Елізабет Елліот — вдова, яка повернулася до вбивць

Хто вона була

Елізабет Говард Елліот народилася 21 грудня 1926 року в Брюсселі (Бельгія) в родині Філіпа Говарда, християнського журналіста, і Кетрін Гіллінгем — обоє вони були дітьми місіонерів. Вона вивчала класичну грецьку мову у Вітонському коледжі, де познайомилася з Джимом Елліотом, за якого згодом вийшла заміж; 1952 року вирушила до Еквадору й почала мовну працю серед народу кечуа. Коли 8 січня 1956 року ваорані вбили Джима та ще чотирьох місіонерів, Елізабет було двадцять дев’ять років, і вона мала десятимісячну доньку Валері. Через два роки, 1958-го, вона разом зі своєю своячкою Рейчел Сейнт і Валері переселилася на територію ваорані — пішла жити серед племені, яке вбило її чоловіка. Вона провела там два роки, стала свідком значних навернень серед ваорані — зокрема й серед тих чоловіків, які пронизали Джима списами, — і повернулася до Америки, де наступні п’ять десятиліть писала й виступала з промовами про богослов’я страждання, послуху та життя, цілковито відданого Богові. Вона написала понад двадцять книжок, серед них «Крізь браму пишноти» (Through Gates of Splendour), «Тінь Всемогутнього» і «Крізь страждання».

Вона померла 2015 року у віці вісімдесяти восьми років.

Її бачення місійного й жертовного служіння

Внесок Елізабет Елліот у богослов’я місійної жертви відрізнявся від внеску її чоловіка, хоча й був від нього невіддільний. Мученицька смерть Джима була драматичним зерном; рішення Елізабет повернутися до ваорані стало тихим доказом того, що зерно справді померло і вже дає життя. Її повернення було найкрасномовнішим місійним вчинком у всій історії ваорані: воно проголошувало — сильніше, ніж могла б будь-яка проповідь, — що Євангеліє, яке вона несла, не просто ідеологія, а надприродна сила, здатна народити любов, яка долає найкрайнішу людську межу — межу між убитим і вбивцею.

Богослов’ям, що стояло за поверненням Елізабет, було богослов’я любові до ворогів. Вона не придушувала свого горя чи своєї травми; вона принесла їх Богові й натомість отримала покликання, якого не могла пояснити людськими категоріями. Люди, які вбили її чоловіка, — у цьому вона була переконана — були саме тими людьми, до яких Бог посилав її. Вона поставилася до заповіді Ісуса цілком серйозно: «Я ж вам глаголю: Любіть ворогів ваших, благословляйте, хто клене вас, робіть добро, хто ненавидить вас, і молїть ся за тих, що обижають вас і гонять вас; щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі» (Маттея 5:44–45). Це не була сентиментальність чи показовість. Це був послух — дорогий, свідомий, надприродний послух заповіді, якої жодна людська емоційна спроможність не змогла б виконати без сили Духа.

Пізніше письменницьке служіння Елізабет спиралося на переконання, що поклик до місійної жертви не зарезервований для еквадорських джунглів чи мученицького пляжу, а є звичайним покликанням кожного християнина за будь-яких обставин. «Важкий шлях» послуху — так вона називала вибір Божого поклику замість очевидно легшої альтернативи — поставав перед нею щодня: у професійному рішенні, у виборі щодо стосунків, у фінансовій жертві, у культурній межі, яку переступають заради Євангелія. Основу цієї всеосяжної місійної віддачі вона знайшла в Павловому заклику до римської церкви: «То ж благаю вас, браттє, щедротами Божими, представляйте тїла ваші (яко) жертву живу, сьвяту, угодну Богові; (се) розумне служеннє ваше» (Римлян 12:1). Жертва жива. Не драматична мученицька смерть, а щоденна — у кожну мить неспання, з кожним подихом — повна віддача всього себе Божим задумам.

Вона цілком тверезо бачила ціну місійного життя й відмовлялася її романтизувати.

Вона бачила, як помер Джим. Вона сама виростила доньку. Вона жила з племенем в умовах, у які більшість людей добровільно не ступила б навіть на один день. Вона не вдавала, що все це було легко або що вона почувалася героїнею, коли це робила. Вона свідчила про інше: Бог був вірний посеред усього цього — обітниця з великої пастирської поеми Ісаї особисто справдилася в її житті: «Чи ти через води йти меш, — я з тобою, чи через ріки, ти не потонеш; чи пійдеш через огонь, не попечешся, і поломє не обпалить тебе» (Ісаїї 43:2). Вона пройшла через води. Вона не потонула. І сорок років вона говорила церкві, що на цю обітницю можна покластися.

Останнім і, мабуть, найглибшим внеском Елізабет Елліот у богослов’я місійної жертви було її наполягання на тому, що послух — питання першочергове. Не почуття, не обставини, не розрахунок імовірних наслідків, а простий, щоденний, дорогий вибір коритися тому, що сказав Бог, і довіряти Йому результати. Поставу, яка робила це можливим, вона знайшла в Псалмах: «Надїйсь на Господа всїм серцем твоїм і не покладайся на власний твій розум. У всїх стежках твоїх думай про його, а він простувати ме шляхи твої» (Приповісток 3:5–6).

Вона не розуміла шляху, що вів через смерть Джима на територію ваорані. Від неї не вимагали його розуміти. Від неї вимагали довіряти й іти. Вона пішла. І Бог випростав той шлях — навпростець у серця тих самих людей, які стояли в його кінці зі списами.

Молитва

Господи неможливого, дай нам готовність Елізабет коритися ще до того, як ми зрозуміємо, іти ще до того, як дорога проясниться, і любити ворога ще до того, як прийде почуття любові. Там, де ми робимо розуміння передумовою послуху, навчи нас спершу підкоритися й довіряти, що Ти освітлюватимеш шлях, коли ми йтимемо ним. Дай нам серця, які не роблять винятків із любові, якої Ти вимагаєш, — навіть винятку для людини, яка найбільше нас скривдила. Амінь.