Книга третя

Розділ I

Я прибув до Карфагена, і довкола мене, у самих моїх вухах, клекотів казан нечестивих любовей. Я ще не любив, але любив любити; і з якоїсь глибоко захованої нужди ненавидів себе за те, що мало потребую. Я шукав, що б мені полюбити, закоханий у саму любов, і ненавидів безпеку та путь без сілець. Бо всередині в мене був голод на ту внутрішню поживу — на Тебе Самого, Боже мій; та від того голоду я не голодував, а не мав жодного прагнення нетлінної поживи — не тому, що був нею насичений, а тому, що чим порожнішим був, тим більше вона мені гидила. Через те душа моя була хвора й уся в болячках; вона жалюгідно рвалася назовні, прагнучи, щоб її роз’ятрював дотик чуттєвих речей. Проте якби ті речі не мали душі, їх би й не любили. Тож любити й бути коханим було мені солодко, а ще більше — коли я здобував утіху від тієї, кого любив. Так я каламутив джерело дружби брудом пожадливості й затьмарював її ясність пеклом хтивості; і, будучи таким мерзенним і непристойним, я з безмірної марнославності хотів видаватися вишуканим і світським. Тож я стрімголов кинувся в ту любов, у яку прагнув заплутатися. Боже мій, Милосердя моє, скількома жовчами Ти, з великої доброти Своєї, скропив мені ту солодкість! Бо я був коханим і потай дійшов до пут утіхи; і радісно дав себе закувати в кайдани, що приносять скорботу, — щоб мене шмагали розпеченими залізними прутами ревнощів, підозр, страхів, гнівів і сварок.

Розділ II

Захоплювали мене також театральні вистави, повні образів моїх власних нещасть і палива для мого вогню. Чому це людина хоче сумувати, дивлячись на жалібні й трагічні речі, яких сама нізащо не хотіла б зазнати? А проте як глядач вона хоче відчувати через них скорботу, і сама ця скорбота — її втіха. Що це, як не жалюгідне божевілля? Бо людину тим сильніше зворушують ці дійства, чим менше вона вільна від подібних пристрастей. Коли людина страждає сама, це звуть нещастям, а коли співчуває іншим — милосердям. Але що ж це за співчуття до вигаданих, сценічних страждань? Адже слухача не кличуть допомагати, а лише сумувати; і що більше він сумує, то гучніше оплескує актора цих вигадок. А якщо лиха тих людей (давні вони чи просто вигадані) зіграно так, що глядач не проливає сліз, він іде геть невдоволений і лає виставу; а якщо його зворушено до глибини, він сидить уважно й плаче від радості.

Тож і скорботи люблять? Адже певно, що всі прагнуть радості. Чи, може, хоч ніхто не хоче бути нещасним, людині все ж любо бути милосердною? А що милосердя не буває без страждання, то хіба лише через це й люблять страждання? І це теж випливає з тієї жили дружби. Але куди прямує та жила? Куди тече? Навіщо впадає в той потік киплячої смоли, що вивергає страхітливі хвилі гидкої хтивості, в яку вона сама обертається й перетворюється, власною волею скинута й зіпсована, втративши свою небесну ясність? Тож чи треба відкинути співчуття? Аж ніяк. Хай, отже, скорботи іноді будуть любі. Але стережися нечистоти, душе моя, під опікою Бога мого, Бога батьків наших, Якого хвалять і величають понад усе повіки, — стережися нечистоти. Бо я й тепер не перестав співчувати; але тоді в театрах я радів разом із коханцями, коли вони гріховно втішалися одне одним, хоч то була лише вигадка на сцені; а коли вони втрачали одне одного, я, ніби сповнений співчуття, сумував разом із ними — і втішався і тим, і тим. А тепер я куди більше жалію того, хто радіє у своєму беззаконні, ніж того, хто начебто терпить лихо, бо позбувся якоїсь згубної насолоди й утратив якесь жалюгідне щастя. Оце, безперечно, правдивіше милосердя, але в ньому скорбота не тішить. Бо хоч того, хто сумує над нещасним, хвалять за його діло любові, проте той, хто співчуває щиро, волів би, щоб зовсім не було над чим сумувати. Адже якби добра воля могла бути злою (чого ніколи не буває), тоді той, хто по правді й щиро співчуває, міг би бажати, щоб існували нещасні, аби мати кому співчувати. Отже, якусь скорботу можна допустити, але жодної не можна любити. Бо так чиниш і Ти, Господи Боже, Що любиш душі набагато чистіше, ніж ми, і жалієш їх куди нетлінніше, — а проте жодна скорбота Тебе не ранить. А кого на се вистачить?

А я, нещасний, тоді любив сумувати й шукав, над чим би посумувати; і в чужому, до того ж вигаданому й зіграному нещасті мені найбільше подобалася й найсильніше вабила та гра, що видобувала з мене сльози. Чи ж дивно, що я, нещасна вівця, яка відбилася від Твого стада й не терпіла Твого догляду, заразився гидкою хворобою? Звідси й любов до скорбот — не таких, що глибоко проникали б у мене (бо я не любив зазнавати того, на що любив дивитися), а таких, що, почуті з вигадок, лише злегка дряпали поверхню; а за цим, як від отруєних нігтів, наставали запалена пухлина, нариви й гнійна рана. Таке було моє життя — чи ж було воно життям, Боже мій?

Розділ III

А Твоє вірне милосердя здалеку ширяло наді мною. На які тяжкі беззаконня я розтрачував себе, женучись за святотатською цікавістю, щоб вона, коли я покинув Тебе, привела мене до зрадливої безодні й облудного служіння бісам, яким я приносив у жертву свої лихі вчинки; і в усьому цьому Ти карав мене! Я насмілився навіть під час Твоїх урочистих богослужінь у стінах Твоєї Церкви жадати й домагатися справи, що за свої плоди заслуговувала на смерть; і за це Ти покарав мене тяжкими карами — та вони були ніщо проти моєї провини, о Ти, найбільше милосердя моє, Боже мій, притулку мій від тих страшних губителів, серед яких я блукав із твердою шиєю, відходячи від Тебе все далі, люблячи свої дороги, а не Твої, люблячи волю втікача.

Ті науки, які вважалися похвальними, мали на меті успіх у судових суперечках: хто хитріший, того більше й хвалять. Така вже сліпота людей, що вони хизуються навіть своєю сліпотою. І ось я вже був першим у школі риторики, чим пишався й радів, і пухнув від гордині, хоч (Господи, Ти знаєш) був набагато тихішим і зовсім далеким від витівок тих «перекидачів» (бо ця зловісна й диявольська назва була самим знаком молодецтва), серед яких жив, — із безсоромним соромом, що я не такий, як вони. Я жив із ними й часом тішився їхньою дружбою, хоч їхні вчинки завжди мені були огидні, тобто їхні «перекидання», якими вони свавільно цькували сором’язливість новачків, збиваючи їх з пантелику безпричинними глузуваннями й живлячи цим свої злостиві розваги. Ніщо не може бути подібнішим до дій самих бісів, ніж це. Як же їх назвати правдивіше, ніж «перекидачами»? Адже вони самі спершу були перекинуті й цілком перекручені, бо облудні духи потай глузували з них і зваблювали їх саме в тому, в чому вони самі любили глузувати з інших і обманювати їх.

Розділ IV

Серед таких людей, у тому нестійкому віці, я вивчав книги красномовства, в якому прагнув вирізнитися з осудної й марнославної мети — заради втіхи людської суєти. Звичайним порядком навчання я натрапив на одну книгу Цицерона, мову якого подивляють майже всі, а серце — не так. Ця його книга містить заклик до філософії й зветься «Гортензій». І ця книга змінила мої почуття, звернула мої молитви до Тебе Самого, Господи, і дала мені інші наміри й бажання. Усяка марна надія раптом утратила для мене вартість, і я неймовірно палким серцем зажадав безсмертної мудрості й почав уже підводитися, щоб повернутися до Тебе. Бо не для того, щоб загострити язик (а саме це я, здавалося, купував на гроші, що давала мати, — у своєму дев’ятнадцятому році, коли батько вже два роки як помер), — не для того, щоб загострити язик, я взявся за цю книгу; і вона вкладала в мене не свій стиль, а свій зміст.

Як я тоді палав, Боже мій, як палав, щоб від земного знову піднестися до Тебе, — і не знав, що Ти зробиш зі мною! Бо в Тебе мудрість. А любов до мудрості по-грецьки зветься «філософією», і нею та книга мене запалила. Є такі, що зводять через філософію, фарбуючи й прикриваючи свої помилки великим, гладким і почесним ім’ям; і майже всі такі, що були в тому й попередніх віках, у тій книзі осуджені й показані. Там же стає ясною й та спасенна порада Твого Духа, дана через Твого доброго й побожного слугу: «Гледїть, щоб хто не пожакував вас философиєю і марним підступом, по переказу людському, по первотинам сьвіта, а не по Христу. Бо в Ньому живе вся повня Божества тїлесно». І оскільки тоді (Ти знаєш це, о Світло серця мого) апостольське Писання не було мені знане, мене тішив цей заклик лише настільки, що він сильно збудив, розпалив і запалив мене любити, шукати, здобути, тримати й обіймати не ту чи іншу школу, а саму мудрість, якою б вона не була; і одне лише стримувало мене в такому запалі — що не було в ній імені Христового. Бо це ім’я, за милосердям Твоїм, Господи, це ім’я мого Спасителя, Твого Сина, моє ніжне серце разом з молоком матері побожно впило й глибоко зберігало; і все, що було без цього імені, хоч яке вчене, вишукане й правдиве, не заволодівало мною цілком.

Розділ V

Тож я вирішив звернути свій розум до Святого Письма, щоб побачити, яке воно. І ось бачу щось незбагненне для гордих і не відкрите дітям: низьке на вході, високе в глибинах і оповите таємницями; а я не був таким, щоб увійти в нього чи схилити шию, аби йти його слідами. Бо коли я тоді звернувся до того Письма, я відчував не так, як говорю тепер: воно здалося мені негідним порівняння з величавістю Туллія. Моя надута гордість цуралася його простоти, а мій гострий розум не міг проникнути в його глибину. А проте воно було таким, що росте разом із малими. Та я гордував бути малим і, розбухлий від пихи, вважав себе великим.

Розділ VI

Тому я потрапив між людей, що пишно маячили, надзвичайно тілесних і балакучих, у чиїх устах були сільця диявола, намащені сумішшю складів Твого імені, і імені Господа нашого Ісуса Христа, і Святого Духа, Параклета, нашого Утішителя. Ці імена не сходили з їхніх уст, але лише як звук і стукіт язика, бо серце було порожнє від правди. А проте вони кричали: «Правда, правда!» — і багато говорили мені про неї, але її не було в них; вони говорили неправду не лише про Тебе (Який воістину є Правда), а й про стихії цього світу, Твої створіння. А мені ж годилося б, з любові до Тебе, мій Отче, найвище Добро, Красо всього прекрасного, оминути навіть філософів, які говорили про них правду. О Правдо, Правдо, як глибоко вже тоді прагнув Тебе самий мозок моєї душі, коли вони часто й по-різному, у численних і величезних книгах, відлунювали мені про Тебе, хоч то було лише відлуння! І це були ті страви, в яких мені, що голодував за Тобою, вони замість Тебе подавали сонце й місяць — прекрасні Твої діла, але все ж Твої діла, а не Ти Сам, і навіть не перші Твої діла. Бо Твої духовні діла існують раніше за ці тілесні, хоч і небесні та сяйливі. А я голодував і прагнув навіть не тих перших Твоїх діл, а Тебе Самого, Правди, в Якій нема переміни анї тїни зміни; а вони й далі ставили переді мною в тих стравах блискучі мари, — адже краще було б любити саме це сонце (воно принаймні справжнє для нашого зору), ніж ті мари, що через очі обманюють розум. І все ж, оскільки я вважав їх Тобою, я живився ними — не жадібно, бо Ти не смакував мені в них таким, яким Ти є; бо Ти не був тими порожнечами, і я не насичувався ними, а радше виснажувався. Їжа уві сні дуже подібна до їжі наяву, але сплячі нею не живляться, бо сплять. А ті мари не були навіть ніяк подібні до Тебе, як Ти тепер сказав мені; бо то були тілесні мари, неправдиві тіла, а куди певніші за них оці справжні тіла, небесні чи земні, які ми бачимо тілесним зором; ці речі розрізняють звірі й птахи так само, як і ми, і вони певніші, ніж коли ми їх уявляємо. І знову ж, ми з більшою певністю уявляємо їх, ніж за ними здогадуємося про інші, більші й безмежні тіла, яких зовсім нема. Такою порожньою половою я тоді живився — і не був нагодований. А Ти, Любове моєї душі, за Якою я знемагаю, щоб стати сильним, — Ти не є ні тими тілами, які ми бачимо, хоч і на небі, ні тими, яких ми там не бачимо; бо Ти створив їх і не зараховуєш їх до найвищих Своїх діл. Як же далеко Ти від тих моїх мар, мар тіл, яких зовсім нема! Образи тих тіл, що існують, куди певніші за них, а ще певніші самі тіла, — але й ними Ти не є; ба навіть і душею, яка є життям тіл. Отже, життя тіл краще й певніше, ніж тіла. А Ти — життя душ, життя життів, Ти маєш життя в Собі Самому і не змінюєшся, життя моєї душі.

Де ж тоді Ти був для мене, і як далеко від мене? Справді, далеко я блукав від Тебе, відлучений навіть від самого лушпиння свиней, яких годував лушпинням. Бо наскільки кращі байки поетів і граматиків, ніж ці сільця! Бо вірші, поеми й «Медея, що летить» справді корисніші, ніж п’ять стихій цих людей, по-різному перебраних, що відповідають п’яти печерам темряви, яких зовсім нема, але які вбивають того, хто вірить. Бо вірші й поеми я можу обернути на справжню поживу; а «Медею, що летить», хоч і співав, я не обстоював; хоч і чув, як її співали, не вірив; а в оте — вірив. Горе, горе! Якими сходинками мене зведено в глибини пекла! Я мучився й метався від нестачі Правди, бо шукав Тебе, Боже мій (Тобі визнаю це, Тобі, Що змилувався наді мною, коли я ще не визнавав), не розумінням душі, яким Ти забажав, щоб я перевищував звірів, а чуттям тіла. А Ти був глибше в мені, ніж найглибше моє, і вище за найвище моє. Я натрапив на ту зухвалу жінку, нерозумну й нічого не знаючу, змальовану в Соломона, що сидить при дверях і каже: «Їжте охоче потаємний хліб і пийте крадену воду, бо вона солодка». Вона звабила мене, бо знайшла мою душу, що мешкала назовні, в оці моєї плоті, і пережовувала таку поживу, яку я через нього поглинав.

Розділ VII

Бо крім цього я не знав того, що справді є; і, ніби через гостроту розуму, дав себе переконати й погоджувався з нерозумними ошуканцями, коли вони питали мене: «Звідки зло?», «Чи Бог обмежений тілесною формою і чи має волосся й нігті?», «Чи можна вважати праведними тих, що мали водночас багато жінок, убивали людей і приносили в жертву живих тварин?» Через це я у своєму незнанні дуже бентежився і, відходячи від правди, думав, що наближаюся до неї; бо ще не знав, що зло — не що інше, як брак добра, аж доки річ зовсім не перестане існувати. Та як я міг це бачити, коли зір моїх очей сягав лише тіл, а зір мого розуму — лише примар? І я не знав, що Бог є Дух, не такий, що має частини, розтягнуті в довжину й ширину, чи чиє буття — це маса; бо всяка маса в частині менша, ніж у цілому, а якщо вона безмежна, то в частині, обмеженій певним простором, вона менша, ніж у своїй безмежності; і так вона не є цілою всюди, як Дух, як Бог. А що ж таке в нас, чим ми подібні до Бога і чому нас справедливо звуть створеними на образ Божий, — про це я геть нічого не знав.

Не знав я й тієї правдивої внутрішньої праведності, що судить не за звичаєм, а за найправеднішим законом Бога Всемогутнього, яким звичаї місць і часів упорядковано відповідно до тих часів і місць, тоді як сама вона завжди й усюди та сама — не одна в одному місці, а інша в іншому; за нею праведними були Авраам, Ісаак, Яків, Мойсей і Давид та всі, кого похвалили уста Божі; але нерозумні люди вважали їх неправедними, судячи людським судом і міряючи своїми дрібними звичками звичаї всього людського роду. Так, наче в зброярні хтось, не знаючи, що до якої частини тіла пасує, накрив би голову наголінниками чи хотів би взутися в шолом, а тоді скаржився б, що вони не пасують; або наче в день, коли по обіді всі справи прилюдно припиняють, хтось гнівався б, що йому не дозволяють тримати крамницю відчиненою, бо ж уранці було можна; або коли в одному домі він бачить, як якийсь слуга бере в руки річ, якої виночерпієві торкатися не дозволено, чи щось дозволене за дверима, що заборонене в їдальні, — і гнівався б, що в одному домі й одній родині не всюди й не всім належить те саме. Такі й ті, що обурюються, чуючи, ніби щось колись було дозволене праведним людям, а тепер — ні; або що Бог з певних тимчасових причин тим наказав одне, а цим інше, хоч і ті, і ці корилися тій самій праведності; а тим часом вони бачать, що в одній людині, одному дні й одному домі різним членам пасує різне, і що річ, колись дозволена, по певному часі вже не дозволена; в одному кутку дозволена чи наказана, а в іншому справедливо заборонена й карана. Чи ж правосуддя різне й мінливе? Ні, а часи, над якими воно панує, течуть неоднаково, бо вони — часи. Але люди, яких дні на землі нечисленні, не здатні своїми чуттями узгодити причини речей у давніх віках і в інших народів, яких вони не зазнали, з тими, яких зазнали; і хоч в одному й тому самому тілі, дні чи родині вони легко бачать, що пасує кожному членові, порі, частині й особі, — на те вони нарікають, а цьому коряться.

Цього я тоді не знав і не помічав; воно вражало мій зір звідусіль, а я його не бачив. Я складав вірші, в яких не міг ставити будь-яку стопу будь-де, а по-різному в різних розмірах; і навіть в одному розмірі не ту саму стопу в усіх місцях. А проте саме мистецтво, за яким я складав, не мало різних засад для цих різних випадків, а охоплювало все в одному. І все ж я не бачив, як та праведність, якій корилися добрі й святі люди, куди досконаліше й величніше охоплює в одному все, що Бог наказав, і ні в чому не змінюється; хоч у змінних часах вона не приписувала всього водночас, а розподіляла й наказувала те, що пасувало кожному. І я, у своїй сліпоті, осуджував святих отців не лише в тому, як вони користувалися теперішнім, як Бог їм наказував і надихав їх, а й у тому, як вони передрікали майбутнє, як Бог відкривав у них.

Розділ VIII

Чи може коли-небудь і будь-де бути неправедним любити Бога всім своїм серцем, усією своєю душею й усією своєю думкою, а ближнього свого — як самого себе? Тож ті гидкі провини, що суперечать природі, треба всюди й завжди ненавидіти й карати, як-от провини содомлян; якби всі народи їх чинили, усі були б винні в тому самому злочині за законом Божим, який не створив людей для того, щоб вони так зневажали одне одного. Бо порушується навіть та спільність, що має бути між Богом і нами, коли ту саму природу, Творцем якої є Він, оскверняє збочення хтивості. А тих учинків, що є провинами проти людських звичаїв, треба уникати відповідно до звичаїв, які панують у різних місцях, щоб те, про що домовилися й що утвердили звичай чи закон якогось міста чи народу, не порушувала свавільна примха будь-кого — чи то місцевого, чи чужинця. Бо всяка частина, що не узгоджується зі своїм цілим, є негожою. Але коли Бог наказує щось робити всупереч звичаям чи угоді якого-небудь народу, то, хоч би вони ніколи досі цього не робили, це треба робити; а якщо це занедбано — відновити; а якщо ніколи не було встановлено — встановити тепер. Бо коли цареві в державі, над якою він царює, дозволено наказувати те, чого ніхто перед ним, ні він сам раніше не наказував, і коритися йому не може бути проти спільного добра держави (навпаки, було б проти нього, якби йому не корилися, бо коритися владарям — це загальна угода людського суспільства), — то наскільки ж без вагання ми повинні коритися Богові, Правителеві всіх Своїх створінь, у всьому, що Він наказує! Бо як серед влад людського суспільства більшій владі коряться перед меншою, так Богові — понад усіх.

Так само і з насильствами, де є бажання шкодити — чи то зневагою, чи кривдою; і це або задля помсти, як ворог проти ворога; або задля якоїсь чужої вигоди, як розбійник проти подорожнього; або щоб уникнути якогось лиха, як проти того, кого бояться; або із заздрощів, як менш щасливий проти щасливішого, чи той, кому в чомусь поталанило, проти того, чиєї рівності з собою він боїться чи через яку журиться; або з самої втіхи від чужого болю, як глядачі гладіаторів чи ті, що кепкують і глузують з інших. Оце головні корені беззаконня, що виростають із хоті тіла, хоті очей чи хоті панування — з однієї, з двох разом чи з усіх трьох; і так люди живуть лихо, грішачи проти трьох і семи, проти тієї десятиструнної псалтирі — Твоїх Десяти Заповідей, Боже найвищий і найсолодший. Але які гидкі провини можуть бути проти Тебе, Якого не можна осквернити? Чи які насильства проти Тебе, Якому не можна зашкодити? Але Ти караєш те, що люди чинять проти самих себе, бо навіть коли вони грішать проти Тебе, то чинять беззаконня проти власних душ, і неправда сама себе обманює, псуючи й перекручуючи їхню природу, яку Ти створив і впорядкував, — чи то непомірним уживанням дозволеного, чи розпаленням до недозволеного, до вжитку, що суперечить природі; або вони виявляються винними, коли серцем і язиком шаленіють проти Тебе, мов силкуючись проти рожна прати; або коли, розірвавши межі людського суспільства, зухвало тішаться свавільними спілками чи розколами — залежно від того, яку мету хочуть здобути чи що їх образило. І це стається, коли покинуто Тебе, о Джерело Життя, Який є єдиний і правдивий Творець і Правитель всесвіту, і коли з самовільної гордині з усього вибирають щось одне, неправдиве, і люблять його. Тож покірною побожністю ми повертаємося до Тебе; і Ти очищаєш нас від наших лихих звичок, і милосердний до гріхів тих, що визнають їх, і чуєш стогін в’язня, і звільняєш нас від кайданів, які ми самі собі скували, — якщо ми не підносимо проти Тебе рогів уявної свободи, втрачаючи все через жадобу більшого, люблячи своє власне добро більше, ніж Тебе, Добро всіх.

Розділ IX

Серед цих провин гидоти й насильства та стількох беззаконь є й гріхи людей, які загалом поступають уперед; ті, хто судить правильно, за мірилом досконалості їх гудять, але самих людей хвалять у надії на майбутній плід, як зелене стебло збіжжя, що росте. А є й такі вчинки, що скидаються на провини гидоти чи насильства, а проте не є гріхами, бо не ображають ні Тебе, Господа Бога нашого, ні людської спільноти: наприклад, коли здобувають речі, потрібні на певний час для життя, і ми не знаємо, чи не з жадоби посідання; або коли законна влада карає задля виправлення, і ми не знаємо, чи не з жадоби шкодити. Тож багато вчинків, які люди засуджують, Твоє свідчення схвалює; а багато з тих, що їх хвалять люди, осуджено, як свідчиш Ти: бо вигляд учинку, і намір того, хто чинить, і невідома потреба часу бувають різні. А коли Ти раптом наказуєш щось незвичне й непередбачене, ба навіть якщо колись Ти це й забороняв, і ще приховуєш на певний час причину Свого наказу, і це суперечить установам якоїсь людської спільноти, — хто засумнівається, що це треба виконати, коли праведна та людська спільнота, яка служить Тобі? Але блаженні ті, що знають Твої накази! Бо все, що чинили Твої слуги, чинилося або щоб показати щось потрібне для теперішнього, або щоб провістити майбутнє.

Розділ X

Не знаючи цього, я глузував із тих святих Твоїх слуг і пророків. І що ж я здобув, глузуючи з них, як не те, що Ти став глузувати з мене, коли я непомітно, крок за кроком, дійшов до таких нісенітниць, що вірив, ніби смоква плаче, коли її зривають, а дерево, її мати, проливає молочні сльози? А проте якби ту смокву (зірвану з чужої, а не з його власної провини) з’їв якийсь маніхейський святий і змішав зі своїми нутрощами, то він видихав би з неї ангелів, ба навіть при кожному стогоні й зітханні своєї молитви вивергав би частинки божества, — і ці частинки найвищого й правдивого Бога лишалися б ув’язненими в тій смокві, якби їх не визволили зуби чи черево якогось «обраного» святого! І я, нещасний, вірив, що до земних плодів треба виявляти більше милосердя, ніж до людей, для яких їх створено. Бо якби якийсь голодний, не маніхей, попросив трохи, то той шматок, який йому дали б, вважався б ніби засудженим на смертну кару.

Розділ XI

І Ти простяг руку Свою з висоти й витяг мою душу з тієї глибокої темряви, коли мати моя, Твоя вірна, плакала за мною перед Тобою більше, ніж матері оплакують тілесну смерть своїх дітей. Бо вона тією вірою й тим духом, що мала від Тебе, бачила смерть, у якій я лежав; і Ти вислухав її, Господи; Ти вислухав її і не знехтував її сліз, коли вони, стікаючи, зрошували землю під її очима в кожному місці, де вона молилася; так, Ти вислухав її. Бо звідки був той сон, яким Ти втішив її, так що вона дозволила мені жити з нею й їсти за одним столом у домі, чого вона була почала уникати, гидуючи й відвертаючись від богохульств моєї омани? Вона бачила себе, що стоїть на якійсь дерев’яній лінійці, і до неї йде сяйливий юнак, веселий і усміхнений до неї, тоді як вона сумувала й була пригнічена горем. А він (щоб навчити, як це в них заведено, а не щоб самому навчитися) спитав її про причини її смутку й щоденних сліз; і коли вона відповіла, що оплакує мою погибель, він звелів їй заспокоїтися й сказав, щоб вона подивилася й побачила: «Де вона, там і я». І коли вона глянула, то побачила, що я стою біля неї на тій самій лінійці. Звідки це, як не від того, що вуха Твої були звернені до її серця? О Ти, Добрий Всемогутній, Що так дбаєш про кожного з нас, ніби дбаєш лише про нього одного, і так про всіх, ніби всі вони — одна людина!

Звідки й те, що коли вона розповіла мені це видіння, а я хотів перетлумачити його так, ніби воно значить: «Радше їй не слід зневірюватися, що колись стане такою, як я», — вона відразу, без жодного вагання, відповіла: «Ні; бо мені не сказано: „Де він, там і ти“, а: „Де ти, там і він“»? Визнаю Тобі, Господи, що, наскільки пам’ятаю (а я часто про це розповідав), ця Твоя відповідь через мою матір, що не спала, — те, що її не збила з пантелику правдоподібність мого хибного тлумачення і вона так швидко побачила те, що треба було побачити, і чого я, безперечно, не помітив, поки вона не заговорила, — уже тоді зворушила мене більше, ніж сам сон, яким святій жінці так задовго було провіщено радість, що мала сповнитися так нескоро, — для втіхи в її тодішній муці. Бо минуло майже дев’ять років, протягом яких я валявся в багні тієї глибокої ями й у темряві неправди, часто силкуючись піднятися, але ще тяжче падаючи вниз. А весь той час ця чиста, побожна й тверезна вдова (такі, яких Ти любиш), тепер уже більш підбадьорена надією, але анітрохи не послаблюючи свого плачу й ридання, не переставала в усі години своїх молитов оплакувати мене перед Тобою. І її молитви входили перед лице Твоє, а Ти все ж допускав, щоб я знову й знову заплутувався в тій темряві.

Розділ XII

Тим часом Ти дав їй іншу відповідь, яку я пригадую; бо багато чого я оминаю, поспішаючи до того, що сильніше спонукає мене визнати Тобі, а багато чого й не пам’ятаю. Отож Ти дав їй іншу відповідь через Твого священника, одного єпископа, вихованого в Твоїй Церкві й добре обізнаного з Твоїми книгами. Коли ця жінка благала його зволити поговорити зі мною, спростувати мої помилки, відучити мене від лихого й навчити доброго (бо він звик так робити, коли знаходив людей, здатних це прийняти), він відмовився — мудро, як я пізніше зрозумів. Бо він відповів, що я ще не піддаюся навчанню, бо надутий новизною тієї єресі й уже заплутав підступними питаннями багатьох невправних людей, як вона йому розповіла. «Але дай йому трохи спокою, — сказав він, — тільки молися за нього Богові; він сам, читаючи, дізнається, яка то помилка і яке велике її нечестя». Водночас він розповів їй, як його самого, ще малим, зведена мати віддала маніхеям, і він не тільки прочитав, а й часто переписував майже всі їхні книги, і (без жодних доводів чи доказів від будь-кого) побачив, як треба уникати тієї секти, — і уникнув. Коли він це сказав, а вона не заспокоїлася, а ще більше наполягала, з благаннями й рясними сльозами, щоб він побачився зі мною й поговорив, він, трохи роздратований її настирливістю, сказав: «Іди собі, і Бог з тобою, бо не може бути, щоб загинув син таких сліз». Цю відповідь вона сприйняла (як часто згадувала в розмовах зі мною) так, ніби вона пролунала з неба.