Святі в Христі
Примітки

Розділ 33 · 31 хв читання · 40 хв слухання

Примітки


ПРИМІТКА A.

Святість як право власності.

У невеликій книжці «Святість, як її розуміли автори Біблії. Біблійне дослідження» (Holiness, as understood by the Writers of the Bible; A Bible Study) Джозефа Ейґара Біта дуже ретельно розроблено думку, що під святістю розуміють наше відношення до Бога і те право, яке Він має на нас. Свята земля була святою тому, що «перебувала в особливому відношенні до Нього Самого». Первістки «мали стояти в особливому відношенні до Бога як Його власність». Так само і весь народ: коли Бог проголошує, що вони будуть святими, Він має на увазі, «що вони віддаватимуть Йому ту відданість, якої Він вимагає». «Усі святі предмети стоять в особливому відношенні до Бога як Його власність». Про священиків сказано, що вони освячують себе; вони робили це, «формально віддаючи себе в Боже розпорядження або відокремлюючи себе від усього, що було несумісне зі служінням Богові». «Коли Бог проголошує, що Він святий, це слово мусить означати ту саму думку, що й у сотнях місць, де його сказано про людей і речі». «Святість — це Боже право на володіння людьми і речами; а ті, на кого Він заявляв це право, називалися святими. І ось Боже право стало новим і дивовижним об’явленням Його природи. Для Аарона Бог тепер був тією Великою Істотою, яка вимагала від нього довічного й виняткового служіння. Це право започаткувало нову добу не лише в його щоденному житті, а й у його уявленні про Бога. Тому слово святий, яке виражало відношення Аарона до Бога, цілком доречно вживали й для того, щоб виразити відношення Бога до Аарона. Іншими словами, для Аарона й Ізраїля Бог був святий у тому розумінні, що Він заявляв право на виняткове володіння всім народом. Коли люди віддавали Богові ту відданість, якої Він вимагав, про них казали, що вони освячують Бога». «Єгова та Ізраїль стояли в особливому відношенні одне до одного; тому Єгова був Святим Ізраїлевим, а Ізраїль був святим для Єгови. Це взаємне відношення спиралося на Боже право на те, щоб Ізраїль був особливо Його; і це право передбачало, що й Він особливим чином належатиме Ізраїлеві. Це право було виявом Божої природи». «Особливе відношення виникає з власного Божого права, внаслідок якого вони стають у нове й урочисте відношення до Нього. Це можна назвати об’єктивною святістю. Таке значення слова найпоширеніше. У цьому розумінні Бог освятив ці предмети для Себе. Але оскільки одні з цих предметів були розумними істотами, а інші перебували в їхньому розпорядженні, слово „освячувати“ означає формальне віддання цими істотами самих себе і свого майна Богові. Це можна назвати суб’єктивною святістю. Зі слова „святий“, сказаного про Бога, ми дізнаємося, що Боже право не було чимось випадковим, а випливало з Його Єства. Як єдина Істота, що вимагає необмеженого й абсолютного права власності та найвищої відданості, Бог є Святий».

У Новому Завіті Дух Божий має право на означення «святий» «як особливим чином джерело і вплив, єдина мета якого — Бог». Тут «наше уявлення про Божу святість зростає разом із тим, як ми дедалі глибше усвідомлюємо велич Його права на нас і те, що це право випливає з самої Божої суті. У втіленому Сині Божому ми бачимо повний розвиток і втілення біблійної думки про святість. Ми бачимо, що Він стоїть в особливому відношенні до Бога і живе життям, єдина мета якого — здійснювати Божі задуми». Ми бачимо в Ньому «святість у найвищому ступені, тобто найвищу відданість Богові й поширенню Його Царства, яку тільки можна уявити». «Завдяки тому, що Він свідомо, щиро й постійно приймав Батьків задум як Свій, і завдяки тому, що цей задум здійснився в усіх подробицях життя Спасителя, Його назвали Святим Божим».

«Слово святий дуже пасує як назва послідовників Христа, бо воно проголошує, якими Бог вимагає їм бути. Називаючи Свій народ святими, Бог проголошує Свою волю, щоб ми жили життям, єдина мета якого — Він. Це об’єктивна святість Христової Церкви. У деяких місцях святість поставлено перед Божим народом як мірило, якого він має досягти. У цих місцях слово святий означає здійснення в людині Божого задуму, щоб вона жила життям, єдина мета якого — Бог. Це суб’єктивна святість Божого народу.

«Святість — це Боже право на те, щоб Його створіння використовували всі свої сили й можливості для здійснення Його задумів. Святість, у такому розумінні, є властивістю Бога. Бо Його право випливає з Його природи, навіть із тієї любові, яка є самою суттю Бога. Його любов до нас спонукає Його вимагати нашої відданості, бо лише через цілковиту відданість Йому ми можемо досягти найвищого щастя».

«Хоча без чистоти ми не можемо бути суб’єктивно святими, святість — це набагато більше, ніж чистота. Чистота — лише заперечна чеснота; святість же передбачає найнапруженішу розумову й тілесну діяльність, на яку ми здатні. Бо вона полягає в тому, щоб усі наші сили й можливості вживати для здійснення Божих задумів».

На питання «Як ми стаємо святими» відповідь така: «Наша відданість Богові — плід внутрішнього духовного зіткнення з Тим, Хто колись прожив людське життя на землі, а тепер живе прославленим людським життям на престолі, лише й тільки для того, щоб здійснювати Батькові задуми. Ми живемо для Бога, бо так живе Христос, і бо Христос живе в нас, а ми в Ньому: Дух Христів — Той, Хто здійснює це духовне зіткнення з Христом, яке передає нам Його життя і відтворює в нас Його життя. Він — Носій як сили, так і святості Христа».

«Що Бог вимагає від Свого народу беззастережної відданості Собі і що те, чого Він вимагає, Він Сам і чинить у всіх, хто в це вірить, Своєю власною силою, яка діє через внутрішню присутність Святого Духа, що ставить нас у духовне зіткнення з Христом, — у цьому й полягає велике вчення про освячення вірою».

Той самий погляд, що святість — це відношення, ще раніше дуже докладно розробив Дістель. У тому, що було сказано про відкуплення і право власності у зв’язку зі святістю (див. «Шостий день»), ми бачили, скільки істини є в цій думці. Але святість — це щось більше. Святе не лише віддане Богові, а й прийняте Богом, привласнене Богом, Богом посіле. Бог не лише володіє серцем, а й цілковито займає його та сповнює Своїм життям. Саме це й робить його святим.

Хоч скільки істини є у викладеному вище, воно навряд чи задовольняє наше прагнення збагнути те, що є однією з найвищих властивостей самого Божого Єства. Коли серафими поклоняються Йому як Святому і в їхньому «Тричі Святий» віддзеркалюється щось від найглибшої таємниці Божества, це, безперечно, означає більше, ніж просто вираз Божого права як Верховного Власника всього.

Помилка, здається, виникає з того, що значення слова святий спершу беруть від земних предметів, а потім із цього виводять, що святість у Бозі не може означати більше, ніж тоді, коли це слово вживають щодо людей. Святе Письмо вказує протилежний шлях. Коли Старий і Новий Завіт кажуть: «Будьте сьвяті, бо я сьвят, я осьвячую», — вони вказують на Божу святість як на перше: і причину, і джерело нашої. Ми повинні спершу пізнати, що таке святість у Бозі. Коли ми читаємо при творінні про те, що Бог освятив суботній день, ми маємо справу не з думкою чи словом Мойсея про те, що вчинив Бог, а з Божественним об’явленням Сили в Бозі, більшої й дивовижнішої за творіння, — тієї Сили, яка згодом об’являється як найглибша таємниця Божественного Єства.

Ця святість у Бозі, як мені здається, не може бути лише відношенням. Вказівка на відношення нічого певного не каже мені про особистий характер чи гідність тих, хто перебуває в цьому відношенні. Сказати, що Бог, освячуючи людей, заявляє на них право як на Своїх, — не означає сказати, якої природи та праця, яку Він звершує для них і в них, або що це за Сила, якою Він її звершує. А проте це слово має об’явити мені, що саме Бог дарує. Сказати, що це право коріниться в самій Його природі та в Його любові і що тому святість є властивістю, — означає зробити її властивістю не такою, як любов чи мудрість, що перебувають у Божественному Єстві ще до того, як були створіння, а лише наслідком Любові, яка спонукає Бога заявляти право на Свої створіння як на Свою особливу власність. Тоді в нас не було б жодної властивості, що виражала б моральну досконалість Бога. І слово «святий», сказане про Сина і Духа, вже не вказувало б на те глибоке й таємниче спілкування самої природи і життя Божого, у якому полягає слава освячення. У Божественній святості ми маємо найвище й незбагненно славне об’явлення самої суті Божественного Єства; у святості святих — найглибше об’явлення тієї зміни, якою їхня найглибша природа оновлюється на подобу Божу.


ПРИМІТКА B.

Про слово «святість».

Властиве значення єврейського слова «святий», kadosh, невідоме напевно. Воно може походити від кореня, що означає «сяяти». (Так вважають Ґезеніус, Елер, Фюрст і колись Деліч — у коментарі на Євреїв 2:11.) Або від іншого, що означає «новий і ясний» (Дістель), чи від арабської форми, що означає «відтинати, відокремлювати». (Так тепер вважає Деліч — у коментарі на Псальма 22:4.) Хоч би яким був корінь, головна думка, здається, не лише «відокремлений» чи «відділений» — для цього єврейська мова має зовсім інші слова, — а те, чим річ, відокремлена від інших завдяки своїй цінності, вирізняється над ними. Воно вказує не лише на відокремлення як дію чи факт, а й на ту вищість чи досконалість, завдяки якій — чи то вже наявній, чи то бажаній — відокремлення відбувається.

У своєму «Словнику новозавітної грецької мови» Кремер подає вичерпну статтю про грецьке hagios, показуючи, що святість — цілком біблійне поняття і «що біблійні уявлення про Божу святість, попри первісну спорідненість, діаметрально протилежні всім грецьким уявленням; і що тоді як самі ці погляди на святість виключають для богів усяку можливість любові, біблійне поняття святості розкривається лише в найтіснішому зв’язку з Божественною любов’ю». Дуже повчальна думка: і саме слово, і саму думку ми завдячуємо виключно об’явленню. Кожна інша Божа властивість має в людському розумі якесь відповідне поняття; думка ж про святість — виключно Божественна. Чи не тому, хоча Бог у Новому Завіті так ясно назвав Свій народ святими, слово святий так мало ввійшло в щоденну мову й життя християнської Церкви?


ПРИМІТКА C.

Святість Бога.

Немає жодного слова, яке було б настільки виключно біблійним, настільки виразно Божественним, як слово «святий» у своєму об’явленні та значенні. Як наслідок цього Божественного походження, це слово має невичерпне значення. Немає жодної іншої Божої властивості, яку богословам було б так важко визначити або щодо якої вони так сильно розходилися б. Короткий огляд різних поглядів, що їх висловлювали, може навчити нас, як мало ідею Божественної святості можна збагнути чи вичерпати людським визначенням і як лише в житті спілкування й поклоніння святість, що перевищує всяке розуміння, можна осягнути як істину й дійсність.

1. Найзовнішніший погляд, у якому етичне значною мірою випадало з поля зору, — той, що ототожнює святість із Божою відокремленістю від творіння і піднесеністю над ним. Святість визначали як незрівнянну Славу Бога, Його виняткову гідність поклоніння, Його безмежну Величність. Не звертали достатньої уваги на те, що хоча всі ці думки тісно пов’язані з Божою святістю, вони лише формально визначають наслідки та супутні ознаки святості, але не ведуть нас до розуміння того, у чому полягає її справжня суть.

2. Інший погляд, який теж виходить із зовнішнього і робить його основою свого тлумачення, вважає святість просто виразом відношення. Оскільки те, що було відокремлене для Божого служіння, називалося святим, за вихідну точку беруть ідею відокремлення, посвячення, володіння. І так, оскільки про нас сказано, що ми святі, бо належимо Богові, то й Бог святий, бо заявляє право на нас і також належить нам. Замість того щоб розглядати святість як позитивну дійсність у Божественній природі, з якої має походити наша святість, нашу святість роблять вихідною точкою для пояснення святості Бога. «Бог святий тому, що в межах завіту Він не лише Власник, а й Власність Свого народу, його найвище благо і його єдине правило» (Дістель). Про цей погляд уже йшлося в примітці до «Шостого дня» — «Святість як право власності».

3. Якщо перейти до поглядів тих, хто вважає святість моральною властивістю, то найпоширеніший із них — що це чистота, вільність від гріха. «Святість — це загальне означення моральної досконалості Бога. Нема рівно сьвятого як Господь: немає жодної іншої істоти, абсолютно чистої й вільної від усяких обмежень у своїй моральній досконалості. Святість, з одного боку, передбачає цілковиту вільність від морального зла, а з другого — абсолютну моральну досконалість». (Ходж, «Систематичне богослов’я».) Уявлення про святість як про безмежну Чистоту, вільну від усякого гріха, яка ненавидить і карає його, — це те, що в загальнопоширеному розумінні найбільше виступає на перший план. Заперечне стоїть на передньому плані більше, ніж позитивне. Цей погляд має свою істину і свою цінність завдяки тому, що в нашому грішному стані перше враження, яке має справити на нас святість Бога, — це страх і трепет від усвідомлення нашої гріховності й несвятості. Але він не каже нам, у чому насправді полягає ця моральна чеснота чи досконалість Бога.

4. Крок уперед від цього погляду — спроба визначити, що таке ця досконалість Бога. Річ досконала, коли вона в усьому така, якою має бути. Так визначити досконалість легко, але не так легко визначити, у чому полягає досконалість якогось окремого предмета: для цього треба знати, яка його природа. І нам доводиться вдовольнятися дуже загальними словами, визначаючи Божу святість як суттєве й абсолютне добро. «Святість — це вільне, свідоме, спокійне й незмінне ствердження Себе, Того, Хто є добро, або добра, яке є Ним Самим» (Ґоде, коментар на Йоана 17:11). «Святість — це та властивість, завдяки якій Єгова робить Себе абсолютним мірилом Самого Себе, Свого єства і Свого об’явлення». (Кюбель.)

5. Близький до цього погляд, що святість — це не стільки властивість, скільки «вся сукупність того, що ми звикли розглядати й уявляти окремо в окремих Божих властивостях». Так Бенґель дивився на святість як на Божественну природу, у якій містяться всі властивості. У тому ж дусі говорить Гау про святість як про Божественну красу, плід досконалої гармонії всіх властивостей: «Святість — це духовна краса. Божественна святість — найдосконаліша краса і мірило всякої іншої. Божественна святість — найдосконаліша врода, невимовна й безсмертна врода, яку не можна ні висловити словами, ні побачити очима. Тому її можна назвати трансцендентною властивістю, що ніби проходить крізь усі інші й кидає славу на кожну з них. Це властивість властивостей. Ось доречні вислови: свята сила, свята любов. І так вона є самим сяйвом і славою інших Його досконалостей. Він славний у святості». (Гау у «Короткому катехизисі» Вайта.) Саме на цьому боці Божественної святості любив зупинятися Джонатан Едвардс. «Взаємна любов Отця і Сина творить третього — особового Святого Духа, або святість Бога, яка є Його безмежною красою». «Через передання Божої святості створіння стає причасним до Божої моральної досконалості, яка є повнотою, красою Божественної природи». «Святість охоплює всю справжню моральну досконалість розумних істот. Тож святість Бога — те саме, що моральна досконалість Божественної природи, яка охоплює всі Його досконалості: Його праведність, вірність і доброту. За нашим способом уявляти Бога, у Ньому є два роди властивостей: Його моральні властивості, які підсумовуються в Його святості, і Його природні, як-от сила, знання тощо, які становлять Його велич. Святі люди, плекаючи святі почуття, люблять Бога насамперед за красу Його святості». «Святість розумного створіння — це те, що надає краси всім його природним досконалостям. Так і в Бозі: святість особливим чином є красою Божественного єства. Тому ми часто читаємо про красу святості (Псальма 29:2, 96:9, 110:3). Саме вона робить усі інші властивості славними й прекрасними». «Тому якщо справжня привабливість Божих досконалостей випливає з привабливості Його святості, то й справжня любов до всіх Його досконалостей випливатиме з любові до Його святості. І як краса Божественної природи насамперед полягає в Божій святості, так і краса всього Божественного».

6. Говорячи про Божу святість як про суттєве добро, абсолютну досконалість Його природи, деякі дуже наполегливо підкреслюють її етичний бік. Добро в Бозі не повинно бути лише з самого природного потягу, що випливає з необхідності Його природи, без того, щоб Він Сам вільно цього хотів. «Те, що добре від природи, ще не є справжнім здійсненням добра. Дійсна й жива воля бути тим добром, яким Він є, теж мусить мати своє місце в Бозі, інакше Бог був би етичним лише від природи. Лише у волі, яка свідомо визначає саму себе, дано можливість етичного. Етичне має в Бозі таку силу, що Він є святою Силою, яка не може і не хоче зректися Самої Себе, яка мусить бути і хоче, щоб її мислили, святою необхідністю того добра, яким є Він Сам, — бути Святим. Любов Бога за своєю суттю свята; вона прагне етично необхідного, або святого, яким є Бог, і зберігає його». (Дорнер, «Система», т. 1.)

7. У таких поглядах відчувалося, що недостатньо визнано істину: саме як Святого Бога називають Відкупителем, і саме як Святий Він чинить діло любові, щоб робити святими. Це привело до погляду, що святість і любов — якщо не тотожні, то принаймні співвідносні поняття. «Бог святий, піднесений над усякою хвалою створіння у Своїй незрівнянній гідності хвали, завдяки Своєму вільному й люблячому зниженню до створіння, щоб виявити в ньому славу Своєї любові». «Бог святий тим, що любов у Ньому стримала й перемогла праведний гнів (як каже Осія, 11:9), і суд звершується лише тоді, коли випробувано всякий шлях милосердя. Ця святість розкривається в новозавітному імені Отця — настільки ж піднесеному, наскільки й зниженому до нас». (Штір, коментар на Йоана 17.)

8. Значна частка істини в цьому погляді знаходить вираз у визначенні, яке поєднує справжні сторони святості Бога. Її визначають як гармонію самозбереження і самопередання. Як Святий, Бог ненавидить гріх і прагне знищити його. Як Святий, Він робить грішника святим, а потім приймає його у Свою любов. Зберігаючи Свою любов, Він ані на мить не втрачає Своєї Божественної чистоти й досконалості; зберігаючи Свою праведність, Він усе ж передає Себе занепалому створінню. Святість — це Божественна слава, двома сторонами якої є любов і праведність і яку вони об’являють у своєму ділі на землі.

«Святість — це самозбереження Бога, через яке Він зберігає Себе вільним від світу поза Ним і залишається вірним Самому Собі та Своєму Єству, і через яке Він, із цією метою, творить Божественний світ, що живе тільки для Нього в устрої Його Церкви». (Ланґе.)

«Святість Бога — це Боже самозбереження, або перебування при Собі, завдяки якому Він залишається тим самим в усіх відношеннях, що існують у Його Божестві або в які Він вступає, ніколи не жертвує тим, що Божественне, і не допускає того, що не Божественне. Але це лише один бік. Божа святість була б не святістю, а відгородженістю, якби вона не давала Богові вступати в різноманітні відношення і так об’являти й передавати Себе. Отже, святість — це єдність і взаємопроникнення Божого перебування при Собі та передання Себе; Його близькості та Його віддаленості; Його відгородженості та Його самооб’явлення; відокремленості та спілкування». (Шмідер.)

«Божественна святість — це передусім відмежованість від нечистоти й гріховності створіння, або, якщо висловити це позитивно, чистота й непорочність Божественної природи, яка виключає всякий зв’язок із нечестивим. У згоді з цим Божественна святість як властивість об’явлення — не лише абстрактна сила, а Божественне самовиявлення і самосвідчення з метою дати світові участь у Божественному житті». (Елер, «Богослов’я Старого Завіту», т. 1, с. 160.)

«Протистояння гріхові — перше враження, яке людина дістає від Божої святості. Відлучення, вибрання, очищення, відкуплення — ось чотири форми, у яких Божа святість з’являється у сфері людства; і ми можемо сказати, що Божа святість означає Його протистояння гріхові, яке виявляється в спокуті й відкупленні або в суді. Або, оскільки святість, наскільки вона втілена в законі, мусить бути найвищою моральною досконалістю, ми можемо сказати: „святість — це чистота Бога, яка виявляється в спокуті й відкупленні і відповідно в суді.“ Цей погляд віддає належне всім наведеним вище складникам; святість стверджує себе в праведності, що судить, і в любові, що вибирає, очищає й відкуплює, і так вона постає як рушійна й творча засада об’явлення відкуплення, без пізнання якої розуміння об’явлення неможливе і в світлі якої воно постає в своєму повному, ясному світлі. „Бог сьвітло“: ось повний і вичерпний новозавітний вислів для Божої святості» (1 Йоана 1:5). (Кремер.)

Цей погляд з особливою виразністю розкрито в писаннях Й. Т. Бека. «Саме Божа святість, беручи добро, дане в творінні, у суворій вірності цьому добру й тій досконалій Божій волі, як вічну життєву мету любові, у праведності й милосерді доводить його до завершення в Самому Бозі — до життя досконалості. Бог чинить це як Єдиний Святий. У світі гріха Божественна любов може принести визволення лише через посередництво, у якому вона примирюється з Божественним гнівом в їхньому спільному осерді — святості Бога, так, що тоді як гнів виявляє свою руйнівну дійсність, любов доводить свою відновлювальну силу в житті, яке вона дарує». (Бек, «Lehrwissenschaft», 168, 547.)

«Святість — це сума і суть Божественного життя, оскільки воно, порівняно з усім створеним, існує як досконале життя, але водночас відкривається створінню, щоб прийняти його в богоподібну досконалість, — тобто щоб воно було святим, як Бог святий. Отже, святість настільки далека від протиставлення Божественній любові, що є її суттєвою ознакою чи нормою і дійсним змістом любові. У святості поєднано Божественне самобуття як досконалість життя і Божественне самоздійснення у втіленні богоподібної досконалості життя у світі. Святість як властивість Божественного Єства — це Його чиста і непорушно замкнена в собі особовість у своїй абсолютній досконалості. Тому саме в святості, як абсолютній єдності й чистоті Божественного буття і діяння, зосереджуються всі властивості Божественного об’явлення. І так святість, як вираз Божого Єства, позначає любов як суттєво Божественну.


«Любов — основна форма Божественної волі, але як така вона дістає свою Божественну повноту і характер від Божественної святості як Божественного самобуття і самоздійснення. Як така, Божественна воля виявляється у двох видах: у своїй чистій любові — як Доброта, у своїй святій гармонії — як Праведність. Ці дві не існують окремо, а пронизують одна одну у взаємному внутрішньому перебуванні, так само як Бог у Своїй святості є любов, а в Своїй любові — святість. У доброті Божественна любов виявляє себе як радість із добробуту. Але в цій доброті, щоб забезпечити добро-чинення, діє також і праведність Божа». (Й. Т. Бек, «Glaubenslehre».)

«Бог святий, відокремлений від усякої темряви й гріха, але не у відособленій величі, яка виганяє недосконале і грішне від Його присутності: бо Бог сьвітло, Бог любов. Природа світла — передавати себе. Залишаючись чистим і ясним, не зменшуючись і не плямуючись, воно перемагає темряву й запалює світло. Святість Бога так само згадується в Писанні здебільшого у зв’язку з любов’ю, що передає себе і притягує до себе. „Я сьвят“, — але Бог не залишається сам, відокремлений, — „і ви будьте сьвяті“». (Сафір, коментар на Євреїв 12.)

«Коли ми думаємо про Бога як про світло і любов, ми найповніше усвідомлюємо ідею святості, яка поєднує відокремленість і чистоту зі спілкуванням». (Сафір, «Молитва Господня», с. 128.)

«Саме як дух Своєї Церкви і як Той, Хто живе в людському серці, Бог є Святий». (Ніцш.)

Що в святості Бога ми маємо єднання любові й праведності, — цього, мабуть, ніхто не висловив ясніше, ніж Ґоде. У своєму коментарі на Римлян 3:25, 26 він пише:—

«Необхідність спокутної жертви випливає з усього Його Божественного характеру, іншими словами, з Його святості, яка є засадою водночас і Його любові, і Його праведності, а не тільки Його праведності».

«У цьому питанні ми маємо справу не з Богом у Його суті, а з Богом у Його відношенні до вільної людини. А людина не є святою від початку; те, як вона користується своєю свободою, ще не впорядковане любов’ю. Тому властивість праведності і тверда рішучість зберегти Божественну святість мусять з’явитися як необхідна охорона, щойно на сцену виходить свобода, а з нею й можливість безладу; і ця властивість мусить залишатися в дії, доки триває виховний період створіння, — тобто доки воно не досягне досконалості в любові. Тоді всі ці чинники — право, закон, справедливість — повернуться до свого прихованого стану….

«Зазвичай любов вважають основною рисою Божественного характеру; але так дуже важко дійти до властивості праведності. Більшість мислителів, власне, до неї зовсім не доходить. Уже один цей факт мав би показати помилку, у якій вони заплуталися. Сьвят, сьвят, сьвят, — кажуть створіння, найближчі до Бога, а не Добрий, добрий, добрий. Святість — ось суть Бога; а святість — це абсолютна любов до добра, абсолютна відраза до зла. З цього неважко вивести і любов, і праведність. Любов — це добра воля Бога щодо всіх вільних істот, призначених здійснювати добро. Любов звернена до окремих осіб, як сама святість — до добра, яке вони мають творити. Праведність же — це твердий намір Бога зберігати належні відношення між усіма цими створіннями Своїми благословеннями й покараннями. Очевидно, що праведність, не менше, ніж сама любов, міститься в основній рисі Божественного характеру — святості. Тож Бог не чинить нічого негідного, коли говорить про Свою справедливість і Свої права. Навпаки, це слава для Бога, Який знає, що, зберігаючи Своє місце, Він забезпечує добро інших. Бо Бог, зберігаючи Свою найвищу гідність, зберігає для Своїх створінь їхній найдорожчий скарб — Бога, гідного їхньої пошани й любові».

А в своєму «Захисті християнської віри» Ґоде пише про «Досконалу святість Ісуса Христа» таке:—

«Надприродне в його найвищій формі — це не чудесне, а святість. У чудесному ми бачимо, як Всемогутність проривається, щоб діяти на матеріальний світ в інтересах морального порядку. А святість — це сама моральність у найвеличнішому її вияві. Що таке добро? Нещодавно було сказано з точністю, яка не залишає бажати нічого кращого: добро — не сутність, не річ. Це закон, що визначає відношення між речами, відношення, які мають здійснюватися вільними волями. Отже, досконале добро — це здійснення, водночас нормальне й вільне, правильних відношень усіх істот одна до одної, коли кожна істота, завдяки цьому відношенню, посідає те місце у великому цілому і відіграє в ньому ту роль, яка їй належить.

«І як у людській родині є одне центральне відношення, від якого залежать усі інші, — відношення батька до всіх членів цього маленького цілого, — так і у всесвіті є одне найвище становище, яке є опорою всіх інших і яке в інтересах усіх істот понад усе має зберігатися недоторканим, — становище Бога. І саме тут, у загальній сфері добра, лежить особлива царина святості. Святість у Самому Бозі — це Його непохитна рішучість зберігати недоторканим порядок, який має панувати між усіма сущими істотами, і привести їх до здійснення того відношення одна до одної, яке має єднати їх у велику єдність, а отже, понад усе зберігати недоторканим і в належній гідності Своє власне становище щодо вільних істот. Святість Бога в такому розумінні охоплює дві речі: передання всього багатства Його власного Божественного життя кожній вільній істоті, яка хоче визнати Його верховну владу і щиро на неї погоджується; і відмову в цьому досконалому житті чи відібрання його від кожної істоти, яка або нападає на цю верховну владу, або заперечує її і прагне скинути ті узи залежності, якими вона має бути зв’язана з Богом. Святість у створінні — це його добровільна згода з верховенством Бога. Людина, яка всіма силами своєї природи віддає шану Богові як Найвищому, абсолютному Єству, Єдиному, Хто справді є; людина, яка в Його присутності добровільно падає ниць у свідомості своєї нікчемності і прагне привести всіх своїх ближніх до такого самого добровільного самознищення, — така людина цим зодягається в характер святості. Ця святість охоплює в ній, як і в Бозі, любов і праведність: любов, якою вона радіє, визнаючи Бога і всі істоти, що оточують Бога, поставленими там, де вони є, Ним. Вона любить їх і хоче їхнього існування, бо любить і хоче існування Бога, а водночас і всього, чого Бог хоче і що Він любить; і праведність, якою вона шанує і, наскільки це в її силі, спонукає інших шанувати Бога і ту сферу, яку Бог призначив кожній істоті. Така святість, якою вона є в Бозі й у людині: у Бозі це Його власне непохитне самоствердження; у людині — її непохитне ствердження Бога.

«Саме в Ісусі людська природа бачить, як людина може стверджувати Бога і все, що стверджує Бог, не лише смиренно, а й радісно та по-синівськи, всіма силами свого єства, аж до повної жертви самої себе».

Уважний роздум покаже нам, що в кожному з наведених поглядів є частка істини. Він переконає нас, що сама трудність виразити для людської думки поняття Божественної святості доводить, що це найвищий вираз тієї невимовної й незбагненної слави Божественного Єства, яка робить Його Безмежним і Славним Богом. Кожна Божа властивість — мудрість і сила, праведність і любов — має свій відбиток у людській природі і в релігії чи філософії поган пов’язувалася з ідеєю Бога. Від самих себе, коли ми відкидаємо ідею недосконалості, ми можемо скласти якесь уявлення про те, що таке Бог. Але святість — це те, що властиве саме Богові, особливий зміст Божественного об’явлення. Навчімося визнавати: хоч би як ми намагалися осягнути цю думку то з одного, то з другого боку, святість Бога — це щось, що перевищує всяку думку, слава, яку не так треба осмислити, як пізнати в поклонінні й спілкуванні. Писання говорить не так про святість, як про Святого. Саме тоді, коли ми поклоняємося і боїмося, слухаємося і любимо, саме в житті з Богом розкриється щось від таємниці Його слави. Коли Божественне світло сяятиме в нас і крізь нас, — тоді об’явиться Святий.


ПРИМІТКА D.

«Наша святість полягає не в тому, що ми самі змінюємося й стаємо кращими: це радше Він, Він Сам, Який народжується і зростає в нас так, що сповнює наші серця і витісняє нашу природну самість, „давнього нашого чоловіка“, який сам себе виправити не може і якому судилося тільки загинути.

«А як відбувається це своєрідне втілення, через яке Сам Христос стає нашим новим „я“? Через процес вільної й моральної природи, який Ісус описує словами, що дивують, бо ставлять Його освячення майже на одну площину з нашим: „Як післав мене живий Отець, і я живу Отцем, так і хто їсть мене, й той жити ме мною.“

«Ісус черпав поживу для Свого життя від Отця, Який послав Його: Він жив Отцем. Це, безперечно, означає, що щоразу, коли Йому треба було діяти чи говорити, Він спершу стушовував Себе, а тоді полишав Отцеві думати, хотіти, діяти, бути всім у Ньому. Так само й ми, коли нас покликано вчинити якусь дію чи сказати якесь слово, мусимо спершу стушувати себе перед Ісусом; і, придушивши в собі зусиллям волі кожне бажання, кожну думку, кожен порух нашої власної самості, полишити Ісусові виявляти в нас Його волю, Його мудрість, Його силу. Тоді саме ми й живемо Ним, як Він живе Отцем. Процес той самий в Ісусі і в нас. Тільки в Ісусі він відбувався з Богом безпосередньо, бо Він перебував у безпосередньому спілкуванні з Ним; тоді як у нашому випадку справа відбувається з Ісусом, бо саме з Ним віруючий має безпосереднє спілкування і саме через Нього ми можемо знайти живого Отця й володіти Ним. У цьому й полягає таємниця, зазвичай так мало зрозуміла, християнського освячення». (Ґоде, «Біблійні студії. Новий Завіт», с. 190.)


ПРИМІТКА E.

Дозвольте мені ще раз відіслати всіх, хто досліджує святість, до Маршаллової праці про освячення, особливо до її третього й четвертого розділів. Якщо вони порівняють його з нашими сучасними працями — скажімо, з книжкою «Божий шлях святості» такого видатного автора, як д-р Г. Бонар, — їх не може не вразити те чільне місце, яке Маршалл відводить одній думці: що наша святість, свята природа, приготована в Ісусі і що, оскільки віра приймає і зберігає наше єднання з Ісусом в особистому спілкуванні, освячення — вірою. Тоді як в інших працях єднання з Ісусом і віру в Нього згадано лише мимохідь, а головний наголос покладено на обов’язки і на спонуки до їх виконання, Маршалл показує, що спонуки ніколи не можуть дати потрібної нам сили: це сила Христового життя в нас, це Сам Христос, — коли ми вірою вкорінені в Ньому, — звершує в нас усі наші діла.

Скорочене видання цієї праці для широкого читача видає Nisbet & Co.


ПРИМІТКА F.

Примітка Бенґеля до Римлян 1:4.

«По Духу сьвятости. Слово hagios, „святий“, коли йдеться про Бога, означає не лише бездоганну праведність у дії, а саме Божество або, точніше кажучи, божественність, тобто досконалість Божественної природи. Тому hagiosune (слово, вжите тут) має ніби середнє значення між hagiotes, „святість“, і hagiasmos, „освячення“. Пор. Євреїв 12:10 (hagiotes, тобто святість), вірш 14 (hagiasmos, тобто освячення). Отже, є ніби три ступені: освячення, освяченість життя, святість. Святість приписують Отцеві, Синові й Святому Духові. А оскільки тут згадано не Святого Духа, а дух святості (власне — освяченості, hagiosune), ми мусимо далі дослідити, що означає цей примітний вислів. Ім’я „дух“ прямо й дуже часто дається Святому Духові; але й Бога названо духом; і Господа Ісуса Христа названо духом, але на противагу останньому. (2 Коринтян 3:17.) З цим треба зіставити той факт, що, як і в цьому місці, протиставлення тіла й духу часто трапляється там, де мова про Христа. (1 Тимотея 3:16; 1 Петра 3:18.) У цих місцях духом названо все, що належить Христові (окремо від тіла, хоч воно й було чисте та святе, і понад тілом), через Його народження від Отця, Який освятив Його, — коротко кажучи, саме Його Божество. Бо тут тіло і дух, а в розд. 9:5 — тіло і Божество протиставлені одне одному. Цей дух названо тут не духом святості, звичним ім’ям Святого Духа; але в цьому місці його названо духом освяченості, щоб водночас указати і на дієвість тієї святості чи божественності, яка з необхідністю привела до воскресіння Спасителя і якою воно найсильніше засвідчене, і на ту духовну й святу, тобто Божественну, силу Ісуса, Який був прославлений і все ж зберіг духовне тіло. До воскресіння дух був прихований під тілом; після воскресіння дух освяченості приховав тіло. З огляду на перше Він звичайно називав Себе Сином Людським; з огляду на друге Його знають як Сина Божого».

Бек у своїй «Lehrwissenschaft», с. 604, висловлює це дуже ясно, ось так:—


«Оскільки невинність і чистота Христа були присутні в Його стражданнях і смерті не як нерухома властивість, а в повній дії в незнищенній життєвій силі Духа, коли Він освятив Самого Себе Богові за нас („Духом вічнїм“, Євреїв 9:14, — тому в Римлян 1:4 стоїть hagiosune, навик святості в її дії, тобто освяченість, а не hagiotes, лише внутрішня властивість, і не hagiasmos, святість у її становленні), — Його страждання звершило вічне відкуплення».


ПРИМІТКА G.

«Визволені» і «взяті у володіння» — двоїстий плід відкуплення.

(З промови пастора Штокмаєра.)

«Котрий оддав себе самого за нас, щоб ізбавити нас од усякого беззаконня і очистити собі народ на власність свою, ревнителїв добрих дїл».

«У ділі відкуплення, звершеному нашим Спасителем Ісусом Христом, є дві певні частини. Ви ніколи не знайдете таємниці перебування в Христі, доки не бачите цих двох певних, окремих частин. Перша — „Ісус для мене“, друга — „я для Ісуса“. Благословенний наш Спаситель, що Він прийшов до грішників. Він для нас. Благословенний Господь, що є відкуплення від кари; але це ще не все, що означає відкуплення. Ви мусите ясно збагнути другу частину відкуплення — через того самого Святого Духа, Який є провідником, щоб увести нас у повне володіння всім, що Христос, живучи й помираючи, здобув для нас. Він віддав Себе, щоб ізбавити нас від усякого беззаконня, — не для того, щоб ми мали втіху тішитися власною чистотою чи святістю або чимось подібним, а для того, щоб Він міг мати нас цілком для Себе, щоб очистити Собі, для Себе, — не для Себе і для них самих, а Собі, — народ на власність Свою.

«Що ж таке відкуплення? Свобода від самості, навіть від духовної самості. Ми не повинні бути власним осердям, осердям своєї радості, свого поступу, тримаючи у своїх бідних, слабких руках нитки свого духовного життя. Немає справжнього духовного життя, крім життя Христового, і Він мусить цілком опікуватися ним від початку до кінця. Підведіть очі, дорогі брати, ви, що плазували по землі. Ми створені для слави Божої — щоб нами володів Ісус. Господь Бог знайшов шлях, віддавши Свого Сина, Агнця Божого, Свого Агнця, щоб узяти таких самолюбних людей, які навіть на шляху християнського життя знаходили способи шукати й плекати самість, — щоб узяти таких людей у Своє власне, справжнє, дійсне володіння, щоб ними володів Ісус. Ось що таке відкуплення, і тільки це; це свобода, і це дійсність; це те, що насичує, — не вдовольнятися якимись власними переживаннями, а відпустити свої переживання і сказати: я вільний, такий вільний, як народ Ізраїлю, що виходив із Єгипту, вільний служити Богові. „Відпусти люде мої, щоб менї послужили“. Ви вільні, вільні через кров Христову, вільні силою Святого Духа, — жодне тіло, жодна рука, жодна самість не може вас затримати. Господь простяг Свої руки на всі сили, які тримали нас у єгипетській неволі, і восторжествував над ними. Ви вільні, як птах небесний, щоб жити в Ісусі, — ось що таке свобода; ви вільні у своєму щоденному житті, вільні в найглибших, найпотаємніших глибинах свого єства, вільні для Ісуса, у Його володінні, народ на власність Свою. „Відпусти люде мої“, — сказав Бог. „Тож Я віддав Мою кров“, — сказав Ісус; і жодне тіло, жоден гріх, жодна самість не може висунути права проти крові Ісуса. Він відкупив Собі — не для нас — народ на власність Свою….

«Ви питаєте про таємницю перебування в Ісусі. Хіба ви не бачили в 15-му розділі Йоана, що перебування і принесення плоду нерозлучні? Ви не можете перебувати в Ісусі заради Його радості і вашого внутрішнього задоволення. Таємниця перебування — стояти як відкуплений так само твердо в другій частині відкуплення, як і в першій. Я тепер живу для Ісуса, і мені треба тільки питати: Господи, що Ти хочеш, щоб тепер було зроблено? Я — для Тебе. Я — для Ісуса. Мені треба тільки йти слідом, іти слідом як освячений, як узятий у володіння, як той, хто вже не живе для себе, хто віддав своє життя в руки Ісуса. О, якими простими стають ці питання про перебування! Це не містицизм; це не якесь особливе переживання. Це просто факт. Я потребую Ісуса щомиті, і мої спокуси, так само як і мої обов’язки, стають нагодами втілювати це життя спілкування з Христом. О так, ось що таке відкуплення! О могутня сило Бога Отця, Бога Сина, Бога Святого Духа, що взялася тримати таку слабку, безпорадну, невірну істоту, як ви і я, в осерді життя! Запечатані Святим Духом, — і Бог ніколи не зламає Своєї власної печаті».

Назад