Д. Л. Муді — продавець взуття, який зрушив народи

Хто він був

Дуайт Лайман Муді народився 5 лютого 1837 року в Нортфілді, штат Массачусетс, шостим із дев’ятьох дітей у бідній родині; батько помер, коли Дуайтові було чотири роки. У сімнадцять він переїхав до Бостона працювати в дядьковій крамниці взуття, у вісімнадцять навернувся в тій самій крамниці завдяки вчителеві недільної школи Едвардові Кімболу, який просто заговорив із ним про Ісуса, а тоді перебрався до Чикаго, де став напрочуд успішним працівником YMCA та організатором недільних шкіл, аж поки цілком не присвятив себе євангелізації. Він не мав ні формальної богословської освіти, ні рукоположення, ні підтримки жодної установи — лише палке бажання, щоб кожен, кого він зустрічав, пізнав Ісуса Христа. Його євангелізаційні кампанії у Британії 1873–1875 років збирали до тридцяти тисяч людей щовечора й породили засвідчене пробудження, що сколихнуло всю країну.

Він заснував Нортфілдську семінарію, школу «Маунт-Гермон», Біблійний інститут Муді та церкву Муді в Чикаго. Помер він 1899 року, у шістдесят два роки, за життя особисто проповідувавши, за підрахунками, ста мільйонам людей.

Його бачення місійного й жертовного служіння

Євангелізаційне бачення Муді спиралося на найпростішу з можливих основ: він щиро вірив, що кожна зустрінута ним людина — це душа, за яку помер Христос і якій треба про це знати, і він не міг довго перебувати в чиємусь товаристві, щоб це переконання так чи інакше не виявилося. Його євангелізація не була професійним виступом — вона була переливом особистої любові до людей і особистої тривоги за їхню вічну долю. Свій метод він описував із властивою йому прямотою: «Погана та проповідь, що нікого не зачіпає, — вона нічого не сказала». Беззуба релігія його не цікавила. Його цікавили душі.

Богословським рушієм євангелізації Муді було його глибоке вчення про Божу любов — особливо так, як її виявлено в Євангелії від Йоана, яке він проповідував більше, ніж будь-яку іншу книгу Писання. Він відмовлявся подавати Євангеліє насамперед як систему доктрин, які треба прийняти, чи як звід правил, яких треба дотримуватися; він подавав його як любов, яку треба прийняти.

Свої найбільші кампанії він будував довкола одного-єдиного тексту: «Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, віруючий в Него, не погиб, а мав життє вічнє» (Йоана 3:16). Про цей вірш він казав: «З цим одним текстом я обійшов увесь англомовний світ. Я вірю, що це наймогутніший текст у всій Біблії». Він проповідував його в Лондоні тридцятьом тисячам людей. Він проповідував його залізничникам у Чикаго. Він проповідував його у в’язницях, нетрях, університетах і театрах. Він ніколи не зношувався.

Розуміння ролі Святого Духа в євангелізації важило для Муді не менше, ніж будь-який інший вимір його служіння. 1871 року його переобразило те, що він назвав «наповненням Святим Духом», — досвід, якому він приписував разючу зміну в дієвості своєї проповіді відтоді й надалі. Він глибоко не довіряв будь-якій євангелізації, що покладалася на людське красномовство, емоційне маніпулювання чи організаційну машинерію замість суверенної дії Духа. Він тримався власної обітниці Ісуса: «А приймете силу, як зійде сьвятий Дух на вас; і будете менї сьвідками в Єрусалимі й у всїй Юдеї і Самариї, і до краю землї» (Дїяння 1:8). Сила не належала Муді. Сила належала Духові. Муді був лише доступний — а цього, як виявилося, у Божому господарстві цілком досить.

Його вчення про звичайного віруючого як євангеліста стало одним із найважливіших практичних його внесків. Він не приймав прихованого клерикалізму своєї доби — переконання, що приводити душі до Христа є фаховим обов’язком рукоположених служителів, а миряни мають відвідувати богослужіння, жертвувати гроші й хіба зрідка когось запросити до церкви. Він навчив тисячі людей особистої євангелізації, збудував організації, що готували звичайних християн ділитися своєю вірою, і наполягав, що кожен навернений — кандидат для подальшої євангелізації. Він засвоїв бачення Павла: «що чув єси від мене перед многими сьвідками, те передай вірним людям, котрі способні будуть і инших навчати» (2 Тимотея 2:2). Кожен, до кого дотяглися, міг і сам дотягнутися до інших. Цей ланцюг мав тягтися далі.

Жертовна щедрість Муді була менш відома, ніж його проповідь, але не менш дивовижна. Він роздав більше грошей, ніж залишив собі, і незмінно відмовлявся збагачуватися з прибутків служіння. Він заснував школи та інститут, бо розумів: євангелізація без освіти й навчання породжує християн, які не встоять.

Він вкладав свої статки в розбудову основ для Євангелія саме тому, що вірив: справа Царства така невідкладна, що вимагає не тільки його проповіді, а й його достатку. Він поважно сприйняв те, що сам проповідував: «Оце ж: хто сїє скупо, скупо й жати ме; а хто сїє в дарах, в дарах і жати ме» (2 Коринтян 9:6). Він сіяв у дарах. Жниво, яке він засіяв, збирають і досі.

Він помер посеред кампанії, виголосивши свою останню проповідь у Канзас-Сіті вже хворим, коли був надто слабкий, щоб стояти. Коли йому сказали, що він помирає, він відповів спокійно: «Земля віддаляється, Небо відкривається переді мною». Він не боявся. Він прожив Павлове проголошення і тепер ступав у його сповнення: «Бо життє менї Христос, а смерть надбаннє» (Филипян 1:21). Його надбання настало. Він виконав те, для чого було послано продавця взуття з Нортфілда.

Молитва

Господи, нагадуй нам, що Ти не кличеш підготовлених, а готуєш покликаних, і що найсильніше в євангелізації — не наше красномовство, а любов Христова і сила Твого Духа. Дай нам невгасиму тривогу Муді за людей довкола нас, які ще не знають Тебе. Навчи нас сіяти щедро — наші слова, наш час, наші статки — і довіряти, що жниво даси Ти.

Амінь.