Книга четверта

Розділ I

Протягом цих дев’яти років — від дев’ятнадцятого року мого життя до двадцять восьмого — ми жили, спокушені й спокушаючи, обмануті й обманюючи, у різних пожадливостях: явно — через науки, які звуть вільними, потай — під фальшивим іменем релігії; тут горді, там забобонні, а скрізь марні. Тут ми гналися за порожнечею людської слави — аж до театральних оплесків, поетичних змагань і суперечок за трав’яні вінки, до безглуздя видовищ і нестриманості пожадань. Там, прагнучи очиститися від цих скверн, ми носили їжу тим, кого називали «обраними» і «святими», щоб вони в майстерні своїх шлунків викували нам із неї ангелів і богів, які б нас очищали. За цим я гнався і це чинив разом із друзями, обманутими мною і разом зі мною. Нехай сміються з мене пихаті й ті, кого Ти, Боже мій, ще не повалив і не впокорив на спасіння їхнім душам; а я все ж сповідатиму Тобі свій сором на хвалу Тобі. Дозволь мені, благаю Тебе, і дай мені благодать пройти нинішньою пам’яттю всіма блуканнями мого минулого часу і принести Тобі жертву хвали. Бо що я сам для себе без Тебе, як не провідник до власної загибелі? Або що я навіть у найкращу свою пору, як не немовля, що ссе молоко, яке Ти даєш, і живиться Тобою — їжею, що не гине? А що таке будь-яка людина, коли вона лише людина? Нехай же тепер сміються з нас сильні й могутні, а ми, бідні й убогі, сповідаймося Тобі.

Розділ II

У ті роки я викладав риторику і, переможений жадобою, продавав красномовство, яким перемагають. Та все ж я волів (Ти, Господи, це знаєш) мати чесних учнів — таких, що вважаються чесними, — і їх я без підступу навчав підступів: не для того, щоб ними губити життя невинного, хоча часом — щоб рятувати життя винного. І Ти, Боже, здалеку бачив, як я спотикаюся на тій слизькій дорозі й серед густого диму викрешую кілька іскор вірності, яку я виявляв, наставляючи тих, хто волів любити марне й шукати неправду, — сам будучи їм товаришем. У ті роки я мав одну жінку — не в тому союзі, що зветься законним шлюбом, а таку, яку знайшла моя блукаюча, нерозважна пристрасть; проте лише одну, і я зберігав вірність навіть їй. З нею я на власному досвіді пізнав, яка різниця між стриманістю шлюбного союзу, укладеного заради потомства, і угодою хтивої любові, де діти народжуються всупереч волі батьків, хоча, народившись, змушують себе любити.

Пам’ятаю також, що коли я зважився змагатися за театральну нагороду, якийсь чарівник спитав мене, що я йому дам, аби перемогти. Але я, гидуючи цими мерзенними обрядами й жахаючись їх, відповів: «Хоч би той вінок був із нетлінного золота, я не дозволив би вбити й муху, щоб його здобути». Бо він мав заколоти у своїх жертвоприношеннях якихось живих істот і цими почестями прихилити до мене демонів. Та й це зло я відкинув не з чистої любові до Тебе, Боже серця мого, бо я не вмів любити Тебе — я, що не вмів уявити собі нічого, крім тілесного сяйва. Хіба ж душа, яка зітхає за такими вигадками, не блудодіє, відступаючи від Тебе, не покладається на неправдиве і не пасе вітри? І все ж я, бачте, не хотів, щоб за мене приносили жертви демонам, яким сам приносив себе в жертву тим забобоном. Бо що інше означає пасти вітри, як не пасти їх, тобто своїм блуканням ставати їм утіхою й посміховиськом?

Розділ III

Тож тих ошуканців, яких звуть математиками, я без вагань розпитував, бо вони, здавалося, не приносили жертв і не молилися жодному духові заради своїх віщувань; хоча християнське й справжнє благочестя послідовно відкидає і засуджує це мистецтво. Бо добре сповідатися Тобі й казати: «Змилуйся надо мною! Сцїли душу мою, бо согрішив я проти Тебе», — і не зловживати Твоїм милосердям як дозволом на гріх, а пам’ятати слова Господа: «Оце одужав єси; не гріши більш, щоб гіршого тобі не стало ся». Усю цю спасенну науку вони силкуються зруйнувати, кажучи: «Причина твого гріха неминуче визначена на небі», і: «Це зробила Венера, або Сатурн, або Марс», — аби людина, тіло й кров і горда гнилизна, була, бачте, безвинна, а вину ніс Творець і Упорядник неба й зірок. А хто ж Він, як не наш Бог — сама солодкість і джерело праведності, Ти, що віддаєш кожному за ділами його, і серця сокрушеного і смиренного Ти не відкидаєш.

Був у ті дні один мудрий муж, дуже вправний і славетний у лікарському мистецтві, який власною проконсульською рукою поклав вінок переможця на мою хвору голову, — але не як лікар: бо цю недугу лікуєш лише Ти, що гордим противишся, а смиренним даєш благодать. Та хіба Ти покинув мене й через того старого, чи відмовився лікувати мою душу? Коли я ближче з ним познайомився і пильно, невідривно слухав його мову (бо хоч і проста за словами, вона була яскрава, жвава й поважна), він, зрозумівши з моїх розмов, що я захоплююся книгами тих, хто складає гороскопи, лагідно й по-батьківськи порадив мені викинути їх і не марнувати на ці дурниці турботи й старанності, потрібних для корисних речей. Він розповів, що в ранній молодості сам вивчав це мистецтво, щоб зробити його ремеслом, яким заробляти на життя, і що, розуміючи Гіппократа, міг би легко збагнути й таку науку; і все ж він її покинув і взявся до медицини ні з якої іншої причини, як тільки тому, що переконався в її цілковитій фальшивості, а він, поважна людина, не хотів заробляти на хліб, ошукуючи людей. «А ти, — сказав він, — маєш риторику, щоб себе утримувати, тож займаєшся цим із вільного вибору, а не з потреби; тим більше маєш повірити мені в цьому, бо я вивчав її так досконало, щоб жити лише з неї». Коли ж я спитав його, як тоді за її допомогою вдається передбачати багато правдивого, він відповів мені (як умів): «Це робить сила випадку, розлита по всьому порядку речей. Бо коли хтось навмання розгорне сторінки якогось поета, що співав і думав про щось зовсім інше, часто випадає вірш, дивовижно відповідний до справи, яка саме на часі; тож не дивно, коли з душі людини, яка не усвідомлює, що в ній відбувається, якимсь вищим поривом — випадково, а не завдяки мистецтву, — дається відповідь, що пасує до справ і вчинків того, хто питає».

Ось стільки Ти передав мені — чи то від нього, чи через нього — і накреслив у моїй пам’яті те, що я згодом мав сам дослідити. Але тоді ні він, ні мій найдорожчий Невридій, юнак надзвичайно добрий і сповнений святого страху, що висміював усе ворожбитство, не змогли переконати мене відкинути його: мене ще більше схиляв авторитет авторів цих книг, а я ще не знайшов певного доказу (такого, якого шукав), з якого без жодного сумніву стало б ясно, що те, що справді передбачили ті, до кого зверталися, сталося випадково, а не завдяки мистецтву звіздарів.

Розділ IV

У ті роки, коли я вперше почав викладати риторику в рідному місті, я знайшов собі друга, надто дорогого мені через спільність занять, — мого ровесника, так само, як і я, у першому розквіті юності. Він ріс разом зі мною від дитинства, ми разом ходили до школи й разом гралися. Але тоді він ще не був мені таким другом, як згодом, — та й згодом не таким, якою буває справжня дружба; бо справжньою вона не може бути, хіба між тими, кого Ти з’єднуєш між собою, коли вони пригортаються до Тебе тією любов’ю, що вилилась у серця наші Духом Сьвятим, даним нам. І все ж вона була надто солодка, дозріла в теплі споріднених занять: бо від правдивої віри (якої він, юний, ще не засвоїв глибоко й до кінця) я звернув і його до тих забобонних і згубних байок, через які оплакувала мене мати. Тепер він разом зі мною блукав розумом, і душа моя не могла без нього. Але ось Ти, що йдеш по п’ятах за Своїми втікачами, — водночас Бог помсти і Джерело милосердя, що навертаєш нас до Себе дивовижними способами, — Ти забрав цю людину з цього життя, коли ледве минув рік нашої дружби, солодшої для мене понад усяку солодкість тодішнього мого життя.

Хто може переказати всі Твої хвали, навіть ті, що відчув на собі одному? Що ж Ти вчинив тоді, Боже мій, і яка недосліджена безодня Твоїх присудів! Довго хворий на гарячку, він лежав непритомний у смертному поту; і коли вже не сподівалися, що він одужає, його охрестили, а він того й не знав. Я ж тим часом мало на це зважав і гадав, що його душа збереже радше те, що прийняла від мене, ніж те, що вчинено над його непритомним тілом. Але вийшло зовсім інакше: бо він ожив і одужав. Щойно я зміг з ним поговорити (а зміг я, щойно зміг він, бо я ніколи не відходив від нього, і ми надто трималися одне одного), я спробував пожартувати з ним, гадаючи, що й він жартуватиме зі мною про те хрещення, яке прийняв, коли був зовсім без тями й чуття, але про яке тепер уже знав. А він відсахнувся від мене, як від ворога, і з дивовижною, раптовою сміливістю сказав, що коли я хочу лишатися його другом, то маю облишити такі слова. Я, вкрай здивований і приголомшений, стримав усі свої почуття, доки він видужає і здоров’я його зміцніє настільки, щоб я міг обійтися з ним, як захочу. Але його забрано від мого безумства, щоб у Тебе він зберігся мені на втіху: через кілька днів, за моєї відсутності, гарячка напала на нього знову, і він помер.

Від цього горя серце моє зовсім потемніло, і все, на що я дивився, було смертю. Рідний край став мені мукою, батьківський дім — дивним нещастям, і все, що я ділив з ним, без нього обернулося на нестерпну муку. Мої очі шукали його всюди, але він їм не давався; і я зненавидів усі місця, бо його в них не було, і вони вже не могли сказати мені: «Ось він прийде», як тоді, коли він був живий і лише відсутній. Я став сам собі великою загадкою і питав свою душу, чого вона така сумна і чого так тривожить мене, а вона не знала, що мені відповісти. І коли я казав їй: «Вповай на Бога», — вона цілком слушно не слухалася мене, бо той найдорожчий друг, якого вона втратила, будучи людиною, був і правдивіший, і кращий за той примарний образ, на який їй велено було вповати. Тільки сльози були мені солодкі, бо вони заступили мого друга в найдорожчих моїх почуттях.

Розділ V

І ось тепер, Господи, все це минуло, і час загоїв мою рану. Чи можу я навчитися від Тебе, що єси Правда, і наблизити вухо мого серця до Твоїх уст, щоб Ти сказав мені, чому плач солодкий нещасним? Невже Ти, хоч і присутній усюди, відкинув нашу недолю далеко від Себе? Ти перебуваєш у Собі, а нас кидає різними випробуваннями. І все ж, якби ми не плакали до Твоїх вух, не лишилося б нам жодної надії. Звідки ж тоді з гіркоти життя збирається солодкий плід — зі стогону, сліз, зітхань і скарг? Чи те робить його солодким, що ми сподіваємося, що Ти чуєш? Це правда про молитву, бо в ній є прагнення наблизитися до Тебе. Але чи так само й у горі за втраченим, у тій скорботі, що тоді мене пригнічувала? Бо я не сподівався, що він повернеться до життя, і не цього просив своїми сльозами, а лише плакав і тужив. Бо я був нещасний і втратив свою радість. Чи, може, плач — річ гірка, і саме через огиду до того, чим ми раніше втішалися, він тоді, коли ми від того відсахуємося, стає нам приємним?

Розділ VI

Та навіщо я говорю про це? Бо тепер не час питати, а час сповідатися Тобі. Нещасний я був; і нещасна кожна душа, скута дружбою з тлінними речами: вона розривається, коли їх втрачає, і тоді відчуває те нещастя, яке мала ще до того, як їх утратила. Так було тоді й зі мною: я плакав найгіркіше і знаходив спочинок у гіркоті. Так я був нещасний, і це нещасне життя було мені дорожче за друга. Бо хоч я охоче змінив би його, проте ще менше хотів розлучитися з ним, ніж із другом; ба, не знаю, чи віддав би я його навіть за нього, як розповідають (якщо це не вигадка) про Пілада й Ореста, що вони радо померли б одне за одного або разом, бо не жити разом було для них гірше за смерть. А в мені виникло якесь незбагненне почуття, зовсім протилежне цьому: я водночас страшенно не хотів жити і боявся померти. Гадаю, що чим більше я любив його, тим більше ненавидів і боявся, як найлютішого ворога, смерті, яка відібрала його в мене; і я уявляв, що вона швидко покладе край усім людям, коли вже мала владу над ним. Так було зі мною, я пам’ятаю. Ось серце моє, Боже мій, поглянь і зазирни в мене; бо добре я це пам’ятаю, Надіє моя, що очищаєш мене від нечистоти таких почуттів, звертаєш мої очі до Тебе й виводиш із сітки мої ноги. Я дивувався, що інші смертні живуть, коли той, кого я любив так, ніби він ніколи не помре, був мертвий; і ще більше дивувався, що сам я, бувши для нього ніби другим собою, можу жити, коли він помер. Добре сказав хтось про свого друга: «Половина душі моєї»; бо я відчував, що моя душа і його душа були «однією душею у двох тілах». Тому життя стало мені жахом: я не хотів жити наполовину. І тому, може, я й боявся померти, щоб не помер цілком той, кого я так любив.

Розділ VII

О безумство, що не вміє любити людей по-людськи! О нерозумна людина, якою я тоді був, що нетерпляче зносила людську долю! Я тоді ярився, зітхав, плакав, метався; не мав ні спокою, ні ради. Бо я носив у собі розбиту й скривавлену душу, яка не терпіла, щоб я її носив, а де її покласти, я не знаходив. Ні в тихих гаях, ні в іграх і співах, ні в запашних місцях, ні в вишуканих бенкетах, ні в утіхах ложа й постелі, ні, зрештою, в книжках чи віршах не знаходила вона спочинку. Усе здавалося жахливим, навіть саме світло; усе, що не було ним, було огидне й ненависне, крім стогону й сліз, бо лише в них я знаходив трохи полегші. А щойно душа моя відривалася від них, мене пригнічував величезний тягар горя. До Тебе, Господи, слід було її підняти, щоб Ти її полегшив; я це знав, але не міг і не хотів — тим паче, що коли я думав про Тебе, Ти не був для мене чимось твердим і сутнім. Бо то був не Ти, а порожній привид, і моя помилка була моїм богом. Коли я намагався скласти на нього свій тягар, щоб той спочив, він провалювався крізь порожнечу і знову звалювався на мене; і я лишався сам для себе нещасним місцем, де не міг ні бути, ні звідки піти. Бо куди втекло б моє серце від мого серця? Куди втік би я від самого себе? Куди б я не пішов слідом за собою? І все ж я втік із рідного краю: бо так мої очі менше шукали б його там, де не звикли його бачити. І так із Тагаста я прибув до Карфагена.

Розділ VIII

Часи не гають часу і не котяться марно: через наші чуття вони чинять у душі дивні дії. Ось вони йшли й приходили день у день і, приходячи й відходячи, вносили в мою душу інші уявлення й інші спогади, і потроху знову латали мене давніми насолодами, яким поступався мій смуток. Проте на його місце приходили якщо й не інші печалі, то причини інших печалей. Бо звідки той колишній смуток так легко проник у саму глибину моєї душі, як не з того, що я вилив свою душу в порох, полюбивши смертного так, ніби він ніколи не помре? Найбільше ж відновлювали й освіжали мене втіхи інших друзів, разом з якими я любив те, що любив замість Тебе; а це була велика байка й довга брехня, чиїм перелюбним лоскотом сквернилася наша душа, якій свербіло у вухах. Але та байка не вмирала для мене, хоч би хто з моїх друзів помирав. Було в них і інше, що ще більше полонило мій розум: разом розмовляти й жартувати, по черзі робити одне одному приємність; разом читати солодкомовні книжки; разом дуріти й бути поважними; інколи не погоджуватися без неприязні, як людина сперечається сама з собою, і самою рідкістю цих суперечок приправляти нашу частішу згоду; то навчати, то вчитися; з нетерпінням тужити за відсутніми і з радістю вітати тих, хто приходить. Ці та подібні прояви, що йшли з сердець тих, хто любив і був любимий навзаєм, — через вираз обличчя, мову, очі й тисячу приємних рухів — були ніби паливом, що переплавляло наші душі докупи і з багатьох робило одну.

Розділ IX

Ось що любимо в друзях, і любимо так, що людське сумління осуджує себе, якщо людина не любить того, хто любить її навзаєм, або не відповідає любов’ю тому, хто її любить, не шукаючи від нього нічого, крім ознак його любові. Звідси та жалоба, коли хтось помре, і темрява скорботи, і серце, змочене сльозами, і вся солодкість, обернена на гіркоту, а з утратою життя вмираючого — смерть живих. Блаженний, хто любить Тебе, і друга свого в Тобі, і ворога свого заради Тебе. Бо лише той не втрачає нікого дорогого, кому всі дорогі в Тому, Кого не можна втратити. А хто це, як не наш Бог, Бог, що створив небо й землю і сповнює їх, бо, сповнюючи їх, Він їх і створив? Тебе не втрачає ніхто, хіба той, хто покидає. А хто покидає Тебе, куди йде чи куди тікає, як не від Тебе ласкавого до Тебе розгніваного? Бо де ж він не знайде Твого закону у власній карі? І закон Твій правда, а правда — це Ти.

Розділ X

Боже сил небесних, верни нас назад! Засияй лицем Твоїм, і спасемся! Бо куди б не повернулася людська душа, крім Тебе, вона прикута до скорбот, хоч би й прикута була до речей прекрасних. А вони, поза Тобою і поза душею, не існували б, якби не були від Тебе. Вони сходять і заходять; сходячи, ніби починають бути; ростуть, щоб досягти досконалості; а досягнувши її, старіють і гинуть; і не все старіє, але все гине. Тож коли вони сходять і прагнуть бути, то чим швидше ростуть, щоб бути, тим більше поспішають не бути. Такий їхній закон. Стільки Ти їм відміряв, бо вони — частини речей, які існують не всі водночас, але, відходячи й змінюючи одна одну, разом складають той усесвіт, частинами якого є. Так само складається і наша мова зі знаків, що звучать: але й вона не буде завершена, якщо одне слово не відійде, прозвучавши свою частку, щоб його змінило інше. За все це нехай хвалить Тебе моя душа, Боже, Творче всього; але нехай не прикипає моя душа до цих речей клеєм любові через тілесні чуття. Бо вони йдуть туди, куди мали йти, щоб не бути, і роздирають її згубними жаданнями, бо вона прагне бути і любить спочивати в тому, що любить. Але в цих речах немає місця для спочинку: вони не тривають, вони втікають; і хто може встигнути за ними тілесними чуттями? Ба, хто може вхопити їх, навіть коли вони поруч? Бо тілесне чуття повільне, бо воно тілесне, і цим воно обмежене. Його досить для того, для чого його створено, але не досить, щоб затримати речі, які біжать своїм шляхом від призначеного початку до призначеного кінця. Бо у Твоєму Слові, яким їх створено, вони чують свій присуд: «Звідси й досі».

Розділ XI

Не будь нерозумною, душе моя, і не дай, щоб від гамору твоєї суєти оглухло вухо твого серця. Послухай і ти.

Саме Слово кличе тебе повернутися: там місце непорушного спокою, де любов не буває покинута, якщо сама не покине. Ось ці речі минають, щоб інші прийшли на їхнє місце, і так цей нижчий всесвіт доповнюється всіма своїми частинами. «А чи Я відходжу кудись?» — каже Слово Боже. Там збудуй собі оселю, там довір усе, що звідти маєш, душе моя, — принаймні тепер, коли ти вже втомилася від марнот. Довір Істині все, що маєш від Істини, і нічого не втратиш; і твоє зів’яле знову розквітне, і всі твої недуги будуть зцілені, і смертне в тобі буде переобразоване й оновлене, і міцно пов’язане з тобою; і воно не потягне тебе туди, куди саме сходить, а стоятиме непохитно з тобою і перебуватиме повіки перед Богом, Який перебуває і стоїть непохитно повіки.

Навіщо ж тобі, звернувши на манівці, іти за своїм тілом? Нехай краще воно, навернувшись, іде за тобою. Усе, що ти ним відчуваєш, — лише частина; а цілого, частинами якого воно є, ти не знаєш; і все ж ці частини тебе тішать. Та якби чуття твого тіла було здатне охопити ціле, і якби воно саме, тобі на кару, не було справедливо обмежене частиною цілого, ти хотіла б, щоб усе, що існує в цю мить, минало, аби ціле подобалося тобі ще більше. Адже й те, що ми говоримо, ти чуєш тим самим тілесним чуттям; і ти не хотіла б, щоб склади зупинялися, а щоб відлітали, даючи місце іншим, і щоб ти почула ціле. Так завжди: коли щось одне складається з багатьох частин, які не існують усі водночас, то всі разом тішили б більше, ніж кожна окремо, — якби їх можна було сприйняти всі разом. Але незрівнянно кращий за них Той, Хто створив усе; і Він — наш Бог, і Він не минає, бо ніщо не приходить Йому на зміну.

Розділ XII

Якщо тобі подобаються тіла, хвали за них Бога і зверни свою любов на їхнього Творця, щоб у тому, що подобається тобі, ти сама не стала Йому неугодною. Якщо тобі подобаються душі, люби їх у Бозі: бо й вони змінні, а в Ньому стоять твердо; інакше вони минули б і зникли. Тож люби їх у Ньому; і захопи з собою до Нього всі душі, які тільки можеш, і скажи їм: «Його полюбімо, Його полюбімо: Він створив усе це, і Він недалеко. Бо Він не створив і не відійшов геть, а все це — від Нього і в Ньому. Ось Він там, де люблять істину. Він у найглибшому серці, а серце відбилося від Нього. Поверніться до серця, відступники, і пригорніться до Того, Хто вас створив. Стійте з Ним — і встоїте. Спочиньте в Ньому — і матимете спокій. Куди йдете ви бездоріжжям? Куди йдете? Добро, яке ви любите, — від Нього; але добре й любе воно лише тоді, коли спрямоване до Нього; і справедливо стане воно гірким, бо несправедливо любити щось, що від Нього, покинувши заради цього Його Самого. Навіщо ж ви знову й знову блукаєте цими важкими й виснажливими шляхами? Немає спокою там, де ви його шукаєте. Шукайте, чого шукаєте, але воно не там, де ви шукаєте. Ви шукаєте блаженного життя в країні смерті — там його немає. Бо як може бути блаженне життя там, де немає навіть самого життя?»

«Але наше справжнє Життя зійшло сюди, і понесло нашу смерть, і вбило її надміром Свого життя; і прогриміло, гучно кличучи нас повернутися звідси до Нього, у те таємне місце, звідки Воно вийшло до нас — спершу в лоно Діви, де заручилося з людським єством, із нашою смертною плоттю, щоб та не лишалася смертною навіки; а звідти — „як жених, що виходить з комнати“, радіючи, мов велетень, пробігти свою дорогу. Бо Він не забарився, а біг, гучно кличучи словами, ділами, смертю, життям, сходженням, вознесінням, — кличучи нас повернутися до Нього. І Він відійшов від наших очей, щоб ми повернулися до свого серця і там Його знайшли. Бо Він відійшов — і ось Він тут. Він не захотів довго бути з нами, і все ж не покинув нас; бо відійшов туди, звідки ніколи не відходив, адже „і сьвіт Ним настав“. І в цьому світі Він був, і в цей світ Він „прийшов у мир грішників спасти“; Йому сповідається моя душа, і Він зцілює її, бо вона згрішила проти Нього. Сини людські, доки будете такі важкі серцем? Навіть тепер, коли Життя зійшло до вас, невже не зійдете вгору й не оживете? Та куди ж вам сходити вгору, коли ви вже на висоті й піднесли уста свої проти неба? Зійдіть униз, щоб піднятися, — піднятися до Бога. Бо ви впали, піднявшись проти Нього». Скажи їм це, щоб вони заплакали в долині сліз, і так піднеси їх із собою до Бога; бо від Його Духа говориш ти їм це, якщо говориш, палаючи вогнем любові.

Розділ XIII

Цього я тоді не знав, і любив ці нижчі краси, і поринав у саму глибину, і казав своїм друзям: «Хіба ми любимо щось, окрім прекрасного? А що ж таке прекрасне? І що таке краса? Що саме вабить і прихиляє нас до речей, які ми любимо? Бо якби не було в них принади й краси, вони аж ніяк не могли б нас до себе притягти». І я помітив і збагнув, що в самих тілах є краса, яка походить від того, що вони становлять певне ціле, і є інша — від доречної взаємної відповідності, як-от частини тіла до цілого тіла, чи взуття до ноги, та подібне. І ця думка зродилася в моєму розумі з глибини серця, і я написав «Про прекрасне й доречне» — здається, дві чи три книги. Ти знаєш, Господи, бо я вже забув; я не маю їх, вони якось загубилися в мене, не знаю як.

Розділ XIV

Але що спонукало мене, Господи Боже мій, присвятити ці книги Гієрію, римському ораторові, якого я не знав в обличчя, але любив за славу його вченості, якою він вирізнявся, та й чув кілька його висловів, що мені сподобалися? Проте ще більше він подобався мені тим, що подобався іншим, які вельми його звеличували, дивуючись, що з сирійця, спершу навченого грецького красномовства, згодом виріс дивовижний латинський оратор, до того ж дуже обізнаний у всьому, що стосується філософії. Когось хвалять — і його, не бачивши, люблять. Чи ж ця любов входить у серце слухача з уст того, хто хвалить? Ні. Але від одного, хто любить, запалюється інший. Бо тоді любиш того, кого хвалять, коли віриш, що хвалитель звеличує його щирим серцем, тобто коли хвалить його той, хто його любить.

Бо так я тоді любив людей — з людського суду, а не з Твого, Боже мій, у Якому ніхто не помиляється. І все ж чому я любив його не так, як люблять славетного візника чи бійця зі звірами в театрі, відомого всюди завдяки простолюдній популярності, а зовсім інакше, щиро, і так, як сам хотів би, щоб мене хвалили? Бо я не хотів би, щоб мене хвалили чи любили, як акторів (хоча й сам я їх хвалив і любив), а волів би радше бути невідомим, ніж так відомим, і навіть ненависним, ніж так любленим. Де ж зберігаються в одній душі поштовхи до стількох різних і несхожих видів любові? Чому, якщо ми однаково люди, я люблю в іншому те, що, якби не ненавидів, не відкидав би й не відганяв би від себе? Бо не можна сказати, що як добрий кінь любий тому, хто не хотів би бути тим конем, навіть якби міг, — те саме можна сказати й про актора, який поділяє нашу природу. Невже ж я люблю в людині те, чим сам, будучи людиною, ненавиджу бути? Людина сама — велика безодня, і навіть волосся її Ти перелічуєш, Господи, і жодна волосина не впаде на землю без Тебе. І все ж легше полічити волосся на її голові, ніж її почуття і порухи її серця.

А той оратор був із тих, кого я любив, бо сам бажав бути таким; і я блукав через надуту гордість, і кидало мене від усякого вітру, та все ж Ти кермував мною, хоч і дуже потай. І звідки я знаю і звідки впевнено сповідаю Тобі, що любив його більше через любов тих, хто його хвалив, ніж за саме те, за що його хвалили? Бо якби його не хвалили, а ці самі люди ганили його і з ганою та зневагою розповідали про нього те саме, я ніколи не запалився б і не загорівся б любов’ю до нього. А проте ні речі не були б інакші, ні він сам інакший — інакші були б лише почуття оповідачів. Ось де лежить безсила душа, яка ще не спирається на твердиню істини! Як подихи язиків віють із грудей самовпевнених, так її й несе туди й сюди, жене вперед і назад, і світло для неї затьмарюється, і істини вона не бачить. А ось вона — перед нами. І для мене було великою справою, щоб моє слово і мої праці стали відомі тому чоловікові: якби він їх схвалив, я запалився б ще більше; а якби не схвалив, було б поранене моє порожнє серце, позбавлене Твоєї твердині. І все ж про «прекрасне й доречне», про яке я написав йому, я роздумував із насолодою, і споглядав його, і милувався ним, хоч ніхто не поділяв цього зі мною.

Розділ XV

Але я ще не бачив, на чому тримається ця велика справа в Твоїй мудрості, о Всемогутній, Який один твориш чудеса; і мій розум блукав тілесними формами; і я визначав і розрізняв «прекрасне» — те, що таке саме по собі, і «доречне» — те, чия краса полягає у відповідності чомусь іншому; і підкріплював це тілесними прикладами. І я звернувся до природи розуму, але хибне уявлення, яке я мав про духовне, не давало мені побачити істину. І все ж сила істини сама спалахувала перед моїми очима, а я відвертав свою тремтливу душу від безтілесної субстанції до обрисів, і барв, і громіздких величин. І, не можучи побачити цього в розумі, я думав, що не можу побачити й свого розуму. І оскільки в чесноті я любив мир, а в пороці ненавидів розбрат, то в першій я помічав єдність, а в другому — певне роздвоєння. І в тій єдності, як я гадав, полягає розумна душа, і природа істини, і найвищого добра; а в цьому роздвоєнні я, нещасний, уявляв собі якусь невідому субстанцію нерозумного життя і природу найвищого зла, яке нібито є не тільки субстанцією, а й справжнім життям, і все ж не походить від Тебе, мій Боже, „від Котрого все“. І першу я називав Монадою, ніби душею без статі, а друге — Діадою: гнів у насильстві й пожадливість у розпусті, — сам не знаючи, що кажу. Бо я ще не знав і не навчився, що ні зло не є субстанцією, ні наша душа не є тим найвищим і незмінним добром.

Бо як насильство виникає, коли зіпсований той порух душі, з якого походить поривчаста дія, що зухвало й нестримно рветься вперед, а розпуста — коли не впорядкований той потяг душі, яким упиваються тілесні насолоди, так і помилки та хибні думки оскверняють життя, коли зіпсована сама розумна душа, — як це було тоді зі мною, бо я не знав, що її має просвітити інше світло, щоб вона стала причасницею істини, адже сама вона не є природою істини. Бо Ти запалиш мій світильник, Господи Боже мій, Ти просвітиш мою темряву; і з Твоєї повноти ми всі прийняли, бо Ти — „сьвітло правдиве, що просьвічує кожного чоловіка, що приходить на сьвіт“; бо в Тобі „нема переміни анї тїни зміни“.

А я поривався до Тебе, і Ти відштовхував мене, щоб я скуштував смерті, бо Ти гордим противишся. А що може бути гордовитіше, ніж мені, у дивному безумстві, твердити, ніби я з природи — те саме, що й Ти? Бо хоча я був змінний (це мені було очевидно, адже саме моє бажання стати мудрим було бажанням із гіршого стати кращим), я волів радше уявляти змінним Тебе, ніж визнати, що я не те, що Ти. Тому Ти відкидав мене й противився моїй марній твердошиїності, а я уявляв тілесні форми і, сам будучи плоттю, звинувачував плоть; і, „вітер, що проходить“, я не повертався до Тебе, а все йшов і йшов до того, чого немає ні в Тобі, ні в мені, ні в тілі. І не Твоя істина створила це для мене, а моя марнота вигадала з тілесного. І я звик питати Твоїх вірних малих, моїх співгромадян (від яких я, сам того не знаючи, був у вигнанні), — звик, базікаючи й безглуздо, питати їх: «Чому ж помиляється душа, яку створив Бог?» Але не хотів, щоб мене спитали: «Чому ж тоді помиляється Бог?» І я твердив, що Твоя незмінна субстанція помиляється з примусу, аніж визнати, що моя змінна субстанція збилася з дороги добровільно і тепер, на кару, перебуває в омані.

Мені було тоді років двадцять шість чи двадцять сім, коли я писав ті книги, перебираючи в собі тілесні вигадки, що гули у вухах мого серця, які я, о солодка Істино, наставляв до Твоєї внутрішньої мелодії, роздумуючи про «прекрасне й доречне» і прагнучи стояти й слухати Тебе, і радощами радіти голосу Жениха, — але не міг; бо голоси моїх власних помилок виносили мене назовні, а тягар моєї власної гордості тягнув мене на саме дно ями. Бо Ти не дав мені почути радість і веселість, і не зраділи кості, які ще не були впокорені.

Розділ XVI

І яка мені була користь із того, що, коли мені ледве сповнилося двадцять років і до рук мені потрапила книжка Аристотеля, яку називають «Десять категорій» (на саму назву якої я зачаровано дивився, як на щось велике й божественне, щоразу, коли мій учитель риторики в Карфагені та інші, що мали славу вчених, вимовляли її з надутими від гордощів щоками), я прочитав її і зрозумів сам, без нічиєї допомоги? А коли я розмовляв з іншими, які казали, що ледве зрозуміли її з дуже здібними наставниками, котрі не лише пояснювали її усно, а й багато що креслили на піску, вони не змогли сказати мені про неї більше, ніж я дізнався, читаючи сам. І мені здавалося, що книжка дуже ясно говорить про субстанції, як-от «людина», і про їхні властивості: яка постать людини; і який її зріст, скільки стіп; і про її відношення — чий вона брат; або де вона перебуває; або коли народилася; або стоїть чи сидить; або взута чи озброєна; або діє чи зазнає чогось; і про все те незліченне, що можна віднести до цих дев’яти категорій, кілька прикладів яких я навів, або до тієї головної категорії субстанції.

Що мені все це допомогло, коли навіть зашкодило? Адже, уявляючи, що все суще охоплене тими десятьма категоріями, я намагався так само збагнути, Боже мій, і Твою дивовижну й незмінну Єдність, ніби й Ти був підметом Своєї величі чи краси, так що вони існували б у Тобі (як у тілах), як у своєму носієві; тоді як Ти Сам є Своєю величчю і красою, а тіло не є великим чи гарним через те, що воно тіло, бо, навіть бувши меншим чи менш гарним, воно однаково залишалося б тілом. Але те, що я уявляв про Тебе, було неправдою, а не істиною, вигадками моєї нужди, а не дійсністю Твого блаженства. Бо Ти звелів — і так сталося зі мною, — щоб земля родила мені терня й осот і щоб у поті чола я їв свій хліб.

І яка мені була користь із того, що всі книжки так званих вільних мистецтв, які я тільки міг дістати, я, мерзенний раб мерзенних пристрастей, прочитав сам і зрозумів? Я тішився ними, але не знав, звідки походить усе, що було в них істинного чи певного. Бо я стояв спиною до світла, а обличчям до освітлених речей; тож саме моє обличчя, яким я розглядав освітлене, не було освітлене. Усе, що було написано про риторику чи логіку, геометрію, музику й арифметику, я збагнув сам, без великих труднощів і без жодного наставника, — Ти знаєш, Господи Боже мій, бо і швидкість розуміння, і гострота розрізнення — Твій дар; але я не приносив Тобі за це жертви. Тож усе це служило не на користь мені, а радше на погибель, бо я прагнув забрати таку добру частку свого маєтку у власне розпорядження; і я не зберігав своєї сили для Тебе, а відійшов від Тебе в далеку країну, щоб розтратити її на розпусту. Бо яка мені користь із добрих здібностей, коли вони не спрямовані на добре? Адже я не відчував, що ці мистецтва даються з великими труднощами навіть старанним і обдарованим, поки не пробував пояснювати їх таким; і найкращим серед них виявлявся той, хто встигав за мною не надто повільно.

Але що мені це допомогло, коли я уявляв, що Ти, Господи Боже, Істино, — величезне й світле тіло, а я — уламок цього тіла? Яка надмірна збоченість! Але таким я був. І я не соромлюся, Боже мій, сповідати Тобі Твої милості до мене і взивати до Тебе — я, що тоді не соромився визнавати перед людьми свої богохульства і гавкати проти Тебе. Яка ж мені була користь тоді з мого жвавого розуму в тих науках і з усіх тих найзаплутаніших книг, які я розплутав без допомоги людського навчання, коли я так мерзенно, з такою святотатською ганебністю, помилявся в науці побожності? Або яку шкоду завдавав Твоїм малим значно повільніший розум, коли вони не відходили далеко від Тебе, щоб у гнізді Твоєї Церкви безпечно оперитися й зміцнити крила любові поживою здорової віри? Господи Боже наш, під тінню крил Твоїх будемо надіятися; захисти нас і носи нас. Ти носитимеш нас і малими, і аж до сивого волосся носитимеш нас; бо наша твердість, коли вона — Ти, тоді й є твердістю; а коли вона наша, то вона неміч. Наше добро завжди живе в Тебе; і коли ми відвертаємося від нього, ми збочуємо. Повернімося ж тепер, Господи, щоб нам не впасти, бо в Тебе наше добро живе без жодного занепаду, і це добро — Ти Сам; і нам не треба боятися, що не буде місця, куди повернутися, через те, що ми з нього впали: бо за нашої відсутності наша оселя не впала — Твоя вічність.