Розділ 3 · 2 год 23 хв читання · 3 год 4 хв слухання
Рясна благодать першому з грішників; або Коротка розповідь про безмірну милість Божу в Христі до Його бідного слуги Джона Беньяна
РЯСНА БЛАГОДАТЬ ПЕРШОМУ З ГРІШНИКІВ;
АБО КОРОТКА РОЗПОВІДЬ ПРО НАДЗВИЧАЙНЕ МИЛОСЕРДЯ БОЖЕ У ХРИСТІ ДО ЙОГО УБОГОГО СЛУГИ ДЖОНА БЕНЬЯНА
1. Розповідаючи про милосердну дію Божу на мою душу, не зайвим буде, гадаю, насамперед кількома словами натякнути вам на мій родовід і на те, як мене виховано, щоб тим самим доброта й щедрість Божа до мене ще більше піднеслися й звеличилися перед синами людськими.
2. Отже, щодо мого походження: як добре знає багато хто, рід мій був низький і нікчемний, а дім мого батька належав до того стану, що найубогіший і найзневаженіший серед усіх родин у краю. Тому я не маю тут, як інші, чим хвалитися — ні шляхетною кров’ю, ні високим народженням за тілом; хоча, зваживши все, я звеличую небесну Величність за те, що саме цими дверима Він привів мене в цей світ, щоб я став учасником благодаті й життя, що є в Христі через Євангеліє.
3. Та все ж, попри убогість і незначність моїх батьків, Богові було вгодно вкласти їм у серце думку віддати мене до школи, щоб я навчився і читати, і писати; і я цього досяг — у міру того, як досягали інші діти бідняків; хоча, на свій сором визнаю, я скоро втратив і те мале, чого навчився, і то майже зовсім, — і задовго до того, як Господь звершив у моїй душі Своє благодатне діло навернення.
4. Що ж до мого власного, природного життя — того часу, коли я був без Бога у світі, — то воно справді йшло за звичаєм цього світу і за «духа, що тепер орудує в синах перекору» (Єфесян 2:2, 3). Утіхою моєю було бути «полоненим дияволом у його волю» (2 Тимотея 2:26). Сповнений усякої неправедності, що так сильно діяла й виявляла себе і в моєму серці, і в житті, і то змалку, я мав небагатьох собі рівних — особливо зважаючи на мої літа, ще ніжні й нечисленні, — у проклинанні, божінні, брехні та богозневазі святого імені Божого.
5. Ба більше, так глибоко засів і вкоренився я в цьому, що воно стало мені немов другою природою; а це, як я тверезо розміркував згодом, так ображало Господа, що навіть у дитинстві Він лякав і страхав мене жахливими снами та жахав страшними видіннями; бо часто, провівши той чи інший день у гріху, я в ліжку, уві сні, тяжко мучився уявою про бісів і злих духів, які, як мені тоді здавалося, усе силкувалися потягти мене за собою, і позбутися їх я ніяк не міг.
6. А ще в ті літа мене тяжко гнітили й тривожили думки про день суду, і то вдень і вночі, і я тремтів, думаючи про страшні муки пекельного вогню; бо все боявся, що мені судилося опинитися врешті серед тих бісів і пекельних нечистих духів, які там скуті кайданами й путами вічної темряви «про суд великого дня».
7. Усе це, кажу, так гнітило мою душу, коли я був ще дитиною дев’яти чи десяти років, що посеред моїх численних забав і дитячої марноти, серед моїх легковажних товаришів, я часто бував через те дуже пригнічений і засмучений на серці; та все ж не міг відпустити своїх гріхів. Ба більше, мене тоді так поборювала безнадія щодо життя й неба, що я часто бажав, аби або зовсім не було пекла, або щоб я сам був бісом, — гадаючи, що біси лише мучителі; тож коли вже конче мені туди йти, то краще бути мучителем, аніж мученим самому.
8. Через якийсь час ті страшні сни покинули мене, і я скоро забув їх; бо мої втіхи швидко стерли пам’ять про них, ніби їх ніколи й не було; тому з іще більшою жадібністю, на всю силу природи, я й далі попускав віжки своїм пожадливостям і втішався всяким переступом проти Закону Божого; так що аж до одруження я був справжнім ватажком усієї молоді, що водилася зі мною, у всякому пороці й безбожності.
9. Ба більше, такої влади набули пожадливості й плоди тіла в цій моїй бідній душі, що якби не завадило чудо дорогоцінної благодаті, я не лише загинув би від удару вічного правосуддя, а й підставив би себе навіть під удар тих законів, які декого доводять до ганьби й прилюдного сорому перед очима світу.
10. У ті дні думки про віру були мені вельми прикрі; я не міг терпіти її ні в собі, ні в комусь іншому; тож коли, бувало, бачив, як дехто читає книжки про християнську побожність, мені це було немов в’язниця. Тоді я казав Богові: «Йди геть від мене, не хочу знати доріг Твоїх!» (Йова 21:14). Я був тепер позбавлений усякої доброї думки: і небо, і пекло були мені поза очима й поза думкою, а про спасіння й погибель я думав найменше. О Господи, Ти знаєш моє життя, і дороги мої не були сховані від Тебе.
11. Та ось що я добре пам’ятаю: хоча сам я міг грішити з найбільшою втіхою й легкістю і навіть мав приємність у мерзоті своїх товаришів, усе ж навіть тоді, коли мені траплялося бачити щось лихе від тих, хто визнавав себе побожним, мій дух тремтів. Як одного разу — понад усе інше, — коли я був у самому розпалі своєї марноти, я почув, як божився чоловік, якого мали за побожного, і це так уразило мій дух, що аж серце заболіло.
12. Та Бог не покинув мене зовсім, а все йшов за мною — тепер уже не усвідомленням гріха, а карами, проте такими, що були змішані з милосердям. Бо одного разу я впав у морську затоку і ледве не втопився. Іншого разу я випав із човна в Бедфордську річку, але милосердя й тоді зберегло мене живим. Крім того, ще одного разу, коли я був у полі з одним зі своїх товаришів, сталося так, що через дорогу переповзала гадюка; я ж, маючи в руці палицю, ударив її по спині, а оглушивши, роззявив їй пащу палицею і пальцями вирвав їй жало; і цим учинком, якби Бог не був милосердний, я міг би через свою відчайдушність заподіяти собі смерть.
13. Ось іще що я зауважив із подякою: коли я був вояком, мене з іншими відрядили йти до одного місця, щоб узяти його в облогу; та коли я вже був готовий вирушати, один із загону попросився йти замість мене; і коли я на те погодився, він став на моє місце; а прийшовши під облогу, коли стояв на варті, дістав мушкетну кулю в голову й помер.
14. Тут, як я сказав, були і кари, і милосердя, але ні те, ні інше не збудило моєї душі до праведності; тому я грішив і далі, дедалі більше бунтуючи проти Бога і не дбаючи про власне спасіння.
15. Невдовзі після цього я змінив свій стан на подружній, і милістю мені було натрапити на дружину, чийого батька вважали побожним. Ця жінка і я, хоч зійшлися ми вбогі, як тільки можна бути вбогими, — не маючи на двох навіть такого хатнього добра, як миска чи ложка, — однак вона мала як свою частку Простий шлях людини до неба і Практику побожності, які залишив їй батько, коли помер. Ці дві книжки я часом читав разом із нею і знаходив у них дещо, що було мені до певної міри приємне; але весь цей час я не зазнавав жодного усвідомлення гріха. Вона також часто розповідала мені, яким побожним чоловіком був її батько, як він докоряв і карав порок і у своєму домі, і серед сусідів, яке суворе й святе життя провадив він за своїх днів, і словом, і ділом.
16. Тож ці книжки разом із її розповіддю, хоча й не дійшли до мого серця, щоб збудити його щодо мого сумного й грішного стану, однак породили в мені певне прагнення до віри; тож я, не знаючи нічого кращого, дуже палко пристав до віри тодішніх часів, тобто ходив до церкви двічі на день, і то серед перших, і там дуже набожно і промовляв, і співав, як інші, зберігаючи при тому своє лихе життя; але водночас мене так охопив дух забобонності, що я шанував — і то з великою набожністю — геть усе: і підвищення, і священника, і дяка, і ризи, і богослужіння, і все інше, що належало до церкви; вважаючи святим усе, що в ній містилося, а особливо священника й дяка — найщасливішими і, без сумніву, вельми благословенними, бо вони, як я тоді думав, були слугами Божими й першими у святому храмі, щоб звершувати в ньому Його діло.
17. Це уявлення за короткий час так сильно опанувало мій дух, що варто було мені лише побачити священника, хай навіть якого завгодно ницого й розпусного в житті, як мій дух схилявся перед ним, шанував його і прилипав до нього; ба більше, я думав, що з любові, яку мав до них, гадаючи, що вони служителі Божі, я міг би лягти їм до ніг і дати їм себе топтати; їхнє ім’я, їхнє вбрання і їхнє діло так п’янили й чарували мене.
18. Проживши так доволі довгий час, я мав іще одну думку, а саме: чи ми не з ізраїльтян? Бо, знайшовши в Писанні, що вони колись були особливим народом Божим, я подумав: якщо я з цього роду, то моя душа неодмінно має бути щаслива. І знову я відчув у собі велике бажання дістати відповідь на це питання, але не знав, як це зробити. Нарешті я спитав про це свого батька, а він сказав мені: «Ні, ми не з них». Тож тоді мій дух занепав щодо цієї надії, і таким я й залишився.
19. Але весь цей час я не відчував небезпеки й зла гріха; мене стримувало від думки, що гріх засудить мене, хоч би якої віри я тримався, хіба що я буду знайдений у Христі. Ба навіть я ніколи не думав про Нього — ні про те, чи Він є, чи ні. Так людина, поки сліпа, блукає, але лише втомлює себе марнотою, бо не знає дороги до міста Божого (Екклезіаста 10:15).
20. Та одного дня, серед усіх проповідей, які виголошував наш парох, темою його було говорити про суботній день і про зло порушення його — чи працею, чи забавами, чи якось інакше. А я, попри свою побожність, був із тих, хто дуже втішався всякими пороками, і саме цього дня я найбільше тішив себе ними; тож під його проповіддю моє сумління впало, і я думав і вірив, що він виголосив ту проповідь навмисне, щоб показати мені моє лихе діяння; і тоді я відчув, що таке провина, — чого ніколи раніше, наскільки пам’ятаю, не відчував; але тоді я був, на той час, тяжко нею обтяжений, і так пішов додому, коли проповідь скінчилася, з великим тягарем на дусі.
21. Це на ту мить заціпило жили моїх найкращих утіх і отруїло мені колишні насолоди; але ось — це не тривало довго, бо ще до того, як я як слід пообідав, тривога почала сходити з мого розуму, і серце моє повернулося на свій давній шлях; та ох, як же я радів, що ця тривога відійшла від мене і що вогонь погас, аби я міг знову грішити без жодного стримування! Тож, наситивши природу їжею, я витрусив проповідь із голови і з великою втіхою повернувся до свого давнього звичаю забав та ігор.
22. Але того ж дня, коли я був посеред гри в чижика і вже вдарив його раз від ямки, саме тоді, як я збирався вдарити вдруге, раптом голос стрілою злетів із неба в мою душу й сказав: «Чи покинеш ти свої гріхи й підеш до неба, чи будеш мати свої гріхи й підеш до пекла?» На це я вкрай остовпів; тож, покинувши свого чижика на землі, я глянув на небо — і було так, ніби я очима свого розуміння побачив Господа Ісуса, що дивився на мене згори, вельми гнівний на мене, і ніби Він суворо погрожував мені якоюсь тяжкою карою за ці та інші безбожні вчинки.
23. Ледве я так подумав, як раптом мій дух пойняв такий висновок, — бо попередній натяк знову поставив мої гріхи перед моїми очима, — що я був великим і тяжким грішником і що тепер для мене вже запізно шукати неба, бо Христос не простить мене й не відпустить моїх провин. Тоді я почав роздумувати й над цим; і поки я думав про це й боявся, щоб воно так не було, я відчув, як моє серце поринає у відчай, і дійшов висновку, що вже запізно; і тому вирішив у душі, що й далі житиму в гріху; бо, подумав я, коли справа така, то мій стан напевно жалюгідний: жалюгідний, якщо покину свої гріхи, і так само жалюгідний, якщо йтиму за ними; я можу бути лише засуджений, а коли вже мені бути засудженим, то однаково — бути засудженим за багато гріхів, як і за мало.
24. Так стояв я посеред своєї гри перед усіма, хто тоді був там, але нічого їм не сказав; та, кажу, дійшовши цього висновку, я у відчаї знову повернувся до своєї забави; і добре пам’ятаю, що невдовзі цей різновид відчаю так опанував мою душу, що я переконався: ніколи не досягну іншої втіхи, ніж та, яку дістану в гріху; бо небо вже втрачене, тож про нього мені й думати не слід; тому я знайшов у собі велике бажання насититися гріхом досхочу, усе вишукуючи, який гріх іще можна вчинити, щоб скуштувати його солодощів; і я поспішав, скільки міг, наповнити своє черево його ласощами, щоб не вмерти раніше, ніж здійсню своє бажання, — бо цього я дуже боявся. У цьому, свідчу перед Богом, я не брешу й не вигадую такої мови; це справді, сильно і з усього серця були мої бажання; нехай добрий Господь, чиє милосердя недослідиме, простить мені мої провини.
25. І я цілком переконаний, що ця диявольська спокуса трапляється серед бідолашних створінь частіше, ніж багато хто здогадується: вона аж заполоняє їхній дух ницим і спопеленим станом серця та задубінням сумління; і цей стан він тихо й лукаво підживлює таким відчаєм, що хоч душу й не обтяжує велика провина, проте в них постійно живе потаємний висновок, що надії для них немає; бо вони полюбили гріхи, «так і бігатимуть слїдом за ними» (Єремії 2:25; 18:12).
26. Отож я й далі ходив у гріху з великою жадібністю душі, усе нарікаючи, що не можу насититися ним так, як хотів би. Тривало це зі мною близько місяця або й більше; та одного дня, коли я стояв біля вітрини крамниці одного сусіда і там, за своїм звичаєм, лихословив, божився й шаленів, усередині сиділа господиня дому й чула мене. І хоч сама вона була вельми розпусна й безбожна жінка, проте заявила, що я божуся й лихословлю так страхітливо, що її аж дрож бере мене слухати; і сказала ще, що я найбезбожніший до божіння хлопець, якого вона будь-коли чула за все своє життя, і що я, поводячись так, здатен зіпсувати всю молодь цілого міста, якби тільки вона потрапила в моє товариство.
27. Від цього докору я замовк і сповнився потаємного сорому — і то, як мені здавалося, перед Богом небесним; тож, стоячи там із похиленою головою, я всім серцем бажав знову стати малою дитиною, щоб мій батько навчив мене говорити без цієї лихої звички божитися; бо, думав я, я так до неї привик, що марно мені й думати про виправлення, — я вважав, що цього ніколи не станеться.
28. Але як це сталося, не знаю: від того часу я так покинув божитися, що й сам дивувався, помічаючи це; і якщо раніше я не вмів говорити, не вставивши клятви спереду й іншої ззаду, щоб надати своїм словам ваги, то тепер я міг без неї говорити краще й приємніше, ніж будь-коли досі. Та весь цей час я не знав Ісуса Христа і не покидав своїх забав та ігор.
29. Невдовзі після цього я зійшовся з одним бідним чоловіком, що визнавав віру і, як мені тоді здавалося, приємно розмовляв про Писання та про справи віри; тож, запалавши певною любов’ю і прихильністю до того, що він казав, я взявся за свою Біблію і почав знаходити велику насолоду в читанні, а надто в її історичній частині; бо послань Павла і подібних до них Писань я не міг терпіти, бувши ще невігласом і щодо зіпсутості своєї природи, і щодо того, як мені бракує Ісуса Христа і яка Його цінність для мого спасіння.
30. Тож я взявся за певне зовнішнє виправлення і в словах, і в житті, і поставив перед собою заповіді як свою дорогу до неба; ці заповіді я й намагався виконувати і, як мені здавалося, часом виконував їх досить добре — і тоді мав утіху; а проте раз у раз порушував котрусь із них і тим мучив своє сумління; але тоді я каявся, казав, що шкодую про це, і обіцяв Богові наступного разу поводитися краще, — і так знову знаходив підпору, бо думав тоді, що догоджаю Богові не гірше за будь-кого в Англії.
31. Так я жив близько року; і весь той час наші сусіди мали мене за вельми побожну людину, за нову й набожну людину, і дуже дивувалися, бачачи таку велику й разючу переміну в моєму житті та звичаях; і справді, так воно й було, хоча я ще не знав ні Христа, ні благодаті, ні віри, ні надії; і правду кажучи, як я відтоді добре побачив, якби я тоді помер, мій стан був би найстрашніший. Отже, це, кажу, тривало близько року або й більше.
32. Але, кажу, мої сусіди були вражені цим моїм великим наверненням — від неймовірного блюзнірства до чогось схожого на моральне життя; і, правду кажучи, мали чому дивуватися, бо це моє навернення було таке ж велике, як коли б Том із Бедламу став тверезою людиною. Тож тепер вони почали хвалити мене, звеличувати й добре про мене говорити — і в очі, і поза очі. Тепер я, як вони казали, став побожним; тепер я став справді чесною людиною. Але ох! коли я дізнався, що такі їхні слова й думки про мене, це мені страшенно сподобалося. Бо хоча я був ще не чим іншим, як жалюгідним підфарбованим лицеміром, проте любив, щоб про мене говорили як про справді побожного. Я пишався своєю побожністю і все, що робив, робив або для того, щоб мене бачили люди, або щоб вони добре про мене говорили. І так я жив близько року або й більше.
33. Треба вам знати, що перед тим я мав велику втіху в дзвонінні; але оскільки сумління моє почало ставати чутливим, я подумав, що таке заняття — лише марнота, і тому змусив себе його покинути; та душа моя все ж за ним тужила; тож я ходив до дзвіниці й дивився, хоча дзвонити не наважувався. Але я думав, що й це не личить вірі; проте силував себе й далі дивився; та невдовзі почав думати: «А що, як один із дзвонів упаде?» Тоді я вибрав собі місце під головною балкою, що лежала впоперек дзвіниці, від стіни до стіни, думаючи, що там стоятиму безпечно; але потім знову думав: якщо дзвін упаде з розгону, то спершу може вдарити об стіну, а тоді, відскочивши, влучити в мене й убити попри всю цю балку. Через це я став стояти у дверях дзвіниці; «тепер, — думав я, — я в цілковитій безпеці; бо якби дзвін тоді впав, я можу вислизнути за ці товсті стіни і так усе-таки вберегтися».
34. Отож після цього я ще ходив дивитися, як дзвонять, але далі дверей дзвіниці не заходив; та потім мені спало на думку: «А що, як упаде сама дзвіниця?» І ця думка — «вона може впасти, хтозна», — коли я стояв і дивився, так безнастанно стрясала мою душу, що я не наважувався більше стояти у дверях дзвіниці, а мусив тікати, боячись, що дзвіниця впаде мені на голову.
35. Другим було моє танцювання; минув цілий рік, перш ніж я зміг зовсім його покинути; але весь цей час, коли я думав, що дотримав тієї чи іншої заповіді або зробив словом чи ділом щось, що вважав добрим, я мав великий спокій у сумлінні й думав собі: «Тепер Бог не може не бути мною вдоволений»; ба більше, якщо сказати по-своєму, я думав, що ніхто в Англії не міг би догодити Богові краще за мене.
36. Але, жалюгідний нещасник, яким я був, увесь цей час я не знав Ісуса Христа і шукав, як утвердити власну праведність; і загинув би в ній, якби Бог у Своєму милосерді не показав мені більше про мій природний стан.
37. Та одного дня добре Боже провидіння привело мене до Бедфорда працювати своїм ремеслом; і на одній із вулиць того міста я натрапив на трьох чи чотирьох бідних жінок, що сиділи на сонці біля дверей і розмовляли про Божі речі; і, маючи тепер охоту послухати їхню бесіду, я підійшов ближче, щоб почути, що вони кажуть, бо й сам я тоді вже був жвавим балакуном про справи віри; але тепер можу сказати: я слухав, та не розумів, бо вони були високо понад мною, поза межами моєї досяжності. Адже говорили вони про нове народження, про Божу працю в їхніх серцях, а також про те, як вони усвідомили свій нужденний природний стан; говорили, як Бог відвідав їхні душі Своєю любов’ю в Господі Ісусі і якими словами та обітницями вони були освіжені, потішені й підкріплені проти спокус диявола. Ба більше, вони міркували зокрема про навіювання й спокуси сатани і розповідали одна одній, якими з них були вражені і як вистояли під його нападами. Говорили вони також про нікчемність власного серця, про своє невір’я, і зневажали, легковажили та гидували власною праведністю як нечистою і нездатною принести їм бодай якоїсь користі.
38. І здавалося мені, що вони говорять так, наче сама радість спонукала їх говорити; вони говорили з такою приємністю мовою Писання і з такою явністю благодаті в усьому, що казали, що здавалися мені людьми, які знайшли новий світ, — наче народ, що живе окремо і не зараховується між своїх сусідів (4 Мойсея 23:9).
39. Від цього я відчув, що моє серце почало тремтіти, бо я запідозрив, що мій стан нікчемний; адже я побачив, що в усіх моїх думках про віру та спасіння нове народження ніколи не спадало мені на думку, і я не знав ні втіхи Слова та обітниці, ні оманливості та зрадливості власного лукавого серця. На потаємні думки я не зважав і не розумів, що таке сатанинські спокуси і як їм протистояти й опиратися тощо.
40. Отож, вислухавши й обміркувавши, що вони казали, я покинув їх і знову пішов до своєї роботи; але їхні слова й бесіда пішли зі мною; і серце моє лишалося з ними, бо мене глибоко зворушили їхні слова — і тому, що через них я усвідомив, що мені бракує справжніх ознак істинно побожної людини, і тому, що через них я переконався в щасливому й блаженному стані того, хто такий є.
41. Тому я часто дбав про те, щоб знову й знову бувати в товаристві цих бідних людей, бо не міг триматися осторонь; і що більше я бував серед них, то більше ставив під сумнів свій стан; і, як я й досі пам’ятаю, невдовзі я знайшов у собі дві речі, яким часом дивувався, особливо зважаючи на те, яким сліпим, невігласним, нікчемним і безбожним нещасником я був ще зовсім недавно: перша — велика м’якість і чутливість серця, через яку я підпадав під осуд того, що вони стверджували з Писання; а друга — велика схильність моєї душі до безперервного роздумування над цим і над усім іншим добрим, про що я будь-коли чув чи читав.
42. Цими речами мою душу тепер так повернуло, що вона була, мов п’явка при жилі, яка все кричить: «Давай, давай!» (Приповісток 30:15); так, вона так прикипіла до вічності та до речей Царства Небесного — тобто наскільки я їх знав, хоча, Бог свідок, знав я тоді ще мало, — що ні насолоди, ні вигоди, ні умовляння, ні погрози не могли її відірвати чи змусити випустити те, за що вона вхопилася; і хоч мені соромно це казати, проте це щира правда: тоді мені було б так само важко відвернути душу від неба до землі, як відтоді я часто знаходив важким повернути її знову від землі до неба.
43. Одного не можу оминути: був у нашому місті юнак, до якого моє серце прихилилося більше, ніж до будь-кого іншого; але оскільки він був найлихішим створінням щодо прокльонів, божіння та розпусти, я тепер відкинув його й покинув його товариство. Та десь через чверть року після того, як я покинув його, я зустрів його на якійсь стежині й запитав, як йому ведеться; він, за своєю давньою звичкою божитися й шаленіти, відповів, що добре. «Але, Гаррі, — сказав я, — навіщо ти так божишся й клянеш? Що з тобою буде, якщо помреш у такому стані?» Він відповів мені в страшному гніві: «А з ким би диявол водив компанію, якби не такі, як я?»
44. Приблизно тоді мені трапилися деякі книжки рантерів, видані кимось із наших земляків; ці книжки також високо цінували кілька давніх визнавців віри. Декотрі з них я прочитав, але не зміг скласти про них судження; тож, читаючи їх і розмірковуючи над ними та відчуваючи, що неспроможний судити, я вдавався до щирої молитви ось так: «О Господи, я нерозумний і не здатен відрізнити істину від омани. Господи, не залишай мене на мою власну сліпоту — ні схвалювати, ні засуджувати це вчення; якщо воно від Бога, не дай мені його зневажити; якщо воно від диявола, не дай мені його прийняти. Господи, я кладу свою душу в цій справі лише до Твоїх ніг; не дай мені бути ошуканим, покірно благаю Тебе». Увесь цей час я мав одного близького побожного товариша — того бідного чоловіка, про якого я згадував раніше; але приблизно тоді він також став найдиявольськішим рантером і віддався всякій мерзоті, особливо нечистоті; він також заперечував, що є Бог, ангел чи дух, і сміявся з усіх закликів до тверезості. Коли я силкувався докорити йому за його нечестя, він сміявся ще більше й запевняв, що пройшов через усі віри й ніколи не натрапляв на правдиву аж досі. Він казав мені також, що незабаром ми побачимо, як усі визнавці віри перейдуть на шляхи рантерів. Тож, гидуючи тими проклятими засадами, я негайно покинув його товариство і став йому таким же чужим, яким раніше був близьким.
45. І не тільки цей чоловік був для мене спокусою; оскільки моє ремесло пролягало сільською місцевістю, мені траплялося потрапляти в товариство різних людей, які, хоч колись і були суворими у вірі, проте також були захоплені цими рантерами. Вони теж розмовляли зі мною про свої шляхи й засуджували мене як законника й темного, запевняючи, що лише вони досягли досконалості, бо можуть робити, що хочуть, і не грішити. Ох! ці спокуси пасували моєму тілу, бо я був ще молодий, і природа моя була в розквіті; але Бог, Який, сподіваюся, призначив мене для кращого, зберіг мене в страху перед Своїм іменем і не допустив, щоб я прийняв такі засади. І благословенний Бог, що вклав мені в серце волати до Нього, щоб Він беріг і провадив мене, бо я завжди не довіряв власній мудрості; адже відтоді я побачив і плід тієї молитви в тому, що Він уберіг мене не лише від рантерських помилок, а й від тих, що виникли згодом. Біблія була мені дорогоцінна в ті дні.
46. І тепер, здавалося мені, я почав дивитися в Біблію новими очима і читав так, як ніколи раніше; а надто солодкими й любими стали для мене послання апостола Павла; і справді, я тоді не розлучався з Біблією — чи то читаючи, чи то роздумуючи над нею, — і все кликав до Бога, щоб мені пізнати істину та дорогу до неба й слави.
47. Читаючи далі, я натрапив на те місце: «Тому бо Духом даєть ся слово премудрости, другому слово знання тим же Духом; иншому ж віра тим же Духом» і т. д. (1 Коринтян 12:8, 9). І хоч, як я збагнув згодом, цим Писанням Святий Дух має на увазі передусім речі надзвичайні, однак тоді воно вп’ялося в мене усвідомленням, що мені бракує речей звичайних — того самого розуміння й мудрості, які мали інші християни. Над цим словом я розмірковував і не знав, що робити; а найбільше зачепило мене слово віра, бо я не міг утриматися й часом мусив питати себе, чи є в мене хоч якась віра, чи ні; я боявся, що воно відлучає мене від усіх благословень, які інші добрі люди отримали від Бога; проте мені не хотілося дійти висновку, що в моїй душі немає віри: «Бо якщо я так вирішу, — думав я, — то муситиму вважати себе справді цілком відкинутим».
48. «Отож, — сказав я сам собі, — хоч я й переконаний, що я темний невіглас і що мені бракує тих благословенних дарів знання й розуміння, які мають інші добрі люди, однак на свій страх і ризик я вирішу, що я не зовсім без віри, хоч і не знаю, що таке віра». Бо мені було показано — і, як я збагнув згодом, показав це сатана, — що ті, хто вирішує, ніби вони в стані невіри, не мають у своїх душах ні спокою, ні тиші; а я не хотів зовсім упасти у відчай.
49. Тож через цю підказку я якийсь час боявся побачити свій брак віри; але Бог не дав мені так занапастити й погубити свою душу, а невпинно, всупереч цьому моєму сліпому й сумному висновкові, і далі породжував у мені такі здогади — мовляв, я можу цим себе обманювати, — що я не міг заспокоїтися, доки не дійду до певного знання, чи є в мене віра, чи ні; і в думках у мене завжди крутилося: «А що, як тобі й справді бракує віри? Та як ти можеш знати, чи є в тебе віра?» До того ж я напевно бачив, що коли її немає, то я неодмінно загину навіки.
50. Тож хоча спершу я намагався оминути справу віри, проте невдовзі, краще поміркувавши, захотів піддати себе випробуванню — чи маю я віру, чи ні. Але, на жаль, такий я був, нещасний, темний і тупий, що досі знав, як це зробити, не більше, ніж знаю, як узятися до якогось рідкісного й хитромудрого витвору мистецтва, якого ніколи ще не бачив і над яким ніколи не замислювався, і довести його до кінця.
51. Отож, поки я так роздумував і був через це в страшній скруті — бо треба вам знати, що в цій справі я ще нікому не відкривав свого серця, а лише слухав і роздумував, — увійшов спокусник зі своєю оманою: мовляв, немає для мене іншого способу дізнатися, чи маю я віру, як спробувати вчинити якесь чудо; і він наводив ті місця Писання, що ніби на це вказують, аби підсилити й зміцнити свою спокусу. Ба більше, одного дня, коли я йшов між Елстовом і Бедфордом, на мене гаряче налягла спокуса випробувати, чи маю я віру, вчинивши якесь чудо; а чудо те було ось яке: я мав сказати калюжам, що стояли на кінських стежках: «Висохніть!» — а сухим місцям: «Станьте калюжами!» І справді, одного разу я вже ось-ось мав це сказати; але щойно зібрався заговорити, як мені спала на думку така думка: «Та піди спершу під он той живопліт і помолися, щоб Бог дав тобі силу». Але коли я вирішив помолитися, на мене гаряче налягло ось що: якщо я помолюся, а потім повернуся, спробую це зробити — і все-таки нічого не станеться, то будь певен: віри в мене немає, а я відкинутий і пропащий. «Ні, — подумав я, — коли так, то я ще не пробуватиму, а почекаю трохи довше».
52. Тож я й далі перебував у великій розгубленості; бо думав: якщо віру мають лише ті, хто може чинити такі дивовижні речі, то я робив висновок, що нині її не маю, та й надалі навряд чи колись матиму. Так мене кидало між дияволом і моїм власним невіглаством, і я був такий збентежений, особливо часом, що не знав, що робити.
53. Приблизно в той час стан і щастя тих бідних людей у Бедфорді постали переді мною ось так, уві сні чи у видінні. Я бачив, ніби вони сидять на сонячному схилі якоїсь високої гори й зігріваються там у приємному промінні сонця, а я тремчу й щулюся від холоду, мучений морозом, снігом і темними хмарами. Ще мені ввижалося, що між мною і ними я бачу мур, який оточував ту гору довкола; і крізь цей мур моя душа дуже прагнула пройти, гадаючи, що коли зможу, то піду аж у саму їхню середину і так само втішуся теплом їхнього сонця.
54. Здавалося мені, що я обходив той мур знову й знову, усе видивляючись, чи не знайду якогось шляху чи проходу, яким міг би туди ввійти; але довгий час не знаходив жодного. Нарешті я побачив ніби вузьку щілину, наче маленькі двері в мурі, крізь які спробував пройти; та прохід був дуже тісний і вузький, і я багато разів силкувався пролізти, але все марно, аж поки мало не вибився з сил, пориваючись увійти; нарешті, з великим зусиллям, мені здалося, що я спершу просунув голову, а потім, протискуючись боком, — плечі й усе тіло; тоді я невимовно зрадів, пішов і сів посеред них, і так утішився світлом і теплом їхнього сонця.
55. А гору, мур і решту мені було розтлумачено так: гора означала церкву Бога Живого; сонце, що сяяло над нею, — втішне сяйво Його милосердного обличчя на тих, хто в ній перебував; мур, як я думав, — це Слово, яке відділяло християн від світу; а щілина в мурі, думав я, — це Ісус Христос, Який є дорога до Бога Отця (Йоана 14:6; Маттея 7:14). А оскільки прохід був дивовижно тісний — такий тісний, що я ледве-ледве зміг крізь нього ввійти, — це показало мені, що ніхто не може ввійти в життя, крім тих, хто цілком щирий у своїх намірах, і хіба що вони залишать цей лихий світ позаду; бо тут було місце лише для тіла й душі, але не для тіла, душі та ще й гріха.
56. Цей образ тримався на моєму дусі багато днів; і весь той час я бачив себе в покинутому й сумному становищі, проте в мені розпалювався палкий голод і прагнення бути одним із тих, хто сидів на сонці. Тепер я також молився, хоч би де був — удома чи поза домом, у хаті чи в полі, — і часто, з піднесеним серцем, співав те місце з 51-ї псальми: «Господи, зглянься на скорботу мою»; бо я ще не знав, де я.
57. І досі я не міг дійти до втішного переконання, що маю віру в Христа; навпаки, замість того щоб здобути задоволення, я почав помічати, що на мою душу нападають нові сумніви щодо мого майбутнього щастя, особливо ось такі: «Чи я обраний?» і «А що, як день благодаті вже минув і скінчився?»
58. Ці дві спокуси дуже мучили й тривожили мене — то одна, то друга. І, щоб сказати спершу про те, як я сумнівався у своєму обранні: я виявив тоді, що хоча я палав бажанням знайти дорогу до неба й слави і ніщо не могло мене від цього відбити, однак це питання так ображало й знеохочувало мене, що я, особливо часом, почувався так, ніби його сила й міць забрали в мене навіть саму силу тіла. І це місце Писання, здавалося, топтало всі мої бажання: «Тим же воно нї від того, хто хоче, нї від того, хто біжить, а від милуючого Бога» (Римлян 9:16).
59. З цим місцем Писання я не знав, що робити; бо ясно бачив: якщо великий Бог з Своєї безмежної благодаті й щедрості не вибрав мене добровільно бути посудиною милосердя, то хоч би я бажав, і прагнув, і трудився, аж поки не розірветься серце, — з того не вийде нічого доброго. Тому мені й далі невідступно муляло: «Як ти можеш знати, що ти обраний? А що, як ні? Що тоді?»
60. «О Господи, — думав я, — а що, як я й справді не обраний?» «Може, ти й не обраний», — казав спокусник. «Може, й справді так», — думав я. «Ну, то, — казав сатана, — краще тобі покинути все й більше не силкуватися; бо якщо ти справді не обраний і не вибраний Богом, то й мови немає про твоє спасіння; бо „Тим же воно нї від того, хто хоче, нї від того, хто біжить, а від милуючого Бога“».
61. Через це я дійшов до краю, не знаючи, що сказати чи як відповісти на ці спокуси. Щоправда, я й не думав, що то сатана так нападав на мене, а вважав радше, що то моя власна розважливість підносить це питання; бо з тим, що лише обрані досягають вічного життя, я без вагань щиро погоджувався; але чи я сам один із них — у цьому й полягало все питання.
62. Тож кілька днів я зазнавав тяжких нападів і збентеження і часто, бувало, ідучи, ледве не падав там, де йшов, від знесилення в думках; але одного дня, після того як стільки тижнів я був цим пригнічений і пригноблений і вже зовсім віддавав дух усіх своїх надій колись досягти життя, на мій дух із вагою лягли такі слова: «Погляньте на давні роди й побачте: чи хто колись уповав на Господа — і був посоромлений?»
63. І від цього мені стало дуже легко, і душа моя підбадьорилася; бо тієї самої миті мені було розтлумачено так: «Почни з початку Книги Буття й читай до кінця Одкровення, і подивися, чи знайдеш, що був колись хтось, хто уповав на Господа — і був посоромлений». Тож, прийшовши додому, я одразу взявся до Біблії, щоб знайти той вислів, не сумніваючись, що зараз же його знайду; бо він був такий свіжий і з такою силою й утіхою лежав на моєму дусі, ніби розмовляв зі мною.
64. Отож я шукав, але не знайшов його; тільки він і далі лежав на мені; тоді я запитав спершу одного доброго чоловіка, потім іншого, чи знають вони, де це місце, але вони такого місця не знали. Я дивувався, що такий вислів так раптово, з такою втіхою й силою опанував моє серце й тримався на ньому, а проте ніхто не може його знайти, бо я не сумнівався, що він є в Святому Письмі.
65. Так минуло понад рік, а я не міг знайти того місця; але нарешті, кинувши оком в апокрифічні книги, я знайшов його в Книзі Ісуса, сина Сирахового, 2:10. Спершу це мене трохи збентежило; але оскільки на той час я вже більше пізнав на досвіді Божу любов і доброту, це турбувало мене менше; особливо коли я зважив, що хоч цього й немає в тих текстах, які ми звемо святими й канонічними, однак, оскільки цей вислів був сумою й суттю багатьох обітниць, моїм обов’язком було взяти з нього втіху; і я благословляю Бога за те слово, бо воно було мені від Бога: те слово й досі часом сяє переді мною.
66. Після цього з силою налетів на мене той інший сумнів: «А що, як день благодаті вже минув і скінчився? А що, як ти пропустив час милосердя?» Пам’ятаю, одного дня, коли я йшов за місто, я довго думав саме про це: «А що, як день благодаті минув?» І щоб посилити мою скорботу, спокусник поставив перед моїми очима тих добрих людей у Бедфорді й навіяв мені таку думку: що, оскільки вони вже навернені, то вони й є всі, кого Бог спасе в тих краях; а я прийшов надто пізно, бо вони здобули благословення, перш ніж я прийшов.
67. Тепер я був у великій скорботі, думаючи, що це й справді цілком може бути так; тож я ходив туди й сюди, оплакуючи свій сумний стан і вважаючи себе гіршим за тисячу дурнів через те, що так довго стояв осторонь і змарнував у гріху стільки років, як я змарнував; і все кричав: «О, якби я навернувся раніше! О, якби я навернувся сім років тому!» Я гнівався на себе й тому, що мені не вистачило розуму, і я тільки марнував свій час, аж поки не втратив і душі, і неба.
68. Та коли цей страх довго мучив мене і я вже ледве міг ступити ще крок, якраз біля того самого місця, де я дістав і попереднє підбадьорення, в мою душу ввірвалися ці слова: «силуй увійти, щоб повна була господа моя»; «та й ще є місце» (Луки 14:22, 23). Ці слова, а надто оці: «Та й ще є місце», були для мене солодкими словами; бо, по правді, я думав, що бачу з них: на небі досить місця й для мене; ба більше, що коли Господь Ісус говорив ці слова, Він тоді думав про мене; і що Він, знаючи, що прийде час, коли мене гнітитиме страх, ніби для мене не лишилося місця в Його лоні, наперед промовив це слово й залишив його записаним, щоб я міг знайти в ньому допомогу проти цієї мерзенної спокуси. У це я тоді щиро вірив.
69. У світлі й підбадьоренні цього слова я йшов досить довго; і втіха була тим більша, коли я думав, що Господь Ісус згадував про мене так давно і що Він промовив ці слова навмисне задля мене; бо я тоді справді думав, що Він навмисне їх промовив, аби тим підбадьорити мене.
70. Проте не обійшлося й без спокус повернутися назад — спокус, кажу, і від сатани, і від власного серця, і від тілесних знайомих; але, дякую Богові, їх переважувало те тверезе відчуття смерті й дня суду, що стояло, сказати б, безнастанно перед моїми очима. Часто я також думав про Навуходоносора, про якого сказано, що Бог дав йому всі царства землі (Даниїла 5:19). І все ж, думав я, якщо цей великий чоловік мав усю свою частку в цьому світі, то одна година в пекельному вогні змусить його все те забути. І ця думка була мені великою допомогою.
71. Приблизно тоді мені майже відкрилося дещо про тварин, яких Мойсей зараховував до чистих і нечистих. Я подумав, що ці тварини — прообрази людей: чисті — прообрази тих, хто був Божим народом, а нечисті — прообрази тих, хто був дітьми лукавого. І от я прочитав, що чисті тварини жували жуйку; це, подумав я, показує нам, що ми маємо живитися Божим Словом. Вони також мали роздвоєні копита; я подумав, що це означає: коли хочемо спастися, мусимо розлучитися з дорогами безбожних людей. А далі, читаючи про них, я знайшов, що хоч би ми й жували жуйку, як заєць, але ходили на пазурах, як пес, або хоч би й мали роздвоєне копито, як свиня, та коли не жуємо жуйки, як вівця, то ми все одно, попри все, лишаємося нечистими; бо я думав, що заєць — прообраз тих, хто говорить про Слово, а проте ходить дорогами гріха; а свиня подібна до того, хто розлучився зі своєю зовнішньою скверною, але й досі не має Слова віри, без якого не може бути жодної дороги до спасіння, хай би людина була хоч яка побожна (5 Мойсея 14). Після цього я знайшов, читаючи Слово, що ті, кому належить бути прославленими з Христом в іншому світі, мусять бути покликані Ним тут: покликані до участі в Його Слові й праведності, до розради й первістків Його Духа і до особливої частки в усіх тих небесних речах, які справді наперед приготовляють душу до того спочинку й дому слави, що на небі вгорі.
72. Тут я знову надовго став, не знаючи, що робити, і боячись, що я не покликаний; бо, думав я, коли я не покликаний, то що ж тоді може піти мені на добро? Ніхто, крім тих, хто дієво покликаний, не успадкує Царства Небесного. Але о! як я тепер полюбив ті слова, що говорили про покликання християнина! — як-от коли Господь сказав одному: «Йди слїдом за мною», а іншому: «Ідїть за мною». І о! думав я, якби Він і мені сказав так, як радо я побіг би за ним!
73. Не можу тепер висловити, з якою тугою і з якими сокрушеннями душі я благав Христа покликати мене. Так я пробув якийсь час, увесь палаючи бажанням навернутися до Ісуса Христа; і бачив тоді таку славу в наверненому стані, що не міг вдовольнитися, не маючи в ній частки. Золото! Якби це можна було здобути за золото, чого б я тільки за це не віддав! Мав би я цілий світ — він увесь пішов би за це десять тисяч разів поспіль, аби тільки моя душа була в наверненому стані.
74. Якими любими були тепер у моїх очах усі, кого я вважав наверненими чоловіками й жінками! Вони сяяли, вони ходили, мов народ, що носить при собі велику печать неба. О! я бачив, що межі їм випали в пишних країнах і що вони мають гарне наслідство (Псальма 16:6). Але те, від чого мені ставало млосно, було сказане про Христа в Марка: Він вийшов на гору й покликав, кого схотів Сам, і вони прийшли до Нього (Марка 3:13).
75. Це місце Писання сповнило мене млістю й страхом, і все ж воно запалило вогонь у моїй душі. Страх мій був ось у чому: а що, як Христос не матиме до мене приязні, адже Він покликав, «кого схотїв сам». Але о! слава, яку я бачив у тому стані, все ще так полонила моє серце, що я рідко міг читати про когось, кого покликав Христос, щоб тієї ж миті не забажати: якби ж то мені бути на їхньому місці; якби ж то мені народитися Петром; якби ж то народитися Йоаном; або якби ж то стояти поруч і чути Його, коли Він кликав їх, — як би я закричав: Господи, поклич і мене! Але о! я боявся, що Він мене не покличе.
76. І справді, Господь залишав мене так багато місяців поспіль і нічого мені не показував — ні того, що я вже покликаний, ні того, що буду покликаний згодом. Та нарешті, після довгого часу й багатьох стогонів до Бога, щоб мені стати учасником святого й небесного покликання, на мене зійшло те Слово: «Змию-помщу кров їх, що досї не змив іще, й пробувати ме Господь на Сионї» (Йоіла 3:21). Я думав, що ці слова послано, щоб підбадьорити мене й далі чекати на Бога, і вони означали для мене, що коли я ще й не навернений, то може настати час, коли я справді навернуся до Христа.
77. Приблизно тоді я почав відкривати свою душу тим бідним людям у Бедфорді й розповідати їм про свій стан; вислухавши мене, вони розповіли про мене панові Гіффорду, який і сам знайшов нагоду поговорити зі мною й охоче склав про мене добру думку, хоч, гадаю, з малих на те підстав; але він запросив мене до себе додому, де я мав слухати, як він розмовляє з іншими про Божі шляхи з душею. З усього цього я дедалі глибше усвідомлював свій гріх і відтоді почав бачити дещо з марноти й внутрішньої нужденності мого лукавого серця, бо досі я не знав про це майже нічого; а тепер воно почало відкриватися мені, а також діяти на лукавство так, як ніколи раніше. Тепер я виразно відчув, що пожадливості й зіпсуття сильно виявляли себе в мені — у лукавих думках і бажаннях, на які я раніше не зважав; моє прагнення неба й життя почало слабнути. Я виявив також, що коли перше моя душа була сповнена туги за Богом, то тепер моє серце почало ласитися на всяку дурну марноту; ба більше, моє серце не хотіло зворушитися, щоб дбати про те, що добре; воно стало недбалим і щодо моєї душі, і щодо неба; воно тепер безнастанно задкувало — і перед кожним обов’язком, і під час нього; і було, мов колодка на нозі пташки, що не дає їй злетіти.
78. Ні, думав я, тепер мені дедалі гірше; тепер я далі від навернення, ніж будь-коли раніше. Тож я почав глибоко занепадати душею й допустив у своє серце такий розпач, що він повалив мене низько, аж до пекла. Якби мене тоді палили на стосі, я не зміг би повірити, що Христос мене любить; на жаль, я не міг ні чути Його, ні бачити Його, ні відчувати Його, ні смакувати нічого з того, що Його; мене гнало, наче бурею; моє серце хотіло бути нечистим — ханаанеї хотіли жити в краю.
79. Часом я розповідав про свій стан Божим людям; вислухавши, вони жаліли мене й говорили мені про обітниці; але з таким самим успіхом вони могли б сказати мені, що я мушу дістати пальцем до сонця, як і звеліти мені прийняти обітницю чи покластися на неї; і щойно я брався це зробити, усе моє почуття й відчуття поставало проти мене; і я бачив, що маю серце, яке хоче грішити, і що воно лежить під законом, який засуджує.
80. Усе це часто нагадувало мені про ту дитину, яку батько привів до Христа: коли вона ще тільки йшла до нього, диявол кинув її на землю і так шарпав та терзав, що вона лежала й качалася, з піною на устах (Луки 9:42, Марка 9:20).
81. Крім того, у ті дні я помічав, що моє серце замикається перед Господом і перед Його святим Словом. Я бачив, як моє невірство, сказати б, підпирає плечем двері, щоб не впустити Його, — і то навіть тоді, коли я з багатьма гіркими зітханнями волав: Добрий Господи, розбий їх; Господи, розломи ці брами мідяні й сокруши засуви залізні (Псальма 107:16). Проте часом те слово навівало в моєму серці мирний перепочинок: «Я підперезав тебе, хоч ти мене ще й не знаєш» (Ісаїї 45:5).
82. Але весь цей час щодо самого вчинення гріха я ніколи не був такий чутливий, як тепер; я не смів узяти шпильку чи паличку, хоч би завбільшки як соломинка, бо моє сумління тепер було зранене й щеміло від кожного дотику; я тепер не знав, як і слова мовити, боячись поставити їх не на місці. О, як обережно ступав я тоді в усьому, що робив чи казав! Я почувався, наче на трясовинному болоті, що хиталося, ледве я ворухнуся; і там я був покинутий і Богом, і Христом, і Духом, і всім добрим.
83. Але, зауважую, хоч я й був таким великим грішником до навернення, проте Бог ніколи особливо не ставив мені на карб провини гріхів мого невідання; Він тільки показав мені, що я загиблий, якщо не маю Христа, бо я був грішником; я бачив, що мені бракує досконалої праведності, щоб постати бездоганним перед Богом, і що цієї праведності ніде не знайти, крім як в особі Ісуса Христа.
84. Але моя вроджена й внутрішня скверна — ось що було моєю чумою і моєю мукою; ось що, кажу, жахливо, безнастанно виявляло себе в мені; ось чию провину я відчував аж до остовпіння; через неї я був огидніший у власних очах, ніж ропуха, і думав, що так само й у Божих очах; гріх і зіпсуття, казав я, вибулькували б із мого серця так само природно, як вода б’є з джерела. Тепер я думав, що в кожного серце краще, ніж у мене; я охоче помінявся б серцем із будь-ким; я думав, що ніхто, крім самого диявола, не міг би зрівнятися зі мною внутрішнім лукавством і скверною розуму. Тож, бачачи власну мерзоту, я глибоко впав у відчай, бо дійшов висновку, що стан, у якому я був, не може бути разом зі станом благодаті. Певно, думав я, мене покинув Бог; певно, мене віддано дияволові й ледачому розумові; і так я пробув довгий час, навіть кілька років поспіль.
85. Коли я був так пригнічений страхом власної погибелі, дві речі дивували мене: одна — коли я бачив старих людей, що ганялися за речами цього життя, ніби мали жити тут вічно; друга — коли я бачив, як ті, що визнають віру, тяжко журилися й занепадали духом, зазнаючи зовнішніх втрат — чоловіка, дружини, дитини тощо. Господи, думав я, скільки клопоту через такі дрібниці! Як одні шукають тілесного і як інші побиваються, втративши його! Якщо вони так трудяться і проливають стільки сліз за речами цього теперішнього життя, то як же оплакувати, жаліти мене й молитися за мене! Моя душа вмирає, моя душа йде на погибель. Якби моя душа була в доброму стані і якби я був у цьому певен, о! яким багатим я вважав би себе, хоч би мав лише хліб і воду; я вважав би це лише малими скорботами й ніс би їх, як легкий тягар. «Дух прибитий — хто може піддержати його?»
86. І хоч я був так стривожений, і кинутий туди й сюди, і пригнічений баченням, відчуттям і жахом власного лукавства, проте боявся, щоб це бачення й відчуття зовсім не покинули мого розуму; бо я знайшов, що коли провина сумління знята не правильним шляхом — тобто не кров’ю Христовою, — то людина, позбувшись душевного неспокою, стає радше гіршою, ніж кращою. Тому, коли моя провина тяжко лежала на мені, я волав, щоб кров Христова зняла її; а коли вона відходила без неї (бо відчуття гріха часом ніби завмирало й зовсім зникало), то я намагався знову повернути його на своє серце, ставлячи перед своїм духом кару за гріх у пекельному вогні; і волав: Господи, не дай йому відійти від мого серця інакше, як правильним шляхом — кров’ю Христовою і прикладенням Твого милосердя через Нього до моєї душі; бо те місце Писання тяжко лежало на мені: «без пролиття крови не буває оставлення (гріхів)» (Євреїв 9:22). А ще більше я боявся цього тому, що бачив декого, хто, бувши зранений у сумлінні, кричав і молився; але, шукаючи радше теперішньої полегші від своєї тривоги, ніж прощення свого гріха, не дбав, як позбудеться провини, аби лиш вигнати її з думок; і тому, позбувшись її неправильним шляхом, не мав від того освячення, а ставав твердішим, сліпішим і лукавішим після своєї тривоги. Це лякало мене і змушувало ще більше волати до Бога, щоб так не сталося зі мною.
87. І тепер я шкодував, що Бог створив мене людиною, бо боявся, що я відкинутий; я вважав ненавернену людину найжалюгіднішим з усіх створінь. Так, пригнічений і кинутий туди й сюди своїм сумним станом, я вважав себе самотнім і понад більшість людей позбавленим благословення.
88. Ба більше, я думав, що ніколи не зможу досягти такої доброти серця, щоб дякувати Богові за те, що Він створив мене людиною. Людина справді за створенням найшляхетніша з усіх створінь видимого світу; але гріхом вона зробила себе найнікчемнішою. Звірів, птахів, риб тощо — їхній стан я благословляв, бо вони не мали грішної природи, не були винні перед Божим лицем, не мали йти в пекельний вогонь після смерті; тож я радів би, якби мій стан був такий, як у будь-кого з них.
89. У такому стані я перебував дуже довго; та коли настав час утіхи, я почув, як один проповідник говорив проповідь на ті слова з Пісні Пісень 4:1: «Гарна ти, моя мила, о, яка ж ти гарна!» Однак тоді він узяв за головну тему й предмет своєї проповіді лише два слова: «Моя мила». Трохи розтлумачивши текст, він вивів із них такі висновки: 1. Що Церква, а отже, й кожна спасенна душа, — Христова мила, навіть коли сама не має любові. 2. Христова мила — без жодної причини. 3. Христова мила — навіть тоді, коли її ненавидить світ. 4. Христова мила — навіть тоді, коли вона під спокусою і коли почувається покинутою. 5. Христова мила — від початку й до кінця.
90. Але тоді я нічого не виніс із його слів; лише коли він дійшов до застосування четвертого пункту, то сказав ось що: якщо це так, що спасенна душа — Христова мила й тоді, коли вона під спокусою і почувається покинутою, то ти, бідна спокушена душе, коли на тебе нападає і тебе гнітить спокуса і коли Бог ховає від тебе Своє обличчя, — все одно й тоді думай про ці два слова: «моя мила».
91. Отже, коли я йшов додому, ці слова знову спали мені на думку; і я добре пам’ятаю, як, увійшовши до хати, сказав у своєму серці так: «Що ж я здобуду, думаючи про ці два слова?» Ледве ця думка промайнула в моєму серці, як слова ці почали розгорятися в моєму дусі: «Ти моя мила, ти моя мила», — разів двадцять поспіль; і що довше вони так звучали в моїй думці, то сильнішими й теплішими ставали, і почали підносити мій погляд угору; але, бувши ще між надією і страхом, я все ще відповідав у серці: «Та чи ж це правда, чи ж це правда?» І тоді на мене зійшли ті слова, що він «не знав, що се правда, що сталось через ангела» (Дїяння 12:9).
92. Тоді я почав давати місце слову, яке з силою знову й знову сповнювало мою душу радісним звуком: «Ти моя мила, ти моя мила; і ніщо не розлучить тебе з Моєю любов’ю»; і з цим мені спав на думку вірш Римлян 8:39. Тепер моє серце було по вінця сповнене втіхи й надії, і тепер я міг повірити, що мої гріхи будуть мені прощені; так, я був тепер настільки захоплений Божою любов’ю і милосердям, що, пам’ятаю, не знав, як стриматися, доки дійду додому; мені здавалося, що я міг би розповідати про Його любов і про Його милосердя до мене навіть воронам, які сиділи на зораних полях переді мною, якби тільки вони могли мене зрозуміти; тож я сказав у душі з великою радістю: «Ох, якби мені тут перо й чорнило — я записав би це, перш ніж іти далі, бо певно ж не забуду цього й за сорок років!» Але, на жаль, не минуло й сорока днів, як я знову почав усе піддавати сумніву; і це змушувало мене сумніватися в усьому й далі.
93. І все ж часом мені допомагалося вірити, що то був справжній вияв благодаті моїй душі, хоч я й утратив чимало з його життя та смаку. А приблизно через тиждень чи два після того мене невідступно переслідувало це місце Писання: «Симоне, Симоне, ось сатана жадав собі вас» (Луки 22:31). І часом воно звучало в мені так голосно, ба більше — немов так сильно гукало мені вслід, що одного разу, найдужче за всі інші, я обернув голову через плече, справді думаючи, що хтось позаду мене кличе; і, хоч той був, здавалося мені, дуже далеко, кликав він так гучно. Як я думав відтоді, воно приходило, щоб збудити мене до молитви й до пильності; воно приходило, щоб сповістити мені, що на мене насувається хмара і буря, але я того не розумів.
94. А ще, наскільки пам’ятаю, той раз, коли воно так голосно мене покликало, був останнім разом, коли воно звучало в моєму вусі; але мені здається, що я й досі чую, яким гучним голосом ці слова — Симоне, Симоне — лунали в моїх вухах. Я, як уже казав вам, справді думав, що хтось, хто був за пів милі позаду, кличе мене; і хоч це було не моє ім’я, однак воно змусило мене раптом озирнутися, бо я вірив, що той, хто кликав так гучно, мав на увазі саме мене.
95. Але я був такий нерозумний і невіглас, що не знав причини цього звуку; а він, як я незабаром і побачив, і відчув, був посланий з неба як тривога, щоб розбудити мене й приготувати до того, що надходило; тільки він змушував мене розмірковувати й дивуватися в думках, якою ж має бути причина того, що це місце Писання, та ще й у такий спосіб — так часто й так гучно, — усе лунає й гримить у моїх вухах; але, як я вже сказав, невдовзі після того я зрозумів, яку мету мав у цьому Бог.
96. Бо приблизно через місяць по тому на мене обрушилася дуже велика буря, яка повелася зі мною вдвадцятеро гірше, ніж усе, що я зазнав доти; вона підкрадалася до мене то одним шматком, то іншим: спершу в мене відібрано всю втіху, потім мене охопила темрява, а після того на мій дух вилилися цілі потоки богохульств — і проти Бога, і проти Христа, і проти Писання, — на велике моє замішання і жах. Ці богохульні думки були такі, що збуджували в мені питання навіть проти самого буття Бога і Його єдиного улюбленого Сина: чи справді є Бог або Христос, чи ні? І чи не є святе Писання радше байкою і хитрою вигадкою, ніж святим і чистим Словом Божим?
97. Спокусник також дуже нападав на мене ось чим: «Звідки ти знаєш, чи не мають турки таких самих добрих писань, щоб довести, що їхній Магомет — Спаситель, як маємо ми, щоб довести, що Спаситель — наш Ісус? І чи можна думати, що стільки десятків тисяч людей у стількох країнах і королівствах не знають правильного шляху до неба — якщо небо справді є, — і що лише ми, які живемо в одному закутку землі, одні маємо таке благословення? Кожен вважає свою віру найправильнішою — і юдеї, і маври, і погани! А що, як уся наша віра, і Христос, і Писання — теж лише чиясь вигадка?»
98. Часом я намагався сперечатися з цими навіюваннями і протиставляти їм деякі вислови блаженного Павла; але, на жаль, я швидко відчував, що, коли я так робив, на мене знову поверталися такі міркування: «Хоч ми й надаємо такої великої ваги Павлові та його словам, але звідки мені знати, чи не міг він насправді, бувши чоловіком тонким і хитрим, віддатися на те, щоб обманювати сильними оманами, та ще й докладати стільки праці й труду, щоб занапастити й погубити своїх ближніх?»
99. Ці навіювання, разом із багатьма іншими, яких тепер я не можу і не смію висловити ні словом, ні пером, так заполонили мій дух і так обтяжили моє серце — і своєю кількістю, і тривалістю, і вогненною силою, — що я відчував, ніби з ранку до вечора в мені немає нічого, крім них, і ніби справді ні для чого іншого не може бути місця; і я також дійшов висновку, що Бог у самому Своєму гніві на мою душу віддав мене їм, щоб вони понесли мене, як могутній вихор.
100. Лише з того, яку відразу вони викликали в моєму дусі, я відчував, що є в мені щось, що відмовляється їх прийняти. Але й ця думка з’являлася в мене тільки тоді, коли Бог давав мені перевести подих; інакше гамір, і міць, і сила цих спокус заглушували й заливали, ба навіть немов ховали всі такі думки чи спогад про щось подібне. Поки я був у цій спокусі, я часто помічав, що мою думку раптом штовхає до того, щоб проклинати й лихословити або сказати щось тяжке проти Бога, чи Христа, Його Сина, і про Писання.
101. Тепер я думав: «Напевно, мною заволодів диявол»; іншим разом знову думав, що втрачу розум; бо замість того, щоб разом з іншими хвалити й звеличувати Бога Господа, тільки-но я почую, що про Нього мовлять, як відразу якась найжахливіша богохульна думка вискакувала з мого серця проти Нього; тож чи думав я, що Бог є, чи знову думав, що нічого такого немає, — ні любові, ні миру, ні благодатного настрою я не міг відчути в собі.
102. Усе це занурювало мене в дуже глибокий відчай, бо я дійшов висновку, що таке ніяк не може знайтися серед тих, хто любить Бога. Часто, коли ці спокуси з силою налягали на мене, я порівнював себе з дитиною, яку якась циганка силоміць ухопила під свій фартух і несе геть від рідних і з рідного краю: я часом брикався, і кричав, і плакав, але все ж був ніби зв’язаний крилами спокуси, і вітер ніс мене геть. Я думав також про Саула і про злого духа, що опанував його, і дуже боявся, що мій стан такий самий, як і його (1 Самуїлова 16:14).
103. У ті дні, коли я чув, як інші говорять про те, що таке гріх проти Святого Духа, спокусник так підбурював мене бажати вчинити той гріх, що мені здавалося, ніби я не можу, не мушу і не буду спокійний, доки його не вчиню; тепер жоден інший гріх не годився, тільки той; і якщо його треба було вчинити, сказавши якесь слово, то мені було так, ніби мої уста вимовлять те слово, хочу я того чи ні; і з такою силою налягала на мене ця спокуса, що часто я готовий був підперти рукою підборіддя, щоб утримати уста, аби не розтулилися; і з тією ж метою мені іноді спадало на думку кинутися головою вниз у якусь гнійну яму чи щось подібне, щоб утримати уста від мови.
104. Тепер я благословляв долю пса і ропухи і вважав становище всякого Божого створіння куди кращим, ніж цей мій страшний стан і стан подібних до мене; так, я радо був би в становищі пса чи коня, бо знав, що вони не мають душі, яка загинула б під вічним тягарем пекла за гріх, як мала загинути моя. Ба більше, хоч я це бачив, це відчував і був цим розбитий на друзки, однак мою скорботу ще збільшувало те, що я не міг знайти в собі, щоб усією душею бажав визволення. І те місце Писання також краяло й роздирало мою душу серед цього сум’яття: «Безбожні — як море розбурхане, що не може втихомиритись, і води його викидають каломут і грязиво. Нема миру безбожним — говорить Бог мій.»
105. А тепер моє серце часом було надзвичайно тверде: якби я дав тисячу фунтів за одну сльозу, то не зміг би пролити жодної; ні, часом навіть ледве бажав її пролити. Я дуже сумував, думаючи, що така має бути моя доля. Я бачив, що одні можуть оплакувати й тужити за своїм гріхом, а інші знову можуть радіти й благословляти Бога за Христа, а ще інші можуть спокійно говорити про Слово Боже і з радістю його згадувати, — тоді як лише я один був у бурі, у негоді. Це дуже пригнічувало мене; я думав, що мій стан — єдиний такий. Тож я гірко оплакував свою тяжку долю; але вибратися з цього чи позбутися цього я не міг.
106. Поки тривала ця спокуса, — а тривала вона близько року, — я не міг відвідувати жодних Божих установлень без тяжкої і великої муки. Так, тоді мене найдужче мучили богохульства: якщо я слухав Слово, то нечистота, богохульства й відчай тримали мене там, наче в полоні; якщо я читав, то часом мені раптом спадало на думку піддавати сумніву все прочитане; а часом знову мою думку так дивно відривало й заполоняло іншим, що я не знав, не зважав і не пам’ятав навіть речення, яке щойно прочитав.
107. Також і в молитві я в той час був дуже стривожений; часом мені здавалося, що я побачу диявола; ба навіть здавалося, що я відчуваю, як він позаду смикає мене за одяг; він також безперестанку наполягав на мені під час молитви, щоб я закінчив: «Припини, поспіши, ти вже досить намолився, не барися більше», — і все відтягав мою думку. Часом він також підкидав такі лихі думки, що я мушу молитися йому або за нього. Мені іноді спадало на думку те — «Припади», або: «коли, припавши, поклониш ся менї» (Маттея 4:9).
108. Також, коли через блукаючі думки під час цього обов’язку я силкувався зібрати свою думку і зосередити її на Бозі, тоді спокусник з великою силою намагався розпорошити мене, і збентежити, і відвернути мою думку, малюючи моєму серцю й уяві образ куща, бика, мітли чи чогось такого, ніби я маю молитися до них; а часом особливо він так приковував до них мою думку, що мені здавалося, ніби я не можу ні думати ні про що інше, ні молитися ні до чого іншого, як тільки до них або до подібного.
109. І все ж часом я мав сильне, глибоко зворушливе усвідомлення Бога і реальності істини Його Євангелія; але ох! як моє серце в такі хвилини виливало себе в невимовних стогонах! Уся моя душа тоді була в кожному слові; я з муками взивав до Бога, щоб Він був милосердний до мене; та потім мене знову лякали такі уявлення: мені здавалося, що Бог насміхається з цих моїх молитов і каже, та ще й так, що чують святі ангели: «Цей бідний простакуватий нещасник пожадливо тягнеться до Мене, ніби Я не маю що робити зі Своїм милосердям, як тільки дарувати його таким, як він. Ох, бідний дурню! Як же ти ошуканий! Не таким, як ти, мати ласку у Всевишнього».
110. Потім спокусник нападав на мене ще й з такими знеохоченнями: «Ти дуже палаєш жагою милосердя, але я тебе остуджу; цей настрій не триватиме вічно; багато хто палав духом так само, як ти, але я загасив їхню ревність». І разом із цим перед мої очі поставали такі й такі, що відпали. Тоді я боявся, що й сам так учиню; але, думав я, добре, що це спало мені на думку: «Що ж, я пильнуватиму й остерігатимуся, як тільки зможу». «Хоч би й так, — казав сатана, — я буду сильніший за тебе; я остуджу тебе непомітно, поступово, потроху-потроху. Що мені до того, — каже він, — хоч би я й сім років студив твоє серце, коли зрештою зможу це зробити? Безупинне колисання приспить і дитину, що плаче. Я налягатиму невідступно, але свого доб’юся. Хоч ти зараз і палаєш, та коли я зможу відтягти тебе від цього вогню, то незабаром ти в мене будеш холодний».
111. Усе це завдало мені великої скрути; бо як тепер я не знаходив себе готовим до смерті, так думав, що довге життя зробить мене ще менш готовим: адже час змусить мене все забути і зітре з розуму й думок навіть саму пам’ять про зло гріха, про цінність неба і про те, як потребую я крові Христової, щоб вона омила мене. Та дякую Христу Ісусу: ці речі тоді не змусили мене ослабнути в моєму волінні, а навпаки — ще більше спонукали до нього, як ту, що стріла перелюбника й кричала (5 Мойсея 22:27). У ті дні, коли я вже якийсь час потерпав від цього, добрим словом для мене стало оце: «Упевнив ся бо я, що нї смерть, нї життє… нї висота, нї глибина», і так далі, «не возможе нас розлучити від любови Божої, що в Христї Ісусї» (Римлян 8:38). І тепер я сподівався, що довге життя не погубить мене й не позбавить неба.
112. Проте в цій спокусі я мав і деяку підпору, хоч тоді й піддавав її всю сумніву: дещо важило для мене те, що в третьому розділі Єремії, на самому початку, а також роздуми над п’ятим віршем того розділу, — що хоч ми й говорили та чинили лихо, скільки могли, проте маємо взивати до Бога: «Отче мій! ти був провідником менї в молодощах моїх!» — і вертатися до Нього.
113. Якось мене також солодко торкнулося те місце з 2 Коринтян 5:21: «Бо Він Того, хто не знав гріха, за нас гріхом зробив, щоб ми були праведностю Божою в Йому». Пам’ятаю й те, як одного дня я сидів у сусідському домі, вельми сумний від думки про свої численні богохульства, і казав подумки: «Яку я маю підставу думати, що я, такий мерзенний і огидний, коли-небудь успадкую вічне життя?» — і раптом прийшло до мене те слово: «Що ж скажемо на се? Коли Бог за нас, хто на нас?» (Римлян 8:31). Допомогло мені також оце: «бо я живу, й ви жити мете» (Йоана 14:19). Але то були лише натяки, дотики й короткі відвідини, хоч і дуже солодкі, поки тривали; тільки вони не залишалися надовго, а, як та Петрова посудина, раптом знову забиралися від мене на небо (Дїяння 10:16).
114. Та згодом Господь повніше й ласкавіше відкрив мені Себе; і справді цілком визволив мене не лише від вини, що через усе це лягла на моє сумління, а й від самої її скверни; бо спокусу було усунуто, і я знову прийшов до тями, як і інші християни.
115. Пам’ятаю, як одного дня, коли я подорожував у село, розмірковуючи про нечестя й богохульство мого серця та про ворожнечу до Бога, що була в мені, спало мені на думку те Писання, що Він поєднав усе з Собою, «примиривши кровю хреста Його» (Колосян 1:20). Через це мені дано було побачити — і раз, і вдруге, і втретє того дня, — що Бог і моя душа стали друзями через цю кров; ба більше, я побачив, що Божа справедливість і моя грішна душа можуть обійнятися й поцілувати одна одну через цю кров. То був для мене добрий день; сподіваюся, я його не забуду.
116. Іншим разом, коли я сидів біля вогню у своїй хаті й роздумував про своє нещастя, Господь і те слово зробив для мене дорогоцінним: «Коли ж дїти стали ся спільниками тїла і крови, і Він так само спільником їх, щоб смертю знищити того, що має державу смерти, се єсть диявола, і визволити тих, що з страху смерти через усе життє підневолені були рабству» (Євреїв 2:14, 15). Мені здавалося, що слава цих слів так тяжко лягла тоді на мене, що я раз і вдруге ледь не зомлів, сидячи; але не від горя й скорботи, а від міцної радості й миру.
117. У той час я також слухав служіння святого пана Гіффорда, чиє вчення, з Божої благодаті, дуже зміцнювало мене. Цей чоловік ставив собі за головне завдання визволяти Божий народ від усіх тих вад і ненадійних опор, на які ми від природи схильні спиратися й які творимо для своїх душ. Він наполягав, щоб ми особливо остерігалися приймати будь-яку істину на віру — від того чи іншого, чи від будь-якої іншої людини або людей, — а щоб могутньо волали до Бога, аби Він переконав нас у її правдивості й утвердив нас у ній Своїм власним Духом через святе Слово. «Бо, — казав він, — якщо ви робитимете інакше, то коли прийдуть спокуси, та ще й сильні, ви, не прийнявши цих істин із доказом із неба, побачите, що вам бракує тієї допомоги й сили, щоб опиратися, яку, як вам колись здавалося, ви мали».
118. Це було для моєї душі так своєчасно, як ранній і пізній дощ у свою пору; бо я вже пізнав, і то з гіркого досвіду, правдивість цих його слів: я відчув, що ніхто не може — надто коли його спокушає диявол — назвати Ісуса Христа Господом, як тільки Духом Святим. Тож я знайшов, що моя душа, з благодаті, дуже охоче вбирає це вчення і схиляється молити Бога, щоб ні в чому, що стосується Божої слави й мого власного вічного щастя, Він не допустив мене залишитися без підтвердження з неба; бо тепер я ясно бачив, що є надзвичайна різниця між уявленнями тіла й крові та одкровеннями Бога на небі, а також велика різниця між вірою вдаваною, що за людською мудрістю, і тією, що приходить тоді, коли людина народжується до неї від Бога (Маттея 16:15-17; 1 Йоана 5:1).
119. Але о, як же тепер Бог вів мою душу від істини до істини! — від самого народження й колиски Сина Божого до Його вознесіння й другого пришестя з неба, щоб судити світ.
120. Справді, я тоді переконався, що великий Бог був у цьому вельми добрий до мене: бо, наскільки пам’ятаю, не було нічого, про що я тоді благав Бога, щоб Він дав мені пізнати й відкрив, чого Він не зволив би для мене зробити; я маю на увазі, що не було жодної частини Євангелія Господа Ісуса, до якої я не був би послідовно введений. Мені здавалося, що я з великою очевидністю бачу з оповіді чотирьох євангелістів дивовижне Боже діло — те, що Він дав Ісуса Христа, щоб спасти нас, — від Його зачаття й народження аж до Його другого пришестя на суд. Мені ввижалося, ніби я бачив, як Він народився, як Він виростав, як Він ходив цим світом від колиски до Свого хреста; а коли Він дійшов і до хреста, я бачив, як лагідно Він віддав Себе, щоб Його повісили й прибили до нього за мої гріхи й лихі вчинки. І ще, коли я роздумував про цей Його шлях, лягло мені на дух, що Його було призначено на заколення (1 Петра 1:19, 20).
121. Коли я роздумував також про правдивість Його воскресіння й згадував те слово: «Не приторкайсь до мене, Маріє», і так далі, — я бачив, ніби Він підстрибував біля входу до гробу з радості, що воскрес і здобув перемогу над нашими страшними ворогами (Йоана 20:17). Я бачив також у дусі Його — Людину — праворуч Бога Отця заради мене, і бачив, як Він прийде з неба судити світ у славі; і в цьому мене утвердили такі місця Писання: Дїяння 1:9, 10; 7:56; 10:42; Євреїв 7:24; 8:3; Одкриттє 1:18; 1 Солунян 4:17, 18.
122. Одного разу я дуже тривожився, бажаючи знати, чи Господь Ісус — і Людина так само, як Бог, і Бог так само, як Людина; і справді, у ті дні, хай би люди казали що хотіли, коли я не мав доказу з неба, все було для мене ніщо: я не вважав себе утвердженим у жодній Божій істині. Отож я дуже тривожився цим питанням і не знав, як його розв’язати; аж нарешті спало мені на думку те місце з п’ятого розділу Одкриття: «І поглянув я, і ось, по серединї між престолом і чотирма животними, і по серединї старцїв, стоїть Ягнятко». «По серединї між престолом», — подумав я, — ось Його Божество; «по серединї старцїв» — ось Його людська природа. О, як же це, здавалося мені, сяяло! Це був чудовий дотик, і він дав мені солодке вдоволення. Дуже допомогло мені в цьому також інше Писання: «Бо хлопятко народилось нам — син даний нам; власть на раменах його, а дадуть імя йому: Дивний, Порадник, Бог кріпкий, Отець будучого віку, Князь мира», і так далі (Ісаїї 9:6).
123. Крім цих Божих наук у Його Слові, Господь ужив ще двох речей, щоб утвердити мене в цьому: одною були помилки квакерів, а другою — вина гріха; бо що більше квакери противилися Його істині, то більше Бог утверджував мене в ній, ведучи мене до тих місць Писання, які дивовижно її обстоювали.
124. Помилки, яких ці люди тоді трималися, були такі: 1. Що святе Писання — не Слово Боже. 2. Що кожна людина у світі має дух Христів, благодать, віру тощо. 3. Що Христос Ісус, розп’ятий і померлий 1600 років тому, не вдовольнив Божої справедливості за гріхи людей. 4. Що Христові тіло й кров перебувають усередині святих. 5. Що тіла добрих і лихих, поховані на цвинтарі, не воскреснуть. 6. Що воскресіння для добрих людей уже минуло. 7. Що той чоловік Ісус, Якого розіп’яли між двома розбійниками на горі Голгофі, в землі ханаанській, біля Єрусалима, не вознісся вище зоряних небес. 8. Що Він, той самий Ісус, що помер з рук юдеїв, не прийде знову в останній день і не судитиме як Людина всіх народів, і так далі.
125. Багато інших мерзенних і огидних речей поширювали вони в ті дні, і через це я був змушений ще пильніше досліджувати Писання, і через їхнє світло й свідчення не тільки просвітився, а й був вельми утверджений і втішений в істині; і, як я сказав, вина гріха дуже мені допомагала: бо щоразу, як вона находила на мене, кров Христова знімала її знову, і знову, і знову — і то солодко, згідно з Писанням. О друзі! Волайте до Бога, щоб Він відкрив вам Ісуса Христа; немає нікого, хто навчав би так, як Він.
126. Задовго було б мені тут зупинятися, щоб розповісти вам докладно, як Бог утвердив мене в усьому, що стосується Христа, і як Він, щоб так учинити, вводив мене в Свої слова; ба більше — і як Він відкривав їх мені, змушував їх сяяти переді мною і втішав мене знову й знову — як щодо Його власного буття, так і щодо буття Його Сина, і Духа, і Слова, і Євангелія.
127. Лише одне, як я вже казав раніше, скажу вам знову: загалом Йому було до вподоби чинити зі мною так — спершу допускати, щоб мене мучили спокуси щодо цих істин, а потім відкривати їх мені. Бувало, я лежав під тяжкою виною за гріх, аж до землі нею придавлений, а тоді Господь показував мені смерть Христову; ба більше, так окроплював моє сумління Своєю кров’ю, що я помічав — і то перш, ніж устигав схаменутися, — що в тому самому сумлінні, де щойно панував і лютував закон, тепер спочивали й перебували мир і любов Божа через Христа.
128. Тепер я мав, як думав, доказ мого спасіння з неба, з багатьма золотими печатями на ньому, і все це висіло в мене перед очима; тепер я міг з утіхою згадувати і це об’явлення, і те відкриття благодаті; і часто прагнув і бажав, щоб настав останній день, аби я міг повіки палати, бачачи Того, радіючи Ним і маючи спілкування з Тим, Чию голову вінчали терном, Чиє обличчя оплювали, а тіло ламали, і Чию душу принесли в жертву за мої гріхи. Бо якщо раніше я безперестанку тремтів біля самої пащі пекла, то тепер мені здавалося, що я відійшов від неї так далеко, що, оглянувшись, ледве міг її розгледіти; і о, думав я, якби мені тепер було вісімдесят років, щоб я міг швидко померти, щоб моя душа могла відійти на спочинок!
129. Але ще перед тим, як я настільки вибрався з цих моїх спокус, я дуже прагнув побачити досвід якогось давнього побожного мужа, що писав за кілька сотень років до мого народження; бо ті, хто писав за наших днів, — думав я (і нині прошу в них пробачення), — писали тільки те, що відчували інші, або ж силою свого розуму й обдарувань силкувалися відповісти на такі заперечення, якими, як вони бачили, бентежилися інші, не сходячи самі в глибину. Отож після багатьох таких прагнень моєї душі Бог, у чиїх руках усі наші дні й дороги, одного дня вклав мені в руки книжку Мартіна Лютера; це був його коментар до Послання до галатів — такий старий, що, ледве я його перегортав, він ладен був розсипатися на шматки. Я дуже зрадів, що до моїх рук потрапила така давня книжка; і щойно я трохи її прочитав, то знайшов, що мій стан описано в його досвіді так широко й глибоко, ніби його книжку було написано з мого власного серця. Це вразило мене, бо так я подумав: «Цей чоловік не міг нічого знати про стан нинішніх християн, а мусив писати й говорити про досвід давніх днів».
130. Крім того, він у тій книжці дуже поважно розважає й про походження цих спокус, а саме — богохульства, відчаю тощо, показуючи, що закон Мойсеїв, так само як диявол, смерть і пекло, має в цьому дуже велику участь; спершу це здавалося мені дуже дивним, але, розмірковуючи й придивляючись, я переконався, що це справді так. Утім, подробиць тут я не наводитиму; лише одне, здається мені, я мушу сказати перед усіма людьми: книжку Мартіна Лютера на Послання до галатів я ставлю — окрім Святої Біблії — вище за всі книжки, які будь-коли бачив, як найпридатнішу для зраненого сумління.
131. І тепер я відчув, як мені здавалося, що щиро люблю Христа; о, здавалося мені, душа моя прилипла до Нього, почуття мої прилипли до Нього, я відчував до Нього любов, гарячу, мов вогонь; і тепер, як казав Йов, я думав, що вмру у своєму гнізді. Але я скоро побачив, що моя велика любов була малою і що я, маючи, як мені здавалося, таку палку любов до Ісуса Христа, міг знову відпустити Його через сущу дрібницю; Бог уміє принизити нас і вміє приховати від людини гордість. Невдовзі після цього мою любов було випробувано по-справжньому.
132. Бо після того, як Господь у такий спосіб так милостиво визволив мене з цієї великої й тяжкої спокуси, так солодко утвердив мене у вірі Свого святого Євангелія і дав мені таку сильну розраду й благословенне свідчення з неба про мою частку в Його любові через Христа, — спокусник знову напав на мене, та ще й з тяжчою і страшнішою спокусою, ніж перше.
133. А була вона така: продати Христа й розлучитися з цим найблагословеннішим Христом, проміняти Його на речі цього життя, на будь-що. Ця спокуса тяжіла на мені впродовж року й переслідувала мене так невідступно, що я не був вільний від неї жодного дня на місяць, ні, часом навіть жодної години протягом багатьох днів поспіль, хіба що коли спав.
134. І хоч розумом я був переконаний, що ті, хто колись справді був у Христі (як я, з Його благодаті, сподівався, бачив і себе), ніколи не можуть утратити Його навіки — бо «землї не продавати мете на віки, бо земля моя», каже Бог (3 Мойсея 25:23), — однак мене безнастанно мучила думка, що в мені може бути бодай одна така думка проти Христа, проти Ісуса, Який зробив для мене те, що Він зробив; а тим часом інших думок, окрім таких богохульних, у мене майже й не було.
135. Та ні моя відраза до цієї думки, ні будь-яке бажання й зусилля опиратися їй анітрохи не похитнули й не послабили ні її тривалості, ні її сили й міці; бо вона завжди, майже в усьому, про що я думав, так у це вплутувалася, що я не міг ні з’їсти свого хліба, ні нагнутися по шпильку, ні розколоти полінце, ні кинути оком на те чи інше, щоб не прийшла спокуса: «Продай Христа за це, продай Христа за те; продай Його, продай Його».
136. Часом у моїх думках проносилося, і не менш як сто разів поспіль: «Продай Його, продай Його, продай Його»; і проти цього, можу сказати, я цілими годинами мусив стояти, безупинно впираючись і напружуючи свій дух, щоб, бува, перш ніж я спохвачуся, не зринула в серці якась лиха думка, що на це погодиться; а часом спокусник ще й переконував мене, ніби я вже погодився, і тоді я цілими днями був мов розтягнутий на дибі.
137. Ця спокуса наганяла на мене такого страху, що я колись, кажу, погоджуся на неї й вона мене переможе, що від самої напруги розуму, коли я силкувався заперечити цьому беззаконню й опертися йому, навіть моє тіло починало рухатися: я відпихав і відштовхував щось руками чи ліктями, усе відповідаючи так само швидко, як руйнівник казав: «Продай Його», — «Не продам, не продам, не продам, не продам; ні, навіть за тисячі, тисячі, тисячі світів!» Так я робив, боячись, щоб серед цих нападів не оцінити Його надто низько, аж поки вже ледве тямив, де я і як мені знову прийти до тями.
138. У такі часи він не давав мені спокійно поїсти; ба навпаки, коли я сідав до столу їсти, то мусив, мовляв, іти звідти молитися; мусив покинути їжу тепер же, цієї ж миті — таким удавано святим прикидався й цей диявол. Коли мене так спокушало, я казав сам собі: «Я саме їм, дай мені доїсти». — «Ні, — казав він, — ти мусиш зробити це зараз, інакше прогніваєш Бога й зневажиш Христа». Тож ці речі дуже мене мучили; і через гріховність моєї природи, уявляючи, що ці поштовхи йдуть від Бога, я, відмовляючись це робити, почувався так, ніби відмовляю Богові; і тоді був такий самий винний — через те, що не послухався спокуси диявола, — наче справді порушив Божий закон.
139. Та, коротко кажучи, одного ранку, коли я лежав у ліжку, на мене, як і іншим разом, найлютіше напала ця спокуса — продати Христа й розлучитися з Ним; лиха підказка все проносилася в моїх думках: «Продай Його, продай Його, продай Його, продай Його, продай Його», — так швидко, як тільки людина може говорити; і проти неї я, як і іншим разом, подумки відповідав: «Ні, ні, навіть за тисячі, тисячі, тисячі!» — щонайменше двадцять разів поспіль. Але врешті, після довгої боротьби, коли мені вже аж забракло подиху, я відчув, як крізь моє серце пройшла думка: «Нехай Він іде, коли хоче!» — і мені здалося також, що я відчув, як моє серце вільно на це погодилося. О, запопадливість сатани! О, безнадійна зіпсутість людського серця!
140. Тоді битву було виграно, і я впав, мов птах, підстрелений з верхівки дерева, у велику провину й страшний відчай. Отож, підвівшись із ліжка, я понуро побрів у поле; але Бог знає — з таким тяжким серцем, яке, гадаю, тільки може винести смертна людина; і там упродовж двох годин я був як людина, позбавлена життя, наче вже безнадійно пропаща й засуджена на вічну кару.
141. І разом із тим моєю душею заволоділо те місце Писання: «Або необачний, як Ісав, що за одну страву оддав первородство своє. Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його; місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його» (Євреїв 12:16, 17).
142. Тепер я був мов зв’язаний, я відчував себе замкненим для прийдешнього суду; нічого тепер упродовж двох років поспіль не трималося мене, крім прокляття й очікування прокляття; кажу, ніщо тепер не трималося мене, крім цього, — хіба кілька хвилин полегші, як ви побачите далі.
143. Ці слова були для моєї душі, мов мідні кайдани на ногах, і під їхній невгаваний дзвін я ходив багато місяців. Але одного дня, годині о десятій чи одинадцятій, коли я йшов під живоплотом, сповнений смутку й провини, — Бог знає, — і оплакував себе за цю тяжку долю, що в мені могла зродитися така думка, — раптом мені вдарило в серце речення: «Кров Христова змиває всяку провину». Від цього я зупинився духом; і тієї ж миті мною заволоділо слово: «кров Ісуса Христа, Сина Його, очищає нас од усякого гріха» (1 Йоана 1:7).
144. Тепер у моїй душі почав зароджуватися мир, і мені ввижалося, ніби спокусник скоса глянув і крадькома відступив від мене, наче засоромившись того, що зробив. Тоді ж мій гріх і кров Христова постали переді мною так, що мій гріх у порівнянні з кров’ю Христовою був для неї не більшим, ніж ця маленька грудка чи камінець переді мною — для цього безмежного й широкого поля, яке я тут бачу. Це добре підбадьорило мене години на дві чи три; і в цей час, здавалося мені, я бачив вірою Сина Божого, що страждає за мої гріхи; але оскільки це не затрималося, я знову занепав духом під надмірною провиною.
145. А найбільше — через вищезгадане місце Писання про те, як Ісав продав своє первородство; бо те місце лежало в моїй думці цілий день, цілий тиждень, ба більше — цілий рік, і притискало мене так, що я ніяк не міг підвестися; бо коли я силкувався звернутися до того чи іншого місця Писання по полегшу, усе одно в мені звучало те речення: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, … місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його».
146. Часом також мене торкалося те, що в Луки 22:32: «Я ж молив ся за тебе, щоб не поменшала віра твоя»; але це не трималося мене; та й, правду кажучи, коли я зважав на свій стан, то не міг знайти навіть найменшої підстави думати, що в мені може бути корінь тієї благодаті, — згрішивши так, як я згрішив. Тепер я був розшарпаний і роздертий, у тяжкому становищі, багато днів поспіль.
147. Тоді я з сумним і стурбованим серцем почав розважати про природу й величину мого гріха і шукати в Божому Слові, чи не побачу десь слова обітниці чи якогось підбадьорливого речення, від якого міг би дістати полегшу. Тож я почав розважати над тим третім розділом Марка: «Всї гріхи відпустять ся синам чоловічим, і хули, якими б вони нї хулили». Це місце, здавалося мені, на перший погляд містило широку й славну обітницю прощення тяжких провин; але, розглянувши його повніше, я подумав, що його слід розуміти радше як таке, що стосується передусім тих, хто вчинив згадане там, перебуваючи ще в природному стані; а не мене, який не тільки дістав світло й милість, але й після того, і всупереч тому, так знехтував Христа, як я це зробив.
148. Тому я боявся, що цей мій лихий гріх може бути тим непрощенним гріхом, про який він там так говорить: «Хто ж хулити ме на Духа сьвятого, не має прощення во віки, а винен вічного осуду» (Марка 3:29). І я тим більше вірив цьому через те речення в Посланні до євреїв: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його; місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його». І це завжди трималося мене.
149. І тепер я був і тягарем, і жахом для самого себе; і ніколи я ще так не знав, як тепер, що означає бути втомленим від життя і водночас боятися смерті. О, як радо я тепер був би будь-ким, тільки не собою! Чимось, тільки не людиною! І в будь-якому становищі, тільки не у своєму! Бо ніщо не проходило в моїй думці частіше, ніж те, що мені неможливо дістати прощення мого переступу й бути спасенним від прийдешнього гніву.
150. І тепер я почав силкуватися повернути минулий час, тисячу разів по двічі бажаючи, щоб той день, коли мене спокушатиме такий гріх, був ще попереду; і з великим обуренням і на своє серце, і на всі напади вирішував, що краще дав би себе розірвати на шматки, ніж погодився б на це. Та, на жаль! ці думки, і бажання, і рішення були вже запізні, щоб мені допомогти: думка пройшла крізь моє серце, Бог відпустив мене, і я впав. О, думав я, «коли б я був такий, як у тих місяцях, що минули, як у ті днї, коли Бог ще стеріг мене»! (Йова 29:2).
151. Тоді знову, не бажаючи й не хотівши загинути, я почав порівнювати свій гріх із гріхами інших, щоб побачити, чи не знайду, що хтось із тих, хто спасся, вчинив так, як я. Тож я розважав про перелюб і вбивство Давида і знайшов, що це найтяжчі злочини, та ще й учинені після того, як він дістав світло й благодать; але, поміркувавши, я збагнув, що його провини були лише такими, що йшли проти закону Мойсея, від якого Господь Христос міг, за згодою Свого Слова, визволити його; а мій гріх був проти Євангелія, ба більше — проти самого його Посередника: я продав свого Спасителя.
152. Тепер знову я був мов колесований, коли думав, що, крім провини, яка оволоділа мною, я такий позбавлений благодаті, такий зачарований. «Що ж, — думав я, — невже немає іншого гріха, крім цього? Невже це мусить бути той тяжкий переступ (Псальма 19:13)? Невже той лихий мусить доторкнутися до моєї душі (1 Йоана 5:18)?» О, які жала знаходив я в усіх цих реченнях!
153. Що ж це, думав я, — невже є лише один непрощенний гріх? Лише один гріх, що ставить душу поза межі Божого милосердя, — і невже я мав бути винен саме в ньому? Невже конче мав бути саме цей? Невже серед стількох мільйонів гріхів є тільки один, якому немає прощення, — і я мусив учинити саме його? О, нещасний гріх! О, нещасна людина! Ці думки так ламали й бентежили мій дух, що я не знав, що робити; часом мені здавалося, що вони позбавлять мене розуму; а щоб іще дужче поглибити мою муку, у мене в голові раз у раз крутилося: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його». О! ніхто, крім мене, не знає жахів тих днів.
154. Після цього я взявся розважати про гріх Петра, який той учинив, зрікшись свого Учителя; і справді, з усіх, які я міг знайти, цей гріх був найближчий до мого: адже він зрікся свого Спасителя, як і я, і то після того, як прийняв світло й милість; ба більше — ще й після того, як його остерегли. Я зважав також і на те, що він зробив це і раз, і вдруге, і то маючи час поміж тим подумати. Та хоч я складав докупи всі ці обставини, щоб, коли можливо, знайти собі поміч, проте знову ж таки бачив, що його гріх був лише зреченням Учителя, а мій — продажем мого Спасителя. Тож я сам у собі вирішив, що стою ближче до Юди, ніж до Давида чи Петра.
155. Тут знову моя мука спалахувала й терзала мене; ба більше — вона немовби стирала мене на порох, коли я бачив, як Бог оберігає інших, тоді як я потрапив у пастку; бо, отак розважаючи про гріхи інших людей і порівнюючи їх зі своїми, я виразно бачив, як Бог беріг їх, попри їхню беззаконність, і не дав їм, як дав мені, стати сином погибелі.
156. Але о, як моя душа цінувала тоді ту охорону, якою Бог оточив Свій народ! Ах, як безпечно, бачив я, ходили ті, кого Бог обгородив! Вони були під Його опікою, захистом і особливим промислом; хоч за природою вони були нітрохи не кращі за мене, однак, бо Він любив їх, Він не допускав, щоб вони випали з-під досяжності милосердя; а щодо мене — я пропав, я це вчинив; Він не хотів ні оберігати мене, ні стерегти, а допустив, щоб я, бувши відкинутим, упав так, як упав. Тепер ті благословенні місця, що говорили про те, як Бог береже Свій народ, сяяли переді мною, мов сонце, — однак не на втіху мені, а щоб показати мені блаженний стан і спадщину тих, кого Господь благословив.
157. Тепер я побачив, що як Бог має Свою руку в усіх провидіннях і влаштуваннях, які спіткають Його вибраних, так само має Він Свою руку й у всіх спокусах, які находять на них, щоб грішити проти Нього, — не на те, щоб підбурити їх до беззаконня, а щоб Самому вибирати для них спокуси та скорботи; а ще — щоб на якийсь час полишити їх лише таким гріхам, які не погубили б їх, а впокорили; які не викинули б їх поза межі, а поклали б на шлях оновлення Його милості. Але о, яку любов, яку турботу, яку доброту й милосердя бачив я тепер, що домішувалися до найсуворіших і найгрізніших з усіх Божих доріг із Його народом! Він дозволяв Давидові, Єзекії, Соломонові, Петрові та іншим упасти, але не дав їм упасти в непрощенний гріх чи в пекло за гріх. О! думав я, оце ті люди, яких Бог полюбив; оце ті люди, яких Бог, хоч і карає їх, тримає в безпеці біля Себе, і яким дає перебувати в тіні Всемогутнього. Та всі ці думки тільки додавали мені смутку, горя й жаху, бо про що б я тепер не думав, усе було для мене вбивчим. Чи думав я про те, як Бог береже Своїх, — це було для мене вбивчим. Чи думав про те, як падаю я сам, — і це було для мене вбивчим. Як усе допомагає до доброго й іде на добро тим, що покликані за Його постановою, так, думав я, усе обертається мені на шкоду й на мою вічну погибель.
158. Тоді я знову почав порівнювати свій гріх із гріхом Юди, щоб, коли можливо, переконатися, що мій відрізняється від того, який насправді непрощенний. І, о! думав я, якби він відрізнявся від того хоч би на волосину — в якому щасливому стані була б моя душа! І, розваживши, я знайшов, що Юда вчинив свій гріх навмисно, а мій був усупереч моїм молитвам і зусиллям; до того ж його гріх був учинений з великою розважливістю, а мій — у страшному поспіху, раптово. Увесь цей час мене кидало туди й сюди, мов сарану, і гнало від скорботи до печалі; а в моїх вухах постійно лунала звістка про падіння Ісава та про його страшні наслідки.
159. Однак ця думка про Юду та його гріх була для мене якийсь час невеликою полегкістю, бо я бачив, що, коли зважати на обставини, не согрішив так мерзенно, як він. Але й це швидко минуло, бо я подумав собі, що може бути більше ніж один спосіб учинити непрощенний гріх; а ще я подумав, що в ньому можуть бути ступені, так само як і в інших провинах; отже, наскільки я міг тоді збагнути, це моє беззаконня могло бути таким, що його ніколи не буде пробачено.
160. Мені тепер часто було соромно, що я подібний до такого бридкого чоловіка, як Юда; думав я також, яким огидним я буду для всіх святих у день суду; так що тепер я ледве міг глянути на доброго чоловіка, який, як я вірив, мав добре сумління, щоб не відчути, як моє серце тремтить перед ним, поки я був у його присутності. О! тепер я бачив славу в тому, щоб ходити з Богом, і яка то милість — мати добре сумління перед Ним.
161. Приблизно в цей час мене дуже спокушало заспокоїтися, прийнявши якусь хибну думку: ніби немає ніякого дня суду, ніби ми не воскреснемо і ніби гріх — не така вже й тяжка річ; спокусник навіював мені так: «Бо хоч би все це й справді було правдою, проте, повіривши інакше, ти здобув би полегкість на тепер. Якщо тобі судилося загинути, не муч себе так заздалегідь; прожени думки про прокляття зі свого розуму, заповнивши його такими висновками, якими безбожники й рантери звикли собі допомагати».
162. Але о! коли такі думки проходили через моє серце, то смерть і суд поставали перед моїми очима немовби на відстані одного кроку; мені ввижалося, що Суддя стоїть при дверях, — мені було так, наче це вже настало; тож такі речі не могли знайти в мені жодного прийому. Але, здається мені, я бачу з цього, що сатана вдасться до будь-яких засобів, аби тримати душу подалі від Христа; він не любить пробудженого стану духу; безпечність, сліпота, темрява та омана — ось саме царство й оселя лукавого.
163. Мені тепер було важко молитися Богові, бо розпач поглинав мене; мені здавалося, що мене, наче бурею, відганяє від Бога, бо щоразу, коли я благав Бога про милосердя, приходило ось що: «Запізно, я пропав, Бог дав мені впасти — не на виправлення, а на осуд; мій гріх непрощенний; і я знаю про Ісава, що, продавши своє первородство, він хотів потім одержати благословення, але був відкинутий». Приблизно в цей час мені трапилася та страшна історія про того нещасного смертного, Франциска Спіру, — книжка, яка для мого стривоженого духу була мов сіль, утерта у свіжу рану; кожне речення в тій книжці, кожен стогін того чоловіка разом з усіма іншими його вчинками в його муках — його сльози, його молитви, його скрегіт зубів, ламання рук, його корчі й звивання, його знемога й чахнення під тією могутньою Божою рукою, що лежала на ньому, — були як ножі й кинджали в моїй душі; особливо страшним для мене було оте його речення: «Людина знає початок гріха, але хто покладе межу його наслідкам?» Тоді знову попередній вислів, мов висновок усього, падав, наче розпечена блискавка,
на моє сумління: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його; місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його».
164. Тоді мене охопило дуже велике тремтіння, так що часом я цілими днями відчував, як саме моє тіло, так само як і мій розум, трясеться й хитається під відчуттям страшного Божого суду, що мав упасти на тих, хто вчинив той найжахливіший і непрощенний гріх. Через цей мій жах я відчував також таку тяжкість і жар у шлунку, що, особливо часом, мені здавалося, ніби моя грудна кістка от-от розколеться надвоє; тоді я згадував те, що сказано про Юду, який, упавши сторч, тріснув надвоє, і вийшло все нутро його (Дїяння 1:18).
165. Я боявся також, що це той знак, який Господь поклав на Каїна, — безперервний страх і тремтіння під тяжким тягарем провини, яку Він поклав на нього за кров його брата Авеля. Так я корчився, і звивався, і щулився під тягарем, що лежав на мені; і цей тягар так гнітив мене, що я не міг ні стояти, ні ходити, ні лежати, маючи спокій чи тишу.
166. Однак часом мені на думку спадав той вислів: «приняв дари для людей, і навіть для противних твоїй волї» (Псальма 68:18). «Противних твоїй волї», — подумав я. — Та це ж, певно, ті, що колись були в підданстві у свого князя, саме ті, хто, присягнувши на вірність його владі, підняв проти нього зброю; і це, думав я, якраз мій стан: колись я любив Його, боявся Його, служив Йому, а тепер я — противний Його волі, бунтівник; я продав Його, я сказав: «Нехай іде, коли хоче»; але ж Він має дари для противних Його волі, то чому б не для мене?
167. Про це я часом думав і силкувався вхопитися за це, щоб бодай якесь, хоч і мале, підкріплення могло зародитися в мені; але й тут я не досяг бажаного: мене силою проносило повз нього; я був як чоловік, якого ведуть на місце страти, — саме повз те місце, де він радо прослизнув би й сховався, але не сміє.
168. Знову ж таки, коли я отак розглянув гріхи святих поодинці й побачив, що мій перевищує їх, я почав міркувати сам у собі так: «А що, коли я складу всі їхні гріхи докупи й поставлю проти них лише свій, — чи не знайду я тоді якоїсь підбадьорливості? Бо якщо мій, хоч і більший за кожен окремо, буде лише рівний усім разом, то є надія; бо та кров, що має досить сили змити всі їхні гріхи, має досить сили змити й мій, хоч цей один і цілком такий самий великий, коли не більший, як усі їхні». Тут я знову розглядав гріх Давида, Соломона, Манасії, Петра й інших великих грішників; і силкувався також, наскільки міг чесно, обтяжити й побільшити їхні гріхи різними обставинами; але, на жаль, усе було марно.
169. Я думав собі, що Давид пролив кров, щоб прикрити свій перелюб, і то мечем синів Аммона, — справа, яку не можна було вчинити інакше, як із тривалим і навмисним задумом, а це дуже обтяжувало його гріх. Але тоді все оберталося проти мене: «Ах! Та це були лише гріхи проти Закону, від яких був посланий Ісус, щоб спасти їх; а твій — гріх проти Спасителя, і хто ж тебе від нього спасе?»
170. Тоді я думав про Соломона, і як він согрішив, полюбивши чужинок, відпавши до їхніх ідолів, будуючи їм капища, і вчинив це після світла, на старість, після того, як прийняв велику милість; але той самий висновок, що відтяв мене в попередньому розважанні, відтинав мене й тут: а саме, що все те були лише гріхи проти Закону, для яких Бог приготував ліки; а я продав свого Спасителя, і вже не залишалося жертви за гріх.
171. Тоді я додавав до гріхів тих людей гріхи Манасії: як він ставив жертовники ідолам у домі Господньому, а ще ворожив за часами, вдавався до чарів, знався з чаклунами, сам був чаклуном, мав духів-викликачів, палив своїх дітей у вогні як жертву бісам і зробив так, що вулицями Єрусалима текла кров невинних. Це, думав я, великі гріхи, гріхи кривавої барви; та знову все оберталося проти мене: «Жоден із них не такої природи, як твій: ти розлучився з Ісусом, ти продав свого Спасителя».
172. Одна ця думка завжди вбивала моє серце: мій гріх був прямо проти мого Спасителя, і то такої міри, що я в серці своєму сказав про Нього: «Нехай іде, коли хоче». О! мені здавалося, що цей гріх більший за гріхи цілої країни, цілого королівства чи всього світу; жоден із них, що може бути прощений, ані всі вони разом не могли зрівнятися з моїм; мій перевершував їх усі до одного.
173. Тепер я помічав, що мій розум прагне втекти від Бога, як від лиця грізного судді; та в тому й була моя мука, що я не міг утекти з Його руки: «Страшно впасти в руки Бога живого» (Євреїв 10:31). Але благословенна будь Його благодать: те місце Писання, коли я отак утікав зі своїми гріхами, кликало, ніби біжучи слідом за мною: «Розжену, мов туман, твої беззаконня, мов ту хмару, — гріхи твої; вернись до мене, бо я відкупив тебе» (Ісаїї 44:22). Це, кажу, приходило мені на думку, коли я втікав від Божого лиця; бо я таки втікав від Його лиця, тобто мій розум і дух утікали від Нього; через Його велич я не міг цього витримати; і тоді те слово кликало: «Вернись до мене, бо я відкупив тебе». Справді, це змушувало мене трохи спинитися і ніби озирнутися через плече, щоб побачити, чи не йде за мною Бог благодаті з прощенням у руці; але щойно я це робив, як усе знову затьмарювалося й темніло від того вироку: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, … місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його». Тим-то я не міг повернутися, а втікав, хоча часом воно кликало: «Вернись, вернись», немовби гукало мені навздогін. Та я боявся пристати до нього, щоб воно, бува, не виявилося не від Бога; бо те інше, як я вже казав, і далі лунало в моєму сумлінні: «Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його» і так далі.
174. Одного разу, коли я ходив туди й сюди в крамниці одного доброго чоловіка, оплакуючи себе в моєму сумному й скорботному стані, мучачи себе відразою до самого себе за цю лиху й нечестиву думку, нарікаючи також на цю мою тяжку долю, що мені випало вчинити такий великий гріх, і дуже боячись, що мені не буде прощення, та ще й молячись у серці, щоб Господь показав мені, чи відрізняється цей мій гріх від гріха проти Святого Духа, — коли я вже ладен був потонути від страху, раптом на мене, немовби вдерся у вікно, повіяв шум вітру, але дуже приємний, і ніби я почув голос, що промовляв: Чи відрікався ти коли-небудь бути виправданим кров’ю Христовою? І водночас усе моє минуле життя й моє визнання віри в одну мить відкрилися мені, і мені дано було побачити, що навмисно я не відрікався; тож моє серце зі стогоном відповіло: Ні. Тоді з силою впало на мене оте Боже слово: «Гледїть, щоб не відректись глаголющого» (Євреїв 12:25). Це дивним чином охопило мій дух; воно принесло з собою світло і наказало замовкнути в моєму серці всім тим бурхливим думкам, які доти, мов пекельні пси без господаря, звикли ревти, вити й здіймати в мені жахливий галас. Воно показало мені також, що Ісус Христос іще має для мене слово благодаті й милосердя, що Він не покинув і не відкинув цілком моєї душі, як я боявся; ба більше, це було щось наче докір за мою схильність до розпачу, щось наче погроза мені, якщо я, попри мої гріхи та їхню тяжкість, не наважуся довірити своє спасіння Синові Божому. Але щодо того, як мені судити про це дивне провидіння, — що то було, я не знав; звідки воно прийшло, я не знав. Я й досі, за двадцять років, не зміг скласти про нього судження; я думав тоді те, про що тут не наважуся говорити. Та воістину, той раптовий порив вітру був так, ніби на мене зійшов ангел; але і його, і те спасення я залишу до дня суду; скажу тільки одне: він приніс велику тишу в мою душу, переконав мене, що може бути надія; показав мені, як я думав, що таке непрощенний гріх, і що моя душа ще має благословенне право втекти до Ісуса по милосердя. Та, кажу, щодо цього провидіння я й досі не знаю, що про нього сказати; і це, по правді, також було причиною, що спершу я не розповів про нього в книжці; і тепер я також залишаю його на розсуд людям здорового судження. Я не покладаю ваги свого спасіння на нього, але на Господа Ісуса в обітниці; проте, оскільки я тут розкриваю свої потаємні речі, то подумав, що не буде зовсім недоречно дати й цьому вийти на світло, хоча тепер я не можу переказати цієї справи так, як тоді її пережив. Солодкість цього тривала десь три чи чотири дні, а тоді я знову почав сумніватися й упадати в розпач.
175. Тож моє життя й далі висіло переді мною в сумніві, і я не знав, у який бік схилюся; тільки одного, як я помічав, прагнула моя душа — кинутися до підніжжя благодаті в молитві й благанні. Але, о, як важко було мені тепер набратися сміливості молитися про милосердя до цього Христа, проти Якого я так мерзенно згрішив; тяжка то була праця, кажу, наважитися глянути в лице Тому, проти Кого я так підло згрішив; і справді, я переконався, що прийти до Бога в молитві після відступництва від Нього важко, як ніщо інше. О, який сором супроводив мене тепер! особливо коли я думав: ось я йду молитися про милосердя до Того, Ким так легковажив ще зовсім недавно! Я соромився, ба більше, був геть приголомшений, бо таку підлість учинив саме я; але я бачив, що для мене є лише одна дорога: я мушу піти до Нього, упокоритися перед Ним і благати, щоб Він зі Свого дивного милосердя зглянувся на мене і помилував мою нужденну грішну душу.
176. Коли ж спокусник це помітив, він настирливо навіював мені, що я не повинен молитися Богові, бо молитва не для таких, як я, і не може принести мені жодної користі, адже я відкинув Посередника, через Якого всяка молитва приходить до Бога Отця і буває прийнята, і без Якого жодна молитва не може дійти до Його присутності. Отже, тепер молитися — це лише додавати гріх до гріха; ба більше, тепер молитися, коли Бог тебе відкинув, — це найпевніший спосіб розгнівити й образити Його ще більше, ніж ти будь-коли робив досі.
177. Бо Бог, казав він, уже кілька років як утомився від тебе, бо ти зовсім не Його; твої зойки в Його вухах не були Йому приємним голосом; і тому Він дав тобі вчинити цей гріх, щоб ти був зовсім відтятий; і ти ще й далі молитимешся? Так наполягав диявол і наводив те місце з четвертої книги Мойсеєвої, де Мойсей сказав синам Ізраїлевим, що, оскільки вони не захотіли піти й заволодіти землею, коли Бог того хотів, то Бог навіки після того закрив їм туди доступ, хоч вони й зі сльозами молилися, щоб їм було дозволено (4 Мойсея 14:36, 37 і далі).
178. Як сказано й в іншому місці (2 Мойсея 21:14), людину, що грішить зухвало, треба взяти від Божого жертовника, щоб вона померла; так само, як учинив цар Соломон з Йоавом, коли той думав знайти там захист (1 Царів 2:28 і далі). Ці місця дуже боляче вражали мене; та оскільки становище моє було безнадійне, я подумав собі: що ж, я можу хіба що померти; і коли вже так має бути, то нехай колись скажуть, що такий-то помер біля ніг Христових у молитві. Так я й робив, але з великими труднощами, Бог знає; а це тому, що разом із цим те слово про Ісава й далі приставляли до мого серця, мов полум’яний меч, щоб стерегти дорогу до дерева життя, аби я не скуштував від нього і не жив. О! хто знає, як важко мені було приходити до Бога в молитві.
179. Я також прагнув, щоб Божий народ молився за мене, але боявся, що Бог не дасть їм серця на це; ба більше, я тремтів душею, думаючи, що той чи інший із них незабаром скаже мені, що Бог сказав їм ті слова, які Він колись сказав пророкові про синів Ізраїлевих: «Не молись про сей люд», бо Я відкинув їх (Єремії 11:14). Отже: не молись за нього, бо Я відкинув його. Ба більше, я думав, що Він уже прошепотів це декому з них, тільки вони не насмілювалися мені про це сказати, а я не насмілювався їх про це спитати, боячись, що коли це так, то я зовсім збожеволію. Людина знає початок гріха, казав Спіра, але хто визначить межі його наслідків?
180. Приблизно тоді я скористався нагодою відкрити свою душу одному старому християнинові й розповів йому все про свій стан; я сказав йому також, що боюся, чи не вчинив я гріха проти Святого Духа; а він сказав мені, що й він так думає. Тож тут я знайшов лише холодну втіху; але, поговоривши з ним трохи більше, я побачив, що він, хоч і добрий чоловік, мало зазнав боротьби з дияволом. Тому я знову пішов до Бога, як тільки міг, і далі просячи милосердя.
181. Тепер спокусник почав також глузувати з мене в моєму нещасті, кажучи, що оскільки я так розлучився з Господом Ісусом і викликав невдоволення Того, Хто став би між моєю душею й полум’ям пожираючого вогню, то тепер є лише одна дорога: молитися, щоб Бог Отець став Посередником між Своїм Сином і мною, аби ми знову примирилися і щоб я мав у Ньому те благословенне добро, яким тішаться Його благословенні святі.
182. Тоді охопило мою душу те місце Писання: Він непорушний, і хто зможе відвернути Його? О! я бачив, що так само легко було б умовити Його створити новий світ, новий завіт чи нову Біблію, окрім тієї, яку ми вже маємо, як і молитися про таке. Це означало б переконувати Його, що вчинене Ним досі — суще безглуздя, і вмовляти Його змінити, ба більше, скасувати весь шлях спасіння; і тоді те слово розривало мою душу надвоє: «Нема нї в кому другому спасення, бо й нема иншого імя під небом, даного людям, щоб ним спасатись нам» (Дїяння 4:12).
183. Тепер найвільніші, найповніші й найласкавіші слова Євангелія були для мене найбільшою мукою; ба більше, ніщо так не мучило мене, як думки про Ісуса Христа, спогад про Спасителя; бо оскільки я відкинув Його, це нагадувало мені про підлість мого гріха і про мою втрату через нього; ніщо не шпигало моє сумління так, як це. Щоразу, коли я думав про Господа Ісуса, про Його благодать, любов, доброту, ласкавість, лагідність, покору, смерть, кров, обітниці й благословенні напучування, утіхи й розради, — це проходило мені крізь душу, як меч; бо до цих моїх роздумів про Господа Ісуса щоразу проривалися в моє серце такі думки: так, це той Ісус, люблячий Спаситель, Син Божий, з Яким ти розлучився, Яким ти знехтував, Якого зневажив і образив. Це єдиний Спаситель, єдиний Відкупитель, єдиний, Хто міг так полюбити грішників, щоб обмити їх від їхніх гріхів Своєю власною найдорожчою кров’ю; але ти не маєш ні частки, ні уділу в цьому Ісусі, ти відкинув Його від себе, ти сказав у своєму серці: Нехай іде, коли хоче. Тож тепер ти відлучений від Нього; ти сам відлучив себе від Нього. Отож дивися на Його доброту, але сам ти не будеш її учасником. О, думав я, що я втратив! З чим я розлучився! Чого я позбавив мою бідну душу! О! як сумно бути погубленим благодаттю й милосердям Божим; бачити, як Агнець, Спаситель, обертається на лева й губителя (Одкриттє 6). Я також тремтів, як уже казав, побачивши Божих святих, особливо тих, що палко любили Його і поставили собі за справу постійно ходити з Ним у цьому світі; бо вони і своїми словами, і своєю поведінкою, і всіма виявами своєї ніжності та страху згрішити проти свого дорогоцінного Спасителя засуджували мене, обтяжували провиною і ще й додавали постійної скорботи й сорому моїй душі. Страх перед ними був на мені, і я тремтів перед Божими Самуїлами (1 Самуїлова 16:4).
184. Тепер спокусник почав знову по-іншому глузувати з моєї душі, кажучи, що Христос, правда, жаліє мене в моєму стані і сумує за моєю втратою; але оскільки я згрішив і переступив так, як я це зробив, Він ніяк не може мені допомогти, ані спасти мене від того, чого я боявся; бо мій гріх не такої природи, як гріхи тих, за кого Він пролив кров і помер, і не був зарахований до тих, що були покладені на Нього, коли Він висів на дереві. Тож хіба що Він зійде з неба і помре знову за цей гріх, — а інакше, хоч Він і дуже жаліє мене, я не можу мати від Нього жодної користі. Ці речі можуть здатися іншим смішними, такими ж смішними, якими вони й були самі по собі, але для мене вони були найболісніші роздуми; кожен із них побільшував моє нещастя: щоб Ісус Христос мав стільки любові, аби жаліти мене, коли Він не може мені допомогти! І я не думав, що причина, чому Він не може мені допомогти, в тому, що Його заслуги слабкі або що Його благодать і спасіння вже вичерпані на інших, а в тому, що Його вірність Своїй погрозі не дозволить Йому простягти Своє милосердя до мене. До того ж я думав, як уже натякав, що мій гріх не в межах того прощення, яке загорнуте в обітницю; а коли так, то я напевно знав, що легше небу й землі минути, ніж мені мати вічне життя. Отже, підґрунтя всіх цих моїх страхів виростало з твердої віри, яку я мав у незмінність святого Божого Слова, а також з того, що мене хибно навчили про природу мого гріха.
185. Але о! як це додавало до моєї скорботи — уявляти, що я винен у такому гріху, за який Він не помер. Ці думки так бентежили мене, так ув’язнювали мене й зв’язували, не допускаючи до віри, що я не знав, що робити; але, о, думав я, коли б Він зійшов знову! О, коли б діло людського відкуплення ще мало бути вчинене Христом! Як би я молив Його й благав зарахувати й залічити цей гріх до решти, за які Він помер! Але це місце Писання валило мене, мов мертвого: «Христос, уставши з мертвих, уже більш не вмре: смерть над Ним більш не панує» (Римлян 6:9).
186. Так через дивні й незвичайні напади спокусника моя душа, мов розбите судно, гнана була, наче вітрами, і кидало її то стрімголов у розпач, то на завіт діл, а то до бажання, щоб новий завіт і його умови — принаймні наскільки, як я думав, вони стосувалися мене, — повернулися інакше й змінилися. Але в усьому цьому я був лише як ті, що б’ються об скелі: ставав ще більше розбитим, розсіяним і пошматованим. О, ті немислимі уявлення, жахи, страхи й тривоги, що їх породжує глибоке прикладання провини до себе, коли людина віддалася розпачеві! Це той чоловік, що, як сказано, «домував між гробами» разом із мертвими, тобто безнастанно кричить, «бивши себе каміннєм» (Марка 5:2-5). Але, кажу, усе марно: розпач не втішить його, старий завіт не спасе його; ба більше, радше небо й земля минуть, ніж одна йота чи одна риска Слова й закону благодаті впаде чи буде усунена. Це я бачив, це я відчував і під цим стогнав; проте здобув я із цього й таку користь, а саме — ще більше утвердився в певності шляху спасіння і в тому, що Писання є Словом Божим! О, не можу я тепер висловити, що тоді бачив і відчував про непохитність Ісуса Христа, скелі людського спасіння: що вчинено, того не можна ні скасувати, ні доповнити, ні змінити. Я бачив, щоправда, що гріх може загнати душу поза Христа, — саме той гріх, що непрощенний; та горе тому, кого так загнано, бо Слово зачинить перед ним двері.
187. Так я весь час тонув, хоч би що думав чи робив. Одного дня пішов я до сусіднього містечка, сів на лаву при вулиці й поринув у глибоку задуму про той найстрашніший стан, до якого довів мене мій гріх; і, довго роздумуючи, підвів я голову, — але мені ввижалося, ніби сонце, що світить на небесах, неохоче дає мені світло, ніби саме каміння на вулиці й черепиця на дахах повстають проти мене; здавалося мені, що всі вони змовилися вигнати мене зі світу; я був їм гидкий і негідний жити серед них чи мати частку в їхніх благах, бо згрішив проти Спасителя. О, якою щасливою, порівняно зі мною, була тоді кожна істота! Бо вони стояли твердо й трималися свого місця, а я пропав і загинув.
188. Тоді, вибухнувши в гіркоті своєї душі, я сказав сам до себе з тяжким зітханням: Як може Бог утішити такого нещасного, як я? Ледве я це сказав, як мені відгукнулося, наче луна відповідає на голос: Сей гріх не на смерть. Від цього я став, мов піднятий із гробу, і знову вигукнув: Господи, як міг Ти знайти таке слово? Бо я сповнився подиву від того, як доречно і як несподівано прийшов цей вислів; доречність цього слова, слушність часу, коли воно прийшло, сила, і солодкість, і світло, і слава, що прийшли з ним, — усе це було для мене дивовижним. Тепер я на якийсь час позбувся сумніву в тому, у чому раніше так дуже сумнівався; раніше я боявся, що мій гріх непрощенний, а отже, я не маю права молитися, каятися тощо, а якщо й буду, то не матиму з цього ні користі, ні пожитку. А тепер, думав я, коли цей гріх не на смерть, то він прощенний; тож маю з цього заохоту приходити до Бога через Христа по милість і дивитися на обітницю прощення як на ту, що з розкритими обіймами стоїть, щоб прийняти мене так само, як і інших. Це було великою полегкістю для мого розуму, а саме: що мій гріх прощенний, що це не гріх на смерть (1 Йоана 5:16, 17). Ніхто, крім тих, хто з власного досвіду знає, якою була моя мука, не може сказати, яку полегкість принесла моїй душі ця думка; вона була для мене визволенням із колишніх кайданів і прихистком від колишньої бурі. Мені здавалося тепер, що я стою на тому самому ґрунті, що й інші грішники, і маю таке саме право на Слово й молитву, як і кожен із них.
189. Отже, кажу, я сподівався, що мій гріх не непрощенний і що є для мене надія дістати прощення. Але о, як сатана тепер заходився, щоб знову повалити мене! Та він ніяк не міг цього зробити ні того дня, ні більшу частину наступного, бо цей вислів стояв за моєю спиною, мов млиновий стовп; проте надвечір наступного дня я відчув, що це слово починає покидати мене й забирати від мене свою підпору, і так я повернувся до своїх давніх страхів, але з великим наріканням і дратівливістю, бо боявся горя розпачу; і віра моя вже не могла довше втримати цього слова.
190. Але наступного дня, увечері, бувши в багатьох страхах, я пішов шукати Господа; і, молячись, я волав, і душа моя волала до Нього такими словами, з сильним криком: — О Господи, благаю тебе, покажи мені, що ти полюбив мене віковічною любов’ю (Єремії 31:3). Ледве я це сказав, як із солодкістю відгукнулося мені, мов луна чи відголос: «Віковічною любовю полюбив я тебе». Тож я ліг спати спокійно; і, коли прокинувся наступного ранку, це слово було свіже в моїй душі — і я повірив йому.
191. Та спокусник усе ж не покидав мене; бо не менше як сто разів того дня силкувався він порушити мій мир. О, які бої й змагання довелося мені тоді витримати, коли я намагався триматися цього слова! Оте про Ісава било мені в обличчя, наче блискавка. Іноді я злітав і падав по двадцять разів на годину; проте Бог підтримував мене й тримав моє серце при цьому слові, від якого я мав також кілька днів поспіль велику солодкість і втішну надію на прощення; бо так мені було це відкрито: Я любив тебе, коли ти чинив цей гріх, я любив тебе й раніше, я люблю тебе й тепер, і любитиму тебе повіки.
192. Проте я бачив, що мій гріх украй варварський, що це мерзенний злочин, і не міг не дійти висновку, — і то з великим соромом і жахом, — що я жахливо зневажив святого Сина Божого; тому я відчував, що душа моя дуже любить Його й жаліє, і нутро моє тужить за Ним; бо я бачив, що Він і досі мій Друг і відплачує мені добром за зло. Так, любов і прихильність, що тоді палали в мені до мого Господа і Спасителя Ісуса Христа, збудили в мені цієї пори таке сильне й палке бажання помститися самому собі за ту кривду, якої я Йому завдав, що, коли казати так, як я тоді думав, якби я мав у своїх жилах тисячу галонів крові, я охоче пролив би її всю тоді ж на слово й до ніг цього мого Господа і Спасителя.
193. І коли я отак роздумував і міркував, як любити Господа й виявити Йому свою любов, прийшов мені на думку той вислів: «Коли ти, Господи, будеш памятати несправедливостї, — Господи, хто встоїть? Та в тебе є помилуваннє, щоб люде благовіли перед тобою» (Псальма 130:3, 4). Це були для мене добрі слова, особливо друга їх частина, а саме: що в Господа є помилування, щоб люди благоговіли перед Ним, — тобто, як я тоді це розумів, щоб Його любили й шанували; бо мені було так відкрито, що великий Бог так високо цінує любов Своїх бідних створінь, що радше простить їм їхні провини, ніж обійдеться без їхньої любові.
194. І ось тепер на мені сповнилося те слово, і я також був ним освіжений: Тоді вони соромитимуться й засоромляться, «і вже не посьміють з великого стиду й уст отворити, як я все прощу їм, що вони творили, говорить Господь Бог» (Езекиїла 16:63). Так моя душа цього разу і, як я тоді думав, назавжди була визволена, щоб уже ніколи більше не терпіти від колишньої провини й жаху.
195. Але не минуло й кількох тижнів, як я знову почав занепадати духом, боячись, що, попри все, чим я втішався, мене зрештою може бути обмануто й погублено; бо в мою думку сильно ввійшла така думка: хоч яку розраду й мир, як мені здавалося, я міг мати від слова обітниці життя, проте, якщо в моєму підкріпленні не знайдеться згоди й узгодженості з Писанням, — хоч би що я про нього думав і хоч як міцно його тримав, — врешті-решт я не знайду нічого такого, бо «не може поламатись писаннє» (Йоана 10:35).
196. Тепер моє серце знову почало боліти й боятися, щоб мене зрештою не спіткало розчарування; тому я почав з усією серйозністю досліджувати свою колишню розраду й зважувати, чи може той, хто згрішив так, як я, з довірою покладатися на вірність Божу, виражену в тих словах, якими я втішився і на які сперся. Але тепер мені прийшли на думку ці вислови: «Неможливе бо тих, що раз уже просьвітились, і вкусили дара небесного, і стали причастниками Духа сьвятого, і вкусили доброго слова Божого і сили грядущого віка, та й відпали, знов обновляти покаяннєм» (Євреїв 6:4-6). «Бо коли ми самохіть грішимо, прийнявши розум правди, то вже не зостаєть ся жертви за гріхи, а якесь страшне сподїваннє суду і огняний гнїв, що має пожерти противників» (Євреїв 10:26, 27). А ще: «як Ісав, що за одну страву оддав первородство своє. Знаєте бо, що і опісля, як схотїв наслїдувати благословеннє, відкинуто його; місце бо покаяння не знайшов, хоч і з слїзми шукав його» (Євреїв 12:16, 17).
197. Тепер слово Євангелія було вирване з моєї душі, так що в Біблії не знаходилося для мене жодної обітниці чи заохоти; і тепер діяв на мій дух, щоб мучити мене, той вислів: «Ой не радуйсь, Ізраїлю, й не веселися, як инші народи» (Осії 9:1). Бо я бачив, що й справді є причина радіти для тих, хто тримається Ісуса; але щодо мене, то я своїми провинами відтяв себе і не залишив собі ні опори для ноги, ні опори для руки серед усіх підпор і підпірок у дорогоцінному слові життя.
198. І справді, я відчував тепер, що западаюся в безодню, як дім, чия основа зруйнована; я порівнював себе в цьому стані з дитиною, що впала у млинову яму: хоч вона й може якось борсатися й хлюпатися у воді, та, не знаходячи опори ні для руки, ні для ноги, мусить зрештою загинути в такому стані. Щойно цей новий напад охопив мою душу, як прийшло мені в серце те місце Писання: «Се на многі днї» (Даниїла 10:14). І справді, я переконався, що так і є; бо я не міг ані визволитися, ані знову прийти до миру, аж поки не минуло майже повних два з половиною роки. Тому ці слова, хоч самі по собі вели до зневіри, проте мені, що боявся, що цей стан буде вічним, часом були на поміч і підкріплення.
199. Бо, думав я, многі дні — це не повіки; многі дні матимуть кінець; тож, хоч мені й судилося бути в скорботі не кілька, а многі дні, я радів, що це лише на многі дні. Так, кажу, я міг іноді опам’ятатися й допомогти собі; бо щойно ці слова вперше прийшли мені на думку, я зрозумів, що моя скорбота буде довгою; проте це бувало лише часом, бо я не завжди міг думати про це, ані завжди мати з того поміч, навіть коли думав.
200. І от, поки ці місця Писання стояли переді мною й знову клали гріх під мої двері, той вислів із вісімнадцятого розділу Луки разом з іншими заохочував мене до молитви. Тоді спокусник знову тяжко насів на мене, навіюючи, що ні милосердя Боже, ні кров Христова зовсім мене не стосуються і не можуть допомогти мені в моєму гріху; тож марно молитися. Проте, думав я, молитимуся. Але, сказав спокусник, твій гріх непрощенний. Хай так, сказав я, а молитимуся. Марна справа, сказав він. А я все ж, сказав я, молитимуся. Тож я пішов молитися Богові; і коли я молився, то вимовив приблизно такі слова: Господи, сатана каже мені, що ні Твоє милосердя, ні Христова кров не можуть спасти мою душу; Господи, чи більше вшаную я Тебе, коли повірю, що Ти хочеш і можеш? чи його, коли повірю, що Ти не хочеш і не можеш? Господи, я хотів би вшанувати Тебе, повіривши, що Ти хочеш і можеш.
201. І коли я отак стояв перед Господом, те місце Писання вкарбувалося в моє серце: «Чоловіче, велика віра твоя» (Маттея 15:28), — так, ніби хтось поплескав мене по плечу, коли я стояв навколішки перед Богом. Проте я не міг повірити цьому, тобто що то була молитва віри, аж майже через шість місяців; бо я не міг думати, що маю віру або що знайдеться слово, на яке я міг би спертися вірою; тому я й далі був, мов застряглий у пащі розпачу, і ходив, сумуючи, туди й сюди в тяжкому стані, взиваючи: Хіба зовсім скінчилася Його милість? Хіба навіки скінчилася Його милість? І мені іноді здавалося, навіть коли я стогнав цими словами, що вони ніби ставлять під питання, чи так воно, чи ні; проте я дуже боявся, що так.
202. Нічого я тепер не прагнув так палко, як позбутися сумніву в цій справі; і коли я всім серцем бажав дізнатися, чи справді є для мене надія, у мою думку накотилися ці слова: «Чи по віки відкине Господь, і не явить більше ласки своєї? Хиба на завсїди конець добротї його? Скіньчились слова з роду в рід? Чи забув Бог милосердуватись? Хиба він зачинив в гнїві милосердє своє?» (Псальма 77:7-9). І весь час, поки вони крутилися в моїй думці, мені здавалося, що я раз у раз чую на них одну відповідь: ще питання, чи відкинув Він, чи ні; може, Він і не відкинув. Ба більше, саме це запитання, здавалося мені, несло в собі певне ствердження, що Він справді не відкинув і не відкине так, а явить ласку; що Його слова не скінчилися, що Він не забув милосердуватися і не зачинив у гніві Свого ніжного милосердя. Було тоді в мене на серці й ще щось, чого я тепер не можу пригадати; і воно разом із цим текстом осолодило моє серце й привело мене до висновку, що Його доброті, може, ще не прийшов кінець, і не прийшов кінець навіки.
203. Іншого разу, пригадую, мене знову тяжко гнітило питання: чи досить крові Христової, щоб спасти мою душу? У цьому сумніві я пробув від ранку аж до сьомої чи восьмої години вечора; і нарешті, коли я, так би мовити, зовсім знемігся від страху, що вона не охопить мене, ці слова раптом пролунали в моєму серці: Він може. Але, здавалося мені, це слово «може» було промовлене до мене так гучно, постало таким великим словом, ніби написане великими літерами, і так сколихнуло мій страх і сумнів — я маю на увазі той час, поки воно перебувало зі мною, а це було близько доби, — як ніщо інше за все моє життя, ні до того, ні після (Євреїв 7:25).
204. Та одного ранку, коли я знову молився і тремтів від страху, що жодне Боже слово не може мені допомогти, в мене раптом влучив цей уривок речення: «Доволї благодати моєї». Від цього, здавалося мені, я відчув якусь опору, ніби ще могла бути надія. Але, о, яке це добре, коли Бог посилає Своє слово! Бо десь за два тижні перед тим я дивився саме на це місце й тоді думав, що воно не може торкнутися моєї душі втіхою, тож я з досади жбурнув свою книжку. Тоді я думав, що воно недостатньо широке для мене; ні, недостатньо широке; а тепер воно було, ніби мало обійми благодаті такі широкі, що могло обняти не лише мене, а й багатьох інших.
205. Цими словами я тримався, хоч і не без надзвичайної боротьби, протягом семи чи восьми тижнів; бо мій мир то приходив, то відходив, часом і двадцять разів на день: тепер утіха, а за мить — тривога; тепер мир, а не встигну пройти й кількох сотень кроків — і я знову сповнений страху й провини, скільки тільки серце може вмістити; і так бувало не зрідка, а впродовж усіх моїх семи тижнів; бо це слово про достатність благодаті й те, про Ісава, що відступився від свого первородства, були в моїй думці, наче пара терезів: часом одна шалька переважувала, часом знову інша; і відповідно до цього приходив мій мир або моя тривога.
206. Тож я все молився Богові, щоб Він повніше відкрив моєму серцю це слово Писання, тобто щоб допоміг мені застосувати до себе ціле речення, бо досі я не міг: що Він давав, те я й збирав, але далі піти не міг, бо поки що воно лише допомагало мені сподіватися, що для мене може бути милість: «Доволї благодати моєї»; і хоч далі воно не сягало, воно відповідало на моє попереднє питання, тобто що надія є; проте, оскільки «з тебе» було пропущене, я не вдовольнявся, а молив Бога й про це. Тож одного дня, коли я був на зібранні Божого люду, сповнений смутку й жаху, бо мої страхи знову сильно опанували мене, і коли я саме думав, що моїй душі нітрохи не полегшало, а моє становище найсумніше й найстрашніше, ці слова раптом із великою силою ввірвалися в мене: «Доволї з тебе благодати моєї», «Доволї з тебе благодати моєї», «Доволї з тебе благодати моєї» — тричі поспіль; і, о! здавалося мені, кожне слово було для мене могутнім словом, як-от «моєї», і «благодати», і «доволї», і «з тебе»; вони тоді були, а часом і досі бувають, куди більшими за інші.
207. Тоді моє розуміння так просвітилося, ніби я бачив, як Господь Ісус дивиться на мене з неба крізь черепицю даху і звертає до мене ці слова. Від цього я пішов додому, плачучи; це розбило моє серце, і сповнило мене радістю, і впокорило мене до пороху; тільки недовго це перебувало зі мною — я маю на увазі в цій славі й освіжній утісі, — проте воно лишалося зі мною кілька тижнів і підбадьорювало мене сподіватися. Але щойно ця могутня дія відійшла від мого серця, те інше слово, про Ісава, повернулося до мене, як і раніше; тож моя душа знову зависла, наче на терезах: то вгору, то вниз, тепер у мирі, а згодом знову в жаху.
208. Так я жив багато тижнів, часом утішений, часом змучений; а особливо часом мої муки ставали дуже тяжкими, бо всі ті вже згадані місця Писання з Послання до євреїв поставали переді мною як єдині речення, що не пустять мене до неба. Тоді я знову починав каятися, що та думка взагалі промайнула в мені; і я також міркував сам із собою так: а скільки ж є місць Писання проти мене? Лише три чи чотири; невже Бог не може оминути їх і спасти мене попри них усіх? Часом я знову думав: о! якби не ці три чи чотири слова, то як би я міг утішитися! І часом я ледве міг стриматися, щоб не побажати, аби їх не було в книзі.
209. Тоді мені ввижалося, ніби і Петро, і Павло, і Йоан, і всі писателі Святого Письма дивилися на мене зневажливо й насміхалися з мене; і ніби вони казали мені: усі наші слова — правда, кожне має таку саму силу, як і інше. Не ми відтяли тебе, а ти сам себе відкинув; із наших речень тобі не належить хапатися ні за що, крім оцих та подібних до них: «Неможливе…; вже не зостаєть ся жертви за гріхи» (Євреїв 6). І: «Лучче би їм було не пізнати» волі Божої, «як, пізнавши, одвернутись від переданої їм сьвятої заповіди» (2 Петра 2:21). Бо ж «не може поламатись писаннє».
210. Ці слова, бачив я, мали бути, наче старші міста прибіжища, суддями і моєї справи, і мене самого, тоді як я стояв із кровоместником за п’ятами й тремтів біля їхньої брами, чекаючи визволення; а ще, з тисячею страхів і недовір, я боявся, що вони не впустять мене навіки (Ісуса Навина 20:3, 4).
211. Отак я був збентежений, не знаючи, що робити і як здобути певність у цьому питанні: чи можуть місця Писання погодитися у спасінні моєї душі? Я тремтів перед апостолами; я знав, що їхні слова правдиві і що вони мусять стояти навіки.
212. І пригадую, одного дня, коли я перебував у різних станах духу й помічав, що ці стани завжди відповідали природі тих різних місць Писання, які приходили мені на думку: якщо це, про благодать, — то я був спокійний, а якщо те, про Ісава, — то змучений, — Господи, подумав я, якби обидва ці місця Писання зустрілися в моєму серці водночас, цікаво, котре з них мене переважило б. Тож мені, здавалося, дуже захотілося, щоб вони обидва прийшли до мене разом; так, я благав Бога, щоб так сталося.
213. І от днів за два чи три по тому так справді й сталося: вони обидва разом ринули на мене і якийсь час дивно діяли й боролися в мені; нарешті те, про Ісавове первородство, почало слабнути, і відступати, і зникати, а це, про достатність благодаті, перемогло з миром і радістю. І коли я розмірковував над цим, мене глибоко пройняло те слово Писання: «Вихваляєть ся милосердє суду» (Якова 2:13).
214. Це було для мене дивом; однак, правду кажучи, я схильний думати, що воно було від Бога; бо слово закону й гніву мусить поступитися місцем слову життя й благодаті; адже хоч слово осуду й славне, проте слово життя і спасіння далеко перевершує його славою (2 Коринтян 3:8-12; Марка 9:5-7). А також Мойсей та Ілля обидва мусять зникнути й залишити Христа та Його святих самих.
215. Це слово Писання також найсолодше відвідало мою душу: «А хто приходить до мене, не вижену геть» (Йоана 6:37). О, яку втіху я мав від цього слова: «не вижену геть»! Ніби сказано: нізащо, ні за що, хоч би що він учинив. Але сатана дуже силкувався вирвати в мене цю обітницю, кажучи мені, що Христос мав на увазі не мене й не таких, як я, а грішників нижчого розряду, які не накоїли того, що накоїв я. Та я відповідав йому знову: сатано, у цьому слові немає такого винятку; а сказано: «хто приходить» — хто, будь-хто; «хто приходить до мене, не вижену геть». І ще я добре пам’ятаю, що з усіх хитрощів, якими сатана намагався забрати в мене це слово Писання, він жодного разу не поставив такого питання: а чи ти приходиш як слід? І я думав, що причина в тому, що він вважав, ніби я добре знаю, що означає прийти як слід; бо я бачив, що прийти як слід — це прийти таким, яким я є, мерзенним і безбожним грішником, і кинутися до ніг милосердя, засуджуючи себе за гріх. Якщо коли-небудь за все моє життя ми з сатаною боролися за якесь Боже слово, то саме за це добре слово Христове: він за один кінець, а я за другий. О, що ми виробляли! Саме за це слово в Йоана, кажу, ми так тягалися й боролися: він тягнув, і я тягнув; але, хвала Богові, я переміг його, я дістав із нього трохи солодощів.
216. Але попри всі ці допомоги й благословенні слова благодаті, те слово про Ісава, що продав своє первородство, усе ще часом тривожило моє сумління; бо хоч я й був найсолодше втішений, і то щойно перед тим, але коли воно спадало мені на думку, то знову наводило на мене страх; я не міг зовсім позбутися його, воно щодня було зі мною. Тому тепер я взявся до справи інакше, а саме — розглянути природу цієї блюзнірської думки; тобто я хотів узяти ці слова в найширшому значенні й надати їм їхньої власної природної сили й обсягу, кожному слову в них. І коли я так розглянув, то побачив, що, коли їх узяти чесно, вони зводяться ось до чого: я вільно залишив Господа Ісуса Христа на Його вибір — чи хоче Він бути моїм Спасителем, чи ні; бо лихі слова були такі: Нехай Він іде, якщо хоче. Тоді мені дало надію це слово Писання: «Не оставлю тебе, анї покину тебе» (Євреїв 13:5). Господи, — сказав я, — але ж я оставив Тебе. Тоді воно знову відповіло: «Але Я не оставлю тебе». І за це я теж дякую Богові.
217. Проте я страшенно боявся, що Він таки залишить мене, і мені було надзвичайно важко довіритися Йому, бо я так Його образив. Я був би безмежно радий, якби ця думка ніколи мене не спіткала, бо тоді, думав я, я міг би з набагато більшою легкістю і свободою спертися на Його благодать. Я бачу, що зі мною було так, як із братами Йосифа: провина за їхнє власне беззаконня часто сповнювала їх страхом, що їхній брат зрештою їх зневажить (1 Мойсея 50:15-17).
218. Але понад усі місця Писання, які я досі зустрічав, найбільшою втіхою для мене було те, що в двадцятому розділі книги Ісуса Навина, де йдеться про вбивцю, який мав утікати до прибіжища. І коли кровоместник гнатиметься за вбивцею, тоді, каже Мойсей, ті, що є старшими міста прибіжища, не видадуть його в його руки, бо він убив свого ближнього ненароком, не ворогувавши на нього перше. О, благословенний будь Бог за це слово! Я був переконаний, що я і є той убивця, а що кровоместник гнався за мною, те я відчував із великим жахом; лишалося тільки довідатися, чи маю я право ввійти до міста прибіжища. І я виявив, що не може ввійти той, хто чатував, щоб пролити кров: це був не навмисний убивця, а той, хто вчинив це ненароком, хто пролив кров несвідомо; не з ненависті, не з образи чи злоби — той, хто пролив її ненароком, той, хто не ворогував на свого ближнього перше. Тому:
219. Я подумав, що справді я і є той чоловік, який має ввійти, бо я убив свого ближнього ненароком, не ворогувавши на нього перше. Я не ворогував на Нього перше; ні, я молився Йому, остерігався грішити проти Нього; так, і проти цієї лихої спокуси я змагався цілий рік перед тим; так, і навіть коли вона пройшла крізь моє серце, то сталося це наперекір мені, хоч як я зціплював зуби. Тому я подумав, що маю право ввійти до цього міста, і старші, тобто апостоли, не повинні видати мене. Отже, це було для мене великою втіхою і дало мені добру підставу для надії.
220. Проте, будучи вельми прискіпливим — бо мій біль довів мене до того, що я не знав, яка основа досить міцна, щоб утримати мене, — я мав одне питання, яке моя душа дуже прагнула розв’язати, а саме: чи можливо, щоб душа, яка справді вчинила непрощенний гріх, після цього ще дістала від Бога через Христа бодай найменшу справжню духовну втіху? Довго розмірковувавши над цим, я знайшов відповідь: ні, не може, і то з таких причин:
221. По-перше, тому що ті, хто вчинив той гріх, позбавлені участі в крові Христовій, а будучи відлучені від неї, неминуче не мають ані найменшої підстави для надії, а отже, й для духовної розради; бо для таких «не зостаєть ся жертви за гріхи» (Євреїв 10:26). По-друге, тому що їм відмовлено в участі в обітниці життя: їм ніколи не проститься, «нї в сьому віку, нї в будучому» (Маттея 12:32). По-третє, Син Божий відлучає їх також від участі в Його благословенному заступництві, бо повіки соромиться визнати їх і перед Своїм святим Отцем, і перед блаженними ангелами на небі (Марка 8:38).
222. Коли я з великою розважністю обміркував цю справу і не міг не дійти висновку, що Господь мене втішив, — і то після цього мого лихого гріха, — тоді, здавалося мені, я насмілився наблизитися до тих найстрашніших і найгрізніших місць Писання, яких я весь цей час так сильно жахався і на які доти ледве смів підвести очі; ба більше, сотню разів ледве стримувався, щоб не забажати, аби їх і зовсім не було в Біблії, — бо думав, що вони мене згублять. Але тепер, кажу, я почав набиратися певної відваги, щоб підступити до них зблизька, читати їх, обмірковувати і зважувати їхню мету та спрямування.
223. А коли я взявся до цього, то побачив, що обличчя їхнє змінилося: вони вже не дивилися на мене так суворо, як мені перед тим здавалося. І насамперед я звернувся до шостого розділу Послання до євреїв, усе ще тремтячи зі страху, що він мене вразить. Розваживши його, я збагнув, що відпадіння, про яке там ідеться, — це відпадіння остаточне, тобто, як я це зрозумів, відпадіння від Євангелія прощення гріхів через Христа і цілковите його зречення, бо саме з цих речей апостол починає свою мову (вірші 1-3). По-друге, я збагнув, що це відпадіння має бути відкритим, на очах у світу, так, щоб «виставити Христа на явну ганьбу». По-третє, я збагнув, що тих, про кого там мовиться, Бог навіки замкнув у сліпоті, в закам’янілості й нерозкаяності: неможливо, щоб вони знову оновилися до покаяння. З усіх цих подробиць я побачив — на вічну хвалу Богові, — що мій гріх не був тим гріхом, про який мовиться в цьому місці.
По-перше, я визнавав, що впав, але не відпав, тобто не відпав від сповідування віри в Ісуса для вічного життя. По-друге, я визнавав, що своїм гріхом засоромив Ісуса Христа, але не виставив Його на явну ганьбу: я не відрікся Його перед людьми і не осудив Його перед світом як марного. По-третє, я не бачив і того, щоб Бог замкнув мене чи заборонив мені прийти, хоч і відчував, що справді тяжко прийти до Нього в смутку й покаянні. Благословенний будь Бог за незбагненну благодать!
224. Потім я розважив те місце в десятому розділі Послання до євреїв і побачив, що умисний гріх, згаданий там, — це не будь-який умисний гріх, а лише той, що відкидає Христа, а заразом і Його заповіді. По-друге, і це мусить бути вчинено відкрито, перед двома або трьома свідками, відповідно до того, що сказано в законі (вірш 28). По-третє, цього гріха не можна вчинити інакше, як із великою зневагою до Духа благодаті, зневажаючи і застереження від цього гріха, і умовляння до протилежного. Але Господь знає: хоч цей мій гріх і був диявольським, проте до такого він не доходив.
225. А щодо того місця в дванадцятому розділі Послання до євреїв, де йдеться про те, як Ісав віддав своє первородство, — хоч саме воно мене й убивало і стояло проти мене, мов спис, — тепер я розважив таке. По-перше, його вчинок не був квапливою думкою всупереч невпинному трудові його розуму, а думкою, на яку він пристав і яку здійснив на ділі, та ще й після певного роздуму (1 Мойсея 25). По-друге, це був учинок прилюдний і відкритий, перед братом, а може, й перед багатьма іншими; і це робило його гріх куди тяжчим, ніж він був би інакше. По-третє, він і далі нехтував своїм первородством: «Попоїв же й напивсь, і вставши пійшов геть. І зневажив Езав первеньство своє.» (вірш 34). Ба більше, і через двадцять років виявилося, що він досі ним нехтує: «Каже ж Езав: У мене доволї, брате, держи своє про себе самого.» (1 Мойсея 33:9).
226. А щодо того, що Ісав шукав місця покаяння, то я міркував так. По-перше, шукав він його не заради первородства, а заради благословення; це ясно з апостола, і це розрізняє сам Ісав: «первеньство моє взяв у мене» (тобто колись), «і благословеннє моє тепер одняв» (1 Мойсея 27:36). По-друге, розваживши це, я знову звернувся до апостола, щоб побачити, якою може бути думка Божа — у новозавітному дусі й розумінні — щодо Ісавового гріха; і, наскільки я міг збагнути, думка Божа була така: первородство означало відродження, а благословення — вічну спадщину. Бо саме на це, здається, натякає апостол: «щоб не був хто… необачний, як Ісав, що за одну страву оддав первородство своє», — ніби він хоче сказати: «Щоб не знайшовся серед вас ніхто, хто відкине всі ті благословенні Божі початки, що нині є в ньому на шляху до нового народження, — щоб не стали вони такими, як Ісав, і не були згодом відкинуті, коли захочуть успадкувати благословення».
227. Бо багато є таких, що в день благодаті й милосердя нехтують тим, що справді є первородством до неба, а проте, коли настане вирішальний день, кричатимуть так само голосно, як Ісав: «Господи, Господи, відчини нам». Але тоді, як Ісаак не змінив свого рішення, так не змінить і Бог Отець, а скаже: Я благословив цих, і вони будуть благословенні; а ви відійдіть від Мене, всі, хто чинить беззаконня (1 Мойсея 27:33; Луки 13:25-27).
228. Коли я так розважив ці місця Писання і побачив, що розуміти їх так — не проти інших місць Писання, а згідно з ними, це ще більше додало мені відваги й розради, а також завдало тяжкого удару тому запереченню, ніби Писання не може погодитися в спасінні моєї душі. Тепер лишався тільки хвіст бурі, бо грім уже прокотився далі за мене; лишалися тільки деякі краплі, що час від часу падали на мене. Але що колишні мої страхи й муки були дуже тяжкі й глибокі, то зі мною ще часто бувало так, як буває з тими, кого налякала пожежа: мені здавалося, що кожен голос кричить «Пожежа, пожежа!», і кожен найменший дотик ранив моє вразливе сумління.
229. Та одного дня, коли я йшов полем, — і то з деякими уколами в сумлінні, боячись, що все ще не все гаразд, — раптом на мою душу лягло це речення: Твоя праведність на небі. І заразом мені здалося, що я бачу очима своєї душі Ісуса Христа праворуч Бога: там, кажу, моя праведність; тож хоч би де я був і хоч би що робив, Бог не міг сказати про мене: Бракує йому Моєї праведності, — бо вона була саме перед Ним. Ба більше, я побачив і те, що не добрий стан мого серця робив мою праведність кращою і не поганий стан робив її гіршою, бо моєю праведністю був Сам Ісус Христос, той самий учора, і сьогодні, і навіки (Євреїв 13:8).
230. Тепер справді спали кайдани з моїх ніг; я був звільнений від своєї скорботи й залізних пут, мої спокуси втекли геть, так що відтоді ті страшні місця Божого Писання перестали мене тривожити; тепер і додому я йшов, радіючи благодаттю й любов’ю Божою. Тож, прийшовши додому, я став шукати, чи не знайду того речення: Твоя праведність на небі, — але не знайшов такого вислову, і моє серце знову почало тонути; аж ось мені пригадалося, що Він «став ся нам премудростю від Бога, і праведностю, і освяченнєм, і викупленнєм» — і з цього слова я побачив, що те інше речення правдиве (1 Коринтян 1:30).
231. Бо з цього місця Писання я побачив, що чоловік Христос Ісус, оскільки Він відмінний від нас щодо Своєї тілесної присутності, саме так є нашою праведністю й освяченням перед Богом. Тож я жив так якийсь час, дуже солодко втішаючись миром із Богом через Христа. О, здавалося мені, Христос! Христос! Перед моїми очима не було нічого, крім Христа. Я вже не розглядав окремо тієї чи іншої Христової благодаті — Його крові, поховання чи воскресіння, — а споглядав Його як цілого Христа! Як Того, в Кому зійшлися всі ці й усі інші Його чесноти, стосунки, служіння й діла, — і то так, як Він сидить праворуч Бога на небі.
232. Славно було мені бачити Його звеличення, вартість і силу всіх Його благ — і ось чому: тепер я міг дивитися від себе на Нього і мав вважати, що всі ті Божі дари благодаті, які тепер зеленіли в мені, були лише як ті надтріснуті дрібні монетки — гроти та чотири з половиною пенси, — що їх багачі носять у гаманцях, тоді як їхнє золото лежить у скринях удома! О, я побачив, що моє золото — в моїй скрині вдома! У Христі, моєму Господі й Спасителі! Тепер Христос був усім: усією моєю мудрістю, усією моєю праведністю, усім моїм освяченням і всім моїм викупленням.
233. Далі Господь увів мене також у таїну єднання з Сином Божим: що я з’єднаний з Ним, що я — тіло від Його тіла і кість від Його костей; і яким солодким словом стало тоді для мене те, що в Єфесян 5:30! Цим і моя віра в Нього як у мою праведність ще більше в мені утвердилася; бо коли Він і я — одне, то Його праведність — моя, Його заслуги — мої, і Його перемога — також моя. Тепер я міг бачити себе водночас і на небі, і на землі: на небі — через мого Христа, через мою Голову, через мою праведність і життя, хоч на землі — тілом, або особою.
234. Тепер я побачив, що Бог дивився на Христа Ісуса — і нам належить на Нього дивитися — як на ту спільну, або всезагальну, особу, в Якій завжди слід розглядати й зараховувати все тіло Його вибраних; що ми виконали закон через Нього, воскресли з мертвих через Нього, здобули перемогу над гріхом, смертю, дияволом і пеклом через Нього; коли Він помер, і ми померли; так само і з Його воскресінням. «Оживуть мерці твої, разом із моїм мертвим тілом устануть», — каже він (Ісаїї 26:19). І ще: «У два днї нас оживить, третього дня — на ноги поставить, і жити будемо перед лицем у нього.» (Осії 6:2); і це тепер сповнилося тим, що Син Людський сів праворуч Величності на небесах, згідно з тим, що сказано до ефесян: Він «воскресив з Ним, і дав нам сидїти вкупі на небесних (місцях) у Христї Ісусї» (Єфесян 2:6).
235. Ах, ці благословенні роздуми й місця Писання, разом із багатьма іншими подібними, тими днями так сяяли перед моїми очима, що я маю підставу сказати: «Аллилуя! Хвалїте Господа в сьвятинї його! Хвалїте його в ширинї сили його! Хвалїте його за дїла його великі! Хвалїте його по великостї величчя його!» (Псальма 150:1, 2).
236. Отже, коротко давши вам скуштувати того смутку й скорботи, яких зазнала моя душа від провини й жаху, що в них увергла мене ця моя лиха думка, і давши вам також відчути моє визволення від цього та ту солодку й благословенну розраду, яку я дістав опісля, — а ця розрада жила в моєму серці близько року, на моє невимовне здивування, — я тепер, якщо Бог дасть, перш ніж іти далі, скажу вам в одному-двох словах, що, як я розумію, було причиною цієї спокуси, а також, після того, яку користь вона врешті принесла моїй душі.
237. Щодо причин, то, як я зрозумів, їх було головно дві, і в обох я був глибоко переконаний увесь той час, поки на мені лежала ця біда. Перша полягала в тому, що, коли мене було визволено від попередньої спокуси, я не молився й далі Богові, щоб Він уберіг мене від спокус, які мали прийти; бо хоч, можу сказати по правді, моя душа багато перебувала в молитві, перш ніж мене схопило це випробування, проте тоді я молився лише, чи принаймні головно, про усунення теперішніх бід і про нові відкриття Його любові в Христі, — а цього, як я побачив згодом, було недосить: я мав також молитися, щоб великий Бог уберіг мене від лиха, яке мало прийти.
238. Це глибоко дала мені відчути молитва святого Давида, який, перебуваючи під теперішньою милістю, проте молився, щоб Бог стримав його від гріха й спокуси, які мали прийти: «Тодї не буде менї догани, буду чистий від тяжкого переступу», — каже він (Псальма 19:13). Саме це слово ранило й осуджувало мене впродовж усієї цієї довгої спокуси.
239. Було й інше слово, яке дуже осуджувало мене за мою нерозумність, за те, що я занедбав цей обов’язок (Євреїв 4:16): «Приступаймо ж з одвагою до престола благодати, щоб прийняти милость і знайти благодать на поміч зачасу.» Цього я не робив, і тому мені було попущено так згрішити й упасти, згідно з тим, що написано: «Молїть ся, щоб не ввійти в спокусу.» І справді, саме це досі має наді мною таку вагу й таку силу священного страху, що я не смію, стаючи перед Господом, підвестися з колін, поки не благатиму в Нього допомоги й милосердя проти спокус, які мають прийти. І я благаю тебе, читачу, навчися стерегтися моєї недбалості з тієї скорботи, якої я через це зазнавав у смутку днями, місяцями й роками.
240. Друга причина цієї спокуси була та, що я спокушав Бога; а робив я це ось як. Одного разу моя дружина була вагітна, і перш ніж настав її час, на неї напали болі, мов у жінки при пологах, — люті й сильні, наче вона от-от мала почати родити й народити передчасно. І саме тоді мене так сильно спокушало сумніватися в існуванні Бога; тож, коли дружина лежала біля мене й кричала, я сказав — але так потай, як тільки можна уявити, лише подумки в серці: Господи, якщо Ти тепер знімеш цю тяжку скорботу з моєї дружини і зробиш так, щоб вона цієї ночі більше нею не мучилася, — а болі саме тоді на неї находили, — то я знатиму, що Ти можеш розпізнати найпотаємніші думки серця.
241. Ледве я промовив це в серці, як її муки відступили від неї, і вона поринула в глибокий сон, і так спала аж до ранку. Я дуже дивувався цьому, не знаючи, що й думати; та коли я довго не спав і більше не чув її крику, то й сам заснув. А коли я прокинувся вранці, мені знову спало на думку те, що я сказав був у серці минулої ночі, і те, як Господь показав мені, що Він знає мої потаємні думки; і це довго ще, кілька тижнів по тому, наповнювало мене великим подивом.
242. Тож приблизно через півтора року та нечестива, грішна думка, про яку я вже розповідав, промайнула в моєму лукавому серці, а саме: «Нехай Христос іде, коли хоче». І коли я впав під вину за це, спогад про ту іншу мою думку і про те, чим вона скінчилася, також приходив до мене з таким докором, що ніс у собі й осуд: «Тепер ти бачиш, що Бог таки знає найпотаємніші думки серця».
243. А разом із цим лягла мені на дух і та історія, що сталася між Господом і Його слугою Гедеоном: як за те, що Гедеон випробовував Бога руном, то мокрим, то сухим, коли мав би повірити й покластися на Його слово, Господь потім так випробував його, що послав проти незліченного множества ворогів, — і то, як здавалося на око, без жодної сили й допомоги (Суддїв 6, 7). Так Він учинив і зі мною, і справедливо, бо я мав би повірити Його слову, а не ставити «якщо» перед усевидющістю Бога.
244. А тепер покажу вам дещо з того, що я також виграв від цієї спокуси. І насамперед: через неї я постійно мав у своїй душі дивовижне відчуття і буття, і слави Бога та Його улюбленого Сина. У попередній спокусі душу мою бентежили невіра, богохульство, жорстокість серця, сумніви щодо буття Бога, Христа, істинності Слова і певності майбутнього світу; кажу, тоді на мене тяжко нападав і мучив мене безбожний сумнів. Але тепер усе було інакше: тепер Бог і Христос завжди стояли перед моїм обличчям, — хоча й не на втіху, а на превеликий страх і жах. Слава Божої святості в той час розбивала мене на друзки, а ніжне милосердя й співчуття Христа ламали мене, наче на колесі; бо я не міг думати про Нього інакше, як про втраченого і відкинутого мною Христа, і спогад про це був для мене, мов безупинне ламання моїх кісток.
245. Писання також стали тепер для мене дивовижними речами. Я бачив, що їхня правда й істинність — це ключі Царства Небесного: ті, кому Писання сприяють, мусять успадкувати блаженство, а ті, кому вони противляться й кого засуджують, мусять загинути навіки. О! Це слово — «не може поламатись писаннє» — розривало оболонку мого серця; так само й те інше: «Кому відпустите гріхи, відпустять ся їм; кому задержите, задержять ся.» Тепер я бачив, що апостоли — це старійшини міста прибіжища (Ісуса Навина 20:4): кого вони приймали, ті приймалися до життя; а кого вони не впускали, тих мав убити кровоместник.
246. О! Одне речення Писання — я маю на увазі ті речення, що стояли проти мене, а часом мені здавалося, що проти мене стоїть кожне з них, — більше гнітило й жахало мій розум, кажу, більше, ніж військо в сорок тисяч чоловік, яке могло б виступити проти мене. Горе тому, проти кого обертаються Писання!
247. Через цю спокусу я почав глибше, ніж будь-коли раніше, бачити природу обітниць. Бо тепер я лежав, тремтячи, під могутньою рукою Бога, безупинно шарпаний і роздираний громами Його справедливості; і це змушувало мене дбайливим серцем і пильним оком, з великою серйозністю перегортати кожну сторінку і з превеликою старанністю, змішаною з трепетом, зважувати кожне речення разом із його природною силою та обсягом.
248. Ця спокуса також здебільшого відучила мене від моєї колишньої безглуздої звички відкидати слово обітниці, коли воно приходило мені на думку. Бо тепер, хоча я й не міг висмоктати з обітниці тієї втіхи й солодощів, як бувало іншим разом, — так, мов потопаючий, я хапався за все, що бачив. Раніше я думав, що не смію торкатися обітниці, якщо не відчуваю її втіхи; але тепер не час було так чинити: кровоместник надто тяжко гнався за мною.
249. Тож тепер я радо хапався за те слово, на яке, як боявся, не мав жодної підстави чи права; ба навіть кидався в лоно тієї обітниці, яка, як я боявся, замикала від мене своє серце. Тепер я також намагався приймати Слово так, як Бог його виклав, не обмежуючи природної сили жодного його складу. О, що я тепер побачив у тому благословенному шостому розділі Євангелія від Йоана: «А хто приходить до мене, не вижену геть» (вер. 37)! Тепер я почав роздумувати сам із собою, що в Бога уста більші, щоб говорити, ніж у мене серце, щоб збагнути. Думав я також сам із собою, що Він промовляв Свої слова не поспіхом і не в нерозважливому запалі, а з безмежною мудрістю й розсудом, у самій правді й вірності.
250. У ті дні, часто в найтяжчих муках, я аж кидався до обітниці, як коні, що застрягли в багнюці, рвуться до твердого ґрунту, і вирішував — хоч і як людина, що від страху мало не втратила розуму: «На цьому я спочину й утримаюся, а виконання залишу Богові небесному, що її дав». О! Багато разів моє серце тягалося з сатаною за той шостий розділ Йоана. Тепер я не шукав, як іншим разом, передусім утіхи, — хоча, о, як бажана вона була б мені! Але тепер я полював за словом, за словом, на яке можна було б спертися втомленій душі, щоб мені не потонути навіки!
251. Так, часто, коли я простував до обітниці, мені ввижалося, ніби Господь назавжди відкине мою душу. Часто я був ніби той, хто наскочив на списи, і ніби Господь відштовхував мене від Себе, наче полум’яним мечем. Тоді я думав про Естер, що пішла просити царя всупереч законові (Естери 4:16). Думав я також про слуг Бенадада, що пішли до своїх ворогів просити милості з мотузками на головах (1 Царів 20:31). І жінка-хананеянка, що не злякалася, хоча Христос назвав її псом (Маттея 15:21-28), і чоловік, що пішов позичати хліба опівночі (Луки 11:5-8), — усе це дуже підбадьорювало мене.
252. Ніколи я не бачив таких висот і глибин благодаті, любові й милосердя, як побачив після цієї спокуси. Великі гріхи видобувають велику благодать; і де вина найстрашніша й найлютіша, там Боже милосердя у Христі, коли його відкрито душі, видається найвищим і наймогутнішим. Коли Йов пройшов через свій полон, він мав «удвоє тілько, як мав уперед» (Йова 42:10). Благословенний Бог за Ісуса Христа, Господа нашого! Багато іншого я міг би тут зауважити, але хочу бути коротким, а тому цього разу пропущу це і молю Бога, щоб мої лиха навчили інших боятися грішити, аби й вони не мусили нести залізного ярма, як ніс я.
Два чи три рази, під час або близько мого визволення з цієї спокуси, я мав такі дивні відчуття Божої благодаті, що ледве міг витримати їх, — так безмірно приголомшливо було думати, що вона може сягнути й мене; і, гадаю, коли б це відчуття довго затрималося на мені, воно зробило б мене нездатним до будь-яких справ.
253. Тепер я піду далі і розповім вам про інші Господні провадження зі мною, про Його діла зі мною в різні інші пори і про спокуси, які я тоді зустрічав. Почну з того, що спіткало мене, коли я вперше вступив у спілкування з Божим народом у Бедфорді. Після того як я виклав церкві своє бажання ходити разом із ними в порядку й постановах Христових і був ними прийнятий, — коли я думав про ту благословенну Христову постанову, якою була Його остання вечеря з учнями перед смертю, те місце Писання — «Се чинїть на мій спомин.» (Луки 22:19) — стало для мене дуже дорогоцінним словом; бо ним Господь зійшов на моє сумління, відкривши мені Свою смерть за мої гріхи, і, як я тоді відчув, ніби занурив мене в її силу. Але ось, я ще недовго був учасником тієї постанови, як мене вже за кожним разом під час неї переслідували такі люті й тяжкі спокуси — і богохульствувати проти самої постанови, і бажати чогось смертельного тим, хто тоді від неї споживав, — що, аби ні разу не завинити, погодившись на ці лукаві й страшні думки, я мусив увесь той час напружуватися в молитві до Бога, щоб Він уберіг мене від таких богохульств, а також волати до Бога, щоб Він благословив хліб і чашу тим, хто їх приймав, коли вони переходили з уст в уста. Причина цієї спокуси, як я думав згодом, була в тому, що спершу я приступав до участі в ній без належного мені благоговіння.
254. Так я пробув три чверті року і ніколи не мав ні спокою, ні полегші; але нарешті Господь увійшов у мою душу тим самим місцем Писання, яким моя душа була відвідана перед тим; і відтоді мені зазвичай було дуже добре й утішно брати участь у тій благословенній постанові, і в ній я, вірю, розпізнавав тіло Господнє, ламане за мої гріхи, і що Його дорогоцінна кров пролита за мої провини.
255. Якось я став схилятися до сухот, і через це, близько весни, мене раптово й сильно охопила велика слабкість у моїй зовнішній людині, так що я думав, що не виживу. Тоді я знову почав ретельно досліджувати свій стан і становище щодо майбутнього, і свої свідчення щодо того благословенного світу, що має прийти; бо — я благословляю ім’я Боже — моїм звичаєм було завжди, а особливо в день скорботи, намагатися тримати свою частку в майбутньому житті ясною перед очима.
256. Але щойно я почав пригадувати свій колишній досвід Божої доброти до моєї душі, як до мого розуму злетілося незліченне множество моїх гріхів і провин, з-поміж яких цього разу найбільше мучили мене ось які: моя мертвотність, млявість і холодність у святих обов’язках; блукання мого серця, моя втома від усього доброго, мій брак любові до Бога, Його шляхів і Його народу, — а наприкінці всього ще й таке: «Чи це плоди християнства? Чи це ознаки блаженної людини?»
257. Коли я усвідомив усе це, моя недуга подвоїлася, бо тепер я занедужав у своїй внутрішній людині: душу мою обтяжила вина; тепер і мій колишній досвід Божої доброти до мене зовсім вийшов мені з пам’яті і сховався, наче його ніколи не було й ніколи я його не бачив. Тепер мою душу тяжко затисло між двома думками: «Жити мені не можна, вмерти я не смію». Тепер я занепав і впав духом і вже вважав усе втраченим; та коли я ходив туди й сюди по хаті, як людина в найжалюгіднішому стані, те Боже слово схопило моє серце: ви оправдані «дармо благодаттю Його, викупленнєм, що в Христї Ісусї» (Римлян 3:24). О, який переворот воно в мені вчинило!
258. Тепер я був ніби той, хто прокинувся від якогось тривожного сну й марення; і, прислухаючись до цього небесного речення, я ніби чув, як мені його тлумачать так: «Грішнику, ти думаєш, що через твої гріхи й немочі Я не можу спасти твоєї душі; але ось Мій Син біля Мене, і на Нього Я дивлюся, а не на тебе, і чинитиму з тобою так, як Я вдоволений Ним». Від цього мені дуже просвітліло на душі, і я зрозумів, що Бог може виправдати грішника будь-коли: досить Йому лише поглянути на Христа і зарахувати нам Його блага, — і діло враз зроблене.
259. І коли я отак замислився, ще й те місце Писання з великою силою зійшло на мій дух: «не з дїл праведних, що ми робили, а по своїй милости спас нас» і т. д. (Тита 3:5; 2 Тимотея 1:9). Тепер я піднявся на висоту; я бачив себе в обіймах благодаті й милосердя; і хоча раніше я боявся й думати про смертну годину, тепер я вигукував: «Дай мені вмерти!» Тепер смерть була любою й прекрасною в моїх очах, бо я бачив, що ми ніколи не житимемо по-справжньому, доки не відійдемо в інший світ. О, здавалося мені, це життя — лише дрімота в порівнянні з тим, що вгорі. Тоді ж я побачив у словах «Наслїдники Божі» (Римлян 8:17) більше, ніж коли-небудь зможу висловити, поки житиму в цьому світі. «Наслїдники Божі»! Сам Бог — це спадщина святих. Це я бачив і цьому дивувався, але не можу розповісти вам, що саме я бачив.
260. Знову ж, коли іншим разом я був дуже хворий і слабкий, увесь той час спокусник також сильно облягав мене, — бо, як я бачу, він дуже любить нападати на душу, коли вона починає наближатися до могили: тоді для нього слушна година. Він силкувався сховати від мене мій колишній досвід Божої доброти, а також ставив переді мною жахи смерті й Божого суду, так що того часу, через страх загинути навіки, коли б я тепер помер, я був ніби мертвий ще до приходу смерті і ніби вже відчував, що сходжу в безодню. Здавалося мені, кажу, що немає іншого шляху, як тільки до пекла; але ось, саме тоді, коли я був серед тих страхів, у мене вдарили слова про ангелів, що несли Лазаря на лоно Авраамове, ніби хто казав: «Так буде й з тобою, коли ти покинеш цей світ». Це солодко оживило мій дух і допомогло мені надіятися на Бога; і коли я трохи поміркував над цим з утіхою, те слово з великою вагою впало на мій розум: «Де в тебе, смерте, жоло? де в тебе, пекло, побіда?» (1 Коринтян 15:55). Від цього я враз став здоровим і тілом, і духом, бо моя недуга відразу зникла, і я знову втішно ходив у своїй праці для Бога.
261. Іншим разом, хоча перед тим я почувався досить добре й бадьоро на дусі, раптом на мене лягла велика хмара темряви, яка так сховала від мене речі Божі й Христові, ніби я ніколи в житті їх не бачив і не знав; і душу мою так опанував бездушний, безсердечний стан духу, що я не відчував, аби моя душа рухалася чи поривалася до благодаті й життя через Христа: я був, ніби мені переламано стегна або ніби мої руки й ноги зв’язано чи скуто кайданами. В цей же час я відчув, що й мою зовнішню людину охоплює певна слабкість, і від цього та інша скорбота ставала для мене ще тяжчою й безрадіснішою.
262. Коли я пробув у такому стані днів три чи чотири, то якось, сидячи біля вогню, раптом відчув, як у моєму серці пролунало це слово: Я мушу йти до Ісуса. Від цього моя колишня темрява й безбожний сумнів утекли геть, і благословенні речі неба постали перед моїм зором. І поки мене отак зненацька охопило здивування, я сказав: «Дружино, чи є таке місце в Писанні: „Я мушу йти до Ісуса“?» Вона сказала, що не знає; тож я сидів далі, роздумуючи, чи не пригадаю такого місця. Не минуло й двох-трьох хвилин, як ось що вдерлося в мене: «І до тьми ангелів», — і разом із тим перед моїми очима постав дванадцятий розділ Послання до євреїв, про гору Сион (вер. 22-4).
263. Тоді я радісно сказав дружині: «О, тепер я знаю, знаю!» І та ніч була для мене доброю ніччю, мало коли я мав кращі; я прагнув товариства когось із Божого народу, щоб поділитися з ними тим, що Бог мені показав. Христос був дорогоцінним Христом для моєї душі тієї ночі; я ледве міг улежати в ліжку від радості, миру й тріумфу через Христа. Ця велика слава не залишалася на мені до ранку, проте той дванадцятий розділ Послання до євреїв (Євреїв 12:22-24) був для мене благословенним місцем Писання ще багато днів після цього.
264. Ось ці слова: «Приступили ви до Сионської гори і до города Бога живого, Єрусалима небесного, і до тьми ангелів, до громади і церкви первородних, на небесах написаних, і до суддї всїх, Бога, і до духів праведників звершених, і до Посередника завіта нового, Ісуса, і крови кроплення, що промовляє лучче, нїж Авелева.» Цим благословенним реченням Господь вів мене знову й знову, спершу до одного слова, а тоді до іншого, і показував мені дивовижну славу в кожному з них. Ці слова й відтоді часто були великою відрадою для мого духу. Благословенний Бог за те, що змилувався наді мною!