Книга восьма

Розділ I

Боже мій, дозволь мені з подякою згадати і визнати перед Тобою милості Твої до мене. Нехай кості мої просякнуть любов’ю Твоєю і скажуть Тобі: Господи! Хто рівня Тобі? Ти розбив кайдани мої, Тобі принесу жертву хвали. А як Ти розбив їх — я розповім, і всі, хто поклоняється Тобі, почувши це, скажуть: «Благословенний Господь на небі й на землі, велике й дивне ім’я Його». Слова Твої глибоко вкоренилися в моєму серці, і Ти звідусіль обгородив мене. У Твоєму вічному житті я вже був певен, хоч і бачив його через дзеркало, в загадцї. Я вже перестав сумніватися, що існує нетлінна субстанція, від якої походить усяка інша субстанція; і прагнув я вже не більшої певності щодо Тебе, а більшої стійкості в Тобі. Але в моєму тимчасовому житті все ще хиталося, і серце моє мало очиститися від старої закваски. Шлях — Сам Спаситель — був мені до вподоби, але я ще не зважувався пройти його тіснотою. І Ти вклав мені в душу думку, і вона видалася мені доброю, — піти до Сімпліціана, який здавався мені добрим слугою Твоїм; і сяяла в ньому благодать Твоя. Я чув також, що від самої юності він жив, цілковито віддавшись Тобі. Тепер він уже постарів, і мені здавалося, що за такий довгий вік, проведений у ревному ході Твоїми шляхами, він мав набути великого досвіду; так воно й було. І я хотів, щоб він із цієї скарбниці, коли я викладу йому свої тривоги, сказав мені, який спосіб найпридатніший для людини в моєму становищі, щоб іти Твоїми стежками.

Бо я бачив, що церква повна, і один ішов одним шляхом, а другий — іншим. Мені ж було не до душі, що я веду світське життя; тепер, коли пристрасті вже не розпалювали мене, як колись, надією на почесті й зиск, дуже тяжким тягарем було нести таке важке рабство. Бо я полюбив красоту дому Твого, і в порівнянні з нею та з Твоєю солодкістю ті речі вже не тішили мене. Але все ще міцно тримала мене любов до жінки; і апостол не забороняв мені одружитися, хоч і радив краще, найбільше бажаючи, щоб усі люди були такими, як він сам. Та я, слабкий, обирав поблажливіше; і через одне це метався в усьому іншому, знеможений і виснажений гнітючими турботами, бо й в інших справах мусив проти волі пристосовуватися до подружнього життя, якому віддався і яким був скутий. Я чув з уст Істини, що є скопцї, що скопили себе задля царства небесного, але, каже Він, хто може змістити, нехай містить. Справді, марні всі люди, які не знають Бога і не змогли з видимих благ пізнати Того, Хто є благий. Але я вже не був у тій марноті; я переступив її і за спільним свідченням усіх Твоїх створінь знайшов Тебе, нашого Творця, і Твоє Слово — Бога, Який у Тебе і разом з Тобою єдиний Бог, через Якого Ти створив усе. Є й інший рід нечестивих — тих, що, знаючи Бога, не яко Бога прославляли або дякували. У це впав був і я, але правиця Твоя піддержувала мене, і забрала мене звідти, і Ти поставив мене там, де я міг одужати. Бо Ти сказав людині: «Ось, Страх Господень — се справдїшня премудрість», і ще: «Не бажай здаватися мудрим», бо ті, що, славлячи себе мудрими, потуманїли. А я вже знайшов дорогоцінну перлину, яку мав купити, продавши все, що мав, — і вагався.

Розділ II

Отож я пішов до Сімпліціана — батька Амвросія (тепер єпископа) у прийнятті Твоєї благодаті, якого Амвросій справді любив як батька. Йому я розповів про заплутані манівці свого блукання. Коли ж я згадав, що прочитав деякі книги платоніків, які переклав латиною Вікторин, колись професор риторики в Римі (що помер, як я чув, християнином), він висловив радість, що я не натрапив на писання інших філософів, повні оман і підступів, що йдуть по первотинам сьвіта, тоді як платоніки всіляко ведуть до віри в Бога і Його Слово. Потім, щоб схилити мене до смирення Христового, утаєного від мудрих і відкритого малим, він розповів про самого Вікторина, якого, будучи в Римі, знав дуже близько; і те, що він розповів про нього, я не приховаю. Бо в цьому велика хвала Твоїй благодаті, яку слід визнати перед Тобою: як той старець, найученіший і досвідчений у вільних науках, що прочитав і зважив стільки праць філософів, наставник стількох знатних сенаторів, який на пам’ять про своє славне служіння заслужив і дістав статую на римському Форумі (що люди цього світу вважають високою честю); він, що аж до того віку був ідолопоклонником і учасником святотатських обрядів, яким віддавалася тоді майже вся римська знать, і надихав народ любов’ю до

Анубіса, гавкучого божества, й усіх

Потворних богів усякого роду, що воювали

Проти Нептуна, Венери і Мінерви:

яких Рим колись переміг, а тепер їм поклонявся і яких старий Вікторин стільки років обороняв громовим красномовством, — тепер він не соромився стати дитям Твого Христа і новонародженим немовлям Твоєї купелі, схиливши шию під ярмо смирення і підкоривши чоло ганьбі хреста.

Господи, Господи, Ти, Що прихилив небеса і зійшов, торкнувся гір — і вони задиміли, якими шляхами Ти проник у те серце? Він читав, як розповідав Сімпліціан, Святе Письмо, найстаранніше досліджував і вивчав усі християнські писання і казав Сімпліціанові — не відкрито, а наодинці, по-дружньому: «Знай, що я вже християнин». А той відповідав: «Не повірю і не зарахую тебе до християн, доки не побачу тебе в Церкві Христовій». Той жартома перепитував: «То стіни роблять християнами?» І він часто це повторював — що вже християнин; і Сімпліціан так само часто давав ту саму відповідь, а той так само часто повертався до свого дотепу про «стіни». Бо він боявся образити своїх друзів, гордих шанувальників демонів, і гадав, що з висоти їхньої вавилонської величі, наче з кедрів ливанських, яких Господь ще не зламав, на нього обрушиться тягар ворожнечі. Але коли через читання і наполегливі роздуми він набрався твердості й злякався, що Христос відречеться від нього перед святими ангелами, якщо він тепер побоїться визнати Його перед людьми, і сам собі видався винним у тяжкому злочині — бо соромився таїнств смирення Твого Слова і не соромився святотатських обрядів тих гордих демонів, чию гординю він наслідував і чиї обряди прийняв, — він став безсоромним щодо марноти і соромливим перед істиною і раптом, несподівано сказав Сімпліціанові (як той сам мені розповідав): «Ходімо до Церкви; я хочу стати християнином». А той, не тямлячи себе з радості, пішов із ним. І, прийнявши перше таїнство і ставши оглашенним, він невдовзі подав також своє ім’я, щоб відродитися через хрещення, — на подив Римові, на радість Церкві. Горді бачили це й гнівалися, скреготали зубами й танули. Але Господь Бог був надією Твого слуги, і він не дивився на марноту й облудне безумство.

Нарешті, коли настала година визнати віру (а в Римі ті, хто має приступити до Твоєї благодаті, проголошують її з підвищення, перед очима всіх вірних, завченими напам’ять усталеними словами), пресвітери, за його словами, запропонували Вікторинові (як пропонували тим, хто, здавалося, міг розгубитися від сором’язливості) визнати віру наодинці; але він волів визнати своє спасіння перед святим зібранням. «Бо не спасіння навчав він у риториці, а проте викладав її прилюдно; то чи мав він тепер, промовляючи Твоє слово, лякатися Твоєї лагідної пастви, коли, промовляючи власні слова, не боявся безумного натовпу!» Отож, коли він зійшов на підвищення для визнання, усі, хто знав його, шепотіли одне одному його ім’я радісно-вітальним голосом. А хто ж там його не знав? І пробіг тихий гомін по устах усього радісного зібрання: Вікторин! Вікторин! Раптом вибухнули вони захватом, побачивши його, і раптом стихли, щоб почути його. Він проголосив істинну віру з чудовою відвагою, і всі хотіли забрати його в саме своє серце; і справді забирали — своєю любов’ю й радістю: такими були руки, якими вони його брали.

Розділ III

Боже благий! Що ж відбувається в людині, що вона більше радіє спасінню душі, на яку вже втратили надію і яка вирвалася з більшої небезпеки, ніж коли б на неї завжди була надія або небезпека була меншою? Бо й Ти, милосердний Отче, більше радієш за одного, хто кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведних, яким не треба покаяння. І з великою радістю слухаємо ми щоразу, коли чуємо, з якою радістю вівцю, що заблукала, приносять назад на плечах пастиря, і драхму повертають до Твоєї скарбниці, а сусідки радіють разом із жінкою, яка її знайшла; і радість урочистого богослужіння в домі Твоєму викликає сльози, коли в домі Твоєму читають про молодшого сина Твого, що він мертвий був, та й ожив; згинув був, та й знайшов ся. Бо Ти радієш у нас і в Твоїх святих ангелах, святих святою любов’ю. Бо Ти завжди Той самий; бо все, що не перебуває тим самим і не вічне, Ти вічно пізнаєш однаково.

Що ж тоді відбувається в душі, коли вона більше тішиться, знайшовши або повернувши те, що любить, ніж коли б завжди мала це? Про це свідчить і інше, і все сповнене свідків, що вигукують: «Так воно є». Переможний полководець справляє тріумф; але він не переміг би, якби не воював; і що більша була небезпека в битві, то більша радість у тріумфі. Буря кидає моряків, загрожує корабельною аварією; усі бліднуть перед наближенням смерті; небо й море стихають — і вони безмірно радіють, бо безмірно боялися. Друг хворий, і пульс його віщує небезпеку; усі, хто прагне його одужання, хворіють разом із ним душею. Він одужує, хоч іще не ходить із колишньою силою; але радість така, якої не було, коли він раніше ходив здоровий і міцний. Так, навіть самі насолоди людського життя люди здобувають через труднощі — не лише ті, що спадають на нас несподівано й проти нашої волі, але й через добровільно обрані клопоти заради насолоди. Їжа й питво не дають насолоди, якщо їм не передує дошкульний голод і спрага. Пияки їдять якісь солоні страви, щоб викликати прикрий жар, а питво, гасячи його, дає насолоду. Заведено також, щоб заручену наречену не віддавали відразу, аби чоловік не зневажав ту, за якою, як за нареченою, не зітхав.

Цей закон діє в брудній і проклятій радості; діє він і в дозволеній та законній радості; діє і в найчистішій досконалості дружби; діє і в тому, хто мертвий був, та й ожив, і згинув був, та й знайшов ся. Усюди більшій радості передує більший біль. Що ж це означає, Господи Боже мій, коли Ти Сам Собі вічна радість, і деякі істоти довкола Тебе вічно радіють у Тобі? Що означає те, що ця частина речей отак то спадає, то наростає, по черзі то невдоволена, то примирена? Чи це їхня призначена міра? Чи це все, що Ти визначив їм, тоді як від найвищих небес до найнижчої землі, від початку світу до кінця віків, від ангела до черв’яка, від першого руху до останнього Ти ставиш кожне на своє місце і здійснюєш кожне у свій час — усе добре за своїм родом? Горе мені! Який Ти високий у найвищому і який глибокий у найглибшому! І Ти ніколи не відходиш, а ми ледве повертаємося до Тебе.

Розділ IV

Устань, Господи, і дій: збуди нас і поклич назад; розпали й притягни нас; запали, стань нам солодким, — щоб ми вже полюбили, щоб ми побігли. Хіба не багато хто з глибшого пекла сліпоти, ніж Вікторин, повертається до Тебе, наближається і просвічується, приймаючи те Світло, яке хто прийме, дістає від Тебе владу стати Твоїми синами? Але якщо вони менш відомі між народами, то й ті, хто їх знає, менше радіють за них. Бо коли багато людей радіють разом, то й у кожного радість щедріша, адже вони запалюються і розпалюють одне одного. А ще тому, що ті, кого знає багато людей, сильніше ведуть до спасіння і йдуть попереду, а багато хто йде слідом. І тому ті, хто випередив їх, дуже радіють за них, бо радіють не лише за них самих. Бо не дай Боже, щоб у Твоїй скинії багатих приймали перед бідними або знатних перед незнатними; адже Ти, навпаки, вибрав немічне світу, щоб осоромити сильне, і незначне світу, і погорджене вибрав Ти, і те, чого нема, щоб те, що є, обернути в ніщо. І все ж навіть той найменший з Твоїх апостолів, чиїми устами Ти проголосив ці слова, коли його боротьбою проконсул Павло, скоривши свою гординю, став під легке ярмо Твого Христа і зробився підданим великого Царя, — і він, замість колишнього імені Савл, забажав зватися Павлом на свідчення такої великої перемоги. Бо ворог більше переможений у тому, над ким він має більшу владу і через кого тримає більше людей. А гордих він тримає міцніше через їхню знатність, а через них — ще більше людей через їхній авторитет. Отже, що більшою цінністю вважалося серце Вікторина, яке диявол тримав як неприступну твердиню, і язик Вікторина — ту могутню й гостру зброю, якою він убив багатьох, — то щедріше мали радіти Твої сини, що наш Цар зв’язав сильного, і вони побачили, як його посудини відібрано, очищено й зроблено гідними Твоєї честі, і вони стали потрібними Господеві, на всяке дїло добре наготовленими.

Розділ V

Коли ж той Твій чоловік, Сімпліціан, розповів мені це про Вікторина, я загорівся бажанням наслідувати його; саме для цього він і розповів. А коли він додав ще, як за днів імператора Юліана вийшов закон, що забороняв християнам викладати вільні науки й ораторське мистецтво, і як Вікторин, підкорившись цьому законові, волів покинути багатослівну школу, ніж Твоє Слово, яким Ти робиш красномовними язики німих, — він видався мені не так рішучим, як щасливим, бо знайшов нагоду віддатися лише Тобі. Цього я й прагнув, зітхаючи, скутий не чужими кайданами, а власною залізною волею. Мою волю тримав ворог і з неї скував для мене ланцюг, і зв’язав мене. Бо з розбещеної волі постає похіть; похіть, якій служать, стає звичкою; а звичка, якій не опираються, стає необхідністю. Цими ніби зчепленими ланками (тому я й назвав це ланцюгом) тримало мене в неволі тяжке рабство. А та нова воля, що почала була в мені з’являтися, — вільно служити Тобі й прагнути насолоджуватися Тобою, Боже, єдина певна солодкість, — ще не могла подолати давньої свавільності, закріпленої роками. Так дві мої волі, одна нова, а друга стара, одна тілесна, друга духовна, боролися в мені і своєю незгодою роздирали мою душу.

Так на власному досвіді я зрозумів прочитане — як тіло бажає противного духові, а дух — противного тілу. Я, звісно, був і в тому, і в тому; але більше собою був у тому, що схвалював у собі, ніж у тому, що в собі засуджував. Бо в останньому я вже здебільшого не був собою, адже багато чого радше терпів проти волі, ніж чинив охоче. І все ж саме через мене звичка набула такої сили воювати проти мене, бо я охоче прийшов туди, куди не хотів. І хто має право заперечувати, коли на грішника падає справедлива кара? Не мав я вже й колишньої відмовки, ніби тому ще вагаюся піднестися над світом і служити Тобі, що істина ще не цілком для мене певна; бо тепер і вона була певна. Але я, ще служачи землі, відмовлявся воювати під Твоїм прапором і так само боявся звільнитися від усіх тягарів, як слід було б боятися обтяжитися ними. Так вантаж цього світу солодко придавлював мене, як уві сні; і думки, якими я роздумував про Тебе, були схожі на зусилля тих, хто хоче прокинутися, але, здолані важкою дрімотою, знову поринають у неї. І як ніхто не хотів би спати вічно, і за тверезим судженням усіх людей чувати краще, а проте людина здебільшого, відчуваючи важку млявість у всіх членах, відкладає, щоб струсити сон, і, хоч наполовину невдоволена, навіть коли вже час вставати, охоче піддається йому, — так і я був певен, що набагато краще віддатися Твоїй любові, ніж піддатися власній пожадливості; але перше переконувало мене й перемагало, а друге тішило мене й тримало переможеним. І нічого не мав я відповісти Тобі, коли Ти кликав мене: «Устань, сонний, і воскресни з мертвих, то й осьвітить тебе Христос». І коли Ти звідусіль показував мені, що кажеш правду, я, викритий істиною, зовсім не мав що відповісти, крім тих млявих і сонних слів: «Зараз, зараз», «ось-ось», «дай ще трохи». Але «зараз, зараз» не мало свого «зараз», і моє «трохи» тяглося довго. Даремно я кохався в законі Твоєму за внутрішньою людиною, коли інший закон у членах моїх повставав проти закону розуму мого і підневолював мене законові гріха, що в членах моїх. Бо закон гріха — це сила звички, якою розум тягнеться й утримується навіть проти волі, але заслужено, бо сам охоче в неї впав. Хто ж тоді мене, такого нещасного, збавить од тїла смерти сієї, як не лише Твоя благодать через Ісуса Христа, Господа нашого?

Розділ VI

А як Ти визволив мене з кайданів бажання, якими я був найміцніше прикутий до тілесної пожадливості, і з рабства світських справ, — про це я тепер розповім і визнаю перед ім’ям Твоїм, Господи, помічнику мій і викупителю мій. Серед дедалі більшої тривоги я робив свої звичні справи і щодня зітхав до Тебе. Я ходив до Твоєї Церкви, коли тільки був вільний від справ, під тягарем яких стогнав. Зі мною був Алипій, тепер, після третього терміну засідателя, вільний від судових справ, і чекав, кому б продати свої поради, як я продавав уміння говорити, якщо тільки навчання може його дати. Невридій же заради нашої дружби погодився викладати в Верекунда, громадянина й граматика Медіолана, дуже близького друга всіх нас, який настійно бажав — і за правом дружби вимагав від нашого гурту — такої вірної допомоги, якої вельми потребував. Отже, Невридія привабило до цього не бажання вигоди (бо він міг би мати значно більше зі своєї вченості, якби захотів), але, як найдобріший і найлагідніший друг, він не хотів відмовити в добрій послузі й знехтувати нашим проханням. Однак він поводився в цьому дуже розважливо, уникаючи знайомства з особами, великими за мірками цього світу, щоб не розпорошувати через те думки, і бажаючи мати свій розум вільним і дозвільним якомога більше годин, щоб шукати, читати чи слухати щось про мудрість.

І ось одного дня, коли Невридія не було (не пам’ятаю чому), до мене й Алипія прийшов такий собі Понтиціан, наш земляк — оскільки був африканцем, — що обіймав високу посаду при імператорському дворі. Чого він від нас хотів, не знаю; але ми сіли поговорити, і сталося так, що на столику для гри перед нами він помітив книгу, взяв її, розгорнув і, всупереч своїм очікуванням, побачив, що це апостол Павло; бо думав, що це якась із тих книг, над викладанням яких я виснажувався. Усміхнувшись і глянувши на мене, він висловив радість і подив, що несподівано знайшов перед моїми очима саме цю книгу, і тільки її. Бо він був християнином, охрещеним, і часто падав ниць перед Тобою, Богом нашим, у Церкві в частих і тривалих молитвах. Коли ж я сказав йому, що докладаю найбільших зусиль до цих Писань, зайшла розмова (підказана його розповіддю) про Антонія, єгипетського монаха, чиє ім’я було у великій славі серед Твоїх слуг, хоча нам до того часу невідоме. Помітивши це, він ще довше зупинився на цій темі, розповідаючи нам про такого видатного мужа й дивуючись нашому незнанню. А ми стояли вражені, чуючи, як найповніше засвідчено Твої дивні діла, що сталися в такі недавні часи, майже в наші, у правдивій вірі й Кафоличній Церкві. Ми всі дивувалися: ми — що вони такі великі, а він — що вони до нас не дійшли.

Звідти його мова перейшла до громад у монастирях, до їхнього святого способу життя — пахощів, приємних Тобі, — і до плідних пустель безлюддя, про які ми нічого не знали. І був у Медіолані за міськими мурами монастир, повний добрих братів, під опікою Амвросія, а ми про нього не знали. Він вів свою розповідь далі, а ми слухали в напруженій тиші. Тоді він розповів нам, як одного разу пополудні в Тріре, коли імператор був зайнятий видовищами в цирку, він і троє інших, його товаришів, вийшли прогулятися в садах біля міських мурів; і там, оскільки вони випадково йшли парами, один пішов окремо з ним, а двоє інших блукали самі; і ті, блукаючи, натрапили на якусь хатину, де жили деякі Твої слуги, вбогі духом, бо їх царство небесне, і знайшли там книжечку, що містила житіє Антонія. Один із них почав її читати, дивуватися й загорятися нею; і, читаючи, став думати про те, щоб обрати таке життя і, покинувши світську службу, служити Тобі. А ці двоє були з тих, кого називають урядовими агентами. Тоді раптом, сповнений святої любові й тверезого сорому, гніваючись на себе, він звів очі на друга й сказав: «Скажи мені, прошу тебе, чого ми досягнемо всіма цими нашими трудами? До чого ми прагнемо? Заради чого служимо? Чи можуть наші надії при дворі піднятися вище, ніж стати улюбленцями імператора? А в цьому що не крихке і не сповнене небезпек? І через скільки небезпек ми доходимо до ще більшої небезпеки? І коли ж ми туди дійдемо? А другом Божим, якщо захочу, я стаю ось тепер же». Так він сказав. І, в муках народження нового життя, він знову звернув очі на книгу, і читав далі, і змінювався всередині, там, де бачив Ти, і розум його звільнявся від світу, як невдовзі й виявилося. Бо, поки він читав і хвилі його серця здіймалися й опадали, він якийсь час бурхливо обурювався на себе, потім розпізнав і обрав кращу дорогу; і, вже будучи Твоїм, сказав своєму другові: «Я вже відірвався від тих наших надій і постановив служити Богові; і відтепер, з цієї години, на цьому місці я починаю. Якщо ти не хочеш наслідувати мене, то не перешкоджай». Той відповів, що пристане до нього, щоб розділити таку славну нагороду, таку славну службу. Так обидва, вже Твої, будували башту, сплативши потрібну ціну — покинувши все, що мали, і пішовши слідом за Тобою. Тоді Понтиціан і другий, що був з ним і гуляв в інших частинах саду, шукаючи їх, прийшли на те саме місце і, знайшовши їх, нагадали, що пора повертатися, бо вже надвечір, і нахилив ся день. Але ті, розповівши про своє рішення і намір, і як це бажання зародилося й утвердилося в них, попросили, якщо ті не хочуть приєднатися, не заважати їм. А ті, хоч ні в чому не змінилися проти колишнього, все ж оплакували себе (як він запевняв) і побожно привітали їх, доручивши себе їхнім молитвам; і так, із серцями, що припадали до землі, пішли до палацу. А ті двоє, звернувши серце до неба, залишилися в хатині. І обидва мали заручених наречених, які, почувши про це, також присвятили своє дівоцтво Богові.

Розділ VII

Таку історію розповів Понтиціан. Але Ти, Господи, поки він говорив, обертав мене до мене самого, забираючи мене з-за моєї спини, куди я сам себе поставив, не бажаючи на себе дивитися; і ставив мене перед моїм обличчям, щоб я побачив, який я мерзенний, який викривлений і нечистий, заплямований і вкритий виразками. І я дивився, і жахався, і не знаходив, куди втекти від самого себе. А коли я намагався відвести від себе погляд, він провадив далі свою розповідь, а Ти знову ставив мене навпроти мене самого й виставляв мене перед мої ж очі, щоб я побачив свою неправду й зненавидів її. Я знав її, але вдавав, ніби не бачу, заплющував на неї очі й забував.

Та тепер що палкіше я любив тих, про чиї спасенні пориви чув, — що вони цілковито віддали себе Тобі на зцілення, — то більше гидував собою, порівнюючи себе з ними. Бо вже багато моїх років (десь дванадцять) минуло відтоді, як на дев’ятнадцятому році життя, прочитавши Цицеронового «Гортензія», я запалився ревною любов’ю до мудрості; а я все відкладав, щоб, знехтувавши земне щастя, віддатися пошукам тієї мудрості, якої не те що знайдення, а саме шукання слід ставити вище за скарби й царства світу, хай навіть уже знайдені, і вище за тілесні насолоди, хай навіть розсипані довкола мене на мою волю. Але я, нещасний, найнещасніший, ще на самому порозі юності просив у Тебе чистоти й казав: «Дай мені чистоту й стриманість, тільки не тепер». Бо боявся, що Ти скоро вислухаєш мене і скоро вилікуєш від недуги пожадливості, яку я волів радше наситити, ніж погасити. І я блукав кривими дорогами в блюзнірському забобоні — не те щоб певний у ньому, а лише віддаючи йому перевагу над іншими вченнями, яких я не шукав побожно, а вороже поборював.

І я думав, що день у день відкладаю зректися надій цього світу й іти лише за Тобою тому, що не видно було нічого певного, куди б скерувати свою путь. І ось настав день, коли я мав постати оголеним перед самим собою, а сумління мало мені докоряти: «Де ж ти тепер, мій язику? Ти казав, що через непевну істину не хочеш скинути тягар марноти; тепер вона певна, а той тягар і далі тебе гнітить, тоді як ті, що не виснажували себе так пошуками і не роздумували про це десять років і більше, звільнили свої плечі й дістали крила, щоб полетіти». Так мене гризло зсередини, і я був страшенно збентежений жахливим соромом, поки Понтиціан так говорив. А він, закінчивши розповідь і справу, з якою прийшов, пішов своєю дорогою, а я — до самого себе. Чого тільки я не казав проти себе! Якими бичами осуду не шмагав своєї душі, щоб вона пішла за мною, коли я силкувався йти за Тобою! А вона опиралася; відмовлялася, але не виправдовувалася. Усі доводи були вичерпані й спростовані; лишився тільки німий острах, і вона боялася, як смерті, що її відірвуть від плину тієї звички, від якої вона чахла на смерть.

Розділ VIII

Тоді, серед цієї великої боротьби в моєму внутрішньому домі, яку я сам могутньо розпалив проти своєї душі в покої мого серця, збентежений і розумом, і обличчям, я кинувся до Алипія. «Що з нами? — вигукую я. — Що це? Що ти почув? Неуки встають і силоміць здобувають небо, а ми з нашою вченістю, та без серця, — ось де ми валяємося в плоті й крові! Невже нам соромно йти за ними, бо вони пішли попереду, і не соромно навіть не йти за ними?» Щось таке я сказав, і гарячка мого духу відірвала мене від нього, а він, приголомшено дивлячись на мене, мовчав. Бо я говорив не так, як звичайно: чоло, щоки, очі, колір обличчя, звук голосу виказували мій стан більше, ніж слова, які я вимовляв. При нашому помешканні був невеликий сад, яким ми користувалися, як і всім домом, бо господар дому, що нас приймав, там не жив. Туди загнало мене сум’яття моїх грудей, де ніхто не міг би перешкодити тій гарячій боротьбі, яку я розпочав сам із собою, аж поки вона не скінчиться так, як знав Ти, а я не знав. Я лише спасенно шаленів і вмирав, щоб жити, знаючи, яким злом я був, і не знаючи, яким добром невдовзі стану. Отож я пішов у сад, а Алипій — слідом за мною. Бо його присутність не порушувала моєї самоти; та й як він міг покинути мене в такому стані? Ми сіли якомога далі від дому. Я тривожився духом, найлютіше обурюючись на себе, що не входжу в Твою волю і в Твій завіт, Боже мій, до якого всі мої кості кликали мене ввійти й підносили його до небес. А входять туди не на кораблях, не на колісницях і не пішки; туди не треба йти навіть стільки, скільки я пройшов від дому до місця, де ми сиділи. Бо не лише дійти, а й увійти туди означало не що інше, як захотіти йти, — але захотіти рішуче й цілком, а не кидатися туди й сюди з покаліченою, напівроздвоєною волею, що бореться сама з собою, коли одна її частина підноситься, а друга падає.

Зрештою, в самій гарячці своєї нерішучості я робив тілом багато таких рухів, яких люди часом хочуть, але не можуть зробити, коли або не мають членів, або ці члени скуті кайданами, ослаблені недугою чи чимось інакше спутані. Отож коли я рвав на собі волосся, бив себе в чоло, обхоплював коліно сплетеними пальцями, — я хотів і робив. Але я міг би хотіти й не зробити, якби мої члени не послухалися здатності до руху. Тож багато чого я робив тоді, коли «хотіти» не означало саме собою «могти»; і не робив того, чого прагнув незрівнянно більше і що невдовзі, щойно захотів би, зміг би зробити, бо невдовзі, щойно захотів би, захотів би цілковито. Бо тут здатність була одне з волею, і хотіти вже означало робити; і все ж це не робилося; і тіло моє легше корилося найслабшому хотінню душі, рухаючи членами на її знак, ніж душа корилася сама собі, щоб здійснити в самій лише волі цю свою найважливішу волю.

Розділ IX

Звідки ця потворність? І навіщо вона? Нехай засяє Твоє милосердя, щоб я міг спитати, — може, дадуть мені відповідь таємні кари людей і найтемніші муки синів Адамових. Звідки ця потворність? І навіщо? Душа наказує тілу — і воно негайно слухається; душа наказує самій собі — і їй опираються. Душа наказує руці рухатися — і готовність така, що наказ ледве відрізниш від послуху. А проте душа — це душа, а рука — тіло. Душа наказує душі, тобто самій собі, хотіти — і та не хоче. Звідки ця потворність? І навіщо? Вона, кажу, наказує собі хотіти, і не наказувала б, якби не хотіла, — а наказане не виконується. Але хоче вона не цілком, тому й наказує не цілком. Бо наказує вона настільки, наскільки хоче, і наказане не виконується настільки, наскільки вона не хоче. Адже воля наказує, щоб була воля, — не якась інша, а вона сама. Але наказує вона не цілком, тому й того, що вона наказує, немає. Бо коли б воля була цілковита, вона й не наказувала б собі бути, бо вже була б. Отже, не потворність це — частково хотіти, частково не хотіти, а недуга душі, яка не підноситься вся, піднесена істиною, бо її пригнічує звичка. Тому й є дві волі, що жодна з них не цілковита, і чого бракує одній, те має друга.

Розділ X

Нехай погинуть від лиця Твого, Боже, як гинуть марномовці й звідники душі, ті, хто, помітивши, що під час роздумів бувають дві волі, твердять, ніби в нас є дві душі двох природ: одна добра, друга зла. Самі вони справді злі, коли тримаються цих злих думок; і самі стануть добрими, коли триматимуться істини й пристануть до істини, щоб Твій апостол міг сказати їм: «Ви бо були колись тьмою, тепер же (ви) сьвітло в Господї». Але вони, бажаючи бути світлом не в Господі, а в собі самих, уявляючи, ніби природа душі — те саме, що й Бог, стали ще густішою темрявою через жахливу зарозумілість, бо ще далі відійшли від Тебе, правдивого Світла, що просьвічує кожного чоловіка, що приходить на сьвіт. Зважте, що кажете, і почервонійте від сорому: приступіть до Нього — і просвітитеся, і обличчя ваші не осоромляться. Коли я роздумував, чи вже тепер служити Господеві, Богові моєму, як давно намірявся, то це я хотів, я не хотів, я, саме я. Я ні хотів цілковито, ні не хотів цілковито. Тому я боровся сам із собою і роздирався сам собою. І це роздвоєння відбувалося проти моєї волі, але виявляло не присутність якоїсь чужої душі, а кару моєї власної. Отже, не я вже чинив це, а гріх, що жив у мені, — кара за гріх, скоєний вільніше, бо я був сином Адама.

Бо якщо є стільки протилежних природ, скільки є ворожих між собою воль, то їх буде вже не дві, а багато. Коли хтось вагається, чи йти йому на їхнє зібрання, чи до театру, ці маніхеї вигукують: «Ось вам дві природи: одна добра тягне сюди, друга зла тягне назад, туди. Бо звідки ж інакше це вагання між ворожими волями?» А я кажу, що обидві погані: і та, що тягне до них, і та, що тягне назад, до театру. Але вони не вірять, що воля, яка веде до них, може бути іншою, ніж доброю. Що ж тоді, коли хтось із нас роздумуватиме і серед боротьби двох своїх воль опиниться в скруті — чи йти йому до театру, чи до нашої церкви? Хіба ці маніхеї теж не опиняться в скруті, що відповісти? Бо або вони мусять визнати (чого вони зовсім не хочуть), що воля, яка веде до нашої церкви, добра, так само як і воля тих їхніх, кого прийняли й тримають їхні таїнства; або мусять припустити, що в одній людині борються дві злі природи й дві злі душі, — і тоді не буде правдою те, що вони кажуть, ніби одна добра, а друга зла; або ж мусять навернутися до істини і вже не заперечувати, що коли людина роздумує, то одна душа коливається між протилежними волями.

Тож нехай більше не кажуть, помічаючи в одній людині дві ворожі волі, що це борються дві протилежні душі двох протилежних субстанцій, від двох протилежних начал, одного доброго, а другого злого. Бо Ти, Боже істинний, спростовуєш їх, стримуєш і викриваєш; як тоді, коли обидві волі злі і людина роздумує, чи вбити когось отрутою, чи мечем; чи загарбати той чи інший чужий маєток, коли не може обох; чи купити собі насолоду розкошами, чи зберегти гроші через скупість; чи піти до цирку, чи до театру, якщо обидва відкриті того самого дня; або, по-третє, пограбувати чужий дім, якщо трапиться нагода; або, по-четверте, вчинити перелюб, якщо тоді ж з’явиться й така змога; і все це сходиться в одну й ту саму мить, і всього однаково бажано, а зробити все водночас неможливо: адже тоді душу роздирають чотири або навіть (з огляду на величезне розмаїття бажаного) ще більше ворожих між собою воль, а проте вони не твердять, що існує стільки ж різних субстанцій. Так само і з добрими волями. Бо я питаю їх: чи добре знаходити насолоду в читанні апостола? чи добре знаходити насолоду в тверезому псалмі? чи добре розмірковувати над Євангелієм? На кожне вони відкажуть: «Добре». Що ж тоді, коли все це дає однакову насолоду, і все водночас? Хіба різні волі не роздирають душу, поки людина вирішує, що їй краще обрати? А проте всі вони добрі, і змагаються між собою, аж доки не буде обрано одне, куди й понесеться вся цілісна воля, що перед тим була поділена на багато. Так само, коли вгорі нас вабить вічність, а насолода тимчасовим добром тримає внизу, то це одна й та сама душа не хоче ні того, ні іншого цілковитою волею; і тому її роздирають тяжкі муки, бо заради істини вона ставить одне вище, а через звичку не відкладає іншого.

Розділ XI

Так я нудився душею й мучився, звинувачуючи себе значно суворіше, ніж звичайно, звиваючись і перевертаючись у своєму ланцюзі, аж поки він не розірветься зовсім, — а тримав він мене вже ледь-ледь, але все ж тримав. А Ти, Господи, натискав на мене в глибині мого нутра суворим милосердям, подвоюючи бичі страху й сорому, щоб я знову не піддався і щоб та сама тоненька нитка, яка ще лишалася, не розірвавшись, не набрала знову сили й не зв’язала мене ще міцніше. Бо я казав собі в душі: «Нехай же тепер, нехай тепер!» І, кажучи це, я вже майже робив це: майже зробив — і не зробив; проте й не скотився назад, до колишнього стану, а стояв поруч і переводив подих. І я пробував знову, і бракувало мені вже трохи менше, і ще трохи менше, і я вже майже торкався й хапав це; і все ж не досягав, не торкався й не хапав, вагаючись умерти для смерті й жити для життя; і гірше, до якого я звик, мало наді мною більшу силу, ніж краще, до якого я не звик; і сама та мить, коли я мав стати іншим, ніж був, що ближче підходила, то більший жах навівала на мене; однак не відкидала мене назад і не відвертала, а тримала в непевності.

Тримали мене ще дрібниці з дрібниць і марноти над марнотами — давні мої коханки; вони смикали мене за тілесну одежу й нишком шепотіли: «Ти нас покидаєш? І від цієї миті нас уже не буде з тобою повік? І від цієї миті тобі вже ніколи не буде дозволено ні того, ні іншого?» І що ж вони підказували мені тим, що я назвав «те чи інше», що вони підказували, Боже мій? Нехай Твоє милосердя відверне це від душі Твого раба! Яку нечисть вони підказували! Який сором! І тепер я чув їх уже набагато менше, ніж наполовину: вони вже не виступали відкрито, щоб суперечити мені, а ніби бурмотіли за моєю спиною й нишком смикали мене, коли я відходив, щоб я озирнувся на них. А проте вони затримували мене, так що я вагався вирватися й струсити їх із себе та перескочити туди, куди мене кликали, бо сильна звичка казала мені: «Невже ти думаєш, що зможеш жити без них?»

Але тепер вона говорила вже дуже слабко. Бо з того боку, куди я звернув обличчя і куди тремтів іти, з’являлася мені цнотлива гідність Стриманості — ясна, та не розпусно весела, — що чесно вабила мене прийти й не вагатися і простягала, щоб прийняти й обійняти мене, свої святі руки, повні безлічі добрих прикладів: там було стільки юнаків і дівчат, безліч молоді й людей усякого віку, поважні вдови й старі діви; і в усіх них — сама Стриманість, не безплідна, а щаслива мати дітей-радощів від Тебе, свого Чоловіка, Господи. І вона всміхалася мені з підбадьорливою насмішкою, ніби кажучи: «Невже ти не можеш того, що можуть ці юнаки, ці дівчата? Чи вони можуть це самі собою, а не в Господі, своєму Бозі? Господь, їхній Бог, дав їм мене. Чому ти спираєшся на себе — і тому не встоїш? Кинься на Нього, не бійся: Він не відступить, щоб ти впав; кинься на Нього безстрашно — Він прийме й уздоровить тебе». І я дуже червонів, бо все ще чув бурмотіння тих дрібниць і вагався. А вона знову ніби казала: «Заткни вуха від цих твоїх нечистих членів, що на землі, щоб вони були умертвлені. Вони розповідають тобі про насолоди, та не такі, як закон Господа, Бога твого». Ця суперечка в моєму серці була лише мене самого проти мене самого. А Алипій, сидячи поруч зі мною, мовчки чекав, чим скінчиться моє незвичне хвилювання.

Розділ XII

А коли глибокий роздум видобув із таємних глибин моєї душі й зібрав докупи всю мою нужду перед очима мого серця, знялася велика буря, несучи велику зливу сліз. Щоб виплакати її всю, з усіма її голосами, я підвівся й відійшов від Алипія: самотність здавалася мені придатнішою для плачу; тож я відійшов так далеко, щоб навіть його присутність не могла мені заважати. Таке було тоді зі мною, і він дещо відчув, бо, гадаю, я щось сказав, і в звуці мого голосу чутно було, що мене душать сльози; так я й підвівся. Отже, він лишився там, де ми сиділи, вкрай здивований. А я впав, не знаю як, під якоюсь смоковницею і дав волю сльозам; і ріки з моїх очей полилися — жертва, приємна Тобі. І не цими словами, але в цьому сенсі я багато говорив Тобі: «Ти ж, Господи, докіль? Доки, Господи, гніватимешся без кінця? Не памятай нам несправедливостї давні», — бо я відчував, що вони мене тримають. Я кидав ці скорботні слова: «Доки, доки це „завтра та завтра“? Чому не тепер? Чому не цієї ж години край моїй нечистоті?»

Так я говорив і плакав у найгіркішому сокрушенні серця, аж ось чую з сусіднього дому голос — чи хлопчика, чи дівчинки, не знаю, — що співає й раз у раз повторює: «Візьми й читай! Візьми й читай!» Відразу змінившись на обличчі, я почав напружено пригадувати, чи не співають діти таких слів у якійсь грі; але не міг пригадати, щоб будь-коли чув щось подібне. Тож, стримавши потік сліз, я підвівся, тлумачачи це не інакше, як Божий наказ розгорнути книгу й прочитати перший розділ, який мені трапиться. Бо я чув про Антонія, що він, прийшовши під час читання Євангелія, прийняв прочитане як напучення, ніби сказане саме до нього: «Іди продай, що маєш, і дай убогим, а мати меш скарб на небі; і приходь, та й іди слїдом за мною»; і через таке Боже слово він одразу навернувся до Тебе. Тож я квапливо повернувся на те місце, де сидів Алипій, бо там я поклав книгу апостола, коли встав звідти. Я схопив її, розгорнув і мовчки прочитав той уривок, на який найперше впали мої очі: «Не в прожорстві та піянстві, не в любодїяннї та розпустї, не в сварнї та завистї; але одягнїть ся Господом нашим Ісусом Христом, і не догоджуйте тїлу в похотї». Далі я не хотів читати, та й не було потреби: бо щойно я дочитав це речення, ніби світло спокою влилося в моє серце, і вся темрява сумнівів розвіялася.

Тоді, заклавши палець чи якусь іншу закладку, я закрив книгу і вже зі спокійним обличчям розповів усе Алипієві. А він так само показав мені, що діялося в ньому, — чого я не знав. Він попросив показати, що я прочитав; я показав, а він подивився й далі, ніж я прочитав, а я не знав, що було далі. А далі було: «Знемогаючого ж у вірі приймайте»; це він застосував до себе й відкрив мені. І цим напученням він утвердився; і з добрим рішенням і наміром, цілком відповідним його вдачі, якою він завжди значно відрізнявся від мене на краще, без жодного бурхливого вагання приєднався до мене. Звідти ми йдемо до моєї матері, розповідаємо їй — вона радіє; оповідаємо по порядку, як це сталося, — вона тріумфує й торжествує, і благословляє Тебе, Який може зробити геть більш над усе, чого просимо або думаємо; бо вона бачила, що Ти дав їй щодо мене значно більше, ніж вона звикла випрошувати своїми жалібними й найскорботнішими стогонами. Бо Ти навернув мене до Себе так, що я вже не шукав ні дружини, ні жодної надії цього світу, ставши на тому правилі віри, на якому Ти показав мене їй у видінні стільки років тому. І Ти перемінив її плач на радість, значно щедрішу, ніж вона бажала, і значно дорожчу й чистішу, ніж та, якої вона колись шукала, — мати онуків від моєї плоті.