Книга сьома

Розділ I

Ось уже й померла моя лиха й мерзенна юність, і я вступав у ранню зрілість; та чим старшим ставав, тим більше осквернювався марнотою, бо не міг уявити собі жодної субстанції, крім такої, яку звикли бачити ці очі. Я не уявляв Тебе, Боже, в образі людського тіла: відколи я почав хоч трохи чути про мудрість, я завжди уникав цього і радів, що знайшов те саме у вірі нашої духовної матері, Твоєї Кафоличної Церкви. Але як інакше мислити про Тебе, я не знав. І я, людина, та ще й така людина, силкувався збагнути Тебе — найвищого, єдиного, істинного Бога; і в найглибшій глибині душі вірив, що Ти нетлінний, непошкодний і незмінний. Бо хоч я й не знав, звідки і як, та ясно бачив і був певен, що те, що може зіпсуватися, нижче від того, що зіпсуватися не може; те, чого не можна пошкодити, я без вагання ставив вище за те, що може зазнати шкоди, а незмінне — вище за те, що підлягає змінам. Серце моє палко протестувало проти всіх моїх примар, і цим одним ударом я намагався відігнати від очей свого розуму весь той нечистий рій, що кружляв довкола нього. Та ледве його було розігнано, як в одну мить він знову густо збирався навколо мене, налітав мені на обличчя й затьмарював його; так що, хоч і не в образі людського тіла, я все ж мусив уявляти Тебе — те нетлінне, непошкодне й незмінне, яке я ставив вище за тлінне, пошкодне й мінливе, — як щось у просторі: чи то влите у світ, чи то безмежно розлите поза ним. Бо все, що я уявляв позбавленим цього простору, здавалося мені ніщо, так, цілковитим нічим, навіть не порожнечею: так, ніби з якогось місця забрали тіло і місце лишилося б вільним від усякого тіла — від землі й води, повітря й неба, — а проте воно й далі було б порожнім місцем, наче якимось просторим ніщо.

Отже, я, такий огрубілий серцем і неясний навіть самому собі, вважав цілковитим нічим усе, що не простягалося на певний простір, не було ні розлите, ні згущене, ні роздуте, що не мало чи не могло мати якогось із цих вимірів. Бо серце моє блукало тоді поміж такими ж образами, поміж якими звикли блукати мої очі; і я не бачив, що сама та думка розуму, якою я творив ці образи, не такої природи, а проте вона не могла б їх творити, якби сама не була чимось великим. Так само силкувався я уявити Тебе, Життя мого життя, як щось величезне, що безмежними просторами з усіх боків проникає всю громаду всесвіту, а й поза ним — у всіх напрямках, крізь неміряні, безкраї простори; так що земля мала б Тебе, небо мало б Тебе, усе мало б Тебе, і все було б обмежене в Тобі, а Ти — ніде не обмежений. Бо як тіло цього повітря, що над землею, не заважає сонячному світлу проходити крізь нього й проникати його — не розриваючи й не розтинаючи, а цілком його наповнюючи, — так, думав я, і тіло не лише неба, повітря та моря, а й землі проникне для Тебе, так що всіма своїми частинами, найбільшими й найменшими, воно приймає Твою присутність, а Ти таємним подихом, зсередини й ззовні, керуєш усім, що створив. Так я гадав, бо не здатен був уявити нічого іншого, — але це була неправда. Адже тоді більша частина землі вміщала б більшу частку Тебе, а менша — меншу; і все було б сповнене Тобою в такий спосіб, що тіло слона вміщало б більше Тебе, ніж тіло горобця, — настільки, наскільки воно більше й займає більше місця; і так Ти роздавав би окремі частки Себе окремим частинам світу, уривками: великим — велике, дрібним — дрібне. Але Ти не такий. Та ще не просвітив Ти тоді моєї темряви.

Розділ II

Проти тих ошуканих ошуканців і німих базік — бо не лунало з них Твоє слово — мені, Господи, вистачало того, що колись, іще в Карфагені, висував Невридій, і всі ми, хто це чув, були вражені: «Що міг би заподіяти Тобі той так званий народ темряви, який маніхеї звикли ставити проти Тебе як ворожу громаду, коли б Ти відмовився з ним битися? Бо якщо вони відповідали: „Він завдав би Тобі якоїсь шкоди“, — то Ти підлягав би пошкодженню і тлінню; а якщо: „Він нічим не міг би Тобі зашкодити“, — то не наводилося жодної причини, чому Ти з ним бився, та ще й бився так, що якась частка чи член Твій, чи породження самої Твоєї субстанції змішалося з ворожими силами й природами, не Тобою створеними, і було ними так зіпсоване й змінене на гірше, що з блаженства перейшло в нещастя і потребувало допомоги, щоб його визволити й очистити; і що це породження Твоєї субстанції — душа, якій, поневоленій, оскверненій, зіпсованій, мало б допомогти Твоє Слово, вільне, чисте й неушкоджене, — хоча й саме Слово було б тлінне, бо було з тієї самої субстанції. Отже, якби вони визнали, що Ти, хоч би чим Ти був, тобто Твоя субстанція, якою Ти є, нетлінний, — то всі ці твердження хибні й огидні; а якщо тлінний, — то саме таке твердження вже показує свою хибність і мерзенність». Тож цього Невридієвого доводу вистачало проти тих, кого слід було б цілком виблювати з переповненого шлунка: бо вони не мали жодного виходу, щоб не впасти в жахливе богохульство серця й язика, коли так думали й говорили про Тебе.

Розділ III

Та й я тоді ще, хоч і тримався твердого переконання, що Ти, наш Господь, істинний Бог, Який створив не лише наші душі, а й тіла, і не лише душі й тіла, а всі істоти й усі речі, — неосквернимий, незмінний і ні в чому не мінливий, — усе ж не розумів ясно й без труднощів, у чому причина зла. Та хоч би якою вона була, я бачив, що шукати її треба так, щоб це не змусило мене повірити, ніби незмінний Бог мінливий, — аби самому не стати тим злом, якого я шукав. Тож я шукав її, до певної міри вільний від тривоги, бо був певен неправди того, чого трималися ті, від кого я відвертався всім серцем: я бачив, що, допитуючись про походження зла, вони самі сповнилися зла, бо воліли думати, що Твоя субстанція терпить зло, ніж що їхня власна його чинить.

І я силкувався збагнути те, що тепер чув: що свобідна воля — причина того, що ми чинимо зло, а Твій справедливий суд — причина того, що ми зло терпимо. Але ясно розгледіти цього я не міг. Тож, намагаючись вивести зір своєї душі з тієї глибокої ями, я знову поринав у неї; і скільки разів намагався, стільки ж разів поринав знову. Але одне трохи підносило мене до Твого світла: я знав, що маю волю, так само певно, як знав, що живу. Отже, коли я чогось хотів чи не хотів, то був цілком певен, що хоче чи не хоче не хтось інший, а саме я; і я майже бачив, що саме тут причина мого гріха. А те, що я робив проти своєї волі, я, як бачив, радше терпів, ніж чинив, і вважав не своєю провиною, а своєю карою; і, вважаючи Тебе справедливим, швидко визнавав, що покараний не без справедливості. Але знову я казав: хто мене створив? Хіба не мій Бог, Який не лише добрий, а є самою добротою? Звідки ж тоді в мені те, що я хочу зла й не хочу добра, так що мене справедливо карають? Хто вклав це в мене і прищепив мені цей гіркий паросток, коли весь я створений моїм найсолодшим Богом? Якщо творець цього — диявол, то звідки сам диявол? А якщо й він власною розбещеною волею з доброго ангела став дияволом, то звідки знову в ньому та зла воля, через яку він став дияволом, коли вся природа ангелів створена тим найдобрішим Творцем? Від таких думок я знову поринав і задихався; однак не опускався до того пекла омани, де ніхто Тобі не сповідується, — щоб думати, ніби радше Ти терпиш зло, ніж людина його чинить.

Розділ IV

Бо я так намагався знайти решту, як той, хто вже знайшов, що нетлінне неодмінно краще за тлінне; і тому Тебе, хоч би чим Ти був, я визнавав нетлінним. Бо жодна душа ніколи не могла й не зможе помислити щось краще за Тебе, найвище й найкраще Добро. А оскільки цілком істинно й певно, що нетлінне слід ставити вище за тлінне (як я вже тоді й ставив), то, якби Ти не був нетлінним, я міг би думкою дійти до чогось кращого за мого Бога. Отже, там, де я побачив, що нетлінне краще за тлінне, там і слід було мені шукати Тебе і там розгледіти, «у чому ж саме зло», тобто звідки та тлінність, якою Твоя субстанція ніяк не може бути ушкоджена. Бо тлінність ніяк не вражає нашого Бога — ні через жодну волю, ні через жодну необхідність, ні через жодний несподіваний випадок: бо Він — Бог, і чого Він хоче, те добре, і Він Сам — те добро; а бути зіпсованим — не добро. І Ти ні до чого не примушений проти Своєї волі, бо Твоя воля не більша за Твою могутність. А більшою вона була б, якби Ти Сам був більшим за Самого Себе. Бо воля й могутність Бога — це Сам Бог. І що може бути несподіваним для Тебе, Який знає все? Немає в речах жодної природи, якої Ти б не знав. І що ще нам казати, «чому та субстанція, якою є Бог, не тлінна», коли, якби вона була тлінна, вона не була б Богом?

Розділ V

І я шукав, «звідки зло», і шукав лихим шляхом, і не бачив зла в самому своєму пошуку. Я ставив перед зором свого духу все творіння — усе, що ми можемо в ньому бачити (як-от море, землю, повітря, зорі, дерева, смертних істот), а також усе, чого в ньому не бачимо, як-от небесну твердь, а до того ж усіх ангелів і всіх духовних її мешканців. Але й ці самі істоти моя уява, ніби вони були тілами, розміщувала в просторі; і я склав з Твого творіння одну велику громаду, розрізнену за родами тіл: одні — справжні тіла, інші — те, що я сам вигадав замість духів. І цю громаду я уявив величезною — не такою, якою вона була (цього я знати не міг), а такою, як мені здавалося доречним, — проте з усіх боків скінченною. А Тебе, Господи, я уявляв таким, що з усіх боків оточує й проникає її, але з усіх боків безмежним: наче було б море — скрізь і з усіх боків, крізь неміряний простір, одне-єдине безкрає море, — і воно вміщало б у собі якусь губку, величезну, але обмежену; ця губка неминуче була б усіма своїми частинами сповнена тим неміряним морем. Так уявляв я Твоє творіння, саме по собі скінченне, сповненим Тебе, Безмежного, і казав: ось Бог, і ось те, що Бог створив; і Бог добрий, так, незрівнянно й безмірно кращий за все це; проте Він, Добрий, створив це добрим; і глянь, як Він оточує й наповнює це. Де ж тоді зло, і звідки, і як воно сюди закралося? Який його корінь і яке його насіння? Чи, може, його зовсім немає? Навіщо ж тоді ми боїмося й уникаємо того, чого немає? А якщо ми боїмося даремно, то сам цей страх — зло, бо ним душа марно ятриться й мучиться. І це зло тим більше, що боятися нам нічого, а ми все ж боїмося. Отже, або є те зло, якого ми боїмося, або саме те, що ми боїмося, — зло. Звідки ж воно, коли Бог, Добрий, створив усе це добрим? Він, більше й найвище Добро, створив ці менші добра; і все ж і Творець, і створене — усе добре. Звідки ж зло? Чи, може, була якась зла матерія, з якої Він творив, і надавав їй форми, і впорядковував її, але залишив у ній щось, чого не перетворив на добро? А чому ж так? Хіба Він не мав сили навернути й змінити її всю, щоб у ній не лишилося жодного зла, коли Він — Всемогутній? І зрештою, навіщо Він хотів щось із неї творити, а не радше тією ж Всемогутністю зробити так, щоб її зовсім не було? Чи, може, вона могла існувати проти Його волі? А якщо вона була від вічності, то чому Він попускав їй бути такою впродовж нескінченних просторів минулого часу і лише так пізно зволив щось із неї створити? А якщо Він раптом забажав щось учинити, то Всемогутній радше мав би вчинити так, щоб цієї злої матерії не було, а був лише Він — цілісне, істинне, найвище й безмежне Добро. А якщо не було добре, щоб Той, Хто добрий, не створив і не сформував чогось доброго, то Він міг би, забравши й обернувши на ніщо ту злу матерію, утворити добру матерію, з якої створити все. Бо Він не був би Всемогутнім, якби не міг створити чогось доброго без допомоги тієї матерії, якої Сам не створив. Такі думки перебирав я в своєму жалюгідному серці, обтяженому найгризькішими турботами, — щоб не померти, не знайшовши істини; однак віра Твого Христа, нашого Господа й Спасителя, яку визнає Кафолична Церква, міцно трималася в моєму серці — щоправда, у багатьох пунктах ще неоформлена й хитка щодо правила вчення; та все ж мій розум не полишав її, а радше щодня вбирав її дедалі більше.

Розділ VI

Тим часом я вже відкинув і брехливі ворожіння та нечестиві марення астрологів. Нехай і за це, Боже мій, з найглибшої глибини моєї душі сповідуються Тобі Твої милості! Бо Ти, саме Ти (бо хто ще кличе нас назад зі смерті всіх помилок, як не Життя, що не може вмерти, і Мудрість, яка, не потребуючи світла, просвічує розуми, що його потребують, і якою керується всесвіт аж до листя, що кружляє на деревах?), — Ти подбав про ліки для моєї впертості, з якою я сперечався з Віндиціаном, старцем гострого розуму, і з Невридієм, юнаком дивовижних здібностей: перший рішуче стверджував, а другий часто (хоч і з певним сумнівом) казав, що «немає такого мистецтва, яким можна передбачати майбутнє, а людські здогади — це щось на кшталт жеребкування, і з багатьох речей, які вони провіщали, деякі справді збувалися без відома тих, хто це говорив: вони натрапляли на це, бо говорили багато». Тоді Ти послав мені друга, який невтомно радився з астрологами, хоч і не був добре обізнаний у тих мистецтвах, а (як я сказав) лише допитливо радився з ними; проте він знав дещо, що, за його словами, чув від свого батька, — і не знав, наскільки це підриває повагу до того мистецтва. Отже, цей чоловік, на ім’я Фірмін, який здобув вільну освіту й добре навчився риторики, спитав мене, як дуже дорогого йому друга, що я думаю, згідно з його так званими сузір’ями, про певні його справи, щодо яких у нього зросли мирські надії. А я, що тоді вже почав схилятися до думки Невридія, не відмовився зовсім висловити здогад і сказати йому те, що спадало на мій нерішучий розум; але додав, що я вже майже переконаний, що все це — порожні й смішні дурниці. Тоді він розповів мені, що його батько дуже захоплювався такими книжками і мав друга, так само ревного в них, як і він сам; спільними заняттями й бесідами вони роздмухували полум’я своєї пристрасті до цих забавок, аж так, що стежили за хвилинами, коли народжували навіть безсловесні тварини, які плодилися в їхніх домах, і тоді спостерігали взаємне положення небесних світил, щоб набути нового досвіду в цьому так званому мистецтві. Отож він сказав, що чув від батька: коли його мати мала народити його, Фірміна, то й служниця того батькового друга була вагітна, — і це не могло сховатися від її пана, який з найретельнішою старанністю дбав знати про народження навіть своїх цуценят. І сталося так, що (один — щодо дружини, другий — щодо служниці, з найпильнішим спостереженням, лічачи дні, години, ба навіть менші частки годин) обидві розродилися в ту саму мить; тож обидва мусили визначити ті самі сузір’я, аж до найдрібніших подробиць, — один для свого сина, другий для свого новонародженого раба. Бо щойно жінки почали родити, кожен повідомив другого про те, що діється в його домі, і мав напоготові гінців, щоб послати один до одного, щойно дізнається про саме народження, — а про те, щоб негайно дістати звістку, кожен легко подбав у своєму володінні. І от, запевняв він, гінці обох сторін зустрілися на такій рівній відстані від кожного з домів, що ніхто з них не міг помітити жодної різниці ні в положенні зірок, ні в будь-яких інших найдрібніших подробицях; а проте Фірмін, народжений у заможності в батьківському домі, простував блискучими стежками життя, примножував багатство, підносився до почестей, тоді як той раб і далі служив своїм панам, без жодного полегшення свого ярма, як розповідав мені Фірмін, який його знав.

Почувши це й повіривши, бо розповідав чоловік, вартий такої довіри, — увесь мій опір зламався; і спершу я спробував відвернути від тієї цікавості самого Фірміна, сказавши йому, що, розглядаючи його сузір’я, я, якби мав пророкувати правдиво, мусив би побачити в них батьків, видатних серед своїх сусідів, знатний рід у своєму місті, шляхетне походження, добре виховання, вільну освіту. А якби той слуга звернувся до мене з тими самими сузір’ями, бо вони були і його, то я мусив би знову (щоб і йому сказати правду) побачити в них найнижчий рід, рабський стан і все інше, цілком протилежне першому. Отже, якби я говорив правду, то з тих самих сузір’їв говорив би різне, а якби говорив те саме, — говорив би неправду; звідси з цілковитою певністю випливало, що все, що після розгляду сузір’їв кажуть правдиво, кажуть не завдяки мистецтву, а випадково; а все, що кажуть хибно, — не через незнання мистецтва, а через те, що випадок підвів.

Коли так відкрився шлях, я, розмірковуючи сам із собою про подібні речі, — щоб ніхто з тих дурисвітів (які жили з такого ремесла і на яких я прагнув напасти й висміяти, спростовуючи їх) не міг заперечити мені, що Фірмін сказав мені неправду або його батько — йому, — звернув свої думки до тих, хто народжується близнюками: вони здебільшого виходять з утроби так близько один за одним, що той короткий проміжок (хай яку силу в природі речей йому приписують) не може бути помічений людським спостереженням чи взагалі виражений у тих знаках, які астролог має розглядати, щоб пророкувати правдиво. Та правдивими його слова бути не можуть: бо, дивлячись на ті самі знаки, він мусив би провістити те саме про Ісава та Якова, а з ними сталося не те саме. Отже, він мусив би сказати неправду; а якщо правду, то, дивлячись на ті самі знаки, він не мав би давати ту саму відповідь. Отже, правду він казав би не завдяки мистецтву, а випадково. Бо Ти, Господи, найсправедливіший Правителю всесвіту, коли ні ті, хто питає, ні ті, кого питають, про це не знають, Своїм таємним натхненням робиш так, що той, хто питає, чує те, що має почути згідно з прихованими заслугами душ, з незбагненної глибини Твого справедливого суду. Нехай же ніхто не каже Тобі: «Що це? Навіщо те?» Нехай не каже так, бо він — людина.

Розділ VII

Отже, Ти, мій Помічнику, уже звільнив мене від тих кайданів; і я шукав, «звідки зло», і не знаходив виходу. Але Ти не дав мені жодними хитаннями думки відірватися від віри, якою я вірив, що Ти є, що Твоя субстанція незмінна, що Ти дбаєш про людей і судитимеш їх, і що в Христі, Твоєму Сині, нашому Господі, і в святих Писаннях, які утверджувала для мене повага Твоєї Кафоличної Церкви, Ти проклав людині шлях спасіння до того життя, яке буде після цієї смерті. Коли це було в моєму розумі надійно й непорушно утверджене, я тривожно шукав, «звідки зло». Які муки мого серця, що мало породити, які стогони, Боже мій! Та й там були відкриті Твої вуха, а я того не знав; і коли я мовчки палко шукав, ці мовчазні терзання моєї душі були гучними зойками до Твого милосердя. Ти знав, що я терпів, а жодна людина не знала. Бо що з того через мій язик доходило до вух моїх найближчих друзів? Чи доходило до них усе сум’яття моєї душі, для якого не вистачало ні часу, ні слів? Але все воно підносилося до Твого слуху — усе, що я вигукував із ридання мого серця; і перед Тобою було все бажання моє, а світла очей моїх не було зі мною: бо воно було всередині, а я — назовні. І воно не було обмежене місцем, а я був звернений до того, що міститься в місці, — але там не знаходив місця спочинку, і ті речі не приймали мене так, щоб я міг сказати: «Досить», «Добре»; і не дозволяли мені повернутися туди, де мені було б досить добре. Бо я був вищий за ці речі, але нижчий за Тебе; і Ти — моя справжня радість, коли я Тобі підкорений, а Ти підкорив мені те, що створив нижчим від мене. І це була правильна міра, середня область мого спасіння: перебувати в Твоєму образі і, служачи Тобі, панувати над тілом. Але коли я гордо повстав проти Тебе і біг проти Господа з гордою шиєю, за грубими щитами своїми, навіть ці нижчі речі піднеслися наді мною й придавили мене, і ніде не було полегшення чи змоги перевести подих. Вони траплялися мені на очі звідусіль, купами й юрбами, а в думках їхні образи самі, без мого бажання, поставали переді мною, коли я хотів повернутися до Тебе, ніби кажучи мені: «Куди ти йдеш, негідний і нечистий?» І все це виросло з моєї рани; бо Ти «впокорив гордого, мов пораненого», і через свою пиху я був відлучений від Тебе; так, моє розпухле від гордощів обличчя закрило мені очі.

Розділ VIII

Ти ж, Господи, будеш по віки, та не вічно гніваєшся на нас, бо змилувався над нашим прахом і попелом; і було до вподоби Тобі виправити мої потворності; і внутрішніми остенами Ти збуджував мене, щоб я не знаходив спокою, доки Ти не явишся моєму внутрішньому зорові. Так таємною рукою Твого лікування спадала моя пухлина, а стривожений і затьмарений зір мого розуму день у день зцілювався пекучою маззю спасенної скорботи.

Розділ IX

І Ти, бажаючи спершу показати мені, як Ти гордим противишся, а смиренним даєш благодать, і яким великим ділом Твого милосердя Ти вказав людям шлях смирення — тим, що Твоє Слово стало тілом і перебувало між людьми, — подбав, щоб через одного чоловіка, надутого найпотворнішою пихою, до мене потрапили деякі книжки платоніків, перекладені з грецької на латину. І там я читав — не тими самими словами, але саме про те ж, підкріплене багатьма й різними доводами, — що «у починї було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Воно було в починї у Бога. Все Ним стало ся; і без Него не стало ся нїщо»; що стало ся, те в Ньому є життя, «й життє було сьвітлом людям. І сьвітло у темряві сьвітить, і темрява Його не обняла». І що душа людини, хоч і свідчить про світло, сама не є тим світлом; а Слово Боже, будучи Богом, — це «сьвітло правдиве, що просьвічує кожного чоловіка, що приходить на сьвіт». І що Він «на сьвітї був, і сьвіт Ним настав, і сьвіт Його не пізнав». Але того, що Він «у своє прийшов, і свої не прийняли Його», а «которі ж прийняли Його, дав їм власть дїтьми Божими стати ся, що вірують в імя Його», — цього я там не читав.

Ще читав я там, що Бог Слово народився не від тіла, не від крові, не від волі чоловіка, не від волі тіла, а від Бога. Але того, що «Слово тїлом стало ся, і пробувало між нами», я там не читав. Бо я знаходив у тих книжках, що багатьма й різними способами сказано, що Син, бувши в образі Отця, «не вважав хижацтвом бути рівним Богу», бо з природи Він — та сама Субстанція. Але що Він «умалив себе, прийнявши вид слуги, бувши в подобиї чоловічому, і здававшись видом, яко чоловік, принизив себе, бувши слухняним аж до смерти, смерти ж хрестної»; що тому Бог підніс Його з мертвих «і дав Йому імя, більше всякого імени, щоб в імя Ісусове приклонилось усяке колїно, що на небі, і на землї, і під землею, і щоб усякий язик визнавав, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця», — цього ті книжки не мають. Бо те, що перед усіма часами й понад усіма часами Твій Єдинородний Син перебуває незмінний, співвічний Тобі, і що з Його повноти душі приймають, щоб бути блаженними, і що через причастя до мудрості, яка перебуває в них, вони оновлюються, щоб стати мудрими, — це там є. Але що Він «в свою пору за нечестивих умер» і що Ти не пощадив Свого Єдиного Сина, а видав Його за всіх нас, — цього там немає. Бо Ти втаїв це від мудрих і відкрив немовлятам, щоб знеможені та обтяжені прийшли до Нього і Він дав їм спочинок, бо Він тихий і смиренний серцем; і лагідних Він веде в правосудді, і смиренних навчає Своїх доріг, зважаючи на наше приниження й труд і прощаючи всі наші гріхи. Але ті, хто піднесений на котурнах нібито вищого знання, не чують Його, Який каже: «Навчіть ся від Мене: бо Я тихий і смирний серцем; то й знайдете відпочинок душам вашим». Вони, «знаючи Бога, не яко Бога прославляли або дякували, а осуєтились думками своїми і оморочилось нерозумне серце їх»; «славлячи себе мудрими, потуманїли».

І тому я читав там також, що вони славу Твоєї нетлінної природи обернули на ідолів і різні подоби — на подобу образу тлінної людини, і птахів, і звірів, і плазунів; тобто на ту єгипетську страву, за яку Ісав утратив своє первородство, — бо Твій первородний народ замість Тебе вклонявся голові чотириногої тварини, серцем повертаючись назад до Єгипту й схиляючи Твій образ — власну душу — перед ідолом, зробленим на подобу бика, що травою годується. Це я там знайшов, але не живився цим. Бо Тобі, Господи, було до вподоби зняти з Якова ганьбу применшення, як сказано: «більший служити ме меншому»; і Ти покликав поган у Своє спадкоємство. А я прийшов до Тебе з-поміж поган; і звернув свою думку на золото, яке Ти звелів Своєму народові винести з Єгипту, бо воно було Твоє, хоч би де воно було. І афінянам Ти сказав через Свого апостола, що в Тобі ми живемо, рухаємося й існуємо, як сказав і один з їхніх поетів. І справді, ці книжки прийшли звідти. Але я не звертав думки до єгипетських ідолів, яким Твоїм золотом служили ті, що «перемінили істину Божу на лжу і поклонялись і служили тварі більш Творця».

Розділ X

І, наставлений тим повернутися до самого себе, я ввійшов у свою глибину, бо Ти провадив мене; і я зміг, бо Ти став мені Помічником. Я ввійшов і побачив оком своєї душі (яким би воно не було) — понад тим самим оком душі, понад моїм розумом — Світло Незмінне. Не це звичайне світло, яке може бачити всяка плоть, і не якесь більше світло того самого роду, ніби це сяйво засяяло в багато разів яскравіше й своєю величчю заповнило весь простір. Не таким було те Світло, а іншим, зовсім іншим, ніж усе це. І було воно над моєю душею не так, як олія над водою, і не так, як небо над землею: воно було вище за мою душу, бо Воно створило мене, а я — нижче від Нього, бо Ним створений. Хто знає Істину, той знає, що таке те Світло; а хто знає Його, знає вічність. Любов знає Його. О Істино, що єси Вічність! І Любове, що єси Істина! І Вічносте, що єси Любов! Ти — мій Бог, до Тебе зітхаю я вдень і вночі. Коли я вперше пізнав Тебе, Ти підняв мене, щоб я побачив, що є те, що я міг би бачити, але сам я ще не такий, щоб бачити. І Ти відбив неміч мого зору, сильно засяявши на мене Своїми променями, і я затремтів від любові й жаху; і зрозумів, що я далеко від Тебе, у краю неподібності, і немов почув із висоти цей Твій голос: «Я — їжа дорослих: виростай, і споживатимеш Мене; і не ти перетвориш Мене в себе, як їжу твого тіла, а ти перетворишся в Мене». І я збагнув, що Ти за беззаконня караєш людину, і Ти зробив так, що душа моя висохла, наче павутина. І я сказав: «Невже Істина — ніщо, бо вона не розлита по просторі, ні скінченному, ні безмежному?» І Ти вигукнув мені здалеку: «Воістину, Я той, хто єсть». І я почув це так, як чує серце, і не лишилося в мені місця для сумніву: легше було б мені засумніватися, що я живу, ніж у тому, що є Істина, яку ясно видно, коли пізнаєш її через створене. І я поглянув на все інше, що нижче від Тебе, і побачив, що воно ані цілком є, ані цілком не є: воно є, бо походить від Тебе, але його немає, бо воно не є тим, що є Ти. Бо справді є лише те, що перебуває незмінно. Тож добре мені горнутися до Бога, бо якщо я не перебуватиму в Ньому, то не зможу перебувати й у собі; а Він, перебуваючи в Собі, все оновлює. І Ти — Господь, мій Бог, бо Ти не потребуєш мого добра.

Розділ XI

І я поглянув на все інше, що нижче від Тебе, і побачив, що воно ані цілком є, ані цілком не є. Воно, звісно, є, бо походить від Тебе; але його немає, бо воно не є тим, що є Ти. Бо справді є лише те, що перебуває незмінно. Тож добре мені пригорнутися до Бога, бо якщо я не перебуватиму в Ньому, то не перебуватиму й у собі; а Він, перебуваючи в Собі, все оновлює. І Ти — Господь, мій Бог, бо Ти не потребуєш мого добра.

Розділ XII

І мені стало явно, що добре й те, що псується: воно не могло б псуватися, якби було найвищим добром, але так само не могло б псуватися, якби не було добрим. Бо якби воно було найвищим добром, то було б непідвладне псуванню, а якби зовсім не було добрим, то в ньому не було б нічого, що могло б зіпсуватися. Адже псування шкодить, але якби воно не зменшувало добра, то й не могло б шкодити. Отже, або псування не шкодить, чого бути не може, або — і це найпевніше — усе, що псується, позбавляється добра. А якщо воно позбавиться всякого добра, то перестане існувати. Бо якби воно й далі існувало і вже не могло псуватися, то стало б кращим, ніж раніше, бо перебувало б нетлінно. А що може бути безглуздішим, ніж твердити, ніби речі стають кращими, втративши все своє добро? Отже, якщо вони позбавляться всякого добра, їх більше не буде. Тож доки вони є, вони добрі; а отже, все, що є, — добре. А те зло, про яке я питав, звідки воно, — не є жодною субстанцією: бо якби воно було субстанцією, то було б добрим. Адже воно було б або субстанцією нетлінною, тобто великим добром, або субстанцією тлінною, яка, якби не була доброю, не могла б і псуватися. Отже, я побачив, і мені стало явно, що Ти створив усе добрим і що немає взагалі жодної субстанції, якої б Ти не створив; а що Ти створив не все рівним, то саме тому все й існує: бо кожне окремо — добре, а все разом — вельми добре, бо наш Бог створив усе вельми добрим.

Розділ XIII

І для Тебе немає зовсім нічого злого — і не тільки для Тебе, а й для всього Твого творіння в цілому, бо поза ним немає нічого, що могло б удертися й порушити той лад, який Ти йому встановив. Але в окремих його частинах дещо, не узгоджуючись з іншим, вважається злом; а проте саме це узгоджується з іншим, і воно добре, і само в собі добре. І все те, що не узгоджується між собою, узгоджується з нижчою частиною світу, яку ми звемо землею і яка має своє хмарне й вітряне небо, з нею узгоджене. Тож не дай Боже, щоб я казав: «Цього не повинно бути»; бо якби я бачив лише це, то, звісно, прагнув би кращого, але й за саме це мусив би хвалити Тебе. Бо що Ти гідний хвали, те звіщають із землі велетні морські і всі безодні, вогонь і град, сніг і лід, і бурхливий вітер, що сповнює слово Твоє; гори і узгіря, садовина і всї кедри; дикі зьвіри і всякий скот, повзаюча зьвірина і пташина крилата; царі землї і всї народи, князі й усі судді землі; юнаки й дівчата, старі разом із молодими — хвалять ім’я Твоє. А коли й з небес Тебе хвалять, хвалять Тебе, Боже наш, на висотах усі ангели Твої, усі сили Твої, сонце і місяць, усі зорі й світло, небеса небес і води, що понад небесами, — хвалять ім’я Твоє, — тоді я вже не прагнув кращого, бо осягнув думкою все; і тверезішим судженням збагнув, що вище, звісно, краще за нижче, але все разом краще, ніж саме лише вище.

Розділ XIV

Немає здоров’я в тих, кому не до вподоби щось із Твого творіння, — як не було його й у мені, коли мені не подобалося багато з того, що Ти створив. І оскільки моя душа не сміла бути невдоволеною моїм Богом, вона воліла не вважати Твоїм те, що їй не подобалося. Звідси вона й пристала до думки про дві субстанції, і не мала спокою, а говорила марне. А повернувшись звідти, вона створила собі бога, розлитого безмежними мірами по всьому простору, і вважала його Тобою, і поставила його у своєму серці, і знову стала храмом власного ідола, гидкого для Тебе. Але після того як Ти, без мого відома, заспокоїв мою голову і закрив мені очі, щоб вони не бачили марноти, я трохи відступив від себе колишнього, і моє божевілля заснуло; і я прокинувся в Тобі, і побачив Тебе безмежним, але в інший спосіб, і це бачення не походило від тіла.

Розділ XV

І я оглянувся на все інше і побачив, що своїм буттям воно завдячує Тобі і що все обмежене в Тобі, але в інший спосіб — не так, ніби в просторі, а тому, що Ти тримаєш усе в Своїй руці, у Своїй Істині; і все істинне остільки, оскільки воно є, і немає жодної неправди, хіба що коли вважають, ніби є те, чого немає. І я побачив, що все узгоджене не лише зі своїми місцями, а й зі своїми часами. І що Ти, Який один лише Вічний, не почав творити після того, як минули незліченні проміжки часу; бо всі проміжки часу — і ті, що минули, і ті, що минуть, — не відходять і не приходять інакше, як через Тебе, Який дієш і перебуваєш.

Розділ XVI

І я зрозумів і не дивувався, що хліб, приємний здоровому піднебінню, гидкий для хворого, а хворим очам неприємне світло, яке для здорових — утіха. І Твоя праведність не до вподоби нечестивим; а тим паче гадюка й плазуни, яких Ти створив добрими, придатними для нижчих частин Твого творіння, до яких пасують і самі нечестиві, — і то тим більше, чим менше вони подібні до Тебе; а до вищих творінь — тим більше, чим більше уподібнюються Тобі. І я спитав, що таке беззаконня, і знайшов, що воно не субстанція, а викривлення волі, яка відвернулася від Тебе, Боже, Найвищий, до цих нижчих речей, викидає геть своє нутро і надимається назовні.

Розділ XVII

І я дивувався, що вже люблю Тебе, а не якийсь привид замість Тебе. І все ж я не встоював, щоб тішитися моїм Богом: Твоя краса підносила мене до Тебе, та незабаром мій власний тягар відривав мене від Тебе, і я зі стогоном падав у ці нижчі речі. Тим тягарем була тілесна звичка. Проте зі мною лишалася пам’ять про Тебе; і я ніяк не сумнівався, що є Той, до Кого я міг би пригорнутися, але сам я ще не такий, щоб пригорнутися до Тебе: бо тлінне тіло обтяжує душу, і земна оселя пригнічує розум, що думає про багато. І я був цілком певен, що Твоє невидиме від создання сьвіту думаннєм про твори робить ся видиме, — Твоя вічна сила і Божество. Бо, досліджуючи, звідки те, що я захоплююся красою тіл небесних чи земних, і що допомагає мені здорово судити про речі мінливі й казати: «Це має бути так, а це — ні», — досліджуючи, кажу, звідки я так суджу, коли я справді так судив, я знайшов незмінну й справжню Вічність Істини понад моїм мінливим розумом. І так поступово я перейшов від тіл до душі, яка сприймає через тілесні чуття, а звідти — до її внутрішньої сили, якій тілесні чуття подають зовнішнє і до якої сягають і здібності тварин; а звідти знову — до розумової сили, якій на суд передається те, що отримане від тілесних чуттів. А ця сила, знайшовши, що й вона в мені мінлива, піднеслася до власного розуміння, відвела мої думки від влади звички, відсторонившись від тих юрб суперечливих привидів, щоб знайти, яким світлом вона була зрошена, коли без жодного сумніву вигукнула: «Незмінне слід ставити вище за мінливе», — і звідки вона пізнала саме Незмінне; бо якби вона якось не пізнала Його, то не мала б певної підстави ставити Його вище за мінливе. І так, у спалаху одного тремтливого погляду, вона досягла ТОГО, ЩО Є. І тоді я побачив Твоє невидиме, збагнене через створене. Але я не зміг затримати на ньому погляду; і, коли мою неміч відкинуло назад, я знову повернувся до звичного, несучи з собою лише любовну пам’ять про те і тугу за тим, чий аромат я немов відчув, але чим ще не міг живитися.

Розділ XVIII

Тоді я шукав способу набути сили, достатньої, щоб тішитися Тобою; і не знаходив, доки не пригорнувся до того Посередника між Богом і людьми, Чоловіка Ісуса Христа, що над усїм Бог, благословенний по віки, Який кликав мене й казав: «Я дорога й правда, й життє», — і Який ту їжу, що я не міг прийняти, змішав із нашим тілом. Бо Слово тїлом стало ся, щоб Твоя мудрість, якою Ти створив усе, стала молоком для нашого немовлячого стану. Бо я не тримався мого Господа Ісуса Христа — смиренний Смиренного, — і ще не знав, куди поведе нас Його неміч. Бо Твоє Слово, Вічна Істина, високо піднесене над вищими частинами Твого творіння, підносить до Себе впокорених; а в цьому нижньому світі Воно збудувало Собі вбоге житло з нашої глини, щоб через нього відвернути від самих себе тих, кого належало впокорити, і привести їх до Себе, вгамовуючи їхню пиху й плекаючи їхню любов, щоб вони не йшли далі в самовпевненості, а радше погодилися стати немічними, бачачи перед своїми ногами Божество, що стало немічним, узявши на Себе нашу шкіряну одежу; і щоб, знесилені, вони кинулися на Нього, а Воно, підвівшись, підняло їх.

Розділ XIX

Але я думав інакше: я уявляв мого Господа Христа лише як людину надзвичайної мудрості, з якою ніхто не міг би зрівнятися; особливо тому, що, чудесно народжений від Діви, Він, як мені здавалося, відповідно до цього, завдяки Божому піклуванню про нас, здобув таку велику висоту авторитету, щоб бути прикладом зневаги до тимчасового задля здобуття безсмертя. Але яка таємниця криється в словах «Слово тїлом стало ся», я не міг навіть уявити. Я тільки дізнався з переданого нам у писаннях про Нього, що Він їв і пив, спав, ходив, радів духом, сумував, розмовляв; що тіло поєдналося з Твоїм Словом не само по собі, а разом із людською душею й розумом. Це знає кожен, хто знає незмінність Твого Слова, яку я тоді вже знав, наскільки міг, і ніяк у ній не сумнівався. Бо то рухати членами тіла з волі, то ні, то бути зворушеним якимсь почуттям, то ні, то виголошувати мудрі слова через людські знаки, то мовчати — все це властиве душі й розуму, які підлягають змінам. І якби це було написано про Нього неправдиво, то й усе інше могло б бути запідозрене в неправді, і не лишилося б у тих книгах жодної спасенної віри для людського роду. Отже, оскільки написане правдиве, я визнавав у Христі досконалу людину — не тільки людське тіло і не тіло з чуттєвою душею без розумної, а справжню людину; і вважав, що Його слід ставити вище за інших не лише як образ Істини, а через якусь велику досконалість людської природи й досконаліше причастя мудрості. А Алипій уявляв, ніби кафолики вірять, що Бог так зодягнувся в тіло, що в Христі, крім Бога й тіла, не було жодної душі, і не думав, що Йому приписують людський розум. І оскільки він був добре переконаний, що дії, записані про Нього, могла вчиняти лише жива й розумна істота, він повільніше рухався до християнської віри. Але, зрозумівши згодом, що це була помилка єретиків-аполлінаристів, він зрадів кафолицькій вірі й пристав до неї. А я, визнаю, дещо пізніше дізнався, як у словах «Слово тїлом стало ся» кафолицька істина відрізняється від фальші Фотина. Бо відкидання єретиків робить виразнішими положення Твоєї Церкви і здорове вчення. Бо мусять бути й єресі, щоб випробувані виявилися серед немічних.

Розділ XX

Але тоді, прочитавши ті книги платоніків і навчившись із них шукати безтілесної істини, я побачив Твоє невидиме, збагнене через створене; і, хоч і відкинутий назад, я зрозумів, що було те, чого через темряву мого розуму мені не давало споглядати, — бо я впевнився, «що Ти є і що Ти безмежний, а проте не розлитий у просторі, ні скінченному, ні безмежному; і що Ти істинно є, бо Ти завжди Той Самий, не змінюючись ні в жодній частині, ні жодним рухом; і що все інше походить від Тебе — на тій єдиній, найпевнішій підставі, що воно є». У цьому я був певен, але надто немічний, щоб тішитися Тобою. Я базікав, наче знавець; але якби я не шукав Твого шляху в Христі, нашому Спасителі, то виявився б не мудрецем, а мерцем. Бо я вже почав бажати здаватися мудрим, сповнений власною карою, і не плакав, а ще й чванився, надутий знанням. Бо де була та любов, що будує на підвалині смирення, яка є Ісус Христос? І коли б ці книги навчили мене її? Я вірю, що Ти тому й захотів, щоб я натрапив на них, перш ніж почну вивчати Твоє Писання: щоб закарбувалося в моїй пам’яті, як вони на мене вплинули; і щоб згодом, коли мій дух приборкають Твої книги, а моїх ран торкнуться Твої цілющі пальці, я міг розпізнати й розрізнити, яка різниця між зарозумілістю і визнанням, між тими, хто бачить, куди йти, але не бачить дороги, і дорогою, що веде не лише до того, щоб побачити блаженну вітчизну, а й щоб у ній жити. Бо якби я спершу був вихований Твоїм Святим Писанням і Ти став мені солодким у постійному спілкуванні з ним, а потім я натрапив на ті інші томи, то вони, може, відірвали б мене від твердого ґрунту побожності; або, якби я й залишився в тому здоровому настрої, якого там набрався, я міг би подумати, що його можна здобути й самим лише вивченням тих книг.

Розділ XXI

Тож із найбільшою жадобою я схопився за те шановне писання Твого Духа, і найперше — за апостола Павла. І тоді зникли ті труднощі, через які колись мені здавалося, що він суперечить сам собі і що зміст його слова не узгоджується зі свідченнями Закону і Пророків. І обличчя того чистого слова постало мені єдиним і тим самим; і я навчився радіти з трепетом. Отож я почав — і все істинне, що я прочитав у тих інших книгах, я знайшов тут разом із хвалою Твоїй благодаті: щоб той, хто бачить, не хвалився так, ніби не отримав не тільки того, що бачить, а й самої здатності бачити (бо що має він, чого не отримав?), — і щоб його не тільки заохочено бачити Тебе, Який завжди Той Самий, а й зцілено, щоб він тримався Тебе; і щоб той, хто не може бачити здалеку, все ж ішов дорогою, якою прийде, і побачить Тебе, і триматиметься Тебе. Бо хоч людина й кохається в законі Божому за внутрішньою людиною, що зробить вона з тим іншим законом у своїх членах, що воює проти закону ума її і підневолює її законові гріха, що в її членах? Бо праведний Ти, Господи, а ми згрішили, чинили беззаконня і поводилися нечестиво, і Твоя рука затяжіла над нами, і ми справедливо віддані тому давньому грішникові, володареві смерті, бо він схилив нашу волю уподібнитися до його волі, через яку він не встояв у Твоїй правді. Що вдіє нещасна людина? Хто визволить її від тіла цієї смерті, як не Твоя благодать через Ісуса Христа, Господа нашого, Якого Ти породив співвічним і створив на початку Своїх доріг, у Якому князь сьвіта сього не знайшов нічого, гідного смерті, і все ж убив Його, — і стерто рукописання, що було проти нас? Цього ті писання не містять. Ті сторінки не показують образу цієї побожності: сліз визнання, жертви Твоєї — духа сокрушеного, серця сокрушеного і смиренного, — спасіння народу, Міста-Нареченої, запоруки Святого Духа, Чаші нашого відкуплення. Ніхто там не співає: «Хіба не Богові скориться душа моя? Бо від Нього моє спасіння. Бо Він мій Бог і моє спасіння, мій захисник, я більше не захитаюся». Ніхто там не чує, як Він кличе: «Прийдїть до Мене, всї знеможені». Вони гордують навчатися від Нього, бо Він тихий і смирний серцем; бо Ти втаїв се від премудрих і розумних, а відкрив єси те недолїткам. Бо одне — з лісистої гірської вершини бачити край миру і не знаходити туди дороги, і марно силкуватися пройти непрохідними шляхами, де обступають і підстерігають утікачі та перебіжчики зі своїм ватажком — левом і драконом; а інше — триматися дороги, що веде туди, під охороною війська Небесного Полководця, де не грабують ті, хто втік із небесного війська, бо вони уникають тієї дороги, як муки. Усе це дивовижно проймало моє нутро, коли я читав найменшого з Твоїх апостолів, і розважав над Твоїми ділами, і вельми тремтів.