Книга десята

Розділ I

Дай мені пізнати Тебе, Господи, Який знаєш мене: дай мені пізнати Тебе, як і я пізнаний. Сило моєї душі, увійди в неї і пристосуй її до Себе, щоб Ти мав і тримав її такою, що не має скази або пороку. Це моя надія, тому я й говорю; і в цій надії радію, коли радію здоровою радістю. Інші речі цього життя тим менше варті сліз, чим більше їх оплакують, і тим більше варті сліз, чим менше люди за ними плачуть. Бо ось, Ти любиш правду, а хто ж робить правду, йде до сьвітла. Це я й хочу чинити: у своєму серці — перед Тобою, у сповіді, а в писанні своєму — перед багатьма свідками.

Розділ II

І що могло б сховатися в мені від Тебе, Господи, перед Чиїми очима відкрита безодня людського сумління, навіть коли б я не хотів Тобі сповідатися? Я лише сховав би Тебе від себе, а не себе від Тебе. Але тепер, коли мій стогін свідчить, що я сам собі не милий, Ти сяєш, і Ти милий, і любий, і жаданий; щоб я соромився себе, і зрікся себе, і обрав Тебе, і не подобався ні Тобі, ні собі інакше, як тільки в Тобі. Отже, перед Тобою, Господи, я відкритий, хоч би який я був; а з яким плодом я Тобі сповідаюся, я вже сказав. І роблю це не словами та звуками тіла, а словами моєї душі та криком думки, який знає Твоє вухо. Бо коли я лихий, то сповідатися Тобі — це не що інше, як бути невдоволеним собою; а коли я праведний, то це не що інше, як не приписувати цього собі: бо Ти благословляєш праведника, Господи, але спершу Ти виправдуєш його, коли він ще нечестивий. Тож моя сповідь, Боже мій, перед лицем Твоїм звершується мовчки — і не мовчки. Бо звуком вона мовчить, а почуттям голосно кличе. Адже і людям я не кажу нічого доброго, чого Ти перше не почув від мене; і Ти не чуєш від мене нічого такого, чого Ти перше не сказав мені.

Розділ III

Що ж мені до людей, щоб вони слухали мої сповіді, — ніби вони могли б зцілити всі мої недуги, — до цього роду, цікавого пізнавати чуже життя і лінивого виправляти власне? Чому вони хочуть почути від мене, який я, коли не хочуть почути від Тебе, які вони самі? І звідки їм знати, чуючи від мене про мене самого, чи я кажу правду, коли хто з людей знає, що в чоловіку, окрім духа чоловічого, що в ньому? А коли вони почують від Тебе про самих себе, то не зможуть сказати: «Господь говорить неправду». Бо що таке почути від Тебе про себе, як не пізнати себе? І хто, пізнавши, скаже: «Це неправда», — хіба що сам бреше? Але оскільки любов всьому йме віри (тобто серед тих, кого вона, з’єднуючи із собою, робить одним), то і я, Господи, буду так сповідатися Тобі, щоб чули люди, яким я не можу довести, чи правдиво я сповідаюся; проте вірять мені ті, чиї вуха відкриває для мене любов.

Але Ти, мій найглибший Лікарю, поясни мені, який плід я можу зібрати, роблячи це. Бо сповіді про мої минулі гріхи, які Ти простив і покрив, щоб ущасливити мене в Тобі, змінивши мою душу вірою і Твоїм Таїнством, — коли їх читають і слухають, — пробуджують серце, щоб воно не заснуло у відчаї й не сказало: «Не можу», а пробудилося в любові до Твого милосердя і в солодкості Твоєї благодаті, якою кожен немічний стає сильним, коли через неї усвідомлює власну неміч. І добрим людям радісно чути про минуле зло тих, хто тепер від нього звільнився, — не тому, що це зло, а тому, що воно було, а тепер його немає. Тож з яким плодом, Господи Боже мій, Якому щодня сповідається моє сумління, покладаючись більше на надію Твого милосердя, ніж на власну невинність, — з яким плодом, питаю, я цією книгою сповідаюся і людям перед Тобою, який я тепер, а не який я був? Бо той інший плід я вже побачив і про нього сказав. Але який я тепер, саме тоді, коли пишу ці сповіді, хочуть знати багато хто — і ті, що знали мене, і ті, що не знали, і ті, що чули щось від мене чи про мене; та їхнє вухо не при моєму серці, де я є, хоч би який я був. Вони ж хочуть почути, як я сповідаюся в тому, який я всередині, куди не сягне ні їхнє око, ні вухо, ні розум; хочуть, готові повірити, — але чи пізнають? Бо любов, якою вони добрі, каже їм, що в сповідях своїх я не брешу; і саме вона в них вірить мені.

Розділ IV

Але задля якого плоду хочуть вони це почути? Чи бажають вони радіти разом зі мною, коли почують, як близько я, з Твоєї ласки, підходжу до Тебе? І молитися за мене, коли почують, як сильно мене стримує мій власний тягар? Таким я й відкрию себе. Бо не малий це плід, Господи Боже мій, коли багато хто дякує Тобі за нас і багато хто благає Тебе за нас. Нехай братня душа любить у мені те, що, як Ти навчаєш, слід любити, і нехай оплакує в мені те, що, як Ти навчаєш, слід оплакувати. Нехай це буде душа братня, а не чужа, — не душа чужих синів, котрих уста про марне говорять, а котрих правиця є правиця брехнї, — а та братня душа, яка, схвалюючи мене, радіє за мене, а не схвалюючи, сумує за мною; бо чи схвалює, чи не схвалює, вона любить мене. Таким я й відкрию себе: нехай вони полегшено зітхнуть над моїм добром і зітхнуть із жалем над моїм злом. Моє добро — це Твої постанови і Твої дари; моє зло — це мої провини і Твої суди. Нехай над одним вони зітхнуть полегшено, над другим — із жалем; і нехай гімни та плач підносяться перед Твоє лице з сердець моїх братів, Твоїх кадильниць. А Ти, Господи, вподобавши пахощі Твого святого храму, помилуй мене по великому милосердю Твому, заради Твого імені; і, ніяк не покидаючи розпочатого Тобою, доверши мою недосконалість.

Ось плід моїх сповідей про те, який я є, а не який я був: сповідатися в цьому не лише перед Тобою, у потаємній радості з трепетом і в потаємній скорботі з надією, а й у вуха віруючих синів людських, співучасників моєї радості і товаришів моєї смертності, моїх співгромадян і супутників-прочан, — тих, що пішли попереду, що йтимуть слідом, і тих, що йдуть зі мною в дорозі. Це Твої слуги, мої брати, яких Ти хочеш мати Своїми синами; мої пани, яким Ти велиш мені служити, якщо я хочу жити з Тобою і від Тебе. Та мало було б того, якби Твоє Слово лише наказувало словами, а не йшло попереду ділом. Тож я чиню це ділом і словом, чиню це під Твоїми крилами — і в надто великій небезпеці був би, якби душа моя не була підкорена Тобі під Твоїми крилами, а неміч моя не була відома Тобі. Я малий, але мій Отець живе повік, і мій Охоронець достатній для мене. Бо Він — Той самий, Хто породив мене і захищає мене; і Ти Сам — усе моє добро; Ти, Всемогутній, Який зі мною, ще перш ніж я з Тобою. Тож тим, кому Ти велиш мені служити, я відкрию не те, яким я був, а те, який я тепер і який я ще є. Але й сам себе не суджу. Ось так я й хотів би, щоб мене слухали.

Розділ V

Бо Ти, Господи, судиш мене: адже хоч ніхто з людей не знає, що в чоловіку, окрім духа чоловічого, що в ньому, проте є в людині щось, чого не знає навіть сам дух людини, що в ній. А Ти, Господи, знаєш у ній усе, бо Ти її створив. Я ж, хоч перед Тобою й зневажаю себе і вважаю себе землею й порохом, усе-таки знаю щось про Тебе, чого не знаю про себе. І справді, бачимо ми тепер через дзеркало, в загадцї, а ще не лицем до лиця. Тож доки я мандрую далеко від Тебе, я присутніший сам собі, ніж Тобі; і все ж я знаю про Тебе, що Ти ніяк не підвладний стражданню; а про себе не знаю, яким спокусам можу опиратися, а яким ні. І є надія, бо Ти вірний і не допустиш, щоб ми були спокушені понад наші сили, а разом зі спокусою даси й вихід, щоб ми змогли витерпіти. Тож я визнаю, що знаю про себе, визнаю й те, чого про себе не знаю. Бо те, що я про себе знаю, знаю тому, що Ти осяваєш мене; а того, чого про себе не знаю, не знатиму доти, доки моя темрява не стане, мов полудень, перед Твоїм лицем.

Розділ VI

Не з сумнівом, а з певною свідомістю люблю я Тебе, Господи. Ти вразив моє серце Своїм словом — і я полюбив Тебе. Ба й небо, і земля, і все, що в них, — ось вони звідусіль кажуть мені любити Тебе; і не перестають казати це всім, щоб бути їм без оправдання. Та глибше Ти помилуєш, кого помилуєш, і змилосердишся, над ким змилосердився: інакше небо й земля звіщають Твою хвалу глухим вухам. Але що я люблю, коли люблю Тебе? Не красу тіл, не принадну гармонію часу, не сяйво світла, таке миле нашим очам, не солодкі мелодії різноманітних пісень, не запашні пахощі квітів, мастей і прянощів, не манну й мед, не тілесні члени, приємні для обіймів плоті. Нічого з цього я не люблю, коли люблю мого Бога; і все ж люблю якесь світло, і якусь мелодію, і якийсь запах, і якусь їжу, і якісь обійми, коли люблю мого Бога, — світло, мелодію, запах, їжу, обійми мого внутрішнього чоловіка: там, де сяє моїй душі те, чого не вміщує простір, і звучить те, чого не забирає час, і пахне те, чого не розвіює подих, і смакує те, чого не зменшує їда, і пригортається те, чого не розлучає пересит. Ось що я люблю, коли люблю мого Бога.

А що ж це таке? Я спитав землю, і вона відповіла мені: «Я не Він»; і все, що на ній, визнало те саме. Я спитав море, і безодні, і живих плазунів, і вони відповіли: «Ми не твій Бог, шукай вище за нас». Я спитав повітря, що віє, і все повітря з його мешканцями відповіло: «Анаксимен помилявся, я не Бог». Я спитав небеса, сонце, місяць, зорі: «І ми не той Бог, Якого ти шукаєш», — кажуть вони. І я сказав усьому, що оточує двері моєї плоті: «Ви сказали мені про мого Бога, що ви не Він; скажіть же мені щось про Нього». І вони закричали гучним голосом: «Він створив нас». Моїм питанням до них була моя увага до них, а їхньою відповіддю — їхня краса. І я звернувся до себе самого і сказав собі: «Хто ти?» І відповів: «Людина». І ось у мені постають переді мною душа і тіло: одне зовні, друге всередині. Через котре з них мені шукати мого Бога? Я вже шукав Його тілом від землі до неба, куди тільки міг послати гінців — промені моїх очей. Але краще те, що всередині, бо саме йому, як володарю й судді, всі тілесні гінці доносили відповіді неба й землі та всього, що в них, які казали: «Ми не Бог, але Він створив нас». Це пізнав мій внутрішній чоловік через служіння зовнішнього: я, внутрішній, пізнав це; я, розум, — через чуття мого тіла. Я спитав усю будову світу про мого Бога, і вона відповіла мені: «Я не Він, але Він створив мене».

Хіба ж ця тілесна подоба не явна всім, чиї чуття здорові? Чому ж тоді вона не каже всім одного й того самого? Тварини, малі й великі, бачать її, але не можуть запитати: бо над їхніми чуттями не поставлено розуму, який судив би про те, що вони доносять. А люди можуть запитати, і так невидиме Боже думаннєм про твори робить ся видиме; але, полюбивши ці твори, вони підкоряються їм, а підкорені не можуть судити. І створіння не відповідають тим, хто питає, якщо ті не здатні судити; і не змінюють свого голосу (тобто свого вигляду), коли один лише бачить, а інший, бачачи, питає, — так, щоб одному являтися одним, а другому іншим; ні, являючись обом однаково, одному вони німі, а до другого промовляють; ба радше промовляють до всіх, але розуміють лише ті, хто порівнює їхній голос, прийнятий ззовні, з істиною всередині. Бо істина каже мені: «Ні небо, ні земля, ні жодне інше тіло не є твій Бог». Це каже сама їхня природа тому, хто бачить їх: «Вони — маса; а маса в частині своїй менша, ніж у цілому». Тепер до тебе мовлю, душе моя: ти — краща моя частина, бо ти оживляєш масу мого тіла, даючи їй життя, чого жодне тіло не може дати тілу; а твій Бог і для тебе — Життя твого життя.

Розділ VII

Що ж тоді я люблю, коли люблю мого Бога? Хто Він, Той, Хто вище вершини моєї душі? Самою душею моєю зійду до Нього. Я перейду за ту силу, якою я з’єднаний зі своїм тілом і наповнюю життям усю його будову. Не цією силою я знайду мого Бога; бо тоді знайшли б Його й кінь та мул, що розуму не мають, — адже це та сама сила, якою живуть і їхні тіла. Але є інша сила: не лише та, якою я оживляю, а й та, якою я наділяю чуттям мою плоть, що її утворив для мене Господь, — наказавши окові не чути, а вуху не бачити, але окові — щоб я ним бачив, а вуху — щоб я ним чув; і кожному з інших чуттів — його власне місце й служіння; і ці різні дії я, єдиний розум, чиню через них. Я перейду і за цю мою силу; бо й вона є в коня й мула, адже й вони сприймають через тіло.

Розділ VIII

Отже, я перейду і за цю силу моєї природи, підносячись щаблями до Того, Хто створив мене. І приходжу я на поля й до просторих палат моєї пам’яті, де скарби незліченних образів, занесених туди від усіляких речей, сприйнятих чуттями. Там зберігається й усе, що ми, крім того, думаємо, збільшуючи чи зменшуючи або в інший спосіб змінюючи те, чого торкнулося чуття; і все інше, що було туди віддане й відкладене, чого ще не поглинуло й не поховало забуття. Коли я входжу туди, то велю вивести те, чого хочу, і одне з’являється одразу; іншого доводиться шукати довше, і його ніби видобувають із якогось глибшого сховку; а інше висипає юрбами, і поки шукаєш і вимагаєш чогось одного, вони вискакують наперед, ніби кажучи: «Може, це я?» Їх я відганяю рукою серця від лиця моєї пам’яті, доки те, чого я хочу, не відкриється і не з’явиться перед очима зі свого потаємного місця. А інше приходить легко, у непорушному порядку, як його кличуть: передні поступаються місцем наступним і, поступившись, ховаються з очей, готові з’явитися знову, коли я захочу. Усе це відбувається, коли я розповідаю щось напам’ять.

Там усе зберігається окремо й за родами, і кожне ввійшло своїм шляхом: світло, всі барви й форми тіл — через очі; через вуха — всілякі звуки; всі запахи — шляхом ніздрів; усі смаки — через уста; а відчуттям усього тіла — що тверде чи м’яке, гаряче чи холодне, гладке чи шорстке, важке чи легке, чи то зовні, чи всередині тіла. Усе це приймає та велика пристань пам’яті у своїх незліченних таємних і невимовних закутках, щоб у разі потреби знову знайти й вивести; і кожне входить своєю брамою і там відкладається. Проте входять туди не самі речі: лише образи сприйнятих речей стоять там напоготові для думки, яка їх пригадує. А як ці образи утворюються, хто скаже, хоч і ясно видно, яким чуттям кожен із них був занесений і збережений? Бо навіть перебуваючи в темряві й тиші, я можу, якщо захочу, викликати в пам’яті барви, розрізнити біле й чорне та які завгодно інші; і звуки не вриваються й не тривожать образу, отриманого очима, який я розглядаю, хоч і вони там є, лежать, дрімаючи, ніби відкладені окремо. Бо й їх я кличу — і вони відразу з’являються. І хоч язик мій нерухомий і горло мовчить, я можу співати скільки завгодно; і образи барв, які так само там є, не втручаються й не перебивають, коли я кличу інший запас, що вплинув через вуха. Так само й інше, що його внесли й нагромадили інші чуття, я пригадую, як захочу. Ба я розрізняю пахощі лілій від фіалок, нічого не нюхаючи; і віддаю перевагу медові перед солодким вином, гладкому перед шорстким, не куштуючи й не торкаючись у ту мить, а лише пригадуючи.

Усе це я чиню всередині, у тій величезній палаті моєї пам’яті. Бо там присутні зі мною небо, земля, море і все, що я міг у них помислити, крім того, що я забув. Там я зустрічаюся й сам із собою і пригадую себе: що, коли й де я зробив і що я тоді відчував. Там усе, що я пам’ятаю, — чи то з власного досвіду, чи то повіривши іншим. З того самого запасу я сам постійно поєдную з минулим усе нові й нові подоби речей, які я пізнав на досвіді або, виходячи з досвіду, прийняв на віру; і звідти знову виводжу майбутні дії, події й надії, і все це знову обмірковую, ніби воно теперішнє. «Я зроблю те чи те», — кажу я собі в тому великому сховку мого розуму, повному образів стількох і таких великих речей, — «і з цього вийде те чи те». «О, якби сталося те чи те!» «Боже, відверни те чи те!» Так я кажу собі; і коли кажу, образи всього, про що кажу, є при мені з тієї самої скарбниці пам’яті; і я не міг би нічого з цього й сказати, якби бракувало образів.

Велика ця сила пам’яті, надзвичайно велика, Боже мій, — широка й безмежна палата! Хто дістав до її дна? А проте це сила моя, і вона належить моїй природі, і сам я не охоплюю всього, що я є. Отже, розум затісний, щоб умістити самого себе. Де ж тоді те з нього, чого він сам не вміщує? Чи воно поза ним, а не в ньому? Як же тоді він не охоплює самого себе? Велике здивування опановує мене, подив охоплює мене від цього. А люди йдуть дивуватися висоті гір, могутнім хвилям моря, широким течіям рік, простору океану та колообігу зірок, а самих себе минають; і не дивуються, що, коли я говорив про все це, я не бачив цього очима, а проте не міг би про це говорити, якби тоді не бачив усередині, у своїй пам’яті, гір, хвиль, рік і зірок, які я бачив, і океану, про який я вірю, що він є, — і з такими самими величезними просторами між ними, наче бачив їх назовні. Та я не втягнув їх у себе, дивлячись на них, коли споглядав їх очима; і не самі вони при мені, а лише їхні образи. І я знаю, яким чуттям тіла кожне з них було відбите в мені.

Розділ IX

Але не тільки це зберігає неосяжна місткість моєї пам’яті. Тут і все, чого я навчився з вільних наук і ще не забув, — відсунуте ніби в якесь глибше місце, яке, проте, не є місцем; і це не їхні образи, а самі речі. Бо що таке словесність, що таке мистецтво суперечки, скільки є родів питань, — усе, що я з цього знаю, існує в моїй пам’яті так, що я не взяв образу, залишивши саму річ; і воно не прозвучало й не минуло, як голос, що закарбувався у вусі тим відбитком, завдяки якому його можна пригадати, ніби він звучить, коли він уже не звучить; чи як запах, що, минаючи й розвіюючись у повітрі, торкається нюху і через це передає пам’яті свій образ, який ми, пригадуючи, відновлюємо; чи як їжа, яка в череві вже не має смаку, а в пам’яті ніби ще смакує; чи як будь-яка річ, яку тіло сприймає дотиком і яку пам’ять і далі уявляє, коли її від нас віддалено. Бо ті речі не переходять до пам’яті, а лише їхні образи з дивовижною швидкістю вловлюються і складаються ніби в чудові скриньки, а звідти чудовим чином, актом пригадування, виводяться.

Розділ X

Але коли я чую, що є три роди питань: «Чи існує річ? Що вона таке? Яка вона?», — то я, звісно, зберігаю образи звуків, з яких складені ці слова, і знаю, що ці звуки з шумом пройшли крізь повітря і тепер їх немає. Але самих речей, які позначаються цими звуками, я ніколи не досягав жодним чуттям мого тіла і ніде не бачив їх, окрім як у своєму розумі; проте в пам’яті я поклав не їхні образи, а їх самих. Як же вони ввійшли в мене — хай скажуть, якщо можуть; бо я обійшов усі входи моєї плоті, та не можу знайти, котрим вони ввійшли. Бо очі кажуть: «Якщо вони були барвисті, то ми про них донесли». Вуха кажуть: «Якщо вони звучать, то ми про них повідомили». Ніздрі кажуть: «Якщо вони пахнуть, то пройшли через нас». Смак каже: «Якщо вони не мають смаку, то й не питай мене». Дотик каже: «Якщо воно не має тіла, то я його не торкався; а якщо не торкався, то й не повідомляв про нього». Звідки ж і як увійшли ці речі в мою пам’ять? Не знаю як. Бо коли я їх вивчав, я не повірив чужому розумові, а впізнав їх у своєму; і, визнавши їх за правдиві, доручив їх йому, ніби відклавши їх туди, звідки міг би виводити, коли захочу. Отже, у моєму серці вони були ще до того, як я їх вивчив, але в пам’яті їх не було. Де ж тоді? Чи чому, коли їх промовили, я визнав їх і сказав: «Так, це правда», — хіба що вони вже були в пам’яті, але так далеко відсунуті й поховані ніби в найглибших закутках, що, якби хтось інший не видобув їх своїм підказуванням, я, може, й не зміг би їх помислити?

Розділ XI

Отже, ми бачимо, що вивчати те, чого образів ми не вбираємо через чуття, а сприймаємо всередині самими по собі, без образів, такими, якими вони є, — це не що інше, як думкою збирати, а уважністю впорядковувати те, що пам’ять і раніше містила, але розкидано й безладно, щоб воно лягло немовби під рукою в тій самій пам’яті, де доти лежало невідоме, розпорошене й занедбане, і тепер легко спадало на думку, яка вже з ним освоїлася. І скільки такого носить моя пам’ять, що вже було віднайдене і, як я казав, покладене немовби під рукою, — того, про що кажуть, ніби ми це вивчили й пізнали! Але варто мені на якийсь короткий час перестати це пригадувати, як воно знову так занурюється й немовби відпливає в глибші закутки, що його знову, як щось нове, доводиться звідти видобувати думкою, бо іншого пристановища воно не має: його треба знову звести докупи, щоб пізнати, тобто немовби зібрати з розпорошення. Звідси й походить слово «мислити» (cogitare). Бо cogo (збираю) і cogito (збираю знову, обмірковую) співвідносяться між собою так само, як ago й agito, facio й factito. Проте розум привласнив це слово собі, так що мисленням у властивому сенсі називають не те, що «збирається» будь-де, а те, що «збирається», тобто зводиться докупи, саме в розумі.

Розділ XII

Пам’ять містить також незліченні співвідношення й закони чисел і вимірів, жодне з яких не закарбоване в ній тілесним чуттям, бо вони не мають ні кольору, ні звуку, ні смаку, ні запаху, ні дотику. Я чув звучання слів, якими їх позначають, коли про них міркують, але звуки — одне, а речі — інше. Бо звуки по-грецьки одні, а по-латині інші, самі ж речі — ні грецькі, ні латинські, ні будь-якої іншої мови. Я бачив лінії, проведені архітекторами, найтонші, мов павутинна нитка; але ті лінії — інші, вони не є образами тих, які показало мені тілесне око: їх знає кожен, хто без жодного уявлення про тіло розпізнає їх у самому собі. Я сприймав також усіма чуттями свого тіла й числа речей, які ми лічимо; але ті числа, якими ми лічимо, — інші, вони не є образами цих, і тому вони справді існують. Хто їх не бачить, нехай сміється з мене за такі слова, а я пожалію його, поки він із мене сміятиметься.

Розділ XIII

Усе це я пам’ятаю, і пам’ятаю, як цього навчився. Я чув також і пам’ятаю чимало найхибніших заперечень проти цього; і хоч вони хибні, проте не хибне те, що я їх пам’ятаю; і пам’ятаю також, що розрізняв між тими істинами й цими хибами, які їм протиставляли. І я усвідомлюю, що теперішнє розрізнення цих речей — одне, а спогад про те, що я часто розрізняв їх, коли часто про них думав, — інше. Отже, я і пам’ятаю, що часто це розумів, і те, що нині розрізняю й розумію, складаю в пам’ять, щоб згодом пам’ятати, що розумів це тепер. Тож я пам’ятаю й те, що пам’ятав; і коли згодом пригадаю, що тепер зміг це пригадати, то пригадаю це силою пам’яті.

Розділ XIV

Та сама пам’ять містить і почуття мого розуму — не так, як їх містить сам розум, коли їх переживає, а зовсім інакше, відповідно до власної сили. Бо, не радіючи, я пригадую, що колись радів, і без смутку згадую свій минулий смуток. Те, що колись боявся, я переглядаю без страху, і без бажання пригадую колишнє бажання. А часом, навпаки, з радістю згадую свій минулий смуток, а зі смутком — радість. Щодо тіла це не дивно: бо розум — одне, а тіло — інше. Тож якщо я з радістю пригадую якийсь минулий тілесний біль, це не так дивно. Але ж сама пам’ять — це розум (бо, доручаючи комусь щось запам’ятати, ми кажемо: «Гляди ж, тримай це в розумі»; а коли забуваємо, кажемо: «Мені це не прийшло на розум» або «Це вилетіло мені з розуму», називаючи саму пам’ять розумом); а коли так, то як же виходить, що, коли я з радістю згадую свій минулий смуток, розум має радість, а пам’ять — смуток; розум радіє з радості, що є в ньому, а пам’ять не сумує від смутку, що є в ній? Може, пам’ять не належить до розуму? Хто таке скаже? Отже, пам’ять — це немовби шлунок розуму, а радість і смуток — наче солодка й гірка їжа: доручені пам’яті, вони немовби переходять у шлунок, де можуть зберігатися, але смаку вже не мають. Смішно вважати це подібним; а проте воно й не зовсім неподібне.

Та ось, саме з пам’яті я виношу те, що кажу, коли кажу, що є чотири збурення розуму — бажання, радість, страх і смуток; і все, що я можу про них міркувати, поділяючи кожне на підвиди й даючи йому визначення, — усе, що сказати, я знаходжу в пам’яті й звідти виношу; проте жодне з цих збурень мене не хвилює, коли я, пригадуючи, пам’ятаю їх; ба більше, ще до того, як я їх пригадав і витяг, вони були там, — тому й могли звідти бути видобуті спогадом. Можливо, отже, як їжа, коли тварина жує жуйку, повертається зі шлунка, так і це видобувається спогадом із пам’яті. Чому ж тоді той, хто міркує, пригадуючи так, не відчуває в устах своєї задуми ні солодкості радості, ні гіркоти смутку? Чи, може, саме в цьому порівняння й неподібне, бо не в усьому воно подібне? Бо хто б охоче про це говорив, якби щоразу, як ми називаємо смуток чи страх, мусили б сумувати чи боятися? А проте ми не могли б про них говорити, якби не знаходили в пам’яті не лише звуків імен, згідно з образами, закарбованими тілесними чуттями, а й понять про самі речі, яких ми не отримали жодним тілесним шляхом, але які розум, пізнавши на досвіді власних пристрастей, доручив пам’яті, або ж пам’ять сама зберегла їх, хоч їй їх і не доручали.

Розділ XV

Але через образи чи ні — хто легко скаже? Ось я називаю камінь, називаю сонце, коли самих речей немає перед моїми чуттями, а їхні образи є в моїй пам’яті. Називаю тілесний біль — а його при мені немає, коли ніщо не болить; проте якби його образу не було в моїй пам’яті, я не знав би, що про нього сказати, і в розмові не відрізнив би болю від насолоди. Називаю тілесне здоров’я; коли я здоровий тілом, сама ця річ при мені; проте якби й її образу не було в моїй пам’яті, я ніяк не міг би пригадати, що означає звучання цього імені. І хворі, почувши слово «здоров’я», не впізнали б, про що мова, якби той самий образ не зберігався силою пам’яті, хоч самої речі в тілі й немає. Називаю числа, якими ми лічимо, — і в моїй пам’яті присутні не їхні образи, а вони самі. Називаю образ сонця — і цей образ присутній у моїй пам’яті. Бо я пригадую не образ його образу, а сам образ присутній переді мною, коли я його згадую. Називаю пам’ять — і впізнаю, що називаю. А де ж я її впізнаю, як не в самій пам’яті? Чи й вона присутня сама собі через свій образ, а не сама собою?

Розділ XVI

А що ж, коли я називаю забуття й водночас упізнаю, що називаю? Звідки б я його впізнав, якби не пам’ятав? Я кажу не про звучання імені, а про саму річ, яку воно означає; якби я її забув, то не міг би впізнати, що означає цей звук. Отже, коли я пам’ятаю пам’ять, сама пам’ять присутня сама собі через саму себе; а коли пам’ятаю забуття, присутні і пам’ять, і забуття: пам’ять, якою я пам’ятаю, і забуття, яке я пам’ятаю. Але що таке забуття, як не відсутність пам’яті? Як же воно присутнє так, що я його пам’ятаю, коли, бувши присутнім, воно не дає мені пам’ятати? Та якщо те, що пам’ятаємо, ми тримаємо в пам’яті, а забуття, якби ми його не пам’ятали, ми ніколи не змогли б, почувши це ім’я, впізнати як річ, яку воно означає, — то забуття зберігається пам’яттю. Отже, воно присутнє, щоб ми його не забули, — і коли воно присутнє, ми забуваємо. Звідси слід розуміти, що забуття, коли ми його пам’ятаємо, присутнє в пам’яті не саме собою, а своїм образом: бо якби воно було присутнє саме собою, то змушувало б нас не пам’ятати, а забувати. Хто ж це дослідить? Хто збагне, як це є?

Господи, я справді трудюся над цим, і трудюся над самим собою: я став для себе важкою землею, що вимагає надміру поту чола. Бо ми тепер не досліджуємо небесних просторів, не вимірюємо відстаней між зорями, не шукаємо, на чому тримається рівновага землі. Це я сам пам’ятаю, я — розум. Не дивно, якщо далеко від мене те, чим я не є. Але що ближче до мене, ніж я сам? І ось сила моєї власної пам’яті для мене незбагненна, хоч без неї я не можу навіть назвати самого себе. Бо що мені сказати, коли для мене ясно, що я пам’ятаю забуття? Чи сказати, що в моїй пам’яті немає того, що я пам’ятаю? Чи сказати, що забуття для того й є в моїй пам’яті, щоб я не забував? І те, і те вкрай безглузде. Який же третій шлях? Як я можу сказати, що в моїй пам’яті зберігається образ забуття, а не саме забуття, коли я його пам’ятаю? Як я міг би сказати й це, коли, щоб образ будь-якої речі закарбувався в пам’яті, спершу неодмінно має бути присутня сама річ, від якої цей образ міг би закарбуватися? Бо так я пам’ятаю Карфаген, так — усі місця, де бував, так — обличчя людей, яких бачив, і те, про що звістили інші чуття; так — здоров’я чи хворобу тіла. Бо коли ці речі були присутні, моя пам’ять узяла від них образи, які залишалися при мені, щоб я міг їх оглядати й відтворювати в розумі, коли згадував ці речі за їхньої відсутності. Отже, якщо це забуття зберігається в пам’яті через свій образ, а не саме собою, то, очевидно, колись було присутнє воно саме, щоб можна було взяти його образ. Але коли воно було присутнє, як же воно записало свій образ у пам’яті, коли забуття своєю присутністю стирає навіть те, що знаходить уже занотованим? І все ж, хоч би яким чином — нехай цей спосіб незбагненний і невимовний, — я певен, що пам’ятаю й саме забуття, яким стирається те, що ми пам’ятаємо.

Розділ XVII

Велика сила пам’яті, щось грізне, Боже мій, — глибока й безмежна багатоманітність; і це — розум, і це — я сам. Що ж я таке, Боже мій? Якої я природи? Життя різноманітне й багатолике, і вкрай неосяжне. Ось на рівнинах, у печерах і незліченних сховищах моєї пам’яті, незліченно наповнених незліченними родами речей — чи то через образи, як усі тіла, чи через саму присутність, як науки, чи через певні поняття або відбитки, як почуття розуму, які пам’ять зберігає навіть тоді, коли розум їх не відчуває, хоча все, що є в пам’яті, є й у розумі, — по всьому цьому я пробігаю, літаю, занурююся то сюди, то туди, скільки можу, і немає кінця. Така велика сила пам’яті, така велика сила життя навіть у смертному житті людини! Що ж мені робити, о Ти, моє справжнє Життя, Боже мій? Я вийду й за межі цієї своєї сили, що зветься пам’яттю, — так, вийду за неї, щоб наблизитися до Тебе, о солодке Світло. Що Ти кажеш мені? Ось я підіймаюся через свій розум до Тебе, Який перебуваєш наді мною. Так, я вийду й за межі цієї своєї сили, що зветься пам’яттю, прагнучи досягти Тебе там, звідки Тебе можна досягти, і пригорнутися до Тебе там, звідки до Тебе можна пригорнутися. Адже й звірі та птахи мають пам’ять, інакше вони не поверталися б до своїх лігв і гнізд і не робили б багато іншого, до чого звикли; та й ні до чого не могли б звикнути, якби не пам’ять. Тож я вийду й за межі пам’яті, щоб досягти Того, Хто відокремив мене від четвероногих і вчинив мудрішим за птаство піднебесне. Я вийду й за межі пам’яті — але де ж я знайду Тебе, Ти справді добра й певна Солодкосте? Де ж я знайду Тебе? Якщо знайду Тебе поза своєю пам’яттю, то не пам’ятаю Тебе. А як я знайду Тебе, якщо Тебе не пам’ятаю?

Розділ XVIII

Адже жінка, що загубила драхму й шукала її зі світильником, ніколи б її не знайшла, якби не пам’ятала про неї. Бо коли драхму знайдено, звідки б вона знала, чи це та сама, якби її не пам’ятала? Я пам’ятаю, що шукав і знаходив багато речей; і знаю з цього ось що: коли я шукав якусь із них і мене питали: «Чи не це?», «Чи не те?», я доти казав «Ні», доки мені не подавали того, що я шукав. Якби я його (хоч би що то було) не пам’ятав, то, навіть якби мені його подали, я не знайшов би, бо не зміг би впізнати. І так буває завжди, коли ми шукаємо й знаходимо щось загублене. Однак коли щось випадково зникає з очей, але не з пам’яті (як будь-яке видиме тіло), його образ усе ж зберігається всередині, і ми шукаємо його, доки воно знову не постане перед очима; а коли знаходимо, то впізнаємо за образом, що всередині; і ми не кажемо, що знайшли загублене, якщо не впізнаємо його, і не можемо впізнати, якщо не пам’ятаємо. Але це було загублене для очей, а в пам’яті збереглося.

Розділ XIX

А що, коли сама пам’ять щось губить, як буває, коли ми забуваємо й шукаємо, щоб пригадати? Де ж, зрештою, ми шукаємо, як не в самій пам’яті? І там, якщо нам випадково трапляється одне замість іншого, ми відкидаємо його, доки не натрапимо на те, що шукаємо; а натрапивши, кажемо: «Ось воно!» — чого не казали б, якби не впізнали, і не впізнали б, якби не пам’ятали. Отже, ми, безперечно, це забули. Чи, може, воно не цілком вислизнуло від нас, і за тією частиною, яку ми втримали, шукали загублену частину, бо пам’ять відчувала, що не охоплює разом усього, що звикла охоплювати, і, немовби скалічена втратою давньої звички, вимагала повернути те, чого їй бракувало? Наприклад, якщо ми бачимо когось знайомого чи думаємо про нього і, забувши його ім’я, намагаємося його пригадати, то все інше, що спадає на думку, з ним не в’яжеться, бо його не звикли думати разом із цією людиною, — і тому воно відкидається, доки не з’явиться те, на чому знання спокійно спочине, як на звичному для себе предметі. А звідки воно з’являється, як не з самої пам’яті? Бо навіть коли ми впізнаємо його, почувши нагадування від іншого, воно приходить звідти ж. Адже ми не віримо в нього як у щось нове, а, пригадавши, погоджуємося, що назване правильне. Якби ж воно цілком стерлося з розуму, ми не пригадали б його навіть після нагадування. Бо ми ще не зовсім забули те, про що пам’ятаємо, що ми його забули. А те, що ми забули цілком, ми, загубивши, не можемо навіть шукати.

Розділ XX

Як же тоді я шукаю Тебе, Господи? Бо коли я шукаю Тебе, Боже мій, я шукаю блаженного життя. Я шукатиму Тебе, щоб жила душа моя. Бо моє тіло живе душею, а моя душа — Тобою. Як же я шукаю блаженного життя, коли не маю його, доки не зможу сказати — там, де слід це сказати: «Досить»? Як я його шукаю? Через спогад, ніби я його забув, пам’ятаючи, що забув? Чи прагнучи пізнати його як щось незнане — або ніколи його не знавши, або так його забувши, що й не пам’ятаю, що забув? Хіба блаженне життя — не те, чого хочуть усі, і немає нікого, хто зовсім би його не хотів? Де ж вони його пізнали, що так його хочуть? Де бачили, що так його люблять? Справді, ми його маємо, а як — не знаю. Є, щоправда, й інший спосіб: коли хтось його має — і тоді він блаженний; а є й такі, що блаженні в надії. Ці мають його нижчим способом, ніж ті, хто має його насправді; проте їм краще, ніж тим, хто не блаженний ні насправді, ні в надії. Та навіть і ці, якби якось його не мали, не хотіли б так бути блаженними; а що вони цього хочуть — цілком певно. Отже, вони якось його пізнали, не знаю як, і тому мають його через якесь знання, не знаю яке; і я вагаюся, чи воно в пам’яті. Якщо так, то колись ми були блаженні — чи кожен окремо, чи в тій людині, що першою згрішила, в якій ми всі й померли і від якої всі ми народжуємося в нещасті, — цього я тепер не досліджую; питаю лише, чи є блаженне життя в пам’яті? Бо ми не любили б його, якби не знали. Ми чуємо це ім’я і всі визнаємо, що прагнемо самої речі; адже нас тішить не саме звучання. Бо коли грек чує це слово латиною, воно його не тішить, бо він не знає, що сказано; а нас, латинян, тішить — як тішило б і його, якби він почув це по-грецьки; бо сама річ, якої так палко прагнуть греки, латиняни й люди всіх інших мов, — ні грецька, ні латинська. Отже, вона відома всім: бо якби можна було спитати всіх разом, чи хочуть вони бути блаженними, вони без вагання відповіли б: «Хочемо». А цього не могло б бути, якби сама річ, ім’ям якої це слово є, не зберігалася в їхній пам’яті.

Розділ XXI

Але чи так, як пам’ятає Карфаген той, хто його бачив? Ні. Бо блаженного життя не видно оком, адже воно не тіло. Тоді так, як ми пам’ятаємо числа? Ні. Бо той, хто має їх у своєму знанні, вже не прагне їх досягти; а блаженне життя ми маємо в знанні — і тому любимо його, і все ж прагнемо його досягти, щоб бути блаженними. Тоді так, як ми пам’ятаємо красномовство? Ні. Бо хоч і при цьому імені дехто пригадує саму річ, ще не бувши красномовним, і багато хто прагне таким стати, — а звідси видно, що воно є в їхньому знанні, — проте вони тілесними чуттями помітили, що інші красномовні, втішилися цим і прагнуть стати такими самими (хоча вони й не тішилися б, якби не мали про це якогось внутрішнього знання, і не прагнули б стати такими, якби не тішилися); а блаженне життя в інших ми не пізнаємо жодним тілесним чуттям. Тоді так, як ми пам’ятаємо радість? Можливо; бо свою радість я пам’ятаю навіть у смутку, як і блаженне життя — у нещасті; і я ніколи тілесним чуттям не бачив, не чув, не нюхав, не куштував і не торкався своєї радості, але пізнав її на досвіді в своєму розумі, коли радів; і знання про неї вкоренилося в моїй пам’яті, так що я можу пригадувати її то з огидою, то з тугою — залежно від природи того, чим, як пам’ятаю, я тішився. Бо навіть у мерзотних речах я поринав у якусь радість, яку тепер, пригадуючи, ненавиджу й проклинаю; а іноді — у речах добрих і чесних, які пригадую з тугою, хоча їх, можливо, вже й немає; і тому зі смутком згадую колишню радість.

Де ж тоді й коли я пізнав на досвіді своє блаженне життя, щоб пам’ятати його, любити й тужити за ним? І не я один чи ще кілька людей, а всі ми хотіли б бути блаженними; а цього ми не прагнули б такою певною волею, якби не знали того якимсь певним знанням. Але як же так: якщо спитати двох людей, чи хочуть вони йти на війну, один, можливо, відповість, що хоче, а другий — що не хоче; а якщо спитати їх, чи хочуть вони бути блаженними, обидва негайно й без жодного вагання скажуть, що хочуть; і один іде на війну, а другий ні не з іншої причини, як для того, щоб бути блаженним? Чи, може, як один шукає своєї радості в одному, а інший — в іншому, так усі згодні в прагненні бути блаженними, як згодилися б (якби їх спитали), що хочуть мати радість, і саме цю радість вони називають блаженним життям? Тож хоч один здобуває цю радість одним шляхом, а інший — іншим, усі мають одну мету, якої прагнуть досягти, — радість. А що це річ, яку кожен мусить визнати пізнаною на досвіді, то вона й знаходиться в пам’яті і впізнається щоразу, як згадують ім’я блаженного життя.

Розділ XXII

Далеко, Господи, далеко від серця Твого слуги, що тут сповідається Тобі, — далеко від нього думка, ніби я блаженний від будь-якої радості, хоч би якою вона була. Бо є радість, яка не дається безбожним, а лише тим, хто любить Тебе задля Тебе Самого, — тим, чия радість — Ти Сам. І це і є блаженне життя: радіти, линучи до Тебе, Тобою і задля Тебе; ось воно, і іншого немає. А ті, хто думає, що є інше, женуться за іншою радістю, а не за справжньою. Та все ж їхня воля не відвертається від якоїсь подоби радості.

Розділ XXIII

Отже, не певно, що всі хочуть бути блаженними, бо ті, хто не хоче радіти Тобою, — а це єдине блаженне життя, — насправді не прагнуть блаженного життя. Чи, може, всі цього прагнуть, але оскільки тіло бажає проти духа, а дух — проти тіла, так що вони не можуть робити того, що хочуть, то хапаються за те, що можуть, і тим задовольняються, бо того, чого не можуть, хочуть не настільки сильно, щоб це зробило їх здатними? Бо я питаю кожного: чи волів би він радіти істиною, чи неправдою? Вони так само без вагання скажуть «істиною», як скажуть, що хочуть бути блаженними. Бо блаженне життя — це радість від істини; адже це радість Тобою, Який є Істина, Боже, світло моє, спасеннє лиця мого і Бог мій. Це блаженне життя, якого всі прагнуть; цього життя, єдино блаженного, всі прагнуть; радіти істиною всі прагнуть. Я зустрічав багатьох, хто хотів би обманювати; а таких, хто хотів би бути обманутим, — жодного. Де ж вони пізнали це блаженне життя, як не там, де пізнали й істину? Бо вони люблять і її, раз не хочуть бути обманутими. А коли люблять блаженне життя, яке є не що інше, як радість від істини, то люблять і істину; а її вони не любили б, якби в їхній пам’яті не було про неї якогось знання. Чому ж тоді вони не радіють нею? Чому не блаженні? Бо сильніше захоплені іншим, що має більшу силу зробити їх нещасними, ніж те, що вони так ледь пам’ятають, — зробити їх блаженними. Адже ще трохи світла є в людях; нехай ходять, нехай ходять, щоб темрява їх не захопила.

Але чому ж «істина породжує ненависть», і Твоя людина, проповідуючи істину, стає їм ворогом, хоча блаженне життя, яке є не що інше, як радість від істини, люблять? Хіба що істину люблять так, що ті, хто любить щось інше, хотіли б, щоб те, що вони люблять, і було істиною; і оскільки вони не хочуть бути обманутими, то не хочуть, щоб їх переконали, що вони обмануті. Тому вони ненавидять істину заради тієї речі, яку полюбили замість істини. Вони люблять істину, коли вона просвічує, і ненавидять, коли вона викриває. Бо оскільки вони не хочуть бути обманутими, а обманювати хочуть, то люблять її, коли вона виявляє їм себе, і ненавидять, коли вона виявляє їх самих. Тому вона так їм відплатить, що тих, хто не хотів бути нею викритим, вона й проти їхньої волі викриє, а сама для них не відкриється. Так, так, саме так людський розум — такий сліпий і хворий, мерзенний і потворний — хоче ховатися, але не хоче, щоб щось ховалося від нього. А відплачується йому навпаки: не він ховається від Істини, а Істина ховається від нього. І все ж, навіть такий нещасний, він волів би радіти істинним, ніж хибним. Отже, блаженним він буде тоді, коли, ніщо не розпорошуючи його, радітиме єдиною Істиною, через Яку все істинне.

Розділ XXIV

Ось який простір моєї пам’яті я обійшов, шукаючи Тебе, Господи, — і не знайшов Тебе поза нею. І нічого про Тебе не знайшов я, окрім того, що зберігав у пам’яті відтоді, як пізнав Тебе. Бо відколи я пізнав Тебе, я не забув Тебе. Де я знайшов Істину, там знайшов я й мого Бога, саму Істину, а її, відколи пізнав, я не забував. Тож відтоді, як я пізнав Тебе, Ти перебуваєш у моїй пам’яті; і там я знаходжу Тебе, коли згадую Тебе й радію Тобою. Це мої святі втіхи, які Ти дарував мені в Своєму милосерді, зглянувшись на мою убогість.

Розділ XXV

Але де ж у моїй пам’яті перебуваєш Ти, Господи, де Ти там перебуваєш? Яку оселю спорудив Ти Собі? Яке святилище збудував Собі? Ти вшанував мою пам’ять тим, що перебуваєш у ній; але в якій її частині Ти перебуваєш — ось над чим я роздумую. Бо, думаючи про Тебе, я минув ті її частини, які мають і тварини, — адже там, серед образів тілесних речей, я Тебе не знайшов; і прийшов до тих частин, яким довірив почуття своєї душі, — і там Тебе не знайшов. І ввійшов я в самий осідок мого розуму (який він має в моїй пам’яті, бо розум пам’ятає й самого себе), — та й там Тебе не було. Бо як Ти не тілесний образ і не почуття живої істоти (як-от коли ми радіємо, сумуємо, прагнемо, боїмося, згадуємо, забуваємо тощо), так Ти й не сам розум, бо Ти — Господь Бог розуму; і все це змінюється, а Ти пребуваєш незмінний понад усім — і все ж зволив оселитися в моїй пам’яті, відколи я пізнав Тебе. І навіщо я тепер шукаю, в якому її місці Ти живеш, ніби в ній є місця? Певен я, що в ній Ти живеш, бо пам’ятаю Тебе відтоді, як пізнав Тебе, і там знаходжу Тебе, коли згадую Тебе.

Розділ XXVI

Де ж тоді я знайшов Тебе, щоб пізнати Тебе? Бо в моїй пам’яті Тебе не було, поки я Тебе не пізнав. Де ж я знайшов Тебе, щоб пізнати, як не в Тобі, понад мною? Місця тут немає: ми відходимо й наближаємося, а місця немає. Повсюди, о Істино, Ти вислуховуєш усіх, хто радиться з Тобою, і водночас відповідаєш усім, хоч про різне вони питають Твоєї поради. Ясно Ти відповідаєш, хоч не всі ясно чують. Усі радяться з Тобою про те, чого хочуть, але не завжди чують те, чого хочуть. Найкращий Твій слуга той, хто не так прагне почути від Тебе те, чого сам хоче, як радше захотіти того, що від Тебе почує.

Розділ XXVII

Пізно я полюбив Тебе, о Красо, така давня і така нова! Пізно я полюбив Тебе! І ось Ти був усередині, а я — назовні, і там я шукав Тебе; спотворений, я кидався на ці прекрасні речі, які Ти створив. Ти був зі мною, а я не був із Тобою. Мене тримали далеко від Тебе ті речі, яких би зовсім не було, коли б вони не були в Тобі. Ти покликав, і скрикнув, і прорвав мою глухоту. Ти блиснув, засяяв — і розвіяв мою сліпоту. Ти дихнув пахощами — і я вдихнув, і тепер зітхаю за Тобою. Я скуштував — і тепер голодую та прагну. Ти доторкнувся до мене — і я запалав жагою Твого миру.

Розділ XXVIII

Коли я всім своїм єством прилину до Тебе, ніде вже не буде мені ні скорботи, ні труду, і життя моє буде справді живим, цілком сповнене Тобою. А тепер, оскільки Ти підносиш того, кого наповнюєш, а я не сповнений Тобою, — я сам собі тягар. Мої радощі, гідні сліз, змагаються з моїми радісними смутками, і на чиєму боці перемога — не знаю. Горе мені! Господи, змилуйся наді мною! Мої лихі смутки змагаються з моїми добрими радощами, і на чиєму боці перемога — не знаю. Горе мені! Господи, змилуйся наді мною! Горе мені! Ось я не приховую своїх ран: Ти — Лікар, я — недужий; Ти милосердний, я — нещасний. Хіба не суцільне випробування життя людини на землі? Хто бажає неприємностей і труднощів? Ти наказуєш їх терпіти, а не любити. Ніхто не любить того, що терпить, хоч і любить терпіти. Бо хоч він і радіє, що терпить, та волів би, щоб нічого не треба було терпіти. У злигоднях я прагну щастя, у щасті боюся злигоднів. Яке ж є середнє місце між ними, де життя людини не було б суцільним випробуванням? Горе щастю цього світу, горе раз і вдруге — від страху злигоднів і від тління радості! Горе злигодням цього світу, горе раз, і вдруге, і втретє — від жадання щастя, і тому, що самі злигодні тяжкі, і щоб не зламали вони терпіння! Хіба не суцільне випробування життя людини на землі — без жодного перепочинку?

Розділ XXIX

І вся моя надія — тільки у Твоєму безмірно великому милосерді. Дай, що велиш, і вели, що хочеш. Ти велиш нам стриманість. І хтось сказав: «Я знав, що ніхто не може бути стриманим, якщо Бог не дасть, — і вже це було мудрістю: знати, чий це дар». Справді, стриманість збирає нас і повертає до Єдиного, від Якого ми розпорошилися на безліч. Бо надто мало любить Тебе той, хто разом із Тобою любить щось, чого не любить заради Тебе. О любове, що завжди гориш і ніколи не згасаєш! О любове, Боже мій, запали мене! Ти велиш стриманість: дай, що велиш, і вели, що хочеш.

Розділ XXX

Справді, Ти велиш мені стримуватися від хотіння тіла, хотіння очей і світового честолюбства. Ти велиш стримуватися від співжиття поза шлюбом, а щодо самого шлюбу Ти порадив щось краще за те, що дозволив. І оскільки Ти дав це, так і сталося, ще раніше, ніж я став служителем Твого Таїнства. Але в моїй пам’яті (про яку я так багато говорив) досі живуть образи таких речей, які закріпила там моя лиха звичка; вони навідуються до мене — безсилі, коли я не сплю, а уві сні не лише так, щоб дати насолоду, а й щоб дістати згоду, і то аж до чогось дуже подібного до дійсності. Так, настільки сильна ця омана образу в моїй душі й у моєму тілі, що уві сні оманливі видіння схиляють до того, до чого наяву не можуть схилити справжні речі. Хіба тоді я не я, Господи, Боже мій? А проте яка велика різниця між мною і мною самим у ту мить, коли я переходжу від неспання до сну або повертаюся від сну до неспання! Де ж тоді розум, який наяву опирається таким навіюванням і лишається непохитним, навіть коли самі речі до нього підступають? Чи замикається він разом з очима? Чи присипляють його разом із тілесними чуттями? І звідки те, що часто ми й уві сні опираємося і, пам’ятаючи про свій намір та найчистіше в ньому перебуваючи, не даємо згоди на такі принади? І все ж різниця така велика, що коли стається інакше, то, прокинувшись, ми повертаємося до спокою сумління і саме з цієї різниці бачимо, що не ми це вчинили, хоч і жалкуємо, що якимось чином це сталося в нас.

Хіба ж не могутній Ти, Боже Всемогутній, щоб зцілити всі недуги моєї душі й щедрішою Твоєю благодаттю погасити навіть нечисті порухи мого сну? Ти примножиш, Господи, Свої дари в мені дедалі більше, щоб душа моя пішла за мною до Тебе, визволена з пташиного клею пожадливості; щоб вона не бунтувала проти самої себе і навіть уві сні не лише не вчиняла через чуттєві образи тих ганебних розпусних дій, аж до осквернення тіла, а й не давала на них згоди. Щоб ніщо подібне не мало над чистими почуттями навіть сплячого найменшого впливу, навіть такого, який стримала б думка, — і щоб це сталося не лише колись за життя, а й у теперішньому моєму віці, — для Всемогутнього не важко, для Тебе, Який можеш зробити набагато більше над усе, чого ми просимо або думаємо. А чим я ще є в цьому роді мого лиха, я визнав моєму доброму Господеві, радіючи з тремтінням тому, що Ти мені дав, і оплакуючи те, в чому я ще недосконалий, сподіваючись, що Ти довершиш у мені Свої милості аж до повного миру, який мій зовнішній і внутрішній чоловік матиме з Тобою, коли станеться слово: «Пожерта смерть побідою».

Розділ XXXI

Є й інше лихо дня — о, якби йому досить було самого себе! Бо їжею та питтям ми відновлюємо щоденне виснаження нашого тіла, аж поки Ти не зруйнуєш і черева, і їжі, коли вб’єш мою порожнечу дивовижною повнотою і зодягнеш це тлінне у вічне нетління. А тепер ця необхідність солодка для мене, і проти цієї солодощі я борюся, щоб не потрапити в полон; і веду щоденну війну постами, часто приборкуючи своє тіло; а мої муки вгамовує насолода. Бо голод і спрага — це свого роду муки: вони палять і вбивають, наче гарячка, якщо не прийде на поміч ліки поживи. А що вони в нас напохваті завдяки втісі Твоїх дарів, якими земля, вода й повітря служать нашій немочі, то наше лихо називають насолодою.

Цього Ти навчив мене: щоб я приймав їжу, як ліки. Але коли я переходжу від тягаря порожнечі до вдоволення ситості, у самому цьому переході на мене чатує сітка пожадливості. Бо сам перехід — це насолода, і немає іншого шляху, щоб перейти туди, куди ми мусимо перейти. І хоч причиною їжі й пиття є здоров’я, до нього пристає, мов супутниця, небезпечна насолода, яка здебільшого намагається випередити його, щоб я заради неї робив те, що, як я кажу чи хочу, роблю заради здоров’я. Та й міра в них не однакова: що досить для здоров’я, того замало для насолоди. І часто незрозуміло, чи то необхідна турбота про тіло ще просить поживи, чи то хтива оманливість ненажерливості пропонує свої послуги. Ця непевність тішить нещасну душу, і в ній вона готує собі виправдання для захисту, рада, що не видно, скільки досить для поміркованого дбання про здоров’я, щоб під покровом здоров’я приховати справу насолоди. Цим спокусам я щодня намагаюся опиратися, і кличу на поміч Твою правицю, і Тобі звіряю свої вагання, бо ще не маю в цьому твердого рішення.

Я чую голос мого Бога, Який велить: «Остерегайте ся ж, щоб часом не обтягчились ваші серця прожорством, та пянством». Пияцтво далеке від мене; Ти змилуєшся, щоб воно й не наблизилося до мене. А от ненажерливість часом підкрадається до Твого слуги; Ти змилуєшся, щоб вона віддалилася від мене. Бо ніхто не може бути стриманим, якщо Ти не даси. Багато чого Ти даєш нам, коли ми молимося; і яке б добро ми не дістали, перш ніж помолилися, від Тебе ми його дістали; і саме для того дістали раніше, щоб згодом це пізнати. П’яницею я ніколи не був, але знав п’яниць, яких Ти зробив тверезими. Отже, від Тебе було те, що ті, хто ніколи такими не був, такими не стали, — як від Тебе було й те, що ті, хто був такими, не лишилися такими назавжди; і від Тебе було те, щоб і ті, й ті знали, від Кого це. Чув я й інший Твій голос: «Не йди за своїми пожаданнями і від своєї насолоди відвернися». Так, з Твоєї ласки чув я й те слово, яке дуже полюбив: «Ні, коли їмо, не матимемо надміру, ні, коли не їмо, не матимемо нестачі», тобто одне не зробить мене багатим, а друге — нещасним. Чув я й інше: «Я бо навчивсь, що маю, тим і вдовольнятись. Умію і смирити ся, умію й достаткувати. Все здолїю в Христї, що мене покрепляє». Ось воїн небесного табору, а не порох, яким є ми. Але згадай, Господи, що ми порох і що з пороху Ти створив чоловіка; і він «згинув був, та й знайшов ся». Та й він не міг цього сам собою, бо той, кого я так полюбив, говорячи це за натхненням Твого подиху, був з того самого пороху. «Все можу, — каже він, — у Тім, Хто мене зміцнює». Зміцни мене, щоб я міг. Дай, що велиш, і вели, що хочеш. Він визнає, що отримав, і коли хвалиться, то в Господі хвалиться. Чув я й іншого, який благав, щоб отримати: «Забери від мене, — каже він, — жадання черева». Звідси видно, мій святий Боже, що це Ти даєш, коли виконується те, що Ти велиш виконувати.

Ти навчив мене, добрий Отче, що «Все чисте чистим», але що «лихо чоловікові, що їсть із спотиканнєм»; і що всяке створіння Твоє добре, і нічого не слід відкидати, що приймається з подякою; і що «Їжа ж нас не поставляє перед Богом»; і що ніхто не повинен судити нас за їжу або за питво; і що «Хто їсть, нехай тому, хто не їсть, не докоряє, а хто не їсть, нехай того, хто їсть, не осуджує». Цього я навчився — дяка Тобі, хвала Тобі, Боже мій, Учителю мій, що стукаєш у мої вуха і просвічуєш моє серце; визволь мене від усякої спокуси. Не нечистоти їжі я боюся, а нечистоти пожадання. Я знаю, що Ноєві дозволено було їсти всяке м’ясо, придатне в їжу; що Ілля живився м’ясом; що Іван, наділений дивовижною стриманістю, не осквернився, живлячись живими істотами — сараною. Знаю також, що Ісав був ошуканий жаданням сочевиці; що Давид докоряв собі за те, що забажав ковток води; і що нашого Царя спокушали не м’ясом, а хлібом. Тому й народ у пустелі заслужив докір не за те, що забажав м’яса, а за те, що, жадаючи їжі, нарікав на Господа.

Отже, перебуваючи серед цих спокус, я щодня борюся з пожадливістю в їжі та питті. Бо вона не такої природи, щоб я міг раз назавжди відрізати її й більше ніколи до неї не торкатися, як я зміг це зробити зі співжиттям поза шлюбом. Тому вуздечку горла слід тримати помірковано — між послабленням і натягом. І хто той, Господи, кого бодай трохи не заносить поза межі необхідного? Хто б він не був, він великий; нехай звеличує Твоє Ім’я. А я не такий, бо «я чоловік грішний». Але й я звеличую Твоє Ім’я; і за мої гріхи заступається перед Тобою Той, Хто переміг світ, зараховуючи мене до немічних членів Свого тіла; бо Твої очі бачили недосконале в Ньому, і в Твоїй книзі все буде записано.

Розділ XXXII

Принадами запахів я не дуже переймаюся. Коли їх немає, я за ними не сумую; коли вони є, не відкидаю їх, але завжди готовий обходитися без них. Так мені здається; можливо, я помиляюся. Бо й це — сумна темрява, в якій приховані від мене мої власні сили, так що мій розум, досліджуючи в собі свої спроможності, не наважується легко собі вірити, бо навіть те, що в ньому є, здебільшого приховане, поки досвід його не виявить. І ніхто не повинен почуватися безпечно в цьому житті, яке все називається випробуванням, бо той, хто з гіршого міг стати кращим, так само може з кращого стати гіршим. Єдина наша надія, єдина впевненість, єдина тверда обітниця — Твоє милосердя.

Розділ XXXIII

Утіхи слуху міцніше обплутали й поневолили мене, але Ти розв’язав і визволив мене. Тепер у тих мелодіях, яким Твої слова вдихають душу, коли їх співають солодким і вправним голосом, я трохи спочиваю, — але не так, щоб вони мене тримали: я можу звільнитися, коли захочу. Проте разом зі словами, які є їхнім життям і завдяки яким вони знаходять до мене доступ, вони шукають у моїх почуттях місця певної шани, і я ледве можу визначити їм належне. Бо часом мені здається, що я віддаю їм більше шани, ніж годиться, відчуваючи, що самі святі слова, коли їх так співають, побожніше й палкіше підносять наші душі до полум’я благоговіння, ніж коли їх так не співають; і що всі порухи нашого духу, у своїй солодкій різноманітності, мають у голосі та співі власну міру, завдяки якійсь таємній спорідненості, що їх пробуджує. Але ця тілесна втіха, якій не можна віддавати душу на розслаблення, часто мене зводить: чуття не супроводжує розум так, щоб терпляче йти за ним, а, будучи допущене лише заради нього, намагається навіть випередити його й вести за собою. Так у цьому я грішу, не помічаючи, а згодом помічаю.

Іншим разом, надміру уникаючи цієї самої омани, я помиляюся через надмірну суворість, і часом аж до того, що хотів би вигнати з моїх вух, а також із Церкви, усю мелодію солодких співів, якими супроводжують Давидів Псалтир; і безпечнішим мені видається той спосіб, про який мені, пам’ятаю, часто розповідали щодо Афанасія, єпископа Александрійського: він велів читцеві проказувати псалом з такою легкою зміною голосу, що це було ближче до мовлення, ніж до співу. Та знову ж, коли я згадую сльози, які проливав під час псалмоспіву Твоєї Церкви на початку моєї віднайденої віри, і як нині мене зворушує не спів, а те, що співають, коли співають чистим голосом і найвідповіднішою мелодією, — я визнаю велику користь цього установлення. Так я вагаюся між небезпекою насолоди й досвідченою користю і схиляюся радше (хоч і не висловлюю остаточного судження) схвалити звичай співу в церкві, щоб через утіху вух немічніші душі могли піднестися до почуття побожності. Проте коли трапляється, що мене більше зворушує спів, ніж те, що співають, я визнаю, що згрішив і заслуговую кари, і тоді волів би не чути співу. Ось подивіться на мій стан; плачте зі мною і плачте за мене ви, що так упорядковуєте свої почуття всередині, що з них постають добрі діла. А вас, що не дієте, це не зачіпає. Ти ж, Господи, Боже мій, вислухай, зглянься, подивися, і змилуйся, і зціли мене — Ти, перед Чиїм лицем я став сам для себе загадкою; і в цьому моя неміч.

Розділ XXXIV

Залишається насолода цих очей моєї плоті, про яку я маю визнати перед вухами Твого храму — тими братніми й побожними вухами — і так завершити розповідь про спокуси хотіння тіла, які досі нападають на мене, коли я стогну, прагнучи зодягтися в мою небесну оселю. Очі люблять гарні й розмаїті форми, яскраві й ніжні барви. Нехай вони не заволодівають моєю душею; нехай радше заволодіє нею Бог, Який створив усе це — справді вельми добре, — але саме Він моє добро, а не вони. І вони діють на мене наяву цілий день, і немає мені від них спочинку, як буває від співу, а часом у тиші — від усіх звуків. Бо ця цариця барв, світло, що обливає все, на що ми дивимося, де б я не був протягом дня, ковзаючи повз мене в розмаїтих формах, пестить мене, навіть коли я зайнятий іншим і не помічаю його. І так міцно воно в’ється довкола, що коли раптом зникає, його з тугою шукають, а коли його довго немає, воно смутить душу.

О Світло, яке бачив Товит, коли, з закритими цими очима, навчав сина дороги життя і сам ішов попереду ногами любові, ніколи не збиваючись! Або яке бачив Ісаак, коли його тілесні очі обважніли й заплющилися від старості, і йому дано було не благословити синів, упізнавши їх, а, благословляючи, пізнати їх. Або яке бачив Яків, коли й він, осліплий від глибокої старості, просвітленим серцем в особах своїх синів осяяв різні племена майбутнього народу, що в них були наперед означені, і поклав на своїх онуків від Йосипа таємниче схрещені руки — не так, як їхній батько виправляв їх своїм зовнішнім оком, а так, як сам він розпізнавав усередині. Оце світло, воно єдине, і всі, хто бачить і любить його, — одне. А те тілесне світло, про яке я говорив, приправляє життя цього світу для своїх сліпих шанувальників принадною і небезпечною солодкістю. Але ті, хто вміє хвалити Тебе й за нього, «о Господи, Творче всього», підносять його у Твоїх гімнах, а не піддаються йому, засинаючи. Таким я хотів би бути. Я опираюся цим спокусам очей, щоб не заплуталися мої ноги, якими я йду Твоєю дорогою; і підношу до Тебе свої невидимі очі, щоб Ти виплутав мої ноги з сітки. Ти раз у раз виплутуєш їх, бо вони заплутуються. Ти не перестаєш їх виплутувати, а я часто заплутуюся в сітях, розставлених звідусіль, — бо Ти, Сторож Ізраїлів, не задрімаєш і не заснеш.

Які незліченні забавки, зроблені різними мистецтвами й ремеслами, в одязі, взутті, посуді та всіляких виробах, а також на картинах і в різних зображеннях, — і все це далеко поза межами необхідного й поміркованого вжитку та будь-якого благочестивого значення, — додали люди, щоб спокушати ними власні очі! Зовні вони женуться за тим, що самі роблять, а всередині покидають Того, Ким самі створені, і руйнують те, чим самі були створені. Але я, Боже мій і Славо моя, і за це співаю Тобі гімн і приношу хвалу Тому, Хто мене освячує, бо ті прекрасні взірці, які через людські душі переходять у їхні вправні руки, походять від тієї Краси, що понад нашими душами і за якою моя душа зітхає день і ніч. А творці й шанувальники зовнішніх красот беруть звідти мірило для того, щоб судити про них, але не для того, щоб ними користуватися. І Він там є, хоч вони Його не помічають, — щоб вони не блукали, а берегли свою силу для Тебе і не розтрачували її на солодку втому. І я, хоч говорю й бачу це, заплутую свої кроки в цих зовнішніх красотах; але Ти виплутуєш мене, Господи, Ти виплутуєш мене, «бо милість твоя перед моїми очима». Бо мене схоплено жалюгідно, а Ти виплутуєш мене милосердно; часом я цього й не помічаю, коли тільки злегка на них ступив, а часом — з болем, бо вже встиг у них загрузнути.

Розділ XXXV

До цього додається ще інший вид спокуси, у багатьох відношеннях небезпечніший. Бо, крім тієї пожадливості тіла, що полягає в насолоді всіма чуттями й утіхами і в якій її раби, віддаляючись від Тебе, марніють і гинуть, душа має через ті самі тілесні чуття ще якесь марне й допитливе прагнення, прикрите іменем пізнання й науки: не насолоджуватися тілом, а досліджувати щось через тіло. А що осердя його — у жадобі знання, а зір є головним чуттям для набуття знання, то в Божому слові воно назване «хотінням очей». Адже бачити — властиво очам; проте ми вживаємо це слово й щодо інших чуттів, коли за їхньою допомогою шукаємо знання. Бо ми не кажемо: «послухай, як воно виблискує», або «понюхай, як воно сяє», або «покуштуй, як воно світиться», або «помацай, як воно мерехтить», — адже про все це кажуть, що його бачать. А проте ми кажемо не лише: «подивись, як воно сяє», — що можуть сприйняти самі тільки очі, — а й: «подивись, як воно звучить», «подивись, як воно пахне», «подивись, який у нього смак», «подивись, яке воно тверде». Тож загальний досвід чуттів, як сказано, зветься «хотінням очей», бо чинність бачення, в якій першість належить очам, інші чуття за подібністю беруть на себе, коли шукають будь-якого знання.

Але саме з цього можна ясніше розпізнати, коли предметом чуттів є насолода, а коли — цікавість. Бо насолода шукає того, що гарне, милозвучне, запашне, смачне, м’яке; а цікавість задля спроби шукає й протилежного — не для того, щоб зазнати прикрості, а з жадоби випробувати й пізнати. Яка бо втіха бачити в понівеченому трупі те, від чого здригаєшся? А проте, якщо він лежить десь поблизу, люди збігаються туди, щоб засмутитися й зблиднути. Навіть уві сні вони бояться його побачити. Ніби хтось силував їх дивитися на нього наяву або ніби якась чутка про його красу вабила їх туди! Так і з іншими чуттями, про які довго було б говорити. Від цієї хвороби цікавості — всі ті дивовижні видовища, які показують у театрі. Звідси люди йдуть далі, щоб дошукуватися прихованих сил природи (що лежить поза нашою метою), знання яких нічого не дає і в яких люди не прагнуть нічого, крім самого знання. Звідси й те, коли з тією самою метою викривленого знання вдаються до чаклунських мистецтв. Звідси й у самій релігії спокушають Бога, коли вимагають від Нього знамень і чудес, бажаючи їх не для якоїсь доброї мети, а лише щоб випробувати.

У цій такій неосяжній пустелі, повній пасток і небезпек, ось я багато чого відтяв і вигнав зі свого серця, як Ти дав мені, Боже спасіння мого. Та коли ж я наважуся сказати — адже стільки подібного дзижчить звідусіль довкола нашого повсякденного життя, — коли наважуся сказати, що ніщо таке не привертає моєї уваги й не збуджує в мені марної цікавості? Правда, театри тепер мене не захоплюють, і я не дбаю знати бігу зірок, і душа моя ніколи не питала ради в духів померлих; усі святотатські таїнства мені огидні. Та якими ж хитрощами й підшептами ворог намагається спонукати мене, щоб я жадав якогось знамення від Тебе, Господи Боже мій, Якому я винен смиренне й щиросерде служіння! Але благаю Тебе нашим Царем і нашою чистою й святою вітчизною, Єрусалимом: як нині далека від мене будь-яка згода на це, так нехай вона буде дедалі далі й далі. А коли я молю Тебе про спасіння когось, то мета й намір мої зовсім інші. Ти даєш і даватимеш мені охоче йти за Тобою, хоч що б Ти чинив.

Проте хто злічить, у скількох найдрібніших і найнікчемніших речах щодня спокушається наша цікавість і як часто ми піддаємося? Як часто ми спершу немовби лише терпимо людей, що розповідають пусті історії, щоб не образити немічних, а потім поступово самі захоплюємося цим! Я вже не ходжу до цирку дивитися, як собака женеться за зайцем; але коли в полі, проїжджаючи, побачу таке цькування, воно, може, відверне мене навіть від якоїсь поважної думки й потягне за собою: не так, щоб я звертав убік свою тварину, але серце моє таки хилиться туди. І якби Ти, показавши мені мою неміч, швидко не напоумлював мене — чи то через саме видовище якимсь роздумом підноситися до Тебе, чи то зовсім зневажити його й проминути, — я тупо застигаю на ньому. А що, коли я сиджу вдома, а ящірка, що ловить мух, чи павук, що заплутує їх, коли вони влітають у його сіті, часто захоплює мою увагу? Хіба справа інша через те, що це лише малі створіння? Я переходжу від них до хвали Тобі, дивовижному Творцеві й Упорядникові всього, але не це спершу привертає мою увагу. Одне — швидко підвестися, а інше — не впасти. І такого повне моє життя; і єдина моя надія — Твоє дивовижно велике милосердя. Бо коли наше серце стає вмістилищем таких речей і переобтяжується юрмами цієї рясної марноти, тоді й наші молитви часто перериваються й розпорошуються через неї, і поки ми перед Твоїм лицем звертаємо голос нашого серця до Твоїх вух, цю таку велику справу уриває навала не знаю яких пустих думок. Чи ж маємо ми зарахувати й це до речей маловажних, чи щось інше поверне нас до надії, крім Твого досконалого милосердя, коли Ти вже почав нас змінювати?

Розділ XXXVI

І Ти знаєш, наскільки Ти вже змінив мене, Ти, що спершу вилікував мене від жадоби виправдовувати себе, щоб потім простити всі інші мої беззаконня, і зцілити всі мої недуги, і визволити моє життя від тління, і увінчати мене милістю й милосердям, і наситити добром моє бажання; Ти, що приборкав мою гордість страхом перед Тобою і схилив мою шию під Твоє ярмо. І тепер я несу його, і воно мені легке, бо так Ти обіцяв і так учинив; і справді так воно й було, а я не знав цього, коли боявся взяти його.

Але, Господи, Ти єдиний Господь без гордості, бо Ти єдиний істинний Господь, над Яким немає господаря, — чи відступив від мене і цей третій вид спокуси, чи може він відступити протягом усього цього життя? А саме: бажання, щоб люди нас боялися й любили не з якоюсь іншою метою, а лише щоб мати з цього радість, яка не є радістю? Жалюгідне це життя й огидне чванство! Звідси передусім і походить, що люди не люблять Тебе чистою любов’ю і не бояться Тебе чистим страхом. І тому Ти гордим противишся, а смиренним даєш благодать; так, Ти громом ударяєш по честолюбних задумах світу, і тремтять підвалини гір. А що деякі обов’язки в людському суспільстві вимагають, щоб люди нас любили й боялися, противник нашого справжнього блаженства тисне на нас і всюди розставляє свої сіті: «добре, добре!» — щоб ми, жадібно ловлячи ці похвали, були впіймані зненацька, і відділили нашу радість від Твоєї істини, і поклали її в людській облуді; і щоб нам подобалося, що нас люблять і бояться не заради Тебе, а замість Тебе; і щоб він, уподібнивши таких до себе, мав їх за своїх — не в узах любові, а в кайданах кари, — він, що задумав поставити свій престол на півночі, щоб вони, темні й задубілі, служили йому, збочено й викривлено наслідуючи Тебе. А ми, Господи, ось ми — Твоє мале стадо; володій нами як Своїми, простягни над нами Твої крила, і дай нам сховатися під ними. Будь Ти нашою славою; нехай нас люблять заради Тебе, і нехай у нас бояться Твого слова. Хто хоче, щоб його хвалили люди, коли Ти ганиш, того не оборонять люди, коли Ти судитимеш, і не визволять, коли Ти засудиш. Але коли хвалять не грішника в пожаданнях душі його і не благословляють того, хто чинить беззаконно, а хвалять людину за якийсь дар, що Ти дав їй, і вона радіє більше з похвали собі, ніж з того, що має дар, за який її хвалять, — то й її хвалять, тоді як Ти ганиш; і кращий той, хто хвалив, ніж той, кого хвалять. Бо одному сподобався Божий дар у людині, а другому більше сподобався дар людський, ніж Божий.

Розділ XXXVII

Цими спокусами нас щодня обсідають, Господи; безупинно обсідають. Наша щоденна піч — язик людський. І в цьому також Ти велиш нам стриманості. Дай, що велиш, і вели, що хочеш. Ти знаєш стогін мого серця з цього приводу і потоки сліз моїх очей. Бо я не можу збагнути, наскільки я вже очистився від цієї пошесті, і дуже боюся своїх таємних гріхів, які знають Твої очі, а мої — ні. Адже в інших видах спокус у мене є якийсь спосіб випробувати себе; у цьому — майже ніякого. Бо, стримуючи свій розум від тілесних утіх і пустої цікавості, я бачу, скільки досяг, коли обходжуся без них, — чи то відмовляючись від них, чи то не маючи їх. Тоді я питаю себе, наскільки більш чи менш прикро мені їх не мати. Далі, багатство, якого прагнуть, щоб воно служило одній, двом чи всім трьом пожадливостям: якщо душа не може розпізнати, чи зневажає вона його, коли має, його можна відкинути, щоб так випробувати себе. Але щоб обійтися без похвали й випробувати в цьому свої сили, невже ми маємо жити зле, та ще так розпусно й жахливо, щоб кожен, хто нас знає, нами гидував? Яке більше безумство можна сказати чи вигадати? А якщо похвала звичайно супроводжує і повинна супроводжувати добре життя й добрі діла, то ми так само не повинні зрікатися її товариства, як і самого доброго життя. Проте я не знаю, чи можу я добре чи зле обходитися без чогось, поки воно не зникне.

Що ж тоді я визнаю Тобі, Господи, щодо цього виду спокуси? Що ж, як не те, що мені любі похвали, але сама істина — більше, ніж похвала? Бо якби мені запропонували вибір: чи бути мені, збожеволілому в омані щодо всього, хваленим усіма людьми, чи, будучи твердим і цілком утвердженим в істині, бути ганьбленим усіма, — я бачу, що обрав би. Проте я волів би, щоб чуже схвалення навіть не збільшувало моєї радості з якогось добра в мені. Та визнаю: воно збільшує її, і не тільки, а й осуд зменшує її. І коли я тривожуся через це своє нещастя, мені спадає на думку виправдання, — чого воно варте, знаєш Ти, Боже, бо мене воно лишає в непевності. Адже Ти наказав нам не тільки стриманість, тобто від чого стримувати нашу любов, а й праведність, тобто на що її спрямовувати, і захотів, щоб ми любили не тільки Тебе, а й ближнього; тож часто, коли мені приємна розумна похвала, мені здається, що я тішуся поступом чи обдарованістю мого ближнього, або ж засмучуюся злом у ньому, коли чую, як він ганить те, чого не розуміє, або те, що добре. Бо часом я засмучуюся й власною похвалою, — коли в мені хвалять те, що мені самому в собі не подобається, або коли навіть менші й дрібні блага цінують вище, ніж належить. Але знову ж, звідки я знаю, чи не тому я так почуваюся, що не хочу, аби той, хто мене хвалить, розходився зі мною в думці про мене самого, — не з турботи про нього, а тому, що ті самі добрі речі, які мені подобаються в собі, подобаються мені ще більше, коли вони подобаються й іншому? Бо якось виходить, що хвалять не мене, коли не хвалять моєї думки про себе: адже або хвалять те, що мені не подобається, або більше хвалять те, що мені подобається менше. Тож чи я сам для себе в цьому незбагненний?

Ось у Тобі, Істино, я бачу, що мене мають зворушувати мої похвали не заради мене самого, а заради добра мого ближнього. А чи так воно в мені — не знаю. Бо тут я знаю себе менше, ніж Тебе. Благаю ж Тебе, Боже мій, відкрий мені й мене самого, щоб я визнав своїм братам, які молитимуться за мене, в чому я знаходжу себе ушкодженим. Ще раз уважніше випробую себе. Якщо в похвалі мені мене зворушує добро мого ближнього, то чому мене менше зачіпає, коли несправедливо ганять іншого, ніж коли ганять мене? Чому мене дошкульніше ранить докір, кинутий мені, ніж той, що з такою самою несправедливістю кинуто іншому при мені? Чи й цього я не знаю? Чи, врешті, це я сам себе обманюю і не чиню правди перед Тобою в серці й на язиці? Віддали від мене, Господи, це безумство, щоб мої власні уста не стали для мене оливою грішника, що намащує мою голову. Я нужденний і бідний; та краще мені, коли в потаємних стогонах я сам собі не подобаюся й шукаю Твого милосердя, доки те, чого бракує моєму ущербному станові, не буде відновлене й доповнене аж до того миру, якого не знає око гордого.

Розділ XXXVIII

Проте слово, що виходить з уст, і вчинки, відомі людям, несуть у собі найнебезпечнішу спокусу через любов до похвали, яка, щоб утвердити якусь нашу власну вищість, випрошує й збирає людські голоси. Вона спокушає навіть тоді, коли я сам у собі її осуджую, — саме тим, що її осуджено; і часто людина ще марнославніше хвалиться самою зневагою до марнославства; і тоді це вже не зневага до марнославства, якою вона хвалиться, бо не зневажає той, хто хвалиться.

Розділ XXXIX

Всередині також, всередині є інше зло, що виростає з подібної спокуси: через нього стають марними ті, що подобаються самі собі, хоч іншим не подобаються, або навіть їм неприємні, або й не дбають подобатися. Але, подобаючись самі собі, вони дуже не подобаються Тобі, бо тішаться не лише недобрими речами, як добрими, а й Твоїми добрами, як своїми; або, навіть якщо як Твоїми, то як здобутими власними заслугами; або, навіть якщо як даними з Твоєї благодаті, то не з братньою радістю, а заздрячи цієї благодаті іншим. У всіх цих і подібних небезпеках і тяготах Ти бачиш тремтіння мого серця; і я радше відчуваю, що Ти загоюєш мої рани, ніж що я їх собі більше не завдаю.

Розділ XL

Де Ти не ходив зі мною, Істино, навчаючи мене, чого стерегтися і чого прагнути, коли я доповідав Тобі те, що міг розгледіти тут, долі, і питав Твоєї ради? Зовнішніми чуттями, як міг, я оглянув світ і роздивився життя, яке моє тіло має від мене, і ці мої чуття. Звідти я ввійшов у глибини своєї пам’яті, ці розмаїті й просторі палати, дивовижно сповнені незліченними скарбами; і я розважав і жахнувся, бо не міг нічого з цього розпізнати без Тебе і не знаходив, щоб щось із цього було Тобою. Не був Тобою і я сам, що все це віднайшов, що все це обійшов і силкувався розрізнити й оцінити кожну річ відповідно до її гідності: одне приймаючи зі свідчень моїх чуттів, про інше, що відчував змішаним із собою, розпитуючи, лічачи й розрізняючи самих вісників, а в широкій скарбниці своєї пам’яті одне перебираючи, інше відкладаючи, ще інше видобуваючи. Ні я сам, коли це робив, тобто та моя сила, якою я це робив, не була Тобою, бо Ти — незмінне світло, якого я питав про все це: чи воно існує, що воно таке і як його цінувати; і я чув, як Ти навчаєш мене й наказуєш мені; і це я часто роблю, це мене тішить, і, наскільки можу звільнитися від необхідних обов’язків, до цієї втіхи вдаюся. І в усьому цьому, що я перебігаю, радячись із Тобою, я не можу знайти для своєї душі безпечного місця, крім як у Тобі, де зібралися б мої розпорошені члени і ніщо з мене не відступило від Тебе. А часом Ти вводиш мене в найглибшому єстві моєму в якесь дуже незвичайне почуття, що доходить до дивної солодкості; і якби вона досягла в мені повноти, я не знаю, що в ній не належало б до майбутнього життя. Але під тягарем своїх жалюгідних пут я знову осідаю до цих нижчих речей, і давня звичка знову поглинає мене, і тримає, і я гірко плачу, але міцно скутий. Так тяжко гнітить нас тягар лихої звички. Тут я можу бути, але не хочу; там хочу, але не можу; і там, і тут — нещасний.

Розділ XLI

Отак я розглянув недуги своїх гріхів у тій потрійній пожадливості й прикликав Твою правицю на допомогу. Бо зраненим серцем я побачив Твоє сяйво і, відкинутий назад, сказав: «Хто може туди досягти? Я відлучений від очей Твоїх». Ти — Істина, що панує над усім, а я через свою захланність не хотів, звісно, втратити Тебе, але хотів разом із Тобою володіти неправдою, — так само як ніхто не хоче говорити неправду так, щоб самому не знати істини. Тож я втратив Тебе, бо Ти не зволиш, щоб Тобою володіли разом із неправдою.

Розділ XLII

Кого міг я знайти, щоб примирив мене з Тобою? Чи мав я вдатися до ангелів? З якими молитвами? З якими таїнствами? Багато хто, прагнучи повернутися до Тебе і не маючи сили самотужки, як я чую, пробували це, і впали в жагу цікавих видінь, і стали гідними бути ошуканими. Бо вони, високо думаючи про себе, шукали Тебе гордістю вченості, надимаючи груди, замість бити себе в груди, і так, за співзвучністю свого серця, притягли до себе князів повітря, спільників своєї гордості, які чарівними впливами їх обманювали, коли вони шукали посередника, через якого могли б очиститися, — і не було його. Бо то був диявол, що прикидається ангелом світла. І гордому тілові вельми до вподоби було те, що він не мав тіла з плоті. Бо вони були смертні й грішні; а Ти, Господи, з Яким вони гордо шукали примирення, безсмертний і без гріха. Бо посередник між Богом і людьми мусить мати щось подібне до Бога і щось подібне до людей, щоб, бувши в обох відношеннях подібним до людини, не був далеким від Бога, або, бувши в обох подібним до Бога, не був надто несхожим на людину, — і так не був би посередником. Отож той оманливий посередник, через якого за Твоїми таємними присудами гордість заслужила бути ошуканою, має з людиною одне спільне — гріх; а інше хотів би мати нібито спільним із Богом: не зодягнений у смертність плоті, він хвалився б безсмертям. Але плата бо за гріх смерть; тож із людьми він має спільне те, що разом із ними засуджений на смерть.

Розділ XLIII

Але істинний Посередник, Якого Ти в Своєму таємному милосерді показав смиренним і послав, щоб і з Його прикладу вони навчилися тієї самої смиренності, — той Посередник між Богом і людьми, чоловік Ісус Христос, — з’явився між смертними грішниками і безсмертним Праведним: смертний разом із людьми, праведний разом із Богом, — щоб, оскільки заплата за праведність — життя і мир, Він праведністю, поєднаною з Богом, знищив смерть виправданих грішників, яку Він захотів мати спільною з ними. Тому Його було явлено святим людям давнини, щоб вони спаслися вірою в Його майбутні Страсті, як ми — вірою в Страсті, що вже минули. Бо як Людина Він Посередник, а як Слово — не посередині між Богом і людиною, бо Він рівний Богові, і Бог у Бога, і разом з Ним один Бог.

Як же Ти полюбив нас, благий Отче, що Сина Свого єдиного не пощадив, а видав Його за нас, нечестивих! Як Ти полюбив нас, за яких Той, Хто не вважав хижацтвом бути рівним Тобі, принизив Себе, бувши слухняним аж до смерти, смерти ж хрестної, — Він єдиний, вільний між мертвими, що мав владу покласти Свою душу і владу знову прийняти її; для нас Він перед Тобою і Переможець, і Жертва, і тому Переможець, що Жертва; для нас Він перед Тобою і Священник, і Жертвоприношення, і тому Священник, що Жертвоприношення; Він, що з рабів зробив нас Тобі синами, народившись від Тебе і служачи нам. Тож недаремно моя надія в Ньому міцна, що Ти зцілиш усі мої недуги через Того, Хто сидить праворуч Тебе і заступається за нас; інакше я впав би у відчай. Бо численні й великі мої недуги, численні вони й великі; але Твій лік сильніший. Ми могли б подумати, що Твоє Слово далеке від усякого єднання з людиною, і зневіритися в собі, якби Воно не стало тілом і не оселилося між нами.

Нажаханий своїми гріхами й тягарем свого нещастя, я роздумував у серці й намірявся втекти в пустелю; але Ти заборонив мені й укріпив мене, кажучи: «Тому Христос умер за всїх, щоб живі нїколи більш собі не жили, а Тому, хто за них умер». Ось, Господи, я покладаю свою турботу на Тебе, щоб жити і споглядати дива закону Твого. Ти знаєш мій нерозум і мої немочі: навчи мене й зціли мене. Він, Твій єдиний Син, у Якому заховані всї скарби премудрости і розуму, викупив мене Своєю кров’ю. Нехай не зневажають мене горді, бо я роздумую про свій викуп, і їм, і п’ю, і роздаю його; і, вбогий, прагну насититися Ним серед тих, що їдять і насичуються: і хвалити муть Господа ті, що Його шукають.