Девід Лівінгстон — дослідник, який ніколи не спинявся

Хто він був

Девід Лівінгстон народився 19 березня 1813 року в Блантайрі, у Шотландії, — другим із семи дітей у бідній, але глибоко побожній християнській родині. З десяти років він працював на бавовняній фабриці, а вечорами навчався сам, спираючи книжки на ткацький верстат; згодом здобув фах лікаря в Глазго. У 1840 році він відплив до Африки від Лондонського місіонерського товариства і наступні тридцять три роки досліджував, наносив на мапу й євангелізував глибинні землі африканського континенту з такою завзятістю, що дивувалися навіть ті, хто ним захоплювався. Він здійснив три великі експедиції, відкрив для зовнішнього світу величезні простори Центральної Африки й став найвідомішим дослідником своєї доби. А ще він був найнаполегливішим і найдієвішим голосом проти африканської работоргівлі в дев’ятнадцятому столітті. 1 травня 1873 року його знайшли мертвим — навколішках, у молитві — у хатині в селі вождя Читамбо, на території сучасної Замбії. Його африканські слуги, які любили його, вийняли його серце й поховали в африканській землі, заради якої він віддав життя, а тоді понесли набальзамоване тіло за тисячу чотириста миль до узбережжя, щоб його могли поховати у Вестмінстерському абатстві.

Його бачення місійного й жертовного служіння

Місійне бачення Лівінгстона формувало переконання, яке багатьом його прихильникам здавалося б парадоксальним: найдієвіший спосіб відкрити Африку для Євангелія — не закладати місійні станції на узбережжі, а пробиватися в незнані, не позначені на мапах глибини континенту, налагоджувати стосунки з тамтешніми народами, руйнувати работоргівлю, що спустошувала континент, і так торувати шлях, яким за ним піде Євангеліє. Цю потрійну мету він визначав трьома словами: «християнство, торгівля, цивілізація» — маючи на увазі, що проповідь Євангелія невіддільна від створення умов, у яких люди можуть процвітати.

Рушійною силою всієї місіонерської праці Лівінгстона було бачення континенту, сповненого людей, які ще не чули імені Христа, — і непохитне переконання, що Бог їх не забув. Він увібрав у себе велику місіонерську обітницю Ісаї: «Того ще й омаль, що ти будеш слугою моїм, щоб поколїння Яковові розбудити, Ізраїля ощадок навернути; нї, тебе я зроблю сьвітлом народам, щоб спасеннє моє розпростерлось до кінцїв землї.» (Ісаїї 49:6). Для вікторіанської Англії Африка й була кінцями землі. Лівінгстон відмовлявся визнати, що вона лежить поза досяжністю спасіння, яке обіцяв Ісая. Він вирушив, щоб це з’ясувати, і тридцять три роки доводив, що ні.

Його богослов’я місіонерської жертви викувалося в численних утратах, якими була позначена його праця. Він утратив здоров’я: понад тридцять разів хворів на малярію, а згодом і на дизентерію, кровотечі та десяток інших недуг, що в останні роки перетворили його на тінь колишнього себе. Він утратив дружину Мері, яка померла в Африці 1862 року, повернувшись з Англії, щоб знову бути поруч із ним. Він утрачав соратників, шляхи постачання, а кілька разів — і саму дорогу, буквально блукаючи Центральною Африкою, не знаючи, де він є. Та ніколи не втрачав переконання, що місія варта своєї ціни. Він тримався свідчення Павла: «У всьому горюємо, та не нарікаємо; трівожимось, та не теряємо надїї; гонять нас, та ми не покинуті; повалені ми, та не погублені» (2 Коринтян 4:8–9). Усі перші слова були про нього. Жодне з других — ніколи.

Його палкий спротив работоргівлі став одним із найпрактичніших місійних учинків усього його життя. Він розумів — як поколінням раніше розумів Вільям Вілберфорс, — що Євангеліє, яке звіщає рівну гідність кожної людської душі перед Богом, у самій своїй суті несумісне із системою, що купує й продає ці душі. З самого серця Африки він писав про побачене з такою люттю, що сколихнув британську громадськість і спричинився до законодавчих кроків, які врешті придушили східноафриканську работоргівлю. Він чинив те, що велів пророк: «Отверай уста за того, хто голосу нїде не має, та щоб сиріт боронити. Одверзай уста твої на правосуд та для справи бідного й нужденного.» (Приповісток 31:8–9). Для Лівінгстона проповідь Євангелія і обстоювання справедливості були однією місією.

В останні роки Лівінгстон справді загубився в Центральній Африці — роками зовнішній світ не знав, де він, — і знаменита експедиція Генрі Мортона Стенлі, вирушена на його пошуки, завершилася однією з найславетніших зустрічей в історії досліджень. Коли 1871 року Стенлі нарешті знайшов його в Уджиджі, він запропонував забрати його додому, до Англії. Лівінгстон відмовився.

Він ще не закінчив. Він написав доньці: «Я місіонер — серцем і душею. Бог мав єдиного Сина, і Він був місіонером і лікарем.

Бідне, дуже бідне я наслідування — або хочу ним бути, — але в цьому служінні сподіваюся жити; у ньому хочу й померти».

Він і помер у ньому. Він утілив у собі всю Йоанову розповідь про втілення: «І Слово тїлом стало ся, і пробувало між нами» (Йоана 1:14). Лівінгстон пробував серед людей, до яких прийшов. Серед них його й поховали.

Його смерть навколішках у молитві була, на думку тих, хто знав його найкраще, найкрасномовнішою проповіддю, яку він будь-коли виголосив. Він виконував своє місіонерське доручення навколішках — на самоті — і на ногах — прилюдно: дві постави, нероздільні, одна підтримувала іншу. До останнього він залишався посланим, який не повернув назад, бо прийняв за чисту монету обітницю Того, Хто його послав: «І ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта» (Маттея 28:20). Кінець його світу настав у глиняній хатині в Замбії.

І обітниця встояла.

Молитва

Господи, що перебуваєш серед нас, дай нам Лівінгстонову відмову зупинятися в дорозі. Коли ми обираємо безпечний шлях замість шляху посланих, викривай нас. Коли ми проповідуємо Євангеліє, яке торкається душі, але не помічає страждань тіла, зроби нас ціліснішими.

Дай нам відваги йти туди, де закінчується мапа, і віри довіряти, що Твоя присутність сягає далі, ніж наші мапи. Амінь.