Смирення і святість

«Стій здалека, не наближуйся до мене, бо я сьвятий проти тебе!» Ісаїї 65:5.

Ми говоримо про рух святості в наші дні й дякуємо за нього Богові. Ми багато чуємо про тих, хто шукає святості, про тих, хто сповідує вчення про святість, про зібрання, присвячені святості. Благословенні істини про святість у Христі та святість через віру наголошують, як ніколи раніше. Велике випробування того, чи святість, якої ми, за власним визнанням, досягаємо, є правдою і життям, полягатиме в тому, чи виявляється вона у зростанні смирення, яке вона породжує. У створінні смирення — це єдине, що потрібне, аби Божа святість могла в ньому перебувати й сяяти крізь нього. В Ісусі, Святому Божому, Який робить нас святими, божественне смирення було таємницею Його життя, Його смерті та Його вивищення; тож єдиним непохибним випробуванням нашої святості буде смирення перед Богом і людьми, яке позначає нас. Смирення — це цвіт і краса святості.

Головна ознака підробленої святості — брак смирення. Кожен, хто шукає святості, мусить стерегтися, щоб непомітно для нього те, що було почате духом, не звершувалося тілом і щоб гордість не прокралася туди, де її найменше очікують. Двоє чоловіків увійшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар. Немає такого місця чи становища, хоч яке святе, куди не міг би ввійти фарисей. Гордість може підняти голову в самому храмі Божому й перетворити поклоніння Йому на сцену власного вивищення.

Відтоді як Христос так викрив його гордість, фарисей зодягнувся в одежу митаря, і той, хто визнає свою глибоку гріховність, так само як і той, хто сповідує найвищу святість, мусить пильнувати. Саме тоді, коли ми найбільше прагнемо, щоб наші серця були в Божому храмі, ми побачимо, як туди входять молитися двоє чоловіків. І митар виявить, що небезпека для нього — не від фарисея поряд, який ним гордує, а від фарисея всередині, який його хвалить і підносить.

У Божому храмі, коли ми думаємо, що перебуваємо у Святому святих, у присутності Його святості, стережімося гордості. «Сталося ж одного дня, що сини Божі прийшли стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.» Йова 1:6. «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як инші люде, здирщики, неправедні, перелюбні, або як оцей митник.» Луки 18:11. Власне «я» може знайти привід для самовдоволення саме в тому, що справді є причиною для подяки; у самій подяці, яку ми складаємо Богові; навіть у самому визнанні, що все це вчинив Бог. Так, навіть тоді, коли в храмі лунає мова покаяння й надії лише на Божу милість, фарисей може підхопити ноту хвали й, дякуючи Богові, вітати самого себе.

Гордість може зодягатися в шати хвали або покаяння. Навіть коли слова «я не такий, як инші люде» відкидають і засуджують, їхній дух надто часто можна знайти в наших почуттях і мові щодо наших співвірників і ближніх. Хочете знати, чи справді це так, — просто послухайте, як церкви й християни часто говорять одне про одного. Як мало видно в цьому лагідності й тихості Ісуса!

Так рідко пам’ятають, що глибоке смирення мусить бути основним тоном усього, що слуги Ісуса кажуть про себе чи одне про одного. Хіба немає багатьох церков чи зібрань святих, багатьох місій чи конференцій, багатьох товариств чи комітетів, навіть багатьох місій далеко серед поган, де злагоду порушено, а Боже діло загальмовано, бо люди, яких вважають святими, своєю вразливістю, поспіхом, нетерплячістю, самовиправданням, самоствердженням, різкими судженнями й недобрими словами показали, що вони не вважали один одного вищим за себе і що в їхній святості зовсім мало лагідності святих?

У духовній історії людей можуть бути часи великого упокорення й зламаності, але це зовсім інше, ніж бути зодягненим у смирення, мати смиренний дух, мати ту покору розуму, у якій кожен вважає себе слугою інших і таким чином являє саме той розум, що був і в Ісусі Христі. «…не наближуйся до мене, бо я сьвятий проти тебе!» Ісаїї 65:5. Яка пародія на святість! Ісус, Святий, — це Смиренний; найсвятіший завжди буде найсмиреннішим. Немає святого, крім Бога, тож маємо стільки святості, скільки маємо Бога.

Наше справжнє смирення — це те, що маємо від Бога, бо смирення є не що інше, як зникнення власного «я» перед баченням того, що Бог — усе. Найсвятіший буде найсмиреннішим. На жаль! Хоча відвертого хвалька-юдея часів Ісаї нечасто зустрінеш — навіть наші звичаї навчили нас так не говорити, — як часто його дух і досі видно, чи то в ставленні до братів у святості, чи до дітей цього світу.

У тому дусі, в якому висловлюють думки, беруться до праці й викривають провини, як часто, хоч одежа й митарева, голос усе ще фарисейський: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як инші люде». Чи знайдеться таке смирення, щоб люди й справді вважали себе меншими за найменшого з усіх святих, слугами всіх? Воно є там, де «любов не завидує; любов не величаєть ся, не надимаєть ся» (1 Коринтян 13:4), де дух любові вилитий у серце, де божественна природа доходить до повного народження, де Христос, лагідний і смиренний Агнець Божий, справді сформований усередині.

Там є сила досконалої любові, що забуває себе й знаходить своє блаженство в тому, щоб благословляти інших, терпіти їх і шанувати, хоч би які немічні вони були. Куди входить ця любов, туди входить Бог. А де Бог увійшов у Своїй силі й являє Себе як усе, там створіння стає нічим. Де створіння стає нічим перед Богом, воно не може бути інакшим, ніж смиренним щодо свого ближнього. Божа присутність стає вже не справою певних часів і пір, а покровом, під яким душа завжди перебуває, і її глибоке приниження перед Богом стає святим місцем Його присутності, звідки виходять усі її слова й діла.

Нехай Бог навчить нас, що наші думки, слова й почуття щодо ближніх — це Його випробування нашого смирення перед Ним і що наше смирення перед Ним — єдина сила, яка може дати нам завжди бути смиренними з ближніми. Наше смирення мусить бути життям Христа, Агнця Божого, у нас.

Нехай усі вчителі святості, чи то з амвона, чи з трибуни, і всі, хто шукає святості, чи то в затишній кімнаті, чи на конференції, сприймуть це як пересторогу. Немає гордості такої небезпечної — бо жодна не така тонка й підступна, — як гордість святістю. Не те щоб людина колись казала чи навіть думала: «…не наближуйся до мене, бо я сьвятий проти тебе!» Ісаїї 65:5. Ні, звісно, така думка викликала б огиду. Але непомітно виростає прихована звичка душі, яка відчуває самовдоволення своїми досягненнями й не може не бачити, наскільки вона випередила інших.

Її можна розпізнати не завжди в якомусь особливому самоствердженні чи самовихвалянні, а просто у відсутності того глибокого самоприниження, яке не може не бути ознакою душі, що побачила славу Божу (Йова 42:5, 6; Ісаїї 6:5). Вона виявляє себе не лише в словах чи думках, а в тоні, у манері говорити про інших, у якій ті, хто має дар духовного розрізнення, не можуть не розпізнати сили власного «я». Навіть світ своїм пильним оком помічає це й указує на це як на доказ того, що визнання небесного життя не приносить якихось особливо небесних плодів.

О браття! Стережімося. Якщо з кожним кроком у тому, що ми вважаємо святістю, ми не поглиблюватимемо й свого вивчення смирення, то можемо виявити, що тішилися гарними думками й почуттями, урочистими актами посвячення й віри, тоді як єдиної певної ознаки Божої присутності — зникнення власного «я» — весь час бракувало. Прийдімо ж, утечімо до Ісуса й сховаймося в Ньому, доки не зодягнемося в Його смирення.

Лише це — наша святість.