Книга друга

Розділ I

Тепер я хочу пригадати свою минулу скверну й тілесну зіпсутість своєї душі — не тому, що люблю їх, а щоб любити Тебе, Боже мій. Роблю це з любові до Твоєї любові: у самій гіркоті спогаду перебираю найлукавіші свої шляхи, щоб Ти став мені солодким (Ти, солодкість, що ніколи не зраджує, Ти, солодкість блаженна й певна), і щоб Ти знову зібрав мене з того розпорошення, у якому я розривався на шматки, бо, відвернувшись від Тебе, Єдиного Блага, губив себе серед безлічі речей. Адже колись, у юності, я палав бажанням насититися нижчим і насмілився знову здичавіти в цих різноманітних і примарних любовях: зів’яла моя краса, і я смердів перед Твоїми очима, догоджаючи самому собі й прагнучи подобатися очам людським.

Розділ II

І що ж мене тішило, як не любити й бути коханим? Але я не тримався міри любові — від душі до душі, де пролягає світла межа дружби, — а з каламутної тілесної пожадливості та з кипіння юності здіймалися випари, що затьмарювали й огортали моє серце, так що я не міг відрізнити ясного сяйва любові від туману хтивості. Те й те безладно кипіло в мені, штовхало мою нестійку юність у прірву нечестивих бажань і занурювало мене у вир мерзенних гріхів. Твій гнів зібрався наді мною, а я того не знав. Я оглух від брязкоту ланцюга своєї смертності — кари за гордість моєї душі — і відходив від Тебе все далі, а Ти дозволяв мені; і мене кидало на всі боки, я марнувався, розпорошувався, перекипав у своїх розпустах, а Ти мовчав, о Ти, моя запізніла радосте! Ти тоді мовчав, а я блукав усе далі й далі від Тебе, до все безплідніших розсадників скорботи, у гордовитому занепаді й неспокійній утомі.

О, якби хтось тоді вгамував мій безлад і обернув на користь минущу красу цих останніх щаблів Твого творіння! Якби поклав межу їхнім утіхам, щоб хвилі моєї юності, коли вже їх не можна було втихомирити, розбилися об берег подружжя й трималися мети — народження дітей, як велить Твій закон, Господи, Який і в такий спосіб твориш потомство цієї нашої смертної природи й можеш лагідною рукою притупити терня, якому не було місця в Твоєму раю. Бо Твоя всемогутність недалеко від нас, навіть коли ми далеко від Тебе. А інакше мені слід було уважніше прислухатися до голосу з хмар: «та горе по тїлу мати муть такі; я ж вас щаджу». І: «добре б чоловікові до жінки не приставати». І ще: «Нежонатий журить ся про Господнє, як угодити Господеві; жонатий же журить ся про сьвітове, як угодити жінцї».

До цих слів мені треба було прислухатися пильніше і, відсікши себе задля царства небесного, щасливіше чекати Твоїх обіймів; але я, нещасний, спінився, мов збурене море, і, пішовши за поривом власної хвилі та покинувши Тебе, переступив усі Твої межі; проте не уникнув Твоїх бичів. Бо хто зі смертних їх уникне? Ти ж завжди був поруч зі мною, милосердно суворий, і домішував найгіркішої гіркоти до всіх моїх недозволених утіх, щоб я шукав утіхи без гіркоти. Але де знайти таку, я не міг збагнути — хіба лише в Тобі, Господи, Який навчаєш через скорботу, раниш, щоб зцілити, і вбиваєш нас, щоб ми не вмерли далеко від Тебе. Де ж був я і як далеко був я вигнаний від радощів Твого дому того шістнадцятого року віку моєї плоті, коли безумство хтивості (якому людське безсоромство дає повну волю, хоч Твої закони його не дозволяють) заволоділо мною, і я цілком йому віддався? Рідні мої тим часом не подбали вберегти мене від падіння шлюбом: їхня єдина турбота була, щоб я навчився чудово говорити й став переконливим промовцем.

Розділ III

Того року мої навчання перервалися: після мого повернення з Мадаври (сусіднього міста, куди я їздив учитися граматики й риторики) для мене збирали кошти на дальшу подорож до Карфагена — і збирали радше завдяки рішучості, ніж статкам мого батька, який був лише незаможним громадянином Тагаста. Кому я це розповідаю? Не Тобі, Боже мій, а перед Тобою — моєму родові, тій невеликій частці людства, до рук якої потраплять ці мої писання. І навіщо? Щоб кожен, хто це читає, подумав, з якої глибини нам належить кликати до Тебе. Бо що ближче до Твоїх ушей, ніж серце, яке сповідається, і життя з віри? Хто тоді не вихваляв мого батька за те, що він, понад свої статки, забезпечував сина всім потрібним для далекої подорожі заради навчання? Адже багато куди заможніших громадян нічого подібного для своїх дітей не робили. А проте цей самий батько зовсім не дбав, як я зростаю перед Тобою і чи чистий я, — аби лише я був красномовний, хоч який безплідний для Твого обробітку, Боже, єдиний істинний і добрий Господи Твого поля — мого серця.

Коли ж того шістнадцятого року я жив у батьків, покинувши на час усяке навчання (настала пора неробства через скрутні статки моїх батьків), будяки нечистих бажань розрослися вище моєї голови, і не було руки, що вирвала б їх. Коли мій батько побачив мене в лазні — як я вже мужнію і сповнений неспокійної юності, — він, наче вже передчуваючи онуків, радісно сказав про це моїй матері; радів тому сп’янінню, у якому світ забуває Тебе, свого Творця, і закохується в Твоє творіння замість Тебе самого, — сп’янінню від випарів невидимого вина свавільної волі, що відвертається й схиляється до найнікчемнішого. Але в грудях моєї матері Ти вже почав будувати Свій храм і заклав основу Своєї святої оселі, тоді як батько мій був іще тільки оглашенним, та й то недавнім. Тож вона стривожилася святим страхом і трепетом і, хоч я ще не був охрещений, боялася за мене тих кривих доріг, якими ходять ті, хто обертається до Тебе спиною, а не лицем.

Горе мені! І я смію казати, що Ти мовчав, Боже мій, коли я відходив від Тебе все далі? Чи справді Ти тоді мовчав до мене? Чиї ж, як не Твої, були ті слова, що Ти через мою матір, Свою вірну, співав мені в уші? Та жодне з них не запало мені в серце так, щоб я його виконав. Бо вона хотіла — і я пам’ятаю, як вона наодинці з великою тривогою застерігала мене — «не чинити розпусти, а надто ніколи не осквернити чужої дружини». Ці поради здавалися мені бабськими, і мені було б соромно їх слухатися. Але вони були Твої, а я того не знав: я думав, що Ти мовчиш і що говорить вона, а Ти через неї не мовчав до мене, і в ній Тебе зневажав я, її син, син Твоєї рабині, Твій раб. Але я того не знав і мчав стрімголов у такій сліпоті, що серед однолітків соромився меншого безсоромства, коли чув, як вони хваляться своїми мерзотами, — і то хваляться тим більше, чим глибше опустилися; і я тішився не лише насолодою самого вчинку, а й похвалою. Що заслуговує на осуд, як не порок? А я робив себе гіршим, ніж був, аби мене не осуджували; і коли в чомусь я не згрішив так, як ті пропащі, то казав, що зробив те, чого не робив, щоб не здаватися тим нікчемнішим, чим був невинніший, або тим менше вартим, чим був чистіший.

Ось з якими товаришами я ходив вулицями Вавилона і валявся в його багнюці, наче в ложі з пахощів і дорогоцінних мастей. А щоб я ще міцніше прилип до самого його осердя, невидимий ворог топтав і спокушав мене, бо мене легко було спокусити. Та й мати моєї плоті (яка вже втекла з середини Вавилону, хоча ще повільно йшла його околицями), хоч і радила мені чистоту, не поставилася до того, що почула про мене від чоловіка, так, щоб стримати в межах подружньої любові (коли вже не можна було відтяти до живого) те, що вважала згубним нині й небезпечним надалі. Вона про це не подбала, бо боялася, що дружина стане путом і перешкодою для моїх надій — не тих надій на майбутній вік, які моя мати покладала на Тебе, а надії на вченість, якої обоє батьків надто прагнули для мене: батько — бо майже зовсім не думав про Тебе, а про мене мав лише пусті мрії; мати — бо вважала, що звичний шлях навчання не тільки не завадить, а навіть дещо допоможе мені прийти до Тебе. Так я гадаю, пригадуючи, наскільки можу, вдачу своїх батьків. Тим часом мені попустили віжки понад усяку міру належної суворості, щоб я проводив час у забавах, аж до розпусти в усьому, чого забажаю. І в усьому був туман, що заступав від мене, Боже мій, сяйво Твоєї істини; і беззаконня моє виступило, наче з самого жиру.

Розділ IV

Крадіжку карає Твій закон, Господи, і закон, написаний у серцях людей, якого не стирає навіть саме беззаконня. Бо який злодій стерпить злодія? Навіть багатий не стерпить того, хто краде з нужди. А я захотів красти — і вкрав, не з голоду й не з бідності, а від переситу добром і розбещеності беззаконням. Бо вкрав те, чого мав і сам доволі, і то набагато кращого. І не тим хотів я втішатися, що вкрав, а тішився самою крадіжкою і гріхом. Біля нашого виноградника росла груша, обтяжена плодами, що не вабили ні кольором, ні смаком. Щоб обтрусити й обібрати її, ми, кілька розпусних юнаків, вирушили пізно вночі (за нашим згубним звичаєм ми аж досі забавлялися на вулицях) і набрали цілі оберемки — не щоб їсти, а щоб, лише покуштувавши, кинути свиням. І зробили це тільки задля того, щоб робити те, що нам подобалося саме тому, що було заборонене. Ось моє серце, Боже, ось моє серце, над яким Ти змилувався на дні безодні. Нехай же тепер моє серце скаже Тобі, чого воно там шукало, щоб я був злим задарма, не маючи жодної спонуки до зла, крім самого зла. Воно було мерзенне, і я його любив; я любив гинути, любив свою провину — не те, заради чого провинився, а саму свою провину. Мерзенна душа, що спадала з Твоєї тверді до цілковитої загибелі, шукаючи через ганьбу не чогось іншого, а самої ганьби!

Розділ V

Бо є привабливість у гарних тілах, у золоті й сріблі, і в усьому; і в дотику тіла велику силу має співчуття, і кожне інше чуття має свій предмет, відповідно пристосований. Має свою красу і світська честь, і влада перемагати й панувати; звідси походить і жага помсти. А проте, щоб здобути все це, не можна відступати від Тебе, Господи, ані ухилятися від Твого закону. І життя, яким ми тут живемо, має свою чарівність — через певну властиву йому міру та співзвучність з усім прекрасним тут, унизу. Дружба людська також мила солодким вузлом, бо з багатьох душ творить єдність. Через усе це й подібне чиниться гріх, коли через непомірну схильність до цих найнижчих благ покидають кращі й вищі — Тебе, Господи Боже наш, Твою істину і Твій закон. Бо ці нижчі речі мають свої втіхи, але не такі, як мій Бог, Який створив усе; бо в Ньому радіє праведник, і Він — радість правих серцем.

Отже, коли ми питаємо, чому скоєно злочин, то не віримо, доки не з’ясується, що могло бути якесь бажання здобути щось із тих благ, які ми назвали нижчими, або страх їх утратити. Бо вони гарні й приємні, хоч, порівняно з вищими й блаженними благами, вони нікчемні й низькі. Людина вбила іншу — чому? Кохала його дружину чи прагнула його маєтку; або хотіла пограбувати, щоб мати з чого жити; або боялася втратити через нього щось подібне; або, скривджена, палала жадобою помсти. Хіба хтось учинить убивство без причини, тішачись самим убиванням? Хто в це повірить? Адже навіть про того лютого й жорстокого чоловіка, про якого сказано, що він був злий і жорстокий задарма, наводять причину: «щоб, — каже він, — від неробства не заклякли ні рука, ні дух». А для чого? Щоб, набивши руку на злочинах, захопити місто й досягти почестей, влади, багатства та звільнитися від страху перед законами, від скрути через домашні нестатки й від свідомості своїх злодіянь. Отже, навіть сам Катиліна любив не свої злодіяння, а щось інше, заради чого їх чинив.

Розділ VI

Що ж тоді я, нещасний, так любив у тобі, о крадіжко моя, о діло темряви, того шістнадцятого року мого життя? Не була ти гарна, бо була крадіжкою. Та чи ти взагалі щось, що я отак до тебе звертаюся? Гарні були груші, які ми вкрали, бо були Твоїм творінням, Ти, найпрекрасніший з усіх, Творче всього, Ти, добрий Боже, Боже — найвище благо і моє істинне благо. Гарні були ті груші, та не їх прагнула моя нещасна душа, бо в мене було доволі кращих, а ці я зірвав лише для того, щоб украсти. Бо, зірвавши, я їх викинув, і вся моя учта полягала в моєму гріху, яким я тішився. Адже якщо щось із тих груш і потрапило мені до рота, то солодким його робив гріх. І ось тепер, Господи Боже мій, я питаю, що мене тішило в тій крадіжці, — і бачу, що в ній немає жодної краси: не кажу вже такої краси, як у справедливості й мудрості, ані такої, як у розумі, пам’яті, чуттях і живому єстві людини, ані такої, як зорі, славні й прекрасні у своїх сферах, чи земля, чи море, повні зародків життя, що народженням заступають те, що гине; ні, навіть не тієї фальшивої й примарної краси, яка властива оманливим порокам.

Бо й гордість удає височінь, тоді як лише Ти — Бог, піднесений над усім. Честолюбство — чого воно шукає, як не почестей і слави? — а лише Ти гідний шани понад усе й славен навіки. Жорстокість владних хоче, щоб її боялися; але кого слід боятися, як не єдиного Бога, з Чиєї влади що можна вирвати чи викрасти — коли, де, куди або через кого? Пестощі розпусників хочуть, щоб їх уважали любов’ю; але немає нічого ніжнішого за Твою любов і нічого не люблять спасенніше, ніж Твою істину, ясну й прекрасну понад усе. Цікавість удає прагнення знання, тоді як Ти знаєш усе досконало. Навіть незнання й глупота ховаються під ім’ям простоти й нешкідливості, бо немає нічого простішого за Тебе; а що менш шкідливе, коли грішникові шкодять власні його діла? Лінощі прагнуть нібито спокою; але який певний спокій, окрім Господа? Розкіш хоче зватися достатком і щедрістю; але Ти — повнота й невичерпне багатство нетлінних утіх. Марнотратство видає себе за тінь щедрості; але Ти — найщедріший Подавець усякого добра. Скупість хоче володіти багатьом; а Ти володієш усім. Заздрість змагається за першість; а що вище за Тебе? Гнів шукає помсти; а хто мстить справедливіше за Тебе? Страх здригається від незвичного й раптового, що загрожує улюбленому, і дбає про його безпеку; але що для Тебе незвичне чи раптове, або хто розлучить із Тобою те, що Ти любиш? І де, як не в Тебе, непохитна безпека? Смуток сохне за втраченим, що було втіхою його бажань, бо не хотів би, щоб у нього щось забирали, так само як ніщо не може бути забране в Тебе.

Так душа чинить розпусту, коли відвертається від Тебе й шукає поза Тобою того, чого не знаходить чистим і незаплямованим, доки не повернеться до Тебе. Так усі, що віддаляються від Тебе й підносяться проти Тебе, перекручено наслідують Тебе. Та навіть таким наслідуванням вони засвідчують, що Ти — Творець усієї природи і що тому немає місця, куди можна було б цілком від Тебе піти. Що ж я любив у тій крадіжці і в чому, хоч і зіпсовано та перекручено, наслідував свого Господа? Чи хотів я бодай крадькома вчинити всупереч Твоєму законові, бо силою не міг, — щоб, будучи в’язнем, удавати покалічену свободу, безкарно чинячи недозволене, це затьмарене подобою Твоєї всемогутності? Ось Твій раб, що тікає від свого Господа і хапається за тінь. О гниль, о потворність життя і безодня смерті! Чи міг мені подобатися недозволений вчинок лише тому, що він недозволений?

Розділ VII

Чим віддячити менї Господеві за те, що моя душа, коли пам’ять пригадує все це, не жахається? Любитиму Тебе, Господи, дякуватиму Тобі й сповідатимуся Твоєму імені, бо Ти простив мені ці такі великі й мерзенні мої вчинки. Твоїй благодаті й Твоєму милосердю я приписую те, що Ти розтопив мої гріхи, наче лід. Твоїй благодаті приписую й усе зло, якого я не вчинив: бо чого тільки я не міг би вчинити, коли любив навіть гріх заради самого гріха? Так, я визнаю, що все мені прощено: і те зло, яке я вчинив зі своєї волі, і те, якого з Твого проводу не вчинив. Хто з людей, зваживши свою неміч, насмілиться приписати свою чистоту й невинність власній силі, щоб через те менше любити Тебе, ніби йому менше потрібне було Твоє милосердя, яким Ти відпускаєш гріхи тим, хто навертається до Тебе? Бо хто, покликаний Тобою, пішов за Твоїм голосом і уникнув того, що, як він читає, я пригадую й визнаю про себе, нехай не глузує з мене, хворого, якого вилікував той самий Лікар, з Чиєю допомогою сам він не захворів, а точніше, захворів менше; і нехай за це любить Тебе так само, ба й більше: бо Той, Хто, як він бачить, вилікував мене від такого тяжкого виснаження гріхом, Той, як він бачить, уберіг і його від такого самого виснаження гріхом.

Розділ VIII

Який же плід мав я тоді (нещасний!) з того, про що тепер соромлюся згадувати? Надто з тієї крадіжки, яку я любив заради самої крадіжки; а вона й сама була ніщо, і тим нещасніший був я, що її любив. Проте сам я б її не вчинив: я пам’ятаю, яким я тоді був, — сам я ніколи б її не вчинив. Отже, я любив у ній і товариство спільників, з якими її чинив? Отже, я не любив нічого, крім крадіжки? Ні, радше я не любив нічого іншого, бо й ця обставина товариства була ніщо. Що ж воно насправді? Хто може навчити мене, як не Той, Хто просвічує моє серце й відкриває його темні закутки? Що це спало мені на думку досліджувати, обговорювати й розважати? Бо якби я тоді любив груші, які вкрав, і хотів ними поласувати, то міг би зробити це й сам, якби для моєї втіхи досить було самого вчинення крадіжки; і не треба було б мені розпалювати свербіж своїх бажань підбурюванням спільників. Але, оскільки моя втіха була не в тих грушах, вона була в самому переступі, який спричиняло товариство співгрішників.

Розділ IX

Що ж то було за почуття? Бо воно справді було надто мерзенне, і горе мені, що я його мав. Але що ж то було? Провини — хто їх вбачає? То була забава, що наче лоскотала нам серця, бо ми ошукали тих, хто й не думав, що ми робимо, і дуже цього не хотів би. Чому ж тоді моя втіха була така, що я не вчинив цього сам? Бо зазвичай ніхто не сміється сам? Зазвичай ніхто; але часом сміх опановує людей і наодинці, коли поруч нікого немає, якщо щось дуже смішне постає перед їхніми чуттями чи розумом. А я сам цього не вчинив би; сам я ніколи б цього не вчинив. Ось, Боже мій, перед Тобою жива пам’ять моєї душі: сам я ніколи не вчинив би тієї крадіжки, у якій мене тішило не те, що я вкрав, а те, що вкрав; і сам я не захотів би цього робити, і не зробив би. О дружбо надто недружня! Ти, незбагненна спокусниця душі, ти, жадібність шкодити задля сміху й свавілля, ти, жаго чужої втрати без бажання власної вигоди чи помсти: але щойно хтось скаже: «Ходімо, зробімо!» — і нам соромно не бути безсоромними.

Розділ X

Хто розплутає цей закручений і заплутаний вузол? Мерзенний він: не хочу про нього думати, не хочу на нього дивитися. Але Тебе я прагну, о Праведносте й Невинносте, прекрасна й чарівна для всіх чистих очей, і Твоє насичення ніколи не пересичує. У Тобі — повний спокій і життя непорушне. Хто входить у Тебе, входить у радість свого Господа, і не боятиметься, і найкраще буде йому в Найкращому. Я відпав від Тебе й заблукав, Боже мій, надто далеко від Тебе, моєї опори, у ці дні своєї юності, і став сам собі землею безплідною.