на різні християнські справи, нічого не залишивши собі. Згодом він служив в Індії, повернувся до Англії, а в п’ятдесят років заснував місію «Серце Африки» (нині WEC International) і сам вирушив до Центральної Африки, де служив аж до своєї смерті в Бельгійському Конго 1931 року, у сімдесят років.

Його бачення місійного й жертовного служіння

Богослов’я жертовної місії Ч. Т. Стадда можна вмістити в найвідоміше речення, яке він будь-коли написав, — нашкрябане на звороті конверта в роки місійного служіння: «Одні хочуть жити там, де чути дзвін церкви чи каплиці; я ж хочу тримати рятувальну крамничку за крок від пекла». Це була не бравада, а виважена богословська позиція: якщо Євангеліє правдиве — якщо пекло справжнє і Христос помер, щоб уберегти від нього людей, — то зручне влаштування християнського життя довкола власного духовного зростання й підтримання деномінації є помилкою катастрофічних масштабів. Невідкладність місії робила кожен менший пріоритет дрібним.

Найрадикальнішим місійним жестом Стадда стало те, що він роздав усю свою спадщину, — і зробив це свідомо, привселюдно й радісно. Він багато разів чув історію про багатого юнака; він не мав наміру відійти засмученим. Ісус сказав: «Коли хочеш бути звершений, іди продай, що маєш, і дай убогим, а мати меш скарб на небі; і приходь, та й іди слїдом за мною» (Маттея 19:21). Стадд сприйняв ці слова як звернені особисто до нього. Він продав, роздав і пішов слідом. Він розділив свою спадщину між євангелізаційними кампаніями Муді, Армією спасіння, сиротинцями Джорджа Мюллера та кількома іншими справами й відплив до Китаю без жодної фінансової подушки безпеки. Згодом він свідчив, що радість того дарування була варта більше, ніж гроші, які він тримав при собі в роки, що передували йому.

Його богослов’я пшеничного зерна було провідним образом усього його місійного шляху. Він чув Йоана 12:24 так часто, що цей вірш став для нього не просто знайомим, а особистим покликанням: «Істино, істино глаголю вам: Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Стадд розумів своє життя — свою вигоду, своє багатство, своє здоров’я, свою репутацію — як пшеничне зерно. Він був готовий упасти на землю, умерти для себе в будь-який спосіб, якого вимагала місія, вірячи, що смерть власного інтересу — це єдиний надійний ґрунт для справжнього плоду Царства. Його готовність вирушити до Африки в п’ятдесят років, зі слабким здоров’ям, без жодної інституційної підтримки, була найвиразнішим вираженням цього богослов’я, яке він будь-коли явив.

Стадд також мав палке богослов’я недосягнутих народів як першочергового місійного пріоритету. Його не цікавило зміцнення церков, які вже існували там, де Євангеліє було доступне. Його поглинала темрява місць, де не було жодного світла. Він поділяв конкретне прагнення Павла: «Так силкувавсь я благовістити, не де іменував ся Христос, щоб на чужій основинї не будувати, а яко ж писано: „Кому не звіщено про Него, побачать, і котрі не чули, зрозуміють“» (Римлян 15:20–21). Неєвангелізовані глибини Африки притягували його, як північ притягує стрілку компаса. Він ішов за цим поривом аж до смерті, і WEC International, що нині працює в понад шістдесяти країнах, — це плід посіяного ним зерна.

Його останні роки були суперечливими. Особиста аскеза та вимогливість до співпрацівників спричиняли чималі тертя в його власній місії. Він не був легкою людиною. Проте навіть його критики визнавали, що самопожертва, якої він вимагав від інших, становила лише дещицю того, чого він вимагав від себе. Питання особистого комфорту він давно для себе вирішив. Він віддав місії все — молодість, багатство, здоров’я, близькість до родини, тілесну вигоду — і не шкодував про це. Він тримався Павлового розрахунку: «Думаю бо, що муки теперішнього часу недостойні слави, що має явитись в нас» (Римлян 8:18).

Він сам зробив цей підрахунок і дійшов того самого висновку. Хоч якою була ціна місіонерського життя, вона була недостойна того, чого це життя було варте.

Молитва

Господи, що віддав за нас усе, визволь нас від тиранії тримання та страху втрати. Там, де ми чіпляємося за багатство, вигоду й безпеку, мовби вони були спасінням, розтули наші пальці. Дай нам радісну самовіддачу Стадда — свободу людини, яка вирішила, що пшеничне зерно мусить упасти на землю.

А там, куди Ти кличеш нас тримати рятувальну крамничку поблизу пекла, дай нам мужності відчинити двері. Амінь.