Книга шоста

Розділ I

О Ти, надіє моя від юності моєї, де Ти був для мене і куди відійшов? Хіба не Ти сотворив мене й відрізнив від звірів польових і від птахів небесних? Ти зробив мене мудрішим за них, а я тим часом ходив у темряві та по слизьких стежках, шукав Тебе поза собою і не знаходив Бога серця мого; я зійшов у глибини моря, зневірився і вже не сподівався будь-коли знайти істину. Тим часом до мене прибула мати, сильна своєю побожністю: вона йшла за мною морем і суходолом і в усіх небезпеках покладалася на Тебе. Бо серед морських небезпек вона сама підбадьорювала моряків (хоча зазвичай саме вони втішають наляканих подорожніх, не звиклих до моря) і запевняла їх, що вони благополучно допливуть, бо Ти запевнив її в цьому у видінні. Вона застала мене у великій небезпеці — у зневірі, що будь-коли знайду істину. Та коли я відкрив їй, що вже не маніхей, хоча ще й не кафолицький християнин, вона не підстрибнула від радості, як від чогось несподіваного, хоча тепер і була спокійна щодо тієї частини моєї біди, через яку оплакувала мене, мов мертвого, проте такого, якого Ти ще воскресиш. Вона ніби виносила мене на марах своїх думок, щоб Ти сказав синові вдови: «Молодче, тобі глаголю: встань», — і він ожив, і почав говорити, і Ти віддав його матері його. Отож її серце не сколихнулося бурхливим захватом, коли вона почула, що те, чого вона щодня зі сльозами просила в Тебе, уже здебільшого здійснилося: хоч я ще й не досяг істини, та вже був вирваний з брехні. Навпаки, певна, що Ти, Який обіцяв усе, колись дарував і решту, вона цілком спокійно і з серцем, повним довіри, відповіла мені: «Вона вірить у Христа, що ще перш ніж відійде з цього життя, побачить мене вірним кафоликом». Це вона сказала мені. А Тобі, Джерело милосердя, вона виливала ще рясніші молитви й сльози, щоб Ти поспішив зі Своєю допомогою і просвітив мою темряву; і ще ревніше поспішала до церкви, і ловила кожне слово з уст Амвросія, благаючи про джерело тієї води, що тече в життє вічнє. Цього мужа вона любила, як ангела Божого, бо знала, що саме через нього я дійшов до того непевного стану віри, у якому тепер перебував. Вона твердо сподівалася, що через цей стан я перейду від хвороби до здоров’я — після того, як пройду крізь гостріший напад, який лікарі називають «кризою».

Розділ II

Якось моя мати, за звичаєм, якого трималася в Африці, принесла до церков, збудованих на пам’ять святих, коржі, хліб і вино, але придверник її не впустив. Щойно вона довідалася, що це заборонив єпископ, то так побожно й слухняно прийняла його волю, що я сам дивувався, як легко вона засудила власний звичай, замість сперечатися з його забороною. Бо не пияцтво облягало її дух, і не любов до вина розпалювала в ній ненависть до істини, як буває з надто багатьма (і чоловіками, і жінками), що відвертаються від науки тверезості, як упиті — від келиха, розведеного водою. А вона, принісши кошик зі звичною святковою їжею, щоб лише покуштувати її самій, а решту роздати, ніколи не додавала до того більше, ніж одну невеличку чашу вина, розведеного за її стриманим звичаєм, і куштувала його хіба з увічливості. А коли треба було вшанувати так багато церков спочилих святих, вона носила з собою ту саму одну чашу, щоб скористатися нею скрізь; і це вино, вже не тільки дуже розбавлене, а й неприємно нагріте від носіння, вона роздавала присутнім маленькими ковтками, бо шукала там побожності, а не насолоди. Тож щойно вона дізналася, що цей славетний проповідник і найпобожніший архіпастир заборонив такий звичай навіть тим, хто дотримується його тверезо, щоб не дати п’яницям приводу до пиятики, і що ці, так би мовити, щорічні поминальні трапези надто вже нагадували забобони поган, — вона дуже охоче від нього відмовилася. І замість кошика, наповненого плодами землі, навчилася приносити до церков мучеників серце, сповнене чистіших молитов, і роздавати вбогим, що могла, — аби там належно звершувалося причастя Тіла Господнього, де мученики, за прикладом Його страстей, були принесені в жертву й увінчані. І все ж мені здається, Господи Боже мій, — і так думає про це моє серце перед Тобою, — що вона, можливо, не так легко погодилася б на скасування цього звичаю, якби його заборонив хтось інший, кого вона не любила так, як Амвросія. А його вона заради мого спасіння любила всім серцем; і він її також — за її вельми благочестиве життя, бо, палаючи духом у добрих ділах, вона постійно бувала в церкві. Тож, бачачи мене, він часто вибухав похвалами їй і вітав мене з тим, що я маю таку матір, не знаючи, якого сина вона має в мені — того, хто в усьому цьому сумнівався і гадав, що дороги до життя знайти неможливо.

Розділ III

Я ще не стогнав у молитвах, щоб Ти допоміг мені, але мій дух цілком поринув у навчання і не мав спокою від жаги суперечок. І самого Амвросія я вважав щасливою людиною — так, як світ називає щасливими, — бо його так шанували найвпливовіші особи; тільки його безшлюбність здавалася мені тяжким тягарем. Але яку надію він носив у собі, яку боротьбу провадив проти спокус, що підстерігали саме його чесноти, яку розраду знаходив у негодах і які солодкі радощі давав Твій Хліб потаємним устам його духу, коли він його пережовував, — цього я не міг ні вгадати, ні сам зазнати. Та й він не знав ні хвилювань моїх почуттів, ні прірви моєї небезпеки. Бо я не міг спитати його про те, що хотів і як хотів: мене відгороджували від його вуха й уст натовпи заклопотаних людей, чиїм немочам він служив. А коли вони його не займали (а це бувало недовго), він підкріплював або тіло найнеобхіднішою їжею, або розум читанням. Коли ж він читав, очі його ковзали по сторінках, а серце вникало в зміст, голос же і язик спочивали. Часто, коли ми приходили (бо нікому не заборонялося входити, і не було в нього звичаю, щоб про прихожих йому доповідали), ми бачили, як він отак читає мовчки, і ніколи інакше. Довго посидівши в мовчанні (бо хто насмілився б турбувати людину, так заглиблену в себе?), ми змушені були йти, здогадуючись, що в той короткий проміжок, який він мав для відпочинку розуму, вільний від гамору чужих справ, він не хотів, щоб його відривали. А може, він побоювався, що коли автор, якого він читає, висловиться десь незрозуміло, то якийсь уважний або спантеличений слухач попросить пояснити це місце чи обговорити якісь складніші питання, і, витративши на це час, він не встигне перегорнути стільки книжок, скільки хотів. Хоча, можливо, справжньою причиною того, що він читав мовчки, було бажання зберегти голос, який дуже легко слабшав від найменшої розмови. Та хоч би з якою метою він це робив, у такої людини це, безперечно, було на добре.

Тож я, звісно, не мав нагоди розпитати про те, що хотів, у того святого Твого оракула — його серця, — хіба що коли на щось можна було відповісти коротко. А ті хвилі в мені, які я прагнув вилити перед ним, вимагали, щоб він мав цілковите дозвілля, і такого дозвілля вони ніколи не знаходили. Я, щоправда, щонеділі слухав, як він правильно викладає народові слово правди, і дедалі більше переконувався, що всі вузли тих підступних наклепів, які наші ошуканці сплели проти Божественних Книг, можна розплутати. А коли я до того ж зрозумів, що слова «людина, створена Тобою на Твій образ» Твої духовні сини, яких Ти відродив благодаттю з Кафоличної Матері, розуміють не так, ніби вони вірили й уявляли Тебе обмеженим людською подобою (хоча що таке духовна субстанція, я не мав навіть найтьмянішого, найневиразнішого поняття), — то я з радістю зашарівся, що стільки років гавкав не на кафолицьку віру, а на вигадки тілесних уявлень. Бо я був такий зухвалий і нечестивий, що про те, чого мав би навчитися, розпитуючи, я виносив вирок, засуджуючи. Адже Ти, Всевишній і найближчий, найпотаємніший і найприсутніший, Ти, Хто не маєш членів — одних більших, інших менших, — а весь скрізь і ніде в просторі, — Ти не маєш такої тілесної подоби; і все ж Ти створив людину на Свій образ, і ось вона від голови до ніг вміщена в простір.

Розділ IV

Не знаючи, отже, як може існувати цей Твій образ, я мав би стукати й питати, як у це слід вірити, а не зневажливо нападати, ніби так і вірять. Тож сумнів — чого ж триматися як певного — тим гостріше гриз моє серце, чим більше я соромився, що так довго, ошуканий і обдурений обіцянками певності, з дитячою помилковістю й запалом базікав про стільки непевного. Що це була неправда, мені стало ясно пізніше. Але я вже був певен, що все те непевне і що колись я вважав його певним, коли зі сліпою сварливістю звинувачував Твою Кафоличну Церкву. Тепер я відкривав у ній якщо ще не вчительку істини, то принаймні таку, що не вчить того, за що я так тяжко її ганив. Тож я був засоромлений і навернений; і я радів, Боже мій, що Єдина Церква, тіло Твого Єдинородного Сина (у якій мені ще немовлям було дано ім’я Христове), не має смаку до дитячих вигадок і в здоровому своєму вченні не тримається жодного положення, яке замикало б Тебе, Творця всього, у просторі — хай навіть якому завгодно великому й широкому, але з усіх боків обмеженому межами людської подоби.

Радів я й тому, що давні Писання Закону і Пророків тепер лежали переді мною і я вже не мусив читати їх тими очима, якими раніше вони видавалися мені безглуздими, коли я глузував з Твоїх святих, ніби вони так думали, тоді як насправді вони так не думали. І я з радістю слухав, як Амвросій у своїх проповідях до народу часто й дуже старанно радив, як правило, такі слова: «буква бо вбиває, а дух животворить»; а тим часом він відхиляв таємничу заслону і духовно розкривав те, що за буквою, здавалося, вчило чогось хибного. Він не вчив при цьому нічого, що мене б відштовхувало, хоча вчив того, про що я ще не знав, чи воно істинне. Бо я стримував своє серце від будь-якої згоди, боячись упасти стрімголов, але, зависаючи в непевності, ще гірше себе вбивав. Я хотів бути так само певним у тому, чого не бачив, як був певен, що сім і три — десять. Бо я не був настільки безумним, щоб думати, ніби навіть цього не можна збагнути; але я прагнув, щоб і все інше було мені так само ясне — чи то тілесні речі, яких не було перед моїми чуттями, чи духовні, яких я не вмів уявити інакше, ніж тілесно. Вірою я міг би зцілитися, щоб очі моєї душі, прояснившись, так чи інакше звернулися до Твоєї істини, яка перебуває завжди й ні в чому не підводить. Але як буває, що людина, яка натрапила на поганого лікаря, боїться довіритися й доброму, так було і зі здоров’ям моєї душі: вона не могла зцілитися інакше, ніж вірою, а щоб не повірити в неправду, відмовлялася від лікування, опираючись Твоїм рукам, — Тобі, Хто приготував ліки віри, приклав їх до недуг усього світу і надав їм такої великої сили.

Розділ V

Так я почав віддавати перевагу кафолицькому вченню і відчув, що воно поводиться скромніше й чесніше, бо вимагає вірити в те, що не доведене (чи то тому, що його можна довести, але не кожному, чи тому, що його взагалі неможливо довести), тоді як у маніхеїв з нашої довірливості глузували, обіцяючи певне знання, а потім накидали нам вірити в безліч найбайковіших і найбезглуздіших речей саме тому, що їх неможливо було довести. Потім Ти, Господи, потроху, найніжнішою й наймилосерднішою рукою торкаючись мого серця і впорядковуючи його, переконав мене. Я зважив, у скільки незліченних речей я вірю, хоч їх не бачив і не був присутній, коли вони відбувалися: стільки подій зі світської історії, стільки розповідей про місця й міста, яких я не бачив; стільки такого, що чув від друзів, стільки від лікарів, стільки постійно від інших людей, — а якби ми цьому не вірили, то не могли б нічого зробити в цьому житті. Зрештою, з якою непохитною певністю я вірив, від яких батьків народився, хоча не міг би цього знати, якби не повірив почутому. Зваживши все це, Ти переконав мене, що винні не ті, хто вірить Твоїм Книгам (яким Ти надав такої великої сили майже в усіх народів), а ті, хто їм не вірить, і що не слід слухати тих, хто сказав би мені: «Звідки ти знаєш, що ці Писання дані людському родові Духом єдиного, істинного й найістиннішого Бога?» Бо саме в це і слід було вірити понад усе: адже ніяка сварливість блюзнірських питань, з усієї тієї безлічі, що я прочитав у філософів, які суперечать одні одним, не могла вирвати з мене віри в те, «що Ти є», хоч би чим Ти був (цього я не знав), і «що кермо людських справ належить Тобі».

У це я вірив — іноді сильніше, іноді слабше, — але завжди вірив і в те, що Ти є, і в те, що Ти дбаєш про нас, хоча й не знав ні того, що слід думати про Твою субстанцію, ні того, яка дорога веде або вертає до Тебе. Оскільки ж ми були надто немічні, щоб самим лише абстрактним розумуванням знайти істину, і саме через це потребували авторитету Святого Письма, я вже почав вірити, що Ти ніколи не надав би цьому Письму такого високого авторитету в усіх землях, якби не хотів, щоб через нього в Тебе вірили й через нього Тебе шукали. Бо тепер ті місця Писання, які звучали дивно і раніше мене відштовхували, — вислухавши задовільне пояснення багатьох із них, — я відносив до глибини таїн. І його авторитет здавався мені тим поважнішим і гіднішим святої віри, що, будучи відкритим для читання всім, воно зберігало велич своїх таїн у глибшому значенні: схиляючись до всіх великою простотою своїх слів і смиренністю свого стилю, воно водночас вимагало найпильнішої уваги від тих, хто не легковажний серцем. Так воно могло прийняти всіх у своє відкрите лоно, а вузькими проходами переправити до Тебе декого — небагатьох, проте набагато більше, ніж якби воно не стояло на такій висоті авторитету і не притягувало натовпи у своє лоно своєю святою смиренністю. Про це я роздумував, і Ти був зі мною; я зітхав, і Ти чув мене; я вагався, і Ти провадив мене; я блукав широкою дорогою світу, і Ти не покидав мене.

Розділ VI

Я жадібно прагнув почестей, прибутків, шлюбу, а Ти насміхався з мене. У цих пожаданнях я зазнавав найгіркіших страждань, і Ти був тим милостивішим, чим менше дозволяв, щоб мені солодшало щось, що не було Тобою. Поглянь на моє серце, Господи, Ти, Який хотів, щоб я все це згадав і сповідав Тобі. Нехай тепер пристане до Тебе моя душа, яку Ти визволив із того чіпкого пташиного клею смерті. Яка ж вона була нещасна! А Ти ятрив відчуття її рани, щоб вона, покинувши все інше, навернулася до Тебе, Який понад усім і без Якого все було б ніщо, — навернулася й зцілилася. Який же я був тоді нещасний і як Ти вчинив зі мною, щоб дати мені відчути моє нещастя того дня, коли я готувався виголосити похвальне слово імператорові, в якому мав сказати чимало неправди, і за ту неправду мав дістати оплески від тих, хто знав, що я брешу! Серце моє задихалося від цих тривог і кипіло гарячкою виснажливих думок. І ось, проходячи однією з вулиць Медіолана, я помітив убогого жебрака, мабуть, уже ситого, який жартував і веселився. Я зітхнув і заговорив з друзями, що були зі мною, про численні скорботи, які несе наше безумство. Бо всіма такими нашими зусиллями, як ті, в яких я тоді трудився, тягнучи під остроганами пожадання тягар власного нещастя і, тягнучи, ще більше його обтяжуючи, ми прагнули дійти лише до тієї самої безтурботної радості, до якої той жебрак дійшов раніше за нас, — а ми, може, й ніколи до неї не дійшли б. Бо те, що він здобув кількома випрошеними мідяками, я намагався здобути безліччю виснажливих крутійств і манівців — радості скороминущого щастя. Він, звісно, не мав справжньої радості; але я своїми честолюбними задумами шукав радості ще набагато менш справжньої. І, безперечно, він був веселий, а я стривожений; він безтурботний, а я повний страхів. А коли б хтось спитав мене, чи волію я бути веселим, чи сповненим страху, я відповів би: веселим. Та якби він знову спитав, чи волію я бути таким, як той жебрак, чи таким, яким я тоді був, я обрав би бути самим собою, хоч і виснаженим турботами та страхами, — але з хибного судження; бо хіба це була правда? Адже я не повинен був ставити себе вище за нього лише тому, що був ученіший, бо не мав із того жодної радості, а шукав цим догодити людям — і то не для того, щоб навчити їх, а лише щоб догодити. Тому Ти й ламав мої кості жезлом Свого напоумлення.

Геть же від моєї душі ті, хто каже їй: «Є різниця, звідки людина має радість. Той жебрак радів із пияцтва, а ти прагнув радіти зі слави». Якої слави, Господи? Тієї, що не в Тобі. Бо як його радість не була справжньою радістю, так і та слава не була справжньою славою; і вона ще більше перевертала мою душу. Він того ж таки вечора мав проспатися від свого сп’яніння, а я лягав спати і вставав зі своїм, і мав знову з ним лягати й знову вставати — скільки днів, Ти, Боже, знаєш. Але ж «є різниця, звідки людина має радість». Я знаю це; і радість вірної надії незрівнянно вища за таку марноту. Так, та й він тоді був вищий за мене: адже він, безперечно, був щасливіший — не тільки тому, що був наскрізь сповнений веселощів, а мене нутро роздирали турботи, а й тому, що він добрими побажаннями здобув собі вина, а я брехнею шукав порожньої, пихатої похвали. Багато такого я тоді казав друзям; і часто помічав у них, як ведеться мені самому, і бачив, що ведеться мені зле, і журився, і тим подвоював саме те зло; а коли мені всміхалося якесь щастя, я не хотів його хапати, бо воно відлітало майже раніше, ніж я встигав його схопити.

Розділ VII

Про це ми, що жили разом як друзі, разом і журилися, але найбільше й найщиріше я говорив про це з Алипієм і Невридієм. Алипій народився в тому самому місті, що й я, від батьків, які належали там до найзнатніших, але був молодший за мене. Він навчався в мене — і тоді, коли я вперше почав викладати в нашому місті, і згодом у Карфагені, — і дуже любив мене, бо я здавався йому добрим і вченим; а я його — за велику схильність до чесноти, яка досить помітно виявлялася в ньому, хоч він був ще зовсім юний. Проте вир карфагенських звичаїв (а там пристрасно захоплюються тими порожніми видовищами) затягнув його в безумство цирку. Коли ж він жалюгідно кидався в цьому вирі, а я, викладаючи там риторику, мав публічну школу, він ще не ходив на мої уроки через якусь незгоду, що виникла між його батьком і мною. Я дізнався тоді, як згубно він захоплюється цирком, і глибоко журився, що він, здавалося, от-от змарнує — чи вже й змарнував — такі великі надії. Проте я не мав змоги ні порадити йому, ні якось примусом повернути його — ні дружньою прихильністю, ні владою вчителя. Бо я гадав, що він думає про мене так само, як його батько; але він був не такий. Тож, відкинувши в цьому батькову думку, він почав вітатися зі мною, іноді заходив до моєї аудиторії, трохи слухав і йшов.

Я, однак, забув поговорити з ним, щоб він через сліпе й нестримне захоплення марними розвагами не занапастив такого доброго розуму. Але Ти, Господи, Який керуєш ходом усього, що створив, не забув про нього — про того, хто згодом мав стати серед Твоїх дітей священником і служителем Твого Таїнства; а щоб його виправлення явно приписали Тобі, Ти здійснив його через мене, хоч я того й не знав. Одного дня, коли я сидів на звичному місці, а переді мною учні, він увійшов, привітався, сів і зосередився на тому, що я тоді розбирав. У мене якраз був у руках один уривок, і поки я його пояснював, мені спало на думку порівняння з цирковими перегонами, яке, як мені здавалося, мало зробити те, що я хотів донести, приємнішим і яснішим, приправлене ущипливим глузуванням з тих, кого полонило те безумство. Ти знаєш, Боже, що я тоді й не думав зцілювати Алипія від тієї зарази. Але він прийняв це цілком на себе і подумав, що я сказав це лише заради нього. І те, з чого інший узяв би привід образитися на мене, цей шляхетний юнак обернув на привід гніватися на самого себе і ще палкіше любити мене. Бо Ти давно сказав це й уклав у Свою книгу: «картай мудрого, а будеш йому любий». Але не я картав його: це Ти, Який використовуєш усіх — і тих, хто знає, і тих, хто не знає, — у тому порядку, який Тобі відомий (а порядок той справедливий), зробив із мого серця й язика палюче вугілля, щоб запалити ним ту обнадійливу, але знеможену душу і так її зцілити. Нехай мовчить у хвалі Тобі той, хто не бачить Твого милосердя, яке з глибини моєї душі сповідається Тобі. Бо він після тих слів вирвався з такої глибокої ями, в яку добровільно поринув і в якій його засліплювали жалюгідні розваги; він струснув свій розум сильним зусиллям волі, і вся мерзота циркових видовищ відпала від нього, і більше він туди не ходив. Після цього він умовив свого неохочого батька дозволити йому стати моїм учнем. Той поступився і погодився. І Алипій, знову ставши моїм слухачем, заплутався разом зі мною в тому самому забобоні, полюбивши в маніхеях ту показну стриманість, яку вважав справжньою і нелукавою. А насправді то була безглузда й звабна стриманість, що ловила в тенета дорогоцінні душі, які ще не могли сягнути глибини чесноти, але легко давалися звабити поверхнею того, що було лише тінню й підробкою чесноти.

Розділ VIII

Він, не покидаючи того світського шляху, яким його зачарували батьки, вирушив раніше за мене до Рима вивчати право, і там неймовірно захопився неймовірною пристрастю до гладіаторських видовищ. Бо, хоча він цілком цурався таких видовищ і гидував ними, одного дня випадково зустріли його кілька знайомих і товаришів по навчанню, що поверталися з обіду, і з дружньою силуваністю затягли його — а він рішуче відмовлявся й опирався — до амфітеатру в дні тих жорстоких і смертоносних ігор. Він же при цьому протестував: «Хоч ви й тягнете моє тіло туди й садовите мене там, чи зможете ви змусити й мій розум чи мої очі звернутися до тих видовищ? Я буду там відсутній, хоч і присутній, і так переможу і вас, і їх». Вони, почувши це, все одно повели його далі, можливо, бажаючи випробувати саме те, чи зможе він зробити, як сказав. Коли вони прийшли туди й посідали, де змогли, усе довкола запалало тією дикою розвагою. А він, замкнувши ворота своїх очей, заборонив своєму розумові блукати за таким злом; і краще б він заткнув собі й вуха! Бо під час бою, коли хтось упав, могутній крик усього люду сильно вдарив його, і він, переможений цікавістю, ніби готовий зневажити й підноситися над тим, що б це не було, навіть побачивши, — розплющив очі й був уражений у душі глибшою раною, ніж той, на кого він хотів поглянути, був поранений у тіло; і впав він жалюгідніше, ніж той, через чиє падіння знявся той могутній крик, що ввійшов через його вуха й відімкнув йому очі, аби відкрити шлях до удару й повалення душі — радше зухвалої, ніж твердої, і тим слабшої, що покладалася на себе, тоді як мала б покладатися на Тебе. Бо щойно він побачив ту кров, то разом із нею впив і лютість; і не відвернувся, а втупив погляд, упиваючись шаленством, сам того не помічаючи, і тішився тим злочинним боєм, і сп’янів від кривавої розваги. І він був уже не тим, яким прийшов, а одним із натовпу, до якого прийшов, ба навіть справжнім спільником тих, хто його туди привів. Що ще казати? Він дивився, кричав, палав і виніс звідти з собою безумство, яке гнало його вертатися туди не тільки з тими, хто вперше його затягнув, а й поперед них, ба навіть затягувати інших. Та звідти Ти найсильнішою й наймилосерднішою рукою вирвав його і навчив покладати надію не на себе, а на Тебе. Але це сталося згодом.

Розділ IX

Проте вже тоді це складалося в його пам’яті як ліки на майбутнє. Так само й той випадок, коли він ще навчався в мене в Карфагені й опівдні на форумі обмірковував те, що мав казати напам’ять (як звикли вправлятися учні), і Ти допустив, щоб наглядачі форуму схопили його як злодія. Я гадаю, Ти, Боже наш, допустив це не з іншої причини, як тільки для того, щоб той, кому згодом судилося стати такою великою людиною, уже тоді почав учитися, що, розсуджуючи справи, людина не повинна легко засуджувати людину через необачну довірливість. Бо коли він сам-один походжав перед судовим помостом зі своїми табличками й писалом, ось якийсь юнак-правник, справжній злодій, потай приніс сокиру й, непомічений Алипієм, пробрався аж до олов’яних ґрат, що обгороджують крамниці срібних справ майстрів, і почав відрубувати олово. Та коли почули стук сокири, срібних справ майстри внизу зчинили гамір і послали схопити, кого б не знайшли. А той, почувши їхні голоси, втік, покинувши сокиру, бо боявся, щоб його не схопили з нею. Алипій же, який не бачив, як він увійшов, помітив, як той виходить, і побачив, як швидко він утікає. І, бажаючи дізнатися, в чому річ, увійшов туди; знайшовши сокиру, він стояв, дивуючись і розглядаючи її, аж ось ті, кого послали, застають його самого з сокирою в руці, стук якої сполошив їх і привів туди. Вони хапають його, тягнуть геть і, скликавши мешканців форуму, хваляться, що впіймали відомого злодія; і так його вже вели, щоб поставити перед суддею.

Але на цьому наука Алипієві мала й скінчитися. Бо негайно, Господи, Ти прийшов на допомогу його невинності, якої єдиним свідком був Ти. Коли його вели чи то до в’язниці, чи то на кару, їм зустрівся один архітектор, що мав головний нагляд за громадськими будівлями. Вони особливо зраділи зустрічі саме з ним, бо він звичайно підозрював їх у крадіжці речей, які зникали з форуму, — неначе тепер нарешті покажуть йому, хто ті крадіжки чинив. Однак він не раз бачив Алипія в домі одного сенатора, до якого й сам часто ходив засвідчити шану; тож, одразу впізнавши його, узяв за руку, відвів набік і, розпитавши про причину такого великого лиха, вислухав усю справу й звелів усім присутнім, що шуміли й погрожували, іти за ним. Так вони прийшли до дому того юнака, що вчинив крадіжку. Там перед дверима був хлопчик, такий малий, що міг, не передбачаючи жодної шкоди своєму панові, розповісти все. Бо він супроводжував свого пана на форум. Щойно Алипій його пригадав, він сказав про це архітекторові; а той, показавши хлопчикові сокиру, спитав його: «Чия це?» — «Наша», — одразу відповів той і, коли його розпитали далі, розкрив усе. Так провину перенесли на той дім, а натовп, що вже почав знущатися з Алипія, засоромився; і той, кому належало стати служителем Твого Слова й розглядати багато справ у Твоїй Церкві, пішов звідти досвідченішим і навченішим.

Розділ X

Отже, його я застав у Римі, і він прив’язався до мене найміцнішими узами й поїхав зі мною до Медіолана, щоб і не розлучатися зі мною, і трохи попрактикувати право, яке вивчав більше на втіху батькам, ніж собі. Там він тричі засідав як асесор із непідкупністю, що дуже дивувала інших, тоді як він радше дивувався тим, хто міг ставити золото вище за чесність. Його вдачу випробували, крім того, не лише принадою користолюбства, а й остеном страху. У Римі він був асесором при коміті італійської скарбниці. Був на той час один дуже могутній сенатор, якому багато хто був зобов’язаний за його милості, а багато хто дуже його боявся. Він забажав, звичною своєю владою, щоб йому дозволили те, чого закони не дозволяли. Алипій опирався цьому: пообіцяли хабар — він від щирого серця його зневажив; стали погрожувати — він потоптав погрози; і всі дивувалися такому незвичайному духові, що не прагнув дружби й не боявся ворожнечі людини такої великої й так уславленої незліченними засобами робити добро чи зло. І навіть сам суддя, радником якого був Алипій, хоча й не хотів, щоб це сталося, проте відкрито не відмовляв, а переклав справу на Алипія, кажучи, що той не дозволяє йому цього зробити: бо й справді, якби суддя це вчинив, Алипій ухвалив би інакше. Лише одна річ, пов’язана з наукою, мало не звабила його: він міг би замовляти переписування книжок для себе за преторськими цінами; але, порадившись зі справедливістю, змінив свій намір на краще, вважаючи рівність, яка йому перешкоджала, кориснішою за владу, яка йому це дозволяла. Це дрібниці, але «Вірний у найменшому, і в великому вірний». І ніяк не може бути марним те, що вийшло з уст Твоєї Істини: «Коли ж оце у неправедній мамонї вірні не будете, то правдиве хто вам звірить? І коли у чужому вірні не були, ваше хто вам дасть?» Таким він був і тоді тримався мене, і разом зі мною вагався в думках, який спосіб життя обрати.

Також і Невридій, покинувши рідний край поблизу Карфагена, ба навіть і сам Карфаген, де довго жив, покинувши чудовий родинний маєток і дім, а також матір, яка не мала їхати за ним, прибув до Медіолана не з іншої причини, як тільки для того, щоб жити зі мною в найпалкішому пошуку істини й мудрості. Як і я, він зітхав, як і я, вагався — палкий шукач справжнього життя і найгостріший дослідник найважчих питань. Так були там уста трьох убогих, що зітхали одне одному про свої нестатки й чекали на Тебе, щоб Ти дав їм свого часу поживу їх. І в усій гіркоті, яка з Твого милосердя супроводжувала наші світські справи, коли ми дивилися на мету — навіщо нам усе це терпіти, — нас зустрічала темрява; і ми відверталися, стогнучи й кажучи: «Доки це буде?» Це ми часто казали; і, кажучи так, не покидали цього, бо ще не засвітилося нічого певного, що ми могли б обійняти, покинувши це.

Розділ XI

А я, розглядаючи й переглядаючи все це, найбільше дивувався, скільки часу минуло від того мого дев’ятнадцятого року, коли я почав палати жагою мудрості й вирішив, щойно знайду її, покинути всі порожні надії та оманливі шаленства марних бажань. І ось мені йшов уже тридцятий рік, а я грузнув у тому самому болоті, жадібний до насолоди теперішнім, яке минало й виснажувало мою душу; а я тим часом казав собі: «Завтра я знайду її; вона явиться очевидно, і я вхоплю її; ось прийде Фавст-маніхей і все пояснить! О ви, великі мужі, академіки, то це правда, що для впорядкування життя не можна досягти жодної певності! Ні, шукаймо ж пильніше й не впадаймо в розпач. Ось у церковних книгах нам тепер не здається безглуздим те, що колись видавалося безглуздим, і його можна розуміти інакше, і в добрий спосіб. Я стану там, де поставили мене батьки ще дитиною, аж поки не знайдеться ясна істина. Але де її шукати і коли? Амвросій не має дозвілля; ми не маємо дозвілля читати; де нам знайти хоча б самі книжки? Звідки й коли їх дістати? У кого позичити? Нехай буде визначено певні часи й призначено певні години для здоров’я нашої душі. Засяяла велика надія: кафолицька віра не навчає того, що ми думали й у чому марно її звинувачували; її навчені члени вважають нечестям вірити, ніби Бог обмежений обрисами людського тіла; і ми ще вагаємося „постукати“, щоб решта „відчинилася“? Ранкові години забирають наші учні; що ж ми робимо решту часу? Чому б не цим? Але коли ж тоді засвідчувати шану нашим великим друзям, чия прихильність нам потрібна? Коли складати те, що ми могли б продати учням? Коли відпочивати, даючи розумові перепочинок від такого напруження турбот?»

«Хай гине все, облишмо ці порожні марнощі й віддаймося єдиному пошукові істини! Життя марне, смерть непевна; якщо вона підкрадеться до нас раптово, в якому стані ми відійдемо звідси? І де ми навчимося того, чим тут знехтували? І чи не зазнаємо ми радше кари за цю недбалість? А що, як сама смерть обітне й покладе край усякій турботі й почуттю? Тоді треба це з’ясувати. Але боронь Боже! Не марна й не порожня річ, що превелична гідність авторитету християнської віри поширилася по всьому світу. Ніколи Бог не вчинив би для нас таких і таких великих діл, якби зі смертю тіла кінчалося й життя душі. Чого ж тоді зволікати, чому не покинути світських надій і не віддатися цілковито шуканню Бога й блаженного життя? Але зачекай! І ті речі приємні; вони мають якусь, і то не малу, солодкість. Не слід легковажно від них відмовлятися, бо соромно було б знову до них вертатися. Дивись, тепер уже не велика річ здобути якусь посаду, а тоді чого ще нам бажати? Маємо чимало впливових друзів; якщо не трапиться нічого іншого, а ми дуже поспішатимемо, то принаймні намісництво нам можуть дати; і дружину з деякими грошима, щоб не збільшувала наших видатків; і це буде межа бажань. Багато великих мужів, найгідніших наслідування, віддавалися студіюванню мудрості, живучи в шлюбі».

Поки я перебирав це в думках, і ці вітри кидали моє серце то туди, то сюди, час минав, а я зволікав навернутися до Господа; і з дня на день відкладав жити в Тобі, але не відкладав щодня вмирати в собі. Люблячи щасливе життя, я боявся його в його власній оселі й шукав його, втікаючи від нього. Я думав, що буду надто нещасний, якщо не обійматимуть мене жіночі руки; а про ліки Твого милосердя, що зцілюють цю неміч, я не думав, бо не спробував їх. Щодо стриманості, то я вважав, що вона в нашій власній владі (хоч у собі такої влади не знаходив), бувши таким нерозумним, що не знав написаного: ніхто не може бути стриманим, якщо Ти не даси цього; і що Ти дав би це, якби я внутрішнім стогоном стукав до Твоїх ушей і з твердою вірою скинув на Тебе свою журбу.

Розділ XII

Алипій, щоправда, відраджував мене від одруження, кажучи, що тоді ми ніяк не зможемо жити разом у спокійному дозвіллі, в любові до мудрості, як уже давно прагнули. Бо сам він уже тоді був у цьому щодо чистоти такий, що аж дивно; і то тим більше, що на порозі юності він був ступив на той шлях, але не загруз у ньому; радше відчув жаль і відразу до нього і відтоді й досі жив найстриманіше. Я ж заперечував йому прикладами тих, хто, бувши одруженими, плекав мудрість, догоджав Богові й зберігав друзів і вірно їх любив. Але до їхньої величі духу мені було далеко; і, скутий недугою тіла та її смертоносною солодкістю, я волочив за собою свій ланцюг, боячись бути звільненим, і, наче рана моя була роз’ятрена, відштовхував його добрі умовляння, мов руку того, хто хотів мене розкувати. Ба більше, через мене змій промовляв до самого Алипія: моїм язиком він плів і розкладав на його шляху солодкі сіті, в які могли заплутатися його доброчесні й вільні ноги.

Бо коли він дивувався, що я, якого він цінував не мало, так міцно загруз у пташиному клеї тієї насолоди, що запевняв (щоразу, як ми про це говорили), ніби ніколи не зможу вести безшлюбного життя; і коли я, бачачи його подив, казав на свій захист, що велика різниця між його швидкоплинним і ледь пам’ятним знанням того життя, яке тому він легко міг зневажати, і моєю тривалою з ним звичкою, до якої, якби додалося ще почесне ім’я шлюбу, йому не слід було б дивуватися, чому я не можу зневажити того шляху, — тоді й він почав прагнути одруження, не як переможений жагою такої насолоди, а з цікавості. Бо він, казав, хотів би знати, що ж то таке, без чого моє життя, таке миле йому, мені самому здавалося б не життям, а карою. Бо його розум, вільний від того ланцюга, дивувався моєму рабству; і через той подив ішов до бажання спробувати, звідти — до самої спроби, а звідти, можливо, — до падіння в те саме рабство, якому дивувався, бо він готовий був укласти умову зі смертю; а хто любить небезпеку, той у неї й упаде. Бо яка б не була честь у тому, щоб добре влаштовувати подружнє життя й родину, вона нас обох мало приваблювала. Мене здебільшого мучила, тримаючи в полоні, звичка вдовольняти ненаситну жагу; його ж вела в полон захоплена цікавість. Такими ми були, аж поки Ти, Всевишній, не покидаючи нашого пороху, змилосердившись над нами, нещасними, не прийшов нам на допомогу дивними й таємними шляхами.

Розділ XIII

Мене невпинно намагалися одружити. Я сватався, мені дали обіцянку — головно завдяки старанням моєї матері, щоб, коли я одружуся, мене омило спасенне хрещення, до якого, як вона раділа, я з кожним днем ставав готовішим; і вона помічала, що її молитви й Твої обітниці сповнюються в моїй вірі. Тоді ж, і на моє прохання, і з власного бажання, вона щодня з гучним волінням серця благала Тебе, щоб Ти у видінні відкрив їй щось про мій майбутній шлюб; але Ти ніколи того не хотів. Вона бачила, щоправда, якісь марні й химерні речі, які складала докупи сила людського духу, зайнятого цим; і розповідала їх мені не з тією впевненістю, як звикла, коли Ти щось їй показував, а зневажливо. Бо вона казала, що через якесь відчуття, якого не могла висловити словами, вміє розрізняти між Твоїми одкровеннями й снами власної душі. Проте справу підганяли, і посватали дівчину, якій бракувало двох років до шлюбного віку; і, оскільки вона подобалася, її вирішили чекати.

Розділ XIV

І багато з нас, друзів, радячись між собою і гидуючи бурхливою метушнею людського життя, обговорювали й майже вже вирішили жити осторонь від справ і людського гамору; а досягти цього мали так: кожен мав принести все, що зміг би роздобути, і з усього скласти одне господарство, щоб завдяки щирості нашої дружби ніщо не належало окремо жодному, а все, зібране так від усіх, як ціле належало кожному, і все — всім. Ми думали, що в цій спільноті може бути близько десяти осіб; деякі з них були дуже багаті, а надто Романіан, наш земляк, з дитинства мій дуже близький друг, якого тяжкі клопоти в його справах привели тоді до двору; він найпалкіше обстоював цей задум, і голос його мав у цьому велику вагу, бо його великий статок значно перевищував статки всіх інших. Ми домовилися також, що двоє, ніби щорічні урядники, дбатимуть про все потрібне, а решта житимуть без турбот. Та коли ми почали міркувати, чи дозволять це дружини, які в декого з нас уже були, а інші сподівалися їх мати, увесь той задум, що так гарно складався, розсипався в наших руках, зовсім розбився й був відкинутий. Відтак ми вдалися до зітхань і стогонів, а кроки наші звернули на широкі й уторовані дороги світу; бо багато задумів було в нашому серці, але Твоя рада стоїть повіки. Із цієї Своєї ради Ти посміявся з нашої і готував Свою власну, маючи намір дати нам свого часу поживу й наповнити наші душі благословенням.

Розділ XV

Тим часом мої гріхи множилися, і коли мою наложницю відірвали від мого боку як перешкоду для мого шлюбу, моє серце, що прилипло до неї, було розірване, поранене й стікало кров’ю. А вона повернулася до Африки, давши Тобі обітницю ніколи не знати іншого чоловіка, і залишила зі мною мого сина від неї. Я ж, нещасний, що не зміг наслідувати навіть жінку, нетерплячий до зволікання, — адже тільки через два роки мав я одержати ту, котру сватав, — бувши не стільки любителем шлюбу, скільки рабом хоті, роздобув собі іншу, хоч і не дружину, щоб неволею тривалої звички недуга моєї душі підтримувалася й доносилася в повній силі, або навіть і зростала, аж до панування шлюбу. І не загоїлася та моя рана, що її завдало відсічення першої, а після запалення й найгострішого болю вона омертвіла, і біль мій став менш гострим, але безнадійнішим.

Розділ XVI

Тобі хвала, Тобі слава, Джерело милосердя! Я ставав дедалі нещаснішим, а Ти — дедалі ближчим. Твоя правиця була завжди напоготові, щоб витягти мене з болота й обмити мене зовсім, а я того не знав; і ніщо не стримувало мене від ще глибшої безодні тілесних насолод, як тільки страх смерті й Твого майбутнього суду, який посеред усіх моїх переміщень ніколи не покидав моїх грудей. І в суперечках з моїми друзями Алипієм і Невридієм про природу добра і зла я твердив, що, на мою думку, пальму першості здобув би Епікур, якби я не вірив, що після смерті душі лишається життя й місця відплати за заслугами людей, у що Епікур не хотів вірити. І я питав: «Якби ми були безсмертні й жили у вічній тілесній насолоді без страху її втратити, чому б нам не бути щасливими, і чого б іще нам шукати?» — не знаючи, що саме в цьому й полягала велика нужденність, що я, так занурений і засліплений, не міг розгледіти того світла чесноти й краси, яке слід обіймати заради нього самого, якого не бачить тілесне око і яке бачить внутрішня людина. І я, нещасний, не замислювався, звідки це походить, що навіть про такі речі, хоч які вони були мерзенні, я з приємністю розмовляв із друзями, і що навіть за тодішніми моїми уявленнями про щастя я не міг бути щасливим без друзів, серед хоч якого достатку тілесних насолод. А проте цих друзів я любив заради них самих і відчував, що й вони взаємно люблять мене заради мене самого.

О криві стежки! Горе зухвалій душі, яка сподівалася, покинувши Тебе, здобути щось краще! Крутилася вона й перекручувалася — на спину, на боки, на живіт, — і все було болісно; і лише Ти — спочинок. І ось Ти поруч, і визволяєш нас із наших жалюгідних блукань, і ставиш нас на Свою дорогу, і втішаєш нас, і кажеш: «Біжіть; Я носитиму вас, і доведу вас до кінця, і там також носитиму вас».