Рясна благодать першому з грішників
Коротка розповідь про ув’язнення автора

Розділ 5 · 12 хв читання · 15 хв слухання

Коротка розповідь про ув’язнення автора

318. Довгий час я сповідував славне Євангеліє Христове і близько п’яти років проповідував його, аж ось мене схопили на зібранні добрих людей у сільській місцевості; серед них я, якби мене залишили в спокої, того дня проповідував би; але мене забрали з-поміж них і привели до судді. І хоч я запропонував поруку, що з’явлюся на найближчу судову сесію, він усе ж відправив мене до в’язниці, бо мої поручителі не погодилися ручатися, що я більше не проповідуватиму людям.

319. На судовій сесії, коли мені висунули обвинувачення як прихильникові й організаторові незаконних зібрань і таємних богослужінь, а також у тому, що я не підкоряюся державному богослужінню англіканської церкви, і після певної розмови із суддями вони, сприйнявши мою щиру відвертість із ними за визнання, як вони це назвали, обвинувачення, засудили мене до вічного вигнання, бо я відмовився підкоритися. Тож, знову переданий до рук тюремника, я був відведений назад до в’язниці і пролежав там уже повних дванадцять років, чекаючи, що Бог дозволить тим людям зробити зі мною.

320. У цьому становищі я перебуваю, з благодаті, у великому вдоволенні, хоча зазнав чимало переворотів і поривів у своєму серці — і від Господа, і від сатани, і від власної зіпсутості; та через усе це, слава Ісусові Христу! — я отримав, серед багато чого іншого, чимало переконання, науки й розуміння, про які тут докладно не говоритиму; лише дам вам натяк-другий, слово, що може спонукати побожних благословляти Бога й молитися за мене, а також підбадьоритися, якщо їх спіткає те саме, і не боятися того, що може вчинити їм людина.

321. Ніколи за все своє життя я не мав такого глибокого доступу до Слова Божого, як тепер; ті місця Писання, в яких я раніше нічого не бачив, у цьому місці й становищі засяяли мені; і Ісус Христос ніколи не був таким справжнім і явним, як тепер; тут я воістину бачив і відчував Його. О, те слово: «Не за байками, хитро придуманими, йдучи, проповідували ми вам» (2 Петра 1:16), і ще оте: «Бог воскресив Христа з мертвих і дав Йому славу, щоб віра ваша і надїя була на Бога», — це були благословенні слова для мене в моєму ув’язненні.

322. Ці три чи чотири місця Писання також були для мене великою розрадою в цьому становищі: Йоана 14:1-4; Йоана 16:33; Колосян 3:3, 4; Євреїв 12:22-24. Тож іноді, коли я смакував їх, я міг сміятися з погибелі й не боятися ні коня, ні його вершника. Я бачив тут солодкі видіння прощення моїх гріхів і мого перебування з Ісусом в іншому світі. О, гора Сіон, небесний Єрусалим, незліченна сила ангелів, і Бог — Суддя всіх, і духи звершених праведників, і Ісус (Євреїв 12:22-24) — якими солодкими вони були для мене в цьому місці! Я бачив тут таке, що, я певен, ніколи не зможу висловити, поки я в цьому світі: я побачив істину в цьому місці Писання: «Котрого не бачивши любите, і на котрого нинї не дивлячись, а віруючи, радуєтесь радістю невимовною і преславною» (1 Петра 1:8).

323. Я ніколи не знав, що означає, коли Бог стоїть біля мене на кожному кроці й при кожній спробі сатани мене вразити тощо, як пізнав це відтоді, як потрапив сюди: бо щойно з’являлися страхи, тут-таки з’являлися й підпори та підбадьорення; ба більше, коли я здригався, мов нічого іншого, лише власної тіні, Бог, будучи дуже ніжним до мене, не дозволяв мене тривожити, а тим чи іншим місцем Писання зміцнював мене проти всього; тож я часто казав: якби це було дозволено, я молився б про більшу скорботу заради більшої розради (Екклезіаста 7:14; 2 Коринтян 1:5).

324. Ще до в’язниці я бачив, що насувається, і особливо дві думки пекли мені серце: перша — як вистояти, якщо моє ув’язнення буде довгим і виснажливим; друга — як зустріти смерть, якщо така буде моя доля. Щодо першої, мене дуже навчило те місце Писання (Колосян 1:11), а саме: молитися Богові, щоб бути, як каже апостол, «кріпшаючи усякою силою по потузї слави Його на всяке видержуваннє і довготерпіннє з радощами». Перед ув’язненням я майже не міг стати до молитви, щоб — і так не менше року поспіль — це речення, це солодке прохання, ніби само не вдиралося мені в думку й не переконувало мене, що коли я колись маю пройти через довготерпіння, мушу мати видержування, особливо якщо хочу витерпіти його з радощами.

325. Щодо другої думки, мені дуже прислужилися слова: «Та сами в собі присуд смерти мали, щоб не надїяти ся нам на себе, а на Бога, що підіймає мертвих» (2 Коринтян 1:9). Через це місце Писання мені дано було побачити, що, коли я хочу страждати як належить, мушу спершу винести присуд смерті всьому, що властиво можна назвати річчю цього життя, — аж до того, щоб вважати себе, свою дружину, своїх дітей, своє здоров’я, свої радощі й усе мертвими для мене, а себе — мертвим для них.

326. Друге — жити Богом, Який невидимий, як сказав Павло в іншому місці; а спосіб не знемагати — бути з тими, хто каже: «не дивимось на видоме, а на невидоме; що бо видоме, дочасне, що ж невидоме, вічне» (2 Коринтян 4:18). І ось як я міркував сам із собою: якщо я приготуюся лише до в’язниці, то батіг застане мене зненацька, а так само й ганебний стовп. Знову ж, якщо я приготуюся лише до цього, то не буду готовий до вигнання. Далі, якщо я вирішу, що вигнання — найгірше, то, коли прийде смерть, я буду захоплений зненацька. Тож я бачу, що найкращий спосіб пройти через страждання — уповати на Бога через Христа щодо прийдешнього світу, а щодо цього світу — вважати гріб своєю домівкою, постелити собі постіль у темряві, назвати тління своїм батьком, а червам сказати: «ви мати моя й сестра моя», — тобто зробити ці речі для себе звичними.

327. Але, попри ці допомоги, я побачив, що я людина, оточена немочами; розлука з дружиною та бідними дітьми часто була для мене в цьому місці, наче відривання тіла від кісток, — і не лише тому, що я, мабуть, надто прив’язаний до цих великих милостей, а й тому, що мені часто спадали на думку численні нестатки, злигодні й потреби, яких, ймовірно, зазнала б моя бідна родина, якби мене від неї забрали, — особливо моя бідна сліпа дитина, що лежала мені на серці ближче за всіх інших. О, думки про ту скруту, якої, як я думав, може зазнати моя бідна сліпенька, розривали мені серце на шматки.

328. «Бідне дитя! — думав я. — Яке горе, мабуть, судилося тобі в цьому світі! Тебе битимуть, ти мусиш жебрати, терпіти голод, холод, наготу й тисячу лих, хоча я тепер не можу витерпіти, щоб на тебе навіть вітер подув». Та все ж, схаменувшись, я думав: «Я мушу довірити вас усіх Богові, хоча покинути вас — це ріже до живого». О, я бачив, що в цьому становищі я був як людина, що валить свій дім на голову дружини й дітей; і все ж я думав: «Я мушу це зробити, мушу це зробити». І тоді я згадав про ті дві дійні корови, що мали везти Божий ковчег до іншої країни й залишити своїх телят позаду (1 Самуїлова 6:10).

329. Але в цій спокусі мені допомогли різні міркування, з яких три особливо я тут назву. Перше — роздуми над цими двома місцями Писання: «Полиши тілько твої сироти, я не дам їм загинути, та й вдови твої нехай вповають на мене.» І ще: «Сказав же Господь: Конець твій буде добрий, я заставлю й ворога обійтись з тобою добре в лихій годинї» (Єремії 49:11; 15:11).

330. Було в мене ще й таке міркування: якщо я все поставлю на кін заради Бога, то цим зобов’язую Бога подбати про мої справи; а якщо покину Його на Його дорогах зі страху перед якоюсь бідою, що могла б спіткати мене чи моїх, то не лише сфальшую своє сповідання, а й визнаю, що мої справи, залишені біля Божих ніг, поки я стою за Його ім’я і на Його боці, не такі певні, як були б під моєю власною опікою, хоч і ціною зречення Божої дороги. Це було пекуче міркування — мов остроги в моє тіло. А ще дуже допомогло закріпити його в мені те місце Писання, де Христос молиться проти Юди, щоб Бог розладнав його себелюбні задуми, які спонукали його продати свого Учителя. Прошу, прочитайте його тверезо: Псальма 109:6-20.

331. Було в мене й ще одне міркування — жах пекельних мук, яких, я був певен, мусять зазнати ті, хто зі страху перед хрестом відступає від свого сповідання Христа, Його слів і законів перед синами людськими; я думав також про славу, яку Він приготував тим, хто у вірі, любові й терпінні стояв за Його дороги перед ними. Ці речі, кажу, допомагали мені, коли думки про злигодні, на які я і мої могли б наразитися через моє сповідання, болісно тиснули на мій розум.

332. Коли мені справді спадало на думку, що мене можуть вигнати за моє сповідання, тоді я згадував те місце Писання: «каміннєм побиті бували, розпилювані, допитувані, смертю від меча вмирали, тинялись в овечих та козиних шкурах, бідуючи, горюючи, мучені, (котрих не був достоєн сьвіт,)» (Євреїв 11:37, 38), — хоч вони й вважали їх надто поганими, щоб жити й перебувати серед них. Я думав також про ті слова: «Дух сьвятий по городам сьвідкує», «що кайдани мене та муки ждуть» (Дїяння 20:23). Воістину, я думаю, що моя душа іноді сперечалася з вигнанням про тяжкий і сумний стан вигнанця й вигнаної людини: як такі наражаються на голод, на холод, на небезпеки, на наготу, на ворогів і тисячу лих, а зрештою, може, й на те, щоб померти в рові, мов бідна й покинута вівця. Але дякую Богові: досі мене не похитнули ці найвишуканіші міркування, а радше через них я ще більше засвідчив своє серце перед Богом.

333. Розповім вам цікаву історію: одного разу я понад усе інше перебував у дуже сумному й пригніченому стані протягом багатьох тижнів; і в той час, бувши ще молодим в’язнем і не знаючи законів, я мав на душі важку думку, що моє ув’язнення, наскільки я міг знати, може скінчитися шибеницею. Тож сатана тепер тяжко наліг на мене, щоб позбавити мене духу, підказуючи мені таке: «А що, як ти, коли справді підеш на смерть, будеш у такому стані, тобто не відчуватимеш смаку Божих речей і не матимеш у душі жодного свідчення про кращий стан у майбутньому?» Бо справді, в той час усе Боже було сховане від моєї душі.

334. Тому, коли я вперше почав про це думати, це дуже мене стривожило; бо я думав сам із собою, що в тому стані, в якому я тепер був, я не готовий померти, та й не думав, що зміг би, якби мене до того покликали; крім того, я думав сам із собою: якщо я якось незграбно й насилу видеруся на драбину, то все одно — тремтінням чи іншими ознаками зомління — дам ворогові привід ганьбити Божу дорогу та Його народ за їхню боязкість. Тож це тяжко лежало на мені, бо, здавалося мені, я соромився померти з блідим обличчям і тремтячими колінами в такій справі, як ця.

335. Тому я молився Богові, щоб Він утішив мене й дав мені силу чинити й терпіти те, до чого Він мене покличе; та жодної розради не з’являлося, усе й далі залишалося сховане. Я також був тоді так глибоко охоплений думкою про смерть, що часто мені ввижалося, ніби я вже на драбині з мотузкою на шиї; лише одне трохи підбадьорювало мене: я думав, що тепер матиму нагоду сказати свої останні слова великому натовпу, який, як я думав, прийде подивитися на мою смерть; і я думав: «Якщо так має бути, якщо Бог навернув би бодай одну душу моїми останніми словами, я не вважатиму своє життя викинутим чи втраченим».

336. Але все ж усе Боже трималося поза моїм зором, і спокусник далі переслідував мене: «Але куди ти підеш, коли помреш? Що з тобою буде? Де тебе знайдуть в іншому світі? Яке в тебе свідчення про небо й славу та про спадщину між освяченими?» Так мене кидало протягом багатьох тижнів, і я не знав, що робити; нарешті з вагою лягла на мене така думка: я в цьому становищі саме за Слово й дорогу Божу; отже, я зобов’язаний не відступити від них ані на волосину.

337. Я думав також, що Бог може вибирати, чи дати мені розраду тепер, чи в годину смерті; але я через це не можу вибирати, чи триматися мені свого сповідання, чи ні: я зв’язаний, а Він вільний; так, мій обов’язок — стояти за Його Слово, чи Він колись погляне на мене, чи спасе мене наприкінці, чи ні. Тому я думав: «Коли справа ось така, я за те, щоб іти далі й поставити свій вічний стан на Христа, чи матиму я розраду тут, чи ні. Якщо Бог не прийде, — думав я, — я стрибну з драбини навіть наосліп у вічність — пропаду чи випливу, хай буде небо, хай буде пекло. Господи Ісусе, якщо Ти мене підхопиш — підхопи; якщо ні — я ризикну заради Твого імені».

338. Щойно я утвердився в цій рішучості, як на мене зійшло слово: «Чи то ж Йов дармо такий богобоязливий?» Ніби обвинувач сказав: Господи, Йов не праведний чоловік, він служить Тобі з корисливих міркувань; чи ж не Ти обгородив його навкруги? Простягни тільки тепер руку Твою й торкнися до всього, що він має, — і він проклене Тебе в лице. «Як же так, — подумав я, — хіба це ознака праведної душі — бажати служити Богові, коли в неї все забрано? Хіба той побожний, хто служитиме Богові задарма, аніж відступиться? Благословенний Бог! Тоді, сподіваюся, я маю праведне серце, бо я вирішив, якщо Бог дасть мені сили, ніколи не зрікатися свого сповідання, хоч би я нічого не мав за свої труди». І поки я так роздумував, переді мною постало те місце Писання: Псальма 44:12-26.

339. Тепер моє серце сповнилося розради, бо я сподівався, що воно щире; я нізащо не хотів би обійтися без цього випробування; я втішаюся щоразу, як про нього думаю, і сподіваюся, що повік благословлятиму Бога за науку, яку через нього отримав. Я міг би розповісти ще багато про те, як Бог поводився зі мною, але ці речі, з воєнної здобичі, здобутої в битвах, я присвятив на підтримання дому Божого (1 Паралипоменон 26:27).

Ви завершили: Коротка розповідь про ув’язнення автора

Назад Далі