Книга п’ята

Розділ I

Прийми жертву моїх сповідань від служіння мого язика, який Ти створив і спонукав сповідувати Твоє ім’я. Уздоров усі кості мої, і нехай скажуть вони: «Господи! Хто рівня Тобі?» Бо хто сповідається Тобі, той не навчає Тебе того, що відбувається в ньому: замкнене серце не зачиняється від Твого ока, і людська жорстокосердість не відштовхне Твоєї руки, — бо Ти розтоплюєш її, коли хочеш, чи милуючи, чи караючи, і нїщо не сховається перед жаром Твоїм. Але нехай душа моя хвалить Тебе, щоб любити Тебе, і нехай сповідує Тобі Твої ж милосердя, щоб хвалити Тебе. Усе Твоє творіння не перестає і не замовкає у хвалі Тобі: ні дух людини — голосом, зверненим до Тебе, ні творіння живе чи неживе — голосом тих, хто його споглядає; щоб наші душі, спираючись на те, що Ти створив, підвелися зі своєї втоми до Тебе і перейшли до Тебе Самого, Який дивовижно все це створив; а там — відпочинок і справжня сила.

Розділ II

Нехай неспокійні й безбожні відходять і втікають від Тебе; та Ти бачиш їх і відділяєш темряву. І ось усесвіт разом із ними прекрасний, хоч вони самі потворні. Чим же вони зашкодили Тобі? Або чим зганьбили Твоє правління, яке від небес і до найнижчої землі справедливе й досконале? Бо куди втекли вони, коли втікали від лиця Твого? Або де Ти їх не знайдеш? Та вони втекли, щоб не бачити Тебе, Який бачить їх, і, осліплені, спіткнутися об Тебе (бо Ти не покидаєш нічого, що створив), — щоб неправедні, кажу, спіткнулися об Тебе і справедливо постраждали: ухиляючись від Твоєї лагідності, спотикаючись об Твою праведність і падаючи на власну жорстокість. Вони ж бо не знають, що Ти всюди, Тебе ж не обіймає жодне місце! І лише Ти близький навіть до тих, хто віддаляється від Тебе. Нехай же вони навернуться й шукають Тебе, бо не так, як вони покинули свого Творця, покинув і Ти Своє творіння. Нехай навернуться й шукають Тебе, — і ось Ти там, у їхньому серці, у серці тих, хто сповідається Тобі, кидається до Тебе і плаче на Твоїх грудях після всіх своїх тернистих доріг. Тоді Ти лагідно обтираєш їхні сльози, і вони плачуть ще більше й радіють у плачі, — бо це Ти, Господи, не людина з плоті й крові, а Ти, Господи, Який створив їх, відтворюєш і втішаєш їх. А де ж був я, коли шукав Тебе? Ти був переді мною, а я відійшов від Тебе; я не знаходив навіть самого себе, а тим паче Тебе!

Розділ III

Відкрию перед моїм Богом той двадцять дев’ятий рік мого життя. До Карфагена тоді прибув один маніхейський єпископ на ім’я Фавст — велика диявольська пастка, і багато хто заплутувався в ній, принаджений його гладкою мовою. Хоч я й хвалив цю мову, та вмів відрізняти її від істини тих речей, яких прагнув навчитися; і зважав я не так на посуд красномовства, як на ту страву знання, яку цей Фавст, такий славетний серед них, подавав мені на поживу. Чутка ще раніше звістувала про нього як про найобізнанішого в усіх цінних науках і надзвичайно вправного у вільних мистецтвах. А що я чимало прочитав у філософів і добре пам’ятав прочитане, то порівнював дещо з їхнього вчення з тими довгими байками маніхеїв і вважав перше ймовірнішим, — хоч філософи й спромоглися лише на те, щоб судити про цей нижчий світ, а його Господа ніяк не змогли віднайти. Бо великий Ти, Господи, і зважаєш на смиренного, а гордого бачиш здалека. І наближаєшся Ти лише до тих, у кого серце сокрушене, і не знаходять Тебе горді, — ні, навіть якби вони хитромудрим умінням злічили зорі й пісок, виміряли зоряні небеса і простежили шляхи планет.

Бо розумом і кмітливістю, які Ти дав їм, вони досліджують це; і багато що вони відкрили: за багато років наперед передбачали затемнення світил — сонця й місяця, — якого дня, якої години і на скільки частин, — і розрахунок їх не підводив; і сталося так, як вони передрікали. І записали вони знайдені правила, і їх читають донині, і за ними інші передрікають, якого року й якого місяця, якого дня місяця і якої години дня, і яка частина світла місяця чи сонця затьмариться, — і так буде, як провіщено. Люди, що не знають цього мистецтва, дивуються тому й вражаються, а ті, хто знає, тріумфують і надимаються; і, в нечестивій гордині відступаючи від Тебе й утрачаючи Твоє світло, вони так задовго передбачають затемнення сонячного світла, яке буде, а свого власного, яке вже є, не бачать. Бо не шукають вони побожно, звідки мають той розум, яким досліджують усе це. А виявивши, що Ти створив їх, вони не віддають себе Тобі, щоб Ти зберіг те, що створив, і не приносять Тобі в жертву того, чим самі себе зробили; не вбивають своїх високолетних уявлень, наче птаства піднебесного, ні своєї допитливості, що пірнає в глибини (з нею вони, наче риби морські, блукають невідомими стежками безодні), ні своєї розпусти, наче польової звірини, — щоб Ти, Господи, вогонь пожираючий, спалив ці їхні мертві турботи й безсмертно відтворив їх самих.

Але не знали вони дороги — Твого Слова, через Яке Ти створив і те, що вони лічать, і їх самих, що лічать, і чуття, яким вони сприймають те, що лічать, і розум, яким лічать; не знали й того, що мудрості Твоїй нема числа. А Єдинородний Сам став для нас мудрістю, і праведністю, і освяченням, і був зарахований між нами, і сплатив данину кесареві. Не знали вони цієї дороги, щоб нею зійти від себе до Нього і через Нього піднятися до Нього. Не знали вони цієї дороги і вважали себе піднесеними до зір і сяйливими; і ось вони впали на землю, і оморочилось нерозумне серце їх. Про творіння вони кажуть багато правдивого, але Істини, Творця творіння, не шукають побожно, а тому й не знаходять Її; а якщо й знаходять, то, пізнавши Бога, не прославляють Його як Бога і не дякують, а марніють у своїх думках і, славлячи себе мудрими, приписують собі те, що Твоє; і тим самим у найзбоченішій сліпоті силкуються приписати Тобі те, що їхнє, — кують неправду про Тебе, Який є Істина, і обертають славу нетлїнного Бога на подобину образа тлїнного чоловіка, і птиць і четвероногих і гаду, перемінюють Твою істину на лжу, поклоняються й служать твориву більше, ніж Творцеві.

Проте чимало правдивого про творіння я засвоїв від цих людей і бачив його обґрунтування в розрахунках, у послідовності часів і в очевидних свідченнях зір; і порівнював це з висловами Мані, який у своєму шаленстві написав на ці теми дуже багато, — але не знаходив у нього жодного пояснення ні сонцестоянь, ні рівнодень, ні затемнень великих світил, ні чогось подібного, чого навчився з книжок мирської філософії. А мені наказували вірити; і все ж це не узгоджувалося з тим, що було встановлено розрахунками й моїми власними очима, а було цілком протилежне.

Розділ IV

Хіба ж, о Господи, Боже правди, кожен, хто знає це, тим самим до вподоби Тобі? Воістину нещасний той, хто знає все це, а Тебе не знає; блаженний же той, хто знає Тебе, хоч би й не знав цього. А хто знає і Тебе, і це, той не через це щасливіший, а тільки через Тебе, — якщо, пізнавши Тебе, прославляє Тебе як Бога, і дякує, і не марніє у своїх думках. Бо як той, хто вміє володіти деревом і дякує Тобі за користь від нього, хоч і не знає, скільки ліктів воно заввишки і наскільки широко розкинулося, кращий за того, хто може його виміряти й злічити всі його гілки, але не володіє ним і не знає й не любить його Творця, — так і віруючий, якому належить увесь цей світ багатства і який, нічого не маючи, усім володіє, бо пригортається до Тебе, Якому служить усе, — хоч він не знає навіть кругів Великої Ведмедиці, — безглуздо сумніватися, що він у кращому стані, ніж той, хто може міряти небеса, лічити зорі й зважувати стихії, та нехтує Тобою, Який усе влаштував мірою, числом і вагою.

Розділ V

Та все ж, хто велів тому Мані писати ще й про такі речі, обізнаність у яких не становить жодної частки побожності? Бо Ти сказав людині: «Ось, побожність — це мудрість»; її він міг би й не мати, навіть досконало знаючи ці речі; а що цих речей він не знав і все ж найбезсоромніше наважувався їх навчати, то вже явно не міг мати знання побожності. Бо марнославство — хизуватися цими світськими речами, навіть коли їх знаєш; а сповідатися Тобі — це побожність. Тож цей заблуканий на те й говорив про ці речі багато, щоб, коли його спростують ті, хто справді їх вивчив, стало видно, яке розуміння мав він і в інших, прихованіших речах. Бо він не хотів, щоб про нього думали низько, а намагався переконати людей, що «Святий Дух, Утішитель і Збагачувач Твоїх вірних, з повною владою особисто перебуває в ньому». Отже, коли виявилося, що він хибно навчав про небо й зорі та про рух сонця й місяця (хоч ці речі й не стосуються вчення віри), його святотатська зухвалість мала б стати досить очевидною, бо він проголошував речі, яких не тільки не знав, але які були ще й фальшиві, і з таким шаленим марнославством гордині, що намагався приписати їх собі як особі божественній.

Бо коли я чую, що якийсь брат-християнин не знає цих речей або помиляється в них, я можу терпляче дивитися, як така людина тримається своєї думки; і не бачу, щоб їй могло зашкодити якесь незнання про розташування чи природу тілесного творіння, аби тільки вона не вірила в щось негідне Тебе, Господи, Творця всього. Але це шкодить їй, якщо вона вважає, що це належить до самої суті вчення побожності, і вперто стверджує те, чого не знає. Та навіть таку неміч у дитинстві віри зносить наша мати Любов, доки новонароджений не доросте до чоловіка звершеного, щоб не кидатися від усякого вітру науки. Але хто ж не визнав би, що таким великим божевіллям того, хто так зухвало видавав себе за вчителя, джерело, провідника й голову всіх, кого зумів переконати, — так що його послідовники думали, ніби йдуть не за простою людиною, а за Твоїм Святим Духом, — слід гидувати й цілковито його відкинути, щойно його викрито в тому, що він навчав чогось хибного? Проте я ще не з’ясував достеменно, чи можна зміни довших і коротших днів і ночей, і саму зміну дня й ночі, і затемнення великих світил, і все інше такого роду, про що я читав в інших книжках, пояснити так, щоб це узгоджувалося з його висловами; тож якби це якось було можливо, для мене й далі лишалося б питанням, так воно чи ні, але я міг би, зважаючи на його уславлену святість, спертися у своїй вірі на його авторитет.

Розділ VI

І майже всі ті дев’ять років, коли я з неспокійною душею був їхнім учнем, я аж надто палко чекав приходу цього Фавста. Бо решта сектантів, на яких я випадково натрапляв, коли не могли розв’язати моїх заперечень щодо цих речей, усе обіцяли мені прихід Фавста: у розмові з ним, мовляв, ці й ще більші труднощі, якби вони в мене були, розв’яжуться дуже легко й вичерпно. Коли ж він прибув, я побачив людину приємної мови, яка говорила вільно й краще, але те саме, що й вони звикли казати. Та що користі моїй спразі від найвишуканішого чашника, коли я прагнув дорожчого напою? Мої вуха вже були пересичені подібним, і воно не здавалося мені кращим від того, що краще сказане; ні істинним від того, що красномовне; і душа не здавалася мені мудрою від того, що обличчя гарне, а мова вишукана. А ті, хто мені його обіцяв, не були добрими суддями речей; тому він і видавався їм розумним і мудрим, що приємно говорив. Відчував я, однак, що інший рід людей підозріливо ставиться навіть до істини й не хоче з нею погоджуватися, якщо її подано гладкою й рясною мовою. Але Ти, мій Боже, вже навчив мене дивовижними й таємними шляхами, — і я вірю, що це Ти навчив мене, бо це істина, і нема, крім Тебе, іншого вчителя істини, хоч би де й звідки вона нам засяяла. Отож від Тебе я вже навчився, що ніщо не повинно здаватися правдиво сказаним тому, що сказане красномовно, ані хибним тому, що вуста вимовляють його нескладно; і знову ж — ні істинним тому, що висловлене грубо, ні хибним тому, що мова багата; а що мудрість і глупота — як поживна й непоживна їжа, а прикрашені чи неприкрашені слова — як вишуканий чи простий сільський посуд: і ту, і ту страву можна подати в будь-якому посуді.

Отже, та жадібність, з якою я так довго чекав цього чоловіка, справді тішилася його жвавістю й почуттям у суперечці, його дібраними й готовими словами, у які він убирав свої думки. Я тішився і разом з багатьма іншими — і більше за них — хвалив і звеличував його. Однак мене засмучувало, що в зібранні його слухачів мені не дозволяли висловити й обговорити з ним у невимушеній розмові ті питання, які мене непокоїли. Коли ж я нарешті зміг це зробити і разом із друзями почав займати його увагу тоді, коли йому не було непристойно розмовляти зі мною, і виклав те, що мене хвилювало, то побачив, що він, по-перше, зовсім не знає вільних наук, окрім граматики, та й ту — лише пересічно. Але оскільки він прочитав кілька промов Туллія, зовсім небагато книжок Сенеки, дещо з поетів і ті кілька книг своєї секти, що були написані латиною і вишукано, та ще й щодня вправлявся в мовленні, то набув певного красномовства, яке було тим приємнішим і спокусливішим, що ним керував добрий розум і супроводила якась природна грація. Хіба не так, як я пригадую, Господи, Боже мій, Судде мого сумління? Перед Тобою моє серце і моя пам’ять, — перед Тобою, Який тоді вів мене прихованою таємницею Свого провидіння і поставив ці мої ганебні помилки перед моїм лицем, щоб я побачив їх і зненавидів.

Розділ VII

Бо коли стало ясно, що він не знає тих мистецтв, у яких, як я думав, він перевершує інших, я почав утрачати надію, що він розкриє й розв’яже труднощі, які мене бентежили (хоч, і не знаючи цього, він міг би володіти істинами побожності, якби не був маніхеєм). Бо їхні книги переповнені багатослівними байками про небо, і зорі, і сонце, і місяць; і я вже не вважав його здатним задовільно розв’язати те, чого я так бажав: чи, якщо порівняти це з розрахунками, які я читав деінде, розповідь у книгах Мані краща або принаймні не гірша. Коли ж я запропонував це розглянути й обговорити, він доволі скромно ухилився від цього тягаря. Бо знав, що не знає цих речей, і не соромився в тому зізнатися. Він не був одним із тих балакунів, — а багатьох таких я витерпів, — що бралися навчати мене цього, а не казали нічого. Цей же чоловік мав серце, хоч і не праве перед Тобою, та все ж не зовсім лукаве щодо самого себе. Бо він не був зовсім необізнаний зі своїм незнанням і не хотів необачно вплутуватися в суперечку, з якої не міг би ні відступити, ні гідно вибратися. Уже й за це він мені більше сподобався. Бо скромність щирої душі прекрасніша за знання тих речей, яких я прагнув; і таким я знаходив його в усіх складніших і тонших питаннях.

Отже, коли мій запал до писань Мані притупився і я ще більше зневірився в інших їхніх учителях, бачачи, що в багатьох речах, які мене бентежили, навіть він, такий славетний серед них, виявився таким, — я почав разом із ним займатися тією словесністю, якою й він дуже захоплювався (і якої я, як учитель риторики, навчав тоді молодих студентів у Карфагені), і читати з ним або те, що він сам бажав послухати, або те, що я вважав придатним для його хисту. Та всі мої зусилля, якими я збирався просунутися в цій секті, після знайомства з цим чоловіком цілком припинилися; не те щоб я зовсім відійшов від них, але, не знаходячи нічого кращого, я вирішив поки що вдовольнятися тим, на що так чи інакше натрапив, аж доки, можливо, не засяє мені щось гідніше вибору. Так той Фавст, що для багатьох був сіттю смерті, уже, сам того не бажаючи й не відаючи, почав розплутувати ту сіть, у якій я був уловлений. Бо руки Твої, Боже мій, у таємному задумі Твого провидіння не покинули моєї душі; і з крові материного серця, через її сльози, пролиті вдень і вночі, приносилася Тобі жертва за мене; і Ти вчинив зі мною дивовижними шляхами. Ти вчинив це, Боже мій, бо Господь править ходою чоловіка, і Він упорядкує дорогу його. Або як нам здобути спасіння, як не з Твоєї руки, що відтворює те, що створила?

Розділ VIII

Ти вчинив так, щоб мене переконали поїхати до Рима і краще там викладати те, що я викладав у Карфагені. А як мене переконали в цьому, я не знехтую сповісти Тобі, бо й тут треба розважити й визнати найглибші таємниці Твоєї мудрості й Твоє завжди присутнє милосердя до нас. Я хотів поїхати до Рима не тому, що друзі, які мене вмовляли, обіцяли мені там більші прибутки й вищі почесті (хоч і це тоді мало вплив на мій розум), — головною і майже єдиною причиною було те, що, як я чув, молодь там навчається спокійніше і її тримають у межах суворішої дисципліни: студенти не вдираються зухвало, як їм заманеться, до школи вчителя, чиїми учнями вони не є, і взагалі їх не допускають туди без його дозволу. А в Карфагені серед студентів панує найганебніша й найбезладніша сваволя. Вони зухвало вриваються і з майже шаленими жестами порушують увесь порядок, який хтось установив для добра своїх учнів. Вони чинять різні безчинства з дивовижною тупістю — безчинства, що підлягали б покаранню за законом, якби їх не захищав звичай; і цей звичай показує їх тим нещаснішими, що вони чинять як дозволене те, що за Твоїм вічним законом ніколи не буде дозволеним; і думають, що чинять це безкарно, тоді як їх карає сама сліпота, з якою вони це чинять, і вони терплять незрівнянно гірше, ніж те, що чинять самі. Тож звичаї, яких я, бувши студентом, не хотів переймати, мені довелося як учителеві терпіти в інших; і тому я радо погодився поїхати туди, де, як запевняли всі, хто знав, нічого такого не буває. Але Ти, моє прибіжище, моя доля в країнї живих, — щоб я змінив земне житло задля спасіння своєї душі, — у Карфагені колов мене остенем, щоб я відірвався звідти, а в Римі показав мені принади, щоб мене туди привабити, — через людей, що люблять мертве життя: одні чинили шалене, інші обіцяли марне; і, щоб виправити мої кроки, Ти таємно використав їхню і мою власну збоченість. Бо й ті, хто порушував мій спокій, були засліплені ганебним шаленством, і ті, хто кликав мене деінде, мали смак землі. А я, що тут ненавидів справжню нужду, там шукав несправжнього щастя.

Але чому я звідси їхав і туди прямував, Ти знав, Боже, та не відкрив цього ні мені, ні моїй матері, яка тяжко оплакувала мою подорож і провела мене аж до моря. Та я обманув її, коли вона силоміць тримала мене, щоб або втримати, або поїхати зі мною, і вигадав, ніби маю друга, якого не можу покинути, доки він не дочекається попутного вітру, щоб відплисти. І я збрехав матері — і якій матері! — і втік: бо й це Ти милостиво простив мені, зберігши мене, повного огидної скверни, від морських вод для води Твоєї благодаті; омитий нею, я мав осушити потоки з очей моєї матері, якими вона щодня за мене зрошувала землю під своїм обличчям. А що вона відмовлялася повертатися без мене, я ледве вмовив її перебути ту ніч у місці поблизу нашого корабля, де була молитовня на пам’ять блаженного Кипріяна. Тієї ночі я потай відплив, а вона не відставала в плачі й молитві. Чого ж, Господи, просила вона в Тебе з такими сльозами, як не того, щоб Ти не дав мені відплисти? Але Ти, у глибині Своїх задумів, вислухавши головне в її бажанні, не зважив на те, про що вона тоді просила, щоб зробити мене тим, про що вона просила завжди. Подув вітер, наповнив наші вітрила і сховав берег від наших очей; а вона наступного ранку була там, шаленіючи з горя, і скаргами та стогонами наповнювала Твої вуха, а Ти тоді не зважав на них; бо через мої ж пристрасті Ти поспішав мене туди, де покласти край усім пристрастям, а земна частина її прихильності до мене карана була призначеним бичем печалі. Бо вона любила, щоб я був поруч із нею, як люблять матері, та набагато більше, ніж багато хто з них; і вона не знала, яку велику радість Ти готуєш їй з моєї відсутності. Не знала — тому й плакала та голосила, і в цій муці виявилася в ній спадщина Єви: з болем шукати того, кого в болях народила. А все ж, дорікнувши мені за віроломство й жорстокість, вона знову взялася заступатися перед Тобою за мене, пішла на своє звичне місце, а я — до Рима.

Розділ IX

І ось там спіткав мене бич тілесної недуги, і я вже сходив до пекла, несучи всі гріхи, які вчинив і проти Тебе, і проти себе, і проти інших, — численні й тяжкі, — понад ті пута первородного гріха, через який в Адамі всї вмирають. Бо Ти ще не простив мені у Христі жодного з них, і Він ще не знищив Своїм Хрестом ворожнечі, яку я своїми гріхами накликав між собою і Тобою. Та й як міг би Він знищити її розп’яттям примари, за яку я Його мав? Наскільки справжньою була смерть моєї душі, настільки ж несправжньою здавалася мені смерть Його тіла; і наскільки справжньою була смерть Його тіла, настільки ж фальшивим було життя моєї душі, яка в ту смерть не вірила. А гарячка дедалі зростала, і я вже відходив — відходив навіки. Бо коли б я тоді відійшов звідси, куди б я відійшов, як не у вогонь і муки, яких мої злочини заслуговували за правдою Твого встановлення? А вона цього не знала, проте й здалеку молилася за мене. Ти ж, повсюдно присутній, чув її там, де була вона, і змилосердився наді мною там, де був я, — щоб я відновив тілесне здоров’я, хоч серце моє ще шаленіло у святотатстві. Бо навіть у тій небезпеці я не прагнув Твого хрещення; кращим я був хлопчиком, коли випрошував його в побожності моєї матері, як уже розповідав і визнавав. Але я виріс собі на сором і безумно глузував із приписів Твого лікування — Твого, що не допустив, аби я, такий, як був, помер подвійною смертю. Якби такою раною було вражене серце моєї матері, воно ніколи б не загоїлося. Бо не можу висловити, яку любов вона мала до мене і з якою сильнішою мукою вона тепер народжувала мене в дусі, ніж колись народила в тілі.

Тож не бачу, як могла б вона зцілитися, якби така моя смерть пронизала саме нутро її любові. І де поділися б тоді ті її такі сильні й безустанні молитви, що без перерви линули до Тебе одного? Хіба ж Ти, Боже милосердя, зневажив би сокрушене й смиренне серце тієї чистої й тверезої вдови, такої щедрої на милостиню, такої послужливої й відданої Твоїм святим, що жодного дня не пропускала принести дар до Твого вівтаря, що двічі на день, уранці й увечері, без жодного пропуску приходила до Твоєї церкви — не для пустих пересудів і бабських байок, а щоб чути Тебе в Твоїх словах, а Ти щоб чув її в її молитвах? Чи міг би Ти зневажити й позбавити Своєї допомоги сльози такої жінки, якими вона випрошувала в Тебе не золота чи срібла, не якогось мінливого чи минущого блага, а спасіння душі свого сина? Ти, з Чийого дару вона й була такою? Ніколи, Господи. Ні, Ти був поруч, Ти чув і діяв — у тому порядку, у якому наперед визначив, що це має статися. Неможливо, щоб Ти обманув її у Твоїх видіннях і відповідях, — про деякі з них я вже згадав, про деякі ні, — які вона зберігала у своєму вірному серці й, безнастанно молячись, ставила перед Тобою, як Твою власну розписку. Бо Ти, оскільки милість Твоя вічна, зволяєш тим, кому прощаєш усі їхні борги, ставати ще й боржником через Твої обітниці.

Розділ X

Отож Ти підняв мене тоді з тієї недуги й зцілив сина Твоєї рабині — поки що тілом, щоб він жив і щоб Ти міг дарувати йому краще й тривкіше здоров’я. Але навіть тоді, у Римі, я пристав до тих ошуканих і ошуканців, «святих», — не лише до їхніх учнів (до яких належав і той, у чиєму домі я захворів і видужав), а й до тих, кого вони звуть «обраними». Бо я все ще думав, що «грішимо не ми, а грішить у нас не знаю яка інша природа»; і моїй гордині подобалося бути вільним від вини й, коли я вчинив щось зле, не визнавати свого вчинку, щоб Ти зцілив мою душу, бо вона згрішила проти Тебе; ні, я любив виправдовувати себе й звинувачувати не знаю що інше, яке було зі мною, але не було мною. А насправді це був цілком я, і моє нечестя розділило мене проти самого себе; і тим невиліковнішим був той гріх, що я не вважав себе грішником; і гидким беззаконням було те, що я волів, щоб Ти, Ти, Боже Всемогутній, був переможений у мені на мою погибель, аніж щоб я був переможений Тобою на моє спасіння. Ще не поставив Ти тоді сторожі перед моїми устами й дверей охорони довкола моїх губ, щоб серце моє не схилялося до лукавих слів, аби виправдовувати гріхи разом із людьми, що чинять беззаконня; і тому я все ще був поєднаний з їхніми «обраними».

Та тепер, зневірившись досягти успіху в тому фальшивому вченні, я вже й те, чим вирішив був задовольнитися, якщо не знайду нічого кращого, тримав слабкіше й недбаліше. Бо в мені напівзародилася думка, що ті філософи, яких називають академіками, були мудріші за інших, бо вважали, що людям слід у всьому сумніватися, і твердили, що жодної істини людина збагнути не може: адже й я, тоді ще не розуміючи навіть їхньої думки, був цілком переконаний, що вони думали саме так, як про них зазвичай кажуть. Проте я вільно й відкрито відраджував того свого господаря від надмірної довіри, яку, як я бачив, він мав до тих байок, якими повні книги Мані. Однак я жив у ближчій дружбі з ними, ніж з іншими, хто не належав до цієї єресі. Я вже не обстоював її з колишнім запалом; та все ж близькість із цією сектою (Рим потай давав притулок багатьом із них) робила мене повільнішим у пошуку будь-якого іншого шляху: надто ж тому, що я зневірився знайти істину, від якої вони мене відвернули, у Твоїй Церкві, Господи неба й землї, Творче всього видимого й невидимого; і мені здавалося вельми непристойним вірити, що Ти маєш вигляд людського тіла й обмежений тілесними обрисами наших членів. І оскільки, бажаючи думати про свого Бога, я не знав, що думати, окрім маси тіл (бо те, що не було таким, не здавалося мені взагалі чимось), — це й була найбільша і майже єдина причина моєї неминучої помилки.

Звідси я вірив, що й зло є якоюсь такою субстанцією і має власну брудну й потворну масу — чи то грубу, яку вони звали землею, чи то тонку й легку (як тіло повітря), яку вони уявляють собі якимсь злим розумом, що повзе крізь ту землю. І оскільки якась побожність, хоч яка вона була, змушувала мене вірити, що добрий Бог не створив жодної злої природи, я уявляв собі дві маси, протилежні одна одній, обидві безмежні, але злу — вужчою, а добру — ширшою. І з цього згубного початку випливали в мене й інші святотатські вигадки. Бо коли мій розум намагався повернутися до кафолицької віри, його відкидало назад, адже кафолицькою вірою було не те, що я за неї мав. І мені здавалося, що я шаную Тебе більше, мій Боже (Тебе, Кому через мої уста сповідуються Твої милосердя), коли вірю, що Ти безмежний принаймні з інших боків, хоч із того одного, де Тобі протистояла маса зла, я мусив визнавати Тебе обмеженим, — ніж якби уявляв Тебе з усіх боків обмеженим формою людського тіла. І мені здавалося кращим вірити, що Ти не створив жодного зла (яке мені, невігласові, здавалося не лише якоюсь субстанцією, а й субстанцією тілесною, бо розуму я не міг уявити інакше як тонке тіло, розлите в певних просторах), ніж вірити, що природа зла, якою я її уявляв, могла походити від Тебе. Навіть Самого нашого Спасителя, Твого Єдинородного, я вважав ніби простягнутим для нашого спасіння з маси Твоєї найсвітлішої субстанції, тож не вірив про Нього нічого, крім того, що міг уявити у своїй марноті. Тому я думав, що така Його природа не могла народитися від Діви Марії, не змішавшись із тілом; а як те, що я собі так змалював, могло змішатися й не осквернитися, — того я не бачив. Тож я боявся вірити, що Він народився в тілі, щоб не бути змушеним вірити, що тіло Його осквернило. Тепер Твої духовні лагідно й любовно всміхнуться з мене, якщо прочитають ці мої сповіді. Та таким я був.

Розділ XI

Далі: те, що маніхеї критикували в Твоїх Писаннях, я вважав неможливим захистити; однак часом я справді хотів обговорити ці окремі питання з кимось дуже обізнаним у тих книгах і дізнатися, що він про них думає. Бо ще в Карфагені мене почали хвилювати слова якогось Гельпідія, коли він віч-на-віч виступав і сперечався проти тих самих маніхеїв: він наводив із Писань такі речі, яким нелегко було протистояти, а відповідь маніхеїв на них здавалася мені слабкою. Та й цю відповідь вони не любили давати прилюдно, а лише нам, наодинці. Вона полягала в тому, що Писання Нового Завіту зіпсував не знаю хто, бажаючи прищепити закон юдеїв до християнської віри; проте самі вони не показували жодних неушкоджених списків. А я, уявляючи собі лише тілесне, був головно скутий, тяжко пригнічений і ніби задушений тими «масами»; задихаючись під ними, я прагнув подиху Твоєї істини, але не міг вдихнути його чистим і неспотвореним.

Розділ XII

Отож я почав старанно займатися тим, задля чого прибув до Рима, — навчати риторики; і спершу зібрав у своєму домі декількох, серед яких і через яких почав ставати відомим. Аж ось я виявив, що в Римі чиняться інші кривди, яких я не зазнавав в Африці. Правда, тих «переворотів», які влаштовували розпусні юнаки, тут, як мені казали, не бувало; зате, казали вони, раптом, щоб не платити вчителеві, гурт юнаків змовляється й переходить до іншого — порушники слова, що з любові до грошей ні в що не ставлять справедливість. Моє серце ненавиділо й цих, хоч і не досконалою ненавистю: бо, можливо, я ненавидів їх більше через те, що мав від них потерпіти, ніж через те, що вони чинили зовсім неприпустиме. Насправді такі люди ниці, і вони, блудячи, віддаляються від Тебе, люблячи ці минущі забавки дочасного й брудну наживу, яка бруднить руку, що її хапає; вони обіймають минущий світ і зневажають Тебе, Який перебуваєш, кличеш назад і прощаєш перелюбну душу людини, коли вона повертається до Тебе. І тепер я ненавиджу таких зіпсованих і лукавих людей, хоч і люблю їх, якщо вони можуть виправитися, — щоб вони понад гроші ставили науку, яку здобувають, а понад науку — Тебе, Боже, істину й повноту певного добра та найчистіший мир. Але тоді я радше задля себе не терпів їх злими, ніж задля Тебе бажав їм стати добрими.

Розділ XIII

Отож коли з Медіолана надіслали до Рима, до префекта міста, прохання дати їхньому місту вчителя риторики й відрядити його державним коштом, я подав прохання (через тих самих людей, сп’янілих маніхейськими марнотами, від яких мені належало звільнитися тим переїздом, хоч ні я, ні вони цього не знали), щоб Сіммах, тодішній префект міста, випробував мене, давши якусь тему, і так відрядив. І прибув я до Медіолана, до єпископа Амвросія, відомого всьому світові як один із найкращих людей, Твого побожного слуги, чиє красномовне слово щедро подавало тоді Твоєму народові найкраще борошно Твоєї пшениці, радість Твоєї оливи й тверезе сп’яніння Твого вина. До нього Ти вів мене, несвідомого, щоб через нього я свідомо був приведений до Тебе. Той Божий чоловік прийняв мене, як батько, і виявив мені, прибулому, єпископську ласку. Відтоді я почав його любити — спершу, звісно, не як учителя істини (бо знайти її у Твоїй Церкві я зовсім зневірився), а як чоловіка, прихильного до мене. І я уважно слухав його, коли він проповідував народові, але не з тим наміром, з яким мав би, а ніби випробовуючи його красномовство — чи відповідає воно своїй славі, чи ллється щедріше або скупіше, ніж про нього розповідали; я жадібно ловив його слова, а до суті був байдужим і зневажливим глядачем; і мене тішила принадність його мови — вченішої, але в манері менш привабливої й милозвучної, ніж у Фавста. Щодо суті ж не було жодного порівняння: бо той блукав серед маніхейських обманів, а цей найнадійніше навчав спасіння. Але далеко від беззаконних спасеннє, — а саме таким я тоді й стояв перед ним; і все ж я наближався потроху, сам того не усвідомлюючи.

Розділ XIV

Бо хоч я й не дбав збагнути, що він говорить, а лише послухати, як він говорить (ця марна турбота тільки й лишилася мені, коли я зневірився, що людині відкритий шлях до Тебе), та разом зі словами, які я охоче приймав, до мого розуму входили й речі, які я відкидав; бо я не міг їх розділити. І коли я відчиняв серце, щоб упустити в нього те, «як красномовно він говорить», туди входило й те, «як правдиво він говорить», — але поступово. Бо спершу й ці речі почали видаватися мені такими, що їх можна захистити; і кафолицьку віру, на користь якої, як я думав, нічого не можна сказати проти заперечень маніхеїв, я тепер вважав такою, яку можна обстоювати без сорому; особливо коли почув, як розв’язано одне чи два місця зі Старого Завіту, і не раз — «образно»: ті місця, які я розумів дослівно, і від того був духовно вбитий. Отож, коли було витлумачено дуже багато місць із тих книг, я вже докоряв собі за свою зневіру, через яку вважав, що неможливо нічого відповісти тим, хто ненавидів Закон і Пророків та глузував з них. Проте я ще не бачив через те, що кафолицького шляху слід триматися, — бо й він міг знайти вчених оборонців, здатних широко й з деякою розсудливістю відповідати на заперечення; ані того, що моє переконання слід через це засудити, — бо обидві сторони можна було обстоювати. Бо кафолицька справа видавалася мені хоч і не переможеною, але ще й не переможницею.

Тоді я з усією ревністю спрямував свій розум на те, щоб якимось певним доказом викрити маніхеїв у неправді. Якби я тільки зміг уявити духовну субстанцію, усі їхні твердині було б зруйновано й цілком викинуто з мого розуму; але я не міг. Проте щодо будови цього світу й усієї природи, яку можуть осягнути тілесні чуття, я, дедалі більше розважаючи й порівнюючи, дійшов висновку, що погляди більшості філософів набагато правдоподібніші. Отож, на манер академіків (якими їх уважають), сумніваючись у всьому й вагаючись між усім, я постановив принаймні те, що маніхеїв треба покинути; бо вважав, що навіть у сумніві не можу лишатися в тій секті, над яку вже ставив деяких філософів. Проте цим філософам, оскільки вони були без спасенного Імені Христового, я рішуче відмовився довірити лікування моєї хворої душі. Тож я вирішив доти бути оглашенним у Кафоличній Церкві, якій мене доручили батьки, доки не засяє мені щось певне, куди мені спрямувати свій шлях.