Життя і щоденник Девіда Брейнерда
Частина друга його публічного щоденника про тривання й поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся на доручення Шотландського товариства поширення християнського знання.—Відновлення праці в Кроссвіксунгу—виливання Духа—дивовижний випадок

Розділ 9 · 1 год 24 хв читання · 1 год 49 хв слухання

Частина друга його публічного щоденника про тривання й поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся на доручення Шотландського товариства поширення християнського знання.—Відновлення праці в Кроссвіксунгу—виливання Духа—дивовижний випадок

5 листопада 1745.—19 червня 1746.

Кроссвіксунг, Нью-Джерсі, 1745.

День Господній, 24 листопада.—«Обидві частини дня проповідував на історію Закхея. Луки 19:1-9. На пізнішому зібранні, коли я розкривав і наголошував на спасінні, яке приходить до грішника, коли він стає сином Авраамовим, тобто справжнім віруючим, слово, здавалося, супроводжувала Божа сила, що діяла на серця слухачів. Багатьох глибоко зворушила Божа істина; колишні переконання в гріху ожили; одна чи дві людини були наново пробуджені; і серед усіх без винятку виявилася найщиріша ревність у богослужінні. Враження, під якими вони перебували, видавалися справжнім плодом Божого слова, донесеного до їхніх сердець силою і дією Божого Духа.

26 листопада.—«Провівши якийсь час у приватних розмовах зі своїм народом, я прилюдно промовляв до них на Йоана 5:1-9. Мені було дано особливу свободу і палкість у слові, і Божу істину супроводжувала могутня сила. Багато хто плакав і ридав від зворушення, і навряд чи хтось на всьому зібранні лишився байдужим. Вплив, що охопив слухачів, був лагідний, а проте гострий і дієвий. Він не викликав бурхливого збурення пристрастей, але, здавалося, глибоко торкав серце: у тих, хто перебував під переконанням про свій загиблий стан, він викликав тяжкі стогони й сльози, а в інших, що вже здобули втіху, — солодке й смиренне розчулення. Це було схоже на лагідні, але рясні дощі, які добре напоюють землю, не б’ючи з силою по її поверхні. Дехто з нещодавно пробуджених був глибоко стривожений за свої душі й, видно, щиро прагнув здобути частку в Христі; а деякі з них після богослужіння в душевній муці казали, що „не знають, що робити і як змінити свої лихі серця“, і так далі.

28 листопада.—«Промовляв до індіанців прилюдно, перед тим доклавши певних приватних зусиль, щоб навчити деяких і заохотити їх до обов’язків християнства. Розкривав і пояснював святу розповідь про преображення нашого Господа. Луки 9:28-36. Наголошуючи на цьому місці Писання, я мав на меті передусім збудування і втіху Божого народу. Я бачив, як деякі, про кого маю підстави думати, що вони справді такі, були надзвичайно зворушені розповіддю про славу Христа в Його преображенні й сповнені палкого бажання бути з Ним, щоб відкритим лицем споглядати Його славу.

«Коли богослужіння скінчилося, я запитав одну з них, яка плакала й ридала найзворушливіше, чого вона тепер бажає. Вона відповіла: „О, бути з Христом. Вона не знає, як їй тут лишатися“, і так далі. То була благословенна пора відради для всіх віруючих. Господь Ісус Христос, здавалося, явив їм Свою божественну славу, як тоді, коли преобразився перед Своїми учнями; і вони всі разом з учнями готові були сказати: „Господи, добре нам тут бути“.

«Дія Божого слова не обмежилася тими, хто вже дав свідчення, що справді має благодать, хоч цього разу я пристосував свою проповідь до таких і звертав її головно до них. Але для всього зібрання це, здавалося, була пора Божої сили, тож більшість тією чи іншою мірою була зворушена. Зокрема, один старий чоловік, нещодавно пробуджений, тепер прийшов до глибокої й пекучої тривоги за свою душу і щиро допитувався, „як йому знайти Ісуса Христа“. Бог, здається, і далі зволяє дарувати Свою божественну присутність і дію Свого благословенного Духа, щоб вони супроводжували Його слово, бодай певною мірою, на всіх наших зібраннях для богослужіння.

30 листопада.—«Проповідував надвечір, перед тим кілька годин провівши в приватній розмові з деякими зі свого народу про справи їхніх душ. Пояснював історію про багача і Лазаря. Луки 16:19-26. Слово справило сильне враження на багатьох у зібранні, особливо коли я говорив про блаженство Лазаря на лоні Авраамовім. Це, як я міг помітити, зворушило їх набагато більше, ніж те, що я казав про нещастя й муки багача; і так з ними бувало зазвичай. Майже завжди їх набагато більше зворушували втішні, ніж страшні істини Божого слова. Багатьох із них під час переконання в гріху найбільше тривожило те, що вони бачили: їм бракує щастя побожних, і здобути його вони не можуть; принаймні це часто зворушувало їх більше, ніж жахи пекла. Але хоч би якими засобами вони були пробуджені, ясно, що багато хто глибоко усвідомлює свій гріх і нещастя, лукавство і впертість власних сердець, свою цілковиту нездатність допомогти собі або прийти до Христа по допомогу без Божого сприяння, — і так вони доходять до того, що бачать свою смертельну потребу в Христі, щоб Він усе зробив для них, і лежать біля підніжжя суверенної милості.

День Господній, 1 грудня.—«Зранку промовляв до свого народу на Луки 16:27-31. У багатьох виявилося непідробне зворушення, а деякі, здавалося, глибоко перейнялися Божою істиною. Після полудня проповідував перед кількома білими людьми; індіанці тоді старанно були присутні, і багато хто з них зміг зрозуміти чималу частину проповіді. Увечері знову промовляв до свого народу і дав їм окремі застереження та настанови щодо їхньої поведінки в різних справах, і наполягав, щоб вони пильнували себе в поводженні, бо оточені тими, хто підстерігає, чи не спіткнуться вони, і хто готовий втягнути їх у всілякі спокуси, а потім їхніми хибними кроками зганьбити віру.

День Господній, 8 грудня.—«Промовляв на історію про сліпого. Йоана 9. Цього разу помітної дії слова на зібрання не було. Ті, хто останнім часом дуже тривожився за свої душі, тепер, здавалося, не були такі зворушені й не так прагнули здобути частку в Христі, як звичайно, хоч і слухали богослужіння серйозно та старанно. Такі вже були діла Господні тут — у пробудженні грішників і в тому, що серця тих, хто прийшов до міцної втіхи, раз у раз зворушувало свіже відчуття божественних речей, — що тепер дивно бачити, як зібрання сидить із сухими очима, без ридань і стогонів.

12 грудня.—«Проповідував на притчу про десять дів. Маттея 25. Божа сила, здавалося, певною мірою супроводжувала цю проповідь; мені було дано незвичайну свободу і простоту мови, і я зміг розкривати божественні істини та пояснювати їх відповідно до розуміння мого народу понад мої власні сили. У багатьох виявилася зворушлива турбота про свої душі, хоч загалом ця турбота, здавалося, не була така глибока й пекуча, як раніше. Проте відрадно було бачити, як багато хто розтанув у сльозах і щирих риданнях: одні — від відчуття Божої любові, а інші — від того, що її не мають.

15 грудня.—«Проповідував індіанцям на Луки 13:24-28. Божа істина впала на слухачів з вагою і силою і, здавалося, досягла сердець багатьох. Надвечір знову промовляв до них на Маттея 25:31-46. І цього разу слово, здавалося, супроводжувала Божа дія, і воно справило сильне враження на зібрання загалом, а на багатьох — у дуже особливий і винятковий спосіб. То була дивовижна пора благодаті. Слово Господнє цього дня „було живе і дїйственне, і гостріще всякого обоюдного меча“ і пройняло серця багатьох. Зібрання було глибоко зворушене і до глибини оброблене; проте без такого явного збурення пристрастей, яке було на початку цього діла благодаті. Враження, які слово Боже справило на слухачів, видавалися міцними, розумними й глибокими, гідними тих урочистих істин, через які вони постали, і аж ніяк не наслідком якогось раптового переляку чи безпідставного розладу думок. О, як схилялися, здавалося, серця слухачів під вагою Божої істини, і як очевидно тепер було, що вони приймали й відчували її „не яко слово чоловіче, а слово Боже“. Ніхто не може скласти собі правильного уявлення про те, яким було наше зібрання цієї пори, крім тих, хто бачив громаду, урочисто вражену й глибоко перейняту особливою силою і дією божественних істин, звіщених їй в ім’я Боже.

16 грудня.—«Увечері промовляв до свого народу на Луки 11:1-13. Якийсь час наголошуючи на дев’ятому вірші, де є заповідь і заохота просити Божої ласки, я закликав їх просити нового серця з найбільшою настирливістю, як той чоловік, згаданий у притчі, яку я пояснював, опівночі випрошував хліба. У зібранні було багато зворушення й тривоги, а особливо одна жінка виявилася у великій скорботі за свою душу. Вона дійшла до такої муки, шукаючи Христа, що піт довгий час стікав їй з обличчя, хоч вечір був дуже холодний; і її гіркі зойки найзворушливіше виказували стан її серця.

21 грудня.—«Оскільки мій народ тепер досяг чималого знання основ християнства, я вирішив, що доречно завести серед них катехизичні заняття, і цього вечора спробував щось у такій формі: ставив їм запитання за Коротким катехизисом Асамблеї, вислуховував їхні відповіді, а потім пояснював і наголошував на кожному запитанні, як здавалося потрібним і доречним. Після цього я старався зробити з усього певне практичне застосування. Такий був метод, який я запровадив. Вони змогли швидко й розумно відповісти на багато важливих запитань, які я їм ставив, тож, випробувавши їх, я побачив, що їхнє знання вчення перевершує мої власні сподівання. Коли в застосуванні своєї бесіди я дійшов до того, щоб вивести й розкрити блаженство тих, хто має такого великого і славного Бога, про якого перед тим ішлося, „за свого вічного друга й уділ“, декілька людей були дуже зворушені; а особливо тоді, коли я умовляв їх і старався переконати примиритися з Богом через Його дорогого Сина і так забезпечити собі частку в Його вічній ласці. Тож вони, видно, через такий спосіб навчання були не тільки просвічені й навчені, але й зворушені та захоплені справами своїх душ.

День Господній, 22 грудня.—«Промовляв на історію про юнака в Євангелії. Маттея 19:16-22. Бог зробив це слово своєчасним, я переконаний, для деяких душ, а зокрема для однієї — тієї самої, про яку згадано в моєму щоденнику за 16-те число цього місяця, — яка ніколи раніше не мала сталої втіхи, хоч я маю достатні підстави думати, що за кілька днів перед тим вона пережила спасенну переміну. Тепер вона була в небесному настрої душі, спокійна і втішена Божою волею. Коли я став розмовляти з нею окремо й розпитувати, як вона здобула полегшу і визволення з духовних скорбот, яких нещодавно зазнала, вона відповіла ламаною англійською: „Моя пробувати, моя пробувати спасти себе; потім, сила моя вся пропасти; (тобто її спроможність спасти себе;) не могти моя ворухнутись ні трошки далі. Тоді наостанок моя мусити дати Ісус Христос самому послати мене пекло, якщо Він хотіти.“ Я сказав: „Але ж ти не хотіла йти до пекла, правда?“ Вона відповіла: „Не могти моя нічого вдіяти. Моє серце, воно бути лихе попри все. Не могти моя зробити його добрим“, (тобто вона бачила, що це справедливо, щоб їй іти до пекла, бо її серце лихе і буде таким попри все, що вона могла б зробити, аби його виправити.) Я запитав її, як вона вийшла з цього стану. Вона відповіла все тією ж ламаною мовою: „Згодом-згодом, моє серце бути радий страшенно“. Я запитав, чому її серце радіє. Вона відповіла: „Радий моє серце, Ісус Христос робити що Він хотіти зі мною. Не дбати моя, куди Він мене покласти; любити Його попри все“, і так далі. Її не легко було переконати, що вона не готова йти до пекла, якщо Христові буде завгодно послати її туди; хоча правда, очевидно, полягала в тому, що її воля була так поглинена Божою волею, що вона не могла уявити собі жодного пекла, яке було б страшне чи небажане, якщо на те Божа воля послати її туди. Надвечір знову промовляв до них катехизичним методом, який я запровадив попереднього вечора. Коли я дійшов до застосування пояснених їм істин і до відповіді на запитання: „Але як мені знати, чи вибрав мене Бог до вічного життя?“ — закликаючи їх прийти й віддати свої серця Христові і тим „утвердити своє вибраннє“, вони тоді були дуже зворушені, і ті, хто був стривожений, знову ревно взялися шукати частки в Ньому; а деякі інші, що вже раніше здобули втіху, підбадьорилися, знайшовши в собі ту любов до Бога, яка була свідченням Його вибраної любові до них.

25 грудня.—«Оскільки індіанці звикли на Різдво пиячити й гуляти разом з деякими білими людьми в цих краях, я вирішив, що доречно цього дня скликати їх і промовляти до них про божественні речі; так я й зробив, на притчу про неплідну смоковницю. Луки 13:6-9. Божа дія, я переконаний, супроводжувала слово цієї пори. Божа сила виявилася на зібранні не тим, що викликала якісь помітні зойки, а тим, що збудила кількох отупілих створінь, яких раніше майже ніщо не турбувало. Сила, що супроводжувала Божу істину, здавалося, діяла на них радше як землетрус, аніж як вихор. Їхні пристрасті не були так сполохані, як тут бувало звичайно в минулі часи, але їхній розум, видно, був могутньо переконаний владною і переможною дією Божої істини. Враження, справлені на зібрання загалом, здавалися не поверховими, а глибокими і такими, що зворушують серце. О, якими готовими виглядали тепер усі вони прийняти й виконати все, що чули і в чому були переконані, що це їхній обов’язок. Бог був посеред нас, справді, схиляючи й розтоплюючи вперті серця! Скільки сліз і ридань можна було тоді побачити й почути серед нас! Яка жвавість і пильна увага! Яке завзяття й напруга думки виявлялися на всьому зібранні під час богослужіння. Вони, здавалося, пильнували й чекали на краплі Божого слова, як спрагла земля — на „дощ раннїй і пізнїй“.

«Потім я промовляв до них про обов’язки чоловіків і жінок, на Єфесян 5:22-33, і маю підстави думати, що це було слово вчасне. Далі ще якийсь час увечері втовкмачував їм ті істини, на яких наголошував у попередній проповіді про неплідну смоковницю, і бачив, що сказане й далі супроводжує могутня дія.

26 грудня.—«Цього вечора мене відвідала людина у великій духовній скорботі — найдивовижніший випадок такого роду, який я будь-коли бачив. Їй було, гадаю, понад вісімдесят років; і вона, видно, була дуже знесилена й зовсім здитиніла від старості, так що, здавалося, неможливо людині вкласти в неї бодай якісь поняття про божественні речі, ані навіть дати їй будь-яке навчання в доктрині, бо вона, видно, була нездатна навчатися. Її привели за руку до мого дому, і вона була в крайній муці. Я запитав її, що з нею. Вона відповіла: „серце її стривожене, і вона боїться, що ніколи не знайде Христа“. Я запитав її, коли вона почала турбуватися, і ще кілька запитань, що стосувалися її скорботи. На все це вона по суті відповіла так: „Що вона багато разів чула, як я проповідую, але нічого про це не знала, ніколи не відчувала цього в серці, аж до минулої неділі, і тоді воно прийшло“, — сказала вона, — „так, ніби їй у серце встромили голку; відтоді вона не мала спокою ні вдень, ні вночі“. Вона додала, „що ввечері перед Різдвом, коли кілька індіанців зібралися в домі, де вона була, і розмовляли про Христа, їхня розмова так вразила її серце, що вона не могла сидіти, а впала на ліжко; і тоді вона відійшла“, як вона висловилася, „і почувалася так, ніби бачила сон, і все ж певна, що то не був сон. Коли вона так відійшла, то побачила дві стежки; одна видавалася дуже широкою й кривою і звертала ліворуч. Друга видавалася прямою і дуже вузькою і йшла вгору на пагорб, праворуч. Вона йшла“, — сказала вона, — „якийсь час угору вузькою правою стежкою, аж поки щось ніби не перепинило їй дороги. Вона то називала це темрявою, то описувала інакше і ніби порівнювала це з колодою чи засувом. Тоді вона згадала, що чула від мене про те, щоб силкуватися увійти тїсними ворітьми, хоч тоді, як слухала мою проповідь на цю тему, мало зважила на неї; і подумала, що перелізе через цю перепону. Але саме коли вона про це думала, вона повернулася назад“, як вона це назвала, маючи на увазі, що прийшла до тями; „і тоді її душа була вкрай стривожена, бо вона гадала, що тепер повернула назад і покинула Христа і що тому для неї немає надії на милість“.

«Оскільки я усвідомлював, що трансові стани й уявні видіння мають небезпечну схильність у вірі, коли їх шукають і на них покладаються, то не міг не бути дуже стурбований цим переживанням, особливо спершу: я побоювався, що це може бути задум сатани накласти пляму на Боже діло тут, запроваджуючи видіння, уявні жахи і всілякі розлади та омани розуму замість справжніх переконань у гріху і просвітлювальної дії благословенного Духа; і я майже вирішив оголосити, що вважаю це однією з сатанинських хитрощів, і застерегти свій народ від цього та подібних переживань такого роду. Проте я вирішив спершу розпитати про її знання, щоб побачити, чи має вона якесь правильне розуміння речей, яке могло б бути причиною її теперішньої болісної тривоги, чи це просто переляк, що виник лише з уявних жахів. Я поставив їй багато запитань про первісний стан людини, а надто про її теперішній стан, і про її власне серце; і на них вона відповідала розумно і, на мій подив, слушно. Я вважав майже неможливим, якщо не цілком неможливим, щоб поганка, яка від старості стала дитиною, у такому стані здобула стільки знання будь-яким суто людським навчанням, без особливого просвітлення Божою дією. Тоді я виклав їй те, що Євангеліє передбачило для спасіння грішників, і спроможність та готовність Христа „спасти до кінця всіх, старих так само як і молодих, хто приходить до Нього“. На це вона, здавалося, щиро погодилася; але відразу відповіла: „Так, але я не можу прийти; моє лихе серце не хоче прийти до Христа; я не знаю, як прийти“, і так далі. Це вона промовила в душевній муці, б’ючи себе в груди, зі сльозами на очах і з такою щирістю у погляді, що це справді було жалюгідно й зворушливо. Вона, здається, справді переконана у своєму гріху й нещасті та в тому, що потребує переміни серця. Її тривога триває і не минає, тож не видно жодної причини, чому це переживання не могло б мати спасенного кінця. Справді, здається, є підстави сподіватися такого кінця, бо вона так прагне здобути частку в Христі, що її серце, як вона висловлюється, молиться день і ніч.

«Наскільки Бог може використовувати уяву, пробуджуючи деяких людей за таких і подібних обставин, я не беруся визначати. Чи це переживання від Божої дії, — залишу судити іншим. Але одне мушу сказати: його дотеперішні плоди свідчать, що воно таке; і, наскільки я бачу, його не можна пояснити жодним розумним способом, крім дії якогось духа, доброго чи злого. Ця жінка, я певен, ніколи не чула про божественні речі так, як тепер їх бачила; і дивно було б, щоб вона здобула таке розумне поняття про них з самої лише гри своєї уяви, без якоїсь вищої чи принаймні сторонньої допомоги. Проте мушу сказати, що я вважав однією з окрас цього діла благодаті серед індіанців і особливим свідченням того, що воно від Божої дії, те, що досі не було жодних проявів такого роду, жодних видінь, трансів та уявлянь, змішаних із тими розумними переконаннями в гріху і міцними втіхами, яких зазнали багато людей. І якби збулося моє бажання, то не було б узагалі жодного прояву чогось такого.

28 грудня. «Промовляв до свого народу катехизичним методом, який я нещодавно запровадив. У застосуванні своєї бесіди, де я порівнював теперішній стан людини з її первісним станом і показував, звідки вона впала, і в яких нещастях вона тепер заплутана, і яким вона піддана у своєму природному стані, і закликав грішників поглянути на своє жалюгідне становище без Христа, а також силкуватися здобути частку в Ньому, — Господь, я сподіваюся, дав особливу дію Свого благословенного Духа, щоб вона супроводжувала сказане; і на зібранні виявилася велика тривога. Багато хто розтанув у сльозах і риданнях; і враження, справлені на них, здавалися глибокими і такими, що зворушують серце. Зокрема, було двоє чи троє людей, які, видно, дійшли до останніх переживань підготовчого діла і були доведені майже до краю: вони значною мірою переконалися, що не можуть допомогти собі чи виправити власні серця, і, здавалося, от-от мали відкинути всяку надію на себе й наважитися покластися на Христа, як бідні, безпорадні й загиблі. Проте вони були в скорботі й муці, бо не бачили в цьому безпеки, якщо не зможуть самі щось зробити для свого спасіння. Однією з цих людей була та сама дуже стара жінка, згадана вище, яка тепер була „знеможена та отягчена“ усвідомленням свого гріха й нещастя та смертельної потреби мати частку в Христі.

День Господній, 29 грудня.—«Проповідував на Йоана 3:1-5. Було присутньо чимало білих людей, як звичайно в неділю. Проповідь супроводжувала сила, і вона, здавалося, мала тиху, але глибоку і пронизливу дію на слухачів. Багато хто плакав і ридав від зворушення. Сльози були і серед білих людей, так само як і серед індіанців. Деякі не могли стриматися, щоб не скрикнути, хоч таких було небагато. Але враження, справлені на їхні серця, виявлялися переважно в надзвичайній напруженості їхньої уваги, у тяжких зітханнях і сльозах.

«Після богослужіння я пішов до свого дому, маючи намір знову проповідувати після короткої перерви. Але вони незабаром почали заходити один за одним зі сльозами на очах, щоб довідатися, „що їм робити, щоб спастись“. Божий Дух так вкладав у їхні серця те, що я їм говорив, що дім незабаром сповнився зойками і стогонами. Усі вони з цієї нагоди зійшлися докупи; і ті, про кого я мав підстави думати, що вони в стані без Христа, майже всі без винятку були охоплені тривогою за свої душі. То була дивовижна пора сили серед них; і здавалося, ніби Бог нахилив небеса, і спустився. Так разюче переможною була ця дія на старих так само, як і на молодих, що здавалося, ніби жоден не залишиться в безтурботному і природному стані, але що Бог тепер навертатиме весь світ. Я тоді готовий був думати, що вже ніколи не зневірюся в наверненні будь-якого живого чоловіка чи жінки, хоч би ким і хоч би якими вони були.

«Неможливо дати правдивий і живий опис того, як усе виглядало в цю пору, принаймні такий, що передав би ясне й належне уявлення про дію цього впливу. Тепер можна було бачити багатьох, хто радів, що Бог не забрав могутнього впливу Свого благословенного Духа з цього місця; хто відживав душею, бачачи, як стільки людей силкуються увійти тїсними ворітьми, і хто так перейнявся турботою про них, що, як висловився дехто з них, ладен був підштовхнути їх уперед. Водночас можна було бачити багатьох, і чоловіків, і жінок, старих і молодих, у сльозах, а декого в душевній муці: самим своїм виглядом вони нагадували засуджених злочинців, яких ведуть до місця страти, і на їхніх обличчях лежала тяжка тривога; тож мені здавалося, що тут постав живий образ урочистого дня звіту: суміш неба й пекла, невимовної радості й муки.

«Зворушення й релігійні почуття були такі сильні, що я не міг і думати про якесь звичайне богослужіння серед них, а проводив час у розмовах то з одним, то з іншим, як вважав найдоречнішим і найслушнішим для кожного; іноді звертався до всіх разом; а наприкінці завершив молитвою. Такий був їхній стан у цю пору, що я ледве міг мати пів години перепочинку від говоріння — від приблизно пів на дванадцяту, коли я почав прилюдне богослужіння, аж поки не минула сьома вечора. Здавалося, що цього дня та напередодні ввечері пробудилося четверо чи п’ятеро нових людей; дехто з них лише зовсім недавно прийшов до нас.

30 грудня. «Мене відвідали четверо чи п’ятеро молодих людей, стурбованих за свої душі; більшість із них пробудилися зовсім недавно. Вони багато плакали, поки я розмовляв із ними й намагався переконати їх, що треба без зволікання тікати до Христа по спасіння.

31 грудня.—«Провів цього дня кілька годин, відвідуючи свій народ від хати до хати й розмовляючи з людьми про їхні духовні справи; намагався переконати душі, що не мають Христа, у необхідності оновлення серця; і навряд чи вийшов із якоїсь хати, не залишивши когось із її мешканців у сльозах, бо вони, видно, щиро й палко прагнули здобути частку в Христі.

«Індіанці тепер зібралися сюди звідусіль і збудували собі невеличкі хатини, тож понад двадцять родин живуть у межах чверті милі від мене. Це дуже зручне розташування як для прилюдного, так і для приватного навчання.

1 січня 1746.—«Знову провів чимало часу, відвідуючи свій народ. Ледве знайшов когось, хто не мав би серйозних вражень щодо своїх духовних справ.

2 січня.—«Відвідав кількох людей, що недавно прийшли до нас і майже нічого не чули про християнство, крім порожньої назви. Намагався навчити їх, особливо перших засад віри, якомога простіше й доступніше. Майже безперервно до нас прибувають чужинці з далеких країв, тож мені знову й знову доводиться розкривати й наполегливо прищеплювати перші засади християнства.

4 січня.—«Продовжував навчати за своїм катехизним методом. Побачив, що мої люди здатні доречно відповідати на запитання, понад те, чого можна було сподіватися від людей, так недавно виведених із поганської темряви. Коли я застосовував свою проповідь до життя, у зібранні виявилися певна тривога й зворушення, а надто в тих, щодо кого я плекав надію, що вони справді сповнені благодаті; принаймні декілька з них були дуже зворушені й підкріплені.

День Господній, 5 січня.—«Проповідував за Маттея 12:10-13. Під час богослужіння не було видно стільки жвавості й почуття, як зазвичай. Ті самі істини, що часто викликали в зібранні багато сліз і ридань, тепер, здавалося, не мали особливого впливу ні на кого. Надвечір я мав намір продовжити свій звичайний метод катехизації; але коли ми були зайняті першою молитвою, сила Божа, здавалося, зійшла на зібрання так дивовижно, і стільки людей опинилися під гнітючою тривогою за свої душі, що я вважав набагато доцільнішим наголосити на щедрому забезпеченні, яке божественна благодать приготувала для викуплення грішників, що гинуть, і закликати їх негайно прийняти велике спасіння, ніж ставити їм запитання щодо положень віровчення. Найпрактичніше здавалося найдоречнішим, щоб на ньому наголошувати, коли так багато людей так надзвичайно палко прагнули здобути частку у великому Викупителі.

«Цього дня жінка, про яку я згадував у своєму щоденнику під 22 грудня, прилюдно визнала свою віру. Відтоді, як вона вперше прийняла втіху, вона час від часу виявляла дуже солодкий і небесний настрій душі. Особливо одного ранку вона прийшла до мене з незвичайною радістю й задоволенням на обличчі; і коли я спитав про причину, вона відповіла, „що Бог дав їй відчути, що Йому належить по праву чинити з усім, що Йому до вподоби; і що було б справедливо, якби Він укинув до пекла і її чоловіка, і сина; і вона бачила, що Бог так справедливо чинить із ними, що Йому до вподоби, що вона не могла не радіти в Богові, навіть якби Він послав їх до пекла;“ хоча було видно, що вона їх дуже любила. Крім того, вона запитала, чи не послали мене проповідувати індіанцям якісь добрі люди дуже далеко звідси. Я відповів: „Так, добрі люди в Шотландії.“ Вона сказала, „що її серце так полюбило тих добрих людей учора ввечері, що вона ледве могла втриматися, щоб не молитися за них цілу ніч, так її серце рвалося до Бога за них.“ Отак благословення тих, хто погибає, певно, зійде на тих побожних людей, які вділили зі свого майна на поширення Євангелії.

День Господній, 12 січня.—«Проповідував за Ісаїї 55:6. Слово Боже, здавалося, падало на слухачів із божественною вагою й силою і явно виявлялося „не яко слово чоловіче.“ Благословенний Дух, я переконаний, супроводжував сказане до сердець багатьох; тож у багатьох, хто й раніше перебував у духовних змаганнях, сильно відродилося переконання в гріху.

«Надвечір катехизував за своїм звичайним методом. Під кінець моєї проповіді в слухачах виявилися велика тривога й сильне зворушення, і вони зростали, поки я далі запрошував їх прийти до вседостатнього Викупителя по вічне спасіння. Дух Божий, здається, час від часу змагається тут із душами. Їх так часто й раз у раз пробуджують, що тепер вони, видно, неспроможні знову приспати себе.

13 січня.—«Мене відвідали кілька людей, глибоко стурбованих за свої душі; один із них щойно пробудився. Найприємніша праця — мати справу з душами, які палко допитуються, „що їм робити, щоб спастись.“ Як нам ніколи не слід „втомлюватися, роблячи добре,“ так обов’язок цей здається особливо сильним, коли праця така вельми бажана. Проте мушу сказати, що моє здоров’я таке підірване, а сили так виснажені працею й самотнім способом життя, адже в домі зі мною немає жодної людської істоти, що їхні повторні й майже безупинні звертання до мене по допомогу й пораду іноді надзвичайно обтяжливі й так виснажують мої сили, що я стаю зовсім ні на що не придатним, цілком неспроможним провадити свою справу, часом по кілька днів поспіль. Цю трудність значно посилює те, що я змушений витрачати багато часу, щоб передати їм бодай трохи; адже часто доводиться наперед пояснити багато речей, перш ніж я зможу говорити прямо про те, до чого найбільше прагну; а там, де є достатнє знання віровчення, ці речі легко сприймалися б як самозрозумілі.

14 січня.—«Провів деякий час у приватній розмові зі своїми людьми й побачив, що декотрі, як мені здалося, схильні приймати втіху на легких підставах. Тепер вони здебільшого пробуджені, і бути без віри стало так ганебно, а водночас так страшно для сумління, що їм загрожує неминуча небезпека вдовольнитися видимістю благодаті, аби тільки не жити в страху й ганьбі невідродженого стану.

18 січня.—«Продовжував свій катехизний спосіб проповіді. У зібранні виявилися велика урочистість і досить значне зворушення. Цей метод навчання я вважаю дуже корисним. Коли я тільки почав його застосовувати, мене мучили побоювання, що мої проповіді неминуче будуть такими догматичними, що лише просвічуватимуть голову, але не торкатимуть серця. Та наслідок виявився зовсім іншим: ці заняття досі були дивовижно благословенні як в останньому, так і в першому відношенні.

День Господній, 19 січня.—«Проповідував своєму народові за Ісаїї 55:7. Надвечір катехизував за своїм звичайним методом; і це виявилося для нас могутньою порою благодаті. Багато хто був дуже зворушений. Переконання в гріху сильно відродилися, християни підкріпилися й зміцніли; а одна знеможена й отягчена душа, як я маю всі підстави сподіватися, прийшла до справжнього спочинку й міцної втіхи в Христі; згодом цей чоловік розповів мені, як Бог діяв з його душею, і ця розповідь цілком задовольнила й водночас підбадьорила мене.

«Він сказав мені, що часто чув, як я казав, що люди мусять побачити й відчути себе цілком безпорадними й пропащими—що вони мусять звільнитися від покладання на самих себе й від усякої надії спасти себе, аби прийти до Христа по спасіння. Він давно домагався такого погляду на речі, гадаючи, що це був би чудовий настрій душі, отак звільнитися від покладання на власну доброту; що Бог зважить на цей настрій, тоді буде ним задоволений і дарує йому вічне життя. Але коли він дійшов до того, що відчув себе в цьому безпорадному, пропащому стані, то виявив, що це зовсім протилежне всім його думкам і сподіванням; тож це був не той настрій, і навіть зовсім не схожий на той настрій, якого він шукав. Замість доброго настрою душі він тепер не знаходив у собі нічого, крім лихого, і бачив, що навіки неможливо йому зробити себе хоч трохи кращим. Він дивувався, казав він, що колись сподівався виправити власне серце. Він був вражений, що ніколи раніше не бачив, як цілком неможливо йому всіма своїми вигадками й зусиллями зробити щось у цьому напрямі, адже тепер ця справа постала перед ним у такому ясному світлі. Замість того, щоб тепер уявляти, що Бог буде ним задоволений заради цього настрою душі й цього бачення свого пропащого стану, він ясно бачив і відчував, що Бог був би справедливий, пославши його на вічну муку; і що в тому, що він тоді відчував, не було жодної доброти; бо він не міг не бачити, що він нагий, грішний і нещасний, і що в такому баченні немає нічого, що заслуговувало б Божої любові чи жалю.

«Він бачив ці речі так ясно й переконливо, що йому здавалося, казав він, ніби він міг би переконати кожного в цілковитій неспроможності допомогти собі й у негідності будь-якої допомоги від Бога. У такому настрої душі він прийшов того вечора на прилюдне богослужіння; і коли я запрошував грішників прийти до Христа нагими й порожніми, без жодної власної доброти, яка б зробила їх угодними Йому, тоді він подумав сам у собі, що часто пробував прийти й віддати своє серце Христові і звик сподіватися, що колись таки зможе це зробити; але тепер він переконався, що не може, і йому здалося цілком марним будь-коли пробувати знову; і він не міг, казав він, знайти в серці охоти до нової спроби, бо бачив, що це нічого не дасть; і тепер він уже не сподівався на кращу нагоду чи більшу спроможність у майбутньому, як бувало раніше, бо бачив і був цілком переконаний, що його власна сила навіки зрадить.

Поки він отак міркував, він побачив, казав він, своїм серцем, (це в них поширений вислів,) щось невимовно добре й любе, чого ніколи раніше не бачив; і „це вкрало його серце, хотів він того чи ні.“ Він не знав, казав він, що саме бачив. Він не казав: „це Ісус Христос;“ але то була така слава й краса, якої він ніколи раніше не бачив. Тепер він не віддавав свого серця, як колись мав намір і пробував зробити; але воно відійшло само за тією славою, яку він тоді побачив. Колись він укладав із Христом угоду: віддати Йому своє серце, щоб за це мати вічне життя. А тепер він зовсім не думав про себе чи про те, що з ним буде далі; але тішився, і його розум цілком захопила невимовна досконалість того, що він тоді споглядав. Через якийсь час він дивовижно втішився шляхом спасіння через Христа; тож йому здавалося невимовно бажаним бути спасенним цілком лише вільною благодаттю Божою в Ньому. Наслідок цього переживання такий, що він, видно, зберігає відчуття й смак до божественних речей і провадить життя, сповнене серйозності й справжньої віри.

28 січня.—«Індіанці в цих краях у минулому позалазили в борги через надмірне пияцтво; а дехто скористався цим і завдав їм клопоту й видатків, домігшись арешту декого з них; через це, як вважали, їхні мисливські землі значною мірою опинилися під загрозою і могли незабаром бути в них відібрані. Розуміючи, що вони не зможуть жити разом у цих краях як християнська громада, якщо ці землі буде відібрано, а це вважали цілком імовірним, я вважав своїм обов’язком докласти всіх зусиль, щоб запобігти такій нещасливій події. Коли я, за найкращими відомостями, які зміг здобути, ознайомив із цією справою панів, причетних до цієї місії, вони визнали за доцільне витратити гроші, які вони збирали й далі збирали на релігійні потреби індіанців, принаймні частину їх, на сплату їхніх боргів і забезпечення цих земель, щоб на них не лежало жодних заплутань, які перешкоджали б осідлості й сподіваному поширенню християнської громади індіанців у цих краях. Отримавши від них розпорядження, я сплатив від імені індіанців вісімдесят два фунти п’ять шилінгів у валюті Нью-Джерсі, за курсом вісім шилінгів за унцію; і так відвернув небезпеку чи труднощі в цьому відношенні.

«Оскільки Бог учинив дивовижне діло благодаті серед цих індіанців і тепер майже безперервно схиляє інших із далеких місць приєднуватися до них; і оскільки Він відчинив двері, щоб запобігти щойно згаданій трудності, яка, здавалося, тяжко загрожувала їхнім релігійним інтересам, а також життєвим вигодам, то можна сподіватися, що Він має намір заснувати серед них Церкву для Себе й передати справжню віру їхнім нащадкам.

30 січня.—«Проповідував індіанцям за Йоана 3:16, 17. У слухачах було помітно урочисту увагу й певне зворушення; особливо кілька людей, які вже давно турбувалися за свої душі, здавалися наново збудженими й захопленими пошуком частки в Христі. Один із великою тривогою згодом сказав мені, „що його серце так прокололо моє проповідування, що він не знав, куди обернутися й що робити.“

31 січня.—«Цього дня прибула до нас людина, яку я вибрав і найняв за шкільного вчителя серед індіанців, і мій народ одностайно й сердечно її привітав. Тоді я роздав кілька дюжин букварів дітям і молоді.

1—«Мій учитель приступив до своєї праці серед індіанців. Удень у його школі зазвичай буває близько тридцяти дітей і молодих людей, а у вечірній школі близько п’ятнадцяти одружених. Одружених менше, ніж було б, якби вони могли постійніше перебувати вдома й мати час, вільний від необхідних занять, щоб відвідувати ці уроки.

«Увечері катехизував за своїм звичайним методом. Під кінець моєї проповіді слово, здавалося, супроводжувала дивовижна сила, особливо щодо деяких людей. Один чоловік досить похилого віку, що був відомим п’яницею, чаклуном і вбивцею і пробудився кілька місяців тому, тепер у своїй духовній тривозі дійшов до краю; тож він тремтів годинами поспіль і відчував, що ось-ось упаде до пекла, не маючи жодної сили врятувати чи полегшити себе. Чимало інших, як і він, були в глибокій тривозі й палко прагнули спасенної переміни.

День Господній, 2 лютого.—«Проповідував за Йоана 5:24, 25. У зібранні, як завжди, виявилися певна тривога й зворушення. Надвечір продовжив свій звичайний метод катехизації. Помітив, що мої люди готовіші відповідати на поставлені їм запитання, ніж будь-коли раніше. Очевидно, вони щодня зростають у знанні віровчення. Та що ще бажаніше, Дух Божий і досі діє серед них, через що в їхніх умах поширюється знання не лише умоглядне, а й досвідне.

5 лютого.—«Увечері проповідував чималому числу індіанців; і тоді багато з них виявилися дуже зворушеними й розчуленими божественними речами.

8 лютого.—«Провів значну частину дня, відвідуючи свій народ від хати до хати й розмовляючи з людьми про справи їхніх душ. Багато людей плакали, поки я говорив до них, і, здавалося, ні про що так не турбувалися, як про частку у великому Викупителі. Увечері катехизував як завжди. Божественна істина справила певне враження на слухачів, і в декого це супроводжувалося палким захопленням душі.

День Господній, 9 лютого.—«Проповідував своєму народові про сліпого чоловіка. Марка 10:46-52. Слово Боже цього разу здавалося вагомим і могутнім для зібрання і справило значне враження на багатьох; зокрема кілька людей, які зазвичай були разюче тупими й безтурботними при засобах благодаті, тепер пробудилися й зворушено плакали. Найпильніша увага, а також ніжність і зворушення виявилися в усіх слухачах без винятку. Двоє людей прилюдно визнали Христа.

«Надвечір катехизував. Бог зробив цю пору могутньою для декого. Багато хто був зворушений. Колишні переконання в гріху, видно, сильно відродилися. Був також один, колишній мерзенний п’яниця, який разюче пробудився. Він, здавалося, був у великій душевній муці, плакав і тремтів, і так тривало майже до півночі. Була також одна бідна отягчена душа, що довго перебувала в тяжкій тривозі, такій постійній і гнітючій, як я будь-коли бачив; тепер вона прийшла до втішного спокою і, здавалося, схилилася й примирилася з божественним суверенітетом; вона сказала мені, що тепер відчуває й бачить, що Бог має право чинити з нею, як Йому до вподоби, і що її серце задоволене й спокійне, щоб так і було; хоча останнім часом вона часто помічала, як її серце повставало й сперечалося з Богом через те, що Він міг, якщо Йому до вподоби, послати її до пекла після всього, що вона зробила. Вона додала, що тяжкий тягар, під яким вона була, тепер знято; що вона пробувала повернути свою тривогу й стурбованість, боячись, що Дух Божий відходить від неї й залишить її зовсім безтурботною, але не могла їх повернути; що вона відчувала, що ніколи не зможе нічого зробити, щоб спасти себе, а мусить загинути навіки, якщо Христос не зробить для неї всього; що вона не заслуговує, щоб Він їй допоміг; і що було б справедливо, якби Він залишив її гинути. Але Христос міг спасти її, хоч вона й не могла нічого зробити, щоб спасти себе, і т. д.; і на цьому вона, здавалося, заспокоїлася.»

Розвилки Делаверу, лютий 1746.

День Господній, 16 лютого.—«Знаючи, що багато індіанців у цих краях уперто налаштовані проти християнства і що декотрі з них у минулому відмовлялися слухати мою проповідь, я подумав, що було б доречно й корисно для християнської справи тут узяти з собою кількох моїх побожних людей із Кроссвіксунга, щоб вони розмовляли з ними про релігійні речі; я сподівався, що це може стати засобом переконати їх в істинності й важливості християнства, коли вони побачать і почують, як дехто з їхнього власного народу розмовляє про божественні речі й виявляє палке бажання, щоб і інших було виведено з поганської темряви, як і їх самих. Для цього я вибрав пів дюжини найсерйозніших і найрозсудливіших із тих індіанців і, привівши їх до Розвилок Делаверу, цього дня зустрівся з ними та з місцевими індіанцями. Багатьох із цих останніх, мабуть, не вдалося б умовити прийти на це зібрання, якби не ці побожні індіанці, що супроводжували мене сюди й проповідували їм. Деякі з тих, хто в минулому вкрай цурався християнства, тепер поводилися статечно; а деякі інші сміялися й глузували. Проте слово Боже впало з такою вагою й силою, що багато хто, здавалося, був приголомшений і виявив готовність ще послухати мене про ці речі.

«Потім помолився з присутніми білими людьми й звернувся до них зі словом; і не міг не помітити певних видимих наслідків слова, як-от сліз і ридань серед них. Після прилюдного богослужіння провів деякий час, докладаючи зусиль, щоб переконати тих, хто глузував, в істинності й важливості того, на чому я наголошував; і так намагався пробудити їхню увагу до божественної істини. З того, що я спостерігав тоді й згодом, мав підстави думати, що мої зусилля справили значну дію на одного з найгірших серед них.

«Ті кілька присутніх індіанців, що колись бували моїми слухачами в цих краях, бо дехто з них переселився звідси до Кроссвіксунга, здавалося, були дещо прихильно налаштовані до мене й раді знову мене бачити. Проте на них так сильно нападали деякі язичники-противники, що вони майже соромилися чи боялися виявити свою дружбу.

17 лютого.—«Провівши багато часу в розмовах з індіанцями по їхніх домівках, я зібрав їх разом і повторив та закарбував у них те, чого навчав їх раніше. Потім проповідував їм за Дїяння 8:5-8. Слово, здавалося, супроводжував божественний вплив. Кілька тутешніх індіанців, видно, дещо пробудилися й виявили щирі сльози та ридання. Мої люди з Кроссвіксунга залишалися з ними вдень і вночі, повторюючи й закарбовуючи в них істини, яких я їх навчив; а іноді молилися й співали псалми серед них, розмовляючи між собою в їхній присутності про великі речі, які Бог учинив для них і для індіанців тих місць, звідки вони прийшли. Це, як казали мені мої люди, здавалося, мало на них більший вплив, ніж тоді, коли вони звертали свою мову прямо до них.

18 лютого.—«Проповідував зібранню ірландців, майже за п’ятнадцять миль від індіанців.

19 лютого.—«Знову проповідував індіанцям, попередньо провівши чимало часу в приватніших розмовах з ними. Серед індіанців цих країв виявилися велика урочистість і певна тривога та зворушення, а серед тих, хто прийшов зі мною, солодке розчулення. Здавалося, що в багатьох тутешніх індіанців зникли упередження й відраза до християнства; вони видавалися прихильними й охочими слухати слово Боже.

20 лютого.—«Проповідував невеликому зібранню німців, які рідко чули проповідь Євангелії, і принаймні деякі з них були дуже неосвічені; але багатьох із них останнім часом спонукало вдумливо шукати шляху спасіння. Вони слухали дивовижно уважно; і деякі з них були дуже зворушені під час проповіді слова, а потім казали, як мені переказали, що ніколи за все своє життя не були так просвічені щодо шляху спасіння. Вони просили мене залишитися з ними або прийти знову й проповідувати їм. Мені було прикро, що я не міг виконати їхнього прохання. Я не міг не перейматися їхнім становищем; бо вони були „як вівцї, не маючі пастиря,“ і деякі з них, здавалося, перебували в певній тривозі через гріх, маючи особливу потребу в допомозі досвідченого духовного провідника.

21 лютого.—«Проповідував перед гуртом людей, здебільшого голландців. Кілька згаданих раніше німців теж прийшли на проповідь, хоча жили за вісім чи десять миль звідти. Чимало індіанців, які належать до цих місць, також прийшли на зібрання з власної волі разом із моїми людьми з Кроссвіксунга. Особливо двоє з них, хоча минулої неділі противилися християнству й глузували з нього, тепер поводилися статечно. Нехай ці нинішні обнадійливі ознаки тривають!

22 лютого.—«Проповідував індіанцям. Вони здавалися вільнішими від упереджень і прихильнішими до християнства, ніж раніше; а дехто з них, здавалося, був зворушений божественною істиною.

День Господній, 23 лютого.—«Проповідував індіанцям з Йоана 6:35-37. Після богослужіння розмовляв окремо з кількома з них і запрошував їх піти до Кроссвіксунга й побути там бодай якийсь час; бо знав, що там вони будуть вільні від глузувань і спокус ворожих поган, а водночас матимуть нагоду слухати божественні істини, які там викладають і прилюдно, і віч-на-віч. Дехто з них пообіцяв, що невдовзі нас відвідає і прийде на дальше навчання. Вони, здавалося, значною мірою просвітилися й багато в чому звільнилися від упереджень проти християнства. Але дуже варто боятися, що їхні упередження знову оживуть, якщо вони не матимуть змоги навчатися тут або не переселяться туди, де матимуть такі переваги й будуть подалі від своїх поганських знайомих.

Кроссвіксунг, березень 1746 року.

1 березня.—«Катехизував у звичний спосіб. Мене тішило й підбадьорювало бачити, з якою дивовижною готовністю, розсудливістю й знанням вони відповідали на поставлені їм запитання. Під кінець моєї бесіди божественна істина справила значне враження на слухачів і викликала сльози й ридання в деяких стурбованих; а особливо — солодке й смиренне розчулення в кількох, про яких я маю підстави сподіватися, що вони справді відроджені благодаттю.

День Господній, 2 березня.—«Проповідував з Йоана 15:16. Зібрання слухало не так жваво, як звичайно, і загалом не так глибоко було зворушене божественною істиною, як це зазвичай бувало. Дехто з моїх людей, що ходили зі мною до Розвилок Делаверу, тепер повернулися, а з ними прийшли двоє індіанців із Розвилок, які обіцяли мені невдовзі прийти. Нехай Господь зустрінеться з ними тут. Тепер вони навряд чи можуть зайти до будь-якого дому, щоб не почути там християнської розмови, тож можна сподіватися, що вони будуть і навчені, і пробуджені.

«По обіді знову говорив до індіанців і помітив серед них певне пожвавлення й ревність у богослужінні, хоча й не таку, яка часто тут бувала. Не знаю жодного християнського зібрання, де, здавалося б, було стільки Божої присутності, де так панувала б братня любов і де я мав би стільки радості в прилюдному поклонінні Богові загалом, як у моїй власній громаді; хоча не більше як дев’ять місяців тому вони поклонялися бісам і ідолам безголосим під владою поганської темряви й забобонів. Яка дивовижна переміна! Її не могло звершити ніщо менше, ніж божественна сила й благодать. Від Господа се сталося; і по праву дивно се в очах наших.

5 березня.—«Трохи часу якраз увечері провів у молитві, співі й бесіді з моїм народом про божественне; і помітив серед них приємну ніжність і зворушеність. Нинішнє їхнє поселення таке скупчене й зручне, що їх легко й швидко можна скликати самим лише звуком морської мушлі (мушлі, схожої на черепашку морського равлика), тож вони часто мають нагоду брати участь у прилюдних релігійних вправах. Це, здається, під Богом великий засіб підтримувати живим враження від божественного в їхніх умах.

8 березня.—«Увечері катехизував. Мої люди добре відповідали на поставлені їм запитання. Я бачу, що їхнє знання в релігії зростає щодня. А що ще бажаніше, божественний вплив, який був такий помітний серед них, і далі, здається, значною мірою триває. Цього вечора божественна присутність, здавалося, була в зібранні.

«Дехто з тих, кого я маю добрі підстави вважати справжніми християнами, розчулився від почуття Божої доброти й власної безплідності та невдячності, і, здавалося, ненавидів себе, як потім висловився один із них. Переконання в гріху теж, здавалося, ожили в кількох випадках; а божественна істина мала такий вплив на зібрання загалом, що цей вечір можна справедливо назвати вечором божественної сили.

День Господній, 9 березня.—«Проповідував з Луки 10:38-42. Слово Боже діяло на слухачів із силою й міццю. Багато хто був зворушений і прагнув здобути те одне, чого треба. Кілька тих, хто дав добрі докази, що вони справді відроджені благодаттю, були глибоко зворушені усвідомленням браку духовності й побачили, як потребують зростати в благодаті. Більшість тих, хто колись раніше мав якісь враження від божественного, тепер, здавалося, відчули, як ці враження ожили.

«По обіді я мав намір катехизувати у звичний спосіб; але поки ми, як звичайно, проказували першу молитву індіанською мовою, велика частина зібрання була так зворушена й розчулена божественним, що я вважав доречним і слушним цього разу не ставити запитань, а наголосити на найпрактичніших істинах. Так я й зробив, далі застосовуючи той уривок Писання, про який говорив у першій половині дня. У громаді, здавалося, діяв могутній божественний вплив. Кілька людей, які, як я маю підстави думати, справді побожні, були так глибоко вражені почуттям власної безплідності й свого негідного ставлення до благословенного Викупителя, що поглянули на Нього, як на Того, Кого прокололи вони самі, і голосили по Ньому; так, дехто з них гірко сумував, як сумують по перворідневі.

«Деякі бідні пробуджені грішники теж, здавалося, були в душевній муці, прагнучи здобути частку в Христі; тож у зібранні був голосний плач: багато тяжких стогонів, ридань і сліз! А один чи двоє з тих, що недавно прийшли до нас, були значною мірою пробуджені.

«Мені здається, що серце кожного, хто щиро любить справу Сіону, освіжилося б, коли б він опинився посеред цього божественного впливу й побачив, як він діє на святих і на грішників. Місце богослужіння здавалося водночас урочистим і солодким; і стало таким дорогим через виявлення божественної присутності й благодаті, що ті, хто мав хоч якийсь смак до божественного, не могли не вигукнути: „Що за любі домівки твої, Господи сил небесних!“ Після закінчення богослужіння багато хто прийшов до мого дому, де ми співали й розмовляли про божественне; і Божа присутність, здавалося, і тут була посеред нас.

«Поки ми співали, одна людина — та жінка, про яку я згадував у щоденнику від 9 лютого, — була, як можу наважитися сказати (якщо мені дозволено сказати стільки про будь-кого, кого я будь-коли бачив), „сповнена радістю невимовною і преславною“; і не могла не вибухнути молитвою й хвалою Богові перед усіма нами, з рясними сльозами; вигукуючи то англійською, то індіанською: „О благословенний Господи! Прийди ж, прийди! О, забери мене; дай мені вмерти й піти до Ісуса Христа! Боюся, що, коли житиму, знову згрішу. О, дай мені вмерти тепер! О дорогий Ісусе, прийди ж! Я не можу лишатися, не можу лишатися! О, як мені жити в цьому світі? Забери мою душу з цього грішного місця! О, не дай мені більше ніколи грішити! О, що мені робити, що мені робити, дорогий Ісусе? О дорогий Ісусе!“ У цьому захваті вона пробула якийсь час, безупинно вимовляючи ці й подібні слова. Головний довід, який вона наводила Богові, щоб Він забрав її негайно, був той, що „коли вона житиме, то згрішить проти Нього“. Коли вона трохи опам’яталася, я спитав її, чи солодкий тепер Христос для її душі? На це, обернувшись до мене зі сльозами на очах і з усіма ознаками глибокого смирення, які я будь-коли бачив у будь-якій людині, вона сказала: „Я багато разів чула, як ви говорите про доброту й солодкість Христа, що Він кращий за весь світ. Але, о, я нічого не розуміла з того, що ви мали на увазі. Я ніколи вам не вірила, ніколи вам не вірила! А тепер знаю, що це правда“; або щось подібне. Я відповів: „А чи бачите ви в Христі досить для найбільшого з грішників?“ Вона відказала: „О, досить, досить для всіх грішників у світі, коли б вони тільки прийшли“. Коли я спитав її, „чи не могла б вона розповісти їм про доброту Христа“, — вона, обернувшись до кількох душ без Христа, які стояли поруч і були дуже зворушені, сказала: „О, у Христі досить і для вас, коли б ви тільки прийшли. О, силкуйтеся, силкуйтеся віддати Йому свої серця“ і т. д. Почувши, як згадали дещо про славу неба — що в тому світі немає гріха, — вона знову впала в такий самий захват радості й прагнення приходу Христа, повторюючи свої попередні слова: „О дорогий Господи, відпусти мене! О, що мені робити, що мені робити? Я хочу піти до Христа. Я не можу жити. О, дай мені вмерти“ і т. д.

«Вона пробула в цьому солодкому настрої душі понад дві години, перш ніж змогла дійти додому. Я добре усвідомлюю, що можуть бути великі радощі, які сягають навіть захвату, і все ж не мати жодного вагомого доказу своєї обґрунтованості. Але в цьому випадку, здавалося, не бракувало жодного доказу, щоб довести, що ця радість — божественна; чи то з огляду на те, що її підготувало, чи на те, що її супроводжувало, чи на те, що з неї випливало.

«З усіх людей, яких я бачив у духовних борінях, я навряд чи коли бачив когось, хто був би більш пригнічений і зламаний переконанням у гріху й нужді, або тим, що зазвичай називають підготовчою працею, ніж ця жінка; і навряд чи когось, хто, здавалося б, краще знав власне серце, ніж вона. Вона часто скаржилася мені на твердість і бунтівливість свого серця. Казала мені, що її серце повставало й сперечалося з Богом, коли вона думала, що Він учинить з нею, як Йому завгодно, і пошле її до пекла, незважаючи на її молитви, добрий настрій душі тощо, і що її серце не хоче приходити до Христа по спасіння, а шукає допомоги будь-де деінде. Як під переконанням у гріху вона, здавалося, дивовижно усвідомлювала свою впертість і противність Богові, так само дивовижно вона, здавалося, схилилася перед Його верховною владою й примирилася з нею ще до того, як дістала будь-яку полегкість чи втіху; дещо з цього я відзначив у щоденнику від 9 лютого. Відтоді вона, здавалося, постійно дихала вдачею й духом нового створіння; волаючи до Христа вже не зі страху перед пеклом, як раніше, а з сильним прагненням до Нього як до своєї єдиної частки, що насичує; і багато разів гірко плакала й ридала, бо, як їй здавалося, не любила й не могла любити Його. Коли я іноді питав її, чому вона така сумна і чи це тому, що вона боїться пекла, вона відповідала: „Ні, я не тривожуся через це; але моє серце таке лихе, що я не можу любити Христа“; і на цьому заливалася сльозами. Але хоча це було звичним настроєм її душі протягом кількох тижнів поспіль, так що дія благодаті була очевидна для інших, сама вона, здавалося, зовсім її не відчувала й ніколи не мала жодної помітної втіхи й відчутного задоволення аж до цього вечора.

«Цей солодкий і дивовижний захват, здавалося, походив від справжнього духовного відкриття слави, чарівної краси й досконалості Христа; а не від якихось грубих уявних понять про Його людську природу, як-от бачення Його в певному місці чи положенні — розіп’ятого на хресті, закривавленого й умирущого, лагідно усміхненого тощо; такими оманами деякі люди захоплювалися. Не походив він і з низьких себелюбних думок про те, що їй дано якусь користь; а з погляду на Його особисту досконалість і неперевершену любість; що й викликало те палке бажання тішитися Ним, яке вона тепер виявляла, і змусило її прагнути „бути далеко від тїла, а домувати у Господа“.

«Супутні ознаки цієї захопливої втіхи були такі, що вповні виявляли її божественне джерело; і що це справді були „радощі в Дусї сьвятім“. Тепер вона дивилася на божественні істини як на живу дійсність і могла сказати: „Я знаю, що це так; я відчуваю, що це правда!“ Тепер її душа скорилася божественній волі в найчутливішому пункті; тож коли я сказав їй: „А що, як Бог забере від вас вашого чоловіка, — а він тоді був дуже хворий, — як, на вашу думку, ви змогли б це перенести?“ — вона відповіла: „Він належить Богові, а не мені; Бог може зробити з ним так, як Йому завгодно“. Тепер вона мала найніжніше відчуття зла гріха й виявляла найглибшу відразу до нього, прагнучи вмерти, щоб звільнитися від нього. Тепер вона могла вільно довірити Богові все своє на час і на вічність. Коли я спитав її, „чи погодилася б вона вмерти й покинути своє маленьке немовля і що, на її думку, сталося б із ним у такому разі?“ — вона відповіла: „Бог подбає про нього. Воно належить Йому. Він подбає про нього“. Тепер вона, здавалося, мала найсмиреніше почуття власної нікчемності й негідності, своєї слабкості й неспроможності вберегти себе від гріха та витривати на шляху святості, вигукуючи: „Якщо житиму, то згрішу“. Тоді я подумав, що ніколи досі за все своє життя не бачив, щоб захват і смирення так поєднувалися в одній людині.

«Наслідки цієї радості не менш бажані й переконливі, ніж її супутні ознаки. Відтоді вона виявляється найніжнішою, найсокрушенішою серцем, найлюблячішою, найпобожнішою й найсмиреннішою християнкою; такою ж взірцевою в житті й поведінці, як будь-хто в моїй громаді. Нехай вона й далі „росте в благодатї і знанню“ Христа.

10 березня. «Надвечір індіанці зібралися з власної волі й співали, молилися й розмовляли між собою про божественне; і тоді серед них було багато зворушення. Дехто з тих, хто, можна сподіватися, побожний, здавалося, розчулився від божественного; а дехто інші, здавалося, дуже турбувалися про свої душі. Побачивши їхню ревність і зворушеність у релігійних вправах, я пішов до них, помолився й сказав слово напучення; і помітив двох чи трьох дещо зворушених і стурбованих, які досі навряд чи коли-небудь виявляли якісь релігійні враження. Здавалося, це був день і вечір божественної сили. Багато хто зберіг теплі враження від божественного, що їх справила на їхні уми попередня днина.

14 березня.—«Мене відвідало чимало моїх людей, і я провів з ними якийсь час у релігійних вправах.

15 березня. «Увечері катехизував. Мої люди відповідали на поставлені їм запитання з дивовижною готовністю й розсудливістю. Помітна була певна теплота й живе відчуття божественного серед тих, кого я маю підстави вважати справжніми християнами, поки я говорив про мир сумління й радість у Святому Дусі. Вони, здавалося, ожили й підбадьорилися в богослужінні, хоча серед тих, кого я маю підстави вважати такими, що перебувають у стані без Христа, не було видно такої стурбованості.

День Господній, 16 березня.—«Проповідував своїй громаді з Євреїв 2:1-3. Божественна істина, здавалося, мала досить значний вплив на декого зі слухачів і викликала багато сліз, а також тяжкі зітхання й ридання серед тих, хто дав докази, що вони справжні християни, а також і серед інших. Враження, справлені на слухачів, здавалися загалом глибокими й такими, що зворушують серце; не поверховими, галасливими й удаваними.

«Надвечір знову говорив про Велике Спасіння. Слово знову діяло на слухачів з певною силою. Багато хто плакав зворушено і, наскільки можна бачити, нелицемірно; тож здавалося, що Дух Божий ширяє над лицем зібрання. Жінка, про яку я згадував у щоденнику минулого Дня Господнього, визнала свою віру й, здавалося, була в побожному, смиренному й чудовому настрої душі.

«Увечері мій дім був переповнений моїми людьми; я проводив з ними час у релігійних вправах, аж поки мої сили майже не вичерпалися. Вони такі невтомні в релігійних вправах і такі ненаситні в спразі християнського знання, що іноді я ледве можу уникнути того, щоб трудитися аж до великого виснаження сил і духу.

19 березня.—«Кілька людей, що ходили зі мною до Розвилок Делаверу минулого лютого, затримані там небезпечною хворобою одного з їхнього гурту, повернулися додому тільки сьогодні. Тож мої люди загалом зібралися з власної волі, щоб провести якийсь час у релігійних вправах; а надто щоб подякувати Богові за Його охоронну доброту до тих, хто був відсутній кілька тижнів, і за милість одужання для того, хто хворів; і за те, що Він тепер повернув їх усіх цілими й неушкодженими. Оскільки мене тоді не було, вони попросили мого шкільного вчителя допомогти їм провести це релігійне свято; і він розповідає мені, що вони виявляли ревність і зворушеність у неодноразовій молитві, співі тощо.

22 березня.—«Увечері катехизував у звичний спосіб. Мої люди відповідали на запитання на велике моє задоволення. У зібранні не було нічого особливо незвичайного, зважаючи на те, що стало в нас звичним. Хоча можу справедливо сказати, що пильна увага, ніжність і зворушеність, рясні сльози й ридання, що зворушують серце, які виявлялися в багатьох у зібранні, були б дуже незвичайними, якби Бог не зробив ці речі звичними серед нас — і навіть серед чужинців невдовзі після того, як вони приходили до нас, — раз у раз. Я далекий від думки, що кожен вияв і кожен окремий випадок зворушення, які були серед нас, були цілком справжніми й походили виключно від божественного впливу. Я усвідомлюю протилежне; і не сумніваюся, що була й певна зіпсована домішка — трохи полови, як і пшениці; особливо відтоді, як релігійна стурбованість стала тут такою звичною й поширеною.

День Господній, 23 березня.—«Оскільки минулого тижня до нас прибуло близько п’ятнадцяти чужинців, дорослих людей, і кілька з них досі ніколи не бували на жодному релігійному зібранні, я вважав за доречне говорити цього дня в спосіб, особливо пристосований до їхніх обставин і здібностей; і відповідно спробував це зробити на основі Осії 13:9: „Ти самий, Ізраїлю, погубив себе“. Зранку я якомога простіше розкрив відступництво людини та її погибельний стан, сказавши спершу дещо про буття й досконалості Бога та про те, як Він створив людину в стані праведності й щастя. По обіді намагався розкрити славне забезпечення, яке Бог приготував для викуплення відступних створінь, давши Свого власного дорогого Сина, щоб Він постраждав за них і задовольнив божественну справедливість замість них. У зібранні не було тієї зворушеності й стурбованості, яка була в нас звичною; хоча загалом була видна бажана увага — навіть у більшості чужинців.

«Перед заходом сонця я відчув незвичайну стурбованість у душі, особливо за бідних чужинців: що Бог так стримав Свою присутність і могутній вплив Свого Духа від зібрання під час служінь того дня; а тим самим стримав від них ту міру переконання в гріху, яку, я сподівався, вони могли б мати. У такому настрої я відвідав кілька домів і з певною стурбованістю й почуттям говорив з кількома людьми окремо; але без особливих ознак успіху, аж поки не прийшов до дому, де було кілька чужинців. Там урочисті істини, про які я говорив, здавалося, почали діяти: спершу на деяких дітей; потім на кількох дорослих, які раніше вже були дещо пробуджені; а згодом і на кількох поганських чужинців.

«Я продовжував говорити з певним запалом, аж поки майже кожен у домі не розчулився до сліз, і багато хто вголос плакав і, здавалося, щиро прагнув здобути частку в Христі. На це з усіх довколишніх домів швидко зібралося багато людей; і так переповнили місце, що ми змушені були перейти до дому, де звичайно збиралися на прилюдне богослужіння. Громада зібралася негайно, і оскільки багато хто виглядав надзвичайно зворушеним, я якийсь час говорив з Луки 19:10, намагаючись розкрити милосердя, співчуття й турботу Христа про загублених, безпорадних і пропащих грішників. У зібранні була велика видима стурбованість і зворушеність; і я не сумніваюся, що божественний вплив супроводжував сказане до сердець багатьох. П’ятеро чи шестеро чужинців, чоловіків і жінок, здавалися значною мірою пробудженими; а зокрема один дуже грубий юнак, якого, здавалося, ніщо не зрушить, тепер затремтів, як той темничний сторож, і довго плакав.

«Пробуджені погани, здавалося, одразу скинули свою дику грубість і поганські звичаї й стали товариськими, упорядкованими й людяними в поведінці. Коли вони щойно прийшли, я закликав своїх побожних людей потрудитися над ними, як вони раз у раз робили з іншими чужинцями, щоб навчити їх християнства. Але коли дехто з них пробував зробити щось подібне, чужинці швидко вставали й ішли до інших домів, щоб не слухати таких розмов. Тож деякі з поважних людей домовилися розійтися по різних частинах поселення, щоб куди б чужинці не пішли, вони натрапляли на якусь повчальну розмову й палкі звернення щодо їхнього спасіння. Але тепер не було потреби вдаватися до хитрощів, щоб дістати нагоду поговорити з деякими з них про їхні духовні справи; бо вони так були зворушені відчуттям свого погибельного стану, що добровільно приймали найпильніші звернення до них щодо їхнього гріха й нужди, щодо потреби пізнати великого Викупителя й мати в Ньому частку.

24 березня.—«Перелічив індіанців, щоб побачити, скільки душ Бог зібрав тут від мого приходу в ці краї; і виявив, що тепер тут разом близько ста тридцяти осіб, старих і молодих. Кілька з тих, хто є моїми постійними слухачами, — може, п’ятнадцять чи двадцять, — були цього разу відсутні. Якби всі були разом, кількість тепер була б дуже значна; особливо зважаючи на те, як мало людей було разом, коли я вперше прийшов у цю частину краю: усіх тоді не набиралося й десяти осіб.

«Сьогодні мої люди вирушили з наміром розчистити частину своєї землі, понад п’ятнадцять миль від цього поселення, щоб оселитися там тісною громадою, де вони могли б мати змогу відвідувати прилюдне богослужіння, навчати своїх дітей у школі й водночас мати зручну землю для посівів: бо земля в місці нашого теперішнього проживання для цього має малу цінність або й зовсім ніякої. Оскільки намір оселитися так гуртом і обробляти свої землі — чого вони дуже мало робили в поганському стані — має таку необхідність і вагу для їхнього духовного добра, як і для мирського добробуту, я вважав за доречне скликати їх і показати їм обов’язок працювати вірно й старанно, і що тепер вони мають бути „у роботї не лїниві“, а не такими, якими завжди були в поганському стані. Я намагався переконати їх, як важливо їм бути працьовитими, старанними й енергійними у веденні своїх справ, особливо в цю пору, бо час посівів уже наближався, щоб вони мали змогу жити разом і користуватися засобами благодаті й навчання. Давши їм вказівки щодо праці, яких вони дуже потребували, а також щодо їхньої поведінки в різних відношеннях, я пояснив, проспівав і намагався прищепити їм псалом доктора Воттса:

Коли Господь не будує дому і т. д.

і, доручивши їх і мету їхнього виходу Богові в молитві разом з ними, відпустив їх до їхньої праці.

«Увечері читав і пояснював тим із мого народу, хто ще був удома, і чужинцям, що недавно прибули, суть 3-го розділу Дїянь. Чимало людей, здавалося, танули під словом; особливо коли я говорив про 19-й вірш: „Покайте ся ж і навернїть ся“ і т. д. Дехто з чужинців також був зворушений. Коли я згодом спитав їх, чи не відчувають вони тепер, що їхні серця злі, як я їх навчав, одна з них відповіла: „Так, тепер вона це відчуває“. А тим часом, перш ніж прийти сюди, почувши, що я навчаю індіанців, ніби їхні серця за природою цілком лихі й мають бути змінені та зроблені добрими силою Божою, вона казала: „Її серце не зле, і вона ніколи в житті не вчинила нічого поганого“. Таке, справді, здається, буває з ними, гадаю, повсюдно, поки вони в язичницькому стані. Вони, здається, зовсім не усвідомлюють гріха й провини, хіба що можуть звинуватити себе в якихось грубих гріховних учинках проти заповідей другої скрижалі.

27 березня.—«Говорив до кількох людей мого народу в одній із їхніх хат, у більш приватний спосіб. Докладно розпитував про їхній духовний стан, щоб побачити, під якими враженнями вони перебувають. Виклав перед ними ознаки відродженого, а також невідродженого стану; і намагався пристосувати й скерувати свою мову до кожного з них окремо, відповідно до того, яким я вважав їхній стан. Поки я закінчив свою мову, зібралося чимало людей; і декілька, здавалося, були глибоко зворушені, коли я наполягав на потребі й безмежній важливості увійти в оновлений стан. Я помічаю, що окреме й близьке спілкування з душами наодинці часто буває дуже успішним.

29 березня.—«Увечері навчав катехизису, як звичайно по суботах. Говорив про благодійства, які віруючі одержують від Христа в смерті. На запитання відповідали дуже охоче й доречно; а ті, кого я маю підстави вважати дорогим Божим народом, загалом солодко розчулилися. У тому, як вони слухали Боже слово, була така жвавість і сила, і таке палке бажання стати учасниками згаданих благодійств, що вони, здавалося, жили не тільки „дожидаючи“, але й „бажаючи скорого приходу Божого дня“. Божественні істини, здавалося, скрапували на слухачів із лагідною, але розчулюючою дією, як освіжаючий „дощ на скошену луку“. Збори загалом, так само як і ті, що видаються справді побожними, були зворушені короткими розповідями про блаженство праведних у смерті; і більшість із них тоді виявили щире прагнення вигукнути: „Нехай умру смертю праведних, і нехай кінець мій буде такий, як його!“ — хоча багато хто не дбав належно про те, щоб здобути ту зміну серця, без якої неможливий такий блаженний кінець.

День Господній, 30 березня.—«Проповідував на Маттея 25:31-40. У зборах було дуже значне зворушення й щире розчулення. Сподіваюся, що в умах багатьох залишилися справжні, глибокі й тривкі враження від божественних речей. Був там один старий чоловік, що недавно прийшов до нас, який, видно, був неабияк пробуджений, хоча ніколи раніше не відчував жодної турботи про свою душу. Увечері навчав катехизису. Серед Божого народу не було тієї ніжності й розчуленого запалу, які виявилися попереднього вечора та багато інших разів. На запитання вони відповідали чітко й добре і були побожні та уважні під час богослужіння.

31 березня.—«Скликав свій народ, як і минулого понеділка ввечері, і знову говорив до них про потребу й важливість старанно працювати, щоб вони могли жити разом і користуватися засобами благодаті і т. д. Звершивши серед них урочисту молитву до Бога про благословення їхніх зусиль, я відпустив їх до роботи. Чимало з них, і чоловіки, і жінки, здавалося, охоче віддавали себе на цю службу; а дехто щиро дбав про те, щоб Бог пішов із ними й почав для них їхнє маленьке містечко; щоб з Його благословенням воно стало місцем зручним для них і їхніх рідних — як для здобування життєвих потреб, так і для відвідування богослужіння.

5 квітня.—«Увечері навчав катехизису. Серед усіх зборів загалом було видно певне зворушення й палку участь у богослужінні; особливо під кінець моєї мови. Після прилюдного богослужіння кілька з тих, кого я маю підстави вважати справді побожними, прийшли до моєї хати й, здавалося, жадали ще якоїсь розмови про божественні речі. Коли я розмовляв із ними про їхні духовні переживання на основі Писання, зауважуючи їм, що Божа праця в серцях усіх Його дітей по суті та сама і що їхні випробування й спокуси також схожі, і показуючи, як такі люди зобов’язані особливим чином любити одне одного, — вони, здавалося, розтанули в ніжності й прихильності одне до одного. Я подумав, що ця особлива ознака того, що вони учні Христові, а саме — що вони мають любов одне до одного, навряд чи будь-коли виявлялася ясніше, ніж цього разу.

День Господній, 6 квітня.—«Проповідував на Маттея 7:21-23. Серед слухачів було видно значну дію слова, і то дуже бажану: щиру увагу, велику урочистість, багато сліз і тяжких зітхань, які значною мірою скромно стримувалися, видавалися непідробними й обходилися без будь-якого непристойного збурення почуттів. Чимало побожних людей узялися до серйозного й прискіпливого дослідження свого духовного стану, почувши, що „не кожен, хто говорить Христові: Господи, Господи! увійде в Його царство“. Дехто висловлював страх, що обманув сам себе й ухопився за фальшиву надію, бо побачив, що так мало чинив волі Його Отця, що на небі.

«Один чоловік опинився під дуже великою й гнітючою турботою про свою душу; це особливо виявилося після того, як він пішов із прилюдного богослужіння. Найбільше його, як він каже, непокоїв не стільки якийсь окремий гріх, скільки те, що він ніколи зовсім не чинив волі Божої, а безперестанку грішив і тому не має жодного права на Царство Небесне. Пополудні я пояснив їм Христову дисципліну в Його Церкві та порядок, у який слід поводитися з тими, хто провинився; і тоді побожні люди були дуже зворушені; особливо коли почули, що до винного, який упирається, врешті треба ставитися так, щоб він був „як поганин“, як язичник, у якого „нема частини, анї долї“ серед видимого Божого народу. Про це вони, здавалося, мали найжахливіше уявлення; стан язичництва, з якого їх так недавно виведено, видавався їм дуже страшним.

«Після прилюдного богослужіння я відвідав кілька хат, щоб побачити, як вони проводять решту неділі, і урочисто поговорити з ними про великі справи їхніх душ. Господь, здавалося, усміхався моїм приватним зусиллям і зробив ці окремі, особисті звернення для декого дієвішими, ніж мої прилюдні проповіді.

7 квітня.—«Увечері говорив до свого народу на 1 Коринтян 11:23-26. Намагався пояснити їм установлення, природу й мету Господньої вечері, а також ті якості й приготування, які потрібні, щоб належно брати участь у цьому таїнстві. Чимало з них, здавалося, були глибоко зворушені любов’ю Христовою, виявленою в тому, що Він зробив це приготування для втіхи Свого народу саме тоді, коли Сам вступав у найгостріші Свої страждання.

День Господній, 20 квітня.—«Проповідував і вранці, і пополудні на Луки 24; пояснюючи більшу частину розділу й роблячи до нього зауваги. Серед слухачів була бажана увага, хоча не було видно стільки зворушення й ніжності, як звичайно бувало. Наші збори були дуже численні; були присутні різні чужинці, яких досі ніколи з нами не бувало.

«Увечері навчав катехизису. Мій народ відповідав на поставлені запитання охоче й чітко; і я міг помітити, що вони зростають у знанні основ християнства. Цього разу в зборах було щире розчулення. Декілька тих, що, як я вірю, справді побожні, освіжилися й ожили і, здавалося, з їхніх розмов і поведінки після прилюдного богослужіння, мали „серця, з’єднані в любові“. Це була солодка й благословенна пора, подібна до багатьох інших, якими мій бідний народ був обдарований протягом минулих місяців. Бог зробив так, що це маленьке руно знову й знову зрошувалося благословенною росою Його божественної благодаті, тоді як уся земля довкола залишалася порівняно сухою.

25 квітня.—«Відділив цей день, як приготування до звершення Господньої вечері, на урочистий піст і молитву. Мета була — благати Божого благословення на поновлення нашого завіту з Ним і одне з одним: ходити разом у страху Божому, в любові й християнському спілкуванні; і просити, щоб Його присутність була з нами, коли ми задумали приступити до Його столу; а також упокоритися перед Богом через явне відступлення, принаймні певною мірою, того благословенного впливу, що так панував серед людей різного віку між нами; а ще через дедалі помітнішу безтурботність, марнославство й порок серед деяких, що колись, здавалося, були торкнуті й зворушені божественною істиною та доведені до певного усвідомлення свого жалюгідного й погибельного за природою стану. Мали ми також на меті наполегливо молитися про мирне поселення індіанців разом, гуртом; щоб вони могли бути зручною громадою для поклоніння Богові; і щоб Бог зруйнував усі задуми, що були чи могли бути вчинені проти цієї благочестивої справи.

. Саме тоді в різних місцях краю здійнявся страшний галас проти індіанців і ходили натяки, ніби я навчаю їх різати людям горлянки. Чимало хто хотів, щоб їх вигнали з цих околиць, а дехто кидав гучні слова, щоб налякати їх і відстрашити від поселення на найкращій і найзручнішій ділянці їхньої власної землі; погрожували тягати їх по судах, заявляючи, ніби самі мають право на ці землі, хоча ніколи не купували їх в індіанців.

«Урочистість була дотримана й поважно відбута не лише тими, хто збирався причаститися при Господньому столі, а й усією громадою. У першій частині дня я намагався пояснити своєму народові природу й мету посту, як уже коротше пробував робити раніше, і навчити їх обов’язків під час такої урочистості. Пополудні я наголошував на особливих причинах, які спонукали нас вдатися до цих урочистих вправ саме тепер; як з огляду на те, наскільки ми потребували божественної допомоги, щоб належно приготуватися до того святого таїнства, до якого дехто з нас, з дозволу божественного Провидіння, збирався невдовзі приступити; так і з огляду на явний занепад Божої праці тут щодо дієвого переконання в гріху та навернення грішників; бо останнім часом мало хто був глибоко пробуджений зі стану безпечності. Богослужіння відбувалося з великою урочистістю й благоговінням, з багатьма ніжними почуттями й рясними сльозами тих, що видаються справді побожними; і була певна ознака божественної сили на тих, що були пробуджені якийсь час тому й досі перебували в тривозі.

«Після неодноразової молитви та слухання Божого слова я виклав побожним людям, так стисло й просто, як тільки міг, суть науки християнської віри, як робив і раніше; і вони знову радо висловили свою згоду з нею. Потім я повів їх до урочистого поновлення їхнього завіту, в якому вони ясно й прилюдно віддали себе Богові Отцю, Сину й Святому Духу, визнаючи Його своїм Богом; і водночас зрікаючись своїх язичницьких марнот, своїх ідолопоклонських і забобонних звичаїв; урочисто зобов’язуючись приймати Боже Слово — наскільки воно було чи могло бути їм відкрите — за правило свого життя; обіцяючи ходити разом у любові, пильнувати себе й одне одного, провадити життя поважне й побожне та виконувати обов’язки, що лежать на кожному з них відповідно до їхнього становища, і т. д. Ця урочиста дія відбувалася з великою поважністю й серйозністю, а водночас із найбільшою готовністю, вільністю й радістю; і релігійна єдність та злагода душ, здавалося, увінчали всю урочистість. Увечері я не міг не думати, що в усіх різних службах цього дня були явні ознаки божественної присутності з нами; хоча так само явно було, що серед душ, які ще без Христа, не було тієї тривоги, яка тут часто виявлялася.

26 квітня.—«Ближче до полудня молився з дитиною, що вмирала, і сказав слово напучування присутнім, щоб готувалися до смерті; і це, здавалося, на декого подіяло. Пополудні говорив до свого народу на Маттея 26:26-30 — про Того, Хто встановив Господню вечерю, про її природу й мету; і намагався показати, хто гідно приймає це таїнство. Побожні люди були зворушені й навіть розчулені божественною істиною — видінням умираючої любові Христової. Декілька інших, які вже кілька місяців перебували в усвідомленні свого погибельного стану, тепер, здавалося, були дуже стривожені й знову взялися шукати частки в Христі; хоча не можу сказати, щоб Боже слово видавалося для зборів таким живим і могутнім, таким гострим і пронизливим, як іноді бувало раніше.

«Увечері я навчав катехизису тих, хто мав наступного дня приступити до Господньої вечері, — про установлення, природу й мету цього таїнства; і мав велике задоволення щодо їхнього знання науки й готовності в цьому відношенні приступити до нього. Вони також загалом, здавалося, глибоко відчували урочистість цього святого таїнства, були впокорені свідомістю своєї негідності приступати в ньому до Бога і щиро дбали, щоб належно приготуватися до участі в ньому. Їхні серця були сповнені любові одне до одного, і саме такий настрій душі вони, здавалося, прагнули зберегти й принести з собою до Господнього столу. Під час співу й молитви після катехизації серед них була приємна ніжність і розчулення, і такі ознаки братньої любові й прихильності, що вони аж спонукали сказати: „Господи, добре нам тут бути“; добре перебувати там, де скрапує такий небесний вплив.

День Господній, 27 квітня.—«Проповідував на Тита 2:14: „котрий оддав себе самого за нас“ і т. д. Боже слово цього разу супроводжувалося певною ознакою божественної сили на зборах, так що увага й поважність слухачів були дивовижні; а особливо під кінець служби багато людей були глибоко зворушені. Звершив Господню вечерю для двадцяти трьох індіанців, причому чоловіків і жінок було майже порівну; ще декілька, числом п’ять чи шість, були тепер відсутні — у Розвилках Делаверу, а інакше причастилися б із нами. Таїнство відбувалося з великою урочистістю та з найбажанішою ніжністю й зворушенням. Дивовижно було те, що під час звершення таїнства, особливо при роздаванні хліба, вони, здавалося, були зворушені якнайжвавіше, ніби Христос справді був розп’ятий перед їхніми очима. Слова установлення, коли їх повторювали й пояснювали під час звершення, здавалося, приймалися так само, з такою ж вільною й повною вірою та щирим запалом душі, ніби Сам Господь Ісус Христос був присутній і особисто говорив до них. Почуття причасників, хоча й значно піднесені, були проте приємно впорядковані й утримувалися в належних межах. Так що було солодке, лагідне й щире розчулення, без жодного непристойного чи бурхливого збурення почуттів.

«Відпочивши якийсь час після звершення Вечері, бо вкрай утомився від неминучої тривалості цієї праці, я ходив від хати до хати й розмовляв окремо з більшістю причасників; і з’ясував, що майже всі вони освіжилися при Господньому столі, „мов молодим вином“. Ніколи в житті я не бачив серед жодного народу такого виявлення християнської любові. Це було таке дивовижне, що можна було б з радісним подивом вигукнути: „Дивіться, як вони люблять одне одного!“ Гадаю, в перші дні християнства серед Божого народу не могло бути більших ознак взаємної прихильності, ніж ті, що виявилися тепер тут. Це видовище було таке бажане й так личило Євангелії, що не можна було сказати про нього нічого меншого, як те, що „від Господа се сталося“, — справжня дія Того, „хто є Любов“.

«Надвечір знову говорив на вищезгаданий текст, Тита 2:14; і наголошував на безпосередній меті й задумі Христової смерті, а саме: щоб Він ізбавив Свій народ від усякого беззаконня і т. д. Це, здавалося, була пора божественної сили серед нас. Побожні люди були дуже освіжені й видавалися надзвичайно ніжними й щирими, сповненими любові, радості й миру, і прагнули бути цілковито „ізбавленими від усякого беззаконня“; так що дехто з них потім казав мені, що „ніколи раніше не відчували нічого подібного“. Переконання в гріху також, видно, ожили в багатьох випадках; і було пробуджено кількох людей, яких я досі ніколи не помічав під жодними релігійними враженнями.

«Такий був вплив, що супроводжував наші збори, і такий невимовно бажаний настрій душі, яким багато хто втішався під час богослужіння, що здавалося майже прикро закінчувати прилюдне богослужіння. Громада, коли її відпустили, хоча вже майже смеркло, видимо неохоче покидала місце й заняття, що стали їй такими дорогими завдяки одержаним благодійствам, поки на неї скрапував благословенний оживляючий вплив. Загалом мушу сказати, що я мав велике задоволення щодо звершення цього таїнства з різних поглядів. Я маю чимало підстав думати, що ті, хто приступив до Господнього столу, мали добру міру знання науки про природу й мету таїнства і що вони діяли з розумінням того, що робили.

«Під час приготувальних служб я мав, можу по праву сказати, незвичайну свободу, розкриваючи відповідно до їхнього розуміння й здібностей завіт благодаті та показуючи їм природу цього таїнства. Вони також цілком усвідомлювали, що це не більше як знак, а не справжнє тіло й кров Христа; що воно призначене для підкріплення й збудування душі, а не для насичення тіла. Вони знали також і мету таїнства: що в ньому вони покликані згадувати умираючу любов Христову.

«Ця достатність знання науки, разом із їхньою поважною й гідною участю в таїнстві, їхнім щирим розчуленням під час нього та солодким, християнським настроєм душі, який вони виявили після нього, дали мені велике задоволення щодо того, що я звершив його для них. О, яка солодка й благословенна була ця пора! Сам Бог, я переконаний, був посеред Свого народу. Не сумніваюся, що багато хто наприкінці дня міг сказати від усього серця: „Справді, один день, так проведений у Божому домі, кращий за тисячу деінде“. Серед благочестивих людей, здавалося, було лише одне серце. Солодка єдність, злагода, сердечна любов і ніжність, що панували між ними, були, як я думав, найживішим образом небесного світу, який я будь-коли бачив.

28 квітня.—«Завершив урочистість Господньої вечері проповіддю на Йоана 14:15: „Коли любите мене, хоронїть заповідї мої“. Цього разу серед слухачів загалом була дуже приємна ніжність, а особливо серед причасників. О, які вільні, які запопадливі й щирі були вони, видно, в служінні Богові! Вони, здавалося, готові були дати проколоти собі вуха при одвірку Божого дому й бути Його слугами навіки.

«Бачачи, що багато хто перебуває в цьому чудовому настрої і що збори загалом зворушені, і то божественним впливом, я вважав за доречне скористатися цією сприятливою порою, як Езекія скористався бажаною порою своєї великої Пасхи (2 Паралипоменон 31), щоб посприяти благословенній реформі, яка почалася серед них, і спонукати тих, хто видавався серйозним і побожним, витривати в ній. Тож я запропонував їм наново вступити в завіт перед Богом, що вони пильнуватимуть себе й одне одного, щоб не зганьбити імені Христового, впавши в гріховні й непристойні звичаї; а особливо, що вони стерегтимуться гріха пияцтва — „гріха, який так легко їх обплутує“, — і спокус, що до нього ведуть, а також і самої подоби зла в цьому. Вони радо погодилися на цю пропозицію і ясно приєдналися до того завіту; після чого я якнайурочистіше, як тільки міг, закликав Бога у свідки їхніх святих зобов’язань і нагадав їм, яку велику провину вони накличуть на себе, порушивши його, а також зауважив, що Бог буде грізним свідком проти тих, хто посміє так учинити, у „день Господень великий і славний“. Це була пора дивовижної урочистості; і під час цієї дії на обличчі всіх зборів видно було божественний трепет. Зворушливі ридання, зітхання й сльози були тепер часті серед слухачів; і не сумніваюся, що тоді багато мовчазних благань підносилося до Джерела благодаті про подання благодаті, достатньої для виконання цих урочистих зобов’язань.

День Господній, 4 травня.—«Мій народ тепер переселився на свої землі, згадані в моєму щоденнику під 24 березня, де вони тоді були й відтоді облаштовують щільне поселення, щоб зручніше користуватися Євангелією та іншими засобами навчання, а також вигодами життя; цього дня я відвідав їх — бо тепер мушу жити на харчах в одній англійській родині на певній відстані від них — і вранці проповідував їм на Марка 4:5. Намагався показати їм, чому є причина боятися, щоб багато обнадійливих проявів і багатонадійних початків у вірі не виявилися марними, подібно до насіння, що впало „на каменистому“.

«Пополудні говорив на Римлян 8:9: „Коли ж хто Духа Христового не має, то сей не Його“. Маю підстави думати, що ця проповідь була особливо своєчасною і що вона добре подіяла на декого зі слухачів. Провів потім кілька годин в окремих розмовах зі своїм народом і трудився над тим, щоб упорядкувати деякі речі, які, як я вважав, були неладні в декого з них.

5 травня.—«Знову відвідав свій народ і подбав про їхні мирські справи, даючи їм вказівки щодо їхньої роботи. Щодня дедалі більше бачу, наскільки важливо для їхнього релігійного добра, щоб вони стали працьовитими й старанними, обізнаними з хліборобськими справами і спроможними значною мірою самі здобувати потрібне й зручне для життя; бо теперішній їхній спосіб життя дуже виставляє їх на всілякі спокуси.

9 травня.—«Проповідував на Йоана 5:40 у відкритій пустелі, бо індіанці в цьому місці ще не мають ні дому для прилюдного богослужіння, ні майже жодного притулку для себе самих. Божественні істини справили на слухачів значне враження, і це була пора великої урочистості, ніжності й зворушення.

«Цього дня прийняв до причастя того чаклуна, вбивцю і т. д., згаданого в моєму щоденнику під 8 серпня 1745 року та 1 лютого 1746 року, який видається таким дивовижним прикладом божественної благодаті, що не можу не подати тут короткої розповіді про нього. Він жив неподалік і понад рік іноді відвідував мої зібрання в Розвилках Делаверу; але був, як і багато інших із них, надзвичайно прив’язаний до міцних напоїв і, здавалося, ані трохи не виправився від засобів, якими я послуговувався для їхнього навчання й навернення. У той час він ще й убив одного показного молодого індіанця, що кинуло його в якийсь жах і відчай, так що він тримався від мене на відстані й кілька місяців поспіль відмовлявся слухати мої проповіді, аж поки я не мав нагоди вільно поговорити з ним і підбадьорити його, що його гріх може бути прощений заради Христа. Після цього він знову іноді відвідував мої зібрання.

«Але найгіршим з усього його поводження було його чаклунство. Він був одним із тих, кого серед індіанців іноді називають пау-вау; і, попри те що часто бував на моїх проповідях, він і далі тримався своїх давніх чарів і фокусів, „кажучи, що він хтось великий, і на него вважали“, вірячи, що він має велику силу. Коли я навчав їх про чуда, які Христос учинив, зціляючи недужих тощо, і вказував на них як на доказ Його божественного посланництва та істинності Його вчення, вони швидко згадували дива такого ж роду, які цей чоловік чинив своїми магічними чарами. Тому вони були високої думки про нього і про його забобонні уявлення; а це, здавалося, ставало для декого з них фатальною перешкодою до прийняття Євангелії. Я часто думав, що для справи євангелізації цих індіанців було б великою ласкою, якби Бог забрав цього нещасного зі світу, бо я майже не мав надії, що він колись стане добрим. Але Бог, Чиї думки не такі, як думки людські, зволив обійтися з ним у куди бажаніший спосіб — у спосіб, згідний з Його власною милосердною природою і, як я вірю, корисний для Його власної справи серед індіанців, а також дієвий для спасіння його бідної душі. Богові нехай буде за це слава.

«Перша щира турбота про свою душу пробудилася в ньому, коли він побачив, як мій перекладач і його дружина прилюдно визнали Христа на Розвилках Делаверу 21 липня 1745 року; це так на нього вплинуло, що на запрошення одного індіанця, прихильного до християнства, він на початку серпня подався слідом за мною до Кроссвіксунга, щоб послухати мої проповіді; і там пробув кілька тижнів, саме в пору найдивовижнішого й наймогутнішого пробудження серед індіанців; тоді він був пробуджений ще глибше і прийшов до великої тривоги за свою душу. І тоді, як він каже, щойно він „відчув слово Боже у своєму серці“, як він висловлюється, дух чаклунства залишив його цілковито, так що відтоді він має такої сили не більше, ніж будь-яка інша людина на світі. Він також запевняє, що тепер навіть не знає, як колись чарував і заклинав, і що тепер не зміг би вчинити нічого такого, хоч би як того бажав.

«Усю осінь і першу половину минулої зими він перебував у переконанні щодо свого грішного й погибельного стану та у значній тривозі за свою душу; але аж до певного часу в січні не був так глибоко вражений. Тоді слово Боже так ухопило його, що він опинився в глибокій скорботі й не знав, що робити і куди податися. Тоді він сказав мені, що, коли восени час від часу слухав мої проповіді, вони кололи його серце і робили йому дуже неспокійно, але не доводили до такої великої скорботи, бо він усе ще сподівався, що зможе щось зробити для власного полегшення; а тепер, казав він, я загнав його в такий тісний кут, що йому нікуди було повернутися і він не міг уникнути скорботи. Він безперервно перебував під важким тягарем і гнітом зраненого духу, аж поки нарешті не дійшов до тієї гострої муки й крайньої агонії душі, про які я згадував у своєму Щоденнику під 1 лютого і які тривали ту ніч і частину наступного дня. Після цього він дійшов до найбільшого спокою й урівноваженості духу; його тремтіння й важкий тягар були зняті, і він здавався цілком спокійним, хоча, як йому здавалося, майже не мав надії на спасіння.

«Я помітив, що він напрочуд спокійний, і тому запитав його, як він почувається. Він відповів: „Скінчено, скінчено, тепер усе скінчено“. Я запитав, що він має на увазі. Він відповів: „Я вже ніколи не зможу більше нічого зробити, щоб спасти себе; усе скінчено назавжди. Більше я нічого не можу зробити“. Я допитувався в нього, чи не міг би він зробити ще хоч трохи, аби тільки не піти до пекла. Він відповів: „Моє серце мертве. Я ніколи не зможу собі допомогти“. Я запитав його, що ж, на його думку, тоді з ним станеться. Він відповів: „Я мушу піти до пекла“. Я запитав, чи вважає він справедливим, щоб Бог послав його до пекла. Він відповів: „О, це справедливо. Диявол був у мені відтоді, як я народився“. Я запитав, чи відчував він це, коли був у такій великій скорботі напередодні ввечері. Він відповів: „Ні; тоді я не думав, що це справедливо. Я думав, що Бог пошле мене до пекла і що я вже тоді падаю в нього; але моє серце сперечалося з Богом і не хотіло визнати, що справедливо було б Йому послати мене туди. А тепер я знаю, що це справедливо, бо я завжди служив дияволові; і в моєму серці тепер немає жодного добра, воно таке ж лихе, як і завжди було“ тощо. Мені здавалося, що я майже ніколи не бачив людини, яку б так дієво було відвернуто від покладання на власні вигадки й зусилля задля спасіння або яка б так явно лежала біля підніжжя суверенної милості, як цей чоловік за такого бачення речей.

«У такому настрої душі він пробув кілька днів, виносячи собі вирок осуду й постійно визнаючи, що справедливо було б, щоб його осудили на погибель, і що він чекає цього як своєї долі за велич своїх гріхів. Проте було ясно, що він мав потаємну надію на милість, хоч сам її не помічав, і вона берегла його не лише від розпачу, а й від будь-якої гнітючої тривоги; тож замість того, щоб бути сумним і пригніченим, він навіть з обличчя здавався привітним і приємним.

«Перебуваючи в такому настрої, він кілька разів питав мене: „Коли я знову проповідуватиму?“ — і, здавалося, бажав слухати слово Боже щодня. Я спитав: „Навіщо йому слухати мої проповіді, коли серце його мертве і все скінчено; коли він ніколи не зможе собі допомогти і чекає, що мусить піти до пекла?“ Він відповів: „Я люблю слухати, як ви говорите про Христа, попри все“. Я додав: „Але яка тобі з того користь, якщо зрештою ти мусиш піти до пекла?“ — вживаючи тепер у розмові з ним його ж власних слів, бо перед тим я час від часу намагався якнайкраще показати йому превосходство Христа, Його всемогутню достатність і готовність спасти загиблих грішників, і саме таких людей, як він; хоча й марно, бо це не давало йому жодної особливої втіхи. Він відповів: „Я хотів би, щоб інші прийшли до Христа, навіть якщо сам я мушу піти до пекла“. Дивовижно було те, що він, здавалося, мав велику любов до Божого народу; і ніщо не вражало його так, як думка про те, що його буде відлучено від них. Це, здавалося, було дуже страшною частиною того пекла, на яке він бачив себе приреченим. Дивовижно було також і те, що в цю пору він найпильніше користався всіма засобами для спасіння душі, хоча найясніше бачив, що засоби самі по собі неспроможні дати йому допомогу. Він часто казав, що все, що він робить, нічого не означає; а проте ніколи не був таким невідступним у ділі: щодня бував на потаємній і сімейній молитві та був напрочуд пильний і уважний, слухаючи слово Боже; тож він і не впадав у розпач щодо милості, і не наважувався покладати надію на власні діла, а вживав засобів, бо вони призначені Богом для спасіння, і тому, що хотів чекати на Бога на Його власному шляху.

«Пробувши в такому настрої душі більше тижня, він, поки я говорив прилюдно, здавалося, побачив живе й душу оновлююче видіння превосходства Христа і шляху спасіння через Нього, яке розчулило його до сліз і сповнило подивом, утіхою, задоволенням і хвалою Богові. Відтоді він виявляється смиренним, побожним і щиросердим християнином; поважним і зразковим у своїй мові й поведінці; він часто скаржиться на свою безплідність, на брак духовного тепла, життя й діяльності, а проте часто дістає оживлюючі й освіжаючі впливи. У всіх відношеннях, наскільки я здатен судити, він має ознаки людини, „сотвореної наново в Христї Ісусї на добрі дїла“.

«Його ревність за Божу справу тішила мене, коли він був зі мною на Розвилках Делаверу минулого лютого. Там, де я проповідував, був один старий індіанець, який погрожував зачарувати мене і моїх побожних людей, що супроводжували мене туди; і цей чоловік негайно кинув йому виклик — хай зробить найгірше, на що здатен, — сказавши йому, що й сам був таким же великим чаклуном, як і він; і що, попри це, щойно він відчув у своєму серці те слово, яке люблять ці люди, — маючи на увазі слово Боже, — його чаклунська сила негайно його покинула. „І так само покинула б і тебе, — сказав він, — якби ти хоч раз відчув його у своєму серці; а ти не маєш сили зашкодити їм, ба навіть доторкнутися до когось із них“ тощо. Тож я можу закінчити свою розповідь про нього, зауваживши — з натяком на те, що було сказано про святого Павла, — що тепер він ревно „обороняє і дїлом благовіствує віру, що колись руйнував“ або принаймні допомагав перешкоджати. Хай Бог матиме славу за цю дивовижну переміну, яку Він у ньому вчинив.

День Господній, 18 травня.—«Обидві частини дня проповідував за Одкриттє 3:20: „Ось, стою під дверми і стукаю“. Наприкінці ранкового богослужіння з’явилося певне зворушливе розчулення, і було один чи два випадки нового пробудження. У перерві між богослужіннями я скористався нагодою, щоб поговорити з багатьма в більш приватний спосіб про доброту й терпеливість благословенного Відкупителя, Який стоїть і стукає, не перестаючи звертати Свої благодатні заклики до грішників, що довго нехтували Його благодаттю й зловживали нею; і це, здавалося, вплинуло на декількох.

«Пополудні божественну істину слухали врочисто, і дехто зі сльозами; хоча й не було того могутнього пробуджуючого та оживлюючого впливу, який у минулі часи був звичайним на наших зібраннях. Вигляд слухачів був порівняно невтішний, і я ладен був побоюватися, що Бог збирається відняти від нас благословенний вплив Свого Духа.

19 травня.—«Відвідав свій народ і проповідував йому за Дїяння 20:18, 19 та намагався виправити їхні уявлення про релігійні почуття; показуючи їм, з одного боку, бажаність релігійного почуття, ніжності й палкої відданості в поклонінні Богові та служінні Йому, коли таке почуття випливає зі справжнього духовного відкриття божественної слави, зі слушного відчуття неперевершеного превосходства й досконалостей благословенного Бога та з бачення слави й чарівності великого Відкупителя; і що таке бачення божественних речей природно спонукає нас „служити Господеві многими слїзми, з великим почуттям і палкістю, а проте з усякою покорою“. З другого боку, я вказав на гріховність того, щоб шукати високих почуттів безпосередньо і заради них самих, тобто робити їх тим предметом, на який насамперед і головно спрямовані наше око й серце, тоді як таким предметом має бути слава Божа. Показав їм, що коли серце безпосередньо й головно зосереджене на Бозі, а душа віддана прославленню Його, то певна міра релігійного почуття буде наслідком цього й супутником. Але шукати почуття безпосередньо й насамперед, мати серце головно спрямованим на це — означає ставити його на місце Бога і Його слави. Якщо його шукають для того, щоб інші це помітили й захоплювалися нами за нашу духовність і ревність у вірі, то це гидка гордість; якщо ж заради того, щоб відчути насолоду зворушення, то це ідолопоклонство й самоугодництво. Намагався також показати непривабливість тих почуттів, які часом збуджуються в людях силою уяви та їхніми власними спробами досягти цього, водночас і далі прагнучи схилити їх до того релігійного почуття, палкості й побожності, які мають супроводжувати всі наші релігійні вправи і без яких віра буде лише порожньою назвою й бездиханним трупом. Ця проповідь, здавалося, була на часі й принесла велике задоволення декому з побожних людей, яких перед тим непокоїли певні труднощі щодо цього питання. Потім подбав про мирські справи свого народу й дав йому вказівки щодо них.

24 травня.—«Відвідав індіанців і подбав про їхні мирські справи, з якими вони не здатні впоратися самі без постійного догляду й поради інших. Потім розмовляв з деякими з них окремо про їхні духовні справи.—Цього дня почасти мав той самий настрій душі, що його відчував напередодні.

День Господній, 25 травня.—«Обидві частини дня проповідував за Йоана 12:44-48. Слово Боже супроводжувала певна міра божественної сили. Декілька людей плакали й виглядали неабияк зворушеними, а одна жінка, що довго перебувала в духовній скорботі, тепер здобула ясність і втіху й, здавалося, раділа в Бозі, своєму Спасителі. Це був день благодаті й божественної доброти; день, коли, я вірю, щось було зроблено для Божої справи серед мого народу; пора втіхи й солодкості для багатьох побожних людей; хоча на зібрання й не було того впливу, який був звичайним кілька місяців тому.

День Господній, 1 червня.—«Проповідував і вранці, і пополудні за Маттея 11:27, 28. Присутність Божа, здавалося, була на зібранні, і багато хто був неабияк розчулений і зворушений божественною істиною. Загалом зібрання мало бажаний вигляд — пильну увагу й приємну ніжність; і здавалося, що Бог має намір навідати нас новими зливами божественної благодаті. Тоді я прийняв до причастя п’ятьох осіб; і чимало був підбадьорений цим поповненням церкви такими, що, як я сподіваюся, будуть спасенні. Маю підстави сподіватися, що останнім часом, під час і після нашого святкування Вечері Господньої, Бог привів до Себе кількох людей, які довго перебували в духовній скорботі й тривозі; хоча останнім часом було мало випадків, щоб пробуджувалися люди зі стану безпечності. Ті, хто знайшов утіху останнім часом, здається, приводяться в більш тихий спосіб: ні їхня тривога, ні їхня розрада не бувають такими могутніми й разючими, як у тих, на кого раптовіше діяло на початку цієї праці благодаті.

7 червня.—«Оскільки преподобний Вільям Теннент попросив мене бути йому помічником у звершенні Вечері Господньої, я цього ранку поїхав до Фрігольда, щоб надати цю допомогу. Мій народ також був запрошений на це урочисте свято, і він радо скористався нагодою та цього дня разом зі мною був на приготовчих богослужіннях.

День Господній, 8 червня.—«Більшість мого народу, хто вже раніше бував причасниками при Господньому столі, будучи присутніми з цієї нагоди, причастилися разом з іншими святого таїнства — на бажання і, як я вірю, на радість і втіху багатьох із Божого народу, які прагнули побачити цей день і чиї серця раділи цій праці благодаті серед індіанців, що приготувала шлях до того, що видалося таким відрадним цього разу. Ті з мого народу, хто причащався, здавалося, загалом були приємно зворушені при Господньому столі, а деякі з них неабияк розчулені любов’ю Христовою, хоча цього разу вони не були так дивовижно підкріплені й нагодовані, як тоді, коли я звершував для них це таїнство лише в нашому власному зібранні. Деякі з присутніх сторонніх були зворушені, бачачи, як ті, що були „відчужені від громади Ізраїлевої і чужі завітові обітування“, що з усіх людей жили „не маючи надїї і безбожні в сьвітї“, тепер наближені до Бога як Його народ, що визнає Його, через урочисту й побожну участь у цьому святому таїнстві. Як багато хто з Божого народу був підкріплений цим видовищем і тим спонуканий благословляти Бога за поширення Його царства у світі, так деякі інші, як мені розповідали, були ним пробуджені, усвідомивши небезпеку, у якій вони перебувають, — що самих їх зрештою буде викинуто геть, тоді як вони бачили, що інші зі сходу й заходу готуються — і, сподіваюся, уже певною мірою добре приготовані — сісти в царстві Божому. У цю пору й інші з мого народу, які не були причасниками, були неабияк зворушені; у кількох випадках ожило переконання в гріху; а один — той чоловік, про якого я окремо згадував у своєму щоденнику під 6-м числом цього місяця, — здобув утіху й задоволення і відтоді дав мені такий звіт про свої духовні переживання та про те, як він здобув полегшення, що це видається дуже обнадійливим. Здається, ніби Той, Хто звелів світлу засяяти з темряви, тепер „засьвітив у серцї його на просьвіченнє“ і досвідне „розуміння слави Божої в лицї Ісус-Христовім“.

9 червня.—«Чимало мого народу рано зібралися разом у відлюдному місці в лісі, молилися, співали й розмовляли про божественні речі; і деякі побожні люди з білих бачили, що вони зворушені й захоплені цими релігійними вправами, а дехто з них — і в сльозах.

«Побувавши на заключних богослужіннях Вечері Господньої, вони повернулися додому, і багато хто з них радів за всю Божу доброту, яку вони бачили й відчули; тож ця пора виявилася для багатьох із мого зібрання як корисною, так і втішною. Їхня присутність при цій нагоді і те, що чимало з них причастилися при Господньому столі разом з іншими християнами, було, я вірю, на честь Божу й на користь вірі в цих краях; бо багато хто, як я маю підстави думати, через це був оживлений.

13 червня.—«Проповідував своєму народові про нове створіння, за 2 Коринтян 5:17. Присутність Божа, здавалося, була на зібранні. Це була солодка й приємна зустріч, на якій Божий народ був підкріплений і зміцнений, споглядаючи свої обличчя у дзеркалі Божого слова і знаходячи в собі ознаки й риси нового створіння. Деякі стривожені грішники також знову були зворушені й заново ревно взялися дбати про забезпечення своєї вічної долі.

«Трьох індіанців цього разу було прийнято до причастя. Однією з них була та дуже стара жінка, про чиї переживання я розповідав у своєму щоденнику під 26 грудня. Тепер вона дала мені дуже докладний, розумний і переконливий звіт про ту разючу переміну, яку пережила через кілька місяців після початку своєї тривоги; і мушу сказати, що це, наскільки я здатен судити, видавалося справжньою дією Божественного Духа. Хоча через старість вона стала такою немічною розумом, що я не міг нічого досягти, розпитуючи її, і ледве міг змусити її зрозуміти бодай щось із того, про що я її питав, — проте коли я давав їй змогу розповідати по-своєму, вона могла дуже чітко й докладно розповісти про численні й різноманітні переживання душі, яких зазнала: такі глибокі враження залишив у її душі той вплив і ті переживання, яких вона зазнала. Маю великі підстави думати, що вона народилася згори на старості літ: їй, гадаю, понад вісімдесят.

19 червня.—«Відвідав свій народ разом із двома преподобними уповноваженими. Провів певний час у розмові з деякими з них про духовні речі й трохи подбав про їхні мирські справи.

«Цей день завершує повний рік від того часу, як я вперше проповідував цим індіанцям у Нью-Джерсі. Які дивовижні речі вчинив Бог за цей час для цього бідного народу! Яка разюча переміна видна в їхній вдачі й поведінці! Як похмурі й дикі погани за цей короткий час перетворилися на приємних, щиросердих і смиренних християн! а їхнє п’яне й поганське виття обернулося на побожні й палкі хвали Богові! Вони, що „були колись тьмою, тепер сьвітло в Господї“. Нехай вони „ходять яко дїти сьвітла і дня“! А тепер Тому, Хто може утвердити їх по благовісті й проповіді Христовій, — єдиному премудрому Богові — слава через Ісуса Христа на віки вічні. Амінь».

Ви завершили: Частина друга його публічного щоденника про тривання й поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся на доручення Шотландського товариства поширення християнського знання.—Відновлення праці в Кроссвіксунгу—виливання Духа—дивовижний випадок

Назад Далі