Смирення і гріх

«…грішників спасти, між котрими я первий.» 1 Тимотея 1:15 Смирення часто ототожнюють із покаянням і сокрушенням. Через це здається, що немає іншого способу плекати смирення, як тримати душу зайнятою її гріхом. Ми ж навчилися, що смирення — це щось більше. Ми бачили в науці нашого Господа Ісуса та в посланнях, як часто цю чесноту прищеплюють без жодної згадки про гріх. У самій природі речей, у всьому відношенні створіння до Творця, у житті Ісуса, як Він прожив його і як передає його нам, смирення є самою суттю святості й блаженства. Це витіснення власного «я» через возведення на престол Бога, де Бог — усе, а «я» — ніщо.

Саме цей бік правди я вважав особливо потрібним підкреслити; та чи треба й казати, якої нової глибини й сили надають смиренню святих людський гріх і Божа благодать. Досить лише поглянути на такого чоловіка, як апостол Павло, щоб побачити, як крізь усе його життя викупленої і святої людини невгасимо живе глибоке усвідомлення того, що він був грішником. Ми всі знаємо місця, де він згадує про своє життя гонителя й хулителя.

«Я бо останнїй з апостолів, котрий недостоєн зватись апостолом, бо гонив церкву Божу… більш усїх їх працював я; не я ж, а благодать Божа, що зо мною» (1 Коринтян 15:9, 10). «Менї, меньшому всїх сьвятих, дана ся благодать, благовістити між поганами про недослїджене багацтво Христове» (Єфесян 3:8). «…що був колись хулителем і гонителем і знущателем, та помилувано мене; бо, невідаючи, робив я в невірстві… Христос Ісус прийшов у мир грішників спасти, між котрими я первий» (1 Тимотея 1:13, 15). Божа благодать спасла його.

Бог навіки більше не згадував його гріхів, але сам він ніколи не міг забути, як страшно згрішив.

Що більше він радів Божим спасінням і що більше досвід Божої благодаті наповнював його невимовною радістю, то яснішим ставало його усвідомлення, що він — спасенний грішник і що спасіння не мало б жодного сенсу чи солодкості, якби почуття власної гріховності не робило його дорогоцінним і справжнім для нього. Ані на мить не міг він забути, що саме грішника Бог узяв у Свої обійми й увінчав Своєю любов’ю.

Щойно наведені тексти часто подають як Павлове визнання щоденного грішення. Досить уважно прочитати їх у їхньому контексті, щоб побачити, як мало це відповідає дійсності. Вони мають значно глибший сенс: вони стосуються того, що триває всю вічність і що надаватиме глибокого відтінку здивування й поклоніння смиренню, з яким викуплені схиляються перед престолом як ті, кого обмито від гріхів їхніх кров’ю Агнця. Ніколи, навіть у славі, вони не можуть бути ніким іншим, як викупленими грішниками. Ані на мить у цьому житті Боже дитя не може жити в повному світлі Його любові інакше, як відчуваючи, що гріх, з якого його спасено, — це його єдине право й підстава на все, що благодать обіцяла вчинити.

Смирення, з яким він спершу прийшов як грішник, набуває нового значення, коли він пізнає, як воно личить йому як створінню. А потім знову й знову смирення, у якому він народився як створіння, набуває найглибших, найбагатших тонів поклоніння в пам’яті про те, що означає бути пам’ятником дивовижної викупної любові Бога. Справжня вага того, чого навчають нас усі ці вислови святого Павла, стане ще виразнішою, коли ми звернемо увагу на дивовижний факт: за весь його християнський шлях ми ніколи не знаходимо з-під його пера — навіть у тих посланнях, де він найглибше й найособистіше відкриває своє серце, — нічого схожого на визнання гріха. Ніде немає жодної згадки про недолік чи ваду, ніде жодного натяку читачам, що він не виконав обов’язку або згрішив проти закону досконалої любові.

Навпаки, є чимало місць, у яких він виправдовує себе словами, що нічого не означали б, якби не посилалися на бездоганне життя перед Богом і людьми. «Ви сьвідки і Бог, як преподобно, і праведно, і непорочно ми обертались між вами віруючими» (1 Солунян 2:10). «Се бо хвала наша, сьвідченнє совісти нашої, що ми в простотї і чистотї Божій, не в мудрости тїлесній, а в благодатї Божій жили на сьвітї, більше ж у вас» (2 Коринтян 1:12).

Це не ідеал і не прагнення, це посилання на те, яким було його справжнє життя. Хоч би як ми пояснювали цю відсутність визнання гріха, усі погодяться, що вона мусить вказувати на життя в силі Святого Духа — таке, яке нині рідко здійснюється і якого рідко навіть очікують. Я хочу наголосити, що відсутність такого визнання в грішенні лише додає сили правді: таємницю глибшого смирення слід шукати не в щоденному грішенні, а в постійному, ні на мить не забутому становищі, яке саме щедріша благодать підтримуватиме дедалі живішим, — що наше єдине місце, єдине місце благословення, наше незмінне становище перед Богом мусить бути становищем тих, чия найвища радість — визнавати, що вони грішники, спасенні благодаттю.

З Павловою глибокою пам’яттю про те, що він так страшно грішив у минулому, перш ніж його зустріла благодать, і з усвідомленням того, що тепер його збережено від гріха, завжди поєднувалася незмінна пам’ять про темну приховану силу гріха, яка завжди готова ввірватися і яку не допускає лише присутність і сила Христа, що перебуває всередині.

«Знаю бо, що не живе в менї (се єсть в тїлї моїм), добре», — ці слова з Римлян 7:18 описують тіло таким, яким воно є до кінця. Славне визволення з Римлян 8:2 — «Закон бо духа життя в Христї Ісусї визволив мене від закону гріха і від смерти» — це ні знищення, ні освячення тіла, а безперервна перемога, яку дає Дух, коли Він умертвляє діла тіла. Як здоров’я виганяє хворобу, світло поглинає темряву, а життя перемагає смерть, так перебування Христа через Духа є здоров’ям, світлом і життям душі.

Разом із цим переконання в безпорадності й небезпеці завжди стримує віру в щомиттєву й безперервну дію Святого Духа, перетворюючи її на те впокорене почуття залежності, яке робить найвищу віру й радість служницями смирення, що живе лише Божою благодаттю. Усі три наведені вище місця показують, що саме дивна благодать, дарована Павлові, якої він потребував щомиті, так глибоко смиряла його. Благодать Божа, що була з ним і дала йому змогу працювати більше за всіх їх, благодать благовістити поганам недосліджене багатство Христове, благодать, що надзвичайно рясніла з вірою і любов’ю, яка в Христі Ісусі, — саме ця благодать, сама природа і слава якої в тому, що вона для грішників, і тримала таким напружено живим усвідомлення того, що він колись грішив і може згрішити.

«…де ж намножилось гріха, там ще більший наддостаток благодати» Римлян 5:20. Це показує, що сама суть благодаті — мати справу з гріхом і забирати його, і що чим щедріший досвід благодаті, тим сильнішим завжди мусить бути усвідомлення себе грішником. Не гріх, а Божа благодать, яка показує людині й постійно нагадує їй, яким грішником вона була, збереже її справді смиренною. Не гріх, а благодать дасть мені справді пізнати себе грішником і зробить місце грішника, місце найглибшого самоприниження, тим місцем, якого я ніколи не покидаю.

Боюся, що чимало є таких, хто сильними виразами самоосуду й самовикриття намагався смирити себе і мусить із сумом визнати, що смиренний дух, «серце смиренне» з його супутниками — добротою й милосердям, лагідністю й довготерпінням, — досі так само далекий, як і був. Зайнятість собою, навіть серед найглибшої огиди до себе, ніколи не звільнить нас від власного «я». Смиренними нас зробить об’явлення Бога — не лише через закон, що осуджує гріх, а й через Його благодать, що визволяє від нього.

Закон може розбити серце страхом, але тільки благодать творить те солодке смирення, яке стає радістю для душі, її другою природою. Саме об’явлення Бога в Його святості, що наближається, аби виявити Себе в Своїй благодаті, змусило Авраама і Якова, Йова та Ісаю так низько схилитися. Саме та душа, яка чекає на Бога, довіряє Йому й поклоняється Йому — Богові-Творцеві як Усьому для створіння в його нікчемності, Богові-Відкупителю в Його благодаті як Усьому для грішника в його гріховності, — побачить, що вона така сповнена Його присутністю, що для власного «я» не залишиться місця.

Тільки так може сповнитися обітниця: «І повалиться величність мужів і гординя людська нагнеться; один тілько Господь буде високий в той день» Ісаїї 2:17.

Саме грішник, що перебуває в повному світлі Божої святої, викупної любові, у досвіді того повного вселення Божественної любові, яке приходить через Христа і Святого Духа, не може не бути смиренним. Не зайнятість своїм гріхом, а зайнятість Богом приносить визволення від власного «я».