Розділ 2 · 8 хв читання · 11 хв слухання
Віра і впевненість
Віра необхідна
Намагайтеся здобути все, «що любе, що хвалебне», що чисте; але пам’ятайте, що все це разом узяте, без віри, не догоджає Богові. Чесноти без віри — це побілені гріхи. Невірство зводить нанівець усе. Воно — муха в мирі; воно — отрута в горщику. Без віри — хай навіть маєте всі чесноти чистоти, всю доброчинність людинолюбства, всю доброту безкорисливого співчуття, всі таланти генія, всю хоробрість патріотизму й усю твердість переконань — ви не маєте права на Боже прийняття, бо «без віри ж не можна угодити».
Віра плекає кожну чесноту; невірство всушує кожну чесноту ще в бруньці. Тисячі молитов зупинило невірство; багато хвалебних пісень, що поповнили б небесний хор, задушило невіруюче нарікання; багато шляхетних задумів, що народилися в серці, невірство зморило, перш ніж вони могли вийти на світ. Віра — це Самсонове пасмо християнина: відріжте його — і він нічого не може. Петро, доки мав віру, ходив по морських хвилях. Але ось позаду нього здійнявся вал, і він сказав: «Цей мене змиє»; а тоді ще один попереду, і він закричав: «Цей мене поглине»; і він подумав: «Як я міг бути таким зухвалим, щоб ходити по верху цих хвиль?» І щойно він засумнівався, почав тонути. Віра була Петровим рятувальним кругом — вона тримала його на поверхні; а невірство потягло його на дно. Про життя християнина можна сказати, що воно завжди — «ходіння по воді», і кожна хвиля поглинула б його; але віра дає йому змогу встояти. Тієї миті, як ви перестаєте вірити, тієї ж миті приходять біда й поразка. О, чого ж ти тоді сумніваєшся?
Ліки від сумнівів
Найкращий спосіб зміцнити свою віру — мати спілкування з Христом. Якщо ви спілкуєтеся з Христом, ви не можете бути невіруючими. Коли ліва рука Його під головою в мене, а правою Він мене обіймає, я не можу сумніватися. Коли мій Любий сидить при Своєму столі, і вводить мене в Свій дім веселої гостини, і стяг Його наді мною — любов, тоді я справді вірую. Коли я бенкетую з Ним, моє невірство соромиться й ховає голову. Скажіть, ви, кого водили на зелені луки й кого клали спочивати при тихих водах; ви, хто бачив Його палицю й Його посох і сподівається бачити їх навіть тоді, коли йтимете долиною смертної тіні; скажіть, ви, що сиділи біля Його ніг разом із Марією або схиляли голову на Його груди разом з улюбленим Іваном: хіба ви не помітили, що, коли ви були близько до Христа, ваша віра міцніла, а коли були далеко від Нього, ваша віра слабшала? Неможливо дивитися Христові в обличчя й тоді сумніватися в Ньому. Коли ви не можете Його бачити, тоді ви сумніваєтеся в Ньому; але ви мусите повірити, коли ваш Любий говорить до вас і каже: «Встань, моя ти мила, вийди, прекрасна моя!» Тоді вже немає вагання; ви мусите підвестися з низин свого сумніву на пагорби впевненості.
Зростання віри
Більшість людей здобуває зростання віри через великі скорботи. Ми не міцніємо у вірі в сонячні дні. Віра міцніє саме в негоду. Віра — це не надбання, що спадає, мов лагідна роса з неба; зазвичай вона приходить у вихорі й бурі. Погляньте на старі дуби: як сталося, що вони так глибоко вкоренилися в землю? Спитайте березневі вітри — і вони вам скажуть. Не квітнева злива зробила це і не ласкаве травневе сонце, а суворий вітер, що хитав дерево туди й сюди, змушуючи його коріння сягати глибше й триматися міцніше. Так мусить бути і з нами. Ми не можемо виховати великих воїнів у казармах удома; їх треба гартувати серед свисту куль і гуркоту гармат. Ми не можемо сподіватися виховати добрих моряків на ставку Серпентайн; їх треба навчати далеко у відкритому морі, де виють дикі вітри, а громи котяться, мов барабани в поході Бога сил. Бурі та шторми — ось що робить людей витривалими й загартованими мореплавцями. Вони бачать діла Господні й Його чудеса в глибині. Так і з християнами. Великовір мусить мати великі випробування. Пан Великосерд ніколи не став би паном Великосердом, якби колись не був паном Великоскорботним. Відважний-за-правду ніколи не прогнав би тих ворогів і не був би таким відважним, якби вороги спершу не напали на нього. Ми мусимо чекати великих скорбот, перш ніж досягнемо великої віри.
Начальник і Звершитель віри
О Господи! Як мало важать без Тебе навіть найкращі з людей! Як високо вони підносяться, коли Ти їх підіймаєш! Як низько падають, коли Ти забираєш Свою руку! Наша радість серед скорботи — коли Ти даєш нам змогу сказати: «Ось, він убиває мене, та я не перестану надїятись»; але якщо Ти забереш Свого Духа, ми не зможемо довіряти Тобі навіть найяснішого дня. Коли довкола нас збираються бурі, ми можемо всміхатися їм, якщо Ти з нами; але навіть найпогожішого ранку, що будь-коли сяяв над людським серцем, ми сумніваємося й зазнаємо невдачі, якщо Ти не з нами й далі, щоб берегти й зміцнювати віру, яку Ти Сам дарував.
Віра й почуття
Ми спасенні вірою, а не почуттям; проте між святою вірою й освяченим почуттям є зв’язок, як між коренем і квіткою. Віра постійна, як корінь, що завжди вкорінений у ґрунті; почуття мінливе й має свої пори — цибулина не завжди випускає зелене стебло, а ще рідше воно увінчане рясним цвітом. Віра — це дерево, саме дерево; наші почуття подібні до вигляду цього дерева в різні пори року. Часом наша душа вся в цвіту, і бджоли приємно гудуть і збирають мед у наших серцях. Тоді наші почуття свідчать про життя нашої віри, так само як весняні бруньки свідчать про життя дерева. Згодом наші почуття набирають ще більшої сили, а після того, як ми дійдемо до літа наших радощів, ми, можливо, знову починаємо в’янути, мов сухий і жовтий осінній лист; ба більше, часом зима нашого зневір’я та розпачу обриває з дерева кожен листок, і наша бідна віра стоїть, як спалений стовбур без жодного сліду зелені. І все ж, доки дерево віри є, ми спасенні. Чи цвіте віра, чи ні, чи приносить вона радісний плід у нашому досвіді, чи ні, — доки вона є в усій своїй постійності, ми спасенні. Проте ми мали б найповажніші підстави не довіряти життю нашої віри, якби вона часом не розцвітала радістю й часто не приносила плоду для святості.
Гріх невірства
Дехто вважає сумнів у Божій милості дуже малим гріхом; ба навіть дехто підносив сумніви й страхи Божого народу до рангу плодів і чеснот і доказів великого поступу в досвіді. Але сумніватися в Божій доброті, вірності й любові — це дуже тяжкий переступ. Не може бути легким гріхом те, що робить Бога брехуном; а проте невірство насправді кидає брудну й наклепницьку підозру на правдивість Святого Ізраїлевого. Не може бути малим переступом те, що звинувачує Творця неба й землі в кривоприсязі; а проте, якщо я не довіряю Його присязі й не вірю Його обітниці, скріпленій кров’ю Його власного Сина, я вважаю Божу присягу негідною моєї довіри; і так я справді звинувачую Царя Небесного в тому, що Він невірний Своєму завітові й присязі. До того ж невірство Богові — джерело незліченних гріхів. Як чорна хмара — джерело багатьох дощових крапель, так темне невірство — батько багатьох злочинів. Це гріх, який кожен віруючий має осуджувати, з яким має боротися, який має, якщо можливо, подолати і який неодмінно має бути предметом нашого глибокого покаяння й огиди.
Маловір
Одна з незручностей «маловір’я» в тому, що хоч він завжди певний неба, сам він так думає дуже рідко. Маловір так само безпечний щодо неба, як і Великовір. Коли Ісус Христос останнього дня лічитиме Свої коштовності, Він візьме Собі як великі перлини, так і малі. Хай навіть діамант найменший, він дорогоцінний, бо він діамант. Так і віра, хай найменша, якщо вона справжня, є «однаково дорогою» з тією, що її прийняли апостоли. Христос ніколи не втратить навіть найменшої коштовності Своєї корони. Маловір завжди безпечний щодо неба, бо ім’я Маловіра записане в книзі вічного життя. Маловіра Бог вибрав перед заснуванням світу. Маловіра викуплено кров’ю Христа; так, і він коштував стільки ж, скільки Великовір. «По секелю за кожного» — така була ціна викупу. Кожен, великий чи малий, князь чи селянин, мусив викупити себе секелем. Христос викупив усіх, і малих, і великих, тією самою найдорожчою кров’ю. Маловір завжди безпечний щодо неба, бо Бог розпочав у ньому діло й доведе його до кінця. Бог любить його й любитиме до кінця. Бог приготував для нього корону й не дозволить, щоб корона висіла там без ужитку; Він збудував для нього оселю на небі й не дозволить, щоб оселя повік стояла порожня. Маловір завжди в безпеці, але дуже рідко знає про це. Якщо ви його зустрінете, він часом боїться пекла; дуже часто боїться, що гнів Божий пробуває на ньому. Він скаже вам, що край по той бік потоку ніколи не може належати такому нікчемі, як він. Часом це тому, що він почувається таким негідним; іншим разом — тому, що Божі речі, як він каже, надто добрі, щоб бути правдою; або він не може повірити, що вони можуть бути правдою для такого, як він. Часом він боїться, що не вибраний; іншим разом боїться, що його покликано не так, як слід, або що він прийшов до Христа не так, як слід; згодом його страх у тому, що він не втримається до кінця, що не зможе витривати; і якщо ви вб’єте тисячу його страхів, то завтра він напевно матиме нове їх військо; бо невірство — одна з тих речей, яких не знищиш; можна вбивати його знову й знову, а воно все живе. Це один із тих лихих бур’янів, що сплять у ґрунті навіть після того, як його випалили, і досить трохи заохочення чи трохи недбалості — і він знову проросте. А Великовір певний неба й знає це. Він сходить на вершину Пісги й оглядає краєвид; він куштує солодощі раю ще до того, як увійде в перлові брами; він бачить вулиці, вимощені золотом; він споглядає мури міста, чиї основи з дорогоцінного каміння; він чує таємничу музику прославлених і вже на землі починає відчувати пахощі неба. А бідолашний Маловір ледве може глянути на сонце; дуже рідко бачить світло; він блукає навпомацки в долині, і хоч усе безпечно, він завжди вважає себе в небезпеці.