Розділ 13 · 7 хв читання · 9 хв слухання
Смирення і самоперевірка
Смирення
Що таке смиренномудрість? Смирення — це правильно оцінювати самого себе. Немає смирення в тому, щоб людина думала про себе менше, ніж належить, хоча, мабуть, їй і важко було б це зробити. Деякі люди, знаючи, що можуть щось зробити, кажуть вам, що не можуть; але ж ви, певно, не назвали б цього смиренням? Людину просять узяти участь у якійсь добрій справі: «Ні, — каже вона, — у мене немає здібностей»; а проте, якби ви сказали таке про неї, вона б на вас образилася. Немає смирення в тому, щоб людина вставала й принижувала себе, кажучи, що не може зробити ні того, ні іншого, ні третього, коли знає, що це неправда. Якщо Бог дає людині талант, невже ви думаєте, що вона про це не знає? Якщо в людини десять талантів, вона не має права бути нечесною перед своїм Творцем і казати: «Господи, Ти дав мені лише п’ять». Смирення — не в тому, щоб применшувати свої обдарування: смирення — це думати про себе, якщо можете, так, як думає про вас Бог. Це відчувати, що коли маємо таланти, то їх дав нам Бог, і показувати, що вони, мов вантаж у кораблі, тільки глибше нас занурюють. Що більше ми маємо, то нижче маємо лежати. Смирення не каже: «У мене немає цього дару»; воно каже: «Я маю цей дар і мушу вживати його на славу мого Учителя. Я ніколи не повинен шукати честі для себе, бо що ж маю, чого не прийняв?» Смирення — це відчувати, що ми самі з себе не маємо сили, але все походить від Бога. Смирення — це спиратися на нашого Улюбленого, кажучи: «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє». Це, власне, знищити своє «я» і звеличити Господа Ісуса Христа як Усе в усьому.
Самоперевірка
«Коли покушали, що благий Господь». «Коли» — отже, можливо, що дехто не покуштував, що благий Господь, і треба дослідити, чи належимо ми до тих, хто знає Божу благодать сердечним досвідом. Немає такого духовного об’явлення, яке не могло б стати предметом випробування серця. На самій вершині святої радості нас зустрічає оклик вартового «Коли» — «Коли ж оце воскресли ви з Христом»; а біля самого підніжжя гори, навіть біля самих воріт Покаяння, Він зустрічає нас із наказом про арешт, доки не побачить, чи наш смуток — це смуток за Богом, про який не доводиться жалкувати. «Коли ти Син Божий» — не завжди диявольська спокуса, а часто дуже здорове запитання, яке свята тривога цілком доречно підказує людям, що хочуть надійно будувати на Скелі віків. Навіть при Господній Вечері нам годиться молитися: «Аже ж не я, Господи?», коли серед товариства є Юда; і після найближчого спілкування Христос вигукнув: «Симоне Йонин, чи любиш мене?» Хай жодна насолода від обрядів, хай жодне високе й захоплене спілкування, яке ми, можливо, пізнали, не звільняє нас від великого обов’язку випробовувати себе, чи ми у вірі. Тож перевірте себе в цьому і не заспокоюйтеся, доки не зможете сказати: «Тут немає жодного „коли“; я покуштував, що благий Господь».
Перший урок
Поріг храму мудрості — це пізнання власного невігластва. Не може правильно вчитися той, кого спершу не навчили, що він нічого не знає. Добре, коли людина відчуває, що вона лише починає вчитися, і готова віддати своє серце під науку Божого Духа, щоб Він в усьому її провадив. Молитва оживленої душі: «Ти навчи мене». Ми стаємо як малі діти, коли Бог починає мати з нами справу.
Небезпека добробуту
Високе становище і Божа хвала рідко уживаються разом: повну чашу нелегко пронести, не розхлюпавши; хто стоїть на вершині шпиля, тому потрібні ясна голова й багато благодаті.
Правильна оцінка
Що вище людина в благодаті, то нижча вона у власних очах.
Своє «я»
Віра ніколи не буде слабкою, якщо слабке своє «я»; але коли «я» сильне, віра не може бути сильною; бо «я» дуже схоже на те, що садівник називає «дичкою» біля підніжжя дерева: вона ніколи не родить плодів, а лише відтягує живлення від самого дерева. Так от, своє «я» — це та дичка, що відводить живлення від віри, і ви мусите її вирубати, інакше ваша віра завжди буде «маловір’ям», і вам важко буде зберегти бодай якусь розраду в душі.
Християнська поважність
Коли ми визнаємо свою віру в Христа, нам не слід огортати обличчя похмурістю, а радше запалити в серці чистішу радість, ніж ми будь-коли знали; і все ж ми мусимо відкинути всяку непристойну легковажність. «Про сьміх сказав я: Дурниця!» І сказав я це в день радості свого серця. Витівки божевільного, галасливі веселощі п’яниці — ніщо проти тихої втіхи наших царських сподівань. Ходіть як ті, що чекають приходу Сина Людського, чуючи в своїх вухах цей голос: «Якими слїд вам бути в сьвятому життю і побожностї».
Короткозорість
Які ж ми часто короткозорі створіння! Думаємо, що бачимо кінець, коли дивимося лише на початок. Іноді ми дістаємо свою підзорну трубу, щоб подивитися в майбутнє, дихаємо на скло гарячим подихом своєї тривоги, і тоді нам здається, що попереду хмари й темрява. Якщо ми в біді, то бачимо, як
«Щодня нові біди обступають, І де їм край — не знаємо».Ба більше: ми вирішуємо, що все неодмінно скінчиться нашою загибеллю. Уявляємо, що «забув Бог милосердуватись». Думаємо, що «він зачинив в гнїві милосердє своє». О, ця короткозорість! Коли нам з вами слід вірити Богові; коли нам слід дивитися на небо, що нас чекає, і на славу, до якої готують нас ці легкі скорботи; коли нам слід дивитися крізь хмару на вічне сонце, що ніколи не знає затемнення; коли нам слід спиратися на невидиму руку безсмертного Бога і тріумфувати в Його любові, — ми сумуємо й не довіряємо. Хай Бог простить нам це і дасть нам віднині дивитися не на свої скорботи, а понад ними, на Того, Хто з безмежною мудрістю й любов’ю провадить нас і обіцяв безпечно провести крізь усе.
Не високо думай, а бійся
Палко шукаючи повної певності віри, знаючи, що вона — наша сила й наша радість, пам’ятаймо водночас, що з нею пов’язана спокуса. Коли ти здобув цю повну певність, віруючий, тоді стань на свою сторожову вежу, бо наступна спокуса буде така: «Душе, спочивай; справу зроблено; ти досяг; тепер склади руки; сиди собі спокійно; усе скінчиться добре; навіщо тобі так собою мучитися?» Стережіться в ті пори, коли не маєте сумнівів. «Пильнуйте та молїть ся, щоб не ввійшли в спокусу». «Хто думає стояти, нехай гледить, щоб не впав». «Я сказав, як жилось менї у добрі: не захитаюсь по віки. Господи, — з ласки твоєї утвердив єси гору мою». А що далі? «Ти одвернув лице твоє, і я стревожився». Благословляйте Бога за повну певність; але пам’ятайте, що зберегти її може лише обережна хода. Повна певність — безцінна перлина; але коли людина має дорогоцінний самоцвіт і йде вулицями, їй слід добре стерегтися кишенькових злодіїв. Так і коли християнин має повну певність, хай знає напевно, що сатана спробує її в нього вкрасти. Хай він буде обачніший у своїй ході й пильніший на своїй сторожі, ніж був раніше.
Урок смирення
Коли Ісус послав своїх сімдесят учнів, наділених чудотворною силою, вони звершили великі чудеса і, цілком природно, дещо загордилися. У їхніх словах: «Господи, й біси корять ся нам», — Ісус помітив їхню схильність до гордості й самовихваляння. І який же святий урок Він їм дав, щоб вони не піднеслися понад міру? «Тільки ж бо, — сказав Він, — сим не втїшайтесь, що духи вам корять ся; втїшайте ся ж більш, що імена ваші написані на небесах». Певність нашої частки в Христі допомагатиме нам зберігати смирення в день нашого добробуту; знати, що маємо щось краще за ці земні благословення, — це стане для нас потаємним баластом, тож не слід прив’язувати своїх почуттів до земного, а хай наші серця будуть там, де наш найбільший скарб. Краще за будь-який ланцет, щоб випустити зайву кров нашої хвальби, — краще за будь-які гіркі ліки, щоб прогнати палку гарячку нашої гордості, — це найдорогоцінніше й освячене вино завіту: пам’ять про нашу безпеку в Христі. Коли Дух відкриває це нам, цього досить, щоб зберегти нас у тій щасливій покорі, яка і є нашим справжнім місцем. А коли колись нас пригнічують численні скорботи, та сама істина, що зберігала нас смиренними в добробуті, збереже нас від розпачу в нещасті. Апостол Павло був оточений великою боротьбою страждань; і все ж він міг сказати: «Тілько ж не соромлюсь». Але що ж утримує його, щоб він не потонув? Та сама істина, що зберігала давніх учнів від зарозумілої гордості. Це солодке переконання в своїй частці в Христі. «Знаю бо, в кого увірував, і певен, що силен Він переказ мій схоронити до того дня». Тож щиро шукаймо цієї повної певності віри, бо вона допоможе нам у всіх станах досвіду. Не заспокоюймося, доки не зможемо сказати разом із Павлом: «Знаю, в кого увірував».