Книга тринадцята

Розділ I

Взиваю до Тебе, Боже мій, милосердя моє, Який створив мене і не забув мене, хоч я забув Тебе. Кличу Тебе в мою душу, яку Ти готуєш прийняти Тебе, вдихаючи в неї тугу за Тобою. Не покинь мене тепер, коли я взиваю до Тебе, — Ти, Який випередив мене ще до того, як я покликав, і наполегливо спонукав мене безліччю різних і повторних закликів, щоб я почув Тебе здалеку, навернувся і прикликав Тебе, Який кликав мене. Бо Ти, Господи, стер усі мої лихі заслуги, щоб не відплатити моїм рукам, якими я відпав від Тебе; і Ти випередив усі мої добрі заслуги, щоб винагородити діло Твоїх рук, якими Ти створив мене. Бо перш ніж я був, Ти був; і не був я нічим, чому Ти міг би дарувати буття; а проте ось я є — з Твоєї доброти, яка випередила все те, чим Ти мене вчинив, і все те, з чого Ти мене вчинив. Бо ні Ти не мав потреби в мені, ні я не є таким добром, щоб бути Тобі в пригоді, мій Господи і Боже: не так, ніби я служу Тобі, щоб Ти не втомився в праці, або щоб Твоя сила не зменшилася, якщо забракне моєї служби; і не так, ніби я обробляю Тебе, як ниву, що лишилася б необробленою, якби я Тебе не обробляв; але я служу Тобі й шаную Тебе для того, щоб прийняти від Тебе добре буття, — від Тебе, завдяки Якому я маю буття, здатне до доброго буття.

Розділ II

Бо з повноти Твоєї доброти існує Твоє створіння, щоб добро, яке ніяк не могло принести Тобі користі й не було з Тебе (бо тоді воно дорівнювало б Тобі), усе ж могло бути, оскільки могло бути створене Тобою. Бо чим заслужили в Тебе небо й земля, які Ти створив у Початку? Хай скажуть ці духовні й тілесні природи, які Ти створив у Своїй Мудрості, чим вони заслужили в Тебе, щоб залежати від неї (навіть у тому своєму початковому й безформному стані, чи то духовному, чи тілесному, готові відпасти в безмірну свободу й далеку неподібність до Тебе; — духовне, хоч і безформне, вище за тілесне, хоч і оформлене, а тілесне, хоч і безформне, краще, ніж якби було взагалі ніщо), — і так залежати від Твого Слова, як безформні, якщо тим самим Словом не будуть повернені до Твоєї Єдності, наділені формою, і від Тебе, єдиного найвищого Добра, не стануть усі вельми добрими. Чим заслужили вони в Тебе бодай бути безформними, коли навіть цим не були б, якби не від Тебе?

Чим заслужила в Тебе тілесна матерія бути бодай невидимою й безформною? Адже й такою вона не була б, якби Ти її не створив; а тому, оскільки її не було, вона й не могла заслужити в Тебе, щоб бути створеною. Або як могло початкове духовне створіння заслужити в Тебе бодай того, щоб темно хвилюватися, подібно до безодні, — неподібне до Тебе, якби тим самим Словом не було звернене до Того, Ким було створене, і, Ним просвітлене, не стало світлом, — хоч і не рівним, але співмірним тій Формі, яка рівна Тобі? Бо як для тіла бути не те саме, що бути гарним, — інакше воно не могло б бути потворним, — так і для створеного духу жити не те саме, що жити мудро, — інакше він був би мудрим незмінно. Але добре йому завжди триматися Тебе, щоб світла, якого набув, звернувшись до Тебе, не втратити, відвернувшись від Тебе, і не впасти знову в життя, подібне до темної безодні. Бо й ми самі, що за душею є духовним створінням, відвернувшись від Тебе, нашого Світла, були в тому житті колись тьмою; і досі трудимося серед залишків нашої темряви, доки в Твоєму Єдинородному не станемо Твоєю праведністю, як гори Божі. Бо ми були Твоїми судами, що подібні до великої безодні.

Розділ III

Те, що Ти сказав на початку творіння: «Настань, сьвіте! І настав сьвіт», — я не без підстав розумію про духовне створіння, бо вже було якесь життя, яке Ти міг просвітити. Але як воно не мало перед Тобою жодного права на життя, здатне бути просвітленим, так і тепер, коли вже існувало, не мало права на те, щоб бути просвітленим. Бо його безформний стан не міг бути Тобі до вподоби, якби воно не стало світлом, — і не просто існуючи, а споглядаючи світло, що просвітлює, і пригортаючись до нього; тож тим, що воно живе, і живе блаженно, воно не завдячує нічому, крім Твоєї благодаті, — звернене кращою переміною до Того, що не може змінитися ні на гірше, ні на краще; а це Ти один, бо Ти один просто є; і для Тебе не одне — жити, а інше — жити блаженно, бо Ти Сам є Своїм блаженством.

Розділ IV

Чого ж могло б бракувати Твоєму добру, яким є Ти Сам, навіть якби цих речей ніколи не було або вони лишилися безформними, — речей, які Ти створив не з якоїсь потреби, а з повноти Твоєї доброти, стримуючи їх і навертаючи до форми, — але не так, ніби вони сповнювали Твою радість? Бо Тобі, Досконалому, їхня недосконалість не до вподоби, і тому вони були вдосконалені Тобою й подобаються Тобі; але не так, ніби Ти був недосконалим і через їхнє вдосконалення мав і Сам удосконалитися. Бо Твій благий Дух ширяв над водами, а не був носимий ними, ніби спочивав на них. Бо тих, на яких, як сказано, спочиває Твій благий Дух, Він змушує спочивати в Собі. Але Твоя нетлінна й незмінна воля, сама в собі собі достатня, ширяла над тим життям, яке Ти створив, — для якого жити не те саме, що жити блаженно, бо воно живе й тоді, коли хвилюється у власній темряві; і йому залишається навернутися до Того, Ким воно створене, і жити дедалі повніше джерелом життя, і в Його світлі бачити світло, і вдосконалюватися, і просвітлюватися, і сповнюватися краси.

Розділ V

Ось тепер Трійця являється мені через дзеркало, в загадцї, — Трійця, яка є Ти, Боже мій, бо Ти, Отче, в Тому, Хто є Початком нашої мудрості, Який є Твоєю Мудрістю, народженою від Тебе, рівною Тобі й співвічною, тобто у Твоєму Сині, створив небо й землю. Багато ми вже сказали про Небо небес, і про землю невидиму й безформну, і про темну безодню — щодо блукаючої нестійкості її духовної безформності, якби вона не була навернена до Того, від Кого мала те життя, яке тоді мала, і Його просвітленням не стала прекрасним життям і небом того неба, яке згодом було поставлене між водою і водою. І під ім’ям Бога я вже розумів Отця, Який це створив, а під ім’ям Початку — Сина, в Якому Він це створив; і, віруючи, як я вірив, що мій Бог є Трійцею, я шукав далі в Його святих словах, — і ось: «Дух Твій ширяв над водами». Ось Трійця, Боже мій, — Отець, і Син, і Святий Дух, Творець усього створіння.

Розділ VI

Але яка була причина, о правдомовне Світло? — до Тебе підношу моє серце; хай не навчає воно мене марнот; розвій його темряву і скажи мені, благаю Тебе, заради нашої матері любові, скажи мені, благаю Тебе, причину: чому Твоє Писання, згадавши небо, і землю невидиму й безформну, і темряву над безоднею, лише тоді згадує Твого Духа? Чи тому, що належало, щоб пізнання про Нього було передане як про Того, Хто «ширяв понад», а цього не можна було сказати, якщо спершу не згадати того, над чим, як можна зрозуміти, ширяв Твій Дух? Бо Він не ширяв ні над Отцем, ні над Сином, і не можна було б слушно сказати, що Він ширяв понад, якби Він ширяв ні над чим. Отже, спершу треба було сказати про те, над чим Він міг ширяти, а тоді про Нього, про Якого годилося говорити не інакше, як про Того, Хто ширяє. Але чому не годилося, щоб пізнання про Нього було передане інакше, ніж як про Того, Хто ширяє понад?

Розділ VII

Звідси хай той, хто може, іде своїм розумом за Твоїм апостолом, коли він говорить: «Бо любов Твоя вилилась у серця наші Духом Святим, даним нам»; і коли, навчаючи про духовні дари, він показує нам ще кращу дорогу любові; і коли він приклоняє коліна перед Тобою за нас, щоб ми пізнали превищу за всяке знання любов Христову. Тому від самого початку Він, превисокий, ширяв над водами. Кому я це скажу? Як мені говорити про тягар лихих пожадань, що тягне вниз, у стрімку безодню, і про те, як любов підносить угору Твоїм Духом, що ширяв над водами? Кому скажу це? Як це висловлю? Бо не в просторі ми занурюємося й виринаємо. Що може бути подібнішим — і водночас менш подібним? Це почуття, це любові: нечистота нашого духу, що стікає вниз разом із любов’ю до турбот, і святість Твого Духа, що підносить нас угору любов’ю до безтурботного спокою, щоб ми підносили серця свої до Тебе, туди, де Твій Дух ширяє над водами, і досягли того превисокого спокою, коли душа наша перейде через води, які не мають опори.

Розділ VIII

Відпали ангели, відпала душа людини — і тим указали на безодню в тій темній глибині, яка чекала б на все духовне створіння, якби Ти від початку не сказав: «Настань, сьвіте! І настав сьвіт», — і якби кожен слухняний розум Твого небесного Міста не пригорнувся до Тебе й не спочив у Твоєму Дусі, Який незмінно ширяє над усім змінним. Інакше й саме Небо небес було б у собі темною безоднею; а тепер воно — світло в Господі. Бо навіть у тому жалюгідному неспокої духів, що відпали й виявили власну темряву, коли були позбавлені шат Твого світла, Ти достатньо відкриваєш, яким шляхетним Ти створив розумне створіння, якому ніщо менше за Тебе не вистачить, щоб дати блаженний спокій, — а отже, не вистачить і воно саме собі. Бо Ти, Боже наш, просвітиш нашу темряву: від Тебе постає наша одіж зі світла, і тоді темрява наша стане, мов полудень. Дай мені Себе, Боже мій, поверни мені Себе: ось я люблю, а якщо цього замало, хочу любити сильніше. Я не можу виміряти, щоб знати, скільки ще любові мені бракує, щоб моє життя побігло в Твої обійми й не відверталося, доки не сховається в схованці Твого лиця. Одне лише знаю: горе мені без Тебе — не тільки поза мною, але й у мені самому; і всякий достаток, що не є моїм Богом, для мене — убогість.

Розділ IX

Але хіба не ширяв над водами чи Отець, чи Син? Якщо це означає — у просторі, як тіло, то не ширяв і Святий Дух; а якщо це означає незмінну вищість Божества над усім змінним, то і Отець, і Син, і Святий Дух ширяли над водами. Чому ж тоді це сказано лише про Твого Духа, чому лише про Нього? Ніби Він був у місці, Він, Який не в місці, — Той, про Кого одного написано, що Він є Твоїм даром? У Твоєму Дарі ми спочиваємо; там ми втішаємося Тобою. Наш спокій — наше місце. Любов підносить нас туди, і Твій благий Дух підносить нашу низькість від брам смерті. У Твоєму благоволінні — наш мир. Тіло своєю вагою прагне до свого місця. Вага тягне не лише вниз, а до свого місця. Вогонь прагне вгору, камінь — униз. Їх рухає власна вага, вони шукають своїх місць. Олія, влита під воду, піднімається над водою; вода, влита на олію, опускається під олію. Їх рухає власна вага, щоб шукати своїх місць. Поза своїм порядком вони неспокійні; повернені до порядку — спочивають. Моя вага — моя любов; нею я несений, хоч би куди мене несло. Ми запалюємося, Твоїм Даром ми займаємося й підносимося вгору; ми палаємо всередині й ідемо вперед. Ми сходимо Твоїми дорогами, що в серці нашому, і співаємо пісню сходжень; ми палаємо всередині Твоїм вогнем, Твоїм благим вогнем, і йдемо, бо йдемо вгору, до миру Єрусалима: бо «Звеселився я, коли казали менї: Ходїм до дому Господнього!» Там поставило нас Твоє благовоління, щоб ми нічого іншого не бажали, як тільки перебувати там повіки.

Розділ X

Блаженне створіння, яке, будучи іншим, ніж Ти, не знало іншого стану, крім того, що, щойно було створене, без жодного проміжку, Твоїм Даром, що ширяє над усім змінним, було піднесене тим покликом, яким Ти сказав: «Настань, сьвіте! І настав сьвіт». А в нас це сталося в різні часи: ми були тьмою — і стаємо світлом; про нього ж сказано лише те, чим воно було б, якби не було просвітлене. І сказано так, ніби воно раніше було хитким і темним, щоб виявилася причина, через яку воно стало іншим, а саме: звернувшись до невичерпного Світла, воно стало світлом. Хто може, хай зрозуміє це; хай просить у Тебе. Навіщо йому турбувати мене, ніби я можу просвітити кожного чоловіка, що приходить на сьвіт?

Розділ XI

Хто з нас осягає Всемогутню Трійцю? А хто не говорить про Неї, — якщо це справді Вона? Рідкісна та душа, яка, говорячи про Неї, знає, про що говорить. І люди сперечаються й змагаються, а проте без миру ніхто того видіння не бачить. Хотів би я, щоб люди розглянули ці три речі, що є в них самих. Ці три — зовсім інше, ніж Трійця; я лише кажу, де вони можуть вправлятися, і там випробувати й відчути, як далеко вони від Неї. А три речі, про які я говорю, такі: бути, знати й хотіти. Бо я є, і знаю, і хочу: я є знаючий і хотячий; і я знаю, що я є і що хочу; і я хочу бути й знати. Тож у цих трьох хай побачить, хто може, яке нероздільне в них життя, — так, одне життя, один розум і одна сутність, — нарешті, яке нероздільне розрізнення, а проте розрізнення. Адже людина має це перед собою; хай погляне в себе, і побачить, і скаже мені. Але коли вона щось у цьому відкриє й зможе сказати, хай не думає через це, що знайшла Те, що над цим, — Незмінне, Яке незмінно є, незмінно знає і незмінно хоче. І чи через ці три є в Бозі також Трійця, чи всі три — в Кожному, так що три належать Кожному, чи водночас обидва способи, — дивовижно, просто й водночас багатообразно, Саме Собі межа в Самому Собі, а проте безмежне, — завдяки чому Воно є, і пізнане Собою, і Собі достатнє, незмінно Те Саме, з щедрої величі Своєї Єдності, — хто легко це збагне? Хто зможе будь-як це висловити? Хто наважиться будь-як необачно про це судити?

Розділ XII

Продовжуй своє визнання, скажи Господеві, Богові своєму, о віро моя: «Сьвят, сьвят, сьвят», Господи, Боже мій, — в Твоє ім’я ми охрещені, Отче, і Сину, і Святий Духу; в Твоє ім’я ми хрестимо, Отче, і Сину, і Святий Духу, бо й серед нас у Своєму Христі Бог створив небо й землю, тобто духовних і тілесних людей Своєї Церкви. Так, і наша земля, перш ніж прийняла форму науки, була невидима й безформна, і нас покривала темрява незнання. Бо Ти карав людину за беззаконня, і Твої суди були для неї, як велика безодня. Але оскільки Твій Дух ширяв над водами, Твоє милосердя не покинуло нашої нужди, і Ти сказав: «Настань, сьвіте!» — «Покайтесь: наближилось бо царство небесне». Покайтеся — настань, світло! І оскільки душа наша затривожилася в нас, ми згадали Тебе, Господи, із землі Йорданської і з тієї гори, рівної Тобі, але малої заради нас; і наша темрява стала нам немила, ми навернулися до Тебе — і настало світло. І ось ми були колись тьмою, тепер же — світло в Господі.

Розділ XIII

Але поки що ходимо вірою, а не видїннєм, бо надією ми спасені, а «надїя ж видима не єсть надїя». Поки що глибінь кличе до глибинї, але вже при шумі Твоїх водоспадів. Поки що й той, хто каже: «Я не міг промовляти до вас, яко до духовних, а яко до тїлесних», — навіть він поки що не вважає, що вже досяг, і, забуваючи те, що позаду, тягнеться до того, що попереду, і стогне, обтяжений, і душа його прагне Бога живого, як олень — водних потоків, і каже: «Коли ж я прийду?» — бажаючи зодягтися своєю оселею, що з неба; і кличе до цієї нижчої безодні, кажучи: «Не приладжуйтесь до віку сього, а переображуйтесь обновленнєм ума вашого»; і: «Не будьте дітьми розумом, а в злобі будьте дітьми, щоб розумом бути досконалими»; і: «Ой ви безумні Галати! хто вас очарував?» Але тепер уже не своїм голосом, а Твоїм — Твоїм, Який послав Свого Духа з висоти через Того, Хто зійшов на висоту й відчинив шлюзи Своїх дарів, щоб сила Його потоків звеселяла місто Боже. За Ним зітхає цей друг Жениха, маючи вже первоплід Духа, збережений у Ньому, але ще стогнучи в собі самому, чекаючи всиновлення, тобто викуплення свого тіла; до Нього він зітхає як член Нареченої; за Нього він ревнує як друг Жениха; за Нього ревнує, а не за себе; бо при шумі Твоїх водоспадів, а не своїм голосом, кличе він до тієї іншої безодні, за яку, ревнуючи, боїться, щоб, як змій Єву обманив лукавством своїм, так не зіпсувалися їхні думки, відпавши від чистоти, що в нашому Женихові, Твоєму Єдинородному Сині. О, яке то буде сяйво краси, коли ми побачимо Його, яко ж єсть, і минуть ті сльози, що були мені хлібом удень і вночі, поки щодня кажуть мені: «Де ж тепер Бог твій?»

Розділ XIV

Ось і я кажу, Боже мій: «Де Ти?» Поглянь, де Ти! У Тобі я трохи віддихаю, коли виливаю в собі душу мою з піснями радостї і хвали — голосом того, хто святкує. А проте вона знову сумна, бо знову падає й стає безоднею, чи радше відчуває, що все ще є безоднею. До неї говорить моя віра, яку Ти запалив, щоб освітлювати мої ноги вночі: «Чому хиляєшся, душе моя, і затревожилась в мене? Уповай на Господа; Його слово — світильник для твоїх ніг»; уповай і терпи, доки мине ніч, мати нечестивих, доки мине гнів Господній, дітьми якого були колись і ми, що були колись тьмою, — а залишки її ми носимо в нашому тілі, мертвому через гріх, — доки не займеться день і не втечуть тіні. Уповай на Господа: досьвіта стану перед Тобою і споглядатиму Тебе; повіки сповідуватиму Тебе. Досьвіта стану перед Тобою і побачу спасеннє лиця мого й Бога мого, Який і оживить наші смертні тіла Духом, що живе в нас, бо Він милосердно ширяв над нашою внутрішньою темною і хиткою безоднею; від Нього ми в цьому мандрівництві отримали завдаток, щоб уже тепер бути світлом, поки ми спасенні надією і є сини сьвітла і сини дня, а не сини ночі й темряви, якими, проте, колись були. Між ними і нами, в цій непевності людського знання, розділяєш лише Ти — Ти, Який випробовуєш наші серця і називаєш світло днем, а темряву ніччю. Бо хто розрізняє нас, як не Ти? І що ми маємо, чого не прийняли від Тебе? З того самого місива зроблені посудини на честь, з якого інші зроблені на нечесть.

Розділ XV

Або хто, як не Ти, Боже наш, створив для нас ту твердь авторитету над нами — Твоє Божественне Писання? Бо сказано: «І небо звинеться, мов звиток книжний»; а тепер воно розпростерте над нами, як шкура. Бо Твоє Божественне Писання має тим вищий авторитет, що ті смертні, через яких Ти подав його нам, зазнали смерті. І Ти знаєш, Господи, Ти знаєш, як Ти одягнув людей у шкури, коли вони через гріх стали смертними. Тому Ти, як шкуру, розпростер твердь Твоєї книги, тобто Твої злагоджені слова, які через служіння смертних людей простягнув над нами. Бо саме їхньою смертю та міцна твердь авторитету у Твоїх словах, ними переданих, простяглася вище над усім, що під нею; а поки вони жили тут, вона не простягалася так високо. Ти ще не розпростер неба, як шкуру; Ти ще не поширив на всі боки слави їхньої смерті.

Поглянемо, Господи, на небеса, діло Твоїх пальців; очисти наші очі від тієї хмари, яку Ти простяг під ними. Там Твоє свідчення, що дає мудрість малим: учини, Боже мій, досконалою хвалу Собі із уст дїтвори і немовляток. Бо ми не знаємо інших книг, які так руйнували б гордість, так руйнували б ворога й оборонця, що противиться Твоєму примиренню, обороняючи свої гріхи. Не знаю я, Господи, не знаю інших таких чистих слів, які так переконували б мене сповідатися, і робили б мою шию покірною Твоєму ярму, і запрошували б служити Тобі задарма. Дай мені зрозуміти їх, добрий Отче; даруй це мені, поставленому під ними, бо для тих, хто поставлений під ними, Ти їх утвердив.

Є інші води над цією твердю, — вірю, безсмертні й відокремлені від земного тління. Хай вони хвалять Твоє ім’я, хай хвалять Тебе наднебесні народи, Твої ангели, яким немає потреби дивитися вгору на цю твердь чи, читаючи, пізнавати Твоє Слово. Бо вони завжди бачать Твоє лице й там читають, без жодних складів, що минають у часі, чого хоче Твоя вічна воля; вони читають, вибирають, люблять. Вони читають завжди, і ніколи не минає те, що вони читають; бо, вибираючи й люблячи, вони читають саму незмінність Твого задуму. Їхня книга ніколи не закривається, і їхній звиток ніколи не згортається, бо Ти Сам є для них цим і є вічно; бо Ти поставив їх над цією твердю, яку Ти міцно утвердив над немічністю нижчих народів, щоб ті дивилися вгору й пізнавали Твоє милосердя, яке звіщає в часі Тебе, Котрий створив часи. Бо, Господи, милість Твоя сягає на небеса, вірність Твоя під хмари. Хмари минають, а небо лишається. Проповідники Твого слова переходять із цього життя в інше; а Твоє Писання простягнуте над народами аж до кінця світу. Але й небо й земля перейде, а слова Твої не перейдуть. Бо звиток згорнеться, і трава, над якою він був простягнений, мине разом зі своєю красою; а Твоє Слово перебуває повіки, — Слово, яке тепер являється нам у темному образі хмар і через дзеркало небес, а не таким, яким воно є; бо й ми, хоч і улюблені Твого Сина, та ще не явилось, що ми будемо. Він поглядає крізь ґратки нашого тіла, і лагідно заговорив до нас, і запалив нас, і ми побігли на пахощі Його. А коли Він явиться, тоді подібні Йому будемо, бо побачимо Його, яко ж єсть. Яким Він є, Господи, — таким буде наше бачення.

Розділ XVI

Бо як Ти існуєш цілковито, знаєш лише Ти — Ти, Який незмінно є, незмінно знаєш і незмінно хочеш. І Твоя Сутність незмінно знає і хоче; і Твоє Знання незмінно є і хоче; і Твоя Воля незмінно є і знає. І не видається справедливим в очах Твоїх, щоб так, як незмінне Світло знає Себе, пізнавала Його й річ осяяна та мінлива. Тому душа моя перед Тобою — наче земля без води: бо як не може сама себе просвітити, так не може сама себе й наситити. Бо так «в Тебе жерело життя», як «в Твому сяєві побачимо сьвітло».

Розділ XVII

Хто зібрав гірких в одну спільноту? Бо всі вони мають одну мету — дочасне й земне щастя, задля якого роблять усе, хоч і хитаються туди й сюди в незліченному розмаїтті турбот. Хто, Господи, як не Ти, сказав: «Зберись, водо, що попід небом, ув одно місце, і появися суходоле», — суходіл, що прагне Тебе? Бо й море Твоє, Ти створив його, і сушу приготували руки Твої. Та морем названо не гіркоту людських воль, а збір вод; бо Ти стримуєш лихі пожадання людських душ і ставиш їм межі — як далеко їм дозволено ступити, — щоб їхні хвилі розбивалися одна об одну; і так Ти робиш із них море — порядком Твого владарювання над усім.

А душі, що прагнуть Тебе і з’являються перед Тобою (відділені іншими межами від спільноти моря), Ти напуваєш солодким джерелом, щоб і земля видала свій плід, і — за Твоїм, Господи Боже, повелінням — наша душа проростила діла милосердя за родом їхнім: любов до ближнього в полегшенні його тілесних потреб, маючи насіння в собі за своєю подобою, коли з відчуття власної немочі ми співчуваємо так, що допомагаємо нужденним, — допомагаючи їм так, як і самі хотіли б, щоб нам допомогли, якби були в подібній нужді; і не лише в легкому, як у траві, що дає насіння, а й у захисті нашої допомоги, щосили, як дерево, що приносить плід: тобто в доброчинності — рятуючи скривдженого з руки сильного й даючи йому притулок і захист могутньою силою справедливого суду.

Розділ XVIII

Так, Господи, так, благаю Тебе: нехай проросте — як Ти й чиниш, як Ти даєш радість і силу, — нехай, як написано, «Зійде правда на землї, а справедливість буде дивитись з неба», і нехай постануть світила на тверді. Ділімося хлібом із голодним і вводьмо бездомного бідняка до нашого дому. Одягаймо нагого й не зневажаймо тих, хто одної з нами плоті. Коли ж ці плоди проростуть із землі, поглянь, що це добре, — і нехай засяє наше дочасне світло; і нехай ми самі, від цієї нижчої плідності дії піднявшись до насолоди споглядання й здобувши вгорі Слово Життя, засяємо, як світила у світі, пригорнувшись до тверді Твого Писання. Бо там Ти навчаєш нас розрізняти між речами умоосяжними й чуттєвими, як між днем і ніччю; або між душами, відданими чи то умоосяжному, чи то чуттєвому, — так що тепер уже не лише Ти в таємниці Твого суду, як перед створенням тверді, розділяєш між світлом і темрявою, а й Твої духовні діти, поставлені й упорядковані на тій самій тверді (тепер, коли Твоя благодать відкрилася по всьому світу), світять на землю, розділяють між днем і ніччю і є знаменнями часів: що «старе минуло; ось стало все нове»; і що «ближче нас спасеннє, нїж як ми увірували»; і що «Ніч минула, а день наближив ся»; і що Ти увінчаєш рік Твій благословенням, посилаючи женців Твоєї доброти на Твоє жниво, над засівом якого «инші люде працювали», — посилаючи їх і на інше поле, жнива якого будуть наприкінці. Так Ти сповнюєш молитви того, хто просить, і благословляєш роки праведного; але «Ти ж все той самий», і в Твоїх роках, що не минають, Ти готуєш житницю для наших минущих років. Бо Ти за вічною порадою у властиву пору зсилаєш на землю небесні благословення. Бо одному «Духом даєть ся слово премудрости», наче більше світило, — для тих, хто втішається світлом ясної істини, наче для правління днем; другому — «слово знання тим же Духом», наче менше світило; іншому — віра; іншому — дар зцілення; «иншому ж робленнє чудес; иншому ж пророкуваннє; иншому розпізнаваннє духів; иншому ж усякі мови». І все це — наче зорі. Бо все це «дїйствує один і той же Дух, удїляючи кожному» своє, як Він хоче, і даючи зорям явно сяяти на користь. Але слово знання, в якому містяться всі Таїнства, що змінюються у свої пори, наче місяць, і ті інші дари пізнання, перелічені далі по черзі, наче зорі, — оскільки вони поступаються тим сяйвом мудрості, що звеселяє згаданий день, — існують лише для правління ніччю. Бо вони потрібні тим, до кого Твій найрозважливіший слуга не міг промовляти, «яко до духовних, а яко до тїлесних», — той самий, хто промовляє мудрість між досконалими. А душевна людина, мов немовля у Христі, що годується молоком, доки не зміцніє для твердої їжі й доки око її не зможе дивитися на Сонце, — хай не лишається в ночі, позбавленій усякого світла, а вдовольняється світлом місяця й зір. Так Ти промовляєш до нас, наш премудрий Боже, у Твоїй Книзі, Твоїй тверді, щоб ми розпізнавали все в дивовижному спогляданні, — хоч поки що в знаменнях і в часах, і в днях, і в роках.

Розділ XIX

Але спершу — «Обмийтесь, станьте чистими»; відкиньте зло з ваших душ і з-перед очей Моїх, щоб з’явився суходіл. «Навчітесь чинити добро»; «обороняйте сироту, заступайте вдову», щоб земля видала зелену траву на поживу й дерево, що родить плід; «А тодї прийдїть — і розсудимось, — говорить Господь», щоб постали світила на тверді небесній і світили на землю. Той багатий питав доброго Учителя, що йому робити, аби осягнути вічне життя. Нехай добрий Учитель (якого той вважав лише людиною; але Він добрий, бо Він Бог) — нехай скаже йому: якщо хоче увійти в життя, мусить берегти заповіді; нехай відкине від себе гіркоту злоби й лукавства; нехай виконує: «Не вбивай, Не роби перелюбу, Не крадь, Не сьвідкуй криво», — щоб з’явився суходіл і видав шанування батька й матері та любов до ближнього. «Все се хоронив я», — каже той. Звідки ж тоді стільки тернів, якщо земля плідна? Піди, викорчуй розлогі хащі користолюбства; «продай, що маєш», і наповнишся плодом, роздавши вбогим, «а мати меш скарб на небі»; і йди слідом за Господом, «коли хочеш бути звершений», — долучившись до тих, серед кого промовляє мудрість Той, Хто знає, що вділити дню, а що ночі, — щоб і ти це пізнав і щоб і для тебе постали світила на тверді небесній; а цього не буде, якщо твоє серце не буде там; і того не буде, якщо там не буде твого скарбу, — як ти й чув від доброго Учителя. Та неплідна земля засмутилася, і терня заглушило слово.

А ви, роде вибраний, ви, немічне світу, що покинули все, аби йти слідом за Господом, — ідіть за Ним і осоромте сильних; ідіть за Ним, ви, прекрасні ноги, і засяйте на тверді, щоб небеса звіщали Його славу, розділяючи між світлом досконалих, хоч і не таких, як ангели, і темрявою малих, хоч і не зневажених. Сяйте над землею; і нехай день, осяяний сонцем, звіщає дневі слово мудрості, а ніч, осяяна місяцем, сповіщає ночі слово знання. Місяць і зорі світять для ночі; але ніч не затьмарює їх, бо вони світять їй у своїй мірі. Бо ось наче Бог мовив: «Постаньте сьвітила, на твердї небесній», — і «роздав ся зразу гук із неба, мов би од віючого буйного вітру», і «явились їм подїлені язики, нїби огняні, і сїв на кожному з них». І постали світила на тверді небесній, що мають слово життя. Біжіть усюди, ви, святі вогні, ви, прекрасні вогні; бо «Ви сьвітло сьвіту», і вас не поставлено під посудину; Той, до Кого ви пригорнулися, піднесений — і вас підніс. Біжіть усюди й станьте відомими всім народам.

Розділ XX

Нехай і море зачне й породить ваші діла; і нехай води видадуть плазуюче створіння, що має життя. Бо ви, відлучаючи дороге від пустого, стали устами Божими, через які Він каже: Нехай води видадуть — не живу душу, яку видає земля, а плазуюче створіння, що має життя, і птаство, що літає над землею. Бо Твої Таїнства, Боже, служінням Твоїх святих пройшли серед хвиль спокус світу, щоб освятити поган Твоїм Іменем, у Твоєму Хрещенні. І серед цього сталося багато великих чудес, наче великі кити; а голоси Твоїх вісників полинули над землею, на відкритій тверді Твоєї Книги, поставленої над ними як авторитет, під яким вони мали літати, куди б не йшли. Бо нема мови й нема слова, де не чути було б їхнього голосу: адже звук їхній пройшов по всій землі, і «аж до краю вселенної слова їх», — бо Ти, Господи, розмножив їх благословенням.

Чи кажу я неправду, чи змішую й плутаю, не розрізняючи між ясним знанням цих речей на тверді небесній і тілесними ділами в хвилястому морі та під твердю небесною? Бо про ті речі, знання яких сутнісне й визначене, без жодного примноження через народження, — наче світила мудрості й знання, — навіть про них тілесні дії численні й різноманітні; і, виростаючи одне з одного, вони множаться Твоїм благословенням, Боже, Який підкріпив пересичені смертні чуття, — так що одне в розумінні нашого ума може через рухи тіла бути багатьма способами представлене й виражене. Ці Таїнства видали води, але в Твоєму слові. Потреби народу, відчуженого від вічності Твоєї істини, видали їх, але в Твоєму Євангелії; бо самі води викинули їх, — ті води, чия хвороблива гіркота й була причиною того, що їх послано у Твоєму Слові.

Прекрасне все, що Ти створив; але ось Ти Сам — невимовно прекрасніший, Ти, Який створив усе; і якби Адам не відпав від Тебе, не витекла б із нього солоність моря — тобто людський рід, такий глибоко допитливий, так бурхливо здиманий і так неспокійно мінливий; і тоді не було б потреби, щоб Твої домоправителі на многих водах тілесним і чуттєвим способом творили таємничі дії та слова. Бо саме це, як мені нині здається, означають ті плазуючі й літаючі створіння: через них люди, посвячені й освячені тілесними Таїнствами, не поступали б далі, якби їхня душа не мала духовного життя і якби після слова прийняття не прагнула вперед до досконалості.

Розділ XXI

І тому в Твоєму Слові не глибина моря, а земля, відділена від гіркоти вод, видає — не плазуюче створіння, що має життя, а живу душу. Бо тепер вона вже не потребує хрещення, як потребують погани і як потребувала вона сама, коли була покрита водами (бо немає іншого входу в Царство Небесне, відколи Ти встановив, щоб саме цей був входом); і не шукає дивовижних чудес, щоб увірувати: бо вона вже не така, що не повірить, поки не побачить знамень і чудес, — тепер, коли вірна земля відділена від вод, гірких невірством; а «язики на ознаку не тим, хто вірує, а невірним». Тож і ця земля, яку Ти заснував над водами, не потребує того літаючого роду, що його за Твоїм словом видали води. Пошли на неї Твоє слово через Твоїх вісників: бо ми говоримо про їхню працю, а проте це Ти дієш у них, щоб вони витворили в ній живу душу. Земля видає її, бо земля — причина того, що вони творять це в душі; як море було причиною того, що вони діяли на плазуючих створінь, що мають життя, і на птаство, що літає під твердю небесною, — якого земля не потребує; хоч вона й живиться тією Рибою, що її витягнуто з глибини, за тією трапезою, яку Ти приготував перед лицем віруючих. Бо для того Його й витягнуто з глибини, щоб Він годував суходіл; і птаство, хоч і народжене в морі, проте множиться на землі. Бо причиною перших проповідей євангелістів було людське невірство; але й вірних вони багатоманітно напучують і благословляють день у день. Жива ж душа бере свій початок від землі: бо лише тим, хто вже серед вірних, корисно стримувати себе від любові до цього світу, щоб їхня душа жила для Тебе, — та душа, що була мертва, живучи в розкошах, — у смертоносних розкошах, Господи, бо Ти, Господи, — животворна насолода чистого серця.

Тож нехай тепер Твої служителі діють на землі — не так, як на водах невірства, проповіддю й мовленням через чуда, Таїнства й таємничі слова, на яких незнання, мати подиву, могло б зосередитися з благоговіння перед тими прихованими знаками. Бо такий вхід до віри для синів Адамових, які забули Тебе, коли вони ховаються від лиця Твого й стають темною безоднею. Але — нехай Твої служителі діють тепер як на суходолі, відділеному від вирів великої безодні; і нехай будуть взірцем для вірних, живучи перед ними й спонукаючи їх до наслідування. Бо так люди слухають, щоб не лише слухати, а й чинити. Шукайте Господа, і житиме душа ваша, — щоб земля видала живу душу. «Не приладжуйтесь до віку сього». Стримуйте себе від нього: душа живе, уникаючи того, прагнучи чого — вмирає. Стримуйте себе від неприборканої дикості гордині, від млявої хтивості розкошів і від облудного імені знання, — щоб так дикі звірі були приборкані, худоба привчена до ярма, а змії стали нешкідливими. Бо це — в алегорії — порухи нашого ума: тобто зарозумілість гордині, насолода хтивості й отрута цікавості — це порухи мертвої душі; адже душа вмирає не так, щоб утратити всякий рух: вона вмирає, покидаючи джерело життя, і тоді її захоплює цей минущий світ, і вона уподібнюється до нього.

Але Твоє слово, Боже, — джерело життя вічного, і воно не минає; тому цей відхід душі стримується Твоїм словом, коли нам сказано: «не приладжуйтесь до віку сього», — щоб земля в джерелі життя видала живу душу, тобто душу, що стала стриманою у Твоєму Слові через Твоїх євангелістів, наслідуючи наслідувачів Твого Христа. Бо це і є за родом своїм: адже людина звикла наслідувати свого друга. «Будьте, — каже він, — як я, бо й я такий, як ви». Так у цій живій душі будуть добрі звірі — в лагідності дій (бо Ти заповів: Чини свої справи в лагідності, і тебе полюблять усі люди); і добра худоба, яка, коли їсть, не матиме надміру, а коли не їсть — не зазнає нестачі; і добрі змії — не небезпечні, щоб шкодити, а мудрі, щоб остерігатися; вони досліджують цю дочасну природу лише настільки, наскільки досить, щоб вічність стала ясно видимою, пізнавана через створене. Бо ці створіння слухняні розумові, коли, стримані від смертоносного панування над нами, вони живуть і є добрими.

Розділ XXII

Бо ось, Господи, Боже наш, Творче наш: коли наші прив’язаності стримано від любові до світу, через яку ми вмирали, живучи лихо, і коли почала бути жива душа, живучи добре; і коли Твоє слово, яке Ти промовив через Твого апостола, збулося в нас: «не приладжуйтесь до віку сього», — тоді настає й те, що Ти відразу додав, кажучи: «а переображуйтесь обновленнєм ума вашого»; — вже не за родом вашим, ніби наслідуючи ближнього, що йшов перед вами, і не живучи за прикладом якоїсь кращої людини (бо Ти не сказав: «Нехай буде людина за родом своїм», а: «Сотворимо чоловіка в наш образ і в подобу»), — щоб ми довідувалися, яка Твоя воля. Бо для того той Твій домоправитель (який зродив дітей через Євангеліє), щоб не мати їх повік немовлятами, яких мусив би поїти молоком і плекати, як мамка, — каже: «переображуйтесь обновленнєм ума вашого, щоб довідуватись, що воля Божа добра й угодна і звершена». Тому Ти й кажеш не «Нехай буде людина», а «Сотворимо чоловіка». І не сказав Ти «за родом його», а «в наш образ і в подобу». Бо людина, оновлена в умі своєму, що споглядає й розуміє Твою істину, не потребує людини за провідника, щоб іти за своїм родом, а під Твоїм проводом сама довідується, яка Твоя воля добра, угодна й досконала; так, Ти навчаєш її, тепер уже спроможну, бачити Трійцю в Єдності та Єдність у Трійці. Тому до сказаного в множині — «Сотворимо чоловіка» — додано в однині: «І сотворив Бог чоловіка»; і до сказаного в множині — «в наш образ» — додано в однині: «ув образ Божий». Так людина оновлюється в пізнанні Бога «по образу Того, хто сотворив його»; і, ставши духовною, вона судить усе (усе, що підлягає суду), а сама ні від кого не судиться.

Розділ XXIII

А те, що вона судить усе, відповідає тому, що вона панує «над рибою морською, і над птаством небесним, і над скотиною», і над дикими звірами, і над усією землею, і над усяким гадом, що плазує по землі. Бо це вона чинить розумінням свого ума, яким сприймає те, що від Духа Божого; інакше ж людина, поставлена в честі, не розуміла — і прирівнялася до нерозумної худоби, і стала подібною до неї. Тож у Твоїй Церкві, Боже наш, за Твоєю благодаттю, яку Ти їй подарував (бо ми Твоє творіння, створені на добрі діла), не тільки ті, хто духовно поставлений над іншими, а й ті, хто духовно підкоряється поставленим над ними, — бо саме так Ти створив людину чоловіком і жінкою у Твоїй духовній благодаті, де за статтю тіла нема ні чоловічого, ні жіночого, бо нема ні юдея, ні грека, ні раба, ні вільного, — духовні люди (чи то ті, хто поставлений над іншими, чи ті, хто кориться) судять духовно; не про те духовне знання, що сяє на тверді (бо не годиться їм судити про такий найвищий авторитет), і не можуть вони судити про саму Твою Книгу, навіть якщо щось у ній сяє неясно; бо ми підкоряємо їй наше розуміння і тримаємо за певне, що навіть закрите для нашого зору сказано правильно й правдиво. Бо так людина, хоч уже й духовна та оновлена в пізнанні Бога за образом Того, Хто її створив, має бути виконавцем закону, а не суддею. І не судить вона про те розрізнення духовних і тілесних людей, які відомі Твоїм очам, Боже наш, але ще не виявили себе нам ділами, щоб ми по плодах їхніх пізнали їх; Ти ж, Господи, вже й тепер знаєш їх, і розділив, і покликав їх потай, ще перш ніж була створена твердь. І не судить вона, хоч і духовна, неспокійних людей цього світу; бо що їй до того, щоб судити тих, хто назовні, не знаючи, хто з них згодом прийде до солодощів Твоєї благодаті, а хто лишиться у вічній гіркоті безбожності?

Отже, людина, яку Ти створив за Своїм образом, не дістала влади ні над світилами небесними, ні над тим прихованим небом, ні над днем і ніччю, які Ти назвав іще до заснування неба, ні над збором вод, що є морем; а дістала владу над рибами морськими, і над птаством небесним, і над усією худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що плазують по землі. Бо вона судить і схвалює те, що знаходить правильним, і відкидає те, що знаходить хибним, — чи то у звершуванні тих Таїнств, якими посвячуються ті, кого Твоє милосердя шукає на многих водах; чи в тому, в якому подається та Риба, що, витягнута з глибини, живить побожну землю; чи у виразах і знаках слів, підлеглих авторитетові Твоєї Книги, — таких знаках, що виходять з уст і лунають, ніби літаючи під твердю, — тлумаченням, поясненням, проповіддю, диспутом, освяченням чи молитвою до Тебе, щоб народ відповідав: Амінь. А вимовляти всі ці слова вголос доводиться через безодню цього світу й сліпоту тіла, яке не може бачити думок; тож треба голосно промовляти до вух; так що хоч птаство й множиться на землі, проте свій початок бере від вод. Духовна людина судить також, схвалюючи правильне й відкидаючи те, що знаходить хибним, у ділах і житті вірних: їхню милостиню, наче землю, що родить плід, і живу душу, що живе приборканням пристрастей, — у чистоті, у пості, у святих роздумах; і те, що сприймається тілесними чуттями. Про все це, як сказано, вона тепер судить — там, де має й владу виправляти.

Розділ XXIV

Але що це — і яка це таємниця? Ось Ти благословляєш людей, Господи, щоб вони плодилися й множилися та наповнювали землю; чи не подаєш Ти нам цим натяку щось зрозуміти? Чому Ти так само не благословив світла, яке назвав днем, ні тверді небесної, ні світил, ні зір, ні землі, ні моря? Я міг би сказати, що Ти, Боже, Який створив нас за Твоїм Образом, — я міг би сказати, що Тобі було до вподоби вділити це благословення саме людині, якби Ти так само не благословив риб і китів, щоб вони плодилися й множилися та наповнювали води морські, і щоб птаство множилося на землі. Я міг би сказати також, що це благословення належить власне тим створінням, які народжуються від свого роду, якби знайшов його даним плодовим деревам, і рослинам, і звірам земним. А тепер ні травам, ні деревам, ні звірам, ні зміям не сказано: «Плодїтеся і множтеся»; хоча всі вони, так само як риби, птахи чи люди, через народження примножуються й зберігають свій рід.

Що ж тоді скажу, о Істино, Світло моє? «Що це сказано марно й без значення?» Ні, о Отче побожності, далеко від служителя Твого слова таке казати. А коли я не розумію, що Ти мав на увазі цим висловом, то нехай кращі за мене, тобто розумніші від мене, скористаються з нього краще, — як кожному Ти, Боже мій, дав розуміти. Та нехай і моє сповідання буде вгодне в очах Твоїх, у якому я сповідаю Тобі, що вірю, Господи: Ти сказав це не марно; і не замовчу я того, що мені підказує це читання. Бо це правда, і не бачу, що заважало б мені так розуміти образні вислови Твоєї Біблії. Бо я знаю, що одне, яке розум розуміє одним способом, тілесними виразами позначається багатоманітно; і що багатьма способами розуміється в умі те, що тілесним виразом позначається одним способом. Ось єдина любов до Бога й ближнього — якими багатоманітними таїнствами, і незліченними мовами, і в кожній окремій мові якими незліченними способами мовлення вона тілесно виражається! Так плодяться й множаться породження вод. Зважай іще, хто б ти не був, що читаєш це: ось те, що Писання передає і голос вимовляє лише одним способом — «У початку сотворив Бог небо та землю», — хіба не розуміється багатоманітно, не через якусь оману помилки, а через різні роди правдивих смислів? Так плодяться й множаться нащадки людини.

Отже, якщо ми розглядаємо природу самих речей не алегорично, а у властивому сенсі, то вислів «Плодїтеся і множтеся» стосується всього, що походить від насіння. Але якщо ми трактуємо ці слова як сказані образно (а я радше вважаю, що саме такий намір Писання, яке, безперечно, не даремно приписує це благословення лише потомству водяних тварин і людині), — то знаходимо «множинність» і у створіннях духовних та тілесних, як у небі й землі; і в праведних та неправедних, як у світлі й темряві; і у святих авторах, що стали для нас служителями Закону, як у тверді, утвердженій між водами й водами; і в спільноті людей, ще сповнених гіркоти невірства, як у морі; і в ревності святих душ, як у суходолі; і в ділах милосердя, що належать до теперішнього життя, як у травах, що дають насіння, і в деревах, що родять плід; і в духовних дарах, явлених для збудування, як у світилах небесних; і в прив’язаностях, сформованих до поміркованості, як у живій душі. У всіх цих випадках ми зустрічаємо множинність, рясноту й примноження; але те, що так плодиться й множиться, що одне виражається багатьма способами, а один вираз розуміється багатьма способами, — того ми не знаходимо, крім як у знаках, тілесно виражених, і в речах, умом осягнутих. Під знаками, тілесно вимовленими, ми розуміємо породження вод, неминуче спричинені глибиною тіла; під речами, умом осягнутими, — людські породження, через плідність розуму. І для цього, віримо, Ти, Господи, сказав цим родам: «Плодїтеся і множтеся». Бо в цьому благословенні, як я розумію, Ти дав нам силу й здатність і виражати багатьма способами те, що розуміємо як одне, і розуміти багатьма способами те, що читаємо неясно переданим як одне. Так наповнюються води морські, які рухаються не інакше, як різними значеннями; так людським примноженням наповнюється й земля, чия сухість виявляється в її прагненні, і над нею панує розум.

Розділ XXV

Скажу ще, Господи Боже мій, про що нагадує мені подальше Писання; так, скажу й не побоюся. Бо казатиму правду, коли Ти Сам натхнеш мене тим, що Ти схотів, щоб я виклав із цих слів. Адже ні з якого іншого натхнення, крім Твого, не вірю, що говорю правду, бо Ти — Істина, а всяка людина брехлива. Отож «коли говорить брехню, із свого говорить»; тож щоб говорити правду, говоритиму з Твого. Ось Ти дав нам на поживу всяку траву, що розсіває насіння, яка є на всій землі, і всяке дерево, яке має в собі плід, що розсіває насіння. І не лише нам, а й усім птахам небесним, і звірам земним, і всім плазунам; рибам же й великим китам Ти цього не дав. Ми ж казали, що цими плодами землі означено й алегорично зображено діла милосердя, які з плідної землі подаються для потреб цього життя. Такою землею був побожний Онисифор, дому якого Ти дав милість, бо він часто підкріплював Твого Павла і не соромився його кайданів. Так робили й брати, і такий плід приносили ті, хто з Македонії заповнив те, чого йому бракувало. А як же він сумував за деякими деревами, що не дали йому належного плоду, коли каже: «У перве моє одвітуваннє нїкого не було зо мною, а всї мене покинули; нехай не полїчить ся їм». Бо ці плоди належать тим, хто подає нам духовне вчення зі свого розуміння божественних таїн; і належать їм як людям; належать їм і як душі живій, що подає себе за приклад у всякій стриманості; належать їм також як птахам літаючим — за їхні благословення, що множаться на землі, бо по всій землі пішов голос їхній.

Розділ XXVI

Але живляться цими плодами ті, хто тішиться ними; не тішаться ж ними ті, котрим Бог черево. Бо й у тих, хто їх подає, плодом є не те, що подано, а те, з яким серцем подано. Тож я ясно бачу, чому радів той, хто служив Богові, а не своєму череву; бачу — і радію разом із ним. Він прийняв від филип’ян те, що вони послали йому через Епафродита; і все ж я розумію, чому він радів. Чим радів, тим і живився; бо, говорячи правду, каже: «Зрадїв же я в Господї вельми, що тепер нарешті знову розквітла ваша турбота про мене; ви й дбали про це, та вам це набридло». Отож ці филип’яни від довгої втоми були висохли й наче зів’яли щодо принесення цього плоду доброго діла; і він радіє за них, що вони знову розквітли, а не за себе, що вони допомогли йому в нестатках. Тому він і додає: «Не задля недостатку глаголю; я бо навчивсь, що маю, тим і вдовольнятись. Умію і смирити ся, умію й достаткувати; усюди й у всьому навчивсь і насищати ся, й голодувати, й достаткувати й недостаток терпіти. Все можу в Тому, Хто мене зміцнює».

Чим же ти радієш, великий Павле? Чим радієш? Чим живишся, о чоловіче, оновлений у пізнанні Бога за образом Того, Хто тебе створив, ти, душе жива, такої великої стриманості, ти, язику, подібний до птахів літаючих, що говориш таємниці? (бо саме таким створінням належить ця пожива.) Що ж тебе живить? Радість. Послухаймо, що далі: «Одначе добре ви зробили, що приймаєте участь у моєму горю». Ось чим він радіє, ось чим живиться: тим, що вони добре зробили, а не тим, що полегшено його скруту, — він, що каже Тобі: «В тїснотї робив Ти менї простір»; бо вмів і мати достаток, і терпіти нестачу в Тобі, Хто його зміцнює. Бо, каже він, «Знаєте ж і ви, Филипяне, що в починї благовіствування, як вийшов я з Македониї, нї одна церква не пристала до мене що до давання й приймання, тільки ви одні. Бо й в Солунь раз і вдруге прислали ви на мою потріб». Тепер він радіє, що вони повернулися до цих добрих діл, і веселиться, що вони знову розквітли, як плідне поле, що знову зеленіє.

Чи ж то задля власних потреб, бо сказав: «прислали ви на мою потріб»? Чи тому він радіє? Певно, що ні. Але звідки ми це знаємо? Бо він сам одразу каже: «Не тому, що шукаю дару, а шукаю плоду». Я навчився від Тебе, Боже мій, розрізняти між даром і плодом. Дар — це сама річ, яку дає той, хто уділяє нам необхідне: гроші, їжа, питво, одяг, притулок, допомога; а плід — це добра й правдива воля того, хто дає. Бо Добрий Учитель не сказав лише: «Хто приймає пророка», але додав: «в ім’я пророка»; і не сказав лише: «Хто приймає праведника», але додав: «в ім’я праведника». Отак справді один одержить нагороду пророчу, а другий — нагороду праведника; і не каже Він лише: «Хто напоїть одного з Моїх малих чашею холодної води», але додав: «в ім’я учня»; і так завершує: «Істино глаголю вам: Не втерає нагороди своєї». Дар — прийняти пророка, прийняти праведника, подати учневі чашу холодної води; а плід — зробити це в ім’я пророка, в ім’я праведника, в ім’я учня. Плодом годувала Іллю вдова, яка знала, що годує Божого чоловіка, і тому годувала його; а ворон годував його даром. І так годувався не внутрішній чоловік Іллі, а тільки зовнішній, який міг би й загинути без тієї їжі.

Розділ XXVII

Тож скажу те, що правдиве перед Тобою, Господи: коли люди тілесні й невіруючі (для здобуття й посвячення яких потрібні таїнства посвячення та могутні дії чудес, що їх, як ми гадаємо, означено іменем риб і китів) беруться тілесно підкріпити Твого слугу або іншим чином допомагають йому чимось корисним для цього теперішнього життя, — то, оскільки вони не знають, навіщо це слід робити і з якою метою, ні вони не годують цих, ні ці не годуються ними; бо ні ті не роблять цього зі святого й правого наміру, ні ці не радіють їхнім дарам, плоду яких ще не бачать. Адже душа живиться тим, чому радіє. І тому риби й кити не живляться такою їжею, яку земля родить лише після того, як її було відокремлено й відділено від гіркоти морських хвиль.

Розділ XXVIII

І Ти, Боже, побачив усе, що створив, і ось — воно було дуже добре. Так, і ми бачимо те саме, і ось — усе дуже добре. Про кожен окремий рід Твоїх діл, коли Ти сказав «хай буде» — і воно стало, Ти бачив, що кожне з них добре. Сім разів, як я налічив, написано, що Ти бачив, що створене Тобою добре; а це восьмий раз, що Ти побачив усе, що створив, і ось — воно було не тільки добре, а й дуже добре, бо тепер усе разом. Бо кожне окремо було тільки добре, а все разом — і добре, і дуже добре. Те саме виражають усі гарні тіла: адже тіло, що складається з членів, які всі гарні, набагато гарніше, ніж самі ці члени окремо, чиє впорядковане поєднання довершує ціле, хоч і кожен член окремо теж гарний.

Розділ XXIX

І я пильно придивлявся, щоб дізнатися, сім чи вісім разів Ти бачив, що Твої діла добрі, коли вони Тобі сподобалися; але в Твоєму баченні я не знайшов часів, з яких міг би зрозуміти, що Ти стільки разів бачив те, що створив. І я сказав: «Господи, хіба не правдиве це Твоє Писання, коли Ти правдивий і, будучи Істиною, його виявив? Чому ж Ти кажеш мені, „що в Твоєму баченні немає часів“, тоді як це Твоє Писання каже мені, що те, що Ти створював кожного дня, Ти бачив, що воно добре; і коли я їх полічив, то знайшов, скільки разів?» На це Ти відповідаєш мені, бо Ти мій Бог, і сильним голосом говориш Своєму слузі у внутрішнє вухо, пробиваючись крізь мою глухоту й кличучи: «О людино, те, що каже Моє Писання, те кажу Я; але воно говорить у часі, а до Мого Слова час не має стосунку, бо Моє Слово існує в рівній зі Мною вічності. Тож те, що ви бачите через Мого Духа, бачу Я; так само як те, що ви говорите Моїм Духом, говорю Я. І тому, коли ви бачите це в часі, Я бачу не в часі; як і коли ви говорите в часі, Я говорю це не в часі».

Розділ XXX

І я почув, Господи Боже мій, і випив краплю солодкості з Твоєї істини, і зрозумів, що є деякі люди, яким не до вподоби Твої діла; вони кажуть, що багато з них Ти створив, змушений необхідністю, як-от будову небес і гармонію зір; і що Ти створив їх не з того, що було Твоїм, а що вони були створені деінде й з інших джерел, а Ти лише зібрав, скріпив і поєднав їх, коли з переможених Твоїх ворогів звів стіни всесвіту, щоб вони, скуті цією будовою, не могли знову повстати проти Тебе. А інших речей, кажуть вони, Ти ні не створив, ні навіть не склав докупи, — як-от усяку плоть і всі найдрібніші створіння, і все, що має корінь у землі; а їх, мовляв, породив і сформував у цих нижчих ярусах світу ворожий Тобі розум та інша природа, не створена Тобою й протилежна Тобі. Божевільні ті, що так кажуть, бо не бачать Твоїх діл Твоїм Духом і не впізнають Тебе в них.

Розділ XXXI

А ті, що Твоїм Духом бачать це, — у них бачиш Ти. Тож коли вони бачать, що це добре, Ти бачиш, що воно добре; і в усьому, що подобається заради Тебе, подобаєшся Ти; і те, що через Твого Духа подобається нам, подобається Тобі в нас. Бо сказано: «Хто бо з людей знає, що в чоловіку, окрім духа чоловічого, що в ньому? Так і що в Бозї, нїхто не знає, тільки Дух Божий». А далі він каже: «Ми ж не духа сьвіта прийняли, а Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога». І мене напоумлюють: «Воістину, що в Бозї, нїхто не знає, тільки Дух Божий; як же тоді й ми знаємо, що дароване нам від Бога?» Мені відповідають: «Тому що й того, що ми знаємо Його Духом, ніхто не знає, крім Духа Божого. Бо як слушно сказано тим, хто мав говорити Духом Божим: „Не ви бо промовляти мете“, так слушно сказано й тим, хто знає через Духа Божого: „Не ви знаєте“. І так само слушно сказано тим, хто бачить через Духа Божого: „Не ви бачите“; тож усе, що вони через Духа Божого бачать як добре, бачать, що воно добре, не вони, а Бог». Отже, одна річ, коли людина вважає злим те, що добре, як ті, про кого сказано вище; інша — коли людина бачить, що добре є добрим (як Твої створіння подобаються багатьом, бо вони добрі, але в них не подобаєшся їм Ти, бо вони воліють насолоджуватися ними, а не Тобою); і ще інша — коли людина бачить, що щось добре, а Бог у ній бачить, що воно добре, тобто так, щоб Його любили в тому, що Він створив, — Його, Якого не можна любити інакше, як через Святого Духа, Якого Він дав. Бо «любов Божа вилилась у серця наші Духом сьвятим, даним нам»; і Ним ми бачимо, що все, що якоюсь мірою існує, — добре. Бо воно від Того, Хто Сам існує не якоюсь мірою, а що Він Є, те Є.

Розділ XXXII

Дякуємо Тобі, Господи. Ми бачимо небо й землю — чи то тілесну частину, вищу й нижчу, чи то духовне й тілесне творіння; і в упорядкуванні цих частин, з яких складається вся будова світу, чи радше все творіння, бачимо світло, створене й відділене від темряви. Бачимо твердь небесну — чи то те першотіло світу між духовними горішніми водами й нижчими тілесними водами, чи то (бо й це зветься небом) цей повітряний простір, яким блукають птахи небесні, між тими водами, що парою здіймаються над ними і ясними ночами спадають росою, і тими важчими водами, що течуть по землі. Бачимо лице вод, зібраних на морських просторах; і суходіл — і порожній, і сформований так, щоб бути видимим і впорядкованим, а також матерію трав і дерев. Бачимо світила, що сяють згори: сонце, щоб вистачало дневі, місяць і зорі, щоб звеселяти ніч; і що всім цим мають позначатися й визначатися часи. Бачимо звідусіль вологу стихію, сповнену рибами, звірами й птахами; бо густота повітря, що тримає птахів у польоті, згущується від випаровування вод. Бачимо лице землі, прикрашене земними створіннями, і людину, створену за Твоїм образом і подобою, поставлену саме через цей Твій образ і подобу (тобто силу розуму й розуміння) над усіма нерозумними створіннями. І як у її душі є одна сила, що панує, керуючи, а інша підпорядкована, щоб коритися, так і для чоловіка тілесно створено жінку, яка розумом свого розумного пізнання мала б рівну природу, але статтю свого тіла була б так само підпорядкована статі свого чоловіка, як прагнення діяти має від розуму душі переймати вміння діяти правильно. Це ми бачимо, і воно кожне окремо добре, а все разом — дуже добре.

Розділ XXXIII

Хай хвалять Тебе Твої діла, щоб ми любили Тебе; і любімо Тебе, щоб Твої діла хвалили Тебе, — вони, що від часу мають початок і кінець, схід і захід, зростання й занепад, форму й позбавленість. Тож вони мають свою черговість ранку й вечора, почасти приховано, почасти явно; бо вони створені з нічого, Тобою, а не з Тебе; не з якоїсь матерії, що не Твоя або що існувала раніше, а зі співствореної матерії (тобто створеної Тобою водночас), бо її безформному станові Ти без жодного проміжку часу дав форму. Адже оскільки матерія неба й землі — одне, а форма — інше, Ти створив матерію з чистого ніщо, а форму світу — з безформної матерії; проте обидві разом, так що форма слідувала за матерією без жодного проміжку зволікання.

Розділ XXXIV

Ми розглянули також, що Ти хотів прообразувати — чи то створенням, чи то оповіддю про речі в такому порядку. І ми побачили, що речі окремо добрі, а разом дуже добрі, — у Твоєму Слові, у Твоєму Єдинородному, — і небо, і земля, Голова й тіло Церкви, у Твоєму передвизначенні перед усіма часами, без ранку й вечора. Але коли Ти почав виконувати в часі передвизначене, щоб відкрити приховане й виправити наші безладдя, — бо гріхи наші нависали над нами, і ми поринули в темну безодню, а Твій благий Дух носився над нами, щоб допомогти нам у належний час; і Ти виправдав нечестивих і відділив їх від лихих; і Ти поставив твердь авторитету Твоєї Книги між тими, що вгорі, які мали бути слухняні Тобі, і тими, що внизу, які мали бути підпорядковані їм; і Ти зібрав громаду невіруючих в одну змову, щоб виявилася ревність вірних і щоб вони приносили діла милосердя, навіть роздаючи бідним свої земні багатства, аби здобути небесні. А після цього Ти запалив на тверді деякі світила — Твоїх святих, що мають слово життя і сяють високим авторитетом, піднесеним через духовні дари; а потім ще, для посвячення невіруючих язичників, Ти з тілесної матерії вивів таїнства, і видимі чуда, і словесні формули відповідно до тверді Твоєї Книги, через які мали б благословлятися й множитися вірні. Далі Ти сформував живу душу вірних через почуття, добре впорядковані силою стриманості; а після цього розум, підпорядкований одному Тобі, що не потребує наслідувати жодного людського авторитету, Ти оновив за Своїм образом і подобою; і підпорядкував його розумну діяльність вищості розуміння, як жінку чоловікові; і схотів, щоб для всіх служб Твого служіння, потрібних для вдосконалення вірних у цьому житті, ті самі вірні давали для їхніх тимчасових потреб добрі речі, плідні для них самих у майбутньому. Усе це ми бачимо, і воно дуже добре, бо Ти бачиш це в нас, Ти, Який дав нам Свого Духа, щоб Ним ми бачили це й у цьому любили Тебе.

Розділ XXXV

Господи Боже, дай нам мир (бо Ти дав нам усе) — мир спочинку, мир суботи, мир без вечора. Бо весь цей найпрекрасніший лад дуже добрих речей, завершивши свій біг, мине, бо в них був ранок і вечір.

Розділ XXXVI

А сьомий день не має вечора і не має заходу, бо Ти освятив його на вічне тривання; щоб те, що Ти після Своїх дуже добрих діл спочив сьомого дня, — хоч і створив їх, не порушуючи спокою, — голос Твоєї Книги наперед звістив нам: що й ми після наших діл (дуже добрих саме тому, що Ти дав їх нам) спочинемо в Тобі в суботу вічного життя.

Розділ XXXVII

Бо тоді Ти спочиватимеш у нас, як тепер Ти дієш у нас; і так той спочинок буде Твоїм через нас, як ці діла — Твої через нас. А Ти, Господи, завжди дієш і завжди перебуваєш у спокої. Ти не бачиш у часі, і не рухаєшся в часі, і не спочиваєш у часі; а проте твориш і те, що бачиться в часі, і самі часи, і спокій, що настає після часу.

Розділ XXXVIII

Отже, ми бачимо те, що Ти створив, бо воно існує; а воно існує, бо Ти його бачиш. І ми бачимо ззовні, що воно є, а всередині — що воно добре; а Ти бачив його створеним там, де бачив його ще не створеним. І ми згодом були спонукані чинити добро, після того як наші серця зачали від Твого Духа; а раніше ми були спонукані чинити зло, покинувши Тебе; але Ти, Єдиний, Добрий Боже, ніколи не переставав чинити добро. Маємо й ми деякі добрі діла, з Твого дару, але не вічні; після них ми сподіваємося спочити в Твоєму великому освяченні. А Ти, будучи Добром, що не потребує жодного добра, завжди перебуваєш у спокої, бо Твій спокій — це Ти Сам. І яка людина дасть людині це зрозуміти? Або який ангел — ангелові? Або який ангел — людині? У Тебе хай просять, у Тобі хай шукають, до Тебе хай стукають: так, так буде одержано, так буде знайдено, так буде відчинено. Амінь.

Дяка Тобі, Господи