Книга дев’ята

Розділ I

Господи, я слуга Твій; я слуга Твій, син слугинї Твоєї; Ти розбив кайдани мої. Тобі принесу жертву хвали. Нехай хвалить Тебе серце моє і язик мій; нехай всї костї мої скажуть: Господи! Хто рівня Тобі? Нехай скажуть, а Ти відповідай мені й скажи душі моїй: Я твоє спасеннє. Хто я і який я? Якого лиха не було в моїх ділах, а коли не в ділах, то в словах, а коли не в словах, то в моїй волі? Але Ти, Господи, добрий і милосердний, і правиця Твоя зглянулася на глибину моєї смерті й вичерпала з дна мого серця ту безодню зіпсуття. І весь цей Твій дар полягав у тому, щоб я перестав хотіти того, чого хотів, і захотів того, чого хотів Ти. Але де була впродовж стількох років моя вільна воля і з якої низької та глибокої схованки її раптом було покликано, щоб я схилив шию під Твоє любе ярмо, а плечі — під Твій легкий тягар, Христе Ісусе, мій Помічнику і мій Викупителю? Як солодко мені стало враз позбутися солодощів тих забавок! Те, з чим я боявся розлучитися, тепер я з радістю відпускав. Бо Ти викидав їх із мене, Ти, справжня і найвища Солодкосте; Ти викидав їх і входив замість них Сам, солодший за всяку втіху, хоч і не для плоті й крові; ясніший за всяке світло, але прихованіший за всяку глибину; вищий за всяку честь, але не для тих, хто високий у власних очах. Тепер душа моя була вільна від гризьких турбот про домагання посад і наживу, від валяння в бруді й роздирання сверблячки хоті. І мій дитячий язик вільно промовляв до Тебе, моя Ясносте, моє Багатство, моє Спасіння, Господи Боже мій.

Розділ II

І я постановив перед Тобою не рвучко обірвати, а тихо відвести служіння мого язика від торжища балакучого ремесла, щоб юнаки, які вчаться не Твого закону й не Твого миру, а брехливих безумств і судових сутичок, більше не купували з моїх уст зброї для свого шаленства. І дуже до речі: до виноградних канікул лишалося зовсім небагато днів, і я вирішив перетерпіти їх, а тоді належним чином попрощатися і, викуплений Тобою, більше не повертатися на продаж. Отже, наш намір був відомий Тобі, а людям, окрім наших друзів, — ні. Бо ми домовилися між собою нікому про це не розголошувати, хоча нам, що вже підіймалися з долини плачу й співали ту пісню ступенів, Ти дав гострі стріли й нищівне вугілля проти лукавого язика, який, ніби даючи нам пораду, став би перечити і з любові пожер би нас, як пожирає свою їжу.

Ти пронизав наші серця Своєю любов’ю, і ми носили Твої слова, мовби вкладені в саме нутро; а приклади Твоїх слуг, яких Ти з чорних зробив світлими і з мертвих — живими, зібрані докупи в сховищі наших думок, розпалювали й спалювали нашу важку млявість, щоб ми не скотилися в безодню; і вони запалювали нас так сильно, що всі подуви лукавих язиків від супротивників могли тільки ще дужче нас розпалити, а не загасити. Проте, оскільки заради Твого Імені, яке Ти освятив по всій землі, наша обітниця і наш намір могли знайти й тих, хто б їх хвалив, мені видавалося хизуванням не дочекатися вже таких близьких канікул, а заздалегідь покинути публічну посаду, що була в усіх на очах; тоді всі, дивлячись на мій вчинок і помічаючи, як близько був час збирання винограду, який я хотів випередити, багато говорили б про мене, ніби я хотів видаватися кимось великим. І яка мені була б з того користь, щоб люди судили й сперечалися про мій намір і щоб наше добре ганили?

До того ж спершу мене непокоїло те, що саме цього літа від надмірної праці над науками мої легені почали слабнути: мені важко було глибоко дихати, біль у грудях показував, що вони ушкоджені, і вони не витримували повного чи тривалого мовлення. Це непокоїло мене, бо майже з необхідності змушувало скинути той тягар викладання або, якщо я зможу вилікуватися й одужати, принаймні перервати його. Та коли в мені зродилося й утвердилося повне бажання дозвілля, щоб бачити, що Ти — Господь, — Ти знаєш, Боже мій, — я навіть почав радіти, що маю цю другорядну, і до того ж не вигадану, причину, яка могла б трохи пом’якшити образу тих, хто заради своїх синів хотів, щоб я ніколи не мав свободи Твоїх синів. Сповнений такої радості, я перетерпів, доки не минув той проміжок часу, — можливо, днів двадцять, — і все ж витерпів їх мужньо; витерпів, бо жадоба, яка раніше несла частину цієї важкої справи, покинула мене, і я залишився сам, і був би пригнічений, якби її місця не заступила терпеливість. Можливо, хтось із Твоїх слуг, моїх братів, скаже, що я згрішив тим, що, маючи серце, цілком віддане Твоєму служінню, дозволив собі хоч одну годину сидіти на кафедрі неправди. Я не сперечатимусь. Але хіба Ти, наймилосердніший Господи, не простив і не відпустив мені й цього гріха разом з іншими моїми найжахливішими й смертельними гріхами у святій воді?

Розділ III

Верекунд тим часом мучився тривогою через наше блаженство, бо бачив, що через узи, якими він був найміцніше зв’язаний, мусить розлучитися з нами. Сам він ще не був християнином, хоча його дружина була вірною; і саме цим, суворіше, ніж будь-яким іншим ланцюгом, він був затриманий і стримуваний від дороги, на яку ми вже вирушили. Бо, як він казав, не хотів бути християнином інакше, ніж на тих умовах, на яких не міг. Проте він люб’язно запропонував нам жити в його заміському маєтку, скільки ми там пробудемо. Ти, Господи, винагородиш його при воскресінні праведних, бо вже дав йому долю праведних. Адже, хоч за нашої відсутності, коли ми вже були в Римі, його спіткала тілесна недуга, і в ній він став християнином і вірним і відійшов із цього життя, — Ти змилувався не тільки над ним, а й над нами, щоб ми, згадуючи надзвичайну доброту нашого друга до нас і не маючи змоги зарахувати його до Твоєї отари, не мучилися нестерпним горем. Дякуємо Тобі, Боже наш, ми — Твої: про це говорять нам Твої натхнення й утіхи. Вірний в обітницях, Ти віддаєш тепер Верекундові за його заміський маєток у Кассіціаку, де ми від гарячки світу спочивали в Тобі, вічною свіжістю Твого раю, бо Ти простив йому його гріхи на землі, на тій горі тучній, горі, що дає молоко, на Твоїй власній горі.

Отже, він тоді сумував, а Невридій радів. Бо хоч і він, ще не бувши християнином, упав був у яму тієї найзгубнішої омани, вірячи, що тіло Твого Сина — примара, проте, вибравшись звідти, він вірив так, як і ми: ще не прийнявши жодного з Таїнств Твоєї Церкви, але як найпалкіший шукач правди. Невдовзі після нашого навернення й відродження Твоїм Хрещенням, коли він уже й сам був вірним членом Кафоличної Церкви і служив Тобі в досконалій чистоті й стриманості серед своїх в Африці, а весь його дім через нього вперше став християнським, Ти звільнив його від тіла; і тепер він живе на лоні Авраамовім. Хоч би що означало те лоно, там живе мій Невридій, мій любий друг, а Твій, Господи, син, усиновлений із вільновідпущеника: там він живе. Бо яке інше місце є для такої душі? Там він живе — у тому місці, про яке він так багато розпитував мене, бідну недосвідчену людину. Тепер він уже не прикладає вуха до моїх уст, а прикладає свої духовні уста до Твого джерела і п’є, скільки може вмістити, мудрість, у міру своєї спраги, безконечно щасливий. І не думаю, що він так упивається нею, щоб забути мене, адже Ти, Господи, Якого він п’є, пам’ятаєш про нас. Такими були ми тоді: втішали Верекунда, який сумував, — наскільки дозволяла дружба, — що наше навернення було саме таким, і закликали його стати вірним відповідно до його міри, тобто подружнього стану; і чекали, що Невридій піде за нами, до чого він, бувши так близько, був майже готовий. І ось нарешті ті дні минули, бо здавалися вони довгими й численними через мою любов до спокійної свободи, щоб я міг співати Тобі з самої глибини єства: «Тобі сказало серце моє: я шукав лиця Твого. Господи, лице Твоє шукати му».

Розділ IV

Настав день, коли я мав на ділі звільнитися від посади професора риторики, від якої в думці вже був вільний. І це сталося. Ти визволив мій язик, звідки вже раніше визволив моє серце. І я благословляв Тебе, радіючи, і вирушив з усіма своїми до заміського маєтку. Що я там писав — моє перо вже було поставлене на Твою службу, хоч у цьому ніби перепочинку ще задихалося від школи гордині, — засвідчать мої книги: і те, що я обговорював з іншими, і те, що з самим собою перед Тобою; а що з Невридієм, який був далеко, засвідчують мої листи. І коли мені знайти час, щоб перелічити всі Твої великі благодіяння для нас у той час, особливо коли я поспішаю до ще більших милостей? Бо пам’ять кличе мене, і мило мені, Господи, визнавати Тобі, якими внутрішніми остенами Ти приборкав мене; як Ти вирівняв мене, знизивши гори й пагорби моїх гордих задумів, випрямивши мою кривизну й вигладивши мої нерівні путі; і як Ти підкорив і брата мого серця, Алипія, імені Твого Єдинородного, Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, якого він спершу не хотів допускати до наших писань. Бо волів, щоб вони пахли високими кедрами шкіл, які Господь уже зламав, аніж цілющими травами Церкви, протиотрутою від зміїв.

О, якими словами промовляв я до Тебе, Боже мій, коли читав Псалми Давида, ці вірні пісні, звуки благочестя, що не терплять пихатого духу, — я, ще оглашенний і новак у справжній любові до Тебе, відпочиваючи в тому маєтку з Алипієм, теж оглашенним, і з матір’ю, що трималася нас, — у жіночій одежі, але з чоловічою вірою, зі спокоєм старості, материнською любов’ю, християнською побожністю! О, якими словами звертався я до Тебе в тих Псалмах, як вони запалювали мене до Тебе і як я палав бажанням виголошувати їх, коли б то можна, на весь світ проти гордині людського роду! Та їх і так співають по всьому світу, і ніхто не сховається від Твого жару. З яким палким і гірким болем гнівався я на маніхеїв! І знову жалів їх, бо вони не знали тих Таїнств, тих ліків, і шаленіли проти протиотрути, яка могла б вилікувати їх від шаленства. Як хотів би я, щоб вони тоді були десь поблизу мене і, так щоб я не знав про їхню присутність, могли бачити моє обличчя й чути мої слова, коли я в той час мого спочинку читав четвертий Псалом, і як той Псалом діяв на мене: «Коли я взивав, вислухав мене Бог правди моєї; в тісноті Ти робив мені простір. Помилуй мене, Господи, й вислухай молитву мою». О, коли б вони могли чути, що я промовляв над цими словами, а я не знав би, чи вони чують, — щоб не подумали, ніби я кажу це заради них! Бо, по правді, я і не говорив би того самого й не так, якби помічав, що вони мене чують і бачать; а коли б і говорив, вони не сприйняли б цього так, як тоді, коли я говорив сам із собою і для себе перед Тобою, від природних почуттів моєї душі.

Я тремтів від страху і знову палав надією та радістю в Твоєму милосерді, Отче; і все це виливалося і з моїх очей, і з мого голосу, коли Твій благий Дух, звертаючись до нас, казав: «Сини людські, доки будете важкі серцем? Доки будете любити марне й шукати неправду?» Бо я любив марне і шукав неправди. А Ти, Господи, вже звеличив Святого Твого, воскресивши Його з мертвих і посадивши праворуч Себе, звідки Він з висоти мав послати Своє обітування — Утішителя, Духа правди. І Він уже послав Його, але я не знав того; послав Його, бо вже був звеличений, воскреснувши з мертвих і вознісшись на небо. Бо доти Духа ще не було дано, бо Ісус ще не прославив ся. І пророк вигукує: «Доки будете важкі серцем? Доки будете любити марне й шукати неправду? Знайте, що Господь звеличив Святого Свого». Він вигукує: «Доки?» Він вигукує: «Знайте»; а я так довго, не знаючи, любив марне й шукав неправди; і тому я слухав і тремтів, бо це було сказано до таких, яким, я пам’ятав, був і я сам. Бо в тих примарах, які я вважав за правду, була марнота й неправда; і я голосно промовляв багато чого — ревно й сильно, у гіркоті свого спогаду. О, коли б це почули ті, хто досі любить марне й шукає неправди! Можливо, вони стривожилися б і виблювали б її; і Ти вислухав би їх, коли б вони кликали до Тебе, бо справжньою смертю в тілі помер за нас Той, Хто тепер заступається перед Тобою за нас.

Далі я прочитав: «Гнівайтеся й не грішіть». І як же зворушило мене це, Боже мій, — мене, що вже навчився гніватися на себе за минуле, щоб не грішити надалі! Так, гніватися справедливо, бо не якась інша природа народу темряви грішила замість мене, як кажуть ті, хто не гнівається на себе і збирає собі гнїв на день гнїву і відкриття праведного суду Твого. І моє добро вже не було зовні, і я не шукав його тілесними очима під цим земним сонцем; бо ті, хто хоче мати радість ззовні, швидко марніють і розтрачують себе на видиме й дочасне, і своїми голодними думками облизують самі тіні. О, коли б вони знесилилися від свого голоду й сказали: «Хто покаже нам добро?» А ми сказали б, і вони почули б: «Позначене на нас світло лиця Твого, Господи». Бо ми не те світло, що просьвічує кожного чоловіка, але Ти просвітлюєш нас, щоб ми, бувши колись темрявою, стали світлом у Тобі. О, коли б вони могли побачити те вічне Внутрішнє, скуштувавши Якого, я журився, що не можу показати Його їм, доки вони приносили мені своє серце в очах, які блукали поза Тобою, і питали: «Хто покаже нам добро?» Бо саме там, де я гнівався на себе, у своїй кімнаті, де мене проймало зсередини, де я приніс жертву, заклавши свою давню людину й почавши задум нового життя, уповаючи на Тебе, — там Ти почав ставати мені солодким і сповнив серце моє радостю. І я кричав, читаючи це зовні й знаходячи внутрішньо. І не хотів я множитися земними благами, марнуючи час і марніючи від часу, бо мав у Твоїй вічній простій Сутності інше збіжжя, і вино, і оливу.

І гучним криком серця я вигукнув у наступному вірші: «О, в мирі! О, в Тім Самім!» О, що сказав він: «ляжу і засну»! Бо хто стане нам на заваді, коли збудеться слово, що написане: «Пожерта смерть побідою»? А Ти понад усе є Той Самий, Ти, Який не змінюєшся; і в Тобі спочинок, що забуває всякий труд, бо немає нікого іншого поруч із Тобою, і нам не треба шукати тих багатьох інших речей, які не є тим, чим є Ти; але Ти, Господи, єдиний дав мені оселитися в надії. Я читав і палав; і не знаходив, що робити з тими глухими й мертвими, до яких належав колись і я сам, — згубний, гіркий і сліпий крикун проти тих писань, що підсолоджені медом небесним і осяяні Твоїм власним світлом; і я знемагав від ревності проти ворогів цього Писання.

Коли ж я пригадаю все, що відбулося в ті святкові дні? Але я не забув і не омину ні суворості Твого бича, ні дивовижної швидкості Твого милосердя. Ти мучив мене тоді зубним болем; і коли він дійшов до того, що я не міг говорити, мені спало на серце попросити всіх присутніх друзів помолитися за мене Тобі, Богові всякого здоров’я. Я написав це на восковій табличці й дав їм прочитати. І щойно ми зі смиренною побожністю схилили коліна, той біль минув. Але який біль? І як він минув? Я злякався, Господи мій, Боже мій, бо від дитинства не зазнавав нічого подібного. І глибоко пройняла мене сила Твого знаку, і, радіючи у вірі, я хвалив Твоє Ім’я. Але ця віра не давала мені спокою щодо моїх минулих гріхів, які ще не були прощені мені Твоїм хрещенням.

Розділ V

Коли закінчилися виноградні канікули, я повідомив медіоланців, щоб шукали своїм учням іншого продавця слів, бо я і вибрав служити Тобі, і через утруднене дихання та біль у грудях уже не міг виконувати обов’язків професора. А в листі я повідомив Твого єпископа, святого мужа Амвросія, про свої колишні помилки й теперішні прагнення, просячи поради, що з Твого Писання мені найкраще читати, щоб стати готовішим і гіднішим прийняти таку велику благодать. Він порадив пророка Ісаю — гадаю, тому, що той ясніше за інших провіщає Євангеліє і покликання поган. Але я, не зрозумівши першого уривка в ньому й уявивши, що вся книга така сама, відклав її, щоб повернутися до неї, коли краще вправлятимусь у словах нашого Господа.

Розділ VI

Потім, коли настав час записатися до хрещення, ми покинули село й повернулися до Медіолана. Алипій теж захотів відродитися разом зі мною в Тобі — він уже був зодягнений у смирення, що личить Твоїм Таїнствам, і був найхоробрішим приборкувачем тіла, аж до того, що з незвичною відвагою ходив босими ногами по замерзлій землі Італії. Ми приєднали до себе й хлопця Адеодата, народженого за тілом від мого гріха. Чудово Ти створив його. Йому ледве минуло п’ятнадцять, а розумом він перевершував багатьох поважних і вчених мужів. Визнаю перед Тобою Твої дари, Господи Боже мій, Творче всього, що досить могутній виправити наші потворності, бо в тому хлопцеві не було нічого мого, крім гріха. А те, що ми виховували його в Твоїй науці, — на це надихнув нас Ти, і ніхто інший. Визнаю перед Тобою Твої дари. Є наша книга під назвою «Учитель»; це діалог між ним і мною. Ти знаєш, що всі думки, приписані там моєму співрозмовникові, були його думками, коли йому йшов шістнадцятий рік. Багато іншого, ще дивовижнішого, я знаходив у ньому. Той хист сповнював мене благоговійним трепетом. І хто, як не Ти, міг бути творцем таких чудес? Незабаром Ти забрав його життя з землі, і тепер я згадую його без тривоги, не боячись нічого ні за його дитинство, ні за юність, ні за нього всього. Його ми приєднали до себе, ровесника в благодаті, щоб виховувати в Твоїй науці; і ми охрестилися, і тривога за минуле життя зникла з нас. І не міг я в ті дні насититися дивовижною солодкістю споглядання глибини Твоїх задумів щодо спасіння людського роду. Як я плакав у Твоїх гімнах і піснеспівах, глибоко зворушений голосами Твоєї солодкозвучної Церкви! Ті голоси вливалися в мої вуха, і Правда просочувалася в моє серце, звідти переливалися почуття благоговіння, і текли сльози, і добре мені було з ними.

Розділ VII

Незадовго перед тим Медіоланська Церква почала вживати цей спосіб утіхи й напучування, коли брати ревно співали разом, в одностайності голосів і сердець. Бо минув рік чи трохи більше відтоді, як Юстина, мати малолітнього імператора Валентиніана, переслідувала Твого слугу Амвросія на користь своєї єресі, до якої її звабили аріани. Побожний народ пильнував у церкві, готовий померти зі своїм єпископом, Твоїм слугою. Там моя мати, Твоя слугиня, несучи чималу частку тих тривог і чувань, жила молитвою. Ми ж, ще не зігріті жаром Твого Духа, все ж хвилювалися, бачачи приголомшене й стривожене місто. Тоді вперше було встановлено співати гімни й псалми за звичаєм Східних Церков, щоб народ не знесилився від тужливої втоми; і від того дня аж досі цей звичай зберігається, і багато (та майже всі) Твоїх громад по інших краях світу наслідують його.

Тоді Ти у видінні відкрив названому вже Твоєму єпископові, де сховані тіла мучеників Гервасія і Протасія (яких Ти стільки років зберігав нетлінними у Своїй таємній скарбниці), щоб вчасно явити їх і вгамувати лють жінки, але ж імператриці. Бо коли їх знайшли, викопали і з належною шаною перенесли до Амвросієвої базиліки, то не тільки були зцілені ті, кого мучили нечисті духи (а біси самі себе визнавали), а й один чоловік, що багато років був сліпим, — городянин, добре відомий у місті, — розпитавши й почувши причину безладної радості народу, схопився і попросив свого поводиря повести його туди. Коли його привели, він попросив дозволу доторкнутися своєю хустинкою до мар Твоїх святих, смерть яких дорога перед Твоїми очима. Зробивши це й приклавши хустинку до очей, очі його відразу відкрилися. Звідти пішла слава, звідти Твої хвали запалали, засяяли; звідти душа тієї ворогині, хоч і не навернулася до здорової віри, все ж відвернулася від своєї шаленої жаги переслідувань. Дякую Тобі, Боже мій. Звідки і куди Ти так повів мою пам’ять, щоб я визнав Тобі й це, — що, хоч яке велике, я був проминув у забутті? А проте тоді, коли так пахли пахощі Твого мира, ми не бігли за Тобою. Тому я ще більше плакав серед співу Твоїх гімнів: колись я зітхав за Тобою, а нарешті дихав Тобою, наскільки подих може увійти в цю нашу хату з трави.

Розділ VIII

Ти, що даєш однодумним жити в одному домі, приєднав до нас і Еводія, юнака з нашого міста. Він, служивши при дворі, раніше за нас навернувся до Тебе й охрестився і, покинувши світську службу, оперезався для Твоєї. Ми були разом і збиралися жити разом у нашому побожному намірі. Ми шукали, де могли б найкорисніше служити Тобі, і разом поверталися до Африки; а коли ми були в Остії, моя мати відійшла з цього життя. Багато чого я оминаю, бо дуже поспішаю. Прийми мої визнання й подяки, Боже мій, за безліч речей, про які я мовчу. Але не пропущу того, що народжує моя душа про ту Твою слугиню, яка народила мене — і в тілі, щоб я народився для цього дочасного світла, і в серці, щоб я народився для Світла вічного. Не про її дари, а про Твої дари в ній хочу я говорити, бо не сама вона себе створила й виховала. Ти створив її, і ні батько, ні мати її не знали, яка з них вийде дочка. І жезл Твого Христа, наука Твого Єдинородного Сина, у християнському домі, що був добрим членом Твоєї Церкви, виховали її у страху перед Тобою. Проте за своє добре виховання вона звикла хвалити не стільки дбайливість своєї матері, скільки одну стареньку служницю, яка ще малим носила на спині її батька, як ото звичайно дорослі дівчата носять малих дітей. Через це, а також через її поважний вік і бездоганну поведінку, господарі в тій християнській родині її дуже шанували. Тому їй і доручили догляд за хазяйськими доньками, і вона дбайливо його виконувала, ревно стримуючи їх, коли треба, святою суворістю і навчаючи поважною розсудливістю. Бо, окрім тих годин, коли вони вельми помірно харчувалися за батьківським столом, вона не дозволяла їм, хоч би як їх палила спрага, пити навіть води, запобігаючи лихій звичці й додаючи таку здорову пораду: «Тепер ви п’єте воду, бо вино вам не підвладне; але коли вийдете заміж і станете господинями комор і шаф, ви знехтуєте воду, а звичка пити залишиться». Таким способом навчання і завдяки своєму авторитетові вона гамувала дитячу зажерливість і привчила саму їхню спрагу до такої доброї поміркованості, що чого не слід було, того вони й не хотіли.

І все ж (як розповідала мені, своєму синові, Твоя слугиня) до неї підкралася була любов до вина. Бо коли батьки (як тоді велося), вважаючи її тверезою дівчиною, посилали її націдити вина з бочки, вона, тримаючи посудину під отвором, перш ніж перелити вино в глечик, трохи сьорбала кінчиками губ, бо більшого не приймало її природне чуття. Робила вона це не з жадоби до пиття, а з надміру молодості, що вирує в пустотливих витівках, які в юних душах зазвичай стримує поважність старших. І так, додаючи до того малого щодня потроху (бо хто нехтує малим, той потроху занепадає), вона дійшла до такої звички, що жадібно випивала свій кубок, налитий майже вщерть вином. Де ж тоді була та розсудлива стара та її суворі заборони? Чи допомогло б щось проти таємної недуги, якби Твоя цілюща рука, Господи, не пильнувала над нами? Коли батька, матері й вихователів не було поруч, Ти був присутній — Ти, Який створив, Який кличеш, Який і через поставлених над нами робиш щось для спасіння наших душ, — що ж Ти тоді зробив, Боже мій? Як Ти вилікував її? Як зцілив? Хіба не видобув Ти з іншої душі гострого й дошкульного докору, наче ланцет зі Своєї таємної скарбниці, і одним дотиком не відтяв усієї тієї гнилизни? Бо служниця, з якою вона зазвичай ходила до льоху, посварившись (як буває) зі своєю маленькою панночкою, коли були вони наодинці, дорікнула їй цією вадою з найгіркішою зневагою, назвавши її п’яничкою. Вражена до глибини цим докором, вона побачила мерзоту своєї вади, і відразу засудила її, і покинула. Як улесливі друзі розбещують, так дошкульні вороги здебільшого виправляють. Проте Ти віддаєш їм не за те, що Ти чиниш через них, а за те, що вони самі замислили. Бо та служниця у своєму гніві хотіла дошкулити своїй молодій панночці, а не виправити її, і зробила це наодинці — чи то тому, що час і місце сварки так їх застали, чи то щоб і самій не дісталося за те, що так пізно це виявила. Але Ти, Господи, Правителю всього на небі й на землі, що обертаєш на Свої цілі найглибші течії та впорядкований вир плину часів, через саму недугу однієї душі зцілив іншу, щоб ніхто, помітивши це, не приписував цього власній силі, навіть коли інший, якого він хотів виправити, виправляється через його слова.

Розділ IX

Так вихована — у скромності й тверезості, радше Тобою підкорена батькам, аніж батьками Тобі, — вона, щойно досягла шлюбного віку, була віддана за чоловіка й служила йому, як своєму панові. Вона щиро дбала про те, щоб здобути його для Тебе, проповідуючи йому Тебе своїм життям, яким Ти прикрасив її, зробивши гідною шанобливої любові й подиву в очах чоловіка. Подружню невірність вона зносила так, що ніколи через це не сварилася з чоловіком: бо чекала на Твоє милосердя до нього, щоб він, увірувавши в Тебе, став цнотливим. А крім того, він був запальний — як у прихильності, так і в гніві; але вона навчилася не противитися розгніваному чоловікові не лише ділом, а навіть словом. І тільки коли він заспокоювався, лагіднів і був готовий вислухати, вона пояснювала йому свої вчинки, якщо він, бува, образився надто поспішно. Коротко кажучи: коли багато матрон, які мали лагідніших чоловіків, а проте носили ганебні сліди навіть на обличчі, у дружніх розмовах нарікали на життя своїх чоловіків, вона нарікала на їхні язики і, ніби жартома, давала їм поважну пораду: «Відтоді як вам прочитали шлюбний договір, ви мали вважати його грамотою, що робить вас служницями; тож, пам’ятаючи про своє становище, не годиться вам повставати проти своїх панів». А коли вони, знаючи, якого запального чоловіка вона терпить, дивувалися, що ніколи не було чутно й жодною ознакою не помітно, щоб Патрикій бив дружину чи щоб між ними бодай один день тривала хатня незгода, і довірливо питали про причину, — вона навчала їх свого звичаю, про який я сказав вище. Ті дружини, що його дотримувалися, пізнали добро й дякували їй; ті, що не дотримувалися, не знаходили полегші й страждали.

Свекруху теж, яку спершу нашіптування лихих служниць налаштували проти неї, вона так перемогла шанобливістю, невтомною терпеливістю й лагідністю, що та сама розповіла синові про пліткарські язики, якими було порушено домашній мир між нею та невісткою, і попросила їх покарати. Тоді, коли він, послухавшись матері й дбаючи про лад у родині, покарав різками викритих — за волею тієї, що їх викрила, — вона пообіцяла таку саму нагороду кожному, хто, щоб догодити їй, говоритиме їй лихе про невістку. І оскільки ніхто вже не наважувався на це, вони жили разом у дивовижній злагоді взаємної доброзичливості.

Ще й цей великий дар, Боже мій, милосердя моє, Ти дав тій добрій служниці Своїй, у чиєму лоні Ти створив мене: між будь-якими незгодними й посвареними сторонами, де тільки могла, вона була такою миротворицею, що, вислухавши з обох боків найгіркіші речі — такі, які звичайно вириваються з набряклої й неперетравленої жовчі, коли сира ворожнеча виливається в їдких розмовах із присутнім приятелем проти відсутнього ворога, — вона ніколи не переказувала одній стороні нічого з того, що казала інша, окрім того, що могло сприяти їхньому примиренню. Мені це могло б видатися невеликим добром, якби я, на свій жаль, не знав незліченних людей, які через якусь жахливу й широко поширену заразу гріха не лише переказують посвареним одне одному те, що було сказано в гніві, а ще й додають те, чого ніколи не казали; тоді як для людяної людини мало б видаватися замалим лише не розпалювати й не посилювати ворожнечі лихими словами, якщо вона не прагне ще й загасити її словами добрими. Такою була вона, бо Ти Сам, її найглибший Наставник, навчав її в школі серця.

Нарешті й свого чоловіка, вже під самий кінець його земного життя, вона здобула для Тебе; і не мусила скаржитися на нього, вже віруючого, за те, що терпіла від нього, поки він ще не вірував. Вона була також служницею Твоїх слуг: кожен із них, хто знав її, щедро хвалив, шанував і любив у ній Тебе, бо зі свідчення плодів її святого життя відчував Твою присутність у її серці. Бо вона була дружиною одного чоловіка, віддячила батькам, побожно вела свій дім, мала добре свідчення за добрі діла, виховала дітей, щоразу знову мучачись ними, мов у пологах, коли бачила, що вони відхиляються від Тебе. І нарешті, про всіх нас, Твоїх слуг, Господи (бо з Твого дару Ти дозволяєш нам говорити), — про нас, що ще до її упокоєння в Тобі жили разом, об’єднані, прийнявши благодать Твого хрещення, — вона дбала так, ніби була матір’ю всім нам, а служила нам так, ніби була донькою всім нам.

Розділ X

Коли вже наближався день, у який їй належало відійти з цього життя (Ти добре знав той день, а ми не знали), сталося — гадаю, Ти Сам так улаштував Своїми таємними шляхами, — що ми з нею стояли самі, спершись на підвіконня, яке виходило в сад дому, де ми тоді зупинилися, в Остії. Там, далеко від людського гамору, ми після втоми довгої подорожі набиралися сил перед плаванням. Ми розмовляли тоді вдвох, наодинці, дуже солодко; і, забуваючи вже те що позаду, і сягаючи по те, що спереду, ми допитувалися між собою, в присутності Істини, Якою є Ти, яким буде вічне життя святих — те, чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло. Та все ж ми вустами серця жадібно линули до тих небесних потоків Твого джерела, бо в Тебе жерело життя, — щоб, зрошені звідти в міру нашої спроможності, ми бодай якось могли роздумувати про таку високу таємницю.

І коли наша розмова дійшла до того, що найвища насолода тілесних чуттів, у найчистішому тілесному світлі, в порівнянні з солодкістю того життя видалася не лише негідною порівняння, а й навіть згадки, — ми, підносячись ще палкішим почуттям до «Того Самого», поступово пройшли всі тілесні речі, аж до самого неба, звідки сонце, місяць і зорі світять на землю. Так, ми підіймалися ще вище внутрішнім роздумом, розмовою і захопленням Твоїми ділами; і ми дійшли до нашого власного розуму і вийшли за його межі, щоб досягти тієї країни невичерпного достатку, де Ти вічно пасеш Ізраїля поживою істини і де життя — це Мудрість, через Яку постало все це, і те, що було, і те, що буде; а Сама Вона не постала, але є такою, якою була, і такою буде завжди; ба більше, в Ній немає «було» і «буде», а тільки «є», бо Вона вічна. Адже «було» і «буде» — не вічні. І поки ми говорили про Неї й прагнули Її, ми ледь торкнулися Її всім поривом нашого серця; і зітхнули, і залишили там прив’язаними первістки Духа; і повернулися до звуків наших уст, де вимовлене слово має початок і кінець. А що подібне до Твого Слова, Господа нашого, Який перебуває в Собі, не старіючи, і все оновлює?

Ми говорили тоді: якби для когось затихло бурління тіла, затихли образи землі, вод і повітря, затихло й склепіння неба, ба й сама душа затихла для себе самої і, не думаючи про себе, перевершила себе; якби затихли всі сни й уявні одкровення, кожен язик і кожен знак, і все, що існує лише минаючи, — бо, якби хтось міг почути, все це каже: «Не ми створили себе, але створив нас Той, Хто перебуває повіки», — якби тоді, сказавши це, затихли й вони, звернувши наш слух лише до Того, Хто їх створив, і говорив би Він Один — не через них, а Сам через Себе, — щоб ми почули Його Слово не через язик плоті, не через голос ангела, не через звук грому і не в темній загадці подоби, а почули Того, Кого в цих речах любимо, почули Його Самого без них (як ми двоє тепер напружилися і швидкою думкою торкнулися тієї Вічної Мудрості, що перебуває над усім); якби це тривало й далі, а всі інші видіння, зовсім іншого роду, відступили, і це одне захопило, поглинуло й занурило свого споглядача в ці внутрішні радощі, так що життя вічно було б таким, як та мить осягнення, за якою ми тепер зітхали, — хіба не це означає: «Увійди в радощі Пана твого»? А коли ж це буде? Чи не тоді, коли ми всі воскреснемо, хоч і не всі перемінімося?

Таке я говорив, і хоч, може, не саме так і не цими словами, проте Ти, Господи, знаєш, що того дня, коли ми розмовляли про це і цей світ з усіма його насолодами, поки ми говорили, став для нас нікчемним, мати сказала: «Сину, щодо мене, то вже ніщо в цьому житті мене не тішить. Що я ще тут роблю і навіщо я тут — не знаю, бо мої надії в цьому світі вже здійснилися. Було лише одне, заради чого я хотіла ще трохи затриматися в цьому житті: побачити тебе кафолицьким християнином, перш ніж помру. Мій Бог щедро дав мені більше: я бачу тебе ще й таким, що зневажив земне щастя і став Його слугою. Що ж я тут роблю?»

Розділ XI

Що я відповів їй на це, не пам’ятаю. Бо ледве через п’ять днів чи трохи більше вона злягла в гарячці; і під час тієї хвороби одного дня знепритомніла й на якийсь час відійшла від цих видимих речей. Ми збіглися до неї; але вона швидко прийшла до тями і, поглянувши на мене й мого брата, що стояли біля неї, спитала нас, ніби допитуючись: «Де я була?» А потім, пильно дивлячись на нас, приголомшених горем, сказала: «Тут поховаєте свою матір». Я мовчав і стримував сльози; а мій брат щось промовив, бажаючи їй, як щасливішої долі, померти не на чужині, а в рідній землі. Почувши це, вона з тривогою на обличчі, стримуючи його поглядом за те, що він усе ще думає про таке, подивилася на мене й сказала: «Бачиш, що він каже». А незабаром сказала нам обом: «Покладіть це тіло будь-де; нехай турбота про нього ніяк вас не непокоїть. Лише одного прошу: згадуйте мене біля Господнього вівтаря, де б ви не були». І, висловивши цю думку такими словами, якими могла, вона замовкла, бо хвороба дедалі дужче мучила її.

А я, роздумуючи про Твої дари, Боже невидимий, які Ти вливаєш у серця Своїх вірних і з яких проростають дивовижні плоди, радів і дякував Тобі, пригадуючи те, що знав раніше: як дбайливо й тривожно вона завжди думала про місце свого поховання, яке передбачила й приготувала собі поряд із тілом свого чоловіка. Бо оскільки вони жили разом у великій злагоді, вона хотіла (так мало людський розум здатен осягнути божественне) додати до того щастя ще й це, і щоб люди пам’ятали: після її мандрівки за море земним останкам цього з’єднаного подружжя дано було з’єднатися під тією самою землею. Коли ж ця марнота завдяки повноті Твоєї доброти почала зникати з її серця, я не знав і радів, дивуючись тому, що вона мені так відкрила; хоча, правда, і в тій нашій розмові біля вікна, коли вона сказала: «Що я ще тут роблю?» — не видно було в неї бажання померти на батьківщині. Згодом я чув також, що, коли ми вже були в Остії, вона одного дня, за моєї відсутності, з материнською довірою розмовляла з кількома моїми друзями про зневагу до цього життя та про благо смерті; і коли ті дивувалися такій мужності, яку Ти дав жінці, і питали: «Чи не страшно їй залишити своє тіло так далеко від рідного міста?» — вона відповіла: «Ніщо не далеко від Бога; і не треба боятися, що наприкінці світу Він не впізнає, звідки мене воскресити». Отож, на дев’ятий день її хвороби, на п’ятдесят шостому році її життя і на тридцять третьому мого, ця побожна і свята душа звільнилася від тіла.

Розділ XII

Я закрив їй очі; і водночас у моє серце влився великий смуток, що переливався в сльози; а мої очі тим часом, за владним наказом розуму, випили своє джерело аж до дна, — і як же тяжко мені було в такій боротьбі! Коли ж вона випустила останній подих, хлопчик Адеодат вибухнув голосним плачем; але, стримуваний усіма нами, замовк. Так само й щось дитяче в мені, що через юний голос серця виливалося в плач, було стримане й приглушене. Бо ми вважали, що не годиться супроводжувати той похорон слізними голосіннями й стогонами: адже ними здебільшого оплакують померлих, ніби вони нещасні чи зовсім мертві; а вона ані не була нещасною в смерті, ані не померла зовсім. У цьому ми мали певну основу — свідчення її доброго життя та її віри не лицемірної.

Що ж тоді так тяжко боліло мені всередині, як не свіжа рана, завдана раптовим розривом найсолодшої й найдорожчої звички жити разом? Я радів, звісно, її свідченню, коли в тій останній хворобі, відповідаючи ласкою на мої послуги, вона називала мене «дбайливим сином» і з великою любов’ю згадувала, що ніколи не чула від мене жодного різкого чи докірливого слова, сказаного проти неї. Але все ж, Боже мій, Який створив нас, як можна порівняти ту шану, яку я віддавав їй, з її рабським служінням мені? Отож, позбавлена такої великої розради в ній, душа моя була поранена, і те життя, яке з її і мого стало ніби одним, було наче розірване.

Отож, коли хлопчик перестав плакати, Еводій узяв Псалтир і почав співати псалом, а весь наш дім відповідав йому: «Про милість і правосуддє засьпіваю Тобі, Господи». Та, почувши, що ми робимо, зійшлося багато братів і побожних жінок; і поки ті, чиїм обов’язком це було, за звичаєм готували поховання, я (у тій частині дому, де це годилося), разом із тими, хто вважав, що не слід мене залишати, розмовляв про щось відповідне до часу; і цим бальзамом істини втамовував муку, відому Тобі, а вони не знали про неї, уважно слухали й думали, що я зовсім не відчуваю болю. Але в Твоїх вухах, де ніхто з них не чув, я докоряв собі за слабкість почуттів і стримував потік горя; він трохи поступався мені, та знову накочувався, мов приплив, — хоч і не настільки, щоб вибухнути сльозами чи змінити вираз обличчя; однак я знав, що притлумлюю в серці. І дуже прикро мені було, що ці людські речі, які за належним порядком і встановленням нашої природи неминуче мусять ставатися, мають таку владу наді мною; тож новим горем я горював над своїм горем і був виснажений подвійним смутком.

І ось тіло понесли ховати; ми пішли й повернулися без сліз. Бо навіть під час тих молитов, які ми виливали Тобі, коли за неї приносили Жертву нашого викуплення, — коли тіло, за тамтешнім звичаєм, уже стояло біля гробу, перш ніж його туди опустити, — навіть під час тих молитов я не плакав; проте цілий день я потай тяжко сумував і стривоженим розумом, як умів, благав Тебе зцілити мій смуток; але Ти не зцілив — гадаю, закарбовуючи в моїй пам’яті цим одним прикладом, які міцні пута всякої звички навіть для душі, що вже живиться Словом, яке не обманює. Мені здалося також за добре піти скупатися, бо я чув, що лазня (balneum) дістала свою назву від грецького «баланейон», бо вона проганяє смуток із душі. І ще це я визнаю перед Твоїм милосердям, Отче сиріт: я скупався і був таким самим, як до купання. Бо гіркота смутку не могла вийти потом із мого серця. Потім я заснув, а прокинувшись, відчув, що моє горе чимало пом’якшилося; і, лежачи сам на ліжку, я згадав ті правдиві вірші Твого Амвросія. Бо Ти —

Творець усього, Господь,

І Владар висоти,

Що, день у світло вбравши, розлив

На ніч солодкий сон,

Щоб нашим тілам сила

До праці вернулась знов,

Щоб серце, що никне й тремтить, піднеслось,

А горе вгамувалось.

І тоді помалу я повернувся до колишніх думок про Твою служницю, про її святе життя перед Тобою, про її святу ніжність і дбайливість до нас, яких я раптом позбувся; і мені захотілося плакати перед Тобою — за неї і за себе, про неї і про себе. І я дав волю сльозам, які доти стримував, — хай течуть, скільки хочуть; я поклав на них своє серце, і воно знайшло в них спочинок, бо було в Твоїх вухах, а не у вухах людини, яка зневажливо витлумачила б мій плач. І тепер, Господи, пишучи, я визнаю це Тобі. Хай читає хто хоче і тлумачить як хоче; і якщо він знайде в цьому гріх — що я якусь малу частку години плакав за матір’ю (за матір’ю, яка на той час померла для моїх очей і яка багато років плакала за мною, щоб я жив перед Твоїми очима), — нехай не насміхається з мене; а радше, якщо в нього велика любов, нехай сам плаче за мої гріхи перед Тобою, Отцем усіх братів Твого Христа.

Розділ XIII

Але тепер, коли серце зцілилося від тієї рани, через яку мені могли б дорікнути за земне почуття, я виливаю перед Тобою, Боже наш, за ту Твою служницю зовсім інші сльози — ті, що течуть із духа, потрясеного думкою про небезпеки кожної душі, яка вмирає в Адамі. І хоча вона, оживлена в Христі ще до звільнення від тіла, жила так, що її віра й життя прославляли Твоє ім’я, проте я не смію сказати, що відтоді, як Ти відродив її хрещенням, жодне слово не вийшло з її уст проти Твоєї заповіді. Твій Син, Істина, сказав: «Хто скаже братові своєму: „дурню“, той підлягає вогню пекельному». І горе навіть найпохвальнішому життю людей, якщо Ти досліджуватимеш його, відклавши милосердя! Але оскільки Ти не прискіпливо шукаєш гріхів, ми з упевненістю сподіваємося знайти місце в Тебе. А хто перелічує Тобі свої справжні заслуги, що він перелічує, як не Твої ж дари? О, якби люди визнали себе людьми, — а «хто ж хвалить ся, нехай у Господї хвалить ся»!

Тож я, Хвало моя і Життя моє, Боже серця мого, відклавши на якийсь час її добрі діла, за які з радістю дякую Тобі, тепер благаю Тебе за гріхи моєї матері. Вислухай мене, благаю, заради Ліку наших ран, Який висів на дереві і, сидячи тепер праворуч Тебе, заступається перед Тобою за нас. Я знаю, що вона чинила милосердя і від щирого серця прощала своїм боржникам їхні борги; прости й Ти їй її борги, які б вона не наробила за стільки років після води спасіння. Прости їй, Господи, прости, благаю Тебе; не входь із нею в суд. Нехай Твоє милосердя піднесеться над Твоїм правосуддям, бо слова Твої правдиві, і Ти обіцяв милість милостивим; а бути такими Ти Сам дав їм, Ти, Який помилуєш, кого помилуєш, і змилосердишся, над ким змилосердився.

І вірю, що Ти вже зробив те, про що я прошу; але прийми, Господи, добровільну жертву уст моїх. Бо вона, коли вже наближався день її відходу, не дбала про те, щоб її тіло пишно обгорнули чи набальзамували пахощами, і не бажала ні показного пам’ятника, ні поховання в рідній землі. Цього вона нам не заповідала, а бажала лише, щоб її ім’я згадували біля Твого вівтаря, якому вона служила, не пропускаючи жодного дня: бо знала, що звідти подається свята Жертва, якою знищено рукописання, що було проти нас, і через Яку переможено ворога, що, перелічуючи наші провини й шукаючи, в чому нас обвинуватити, нічого не знайшов у Тому, в Кому ми перемагаємо. Хто поверне Йому невинну кров? Хто відплатить Йому ціну, якою Він нас викупив, щоб забрати нас від Нього? До Таїнства цього нашого викупу Твоя служниця прив’язала свою душу узами віри. Нехай ніхто не відірве її від Твого захисту; нехай ані лев, ані дракон не стане на заваді ні силою, ні підступом. Бо вона не відповість, що нічого не винна, щоб її не викрив і не схопив хитрий обвинувач; але відповість, що її гріхи прощено Тим, Кому ніхто не може повернути ціни, яку Він, нічого не винний, заплатив за нас.

Тож нехай спочиває в мирі з чоловіком, до якого й після якого вона не мала жодного іншого, якому корилася, з терпінням приносячи плід Тобі, щоб і його здобути для Тебе. І надихни, Господи Боже мій, надихни Своїх слуг, моїх братів, Своїх синів, моїх панів, яким я служу і голосом, і серцем, і пером, щоб усі, хто читатиме ці «Сповіді», згадували біля Твого вівтаря Моніку, Твою служницю, разом із Патрикієм, колишнім її чоловіком, через тіла яких Ти привів мене в це життя, — як, не знаю. Нехай вони з побожною любов’ю згадають моїх батьків у цьому минущому світлі, моїх братів під Тобою, нашим Отцем, у нашій Матері — Кафоличній Церкві, і моїх співгромадян у тому вічному Єрусалимі, за яким зітхає Твій мандрівний народ від свого виходу аж до повернення туди. Щоб так останнє прохання моєї матері до мене завдяки моїм сповіданням, більше ніж завдяки моїм молитвам, здійснилося для неї ще щедріше через молитви багатьох.