Книга одинадцята

Розділ I

Господи, коли вічність — Твоя, то хіба Ти не знаєш того, що я Тобі кажу? Чи, може, Ти бачиш у часі те, що в часі минає? Навіщо ж тоді я викладаю перед Тобою стільки оповідей? Звісно, не для того, щоб Ти дізнався про них від мене, а щоб пробудити до Тебе побожне почуття — і своє, і тих, хто читатиме, — аби всі ми сказали: «Великий Господь і вельми достойний хвали». Я вже казав і ще скажу: з любові до Твоєї любові я роблю це. Адже ми й молимося, хоча Істина сказала: «Отець ваш знає, чого вам треба, перш нїж просите». Тож ми відкриваємо Тобі свої почуття, сповідуючи власні злидні й Твоє милосердя до нас, щоб Ти, коли вже почав, звільнив нас цілком, аби ми перестали бути нещасними в собі й стали блаженними в Тобі; бо Ти покликав нас стати вбогими духом, лагідними, плачучими, голодними й спраглими праведності, милосердними, чистими серцем і миротворцями. Ось я розповів Тобі багато — як міг і як хотів, бо Ти перший захотів, щоб я сповідався Тобі, мій Господи Боже. Бо Ти благий, бо милість Твоя повіки.

Розділ II

Та чи вистачить мені язика мого пера, щоб висловити всі Твої напоумлення, і всі Твої погрози, і втіхи, і провід, якими Ти привів мене проповідувати Твоє Слово й уділяти Твоє Таїнство Твоєму народові? А якби мені й вистачило сил викласти все це по порядку — краплі часу для мене дорогоцінні. Давно вже палаю бажанням роздумувати над Твоїм законом і в ньому сповідати Тобі і своє вміння, і своє невміння, світанок Твого просвічення й рештки моєї темряви, аж доки неміч не буде поглинута силою. І не хочу я, щоб щось інше крало в мене ті години, які я знаходжу вільними від потреб підкріплення тіла й сил розуму та від служіння, яке ми винні людям, або яке, хоч і не винні, все ж віддаємо.

Господи, Боже мій, прихили вухо до моєї молитви, і нехай Твоє милосердя вислухає моє бажання, бо воно палає не лише за мене самого, а хоче служити братній любові; і Ти бачиш моє серце, що це так. Я хотів би принести Тобі в жертву служіння моєї думки й мого язика — дай же мені те, що я міг би Тобі принести. Бо я нужденний і вбогий, а Ти багатий для всіх, хто призиває Тебе; Ти, Кого не торкається жодна турбота, турбуєшся про нас. Обріж від усякої нерозважливості й усякої неправди мої уста — і внутрішні, і зовнішні. Нехай Твої Писання будуть моєю чистою втіхою: нехай я не обманюся в них і не обманю інших через них. Господи, вислухай і змилуйся, Господи, Боже мій, Світло сліпих і Сило немічних, а також Світло зрячих і Сило сильних; вислухай мою душу й почуй її, що кличе з глибини. Бо коли Твоїх ушей не буде з нами й у глибині, куди ми підемо? До кого будемо кликати? День Твій і ніч Твоя; з Твого помаху линуть миттєвості. Уділи ж із них простір для наших роздумів над таємницями Твого закону й не зачиняй його перед нами, коли ми стукаємо. Бо не даремно Ти захотів, щоб були написані темні таємниці стількох сторінок; і не без оленів ті ліси, що ховаються в них, і бродять, і ходять, і пасуться, і лежать, і ремигають. Удосконали мене, Господи, і відкрий їх мені. Ось Твій голос — моя радість; Твій голос перевищує всю повноту насолод. Дай те, що я люблю, бо я люблю, — і це Ти дав мені: не покидай же Своїх дарів і не зневаж Своєї зеленої трави, що спрагла. Дай мені сповідувати Тобі все, що я знайду в Твоїх книгах, і чути голос хвали, і пити Тебе, і роздумувати про дива закону Твого — від самого початку, коли Ти сотворив небо і землю, аж до вічного царювання Твого святого міста з Тобою.

Господи, змилуйся наді мною і вислухай моє бажання. Бо воно, як я гадаю, не про земне, не про золото й срібло, не про дорогоцінне каміння, розкішні шати, почесті й посади, не про тілесні насолоди чи про необхідне для тіла й для цього життя нашого мандрування: усе це додасться тим, хто шукає Твого царства й Твоєї правди. Ось, Господи, Боже мій, чого я бажаю. Беззаконні розповідали мені про насолоди, але не такі, як Твій закон, Господи. Ось чого я бажаю. Поглянь, Отче, поглянь, і побач, і схвали; і нехай буде угодно перед очима Твого милосердя, щоб я знайшов ласку перед Тобою, щоб мені, коли стукаю, відкрилося нутро Твоїх слів. Благаю Тебе через Господа нашого Ісуса Христа, Твого Сина, Мужа Твоєї правиці, Сина Людського, Якого Ти утвердив для Себе як Посередника між Тобою і нами; через Нього Ти шукав нас, коли ми Тебе не шукали, — шукав нас, щоб ми шукали Тебе; Він — Твоє Слово, через Яке Ти створив усе, і серед усього — й мене; Він — Твій Єдинородний, через Якого Ти покликав до всиновлення віруючий народ, а в ньому й мене. Благаю Тебе через Нього, Який сидить праворуч Тебе й заступається перед Тобою за нас, у Якому всї скарби премудрости і розуму заховані. Їх я й шукаю в Твоїх книгах. Про Нього писав Мойсей — це каже Він Сам, це каже Істина.

Розділ III

Хочу почути й зрозуміти, як «на початку Ти сотворив небо і землю». Мойсей написав це — написав і відійшов, перейшов звідси, від Тебе до Тебе; і тепер його немає переді мною. А якби був, я затримав би його, і розпитав би, і благав би його Тобою відкрити мені це, і прихилив би вуха свого тіла до звуків, що линули б з його уст. І якби він заговорив по-єврейськи, марно вдаряло б це в мої відчуття, і нічого з того не торкнулося б мого розуму; а якби латиною — я знав би, що він каже. Але звідки я знав би, чи правду він каже? А коли б і це знав, то чи від нього я б це знав? Справді, всередині мене, всередині, в оселі моїх думок, Істина — не єврейська, не грецька, не латинська і не варварська, — без знарядь голосу чи язика, без звучання складів, сказала б: «Це правда», — і я відразу впевнено сказав би тому Твоєму чоловікові: «Ти кажеш правду». Отже, коли я не можу розпитати його, Тебе, Тебе благаю, о Істино, сповнений Якою він говорив правду, — Тебе, мій Боже, благаю: прости мої гріхи; і Ти, Хто дав тому Своєму слузі сказати це, дай і мені це зрозуміти.

Розділ IV

Ось є небо і земля; вони проголошують, що були створені, бо вони змінюються й міняються. Тим часом усе, що не було створене, а все ж є, не має в собі нічого, чого раніше не мало б; а це й означає змінюватися й мінятися. Вони проголошують також, що не самі себе створили: «Ми є тому, що були створені; отже, нас не було, перш ніж ми стали, щоб ми могли створити самих себе». І сама очевидність речі — ось голос тих, хто промовляє. Отже, Ти, Господи, створив їх — Ти, Який прекрасний, бо вони прекрасні; Який добрий, бо вони добрі; Який є, бо вони є. Проте вони не такі прекрасні й не такі добрі, і не так існують, як Ти, їхній Творець; у порівнянні з Тобою вони й не прекрасні, і не добрі, і не існують. Це ми знаємо — дяка Тобі. А наше знання в порівнянні з Твоїм знанням — незнання.

Розділ V

Але як Ти створив небо і землю? І яким було знаряддя такої величної Твоєї будови? Бо Ти творив не як людський митець, що формує одне тіло з іншого на розсуд свого розуму, який може якось надати йому ту форму, що її бачить у собі внутрішнім оком. І звідки б він міг це зробити, якби Ти не створив того розуму? І він надає форму тому, що вже існує й має буття, — як-от глині, каменю, дереву, золоту чи чомусь подібному. А звідки б усе це взялося, якби Ти його не встановив? Ти створив митцеві тіло, Ти — розум, що наказує членам, Ти — матерію, з якої він щось робить; Ти — кмітливість, якою він опановує своє мистецтво й бачить усередині те, що робить назовні; Ти — чуття його тіла, через яке, наче через перекладача, він переносить від розуму до матерії те, що робить, і доповідає розумові про зроблене, щоб той усередині порадився з істиною, яка над ним панує, чи добре це зроблено, чи ні. Усе це хвалить Тебе, Творця всього. Але як Ти їх твориш? Як, Боже, Ти створив небо і землю? Воістину, не на небі й не на землі створив Ти небо і землю; і не в повітрі та не у водах, бо й вони належать до неба і землі; і не в цілому світі створив Ти цілий світ, бо не було місця, де його творити, перш ніж його було створено, щоб він був. І не тримав Ти нічого в руці, з чого створити небо і землю. Бо звідки б Ти мав те, чого Ти не створив, щоб із нього щось творити? Адже що існує, як не тому, що існуєш Ти? Отже, Ти сказав — і вони постали, і в Своєму Слові Ти їх створив.

Розділ VI

Але як Ти сказав? Так, як пролунав голос із хмари, що говорив: «Се Син мій любий»? Адже той голос пролунав і минув, почався й закінчився; склади прозвучали й минули — другий після першого, третій після другого і так далі по черзі, аж до останнього після всіх, а після останнього — тиша. Звідси цілком ясно й очевидно, що його висловив рух створіння, сам тимчасовий, який служив Твоїй вічній волі. І ці Твої слова, створені на час, зовнішнє вухо донесло до розумної душі, чиє внутрішнє вухо прислухалося до Твого Вічного Слова. А вона порівняла ці слова, що звучать у часі, з Твоїм Вічним Словом, яке в мовчанні, і сказала: «Це інше, зовсім інше. Ці слова далеко нижчі від мене, і вони навіть не існують, бо тікають і минають; а Слово мого Господа перебуває наді мною повіки». Отже, якщо звучними й минущими словами Ти сказав, щоб постали небо і земля, і так створив небо і землю, то ще до неба і землі було якесь тілесне створіння, чиїм рухом у часі той голос міг би пробігти свій шлях у часі. Але до неба і землі не було нічого тілесного; а якби й було, то Ти, звісно, без такого минущого голосу створив би те, з чого утворити цей минущий голос, щоб ним сказати: «Нехай постануть небо і земля». Бо хоч би що то було, з чого утворився б такий голос, якби його не створив Ти, його взагалі не могло б бути. Яким же Словом Ти сказав, щоб постало тіло, через яке могли б постати ці слова?

Розділ VII

Отже, Ти кличеш нас зрозуміти Слово — Бога, що в Тебе Бог, — Яке вимовляється вічно і Яким вічно вимовляється все. Бо те, що в Ньому сказано, сказано не послідовно — не так, що одне закінчується, щоб можна було сказати наступне, — а все разом і вічно. Інакше в нас був би час і зміна, а не справжня вічність і не справжнє безсмертя. Це я знаю, Боже мій, і дякую. Знаю, сповідую Тобі, Господи, і разом зі мною знає й благословляє Тебе кожен, хто не невдячний перед певною Істиною. Ми знаємо, Господи, знаємо: оскільки щось перестає бути тим, чим було, і стає тим, чим не було, остільки воно вмирає й постає. Отже, ніщо в Твоєму Слові не поступається місцем і не заступає іншого, бо Воно справді безсмертне й вічне. І тому Словом, співвічним Тобі, Ти водночас і вічно кажеш усе, що кажеш; і все, що Ти велиш постати, постає; і Ти твориш не інакше, як кажучи; і все ж не все, що Ти твориш словом, постає разом і вічно.

Розділ VIII

Чому так, благаю Тебе, Господи, Боже мій? Я якось бачу це, але як висловити — не знаю; хіба що так: усе, що починає бути й перестає бути, починає і перестає тоді, коли в Твоєму вічному Розумі пізнано, що йому слід початися чи перестати; а в тому Розумі ніщо не починається й не перестає. Це — Твоє Слово, Яке є також «Початок, бо й промовляє до нас». Так у Євангелії Він говорить через тіло; і це прозвучало зовні у вухах людей, щоб у Нього повірили, і шукали Його всередині, і знайшли у вічній Істині, де добрий і єдиний Учитель навчає всіх Своїх учнів. Там, Господи, я чую Твій голос, що говорить до мене; бо до нас говорить Той, Хто нас навчає; а хто нас не навчає, той, хоч і говорить, говорить не до нас. Хто ж тепер навчає нас, як не незмінна Істина? Бо навіть коли нас напоумлює змінне створіння, ми лише провадимося до незмінної Істини, де справді навчаємося, коли стоїмо й слухаємо Його, і радощами радіємо голосу Нареченого, що повертає нас до Того, від Кого ми є. І тому Він — Початок, бо якби Він не перебував незмінно, то нам, коли ми збилися з дороги, не було б куди повернутися. А коли ми повертаємося від блуду, то повертаємося через пізнання; а щоб ми пізнали, Він навчає нас, бо Він — Початок і промовляє до нас.

Розділ IX

У цьому Початку, Боже, Ти створив небо і землю — у Своєму Слові, у Своєму Сині, у Своїй Силі, у Своїй Мудрості, у Своїй Істині, дивовижно промовляючи й дивовижно творячи. Хто збагне? Хто розповість? Що це таке, що просвічує крізь мене й ударяє в моє серце, не ранячи його, і я здригаюся й займаюся вогнем? Здригаюся, бо я несхожий на це; займаюся, бо я схожий на це. Це Мудрість, сама Мудрість просвічує крізь мене, розтинаючи мою хмарність, яка знову огортає мене, коли я знемагаю від неї, через темряву, що за мою кару збирається наді мною. Бо сила моя так ослабла в нужді, що я не можу понести навіть свого добра, доки Ти, Господи, Який простив усі мої беззаконня, не зцілиш усіх моїх недуг. Бо Ти й визволиш життя моє від тління, і увінчаєш мене милістю й милосердям, і насититимеш добром моє бажання, бо молодість моя відновиться, як в орла. Надїєю бо спаслись ми, тож у терпінні очікуємо Твоїх обітниць. Хто може, нехай слухає Тебе, як Ти промовляєш усередині зі Свого святилища; а я відважно вигукну: «Які дивовижні діла Твої, Господи! Все премудростю сотворив єси»; і ця Мудрість — Початок, і в тому Початку Ти створив небо і землю.

Розділ X

Хіба ж не сповнені свого старого квасу ті, хто каже нам: «Що робив Бог, перш ніж створити небо і землю? Бо якщо (кажуть вони) Він був бездіяльний і нічого не творив, то чому Він і відтепер, і повіки не лишається таким, яким був досі? Бо якщо в Бозі виник якийсь новий порух і нова воля створити творіння, якого Він ніколи раніше не створював, то яка ж це справжня вічність, коли в ній з’являється воля, якої не було? Адже воля Божа — не творіння, а передує творінню, бо ніщо не могло б бути створене, якби не передувала воля Творця. Отже, воля Божа належить до самої Його Субстанції. А якщо в Божій Субстанції виникло щось, чого раніше не було, то цю Субстанцію не можна по правді назвати вічною. Якщо ж воля Божа від вічності була, щоб існувало творіння, то чому й творіння не існувало від вічності?»

Розділ XI

Ті, хто так говорить, ще не розуміють Тебе, о Мудросте Божа, Світло душ; ще не розуміють, як постає те, що постає через Тебе і в Тобі. Вони силкуються збагнути вічне, а тим часом їхнє серце тріпоче між рухами минулого й майбутнього і досі непостійне. Хто втримає його й закріпить, щоб воно хоч трохи постояло нерухомо, хоч трохи вловило сяйво вічно непорушної Вічності, і порівняло її з часами, які ніколи не стоять на місці, і побачило, що її не можна з ними порівняти; і що довгий час стає довгим лише з багатьох минущих рухів, які не можуть тривати всі разом; а у Вічному ніщо не минає, але все ціле присутнє, тоді як жоден час не буває присутній увесь разом; і що весь минулий час витісняється майбутнім, а все майбутнє йде слідом за минулим, і все минуле й майбутнє створене й випливає з того, що завжди присутнє? Хто втримає серце людини, щоб воно зупинилося й побачило, як вічність, що завжди стоїть непорушно, будучи ні минулою, ні майбутньою, виводить із себе часи минулі й майбутні? Чи здатна на це моя рука, або чи рука моїх уст звершить словом таку велику справу?

Розділ XII

Ось я відповідаю тому, хто питає: «Що робив Бог, перш ніж створити небо і землю?» Відповідаю не так, як, кажуть, жартома відповів один (ухиляючись від тиску питання): «Він готував пекло (каже він) для тих, хто допитується таємниць». Одне — відповідати на питання, інше — глузувати з тих, хто питає. Тож я так не відповідаю; бо краще я відповім «не знаю» про те, чого не знаю, ніж висміювати того, хто питає про глибоке, і здобувати похвалу тому, хто відповідає неправду. Але я кажу, що Ти, наш Боже, — Творець усякого творіння; і якщо під назвою «небо і земля» розуміти всяке творіння, то я сміливо кажу: «Перш ніж Бог створив небо і землю, Він нічого не творив». Бо якщо творив, то що ж творив, як не творіння? О, якби я знав усе, що бажаю знати собі на користь, так само, як знаю, що жодне творіння не було створене, перш ніж було створене якесь творіння!

Розділ XIII

А якщо чийсь блукливий розум мандрує образами колишніх часів і дивується, що Ти, Боже Всемогутній, Всетворче й Вседержителю, Творче неба і землі, протягом незліченних віків утримувався від такого великого діла, перш ніж захотів його звершити, — нехай прокинеться й зважить, що дивується хибним вигадкам. Бо звідки могли б минати незліченні віки, яких Ти не створив, — Ти, Автор і Творець усіх віків? Або які були б часи, не створені Тобою? Або як могли б вони минати, коли їх ніколи не було? Отже, коли Ти — Творець усіх часів, то, якщо був якийсь час, перш ніж Ти створив небо і землю, чому кажуть, що Ти утримувався від творення? Бо й сам той час створив Ти, і не могли минати часи, перш ніж Ти створив ті часи. А якщо до неба і землі не було часу, то навіщо питати, що Ти тоді робив? Бо не було жодного «тоді», коли не було часу.

І не часом Ти передуєш часові, інакше Ти не передував би всім часам. Але Ти передуєш усьому минулому величчю завжди присутньої вічності й перевершуєш усе майбутнє, бо воно майбутнє, а коли прийде, стане минулим; а Ти ж все той самий, і лїтам Твоїм нема кінця. Твої роки не приходять і не відходять; а наші і приходять, і відходять, щоб прийшли всі. Твої роки стоять усі разом, бо вони стоять; і ті, що відходять, не витісняються тими, що приходять, бо вони не минають; а наші будуть усі тоді, коли їх усіх уже не буде. Твої роки — один день, і Твій день — не щоденний, а Сьогодні, бо Твоє Сьогодні не поступається завтрашньому дневі й не заступає вчорашнього. Твоє Сьогодні — Вічність; тому Ти й породив Співвічного, Якому сказав: «Нинї зродив я Тебе». Ти створив усі часи, і Ти є перед усіма часами; і не було такого часу, коли не було часу.

Розділ XIV

Отже, не було часу, коли б Ти нічого не творив, бо сам час створив Ти. І жоден час не співвічний Тобі, бо Ти перебуваєш незмінно; а якби часи перебували незмінно, вони не були б часами. Бо що таке час? Хто може легко й коротко пояснити це? Хто може бодай думкою збагнути його так, щоб висловити про нього хоч слово? А тим часом про що ми в розмові згадуємо звичніше й обізнаніше, ніж про час? І ми розуміємо, коли говоримо про нього; розуміємо й тоді, коли чуємо, як про нього говорить хтось інший. Що ж таке час? Коли ніхто мене про це не питає, я знаю; коли ж хочу пояснити тому, хто питає, — не знаю. Проте сміливо кажу, що знаю: якби ніщо не минало, не було б минулого часу; якби ніщо не наближалося, не було б майбутнього часу; а якби нічого не було, не було б теперішнього часу. Як же існують ці два часи, минуле й майбутнє, коли минулого вже немає, а майбутнього ще немає? А теперішнє, якби воно завжди залишалося теперішнім і ніколи не переходило в минуле, було б уже не часом, а вічністю. Отже, якщо теперішній час (щоб бути часом) постає лише тому, що переходить у минуле, як можемо ми сказати, що існує й він, коли причина його буття в тому, що його не буде? Тобто ми не можемо по правді сказати, що час існує, інакше як тому, що він прямує до небуття.

Розділ XV

А проте ми кажемо «довгий час» і «короткий час» — але лише про минулий чи майбутній. Довгим минулим часом ми називаємо, наприклад, сто років тому, а довгим майбутнім — сто років наперед; коротким же минулим — скажімо, десять днів тому, а коротким майбутнім — десять днів наперед. Але в якому сенсі може бути довгим чи коротким те, чого немає? Бо минулого вже немає, а майбутнього ще немає. Тож не будемо казати «воно довге», а про минуле — «воно було довгим», а про майбутнє — «воно буде довгим». Господи мій, Світло моє, хіба й тут Твоя Істина не посміється з людини? Бо той минулий час, що був довгим, — чи був він довгим, коли вже минув, чи ще тоді, коли був теперішнім? Адже довгим він міг бути лише тоді, коли було те, що могло бути довгим; а коли минув, його вже не було; тож і не могло бути довгим те, чого зовсім не було. Отже, не будемо казати: «Минулий час був довгим», — бо не знайдемо того, що було довгим, адже відтоді, як воно минуло, його вже немає; а скажімо: «Той теперішній час був довгим», бо, коли був теперішнім, він був довгим. Бо він ще не минув так, щоб його не було, а отже, було те, що могло бути довгим; а коли минув, перестало бути довгим і те, що перестало існувати.

Подивімося ж, о душе людська, чи може теперішній час бути довгим: бо тобі дано відчувати й вимірювати тривалість часу. Що ти мені відповіси? Чи сто років, коли вони теперішні, — довгий час? Подивися спершу, чи можуть сто років бути теперішніми. Бо якщо зараз триває перший із цих років, то він теперішній, а решта дев’яносто дев’ять — майбутні, отже, їх ще немає; а якщо триває другий рік, то один уже минув, другий теперішній, а решта майбутні. І так само, якщо взяти будь-який середній рік із цієї сотні за теперішній, то всі перед ним — минулі, а всі після нього — майбутні; тож сто років не можуть бути теперішніми. Але подивися принаймні, чи той один рік, що зараз триває, сам є теперішнім. Бо якщо поточний місяць — його перший, то решта майбутні; якщо другий, то перший уже минув, а решти ще немає. Отже, і рік, що зараз триває, не є теперішнім; а якщо він не теперішній увесь, то рік не є теперішнім. Бо дванадцять місяців становлять рік, і з них теперішній лише той, що поточний, а решта — минулі або майбутні. Хоча й поточний місяць не теперішній, а лише один день: решта днів — майбутні, якщо це перший день, минулі, якщо останній, а якщо якийсь із середніх — то посеред минулих і майбутніх.

Бачиш, як теперішній час, який, за нашим висновком, один лише можна назвати довгим, скоротився ледве до тривалості одного дня. Але розгляньмо й цей день, бо й один день не буває теперішнім увесь. Адже він складається з двадцяти чотирьох годин ночі й дня; з них перша має решту в майбутньому, остання — в минулому, а будь-яка із середніх має ті, що перед нею, в минулому, а ті, що після неї, — в майбутньому. Ба навіть та одна година минає частинками, що відлітають. Усе, що з неї відлетіло, — минуле; усе, що лишається, — майбутнє. Якщо уявити собі таку мить часу, яку вже не можна поділити на найдрібніші частки моментів, то лише її можна назвати теперішньою. Але й вона так швидко перелітає з майбутнього в минуле, що не триває ані найменшої затримки. Бо якщо вона триває, то ділиться на минуле й майбутнє. Теперішнє не має протяжності. Де ж тоді той час, який ми могли б назвати довгим? Може, майбутній? Про нього ми не кажемо «він довгий», бо його ще немає, щоб бути довгим; а кажемо «він буде довгим». Коли ж він буде? Бо якщо й тоді, коли він ще майбутній, він не буде довгим (адже того, що могло б бути довгим, ще немає), і, отже, буде довгим тоді, коли з майбутнього, якого ще немає, почне вже бути й стане теперішнім, щоб існувало те, що може бути довгим, — то теперішній час волає, як сказано вище, що не може бути довгим.

Розділ XVI

А проте, Господи, ми сприймаємо проміжки часу, і порівнюємо їх, і кажемо, що одні коротші, а інші довші. Ми й вимірюємо, наскільки цей час довший чи коротший від того, і відповідаємо: «Цей удвічі чи втричі довший, а той — лише один раз, або стільки само, скільки той». Але ми вимірюємо часи, коли вони минають, сприймаючи їх; а минулі, яких уже немає, чи майбутні, яких ще немає, — хто може виміряти? Хіба що хтось насмілиться сказати, що можна виміряти те, чого немає. Отже, коли час минає, його можна сприймати й вимірювати; а коли він минув, не можна, бо його немає.

Розділ XVII

Я питаю, Отче, а не стверджую: Боже мій, керуй мною й веди мене. «Хто скаже мені, що немає трьох часів (як ми навчилися хлопцями і як навчали хлопців) — минулого, теперішнього й майбутнього, — а є лише теперішній, бо тих двох немає? Чи, може, існують і вони, і коли з майбутнього щось стає теперішнім, то виходить із якогось потаємного сховку, а коли відходить, то з теперішнього стає минулим? Бо де ж ті, хто передрікав майбутнє, бачили його, якщо його ще немає? Адже того, чого немає, не можна побачити. І ті, хто розповідає про минуле, не могли б розповідати, якби не бачили його розумом; а якби його не було, його ніяк не можна було б побачити. Отже, і минуле, і майбутнє існують».

Розділ XVIII

Дозволь мені, Господи, шукати далі. Надіє моя, не дай моєму задуму осоромитися. Бо якщо минуле й майбутнє існують, я хочу знати, де вони. А якщо цього не можу знати, то принаймні знаю, що, де б вони не були, там вони є не як майбутнє чи минуле, а як теперішнє. Бо якщо й там вони майбутні, то їх там ще немає; якщо й там вони минулі, то їх там уже немає. Отже, де б не було те, що є, воно є лише як теперішнє. Хоча, коли розповідають про минулі події, з пам’яті видобувають не самі речі, що минули, а слова, які, зачаті від образів тих речей, вони, минаючи, залишили через чуття в душі, наче сліди. Так моє дитинство, якого вже немає, перебуває в минулому часі, якого вже немає; але коли я пригадую його образ і розповідаю про нього, я бачу його в теперішньому, бо він досі є в моїй пам’яті. Чи подібна причина й передбачення майбутнього, тобто чи сприймаються наперед уже наявні образи речей, яких іще немає, — визнаю, Боже мій, не знаю. Одне я знаю напевно: ми зазвичай наперед обмірковуємо свої майбутні дії, і це обмірковування є теперішнім, а дії, яку ми обмірковуємо, ще немає, бо вона майбутня. Коли ж ми візьмемося за неї й почнемо робити те, що обмірковували, тоді ця дія буде, бо тоді вона вже не майбутня, а теперішня.

Хоч би як відбувалося це таємне передбачення майбутнього, бачити можна лише те, що є. А те, що є тепер, не майбутнє, а теперішнє. Отже, коли кажуть, що майбутнє бачать, то бачать не його саме, якого ще немає (тобто яке лише має бути), а, можливо, його причини чи ознаки, які вже є. Тож для тих, хто бачить їх тепер, вони не майбутні, а теперішні, і з них майбутнє, наперед зачате в душі, провіщається. Ці наперед зачаті уявлення знову ж таки вже є, і ті, хто провіщає майбутнє, споглядають їх як присутні перед собою. Нехай же незліченне розмаїття речей дасть мені якийсь приклад. Я бачу світанок і провіщаю, що сонце ось-ось зійде. Те, що я бачу, — теперішнє; те, що провіщаю, — майбутнє: не сонце, яке вже є, а схід сонця, якого ще немає. Проте якби я не уявляв у душі самого сходу сонця (як і тепер, коли про нього говорю), то не міг би його провістити. Але й світанок, який я бачу на небі, — не схід сонця, хоч і передує йому; і не те уявлення в моїй душі: обидва вони бачаться тепер як теперішні, щоб можна було провістити те інше, що має бути. Отже, майбутнього ще немає; а якщо його ще немає, то воно не існує; а якщо не існує, то його не можна бачити; але провістити його можна з теперішнього, яке вже є і яке бачимо.

Розділ XIX

Тож як Ти, Володарю Свого творіння, навчаєш душі майбутнього? Адже Ти навчав Своїх пророків. Яким шляхом Ти, для Кого нічого немає майбутнього, навчаєш майбутнього — чи, радше, навчаєш теперішнього про майбутнє? Бо того, чого немає, і навчити неможливо. Надто далекий цей шлях для мого розуміння: він понад мої сили, не здолїю збагнути його; але з Тобою здолаю, коли Ти зволиш дати мені це, солодке Світло моїх прихованих очей.

Розділ XX

Тепер же ясно й очевидно, що ні майбутнього, ні минулого немає. І неточно кажуть: «Є три часи: минуле, теперішнє й майбутнє»; мабуть, точніше було б сказати: «Є три часи: теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього». Бо ці три якось існують у душі, а деінде я їх не бачу: теперішнє минулого — це пам’ять, теперішнє теперішнього — споглядання, теперішнє майбутнього — очікування. Якщо нам дозволено так говорити, то я бачу три часи і визнаю, що їх три. Нехай кажуть і так: «Є три часи: минуле, теперішнє й майбутнє», — за нашим неточним звичаєм. Ось я не заперечую, не сперечаюся й не докоряю, аби лише розуміли сказане: що ні того, що буде, ні того, що минуло, тепер немає. Бо мало є речей, про які ми говоримо точно, а більшість — неточно; проте що маємо на увазі, те розуміють.

Розділ XXI

Отже, я щойно сказав, що ми вимірюємо час, поки він минає, щоб могти сказати: цей проміжок удвічі довший за той, або цей рівно такий, як той, — і так само про інші частини часу, які піддаються вимірюванню. Тому, як я сказав, ми вимірюємо час, поки він минає. І якби хтось запитав мене: «Звідки ти знаєш?» — я відповів би: «Знаю, бо ми вимірюємо, а виміряти того, чого немає, не можемо; минулого ж і майбутнього немає». Але як ми вимірюємо теперішній час, коли він не має протяжності? Його вимірюють, поки він минає; а коли мине, вже не вимірюють, бо не буде чого вимірювати. Але звідки, яким шляхом і куди він минає, поки його вимірюють? Звідки, як не з майбутнього? Яким шляхом, як не через теперішнє? Куди, як не в минуле? Отже, з того, чого ще немає, через те, що не має протяжності, у те, чого вже немає. Та що ж ми вимірюємо, як не час у якійсь протяжності? Адже ми не говоримо «однократний», «подвійний», «потрійний», «рівний» чи щось подібне про час інакше, як про протяжність часу. У якій же протяжності ми вимірюємо час, що минає? У майбутньому, звідки він надходить? Але того, чого ще немає, ми не вимірюємо. Чи в теперішньому, через яке він проходить? Але того, що не має протяжності, ми не вимірюємо. Чи в минулому, куди він відходить? Але й того, чого вже немає, ми не вимірюємо.

Розділ XXII

Моя душа палає бажанням розгадати цю найзаплутанішу загадку. Не замикай її, Господи Боже мій, благий Отче; через Христа благаю Тебе, не замикай цих звичних і водночас прихованих речей від мого прагнення, щоб воно не було спинене і могло проникнути в них; нехай вони засяють, Господи, у світлі Твого милосердя. Кого мені про це питати? І кому плідніше визнати своє незнання, як не Тобі, для Кого не обтяжливі ці мої старання, так палко розпалені до Твого Писання? Дай те, що я люблю; бо я люблю, і це Ти дав мені. Дай, Отче, Ти, Який справді вмієш давати добрі дари дїтям Своїм. Дай, бо я взявся пізнати, і труд переді мною, доки Ти не відкриєш. Через Христа благаю Тебе, в Його Ім’я, Святого святих, нехай ніхто мені не заважає. Я вірував, тому й казав. Це моя надія, для цього я живу — щоб споглядати насолоду Господню. Ось Ти зробив мої дні старими, і вони минають, а як — не знаю. І ми говоримо «час» і «час», «часи» і «часи»: «Скільки часу минуло, відколи він це сказав», «скільки часу, відколи він це зробив», «скільки часу, відколи я бачив те», «цей склад має подвійний час порівняно з тим коротким складом». Ці слова ми вимовляємо й чуємо, нас розуміють, і ми розуміємо. Вони найочевидніші й найзвичайніші, і водночас ті самі речі надто глибоко приховані, і відкрити їх було б чимось новим.

Розділ XXIII

Я чув колись від одного вченого чоловіка, що час — це рух сонця, місяця й зірок, але я не погодився. Бо чому б тоді не рухові всіх тіл бути часом? Або якби світила небесні спинилися, а гончарний круг обертався, хіба не було б часу, яким ми вимірювали б ці оберти й казали, що він обертається рівномірно, або, якщо часом повільніше, а часом швидше, що одні оберти довші, а інші коротші? Або, кажучи це, хіба ми не говорили б теж у часі? Чи були б у наших словах одні склади короткі, а інші довгі, як не тому, що ті звучали коротший час, а ці довший? Боже, дай людям побачити в малому спільні ознаки великого й малого. Зорі й світила небесні теж є на знамення, і на пори, і на роки, і на дні; так, вони є; але ні я не сказав би, що оберт того дерев’яного круга — це день, ні той учений не сказав би, що через це він не є часом.

Я прагну пізнати силу й природу часу, яким ми вимірюємо рух тіл і кажемо (наприклад), що цей рух удвічі довший за той. Бо я питаю: оскільки «днем» називають не лише перебування сонця над землею (за яким день — одне, а ніч — інше), а й увесь його обіг від сходу до сходу, за яким ми кажемо «минуло стільки-то днів», причому, кажучи «стільки-то днів», включаємо й ночі, не лічачи їх окремо, — отже, оскільки день завершується рухом сонця і його обігом від сходу до сходу, я питаю: чи сам рух становить день, чи тривалість, упродовж якої цей рух завершується, чи те й друге? Якщо перше — то день був би й тоді, коли б сонце пробігало цей шлях за такий короткий проміжок часу, як одна година. Якщо друге — то не було б дня, якби між одним сходом сонця й наступним минала лише така коротка тривалість, як одна година, а сонцю довелося б обійти двадцять чотири рази, щоб завершити один день. Якщо ж те й друге — то не можна було б назвати днем ні того, якби сонце пробігло весь свій обіг за одну годину, ні того, якби, поки сонце стоїть, минуло стільки часу, скільки сонце звичайно витрачає на весь свій шлях від ранку до ранку. Тож я не питатиму тепер, що таке те, що зветься днем, а питатиму, що таке час, яким ми, вимірюючи обіг сонця, сказали б, що він завершився вдвічі швидше, ніж звичайно, якби він завершився за такий короткий проміжок, як дванадцять годин; і, порівнюючи обидва часи, назвали б цей одинарним, а той подвійним, навіть якби сонце пробігало свій обіг від сходу до сходу то за одинарний, то за подвійний час. Тож нехай ніхто не каже мені, що час — це рух небесних тіл, бо коли на молитву одного чоловіка сонце зупинилося, доки він не довершив переможної битви, сонце стояло, а час ішов. Адже та битва точилася й завершилася у властивому їй проміжку часу. Отже, я бачу, що час — це якась протяжність. Але чи бачу я це, чи мені лише здається, що бачу? Ти, Світло й Істино, покажеш мені.

Розділ XXIV

Чи велиш Ти мені погодитися, коли хтось визначає час як «рух тіла»? Не велиш. Бо що жодне тіло не рухається інакше, як у часі, — це я чую, це Ти кажеш; а що рух тіла і є час — цього я не чую, цього Ти не кажеш. Адже коли тіло рухається, я часом вимірюю, як довго воно рухається, відколи почало рухатися й доки перестало. І якщо я не бачив, звідки воно почало, і воно рухається далі так, що я не бачу, коли воно зупиниться, то не можу виміряти, хіба що від тієї миті, коли почав дивитися, до тієї, коли перестав. А якщо дивлюся довго, то можу лише сказати, що це довгий час, але не скільки саме; бо коли ми кажемо «скільки», то робимо це через порівняння, як-от: «це так само довго, як те» або «це вдвічі довше за те» тощо. Коли ж ми можемо позначити відстані між місцями, звідки й куди йде рухоме тіло або його частини, якщо воно обертається, як на токарному верстаті, тоді можемо точно сказати, за скільки часу завершився рух цього тіла чи його частини від цього місця до того. Отже, оскільки рух тіла — одне, а те, чим ми вимірюємо, як довго він триває, — інше, то хто ж не бачить, що з цих двох радше слід називати часом? Бо якщо тіло то рухається, то стоїть, ми часом вимірюємо не лише його рух, а й його спокій, і кажемо: «воно стояло стільки ж, скільки рухалося», або «воно стояло вдвічі чи втричі довше, ніж рухалося», або будь-яку іншу тривалість, яку наше вимірювання чи точно встановило, чи приблизно оцінило, — «більше чи менше», як ми звикли казати. Отже, час — не рух тіла.

Розділ XXV

І визнаю перед Тобою, Господи, що я досі не знаю, що таке час; і знову визнаю перед Тобою, Господи, що знаю, що говорю це в часі і що, довго говоривши про час, це саме «довго» є довгим лише завдяки тривалості часу. Як же я знаю це, коли не знаю, що таке час? Чи, може, я не знаю, як висловити те, що знаю? Горе мені, що я навіть не знаю, чого не знаю! Ось, Боже мій, перед Тобою не обманюю: як говорю, таке й серце моє. Ти запалюєш сьвітильника мого; Ти, Господи Боже мій, просвітиш темряву мою.

Розділ XXVI

Хіба моя душа не щиро визнає перед Тобою, що я вимірюю час? То чи ж я вимірюю, Боже мій, і не знаю, що вимірюю? Я вимірюю рух тіла в часі; а самого часу хіба не вимірюю? Чи міг би я справді виміряти, як довго триває рух тіла і за який проміжок воно може дістатися звідси туди, не вимірюючи часу, в якому воно рухається? Як же я вимірюю сам цей час? Чи ми коротшим часом вимірюємо довший, як мірою ліктя — довжину жердини? Бо так, здається, ми тривалістю короткого складу вимірюємо тривалість довгого й кажемо, що цей удвічі довший за той. Так ми вимірюємо тривалість строф тривалістю віршів, тривалість віршів — тривалістю стоп, тривалість стоп — тривалістю складів, а тривалість довгих складів — тривалістю коротких; не на сторінках (бо тоді ми вимірюємо простір, а не час), а коли вимовляємо слова і вони минають, і кажемо: «Строфа довга, бо складається з стількох-то віршів; вірші довгі, бо складаються з стількох-то стоп; стопи довгі, бо розтягнуті на стільки-то складів; склад довгий, бо вдвічі довший за короткий». Але й так ми не здобуваємо певної міри часу, бо може статися, що коротший вірш, вимовлений протяжніше, забере більше часу, ніж довший, вимовлений поспіхом. І так само з віршем, стопою, складом. Тож мені здалося, що час — не що інше, як протяжність; але чого саме — не знаю; і дивно було б, якби не самої душі. Бо що ж я вимірюю, благаю Тебе, Боже мій, коли кажу чи невизначено: «Цей час довший за той», чи визначено: «Цей удвічі довший за той»? Що я вимірюю час, я знаю; але не вимірюю майбутнього, бо його ще немає; ні теперішнього, бо воно не простягається на жодну протяжність; ні минулого, бо його вже немає. Що ж тоді я вимірюю? Час, що минає, а не той, що минув? Бо так я сказав.

Розділ XXVII

Мужайся, душе моя, і наполегливо йди вперед. Бог — наш помічник; Він, не ми, сотворив нас. Іди вперед туди, де починає світати істина. Уяви, що ось голос тілесний починає звучати, і звучить, і звучить далі, і ось — замовкає; тепер тиша, і той голос минув, і його вже немає. Перш ніж він зазвучав, він був майбутнім, і його не можна було виміряти, бо його ще не було; і тепер не можна, бо його вже немає. Отже, його можна було виміряти тоді, коли він звучав, бо тоді було те, що можна виміряти. Але й тоді він не стояв на місці: він ішов і минав. Чи, може, саме тому його й можна було виміряти? Бо, минаючи, він простягався на якийсь проміжок часу, завдяки якому його можна було виміряти, адже теперішнє не має протяжності. Отже, якщо тоді можна було, то ось уяви, що інший голос почав звучати й досі звучить одним тоном без жодної перерви; виміряймо його, поки він звучить, бо коли він перестане звучати, то вже буде минулим і не буде чого вимірювати; виміряймо ж його і скажімо, скільки він триває. Але він іще звучить, а виміряти його можна лише від тієї миті, коли він почався, до кінця, коли він замовк. Бо саме цей проміжок ми й вимірюємо — від якогось початку до якогось кінця. Тому голос, що ще не скінчився, не можна виміряти, щоб сказати, довгий він чи короткий; не можна назвати його рівним іншому, чи подвійним щодо одинарного, чи чимось подібним. А коли скінчиться, його вже немає. Як же тоді його можна виміряти? І все-таки ми вимірюємо час, але ні той, якого ще немає, ні той, якого вже немає, ні той, що не простягається на жодну тривалість, ні той, що не має меж. Отже, ми не вимірюємо ні майбутнього часу, ні минулого, ні теперішнього, ні того, що минає; і все-таки вимірюємо час.

«Deus Creator omnium» — у цьому вірші з восьми складів чергуються короткі й довгі склади. Тож чотири короткі — перший, третій, п’ятий і сьомий — одинарні щодо чотирьох довгих — другого, четвертого, шостого й восьмого. Кожен із цих має щодо кожного з тих подвійний час: я вимовляю їх, оцінюю і переконуюся, що так і є, наскільки це сприймає ясне чуття. Отже, ясним чуттям я вимірюю довгий склад коротким і відчуваю, що він має вдвічі більше; але коли один звучить після одного, якщо перший короткий, а наступний довгий, то як я затримаю короткий і як, вимірюючи, прикладу його до довгого, щоб переконатися, що цей має вдвічі більше, коли довгий не починає звучати, доки короткий не замовкне? І чи сам той довгий я вимірюю як теперішній, коли не вимірюю його, доки він не скінчиться? А його кінець — це його минання. Що ж тоді я вимірюю? Де короткий склад, яким я вимірюю? Де довгий, який вимірюю? Обидва прозвучали, відлетіли, минули, їх уже немає; а я все-таки вимірюю і впевнено відповідаю (наскільки можна покластися на вправне чуття), що за тривалістю цей склад одинарний, а той подвійний. Але я не міг би цього зробити, якби вони вже не минули й не скінчилися. Отже, я вимірюю не їх самих, яких уже немає, а щось у моїй пам’яті, що там залишається закарбованим.

У тобі, душе моя, я вимірюю час. Не перебивай мене, тобто не перебивай себе самої юрбою своїх вражень. У тобі я вимірюю час; враження, яке речі, минаючи, залишають у тобі, лишається й тоді, коли вони минули; саме його, ще теперішнє, я вимірюю, а не речі, які минули й залишили це враження. Його я вимірюю, коли вимірюю час. Отже, або це і є час, або я не вимірюю часу. А коли ми вимірюємо тишу й кажемо, що ця тиша тривала стільки ж часу, скільки той голос? Хіба ми не простягаємо думку на міру голосу, наче він звучав, щоб могти сказати щось про проміжки тиші в певному відтинку часу? Бо хоч і голос, і язик мовчать, ми подумки проходимо поеми, вірші й будь-яку іншу мову чи міри рухів і говоримо про тривалість часу, скільки це триває щодо того, так само, як коли б вимовляли їх уголос. Якщо людина хоче видати протяжний звук і наперед подумки визначила, яким довгим він має бути, вона вже мовчки пройшла цей проміжок часу і, довіривши його пам’яті, починає вимовляти ту мову, яка звучить, доки не дійде до наміченого кінця. Ба більше: вона прозвучала і прозвучить; бо та її частина, що завершилася, уже прозвучала, а решта прозвучить. І так вона йде далі, доки теперішня увага переводить майбутнє в минуле: минуле зростає, коли майбутнє зменшується, доки, коли майбутнє вичерпається, все не стане минулим.

Розділ XXVIII

Але як зменшується чи вичерпується майбутнє, якого ще немає? Або як зростає минуле, якого вже немає, — хіба що в душі, яка це чинить, відбуваються три дії? Бо вона очікує, зважає і пам’ятає, щоб те, чого вона очікує, через те, на що вона зважає, перейшло в те, що вона пам’ятає. Тож хто заперечить, що майбутнього ще немає? А проте в душі вже є очікування майбутнього. І хто заперечить, що минулого вже немає? А проте в душі ще є пам’ять про минуле. І хто заперечить, що теперішній час не має протяжності, бо минає в одну мить? А проте триває наша увага, через яку те, що має бути присутнім, переходить у відсутнє. Отже, довгий не майбутній час, бо його ще немає, — довге майбутнє є «довгим очікуванням майбутнього»; і довгий не минулий час, якого вже немає, — довге минуле є «довгою пам’яттю про минуле».

Я збираюся проказати псалом, який знаю. Перш ніж почну, моє очікування простягається на весь псалом; а коли почну, то скільки б я не відділив із нього в минуле, це простягається в моїй пам’яті; так життя цієї моєї дії розподіляється між пам’яттю про те, що я вже проказав, і очікуванням того, що ще маю проказати; але «увага» моя присутня, і через неї те, що було майбутнім, переходить, щоб стати минулим. І що більше це повторюється, то більше скорочується очікування і розширюється пам’ять, доки все очікування не вичерпається, коли вся ця дія, завершившись, перейде в пам’ять. І те, що відбувається з цілим псалмом, відбувається і з кожною його частиною, і з кожним складом; те саме стосується й тієї довшої дії, частиною якої може бути цей псалом; те саме — і всього людського життя, частинами якого є всі дії людини; те саме — і всього віку синів людських, частинами якого є всі людські життя.

Розділ XXIX

Але оскільки Твоя милість краща за всі життя, ось моє життя — лише розпорошення, і правиця Твоя піддержує мене в моєму Господі, Сині Людському, Посереднику між Тобою, Єдиним, і нами, численними, — численними ще й через наші розмаїті розпорошення серед багатьох речей, — щоб через Нього я досягнув Того, Ким я досягнутий, і, зібраний із мого давнього життя, пішов за Єдиним, забуваючи те, що позаду, і не розпорошений, а спрямований — не до того, що буде й мине, а до того, що попереду, — не розпорошено, а зосереджено, біжу по нагороду вишнього поклику, де я почую голос Твоєї хвали і споглядатиму Твої насолоди, що не надходять і не минають. А тепер лїта мої в зітханню. І Ти, Господи, моя втіха, мій Отець вічний; а я розпорошився в часах, порядку яких не знаю; і мої думки, найпотаємніші глибини моєї душі, роздираються й шматуються бурхливою мінливістю, доки я, очищений і розтоплений вогнем Твоєї любові, не зіллюся в Тобі.

Розділ XXX

І тепер я стану й утверджуся в Тобі, у своїй формі — Твоїй істині; і не терпітиму запитань людей, які через карну недугу спрагнуть більшого, ніж можуть умістити, і кажуть: «Що робив Бог, перш ніж створив небо й землю?» Або: «Як Йому спало на думку щось створити, коли раніше Він ніколи нічого не створював?» Дай їм, Господи, добре обміркувати, що вони кажуть, і збагнути, що «ніколи» не можна сказати там, де немає «часу». Отже, коли про Нього кажуть, що Він «ніколи не створював», то що це означає, як не те, що Він не створював «ні в якому часі»? Тож нехай побачать, що без творіння не може бути часу, і перестануть говорити цю марноту. Нехай і вони простягаються до того, що попереду, і збагнуть, що Ти — перед усіма часами, вічний Творець усіх часів, і що жоден час не співвічний Тобі, як і жодне творіння, навіть якщо є якесь творіння, що існує перед усіма часами.

Розділ XXXI

Господи Боже мій, яка ж глибока ця таємна безодня Твоїх таїн і як далеко від неї відкинули мене наслідки моїх провин! Зціли мої очі, щоб я втішався Твоїм світлом. Напевно, якби був розум, обдарований таким великим знанням і передбаченням, що знав би все минуле й майбутнє так, як я знаю один добре відомий псалом, то цей розум був би надзвичайно дивовижним і вражав би аж до страху; бо від нього нічого минулого й нічого майбутнього в прийдешніх віках не було б приховано більше, ніж від мене, коли я співав той псалом, було приховано, що і скільки з нього минуло від початку та що і скільки залишалося до кінця. Але далеко від того, щоб Ти, Творець всесвіту, Творець душ і тіл, — далеко від того, щоб Ти в такий спосіб знав усе минуле й майбутнє. Набагато, набагато дивовижніше і набагато таємничіше знаєш Ти це. Бо не так, як почуття того, хто співає знайоме йому або слухає добре відому пісню, змінюються через очікування слів, що мають прозвучати, і пам’ять про ті, що минули, і його чуття розділяються, — не так відбувається щось із Тобою, незмінно Вічним, тобто вічним Творцем умів. Тож як Ти на Початку знав небо й землю без жодної мінливості Свого знання, так Ти на Початку створив небо й землю без жодного розпорошення Своєї дії. Хто розуміє, нехай визнає це перед Тобою; і хто не розуміє, нехай визнає перед Тобою. О, який Ти високий, і все ж смиренні серцем — Твоя оселя; бо Ти підносиш похилених, і не падають ті, чиєю висотою Ти є.