Книга перша

Розділ I

Великий Ти, Господи, і вельми достойний хвали; велика сила Твоя, і мудрості Твоїй немає міри. І хоче хвалити Тебе людина — людина, лише частинка Твого творіння; людина, що носить у собі свою смертність, свідчення свого гріха, свідчення того, що Ти гордим противишся; і все ж хоче хвалити Тебе людина, лише частинка Твого творіння. Ти пробуджуєш нас, щоб ми раділи, хвалячи Тебе, бо Ти створив нас для Себе, і неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі. Дай мені, Господи, пізнати й зрозуміти, що перше: призивати Тебе чи хвалити Тебе? І ще: пізнати Тебе чи призивати Тебе? Бо хто може призивати Тебе, не знаючи Тебе? Адже той, хто не знає Тебе, може призивати когось іншого замість Тебе. Чи, може, радше ми призиваємо Тебе, щоб Тебе пізнати? Але як же призивати муть Того, в кого не увірували? Або як увірують без проповідника? І хвалити муть Господа ті, що Його шукають, бо ті, хто шукає, знайдуть Його, а ті, хто знайде, хвалитимуть Його. Шукатиму Тебе, Господи, призиваючи Тебе, і призиватиму Тебе, віруючи в Тебе, бо Тебе нам проповідано. Призиватиме Тебе, Господи, моя віра, яку Ти дав мені, якою Ти надихнув мене через Втілення Твого Сина, через служіння Проповідника.

Розділ II

Та як же я призиватиму Бога мого, Бога і Господа мого, коли, призиваючи Його, я кличу Його в самого себе? І яке є в мені місце, куди прийшов би в мене Бог мій? Куди може ввійти в мене Бог — Бог, Який створив небо і землю? Чи справді є в мені, Господи Боже мій, щось таке, що могло б умістити Тебе? Чи ж небо і земля, які Ти створив і серед яких створив мене, вміщають Тебе? Чи, може, через те, що ніщо суще не могло б існувати без Тебе, усе, що існує, вміщає Тебе? А коли й я існую, то чого ж я прошу, щоб Ти ввійшов у мене, — я, якого не було б, коли б Ти не був у мені? Чому? Адже я ще не зійшов до пекла, а Ти й там. Бо хоч би я зійшов до пекла — і там Ти єси. Отже, мене не було б, Боже мій, зовсім не було б, коли б Ти не був у мені; чи, радше, коли б я не був у Тобі, з Якого все, через Якого все, в Якому все? Так, Господи, так. Куди ж я кличу Тебе, коли я в Тобі? Або звідки Ти ввійдеш у мене? Бо куди ж я вийду за межі неба й землі, щоб звідти прийшов у мене мій Бог, Який сказав: «Сповнюю я небо й землю»?

Розділ III

Тож чи вміщають Тебе небо й земля, коли Ти сповнюєш їх? Чи Ти сповнюєш їх і ще й переливаєшся через край, бо вони не вміщають Тебе? І куди, сповнивши небо й землю, виливаєш Ти решту Себе? Чи, може, Тобі не треба, щоб щось умістило Тебе, бо Ти вміщаєш усе, адже те, що Ти сповнюєш, Ти сповнюєш, вміщаючи його? Бо не посудини, які Ти сповнюєш, тримають Тебе: навіть коли б вони розбилися, Ти не вилився б. А коли Ти виливаєшся на нас, Ти не падаєш додолу, а підносиш нас; не розпорошуєшся, а збираєш нас. Але Ти, Який сповнюєш усе, — чи сповнюєш Ти все цілим Собою? Чи, оскільки все не може вмістити Тебе цілого, воно вміщає частину Тебе? І чи все разом — одну й ту саму частину? Чи кожне — свою частину: більше — більшу, менше — меншу? Тож чи одна частина Тебе більша, а інша менша? Чи Ти цілий усюди, а ніщо не вміщає Тебе цілого?

Розділ IV

Що ж Ти таке, Боже мій? Що, як не Господь Бог? Бо хто Господь, крім Господа? Або хто Бог, крім Бога нашого? Найвищий, найкращий, наймогутніший, всемогутній; наймилосердніший і найсправедливіший; найпотаємніший і найприсутніший; найпрекрасніший і найсильніший; сталий, та незбагненний; незмінний, та все змінюєш; ніколи не новий, ніколи не старий; усе оновлюєш і гордих ведеш до старості, а вони того й не знають; завжди діяльний, завжди в спокої; збираєш, хоч ні в чому не маєш нестачі; підтримуєш, сповнюєш і огортаєш; твориш, живиш і доводиш до зрілості; шукаєш, хоч маєш усе. Ти любиш — і не палаєш пристрастю; ревнуєш — і не тривожишся; каєшся — і не сумуєш; гніваєшся — і лишаєшся спокійним; змінюєш Свої діла, не змінюючи задуму; приймаєш знайдене, хоч ніколи не втрачав; ніколи не маєш потреби, а радієш надбанню; ніколи не зажерливий, а вимагаєш лихви. Тобі віддають понад належне, щоб Ти став боржником, — але хто має щось, що не Твоє? Ти сплачуєш борги, нікому не бувши винен; прощаєш борги, нічого не втрачаючи. І що ж я оце сказав, Боже мій, життя моє, моя свята радосте? І що каже будь-хто, говорячи про Тебе? Та горе тому, хто мовчить про Тебе, бо й найкрасномовніші — німі.

Розділ V

О, коли б мені спочити в Тобі! О, коли б Ти ввійшов у моє серце і сп’янив його, щоб я забув свої лиха й обійняв Тебе, єдине моє добро! Що Ти для мене? Змилуйся й навчи мене сказати це. І що я для Тебе, що Ти вимагаєш від мене любові, а коли я не даю її, гніваєшся на мене й погрожуєш мені тяжкими бідами? Хіба ж то мала біда — не любити Тебе? О, ради милосердя Твого скажи мені, Господи Боже мій, що Ти для мене. Скажи душі моїй: «Я твоє спасеннє». Скажи так, щоб я почув. Ось, Господи, серце моє перед Тобою; відкрий йому вуха і скажи душі моїй: «Я твоє спасеннє». Побіжу я за цим голосом і пригорнуся до Тебе. Не одвертай лиця Твого від мене. Нехай я вмру — щоб не вмерти, — аби лиш побачити лице Твоє.

Тісна оселя душі моєї — розшир її, щоб Ти міг увійти. Вона руйнується — віднови її. Є в ній те, що мусить ображати Твої очі; визнаю це і знаю. Але хто очистить її? І до кого ще мені взивати, як не до Тебе? Господи, від гріхів тайних очисти мене і від влади ворога пощади слугу Твого. Я вірував, тому й казав. Господи, Ти знаєш. Хіба я не визнав перед Тобою проти себе своїх переступів, і Ти, Боже мій, не простив беззаконня серця мого? Я не суджуся з Тобою, бо Ти — істина; я боюся обманути самого себе, щоб беззаконня моє не збрехало самому собі. Тож не суджуся я з Тобою, бо коли Ти, Господи, будеш памятати несправедливостї, — Господи, хто встоїть?

Розділ VI

Та дозволь мені говорити до Твого милосердя — мені, порохові й попелу. Дозволь мені говорити, бо я говорю до Твого милосердя, а не до людини, що насміхається. Може, і Ти зневажаєш мене, та знову обернешся й змилосердишся наді мною. Бо що хочу я сказати, Господи Боже мій, як не те, що не знаю, звідки я прийшов у це — як назвати його? — смертне життя чи живу смерть? І одразу ж прийняли мене розради Твого милосердя, як я чув (бо сам я того не пам’ятаю) від батьків тіла мого, з єства яких Ти колись мене створив. Так прийняла мене розрада жіночого молока. Бо ні мати моя, ні годувальниці мої не самі наповнювали для мене свої груди; то Ти через них давав мені поживу дитинства, за Своїм установленням, яким Ти розподіляєш Свої багатства аж до прихованих джерел усього сущого. Ти ж дав мені й бажати не більше, ніж Ти давав, а годувальницям моїм — охоче давати мені те, що Ти давав їм. Бо вони з любов’ю, навченою небом, охоче давали мені те, чим від Тебе були багаті. Адже це моє добро від них було добром і для них. Та, власне, було воно не від них, а через них; бо від Тебе, Боже, усе добре, і від Бога мого — усе моє спасіння. Це я збагнув згодом, коли Ти через ці Свої дари, у мені й поза мною, звіщав мені Себе. Бо тоді я вмів тільки ссати, заспокоюватися від того, що було приємне, і плакати від того, що завдавало болю моєму тілу, — і нічого більше.

Згодом я почав усміхатися — спершу уві сні, потім і наяву: так мені розповідали про мене, і я повірив, бо ми бачимо таке й в інших немовлят, хоча сам я того не пам’ятаю. Так, потроху, я почав усвідомлювати, де я, і хотів виявити свої бажання тим, хто міг би їх задовольнити, та не міг; бо бажання були в мені, а вони — поза мною, і жодним своїм чуттям не могли вони проникнути в мій дух. Тож я безладно смикав руками й ногами, подавав голос, робив ті нечисленні знаки, які міг, і такі, які міг, схожі — хоча, правду кажучи, дуже мало схожі — на те, чого я хотів. А коли мене не слухали одразу (бо бажання мої були шкідливі або незрозумілі), я обурювався на старших, що не корилися мені, на вільних людей, що не служили мені, хоч нічим не були мені зобов’язані, — і мстився їм слізьми. Такі вони, немовлята, — цього я навчився, спостерігаючи за ними; і що я сам був такий, це вони, самі того не відаючи, показали мені краще, ніж годувальниці, які це знали.

І ось моє немовляцтво давно вмерло, а я живу. А Ти, Господи, Який живеш повіки і в Якому ніщо не вмирає, — бо перед початком віків і перед усім, що можна назвати «перед», Ти є, і Ти Бог і Господь усього, що створив; у Тобі непорушно перебувають першопричини всього минущого, і джерела всього змінного незмінно перебувають у Тобі, і в Тобі живуть вічні основи всього нерозумного й тимчасового, — скажи мені, Господи, мені, що благаю Тебе; скажи, Всемилосердний, мені, гідному жалю; скажи, чи моє немовляцтво прийшло на зміну якомусь іншому моєму вікові, що вмер раніше? Чи то був той час, що я провів у лоні матері моєї? Бо про нього я дещо чув і сам бачив вагітних жінок. А що ж було ще перед тим життям, Боже, радосте моя, — чи був я десь і чи був я кимось? Бо нема кому розповісти мені про це: ні батько, ні мати, ні досвід інших, ні моя власна пам’ять. Чи Ти смієшся з мене, що я питаю про таке, і велиш мені хвалити Тебе й визнавати Тебе за те, що я знаю?

Визнаю Тебе, Господи неба і землі, і хвалю Тебе за перші початки мого буття і за моє немовляцтво, якого я зовсім не пам’ятаю; бо Ти встановив, щоб людина багато про себе здогадувалася з інших і багато в чому вірила слову немічних жінок. Уже тоді я мав буття й життя, а під кінець немовляцтва шукав знаків, якими міг би дати іншим знати про свої відчуття. Звідки ж могла взятися така істота, як не від Тебе, Господи? Чи може хтось бути сам собі творцем? Чи може десь іще взятися жила, якою текло б у нас буття й життя, як не від Тебе, Господи, в Якому буття й життя — одне? Бо Ти Сам — найвище Буття і Життя. Бо Ти Всевишній і не змінюєшся, і в Тобі не кінчається сьогоднішній день; і все ж у Тобі він кінчається, бо і все це в Тобі. Бо не було б йому як минути, коли б Ти не тримав його. А що лїтам Твоїм нема кінця, то роки Твої — одне «сьогодні». Скільки вже наших і батьківських років протекло крізь Твоє «сьогодні» і від нього одержало міру й вигляд того буття, яке мали; і ще інші протечуть і так само одержать вигляд свого ступеня буття. Ти ж все той самий, і все завтрашнє, і все, що далі, і все вчорашнє, і все, що позаду, Ти вчинив сьогодні. Що мені до того, коли хтось цього не збагне? Нехай і він радіє й каже: «Що се таке?» Нехай радіє й так! І нехай волить радше, не збагнувши, знайти Тебе, ніж, збагнувши, Тебе не знайти.

Розділ VII

Вислухай, Боже! Горе гріхам людським! Так каже людина, і Ти милуєш її, бо Ти створив її, але гріха в ній Ти не створив. Хто нагадає мені гріхи мого немовляцтва? Бо перед Тобою ніхто не чистий від гріха, навіть немовля, якому лише один день життя на землі. Хто нагадає мені? Чи не кожне маленьке немовля, в якому я бачу те, чого про себе не пам’ятаю? Який же був тоді мій гріх? Чи те, що я жадібно тягнувся до грудей і плакав? Бо коли б я тепер так домагався їжі, належної моєму вікові, з мене справедливо сміялися б і мені докоряли б. Отже, те, що я тоді робив, заслуговувало на докір; та оскільки я не міг зрозуміти докору, то звичай і розум не дозволяли мені докоряти. Бо ці звички, коли ми виростаємо, ми викорінюємо й відкидаємо. А жодна людина, навіть обрізуючи, свідомо не відкидає доброго. Чи, може, й це було добре, хоч на якийсь час, — плачем вимагати того, що, коли б його дали, завдало б шкоди? Гірко обурюватися, що вільні люди, старші, навіть самі ті, хто дав йому життя, не служать йому? Що багато інших, мудріших за нього, не корилися першому ж його знакові? Щосили намагатися бити й завдавати болю, бо не виконують наказів, виконання яких було б йому на шкоду? Отже, невинність немовляти — у немочі його тіла, а не в його волі. Я сам бачив і знаю, як заздрить навіть маленька дитина: ще не вміє говорити, а вже блідне й гірко дивиться на свого молочного брата. Хто цього не знає? Матері й годувальниці кажуть, що вгамовують це якимись своїми засобами. Хіба ж і це невинність — коли джерело молока струменить щедро й рясно, не терпіти, щоб з ним поділився інший, хоч той у крайній потребі й саме від того ще залежить його життя? Ми лагідно зносимо все це не тому, що це не зло або мале зло, а тому, що воно мине з роками; бо, хоч тепер його й терплять, той самий норов у зрілішому віці зовсім нестерпний.

Отже, Ти, Господи Боже мій, Який дав життя мені, немовляті, наділивши, як бачимо, чуттями дане Тобою тіло, склавши його члени, прикрасивши його постать і вклавши в нього всі життєві сили для його загального добра й збереження, — Ти велиш мені хвалити Тебе за все це, визнавати Тебе і сьпівати псальми імені Твому, Всевишнїй. Бо Ти — Бог всемогутній і благий, навіть якби Ти не вчинив нічого, крім цього, чого ніхто, крім Тебе, не може вчинити: Ти, Чия єдність — зразок усього; Ти, Який зі Своєї краси робиш усе прекрасним і все впорядковуєш Своїм законом. Отже, цей вік, Господи, якого я не пам’ятаю, про який знаю зі слів інших і який, як здогадуюся з інших немовлят, я прожив, — хоч здогад цей і правдивий, — я не хочу зараховувати до цього мого життя, яким я живу в цьому світі. Бо не менше, ніж той час, що я провів у лоні матері, він прихований від мене в темряві забуття. А коли я в беззаконню родився, і в грісї почала мене мати моя, то де, благаю Тебе, Боже мій, де, Господи, і коли я, слуга Твій, був невинний? Та ось я минаю той час; і що мені тепер до нього, коли я не можу пригадати жодного його сліду?

Розділ VIII

Відходячи звідси від немовляцтва, я прийшов до хлоп’ячого віку, чи, радше, він прийшов до мене і заступив немовляцтво. Та воно й не відійшло — бо куди ж воно пішло? — а проте його вже не було. Бо я вже був не немовлям, що не говорить, а хлопчиком, що говорить. Це я пам’ятаю; а як я навчився говорити, я збагнув згодом. Не старші вчили мене слів якимсь певним способом, як згодом інших наук; ні, я сам, прагнучи криками, уривчастими звуками й різними рухами тіла висловити свої думки, щоб домогтися свого, і не спроможний висловити всього, чого хотів, і всім, кому хотів, — я сам, розумом, який Ти дав мені, Боже мій, вправлявся у звуках, закарбовуючи їх у пам’яті. Коли старші називали якусь річ і, говорячи, оберталися до неї, я бачив і запам’ятовував, що вони називають те, на що хочуть показати, тим словом, яке вимовляють. А що вони мали на увазі саме цю річ, а не іншу, було ясно з рухів їхнього тіла — ніби природної мови всіх народів, що виражається обличчям, поглядом очей, рухами членів і звуком голосу та виявляє почуття душі, коли вона чогось прагне, чимось володіє, щось відкидає або чогось уникає. Так, постійно чуючи слова, вжиті в різних реченнях, я поволі збагнув, що вони означають; і, привчивши свої уста до цих знаків, я вже ними висловлював свою волю. Так я обмінювався з тими, хто був довкола мене, цими звичними знаками наших бажань і глибше поринув у бурхливе спілкування людського життя, все ще залежачи від батьківської влади й кивка старших.

Розділ IX

Боже, Боже мій, яких же злигоднів і яких глузувань зазнав я тоді, коли мені, хлопчикові, як належне поставили слухатися вчителів, щоб я процвітав у цьому світі й відзначався в мистецтві слова, яке мало служити «славі людській» і оманливим багатствам! Далі мене віддали до школи здобувати знання, в яких я, бідолаха, не бачив ніякої користі; а проте, коли я лінувався вчитися, мене били. Бо так вважали за слушне наші предки; і багато хто, пройшовши тим самим шляхом до нас, проклали для нас тяжкі стежки, якими ми мусили йти, — множачи труд і скорботу синам Адамовим. Але, Господи, ми знайшли людей, що молилися Тобі, і навчилися від них думати про Тебе (як уміли) як про Когось великого, Хто, хоч і прихований від наших чуттів, може нас почути й допомогти нам. Тож я, хлопчиком, почав молитися Тобі, моїй допомозі й притулку; і, розриваючи пута свого язика, щоб призивати Тебе, я благав Тебе, малий, але з немалим запалом, щоб мене не били в школі. А коли Ти не вислухав мене (і тим не віддав мене на безумство), старші, навіть мої рідні батьки, які не бажали мені ніякого зла, сміялися з моїх різок — тодішнього великого й тяжкого мого лиха.

Чи є, Господи, хтось із душею такою великою, так палко прив’язаний до Тебе любов’ю (бо певна тупість до певної міри теж на таке здатна), — але чи є хтось, хто, побожно пригорнувшись до Тебе, мав би такий великий дух, що міг би так легковажити дибами, гаками та іншими тортурами (від яких по всіх землях люди з великим жахом благають Тебе визволити їх) і сміятися з тих, хто найгірше їх боїться, як наші батьки сміялися з мук, яких ми в дитинстві зазнавали від учителів? Бо ми боялися своїх мук не менше і не менше благали Тебе, щоб їх уникнути. А проте ми грішили, пишучи, читаючи чи вчачись менше, ніж від нас вимагали. Бо не бракувало нам, Господи, ні пам’яті, ні здібностей, — їх Твоя воля дала нам досить для нашого віку; але ми любили тільки гратися, і за це нас карали ті, хто й сам робив те саме. Проте неробство дорослих зветься «ділом», а те саме в хлопців старші карають; і ніхто не жаліє ні хлопців, ні дорослих. Бо хіба схвалить хтось розважливий, що мене, хлопчика, били за те, що я грав у м’яча і через це повільніше вчився наук, які мали дати мені змогу, ставши дорослим, гратися ще непристойніше? І хіба інакше чинив той, хто мене бив? Той, хто, зазнавши поразки в якійсь дрібній суперечці з іншим учителем, більше гнівався й заздрив, ніж я, коли в м’яча мене перемагав товариш по грі?

Розділ X

А проте я грішив у цьому, Господи Боже, Творче і Упорядниче всього в природі, а гріха — лише Упорядниче, Господи Боже мій; я грішив, порушуючи накази батьків і вчителів. Бо те, чого вони, хоч би з якою метою, хотіли мене навчити, я міг би згодом добре використати. Я був неслухняний не тому, що вибирав щось краще, а з любові до гри: любив гордощі перемоги в змаганнях і любив, щоб мені лоскотали вуха брехливими байками, аби вони свербіли ще дужче; і та сама цікавість дедалі більше блищала в моїх очах — до видовищ та ігор дорослих. А тих, хто влаштовує ці видовища, так шанують, що майже всі бажають того самого своїм дітям; і водночас охоче дозволяють їх бити, коли ці самі ігри відволікають їх від навчання, яке, за задумом батьків, має довести їх до того, щоб вони самі влаштовували такі видовища. Зглянься, Господи, на це й визволи нас, що вже призиваємо Тебе; визволи й тих, що ще не призивають Тебе, щоб вони призвали Тебе і Ти визволив їх.

Розділ XI

Отже, ще хлопчиком я вже чув про вічне життя, обіцяне нам через смирення Господа, Бога нашого, Який зійшов до нашої гордині; і ще від лона моєї матері, що дуже покладала надію на Тебе, мене було позначено знаком Його хреста й посолено Його сіллю. Ти бачив, Господи, як я, ще хлопчиком, одного разу раптово занедужав на тяжкий біль у шлунку і був близький до смерті, — Ти бачив, Боже мій (бо Ти вже тоді був моїм Охоронцем), з яким запалом і з якою вірою я просив у побожної турботи моєї матері й Твоєї Церкви, матері всіх нас, хрещення Твого Христа, мого Бога й Господа. Тоді мати моєї плоті, вельми стривожена (бо з серцем, чистим у Твоїй вірі, вона ще з більшою любов’ю виношувала в муках моє спасіння), поспішила б подбати, щоб мене посвятили й очистили спасенними таїнствами, коли б я визнав Тебе, Господи Ісусе, на відпущення гріхів, — якби я раптом не одужав. І так моє очищення відклали, ніби я неминуче мав знову осквернитися, якщо житиму: адже скверна гріха після того обмиття принесла б більшу й небезпечнішу провину. Я тоді вже вірував, і моя мати, і весь дім, окрім батька; проте він не переміг у мені сили материнської побожності, щоб я, як і він, ще не вірував. Бо вона щиро дбала, щоб моїм батьком був радше Ти, Боже мій, ніж він; і в цьому Ти допомагав їй перемагати чоловіка, якому вона, будучи кращою за нього, корилася, бо і в цьому корилася Тобі, Який так звелів.

Благаю Тебе, Боже мій, я хотів би знати, якщо на те Твоя воля, навіщо тоді відклали моє хрещення? Чи на добро мені було, що з мене ніби попустили віжки, аби я грішив? Чи, може, їх не попустили? Якщо ні, то чому й досі звідусіль лунає в наших вухах: «Облиш його, хай робить, що хоче, він же ще не охрещений»? Але про тілесне здоров’я ніхто не скаже: «Хай його поранять ще тяжче, адже він ще не вилікуваний». Наскільки ж краще було б, якби мене зцілили одразу, і тоді старанням моїх друзів і моїм власним відновлене здоров’я моєї душі береглося б безпечно під охороною Тебе, Який його дав. Справді, було б краще. Та які ж численні й великі хвилі спокус, здавалося, нависали наді мною після дитинства! Моя мати їх передбачала — і воліла піддати їм глину, з якої мене згодом могли б виліпити, ніж уже готовий образ.

Розділ XII

Проте в самому дитинстві (якого за мене боялися набагато менше, ніж юності) я не любив науки і ненавидів, коли мене до неї примушували. Однак мене примушували, і це було зроблено мені на добро, але сам я не чинив добре, бо без примусу не вчився б. А ніхто не чинить добре проти своєї волі, навіть якщо те, що він чинить, — добре. Та й ті, хто мене примушував, не чинили добре, а те добро, що мені діставалося, походило від Тебе, Боже мій. Бо їм було байдуже, на що я вживатиму те, чого вони змушували мене вчитися, — аби лиш наситити ненаситні бажання багатого жебрацтва й ганебної слави. Але Ти, в Кого перелічено навіть волосся на нашій голові, обертав мені на добро помилку всіх, хто змушував мене вчитися, а мою власну помилку, адже я вчитися не хотів, обертав мені на кару — кару заслужену для такого малого хлопчика і такого великого грішника. Так через тих, хто чинив недобре, Ти чинив мені добро, а через мій власний гріх справедливо мене карав. Бо Ти звелів, і так воно є, щоб кожна невпорядкована пристрасть сама була собі карою.

Розділ XIII

Але чому я так ненавидів грецьку мову, якої вчився хлопчиком? Я й досі до кінця цього не знаю. Бо латину я любив — не ту, якої вчили мене перші вчителі, а ту, якої навчали так звані граматики. Адже ті перші уроки — читання, письмо й лічба — здавалися мені таким самим тягарем і покаранням, як і вся грецька. А звідки й це, як не з гріха й марноти цього життя, бо я був тїло, вітер, що проходить, і не вертає? Бо ті перші уроки, безперечно, були кращі, бо певніші: завдяки їм я здобув і досі маю вміння читати все, що знайду написаним, і самому писати, що захочу; а в тих інших мене змушували заучувати блукання якогось Енея, забуваючи про власні блукання, і плакати над мертвою Дідоною, бо вона вбила себе через кохання, — тим часом як сухими очима я дивився на себе, нещасного, що гинув серед цього, далеко від Тебе, Боже, життя моє.

Бо що нещасніше за нещасного, який не жаліє сам себе, який оплакує смерть Дідони, що сталася з любові до Енея, а не оплакує власної смерті, що сталася через брак любові до Тебе, Боже? Ти, світло мого серця, Ти, хліб найглибших глибин моєї душі, Ти, Сило, що даєш снагу моєму розумові й оживляєш мої думки, — я не любив Тебе. Я чинив перелюб, відступаючи від Тебе, і довкола мене, перелюбника, лунало: «Браво! Браво!» — бо дружба з цим світом є перелюбом проти Тебе; і це «Браво! Браво!» лунає доти, доки людині не стане соромно бути не такою. І за всім цим я не плакав — я, що плакав над убитою Дідоною, яка «мечем шукала рани останньої», тоді як сам тим часом шукав гіршого кінця — найостаннішого й найнижчого з Твоїх створінь, покинувши Тебе, земля, що відходить у землю. А коли мені забороняли все це читати, я сумував, що не можу читати того, що завдавало мені суму. Таке божевілля вважають вищою й багатшою освітою, ніж та, завдяки якій я навчився читати й писати.

Але тепер, Боже мій, промов гучно в моїй душі, і нехай Твоя істина скаже мені: «Не так, не так. Куди кращою була та перша наука». Бо ось я радше забув би блукання Енея і все інше, ніж уміння читати й писати. Але ж над входом до школи граматика висить завіса! Так, але вона не так знаменує якусь таємницю, як прикриває помилку. Нехай не кричать на мене ті, кого я вже не боюся, поки я визнаю перед Тобою, Боже мій, усе, чого хоче моя душа, і погоджуюся з осудом моїх лихих доріг, щоб полюбити Твої добрі дороги. Нехай не кричать на мене ні продавці, ні покупці граматичної науки. Бо якщо я спитаю їх, чи правда, що Еней колись прибув до Карфагена, як розповідає поет, то менш учені відкажуть, що не знають, а вченіші — що він ніколи там не бував. Але якщо я спитаю, якими літерами пишеться ім’я «Еней», кожен, хто цього навчився, відповість мені правильно, згідно зі знаками, про які люди між собою домовилися. І знову, якщо я спитаю, що можна забути з меншою шкодою для життєвих справ — читання й письмо чи ці поетичні вигадки, — то хто не передбачить, що відповість кожен, хто не зовсім забув самого себе? Отже, я грішив, коли хлопчиком віддавав перевагу тим порожнім наукам перед кориснішими, а радше — одні любив, а другі ненавидів. «Один і один — два», «два і два — чотири» — це була для мене ненависна співанка; а «дерев’яний кінь, повний збройних мужів», і «пожежа Трої», і «тінь Креуси та сумна її подоба» були найлюбішим видовищем моєї марноти.

Розділ XIV

Чому ж тоді я ненавидів грецьких класиків, у яких такі самі оповіді? Адже й Гомер майстерно плів подібні вигадки і є найсолодше-марним, проте моєму хлоп’ячому смакові він був гіркий. Так, гадаю, і Вергілій був би гірким для грецьких дітей, якби їх змушували вчити його, як мене — Гомера. Трудність, справді-бо, трудність чужої мови ніби жовчю скроплювала всю солодкість грецьких байок. Бо я не розумів жодного слова, а щоб я зрозумів, мене нещадно підганяли жорстокими погрозами й покараннями. Був час, коли я (ще немовлям) не знав і латини; але її я вивчив без страху й мук, просто прислухаючись, серед пестощів годувальниць і жартів близьких, що всміхалися мені й грайливо мене підбадьорювали. Її я вивчив без жодного тиску покарання, що підганяло б мене, бо саме моє серце спонукало мене народжувати свої задуми, а зробити це я міг, лише навчаючись слів не від тих, хто навчав, а від тих, хто зі мною розмовляв, і в їхні вуха я теж народжував свої думки, хоч би що задумав. Тож безперечно, що вільна допитливість важить у навчанні цього більше, ніж страшний примус. Однак саме цей примус стримує блукання тієї свободи — Твоїми законами, Боже мій, Твоїми законами, що від учителевої різки аж до випробувань мучеників здатні змішувати для нас спасенну гіркоту, яка кличе нас назад до Тебе від тієї згубної насолоди, що вабить нас геть від Тебе.

Розділ XV

Вислухай, Господи, молитву мою; нехай не знемагає моя душа під Твоєю наукою, і нехай я не знемагаю, сповідуючи перед Тобою всі Твої милості, якими Ти вивів мене з усіх моїх найлихіших доріг, щоб Ти став для мене солодшим за всі принади, за якими я колись гнався; щоб я якнайповніше полюбив Тебе, всіма своїми почуттями вхопився за Твою руку, і щоб Ти ще визволяв мене від кожної спокуси аж до кінця. Бо ось, Господи, мій царю і мій Боже, нехай на службу Тобі буде все корисне, чого я навчився в дитинстві; на службу Тобі — те, що я говорю, пишу, читаю, лічу. Бо Ти давав мені Свою науку, поки я вчився марнот, а мій гріх — те, що я тішився тими марнотами, — Ти простив. Щоправда, в них я навчився чимало корисних слів, але їх так само можна навчитися й на речах не марних; і це безпечна стежка для кроків юності.

Розділ XVI

Але горе тобі, поточе людського звичаю! Хто встоїть проти тебе? Доки ти не висохнеш? Доки нестимеш синів Єви в той величезний і жахливий океан, який ледве долають навіть ті, хто сходить на древо хреста? Хіба не в тобі я читав про Юпітера — громовержця і перелюбника? Обома, звісно, він бути не міг; але так вигаданий грім мав давати прикриття справжньому перелюбові й звідничати йому. І хто ж тепер із наших учителів у тогах тверезо прислухається до людини, яка з їхньої ж школи вигукує: «Це вигадки Гомера: він переносив людське на богів; краще б він переніс божественне на нас!» Та ще правдивіше було б сказати: «Це справді його вигадки, але він приписував божественну природу лихим людям, щоб злочини перестали бути злочинами, а хто їх чинить, той ніби наслідував не розпусних людей, а небесних богів».

І все ж, пекельний поточе, в тебе кидають людських синів, та ще й з щедрими нагородами, щоб вони здобували таку науку; і з цього роблять велике свято, коли це відбувається на форумі, на очах у законів, що призначають платню понад те, що платять учні; а ти б’єш об свої скелі й ревеш: «Ось звідки вчаться слів, ось звідки красномовство, таке потрібне, щоб домагатися свого чи обстоювати свої думки». Наче ми ніколи не знали б таких слів, як «золотий дощ», «лоно», «обманути», «небесні храми» чи інших із того уривку, якби Теренцій не вивів на сцену розпусного юнака, що ставить собі Юпітера за взірець звабництва.

«Дивлюсь на малюнок, де зображено, як

Юпітер золотим дощем зійшов

До Данаї на лоно, щоб жінку обманути.»

А потім подивися, як він розпалює себе до хтивості, ніби з небесного дозволу:

А що за бог? Великий Юпітер,

Що громом потрясає найвищі храми неба, —

А я, нужденна смертна людина, щоб так не зробив?

Я зробив це — і зробив від щирого серця.

Ані трохи не легше вивчаються слова через усю цю мерзоту; зате через них мерзота чиниться з меншим соромом. Я не звинувачую слів, бо вони — ніби добірні й коштовні посудини; я звинувачую вино омани, яке в них підносять нам сп’янілі вчителі; а якщо й ми не п’ємо, нас б’ють, і нема тверезого судді, до якого ми могли б звернутися. Проте, Боже мій (перед лицем Якого я тепер можу без шкоди згадувати про це), усього цього я, нещасний, навчався охоче й з великою насолодою, і за це мене називали хлопцем, що подає надії.

Розділ XVII

Потерпи мене, Боже мій, поки я скажу дещо про мій розум, Твій дар, і про те, на які нісенітниці я його марнував. Бо мені дали завдання, досить тяжке для моєї душі, — під загрозою похвали чи ганьби та страху перед різками: виголосити слова Юнони, коли вона лютувала й журилася, що не може

«Від Італії відвернути царя тевкрів».

Я чув, що Юнона ніколи таких слів не казала; але нас змушували блукати слідами цих поетичних вигадок і прозою переказувати приблизно те, що поет висловив віршем. І найбільше хвалили того, в чиїй промові гнів і скорбота виступали найяскравіше і були вбрані в найдоречніші слова, зберігаючи гідність дійової особи. Що мені до того, о справжнє життя моє, Боже мій, що мою декламацію хвалили більше, ніж декламації багатьох моїх ровесників і однокласників? Хіба все це не дим і вітер? І хіба не було нічого іншого, на чому вправляти мій розум і язик? Твої хвали, Господи, Твої хвали могли б підперти ще ніжну паросль мого серця опорою Твого Писання; тоді воно не повзло б серед цих порожніх дрібниць, стаючи оскверненою здобиччю для птахів небесних. Бо не в один лише спосіб люди приносять жертви відступницьким ангелам.

Розділ XVIII

Та чи дивно, що мене так захоплювали марноти і я відходив від Твого лиця, Боже мій, коли мені ставили за взірець людей, які, розповідаючи про якийсь свій учинок, сам собою не лихий, соромилися, якщо їм дорікали за якийсь варваризм чи солецизм, а коли розповідали про своє розпусне життя багатою, прикрашеною й добре впорядкованою мовою, то пишалися, почувши похвалу? Ти бачиш це, Господи, і мовчиш, повільний до гнїву, і великий милостю і правдою. Невже Ти мовчатимеш повіки? Ти й нині виводиш із цієї жахливої безодні душу, що шукає Тебе, що прагне Твоїх насолод, чиє серце каже Тобі: «Я шукав лиця Твого; лиця Твого, Господи, шукатиму». Бо віддалитися від Тебе — це мати затьмарені почуття. Адже не ногами й не зміною місця люди відходять від Тебе чи повертаються до Тебе. Хіба той Твій молодший син шукав коней, колісниць чи кораблів, летів на видимих крилах або йшов, рухаючи ногами, щоб у далекій країні, живучи блудно, розтратити все, що Ти дав йому, коли він відходив? Люблячим Батьком Ти був, коли давав, і ще люблячим до нього, коли він повернувся ні з чим. Отже, саме в хтивих, тобто затьмарених, почуттях і полягає справжня віддаль від Твого лиця.

Поглянь, Господи Боже, поглянь терпляче, як Ти звик, як ретельно людські сини дотримуються встановлених правил про літери й склади, що їх вони перейняли від тих, хто говорив до них, і нехтують вічним заповітом вічного спасіння, отриманим від Тебе. Аж так, що вчитель чи учень успадкованих законів вимови більше обурить людей, коли всупереч правилам граматики скаже «людина» без придиху, ніж коли він, «людина», зненавидить «людину» всупереч Твоїм законам. Наче якийсь ворог може бути шкідливішим за ту ненависть, якою він проти нього палає; або наче він може глибше поранити того, кого переслідує, ніж ранить власну душу своєю ворожнечею. Певно, жодна наука про літери не буде такою вродженою, як свідчення сумління, «що він чинить іншому те, чого сам не хотів би зазнати від іншого». Які ж глибокі шляхи Твої, Боже, Ти, єдиний Великий, що мовчки сидиш на висоті й незмінним законом посилаєш карну сліпоту беззаконним пожаданням! Шукаючи слави красномовця, людина, що стоїть перед людським суддею в оточенні людського натовпу й з лютою ненавистю виступає проти свого ворога, найпильніше стерегтиметься, щоб через обмовку не вбити слова «людина»; але не стережеться, щоб через лютість свого духу не вбити справжньої людини.

Такий був світ, біля воріт якого я, нещасний, лежав у своєму дитинстві; така була арена, де я більше боявся допустити варваризм, ніж, допустивши його, заздрити тим, хто його не допустив. Про це я говорю й це визнаю перед Тобою, Боже мій, — про те, за що мене хвалили ті, догоджати кому я тоді вважав усією чеснотою. Бо я не бачив безодні мерзоти, в якій був відкинутий від очей Твоїх. Що в їхніх очах могло бути гидкішим за мене, коли я не подобався навіть таким, як сам? Незліченною брехнею я обманював і свого вихователя, і вчителів, і батьків — із любові до гри, із жадоби дивитися на марні видовища та з неспокійного бажання їх наслідувати! Я й крав із батьківського льоху та зі столу, поневолений ненажерливістю або щоб мати чим заплатити хлопцям, які продавали мені свою гру, хоча й самі любили її не менше, ніж я. І в цій грі я часто домагався нечесних перемог, сам тим часом переможений марним бажанням першості. І чого я так не терпів, за що, помітивши, так люто картав, як за те саме, що й сам робив іншим? А коли мене самого викривали й картали, я волів сваритися, ніж поступитися. Хіба ж це невинність дитинства? Ні, Господи, ні; благаю Твого милосердя, Боже мій. Бо ці самі гріхи, коли приходять зріліші роки, ці самі гріхи переходять від вихователів і вчителів, від горіхів, м’ячів і горобців до урядників і царів, до золота, маєтків і рабів — так само, як суворіші кари приходять на зміну різці. Тож саме малий зріст дитинства Ти, Царю наш, похвалив як знак смирення, коли сказав: «Таких царство небесне».

Проте, Господи, Тобі, Творцю й Правителю всесвіту, найвищому й найкращому, належала б подяка, Тобі, Богу нашому, навіть якби Ти судив мені лише дитинство. Бо й тоді я існував, жив і відчував; і мав укорінену турботу про власне благо — слід тієї таємничої Єдності, від якої я походжу; внутрішнім чуттям я оберігав цілісність своїх чуттів, і в цих дрібних заняттях та в думках про дрібниці я вчився тішитися істиною, ненавидів бути ошуканим, мав міцну пам’ять, був обдарований мовою, знаходив утіху в дружбі, уникав болю, приниження, невігластва. Що в такому малому створінні не дивовижне, не гідне подиву? Але все це — дари мого Бога: не я сам їх собі дав; і вони добрі, і всі разом вони — це я. Отже, добрий Той, Хто мене створив, і Він — моє добро; і перед Ним я радітиму за кожне добро, яке мав хлопчиком. Бо в тому й був мій гріх, що не в Ньому, а в Його створіннях — у собі самому та в інших — я шукав насолод, величі, істин, і так упав стрімголов у скорботи, сум’яття, помилки. Дякую Тобі, радосте моя, славо моя, надіє моя, Боже мій, дякую Тобі за Твої дари; але збережи їх мені. Бо так Ти збережеш мене, і те, що Ти дав мені, зростатиме й досконалішатиме, і сам я буду з Тобою, бо навіть саме буття дав мені Ти.