Висновок: доручення не скасовано

Ви щойно провели час із десятьма життями, які разом складають аргумент проти зручного християнства — настільки переконливий, що на нього важко щось відповісти. Вільям Кері віддав Індії сорок один рік і так і не повернувся додому. Девід Лівінгстон віддав Африці своє серце — буквально: у землі Замбії, де його поховали слуги. Кетрін Бут несла Євангеліє в джин-палаци й нетрі вікторіанського Лондона, водночас виховуючи вісьмох дітей. Д. Л. Муді, почавши з нуля — продавцем взуття без жодного богословського ступеня, — проповідував ста мільйонам людей.

Пандіта Рамабаї відмовилася від найвищої академічної відзнаки, якої Індія будь-коли удостоювала жінку, і наступні чотири десятиліття рятувала найзневаженіших в Індії та перекладала Біблію їхньою мовою. Ч. Т. Стадд роздав двадцять дев’ять тисяч фунтів і вирушив на три континенти. Джон Стотт віддавав свої гонорари, жив в одній орендованій кімнаті й на століття вперед озброїв церкву Глобального Півдня. Гелен Роузвір повернулася до людей, які вчинили над нею насильство. Джим Елліот загинув на еквадорському пляжі у двадцять вісім років, віддавши все, що мав. Елізабет Елліот оселилася серед убивць свого чоловіка й побачила, як Бог їх навернув.

Що робити з такими життями? Те саме, що й з Великим дорученням, яке їх породило: сприйняти його всерйоз. Не як цікавий історичний документ, не як мандат для професійного духовенства, не як джерело надихаючих історій для читання від випадку до випадку, — а як живу заповідь, яку воскреслий Господь дав кожному, хто називає себе Його учнем, у кожному поколінні, аж до останнього. Доручення не скасовано. Жнива й досі багато. Робітників і досі мало. Краї землі й досі не досягнуто.

І обітницю, яка супроводжувала доручення, не змінено й не применшено. Той самий Христос, Який послав цих десятьох чоловіків і жінок, посилає й вас — і та сама обітниця, що підтримувала їх, підтримує кожного, хто серйозно ставиться до Його доручення: «І ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта» (Маттея 28:20). По всі дні. До самого кінця. Не «доки праця не стане важкою», не «доки культура не стане ворожою», не «доки не підведе здоров’я чи не вичерпаються сили й кошти». По всі дні. Кері довів це за сорок один рік в Індії. Роузвір довела це в конголезькому полоні. Лівінгстон довів це на колінах у глиняній хатині в Замбії. Ця обітниця вже випробувана часом.

Можливо, ви читаєте цю книжку як людина, яку вже послано, — місіонер, євангеліст, учитель Біблії, що працює там, де це щодня коштує вам чогось справжнього. Якщо так, ці десять життів — ваше товариство, а їхнє свідчення — ваша підтримка. Ви не перші, кому праця видалася важкою, поле — неподатливим, а жертва — справжньою. Кожен із цих десятьох пережив саме це.

Жоден із них не повернув назад. Бог, Який підтримував їх, підтримує й вас.

Можливо, ви читаєте це як людина, яка ще не замислювалася всерйоз над питанням, чого саме Велике доручення вимагає від вас особисто. Це питання заслуговує на справжню відповідь. Не теоретичну і не фінансову, що закінчується пожертвою та відчуттям виконаного обов’язку, а щире, молитовне, жертовне осмислення того, чого Бог просить від одного-єдиного життя, яке вам дано. Ч. Т. Стадд сказав би про це просто: «Лиш одне життя — і скоро мине; лиш те, що для Христа, — не загине».

Пшеничне зерно й досі покликане впасти на землю. Логіка найвідомішого речення Джима Елліота й досі чинна: життя, віддане за Христа, — єдине життя, якого не можна відібрати.

Доручення, дане дві тисячі років тому на схилі пагорба в Галилеї, досі залишається основоположним документом існування церкви. І Той, Хто його дав, і досі, цієї самої миті, каже кожному учневі, який готовий слухати: «Яко ж післав мене Отець, і я посилаю вас» (Йоана 20:21).

Питання лише в тому, чи підемо ми.

«Нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса, щоб сьвідкувати євангелию благодати Божої.»

— Дїяння 20:24