Книга дванадцята

Розділ I

Серце моє, Господи, зворушене словами Твого Святого Письма, дуже заклопотане серед убогості цього мого життя. Тому-то здебільшого убогість людського розуміння й багата на слова: шукання має більше що сказати, ніж знаходження, прохання довше за одержання, і рука, що стукає, має більше праці, ніж рука, що приймає. Ми тримаємо обітницю — хто зведе її нанівець? Коли Бог за нас, хто на нас? Просїть, то й дасть ся вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам. Кожен бо, хто просить, одержує; і хто шукає, знаходить; і хто стукає, тому відчиняють. Це Твої власні обітниці; а хто ж побоїться бути ошуканим, коли обіцяє сама Істина?

Розділ II

Смиренність мого язика сповідує Твоїй Височині, що Ти створив небо і землю: це небо, яке я бачу, і цю землю, по якій ступаю, звідки й ця земля, яку я ношу на собі, — Ти створив її. Але де ж те небо небес, Господи, про яке ми чуємо у словах псалма: «Небо небес — Господнє, а землю Він дав синам людським»? Де те небо, якого ми не бачимо, супроти якого все, що ми бачимо, — лише земля? Бо це тілесне ціле, не будучи всюди цілим, дістало свою частку краси в цих нижчих частинах так, що найнижча з них — наша земля; але супроти того неба небес навіть небо нашої землі — лише земля; так, обидва ці великі тіла не безглуздо можна назвати землею супроти того незнаного неба, яке належить Господеві, а не синам людським.

Розділ III

А ця земля була невидима й безформна, і була якась, не знаю яка, глибина безодні, над якою не було світла, бо вона не мала жодного вигляду. Тому Ти й звелів написати, що темрява лежала над безоднею, — а що це, як не відсутність світла? Бо якби світло було, то де б йому бути, як не над усім, угорі, осяваючи все? Отож, де світла не було, чим була присутність темряви, як не відсутністю світла? Тому темрява й була над нею, що світла над нею не було; так само як там, де немає звуку, — тиша. А що означає, що там тиша, як не те, що там немає звуку? Хіба не Ти, Господи, навчив цю душу, яка сповідується Тобі? Хіба не Ти навчив мене, Господи, що перш ніж Ти надав форми й розмаїття цій безформній матерії, не було нічого — ні кольору, ні обрису, ні тіла, ні духу? А проте не зовсім нічого: була якась безформність, позбавлена всякої краси.

Розділ IV

Як же було її назвати, щоб хоч якоюсь мірою донести до повільніших умів, як не якимсь звичайним словом? А що серед усіх частин світу можна знайти ближче до цілковитої безформності, ніж землю та безодню? Бо, займаючи найнижчий щабель, вони менш прекрасні, ніж інші, вищі частини, всі прозорі й сяйливі. Чому ж тоді мені не вважати, що безформність матерії (яку Ти створив без краси, щоб з неї зробити цей прекрасний світ) доречно передано людям назвою «земля невидима й безформна»?

Розділ V

Тож коли думка шукає, що тут може збагнути чуття, і каже собі: «Це не умоглядна форма, як життя чи справедливість, бо це матерія тіл; і не предмет чуттів, бо, будучи невидимою й безформною, вона не мала в собі нічого, що можна було б бачити чи відчути», — коли людська думка так каже собі, вона може намагатися або пізнати її, не знаючи, або не знати, пізнаючи.

Розділ VI

Я ж, Господи, якби захотів язиком і пером своїм визнати перед Тобою все, чого Ти Сам навчив мене про цю матерію, — назву якої я перше чув, але не розумів, коли мені говорили про неї ті, хто й сам її не розумів, — то я уявляв її собі як таку, що має незліченні й різні форми, а отже, зовсім не уявляв її; мій розум перебирав огидні й жахливі «форми», без жодного ладу, але все ж «форми»; і я називав її безформною не тому, що їй бракувало всякої форми, а тому, що вона мала таку, від якої мій розум, якби вона йому явилася, відвернувся б як від незвичної й недоладної і перед якою збентежилася б людська неміч. І все ж те, що я уявляв, було безформне не як позбавлене будь-якої форми, а в порівнянні з прекраснішими формами; і правдивий розум переконував мене, що я мушу зовсім зняти з неї всякі залишки форми, якщо хочу уявити матерію цілком безформною; і я не міг, бо легше мені було уявити, що зовсім не існує те, що позбавлене будь-якої форми, ніж помислити щось посередині між формою і ніщо, ані оформлене, ані ніщо, — безформне майже ніщо. Тож мій розум облишив розпитувати про це мій дух, наповнений образами оформлених тіл, які він змінював і перебирав, як хотів; і я звернувся до самих тіл і глибше придивився до їхньої мінливості, через яку вони перестають бути тим, чим були, і починають бути тим, чим не були; і я здогадувався, що цей самий перехід від форми до форми відбувається через якийсь безформний стан, а не через чисте ніщо; але я прагнув це знати, а не лише здогадуватися. Якби ж мій голос і перо визнали перед Тобою все — які вузли Ти розв’язав мені в цьому питанні, — то який читач витримав би, щоб усе це осягнути? Та й при тому моє серце не перестане віддавати Тобі честь і співати хвалу за те, чого воно не здатне висловити. Бо мінливість мінливих речей сама здатна прийняти всі ті форми, у які змінюються мінливі речі. А що ж така ця мінливість? Чи це душа? Чи тіло? Чи те, з чого складається душа чи тіло? Якби можна було сказати «ніщо-щось», «є-не-є», я сказав би, що це вона і є; і все ж якимсь чином вона була вже тоді, бо здатна була приймати ці видимі й складні обриси.

Розділ VII

Але звідки мала вона цю міру буття, як не від Тебе, від Якого все, наскільки воно існує? Проте тим далі від Тебе, чим менше подібне до Тебе, бо йдеться не про віддаль місця. Тож Ти, Господи, Який не буваєш одним в одному місці, а іншим в іншому, але Той Самий, і Той Самий, і Той Самий, Сьвят, сьвят, сьвят Господь Бог Вседержитель, — Ти в Початку, Який від Тебе, у Своїй Мудрості, народженій з Твоєї власної Субстанції, створив щось, і то з нічого. Бо Ти створив небо й землю не з Себе Самого, бо тоді вони були б рівні Твоєму Єдинородному Синові, а через те й Тобі; тимчасом ніяк не годилося б, щоб рівним Тобі було те, що не від Тебе. А крім Тебе не було нічого іншого, з чого Ти міг би створити їх, Боже, Єдина Трійце і Трійчаста Єдносте; тому з нічого Ти створив небо й землю — щось велике і щось мале; бо Ти Всемогутній і Благий, щоб творити все добрим: і велике небо, і малу землю. Ти був, і не було нічого іншого, з чого Ти створив небо й землю, — дві речі: одну близьку до Тебе, другу — близьку до ніщо; одну, вище якої був би лише Ти, другу, нижче якої не було б нічого.

Розділ VIII

Проте те небо небес — для Тебе, Господи; а земля, яку Ти дав синам людським, щоб її бачити й торкатися, не була такою, якою ми бачимо й відчуваємо її тепер. Бо вона була невидима й безформна, і була безодня, над якою не було світла; або ж темрява була над безоднею, тобто більша, ніж у безодні. Бо ця безодня вод, тепер видима, має навіть у своїх глибинах світло, властиве її природі, яке якоюсь мірою відчутне рибам і плазунам на її дні. Але вся та безодня була майже ніщо, бо досі була зовсім безформна; проте вже було те, що могло набути форми. Бо Ти, Господи, створив світ із безформної матерії, яку з нічого Ти зробив майже нічим, щоб з неї створити те велике, чому ми, сини людські, дивуємося. Бо справді дивовижне це тілесне небо; про цю твердь між водою і водою Ти другого дня, після створення світла, сказав: «Нехай станеться», — і сталося. Цю твердь Ти назвав небом — небом, тобто, для цієї землі й моря, які Ти створив третього дня, надавши видимого обрису безформній матерії, яку Ти створив перед усіма днями. Бо Ти вже створив і небо перед усіма днями, але то було небо цього неба, бо в початку Ти створив небо й землю. А сама ця земля, яку Ти створив, була безформною матерією, бо була невидима й безформна, і темрява була над безоднею; і з цієї невидимої й безформної землі, з цієї безформності, з цього майже ніщо Ти міг створити все те, з чого складається цей мінливий світ, але в чому він не має тривкості; і сама його мінливість виявляється в тому, що в ньому можна помічати й лічити часи. Бо часи постають зі змін речей, коли обриси, матерією яких є згадана невидима земля, розмаїтяться й обертаються.

Розділ IX

Тому-то Дух, Учитель Твого раба, розповідаючи, що Ти в Початку створив небо й землю, нічого не каже про часи, нічого про дні. Бо справді, те небо небес, яке Ти створив у Початку, — це якесь умоглядне створіння, яке, хоч аж ніяк не співвічне Тобі, Трійце, все ж причасне Твоїй вічності і через солодкість того найблаженнішого споглядання Тебе міцно стримує свою мінливість; і, без жодного падіння від свого первісного створення, тісно пригортаючись до Тебе, воно поставлене понад усяку плинну змінність часів. Так, і сама ця безформність землі, невидимої й безформної, не лічиться серед днів. Бо де немає ні обрису, ні ладу, там ніщо не приходить і не минає; а де цього немає, там, очевидно, немає ні днів, ні жодної зміни проміжків часу.

Розділ X

О, нехай говорить до мене Світло, Істина, Світло мого серця, а не моя власна темрява. Я впав у неї і потьмарився; але й звідти, й звідти я любив Тебе. Я заблукав — і згадав Тебе. Я чув позаду Твій голос, що кликав мене повернутися, і ледве чув його крізь метушню ворогів миру. І ось тепер я повертаюся, знеможений і задиханий, до Твого джерела. Хай ніхто не боронить мені! З нього питиму — і так житиму. Хай не буду я сам своїм життям: сам від себе я жив зле, смертю був я сам собі; а в Тобі я оживаю. Говори ж Ти до мене, розмовляй Ти зі мною. Я повірив Твоїм Книгам, а слова їхні сповнені глибокої таємниці.

Розділ XI

Уже Ти сказав мені, Господи, сильним голосом у моє внутрішнє вухо, що Ти вічний, Той, Хто один має безсмертя, бо Ти не можеш змінитися ні обрисом, ні рухом, і воля Твоя не змінюється з часом, адже жодна воля, яка змінюється, не безсмертна. Це ясне мені перед Твоїм лицем; нехай же воно стає мені дедалі ясніше, благаю Тебе, і в його явленні дай мені тверезо перебувати під Твоїми крилами. Ти сказав мені також сильним голосом, Господи, у моє внутрішнє вухо, що Ти створив усі природи й субстанції, які не є тим, чим є Ти Сам, і все ж існують; і що не від Тебе лише те, чого немає, а також рух волі від Тебе, Який є, до того, що є меншою мірою, бо такий рух — це провина і гріх; і що нічий гріх не шкодить Тобі і не порушує ладу Твого правління, ні в першому, ні в останньому. Це ясне мені перед Твоїм лицем; нехай же воно стає мені дедалі ясніше, благаю Тебе, і в його явленні дай мені тверезо перебувати під Твоїми крилами.

Ти сказав мені також сильним голосом у моє внутрішнє вухо, що й те створіння не співвічне Тобі, чиє блаженство — лише Ти, яке, з найстійкішою чистотою живлячись Тобою, ніде й ніколи не виявляє своєї природної змінності; і, оскільки Ти Сам завжди присутній з ним і до Тебе воно всім своїм почуттям пригортається, не маючи ні майбутнього, на яке чекати, ні минулого, куди переносити те, що пам’ятає, — воно не зазнає жодної зміни і не розпорошується в жодні часи. О блаженне створіння, якщо таке є, бо пригортається до Твого Блаженства; блаженне в Тобі, своєму вічному Мешканцеві й Просвітителеві! І я не знаходжу, якою назвою краще назвати небо небес, що належить Господеві, як не Твоїм домом, який споглядає Твої втіхи, ніколи не відступаючи, щоб вийти до іншого, — один чистий розум, найзлагодженіше єдиний завдяки усталеному мирові святих духів, громадян Твого міста в небесних місцях, високо понад тими небесними місцями, що ми бачимо.

Хай із цього душа, чия мандрівка стала довгою і далекою, — хай із цього вона зрозуміє, якщо тепер спрагла Тебе, якщо сльози стали їй тепер хлібом, коли щодня кажуть до неї: «Де Бог твій?», — якщо вона тепер просить у Тебе одного і того бажає: жити в Твоєму домі по всі дні свого життя (а що таке її життя, як не Ти? і що таке Твої дні, як не Твоя вічність, як і Твої літа, що не минають, бо Ти завжди той самий?) — хай із цього, отже, душа, яка здатна, зрозуміє, наскільки Ти вічний понад усіма часами: бо Твій дім, який ніколи не відходив у далеку країну, хоч і не співвічний Тобі, все ж, безнастанно й невідступно пригортаючись до Тебе, не зазнає жодної мінливості часів. Це ясне мені перед Твоїм лицем; нехай же воно стає мені дедалі ясніше, благаю Тебе, і в його явленні дай мені тверезо перебувати під Твоїми крилами.

Ось є, не знаю яка, безформність у тих змінах цих останніх і найнижчих створінь; і хто скаже мені (хіба що той, хто через порожнечу власного серця блукає й кидається туди й сюди серед власних вигадок), хто, як не такий, скаже мені, що коли б усякий обрис так змарнів і зник, щоб лишилася тільки та безформність, через яку річ змінювалася й переходила від одного обрису до іншого, — то вона могла б виявляти зміну часів? Бо очевидно не могла б, адже без розмаїття рухів немає часів, а розмаїття немає там, де немає обрису.

Розділ XII

Розваживши це, — наскільки Ти даєш, мій Боже, наскільки Ти спонукаєш мене стукати і наскільки відчиняєш мені, коли стукаю, — я знаходжу дві речі, які Ти створив поза межами часу, і жодна з них не співвічна Тобі. Одна так оформлена, що без жодної перерви споглядання, без жодного проміжку зміни, хоч і мінлива, але не змінювана, вона вповні втішається Твоєю вічністю й незмінністю; друга була така безформна, що не мала в собі того, що могло б змінюватися з однієї форми в іншу, — чи то руху, чи спокою, — щоб підлягати часові. Але цю Ти не залишив безформною, бо перед усіма днями Ти в Початку створив Небо й Землю — ті дві речі, про які я казав. А Земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею. Цими словами нам передано безформність (щоб так поступово можна було повести тих, хто не здатен уявити цілковитого позбавлення всякої форми, яке ще не дійшло б до ніщо), з якої мало бути створене інше Небо разом із видимою й добре оформленою землею, і води, розмаїто впорядковані, і все інше, що, як записано, було створене при устроєнні світу — не без днів; і то як такої природи, що в ній можуть відбуватися послідовні зміни часів, бо вона підлягає встановленим змінам рухів і форм.

Розділ XIII

Ось що я розумію, мій Боже, коли чую, як Твоє Письмо каже: «У початку сотворив Бог небо та землю: а земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею», — і не згадує, котрого дня Ти створив їх; ось що я розумію: що через Небо небес — те умоглядне Небо, чиї розуми знають усе водночас, не частково, не неясно, не через дзеркало, а цілком, явно, лицем до лиця; не одне тепер, а інше згодом, але (як я сказав) знають усе водночас, без жодної послідовності часів; — і через землю невидиму й безформну, без жодної послідовності часів, яка подає «одне тепер, інше згодом», бо де немає форми, там немає й розрізнення речей; — отже, через ці дві речі, першооформлену і першобезформну, одну — небо, але Небо небес, другу — землю, але землю невидиму й безформну, — через ці дві, як я розумію, Твоє Письмо й сказало, не згадуючи про дні: «У початку сотворив Бог небо та землю». Бо відразу ж додало, про яку землю говорило; а також, коли записано, що Твердь створена другого дня і названа Небом, воно дає нам зрозуміти, про яке Небо Він говорив раніше, не згадуючи про дні.

Розділ XIV

Дивовижна глибина Твоїх слів! Їхня поверхня — ось вона перед нами, привітна до малих; а проте це дивовижна глибина. Мій Боже, дивовижна глибина! Страшно в неї заглядати: це страх шанобливий і тремтіння любові. Ворогів її я люто ненавиджу; о, коли б Ти вбив їх Своїм обосічним мечем, щоб вони більше не були їй ворогами: бо так я бажаю, щоб вони були вбиті для самих себе, аби жили для Тебе. Але ось інші — не хулителі, а шанувальники книги Буття: «Дух Божий, — кажуть вони, — Який через Свого раба Мойсея написав це, не хотів, щоб ці слова розуміли так; Він не хотів, щоб їх розуміли так, як кажеш ти, а інакше, як кажемо ми». Їм, коли Ти Сам, Боже всього, будеш суддею, я відповідаю так.

Розділ XV

«Чи скажете ви, що неправдиве те, що сильним голосом каже мені Істина у внутрішнє вухо про Вічність Творця: що Його субстанція ніяк не змінюється з часом і воля Його не відокремлена від Його субстанції? Тому Він не хоче одного тепер, а іншого згодом, але раз, і водночас, і завжди хоче всього, чого хоче; не знову й знову, не то одного, то іншого; не хоче згодом того, чого перше не хотів, і не перестає хотіти того, чого перше хотів, бо така воля мінлива, а ніщо мінливе не вічне; наш же Бог вічний. І ще те, що Він каже мені у внутрішнє вухо: очікування прийдешнього стає баченням, коли воно прийде, а це саме бачення стає пам’яттю, коли воно мине. А всяка думка, що так змінюється, мінлива, а все мінливе не вічне; наш же Бог вічний». Це я виводжу й складаю докупи і знаходжу, що мій Бог, вічний Бог, не створив жодного створіння з якоїсь нової волі і що Його знання не допускає нічого минущого. «Що ж ви скажете на це, противники? Хіба це неправда?» — «Ні», — кажуть вони. — «Що ж тоді? Хіба неправда, що кожна природа, вже оформлена, чи матерія, здатна прийняти форму, існує не інакше, як від Того, Хто найвище благий, бо Він найвище є?» — «І цього ми не заперечуємо», — кажуть вони. — «Що ж тоді? Чи заперечуєте ви, що є якесь піднесене створіння, яке такою чистою любов’ю пригортається до істинного і воістину вічного Бога, що, хоч і не співвічне Йому, все ж не відривається від Нього і не розпливається в розмаїтті й змінності часів, але спочиває в найістиннішому спогляданні лише Його?» Бо Ти, Боже, тому, хто любить Тебе так, як Ти заповідаєш, являєш Себе і стаєш йому досить; і тому він не відхиляється від Тебе ані до самого себе. Це дім Божий, не земної будови і не з небесної тілесної маси, а духовний і причасний Твоїй вічності, бо навіки не знає відступу. Бо Ти утвердив його на віки вічні, дав йому закон, якого він не переступить. Проте він не співвічний Тобі, Боже, бо не без початку: адже його створено.

Бо хоч ми не знаходимо часу перед ним, бо мудрість створена перед усім, — не та Мудрість, цілком рівна й співвічна Тобі, нашому Богові, її Отцеві, через Яку все створено і в Якій, як у Початку, Ти створив небо й землю, а та мудрість, що створена, тобто умоглядна природа, яка, споглядаючи світло, сама є світлом. Бо й вона, хоч створена, зветься мудрістю. Але яка різниця між Світлом, що просвітлює, і тим, що просвітлене, така ж і між Мудрістю, що творить, і тією, що створена; як між Праведністю, що виправдовує, і праведністю, що постає через виправдання. Бо й нас названо Твоєю праведністю; адже так каже один із Твоїх слуг: щоб ми були праведностю Божою в Йому. Отже, оскільки якась створена мудрість створена перед усім — розумна й умоглядна душа того чистого Твого міста, нашої матері, що вгорі, вільної і вічної на небесах (на яких небесах, як не на тих, що хвалять Тебе, — на Небі небес? Бо й це Небо небес — для Господа), — то хоч ми не знаходимо часу перед нею (бо те, що створене перед усім, передує й створінню часу), все ж перед нею — Вічність Самого Творця, від Якого, бувши створеною, вона взяла початок — не часу, бо самого часу ще не було, а свого створення.

Тому вона походить від Тебе, нашого Бога, так, що цілком відмінна від Тебе і не є Тим Самим: бо хоч ми не знаходимо часу ні перед нею, ні навіть у ній (адже їй личить завжди бачити Твоє лице, і вона ніколи від нього не відвертається, тож не зазнає жодної зміни), все ж у ній є схильність до змін, через яку вона потьмяніла б і захолола, коли б, пригортаючись до Тебе сильною любов’ю, мов у вічному полудні, не сяяла й не палала від Тебе. О доме, найсвітліший і найлюбіший! Я полюбив красу твою і місце оселі слави мого Господа, твого будівничого й власника. Хай за тобою зітхає моя мандрівка, і я кажу Тому, Хто створив тебе, щоб Він заволодів і мною в тобі, бо Він створив і мене. Я заблукав, мов вівця заблудивша; але на раменах мого Пастиря, твого будівничого, сподіваюся бути принесеним назад до тебе.

«Що скажете ви мені, противники, до яких я говорив, ви, що все ж вірите, що Мойсей був святим рабом Божим, а його книги — одкровеннями Святого Духа? Хіба цей дім Божий, хоч і не співвічний Богові, проте за своєю мірою вічний на небесах, — хіба не марно шукаєте ви в ньому змін часів, бо не знайдете їх? Бо те, для чого завжди благо пригортатися до Бога, перевищує всяку протяжність і всі круговороти часу». — «Так», — кажуть вони. — «Що ж тоді з усього, що моє серце голосно виголосило моєму Богові, коли внутрішньо почуло голос Його хвали, — яку частину цього ви вважаєте неправдою? Чи те, що матерія була безформна і в ній, оскільки не було форми, не було й ладу? Але де не було ладу, там не могло бути й зміни часів; і все ж це „майже ніщо“, оскільки воно не було цілком нічим, було, безперечно, від Того, від Кого все, що є, якою б мірою воно не було». — «І цього, — кажуть вони, — ми не заперечуємо».

Розділ XVI

З цими я тепер трохи розмовляю перед Твоїм лицем, мій Боже, — з тими, хто визнає істинним усе те, що Твоя Істина шепоче моїй душі. А ті, хто заперечує це, нехай гавкають і оглушують самих себе скільки завгодно; я спробую переконати їх затихнути й відкрити в них дорогу Твоєму слову. А якщо вони відмовляться і відштовхнуть мене, благаю, мій Боже, не мовчи до мене. Говори Ти правдиво в моєму серці, бо лише Ти так говориш; і я залишу їх знадвору дмухати на порох і здіймати його собі в очі, а сам увійду до своєї кімнатки і співатиму там Тобі пісню любові, стогнучи стогнанням невимовним у своїй мандрівці і згадуючи Єрусалим, піднявши до нього серце, — Єрусалим, мою батьківщину, Єрусалим, мою матір, і Тебе, Який над ним панує, Просвітителя, Отця, Опікуна, Нареченого, чисту й міцну насолоду, і тверду радість, і всі невимовні блага, — так, усі водночас, бо Ти єдине найвище й істинне Благо. І я не відвернуся, доки Ти не збереш усього, що я є, з цього розпорошеного й безладного стану в мир тієї нашої найдорожчої матері, де вже є первістки мого духа (звідки я й маю певність щодо цього), і не впорядкуєш і не утвердиш його навіки, мій Боже, Милосерде моє. А тим, хто не вважає всіх цих істин неправдивими, хто шанує Твоє святе Письмо, подане святим Мойсеєм, ставлячи його, як і ми, на вершину авторитету, за яким слід іти, але все ж у чомусь мені заперечує, — я відповідаю так: Ти Сам, Боже наш, розсуди між моїми Сповідями і їхніми запереченнями.

Розділ XVII

Бо вони кажуть: «Хоч це й правда, але Мойсей не мав на увазі цих двох речей, коли з одкровення Духа сказав: „У початку сотворив Бог небо та землю“. Під назвою неба він не позначав того духовного чи умоглядного створіння, яке завжди бачить лице Боже, а під назвою землі — тієї безформної матерії». — «А що ж тоді?» — «Той Божий чоловік, — кажуть вони, — мав на думці те, що кажемо ми; це він і висловив тими словами». — «Що саме?» — «Назвою неба й землі, — кажуть вони, — він хотів спершу позначити загально й стисло весь цей видимий світ, щоб потім, перелічуючи окремі дні, упорядкувати докладно і, так би мовити, частину за частиною все те, що Святому Духові було вгодно так висловити. Бо такий був той грубий і тілесний народ, до якого він промовляв, що він вважав за належне довірити йому знання лише тих Божих діл, які видимі». Проте вони погоджуються, що слова «земля невидима й безформна» і та темна безодня (з якої, як далі показано, було створено й упорядковано протягом тих «днів» усе це видиме, що ми всі знаємо) можна не без підстав розуміти як цю безформну первісну матерію.

А що, як інший скаже, що «ця сама безформність і сплутаність матерії була спершу позначена назвою неба й землі тому, що з неї був створений і довершений цей видимий світ з усіма природами, які в ньому найочевидніше являються, — світ, який часто називають небом і землею»? А що, як ще інший скаже, що «невидиму й видиму природу не без підстав названо небом і землею, а отже, все створіння, яке Бог створив у Своїй Мудрості, тобто в Початку, охоплене цими двома словами? Проте, оскільки все створене не з субстанції Бога, а з нічого (бо воно не те саме, що Бог, і в усьому є мінлива природа, чи воно перебуває, як вічний дім Божий, чи змінюється, як душа й тіло людини), то спільна матерія всього видимого й невидимого (ще не оформлена, хоч здатна до форми), з якої мало бути створене і небо, і земля (тобто невидиме й видиме створіння, коли набуде форми), названа тими самими іменами, що дані землі невидимій і безформній та темряві над безоднею, але з тією відмінністю, що під землею невидимою й безформною розуміють тілесну матерію до того, як вона набула будь-якої якості через форму, а під темрявою над безоднею — духовну матерію, перш ніж її безмежну плинність було стримано і перш ніж вона прийняла світло від Мудрості»?

Лишається ще, якщо хтось захоче, сказати, що «вже довершені й оформлені природи, видимі й невидимі, не позначені назвою неба й землі, коли ми читаємо: „У початку сотворив Бог небо та землю“, — а що цими назвами названо ще не оформлений початок речей, матеріал, здатний прийняти форму й творення, бо в ньому були безладно вміщені, ще не розрізнені своїми якостями й формами, всі ті речі, які тепер, упорядковані, звуться Небом і Землею: одне — духовне, друге — тілесне створіння».

Розділ XVIII

Вислухавши й добре зваживши все це, я не хочу сперечатися про слова, бо це ні на що не потрібне, тільки на руїну тих, що слухають. Але закон добрий для повчання, коли хто його законно творить, бо мета його — любов з щирого серця та совісти благої і віри не лицемірної. І добре знав наш Учитель, на яких двох заповідях Він утвердив увесь Закон і Пророків. То яка ж мені, Боже мій, Світло очей моїх у потаємному, шкода, коли я палко сповідую це, — якщо під цими словами можна розуміти різне, і все воно правдиве, — яка, кажу, мені шкода, якщо я думаю інакше, ніж думає інший про те, що мав на думці автор? Усі ми, читачі, справді намагаємося простежити й збагнути думку того, кого читаємо; і, вірячи, що він говорить правду, не сміємо припустити, ніби він сказав щось таке, що ми самі знаємо або вважаємо хибним. Тож поки кожен намагається зрозуміти у Святому Письмі те саме, що розумів автор, — яка шкода, коли людина збагне те, що Ти, Світло всіх правдомовних умів, показуєш їй як істину, хоча той, кого вона читає, цього не розумів, — адже і він розумів істину, хоч і не цю?

Розділ XIX

Бо істинно, Господи, що Ти сотворив небо і землю; істинно й те, що Початок — це Твоя Мудрість, у Якій Ти твориш усе; істинно також, що цей видимий світ має за свої головні частини небо і землю, які коротко охоплюють усі зроблені й сотворені природи. Істинно й те, що все змінне дає нам зрозуміти певну безформність, завдяки якій воно набуває форми, або змінюється, або перетворюється. Істинно, що не підвладне часам те, що так пригортається до незмінної Форми, що, хоч і здатне змінюватися, ніколи не змінюється. Істинно, що та безформність, яка є майже ніщо, не може зазнавати змін часу. Істинно, що те, з чого щось зроблено, можна, певним способом мовлення, назвати іменем речі, з нього зробленої; тому й ту безформність, з якої зроблено небо і землю, можна було назвати небом і землею. Істинно, що з-поміж речей, які мають форму, немає нічого ближчого до безформності, ніж земля й безодня. Істинно, що не тільки все сотворене й сформоване, а й усе, що здатне бути сотвореним і сформованим, зробив Ти, з Якого все. Істинно, що все, сформоване з того, що не мало форми, спершу було безформним, а тоді набуло форми.

Розділ XX

З-поміж цих істин, у яких не сумніваються ті, кому Ти дав внутрішнім оком бачити такі речі і хто непохитно вірить, що Твій слуга Мойсей говорив у Дусі істини, — з-поміж усіх них один бере ту, коли каже: «У початку сотворив Бог небо та землю», тобто: „У Своєму Слові, співвічному Йому, Бог сотворив умоосяжне й чуттєве, або ж духовне й тілесне творіння“. Інший бере іншу, коли каже: «У початку сотворив Бог небо та землю», тобто: „У Своєму Слові, співвічному Йому, Бог сотворив усю громаду цього тілесного світу разом з усіма видимими й знаними творіннями, які він містить“. Ще інший — іншу, коли каже: «У початку сотворив Бог небо та землю», тобто: „У Своєму Слові, співвічному Йому, Бог сотворив безформну матерію духовних і тілесних творінь“. Ще інший — іншу, коли каже: «У початку сотворив Бог небо та землю», тобто: „У Своєму Слові, співвічному Йому, Бог сотворив безформну матерію тілесного творіння, в якій небо й земля лежали ще змішані; а тепер, розрізнені й сформовані, ми бачимо їх у громаді цього світу“. Ще інший — іншу, коли каже: «У початку сотворив Бог небо та землю», тобто: „На самому початку творення й діяння Бог сотворив ту безформну матерію, що безладно містила в собі і небо, і землю; і з неї, сформовані, вони тепер постають і видимі разом з усім, що в них є“.

Розділ XXI

А щодо розуміння наступних слів, то з-поміж усіх тих істин один вибирає собі ту, коли каже: «Земля ж була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею», тобто: „Те тілесне, що сотворив Бог, було ще безформною матерією тілесних речей, без ладу, без світла“. Інший — коли каже: «Земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею», тобто: „Усе це, що зветься небом і землею, було ще безформною і темною матерією, з якої мали постати тілесне небо й тілесна земля з усім, що в них є і що пізнається нашими тілесними чуттями“. Ще інший — коли каже: «Земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею», тобто: „Усе це, що зветься небом і землею, було ще безформною і темною матерією, з якої мали бути зроблені і те умоосяжне небо, що деінде зветься Небом небес, і земля, тобто вся тілесна природа, під якою назвою розуміється також і це тілесне небо; одне слово, з якої мало бути сотворене всяке видиме й невидиме творіння“. Ще інший — коли каже: «Земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею»: „Письмо не назвало ту безформність іменем неба і землі; але та безформність, каже він, уже була, і її Письмо назвало невидимою й безформною землею та темрявою над безоднею; а перед тим воно сказало, що Бог сотворив небо і землю, тобто духовне й тілесне творіння“. Ще інший — коли каже: «Земля була невидима й безформна, і темрява лежала над безоднею», тобто: „Уже була певна безформна матерія, з якої, як сказало перед тим Письмо, Бог сотворив небо і землю, тобто всю тілесну громаду світу, поділену на дві великі частини, горішню й долішню, з усіма звичними й знаними творіннями, що в них є“.

Розділ XXII

Бо якби хтось спробував заперечити двом останнім думкам так: «Якщо ви не погоджуєтеся, що ця безформність матерії, здається, названа іменем неба і землі, — то, отже, було щось, чого Бог не сотворив і з чого Він мав сотворити небо і землю; адже Письмо не сказало нам, що Бог сотворив цю матерію, хіба що ми розуміємо, що її позначено іменем неба і землі або самої землі, коли сказано: „У початку сотворив Бог небо та землю“; щоб і в тому, що йде далі: „Земля ж була невидима й безформна“ (хоч Йому й завгодно було так назвати безформну матерію), ми розуміли не іншу матерію, а лише ту, яку сотворив Бог і про яку вище написано: „сотворив Бог небо та землю“», — то прихильники будь-якої з цих двох останніх думок, почувши це, відповідять: «Ми не заперечуємо, що цю безформну матерію справді сотворив Бог, той Бог, з Якого все, і вона вельми добра; бо як ми стверджуємо, що більшим добром є те, що сотворене й сформоване, так визнаємо, що меншим добром є те, що зроблене здатним до творення й форми, — але все ж добром. Ми тільки кажемо, що Письмо не зазначило, що Бог сотворив цю безформність, як не зазначило й багато іншого: наприклад, херувимів і серафимів і тих, про кого виразно говорить апостол, — престоли, панства, начальства, влади. А що все це сотворив Бог — цілком очевидно. Або, якщо в словах „сотворив небо і землю“ охоплено все, то що скажемо про води, над якими ширяв Дух Божий? Бо якщо вони охоплені словом „земля“, то як можна під іменем землі розуміти безформну матерію, коли ми бачимо, які прекрасні води? А якщо й так це розуміти, то чому написано, що з тієї самої безформності зроблено твердь і названо її небом, а про те, що зроблено води, не написано? Бо води не лишаються безформними й невидимими, адже ми бачимо, як гарно вони течуть. А якщо вони набули тієї краси тоді, коли Бог сказав: „Нехай зберуться води, що під твердю“, — так що саме це збирання і було їхнім формуванням, — то що сказати про ті води, що понад твердю? Адже, бувши безформними, вони не були б гідні такого почесного місця, а проте не написано, яким словом їх сформовано. Отже, якщо Книга Буття мовчить про те, що Бог зробив щось, чого, проте, ні здорова віра, ні твердо обґрунтований розум не сумніваються, що Бог зробив; і якщо знову ж жодне тверезе вчення не наважиться стверджувати, що ці води співвічні Богові, на тій підставі, що в Книзі Буття ми знаходимо згадку про них, а коли їх сотворено — не знаходимо, — то чому б нам (коли того вчить нас істина) не розуміти, що й ту безформну матерію, яку це Письмо називає невидимою й безформною землею і темною безоднею, сотворив Бог з нічого, і тому вона не співвічна Йому, — хоча ця розповідь і не показала, коли її сотворено?»

Розділ XXIII

Вислухавши й зрозумівши все це в міру моєї немочі (яку я сповідую Тобі, Господи, бо Ти її знаєш), я бачу, що можуть виникнути два роди розбіжностей, коли правдиві оповідачі переказують щось словами: одна — щодо істинності самих речей, друга — щодо думки оповідача. Бо одним способом ми питаємо, що є істинним про створення творіння, а іншим — що саме Мойсей, цей славний служитель Твоєї віри, хотів, щоб його читач і слухач зрозумів із цих слів. Щодо першого роду — геть усі ті, хто уявляє, ніби знає як істину те, що хибне; а щодо другого — геть і всі ті, хто уявляє, ніби Мойсей написав щось хибне. Але дай мені, Господи, з’єднатися в Тобі з тими й радіти в Тобі з тими, хто живиться Твоєю істиною в широті любові; і приступімо разом до слів Твоєї книги, і шукаймо в них Твоєї думки через думку Твого слуги, чиїм пером Ти їх нам подав.

Розділ XXIV

Але хто з нас серед такої безлічі істин, що відкриваються дослідникам у цих словах залежно від того, як їх розуміють, так віднайде ту одну думку, щоб ствердити: «Це думав Мойсей» і «Це він хотів, щоб розуміли в тій розповіді», — з такою ж певністю, з якою сказав би: «Це істинно», — хоч би що думав Мойсей, те чи інше? Бо ось, Боже мій, я, Твій слуга, що в цій книзі приніс Тобі обітовану жертву сповіді й молю, щоб з Твого милосердя віддати Тобі мої обіти, — чи можу я з тією самою певністю, з якою стверджую, що в Твоєму незмінному Слові Ти сотворив усе видиме й невидиме, так само ствердити, що Мойсей мав на думці саме це й ніщо інше, коли писав: «У початку сотворив Бог небо та землю»? Ні. Бо я не бачу в його розумі, що він думав саме про це, коли писав ці слова, як бачу в Твоїй істині, що це певне. Адже, кажучи «у початку», він міг думати про початок Божого творення; а під небом і землею в цьому місці він міг розуміти не сформовану й довершену природу, духовну чи тілесну, а обидві лише зачаті й ще безформні. Бо я бачу, що хоч би що з цих двох було сказано, воно могло бути сказане правдиво; але котре з двох він мав на думці в цих словах, того я так не бачу. Проте хай би то було одне з цих двох, чи будь-яке інше значення (якого я тут не згадав), що його цей великий муж бачив у своєму розумі, промовляючи ці слова, — я не сумніваюся, що він бачив його правдиво і висловив влучно.

Розділ XXV

Тож нехай ніхто не докучає мені, кажучи: «Мойсей думав не так, як ти кажеш, а так, як кажу я». Бо якби він спитав мене: «Звідки ти знаєш, що Мойсей думав саме те, що ти виводиш з його слів?» — я мав би прийняти це доброзичливо і відповів би, мабуть, так, як уже відповів вище, або й докладніше, якби він не поступався. Але коли він каже: «Мойсей мав на думці не те, що кажеш ти, а те, що кажу я», — і водночас не заперечує, що сказане кожним із нас може бути правдивим, — тоді, Боже мій, Життя убогих, у Чиєму лоні немає суперечності, пролий на моє серце пом’якшувальну росу, щоб я терпляче зносив тих, хто каже мені таке, — не тому, що вони мають Божого Духа і побачили в серці Твого слуги те, про що говорять, а тому, що вони горді: вони не знають думки Мойсея, а люблять свою власну — не тому, що вона істинна, а тому, що вона їхня. Інакше вони так само любили б і іншу істинну думку, як я люблю те, що кажуть вони, коли вони кажуть правду, — не тому, що це їхнє, а тому, що це істинне; і саме тому воно вже не їхнє, що воно істинне. А якщо вони люблять її тому, що вона істинна, то вона і їхня, і моя, бо належить спільно всім, хто любить істину. Але коли вони твердять, що Мойсей мав на думці не те, що кажу я, а те, що кажуть вони, — цього я не схвалюю, цього не люблю; бо хоч би так воно й було, та їхня зухвалість походить не від знання, а від самовпевненості, і народило її не прозріння, а марнославство. І тому, Господи, страшні Твої суди, бо Твоя істина — ні моя, ні його, ні ще чиясь, а належить усім нам, кого Ти прилюдно кличеш бути її учасниками, грізно застерігаючи нас не вважати її своєю приватною власністю, щоб нас її не позбавлено. Бо хто привласнює собі те, що Ти пропонуєш усім для втіхи, і хоче мати своїм те, що належить усім, того відганяють від спільного до свого власного, тобто від істини до брехні. Бо коли говорить брехню, із свого говорить.

Вислухай, Боже, найкращий Судде, Сама Істино, вислухай, що я скажу цьому супротивникові; вислухай, бо я говорю перед Тобою і перед моїми братами, які законно користуються Твоїм законом задля його мети — любові; вислухай і поглянь, якщо Тобі завгодно, що я йому скажу. Ось яке братнє й мирне слово я йому відповідаю: «Якщо ми обидва бачимо, що правдиве те, що кажеш ти, і обидва бачимо, що правдиве те, що кажу я, — то де, скажи, будь ласка, ми це бачимо? Ні я в тобі, ні ти в мені, а обидва — в самій незмінній Істині, що вища за наші душі». Отже, коли ми не сперечаємося про саме світло Господа Бога, то навіщо сперечатися про думки нашого ближнього, яких ми не можемо бачити так, як бачимо незмінну Істину? Адже навіть якби сам Мойсей з’явився нам і сказав: «Ось що я мав на думці», — ми й тоді не побачили б цього, а лише повірили б. Тож не надимаймося один проти одного понад те, що написано; любімо Господа Бога нашого всім серцем нашим, і всією душею нашою, і всією думкою нашою, а ближнього нашого — як самих себе. І якщо ми не віритимемо, що все, що мав на думці Мойсей у тих книгах, він мав на думці заради цих двох заповідей любові, то зробимо Бога брехуном, думаючи про розум нашого співслуги інакше, ніж Він нас навчив. Подивіться ж тепер, яке це безглуздя: серед такого багатства найправдивіших значень, які можна видобути з тих слів, необачно стверджувати, котре з них головно мав на думці Мойсей, і згубними суперечками ображати саму любов, заради якої він, чиї слова ми беремося тлумачити, сказав усе.

Розділ XXVI

І все ж я, Боже мій, Ти, що підносиш мене в моєму пониженні, і Спочинку мого труду, Ти, що вислуховуєш мої сповіді й прощаєш мої гріхи, — коли Ти велиш мені любити ближнього, як самого себе, — не можу повірити, що Ти дав Мойсеєві, Твоєму вірному слузі, менший дар, ніж я бажав би чи хотів, щоб Ти дав мені, якби я народився в його час і якби Ти поставив мене на те служіння, щоб через служіння мого серця й язика було подано ті книги, які так довго потім мали бути на користь усім народам і по всьому світі, з такої висоти авторитету, мали переважити всі слова хибних і гордих учень. Я справді бажав би, якби тоді був Мойсеєм (бо всі ми походимо з того самого місива, і що таке чоловік, щоб Ти дбав про него?), — я бажав би, кажу, якби я був тим, чим був він, і якби Ти доручив мені написати Книгу Буття, щоб мені було дано таку силу вислову й такий стиль, аби й ті, хто ще не може зрозуміти, як Бог творив, не відкидали цих слів як понад їхню спроможність, і ті, хто вже до цього дійшов, знаходили, що будь-яку істинну думку, до якої вони дійшли роздумом, не пропущено в тих небагатьох словах Твого слуги; а якби інший у світлі істини відкрив іще іншу, щоб і її можна було відкрити в тих самих словах.

Розділ XXVII

Бо як джерело на тісному просторі багатше і дає воду більшій кількості потоків на ширші простори, ніж будь-який із тих потоків, що, віддалившись на велику відстань, бере початок із того самого джерела, — так і розповідь того Твого служителя, яка мала стати на користь багатьом, хто міркуватиме про неї, з тісної міри мовлення розливається потоками найяснішої істини, з яких кожен може зачерпнути собі стільки істини про ці речі, скільки здатен, — один одну істину, інший іншу, — через ширші звороти мовлення. Бо дехто, читаючи чи слухаючи ці слова, уявляє, ніби Бог, наче людина чи якась громада, наділена безмежною силою, якимось новим і раптовим рішенням поза собою, ніби на певній відстані, сотворив небо і землю — два великі тіла, горішнє й долішнє, в яких мало вміститися все. І коли вони чують: «Бог сказав: Хай станеться, — і сталося», — то уявляють собі слова, що почалися й закінчилися, прозвучали в часі й минули, а після їхнього відходу постало те, чому було велено постати; і все інше такого роду, що підказує людям їхнє знайомство з тілесним світом. У них, що ще малі й тілесні, поки їхню неміч несе ця смиренна мова, мов на материнському лоні, спасенно будується віра, якою вони твердо тримаються того, що Бог сотворив усі природи, які в дивовижному розмаїтті бачить довкола їхнє око. А якщо хтось, зневаживши ці слова як надто прості, з гордою немічністю вихилиться за межі дбайливого гнізда, — він, на жаль, жалюгідно впаде. Змилуйся, Господи Боже, щоб ті, хто йде дорогою, не розтоптали неоперене пташеня, і пошли Твого ангела, щоб він повернув його в гніздо, аби воно жило, доки не зможе літати.

Розділ XXVIII

А інші, для яких ці слова вже не гніздо, а густі тінисті сади, бачать сховані в них плоди, радісно пурхають довкола й з веселим щебетом шукають їх та зривають. Бо, читаючи чи слухаючи ці слова, вони бачать, що всі часи, минулі й прийдешні, перевершує Твоє вічне й незмінне перебування; і що все ж немає жодного творіння, сформованого в часі, яке було б не Твоїм ділом. Твоєю волею, бо вона є те саме, що й Ти, Ти сотворив усе — не через якусь зміну волі і не волею, якої раніше не було; і сотворив усе це не з Себе, не за Своєю подобою, яка є формою всього, а з нічого — безформну неподібність, яка мала бути сформована Твоєю подобою (повертаючись до Твоєї Єдності відповідно до визначеної їй міри, наскільки дано кожній речі в її роді), щоб усе стало вельми добрим, — чи то перебуває воно довкола Тебе, чи, поступово віддалене в часі й просторі, творить або зазнає прекрасних змін усесвіту. Це вони бачать і радіють — у тій малій мірі, в якій можуть тут, — у світлі Твоєї істини.

Інший звертає свій розум на сказане: «У початку сотворив Бог небо та землю», — і бачить у цьому Мудрість, Початок, бо Вона й говорить до нас. Інший так само звертає розум на ті самі слова і під «початком» розуміє початок сотворених речей: «у початку сотворив» — ніби сказано: «спершу сотворив». А з-поміж тих, хто розуміє «у Початку» як «у Твоїй Мудрості Ти сотворив небо і землю», один вважає, що там небом і землею названо матерію, з якої мали бути сотворені небо й земля; інший — уже сформовані й розрізнені природи; ще інший — одну природу, сформовану, а саме духовну, під іменем неба, а другу безформну, тілесну матерію, під іменем землі. Ті ж, хто під іменами неба й землі розуміє ще безформну матерію, з якої мали бути сформовані небо й земля, теж розуміють її не однаково: один — ту матерію, з якої мали бути довершені і умоосяжне, і чуттєве творіння; інший — лише ту, з якої мала бути зроблена ця чуттєва тілесна громада, що містить у своєму неосяжному лоні ці видимі й звичні природи. Так само й ті, хто вірить, що в цьому місці небом і землею названо вже впорядковані й улаштовані творіння, розуміють це не однаково: один — і невидимі, і видимі, інший — лише видимі, в яких ми бачимо це світле небо й темну землю разом з усім, що в них є.

Розділ XXIX

Але той, хто розуміє «у початку сотворив» не інакше, як коли б сказано: «спершу сотворив», — може правдиво розуміти під небом і землею тільки матерію неба й землі, тобто всього умоосяжного й тілесного творіння. Бо якби він хотів розуміти під цим усесвіт уже сформований, його можна було б слушно спитати: «Якщо Бог зробив це спершу, то що Він зробив потім?» — і після всесвіту він не знайде нічого; і тоді мимоволі мусить почути інше питання: «Як же Бог зробив це спершу, якщо потім нічого?» Але коли він каже, що Бог зробив матерію спершу безформною, а потім сформованою, — тут немає нічого безглуздого, аби тільки він умів розрізняти, що передує вічністю, що часом, що вибором, а що походженням. Вічністю — як Бог передує всьому; часом — як квітка передує плодові; вибором — як плід передує квітці; походженням — як звук передує співу. З цих чотирьох перше й останнє збагнути надзвичайно важко, а два середні — легко. Бо рідкісне і надто високе видіння — споглядати Твою Вічність, Господи, що незмінно творить змінне і тим передує йому. І хто, знову ж, має розум такий гострозорий, щоб без великого труду збагнути, як звук передує співові, — тому що спів є сформованим звуком, а несформоване може існувати, тоді як те, чого не існує, не може бути сформоване? Так матерія передує зробленій речі — не тому, що вона її робить, бо сама вона радше зроблена; і не передує проміжком часу, бо ми не видаємо спершу в часі безформних звуків без співу, щоб потім пристосувати чи оформити їх у мелодію, як буває з деревом чи сріблом, з якого виготовляють скриню чи посудину. Бо такі матеріали і в часі передують формам речей, з них зроблених; а в співі не так: коли співають, чути його звук, бо немає спершу безформного звуку, який потім формується в мелодію. Бо кожен звук, щойно пролунавши, минає, і ти не знайдеш нічого, щоб повернути його й мистецтвом скласти. Отже, спів зосереджений у своєму звуці, і цей звук є його матерією. І саме цей звук формується, щоб стати співом; і тому (як я сказав) матерія звуку передує формі співу — не передує завдяки якійсь силі зробити його співом, бо звук аж ніяк не є творцем співу, а є чимось тілесним, підпорядкованим душі, яка співає, щоб із нього творити спів. Не передує він і в часі, бо лунає разом зі співом; і не передує вибором, бо звук не кращий за спів, адже спів — це не тільки звук, а й прекрасний звук. Але передує походженням, бо не спів набуває форми, щоб стати звуком, а звук набуває форми, щоб стати співом. На цьому прикладі нехай, хто може, зрозуміє, як матерія речей була зроблена спершу і названа небом і землею, бо з неї зроблено небо і землю. Проте зроблена вона спершу не в часі, бо час започатковують форми речей, а вона була безформна; тепер же вона в часі сприймається чуттями разом зі своєю формою. І все ж про ту матерію не можна нічого розповісти інакше, як ніби вона передує в часі, хоча за вартістю вона остання (бо сформоване вище за безформне), і їй передує Вічність Творця, — щоб було з нічого те, з чого могло щось бути сотворене.

Розділ XXX

У цьому розмаїтті правдивих думок нехай сама Істина породить згоду. І нехай наш Бог змилується над нами, щоб ми законно користувалися законом, бо мета заповіді — чиста любов. Тому, якщо хтось спитає мене: «Котре з цих значень мав на думці Твій слуга Мойсей?» — то це не була б мова моїх «Сповідей», якби я не визнав Тобі: «Не знаю». І все ж я знаю, що ці значення правдиві, за винятком тих тілесних, про які я сказав, що вважав за потрібне. Та й ті малі, що подають надію і так думають, мають ту користь, що слова Твоєї Книги не лякають їх, бо високе вони подають смиренно, а в небагатьох словах — рясне значення. А всі ми, що, визнаю, бачимо й висловлюємо істину, подану в цих словах, — любімо одне одного і разом любімо Тебе, нашого Бога, джерело істини, якщо ми прагнемо її, а не марнот; так, шануймо цього Твого слугу, подавця цього Письма, сповненого Твого Духа, так, щоб вірити: коли він за Твоїм об’явленням писав це, то мав на думці те, що серед усього найбільше вирізняється і світлом істини, і плідністю користі.

Розділ XXXI

Тож коли один каже: «Мойсей мав на думці те саме, що й я», а інший: «Ні, те саме, що й я», — то, гадаю, я скажу побожніше: «Чому ж не те й те, якщо обидва правдиві?» А якщо є третє, чи четверте, та якщо хтось інший бачить у цих словах іще якусь істину, — чому не повірити, що все це бачив той, через кого Єдиний Бог пристосував Святе Письмо до розуміння багатьох, які мали бачити в ньому речі правдиві, але різні? Бо я певно (і безстрашно кажу це від щирого серця), якби мені довелося написати щось, що мало б найвищий авторитет, волів би писати так, щоб яку завгодно істину про ці речі хто-небудь міг збагнути, вона знаходила б відгук у моїх словах, — аніж викладати свою думку так ясно, щоб виключити інші, які, не бувши хибними, не могли б мене образити. Отже, я не буду, Боже мій, таким зухвалим, щоб не повірити, що Ти удостоїв цього і того великого мужа. Він, без сумніву, коли писав ці слова, бачив і обдумував усю ту істину, яку ми змогли знайти, та й усе, чого ми не змогли і ще не можемо знайти, але що можна в них знайти.

Розділ XXXII

Нарешті, Господи, Ти, що є Бог, а не тіло й кров, — якщо людина й бачила менше, то чи могло щось бути приховане від Твого благого Духа (що поведе мене в землю правоти), що Ти Сам через ці слова мав відкрити читачам прийдешніх часів, хоча той, через кого їх сказано, серед багатьох правдивих значень думав, можливо, про якесь одне? А якщо так, то нехай те, про що він думав, буде найвищим з усіх. А нам, Господи, відкрий або те саме, або будь-яке інше правдиве значення, яке Тобі завгодно, — щоб, чи відкриєш Ти нам те саме, що й тому Твоєму слузі, чи якесь інше з нагоди тих слів, Ти годував нас, а не обманювала нас омана. Ось, Господи, Боже мій, як багато ми написали про небагато слів — як багато, благаю Тебе! Які наші сили, ба які віки вистачили б на всі Твої книги, якщо так? Дозволь же мені в дальшому сповідатися Тобі коротше і вибрати якесь одне значення — правдиве, певне й добре, яке Ти мені навієш, хоча й може спасти на думку багато значень там, де багато й може спасти; за таким законом моєї сповіді: якщо я скажу те, що мав на думці Твій служитель, — це правильно й найкраще, бо до цього я й прагнутиму; а якщо цього не досягну, то все ж скажу те, що Твоя Істина хотіла сказати мені через його слова, — Вона, що відкрила і йому те, що хотіла.