Розділ 4 · 22 хв читання · 29 хв слухання
Коротка розповідь про покликання автора до праці служіння
265. А тепер, коли вже мова зайшла про мій досвід, я вставлю тут слово-два про те, як я проповідував Слово, і про те, як Бог поводився зі мною і в цьому. Бо коли минуло років п’ять чи шість від мого пробудження, коли мені допомогли побачити і мою потребу в Ісусі Христі, нашому Господі, і Його цінність, і коли я дістав силу довірити Йому свою душу, — то деякі з найздібніших серед святих, що були з нами, — кажу: найздібніших розсудливістю і святістю життя, як вони вважали, — помітили, що Бог удостоїв мене розуміти дещо з Його волі в Його святому і благословенному Слові і дав мені дар слова, щоб я певною мірою міг висловлювати іншим на збудування те, що бачив сам; тож вони просили мене, і то дуже наполегливо, щоб я погодився часом, на одному з зібрань, сказати їм слово напучення.
266. Хоч спершу це дуже збентежило й пригнітило мій дух, але, оскільки вони й далі бажали цього й благали мене, я згодився на їхнє прохання і двічі, на двох окремих зібраннях, — та лише приватно, — хоч і з великою слабкістю та неміччю, виявив серед них свій дар; на що вони не тільки, здавалося, були зворушені й утішені, а й урочисто засвідчили, як перед лицем великого Бога, що справді були зворушені й утішені, і дякували Отцеві милосердя за благодать, дану мені.
267. Після цього, коли дехто з них часом вирушав по околицях навчати, вони бажали, щоб і я йшов із ними; і там, хоч я ще не користувався своїм даром відкрито і не смів того робити, проте, буваючи серед добрих людей у тих місцях, ще приватніше часом казав і їм слово напоумлення; і вони, як і ті перші, приймали його, радіючи з Божої милості до мене і засвідчуючи, що їхні душі цим збудовувались.
268. Отож, коротко кажучи, зрештою, оскільки церква й далі цього бажала, після урочистої молитви до Господа з постом мене було особливо покликано й поставлено на постійнішу і прилюдну проповідь Слова — не лише до тих, що увірували, і серед них, а й для того, щоб пропонувати Євангеліє тим, хто ще не прийняв віри в нього; приблизно тоді я виразно відчув у своєму серці таємне спонукання до цього — хоча, хвала Богові, не з бажання марної слави, бо саме тоді мене найтяжче мучили розпечені стріли диявола щодо мого вічного стану.
269. І все ж я не міг бути спокійний, доки не застосовуватиму свого дару, до чого мене дуже підбадьорювали не лише невпинні бажання побожних, а й те слово Павла до коринтян: «Благаю ж вас, браттє (ви знаєте семю Стефанову, що вона первоплід Ахайський, і що на служеннє сьвятим оддали себе), щоб і ви корились таким і кожному, хто помагає нам і працює» (1 Коринтян 16:15, 16).
270. Через цей текст мені дано було побачити, що Святий Дух ніколи не мав на думці, щоб люди, які мають дари й здібності, закопували їх у землю, а, навпаки, наказував і спонукав таких до вправляння в їхньому дарі, а також хвалив тих, хто був здатен і готовий це робити: «на служеннє сьвятим оддали себе». Це місце Писання в ті дні невпинно звучало в моїй думці, підбадьорюючи й зміцнюючи мене в цій праці для Бога; підбадьорювали мене й кілька інших місць Писання та приклади побожних, згадані і в Слові, і в інших давніх історіях (Дїяння 8:4; 18:24, 25; 1 Петра 4:10; Римлян 12:6; «Діяння і пам’ятки» Фокса).
271. Отож, хоч сам собою я був найнегідніший з усіх святих, проте я — та з великим страхом і трепетом, бачачи свою слабкість, — узявся за цю справу і, згідно з моїм даром і мірою моєї віри, проповідував те благословенне Євангеліє, яке Бог показав мені у святому Слові істини; а коли про це довідалася округа, люди сходилися слухати Слово сотнями, і то з усіх кінців, хоч і з різних та всіляких причин.
272. І я дякую Богові, що Він дав мені певну міру щирого співчуття й жалю до їхніх душ, що також спонукало мене трудитися з великою старанністю й ревністю, шукаючи такого слова, яке, коли Бог його благословить, могло б охопити й пробудити сумління; і в цьому добрий Господь зглянувся на бажання Свого слуги, бо я недовго проповідував, як дехто почав бути зворушений Словом і дуже мучитися в душі, усвідомлюючи величину свого гріха і свою потребу в Ісусі Христі.
273. Але спершу я не міг повірити, що Бог промовлятиме через мене до серця будь-якої людини, бо й далі вважав себе негідним; проте ті, кого було так зворушено, любили мене й мали до мене особливу пошану; і хоч я відкидав думку, що вони пробудилися через мене, вони все одно визнавали це й стверджували перед Божими святими; вони також благословляли Бога за мене, — за мене, негідного нещасника! — і вважали мене Божим знаряддям, що показало їм дорогу спасіння.
274. Отож, бачачи, що вони такі незмінні і в словах, і в ділах, і що серцем так ревно прагнуть пізнання Ісуса Христа, радіючи, що Бог колись послав мене туди, де вони були, — я почав доходити висновку, що, може, й справді Бог визнав у Своїй справі такого нерозумного, як я; і тоді прийшло мені до серця те Боже слово з великим солодким відсвіженням: «Хто погибав, того благословеннє приходило на мене, а серцю вдовицї подавав я відраду» (Йова 29:13).
275. Тож я радів з цього; ба більше, сльози тих, кого Бог пробудив через мою проповідь, були мені і втіхою, і підбадьоренням; бо я згадував ті слова: «Хто мене розвеселить, як не той, хто засмучений через мене?» (2 Коринтян 2:2); і ще: «Коли иншим я не апостол, то все ж вам; ви бо печать апостолування мого в Господї» (1 Коринтян 9:2). Тож усе це було мені ще одним доказом, що Бог покликав мене до цієї праці і стояв при мені в ній.
276. Проповідуючи Слово, я особливо помітив одну річ, а саме: Господь вів мене починати там, де Його Слово починає з грішниками, тобто засуджувати всяке тіло і відкривати та доводити, що Боже прокляття через закон належить усім людям і тяжіє над ними, щойно вони приходять у світ, — через гріх. Цю частину моєї праці я виконував, глибоко її відчуваючи, бо страхи закону і провина за мої переступи тяжко лежали на моєму сумлінні. Я проповідував те, що відчував, що болісно відчував, — саме те, під чим моя бідна душа стогнала й тремтіла аж до остовпіння.
277. Справді, я був для них ніби посланий від мертвих; сам у кайданах я йшов проповідувати тим, хто в кайданах, і носив у власному сумлінні той вогонь, якого благав їх стерегтися. Можу щиро сказати, і то без лукавства, що коли я йшов проповідувати, то ішов, сповнений провини й жаху, аж до самих дверей кафедри, а там це знімалося з мене, і в думці я був вільний, доки не кінчав своєї праці; а тоді одразу, ще навіть не встигнувши зійти сходами з кафедри, я знову ставав такий самий, як і перед тим; проте Бог вів мене далі — але, певно, сильною рукою, бо ні провина, ні пекло не могли відірвати мене від моєї праці.
278. Так я ходив два роки, виступаючи проти людських гріхів і страшного стану, в якому люди через них перебувають. Після цього Господь увійшов у мою власну душу з певним сталим миром і втіхою через Христа, бо Він дав мені багато солодких відкриттів Своєї благословенної благодаті через Нього. Тому тепер я змінив свою проповідь, бо й далі проповідував те, що бачив і відчував; тож тепер я дуже трудився, щоб виставляти перед світом Ісуса Христа в усіх Його служіннях, стосунках і благах; а також силкувався викрити, засудити й прибрати ті фальшиві опори й підпори, на які світ спирається і через які падає та гине. На цьому я також зупинявся так само довго, як і на попередньому.
279. Після цього Бог увів мене дещо в таємницю єднання з Христом; тож і її я відкривав та показував їм. А коли я пройшов цими трьома головними пунктами Божого Слова, протягом п’яти років чи більше, мене схопили за цим моїм заняттям і кинули до в’язниці, де я пролежав іще довше, ніж стільки ж, — щоб стражданням підтверджувати істину, як перед тим засвідчував її згідно з Писанням проповіддю.
280. Коли я проповідував, моє серце, дякувати Богові, часто весь час цього та іншого служіння з великою ревністю взивало до Бога, щоб Він зробив Слово дійовим для спасіння душі; і я все сумував, щоб ворог не забрав Слова з сумління і щоб воно через те не стало безплідним. Тому я трудився так промовляти Слово, щоб, коли можливо, ним було вказано на самий гріх і на винну в ньому людину.
281. Також, коли я закінчував служіння, мені до серця йшла думка, що Слово тепер упаде, як дощ на кам’янисті місця, і я все бажав від щирого серця: о, якби ті, що слухали мене сьогодні, бачили, як бачу я, що таке гріх, смерть, пекло і Боже прокляття; а також що таке благодать, і любов, і милосердя Боже через Христа до людей у такому становищі, як вони, — ще відчужених від Нього. І справді, я часто казав у серці перед Господом, що коли б мене повісили негайно в них на очах і це стало б засобом пробудити їх і утвердити в істині, я радо на те пристав би.
282. Бо в моїй проповіді, особливо коли я займався наукою про життя через Христа, без діл, бувало так, ніби Божий ангел стояв у мене за спиною, підбадьорюючи мене. О, це бувало з такою силою і таким небесним свідченням у моїй власній душі, коли я трудився, щоб розкрити цю науку, довести її і закріпити в сумліннях інших, що я не міг задовольнитися тим, щоб сказати: вірю і певен; мені здавалося, що я був більш ніж певен, — якщо дозволено так висловитися, — що те, що я тоді стверджував, було істиною.
283. Коли я вперше пішов проповідувати Слово по околицях, тамтешні доктори й священики широко відкрили на мене уста. Але я був переконаний у тому, щоб не відповідати лайкою на лайку, а подивитися, скількох із їхніх тілесних визнавців я зможу переконати в їхньому жалюгідному стані під законом і в потребі Христа та Його цінності; бо, думав я: «Це говоритиме за мене завтрашнього дня, коли вони стануть платою моєю перед їхнім обличчям» (1 Мойсея 30:33).
284. Я ніколи не дбав про те, щоб втручатися в речі, які були спірні й обговорювані серед святих, особливо в речі найнижчого роду; проте мені дуже подобалося з великою ревністю боротися за слово віри і за відпущення гріхів через смерть і страждання Ісуса; але, кажу, щодо інших речей, я лишав їх у спокої, бо бачив, що вони породжують сварки, і тому, що вони — чи робиш їх, чи не робиш — не роблять нас приємними Богові, щоб ми були Його. До того ж я бачив, що моя праця переді мною пролягає іншим руслом — саме нести пробуджувальне слово; тож того я й тримався і того пильнував.
285. Я ніколи не силкувався і не смів користатися чужими межами (Римлян 15:18), хоч і не засуджую всіх, хто так робить; бо я справді думав і на досвіді переконався, що те, чого мене навчило Слово і Дух Христа, можна промовляти, обстоювати й тримати за нього з найздоровішим і найкраще утвердженим сумлінням; і хоч я не скажу тепер усього, що знаю в цій справі, проте мій досвід має більше спільного з тим місцем Писання, ніж багато хто з людей усвідомлює (Галат 1:11, 12).
286. Якщо хтось із тих, хто пробудився через моє служіння, потім відпадав, як часом, на жаль, траплялося з багатьма, можу щиро сказати, що їхня втрата була для мене тяжча, ніж коли б одне з моїх рідних дітей, народжених від мого тіла, сходило в могилу; думаю, справді можу сказати, не образивши Господа, що ніщо не торкалося мене так близько, як це, хіба що страх утратити спасіння власної душі. Я вважав, ніби маю гарні будівлі й маєтності в тих місцях, де народилися мої діти; моє серце було так захоплене славою цієї чудової праці, що я вважав себе більше благословенним і пошанованим від Бога через неї, ніж коли б Він зробив мене імператором християнського світу або володарем усієї слави землі без неї! О ці слова: «Навернувший грішника від блудної дороги його спасе душу від смерти» (Якова 5:20). «Доробок праведного — дерево жизнї, й мудрий пригортає серця» (Приповісток 11:30). «І розумні сияти муть, неначе сьвітила на небі, а навернувші многих до праведностї — неначе зорі, повік, на завсїди» (Даниїла 12:3). «Яка бо нам надїя, або радість, або вінець похвали? чи й не ви ж перед Господом нашим Ісусом Христом у приходї Його? Ви бо слава наша і радість» (1 Солунян 2:19, 20). Ці, кажу, разом із багатьма іншими подібними, були для мене великим відсвіженням.
287. Я помітив, що там, де мені належало виконати якусь працю для Бога, я спершу відчував ніби Божий порух у своєму дусі, що викликав у мені бажання проповідувати саме там. Помітив я також, що ті чи інші душі зокрема сильно лягали мені на серце і я бував спонуканий бажати їм спасіння; і що саме ці душі згодом бували дані мені як плоди мого служіння. Помітив я ще й те, що слово, кинуте мимохідь, діяло в проповіді більше, ніж усе інше сказане; часом також, коли мені здавалося, що я не зробив жодного добра, саме тоді я робив його найбільше; а іншим разом, коли я думав, що вже впіймаю їх, я ловив марно.
288. Помітив я також, що там, де мала відбутися праця над грішниками, там диявол починав ревти в серцях і вустами своїх слуг. Так, часто саме тоді, коли нечестивий світ лютував найдужче, душі пробуджувалися через Слово. Я міг би навести окремі випадки, але утримаюся.
289. Виконуючи своє служіння, я найбільше прагнув потрапити в найтемніші закутки краю, саме до тих людей, що були найдальші від визнання віри; і то не тому, що я не міг знести світла, — бо я не боявся показувати своє Євангеліє будь-кому, — а тому, що бачив: мій дух найбільше схилявся до праці пробудження й навернення, і Слово, яке я ніс, і само найбільше вело в той бік; ба більше, «так силкувавсь я благовістити, не де іменував ся Христос, щоб на чужій основинї не будувати» (Римлян 15:20).
290. У своїй проповіді я справді був у муках і ніби в пологових болях, щоб народити Богові дітей; і не міг я заспокоїтися, доки в моїй праці не з’являлися якісь плоди. Коли я був безплідний, мені було байдуже, хто мене хвалить; а коли був плідний, мені було байдуже, хто мене засуджує. Я думав про те слово: «мудрий пригортає серця» (Приповісток 11:30); і ще: «Ось і дїти, наслїддє Господнє, плід тїлесний народа. Як стріли в руках сильного, так сини молодого віку. Щасливий чоловік, що наповнив ними сагайдака свого! Не осоромляться вони, говоривши у воротях з ворогами» (Псальма 127:3-5).
291. Мене нітрохи не тішило бачити, як люди вбирають у себе різні думки й погляди, коли вони, здавалося, не знали Ісуса Христа і ціни власного спасіння; а ось глибоке усвідомлення гріха, особливо гріха невіри, і серце, запалене прагненням бути спасенним Христом, із сильним зітханням за справді освяченою душею, — ось що мене тішило; такі душі я вважав блаженними.
292. Але в цій праці, як і в усякій іншій, мене супроводжували спокуси, і то різного роду: часом на мене нападав великий відчай щодо неї, страх, що я зовсім не зможу говорити Слово на збудування; ба навіть, що не зможу сказати людям нічого тямущого; і тоді мене охоплювала така дивна млість і безсилля в тілі, що ноги ледве могли донести мене до місця зібрання.
293. Іноді ж, знову, коли я проповідував, на мене люто нападали богохульні думки, і мене сильно спокушало вимовити ці слова вголос перед громадою. Бувало також, що навіть коли я починав говорити Слово з великою ясністю, переконливістю і свободою мови, то ще до кінця тієї нагоди я ставав таким засліпленим і таким відчуженим від того, про що говорив, і мова моя перед людьми так сковувалася, що я був ніби той, хто не знав або не пам’ятав, що він робить, або ніби моя голова весь час зібрання була в мішку.
294. І ще: коли часом я збирався проповідувати на якесь гостре й пекуче місце Слова, я помічав, що спокусник нашіптує: «Що, ти проповідуватимеш оце? Це ж засуджує тебе самого; у цьому винна твоя власна душа; тож зовсім не проповідуй про це; а коли й проповідуватимеш, то так пом’якши, щоб залишити собі шлях до втечі; бо інакше, замість пробудити інших, ти накладеш на власну душу таку провину, з-під якої вже ніколи не вибратися».
295. Але, дякую Господеві, я був збережений від того, щоб пристати на ці жахливі навіювання; навпаки, я, як Самсон, напружувався з усієї сили, щоб засуджувати гріх і переступ, де б я його не знаходив, — так, хоч цим я накладав провину і на власне сумління! «Умирай, душе моя, з Филистіями», — думав я (Суддїв 16:29, 30), — аніж лукаво поводитися з благословенним Божим Словом. «Навчаючи ж иншого, себе не навчаєш?» Куди краще тобі судити самого себе, навіть відверто проповідуючи іншим, ніж, рятуючи себе, тримати правду в неправді ув’язненою; благословенний Бог і за Його поміч у цьому.
296. Також, перебуваючи в цій благословенній Христовій праці, я часто бував спокушуваний гордістю й пихою серця; і хоч я не смію сказати, що мене ця зараза не торкнулася, проте, справді, Господь у Своєму дорогоцінному милосерді так поводився зі мною, що здебільшого мені мало було радості давати цьому волю; бо щоденною моєю долею було бачити зло власного серця і раз у раз розгледіти в ньому таку силу зіпсуття і немочей, що я схиляв голову попри всі мої дари й набутки; я відчував цю колючку в тілі як саме Боже милосердя до мене (2 Коринтян 12:7-9).
297. Разом із цим мені поставало перед очима й те чи інше визначне місце Слова, що містило в собі якийсь гострий і пронизливий вислів про загибель душі попри дари й здібності; наприклад, великою користю для мене було оце: «Коли мовами людськими глаголю й ангелськими, любови ж не маю, то став ся я як мідь дзвіняча і бубен гудячий» (1 Коринтян 13:1, 2).
298. Гудячий бубен — це музичне знаряддя, на якому вправний музика може грати таку мелодійну й серце запальну музику, що всі, хто його чує, ледве втримуються, щоб не пуститися в танок; і все ж — ось бубен не має життя, і музика не з нього походить, а з мистецтва того, хто на ньому грає; тож і саме знаряддя наприкінці може обернутися ні в що і загинути, хоч колись на ньому й грали таку музику.
299. Саме так, бачив я, є і буде з тими, хто має дари, але не має спасенної благодаті: вони в руці Христа, як бубен у руці Давида; і як Давид міг бубном викликати таку радість у служінні Богові, що підносив серця тих, хто поклонявся, так і Христос може вживати цих обдарованих людей, щоб ними зворушувати душі Свого народу в Своїй церкві; а проте, зробивши все, Він відкладає їх убік, як неживі, хоч і дзвінкі, бубни.
300. Отож ці міркування, разом із деякими іншими, здебільшого були мені ніби довбнею по голові гордості й жадобі марної слави. «Що ж, — думав я, — чи пишатимуся я тим, що я мідь дзвіняча? Хіба це так багато — бути скрипкою? Хіба найменше створіння, що має життя, не має в собі більше від Бога, ніж вони?» До того ж я знав, що саме любов ніколи не перестане, а ці речі мусять скінчитися й зникнути; тож я дійшов висновку, що трохи благодаті, трохи любові, трохи справжнього страху Божого — краще за всі ці дари; так, і я цілком переконаний, що можливо, щоб душа, яка ледве здатна дати людині відповідь, та й то дуже плутано щодо ладу думок, — кажу, можливо, щоб така мала в тисячу разів більше благодаті і, отже, більше перебувала в любові й ласці Господній, ніж дехто з тих, хто силою дару знання може висловлюватися, як ангели.
301. Отож я збагнув, що хоча дари самі собою добрі для того, на що їх призначено, а саме для збудування інших, проте вони порожні й безсилі здобути душу того, хто їх має, якщо вони самі; і самі по собі вони не є жодною ознакою того, що людина в щасливому стані, бо це лише Боже доручення деяким людям, за вжиток чи невжиток якого вони мусять, коли мине ще трохи життя, дати звіт Тому, Хто готовий судити живих і мертвих.
302. Це показало мені також, що дари, коли вони самі, небезпечні — не самі собою, а через ті лиха, що супроводжують тих, хто їх має, а саме: гордість, жадобу марної слави, зарозумілість тощо; усе це легко роздмухується від оплесків і похвал кожного нерозважливого християнина, так що бідне створіння опиняється в небезпеці впасти в осуд диявола.
303. Тому я бачив, що той, хто має дари, мусить бути доведений до розуміння їхньої природи, а саме, що їх замало, щоб він був справді в спасенному стані, — щоб він не спочив на них і так не позбувся Божої благодаті.
304. Він має також причину ходити смиренно з Богом, бути малим у власних очах і притому пам’ятати, що його дари не його власні, а церкви; що через них він стає слугою церкви; і що врешті-решт він мусить дати звіт про своє управительство Господу Ісусові; а дати добрий звіт — це буде благословенна річ.
305. Отож хай усі люди цінують мале, але зі страхом Господнім; дари справді бажані, але велика благодать і малі дари кращі, ніж великі дари і жодної благодаті. Не сказано: Господь дає дари і славу, — а сказано: Господь дасть ласку і славу; і блаженний той, кому Господь дає благодать, справжню благодать, бо вона — певна предтеча слави.
306. Але коли сатана побачив, що оці його спокуси й напади на мене не досягають його мети, а саме — повалити моє служіння і зробити його безплідним щодо його цілей, тоді він спробував інший шлях: підбурити розум людей темних і злостивих, щоб обтяжити мене наклепами й ганьбою; тож тепер можу сказати, що все, що міг вигадати диявол і придумати його знаряддя, розносилося по всьому краю проти мене, бо вони думали, як я вже казав, що в такий спосіб змусять мене покинути служіння.
307. Отож серед людей почали ширитися чутки, що я чаклун, єзуїт, розбійник з великої дороги і таке інше.
308. На все це я скажу лише одне: Бог знає, що я невинний. А щодо моїх обвинувачів, то хай вони приготуються зустрітися зі мною перед судом Сина Божого, щоб там відповісти за це разом з усіма іншими своїми беззаконнями, хіба що Бог дасть їм покаяння в них, про що я молюся від усього серця.
309. Але найзухваліше розповідали, що в мене є коханки, блудниці, байстрюки, ба навіть дві дружини водночас і таке інше. Що ж, цими наклепами, як і іншими, я хвалюся, бо це лише наклепи, безглузда або підла брехня й неправда, яку кинули на мене диявол і його насіння; і коли б світ не поводився зі мною так нечестиво, мені бракувало б однієї ознаки святого й дитини Божої. Господь Ісус сказав: «Блаженні ви, коли вас безчестити муть, та гонити муть, та казати муть на вас усяке лихе слово не по правдї, ради мене. Радуйтесь і веселїтесь: бо велика нагорода ваша на небі; так бо гонили й пророків, що бували перше вас» (Маттея 5:11).
310. Отож ці речі, щодо мене самого, мене не тривожать; ні, хоч би їх було вдвадцятеро більше, ніж є. Маю добре сумління, і в чому вони лихословлять мене, як лиходія, осоромляться ті, що неправдиво докоряють моє добре життя в Христі.
311. Тож що скажу я тим, хто отак мене обляпав? Чи погрожуватиму їм? Чи докорятиму їм? Чи лестити буду їм? Чи благатиму їх притримати язика? Ні, не я. Коли б ці речі не робили їх, авторів і поширювачів, дозрілими для осуду, я сказав би їм: «Розповідайте, бо це примножить мою славу».
312. Тому я прив’язую до себе ці брехні й наклепи, як окрасу; моєму християнському визнанню належить бути зневаженим, обмовленим, зганьбленим і злайманим; а оскільки все це не що інше, як неправда, — тому свідки мій Бог і моє сумління, — я радію в ганьбі заради Христа.
313. Я також називаю дурнями або шахраями всіх тих, хто якоюсь мірою взяв собі за справу стверджувати про мене щось із вищезгаданого, а саме, що я мав нечисті справи з іншими жінками і таке інше. Хай вони докладуть усіх своїх зусиль і проведуть найповніше розслідування, на яке здатні, щоб правдиво довести проти мене, що є хоч одна жінка на небі, на землі чи в пеклі, яка може сказати, що я будь-коли, будь-де, вдень чи вночі, бодай намагався вчинити з нею щось нечисте. І чи кажу я це, щоб випросити в своїх ворогів доброї думки про себе? Ні, не я: у цьому я не проситиму полегші в жодної людини; вірте мені в цьому чи не вірте — мені однаково.
314. Мої вороги схибили, цілячись у мене. Я не той чоловік. Бажаю, щоб вони самі були невинні. Коли б усіх блудників і перелюбників в Англії повісили за шию, доки не помруть, Джон Беньян, предмет їхньої заздрості, все одно був би живий і здоровий. Я не знаю, чи є під усім небесним склепінням така річ, як жива жінка, — хіба що з її вбрання, її дітей або з поголосу, — окрім моєї дружини.
315. І в цьому я дивуюся мудрості Божій, що Він зробив мене соромливим щодо жінок від самого мого навернення й донині. Ті, з ким я найближче мав справу, знають і можуть засвідчити, що рідко можна побачити, щоб я поводився з жінкою приязно; звичайного вітання з жінкою я гиджуся, воно мені огидне, хоч би в кого я його побачив. Їхнього товариства самого я не можу терпіти. Я рідко бодай торкаюся жіночої руки, бо вважаю, що такі речі мені не личать. Коли я бачив, як добрі люди вітали поцілунком тих жінок, яких відвідували або які відвідували їх, я часом заперечував проти цього; а коли вони відповідали, що це лише ввічливість, я казав їм, що це непристойне видовище; дехто, правда, посилався на святий поцілунок, але тоді я питав, чому вони вибирають, чому вітають найвродливіших, а негарних минають; отож, хоч би якими похвальними такі речі були в очах інших, у моїх очах вони були непристойні.
316. А тепер, щоб завершити цю справу, я закликаю не тільки людей, а й ангелів довести мою вину в тому, що я мав тілесну справу з якоюсь жінкою, окрім моєї дружини; і не боюся вдруге, знаючи, що не можу образити Господа в такій справі, закликати Бога на свідка на мою душу, що в цьому я невинний. Не те щоб я був так збережений через якусь доброту в мені, більшу, ніж у будь-кого іншого, — ні, Бог був милосердний до мене і зберіг мене; і я молюся Йому, щоб Він зберігав мене й далі, не тільки від цього, а й від усякої лихої дороги й діла, і зберіг мене для Свого небесного Царства. Амінь.
317. І от, як сатана трудився наклепами й обмовами зробити мене мерзенним серед моїх земляків, щоб, коли можливо, моя проповідь стала марною, так до цього додалося ще й довге та виснажливе ув’язнення, щоб тим налякати мене й відвернути від служіння Христові, а світ залякати, щоб він боявся слухати мою проповідь; про це я далі коротко вам розповім.