Мері Слессор: дівчина, яка нічого не боялася

Мері Слессор росла в бідності в сірому місті Данді, у Шотландії. Її родина мала так мало грошей, що Мері пішла працювати на джутову фабрику, коли їй було лише одинадцять: з самого ранку вона доглядала великі гуркітливі верстати, а до школи ходила тільки на півдня. У неї було руде волосся, яскраво-блакитні очі й запальна вдача, яку їй довелося вчитися приборкувати.

На фабриці хтось дав Мері оповідання про місіонера Девіда Лівінгстона, який пройшов через усю Африку. Мері читала їх, аж поки їй не почало здаватися, що вона майже бачить ті річки й ліси. І вона вирішила: колись вона теж туди поїде.

Так і сталося. Коли Мері виросла, вона попливла до Калабару, там, де тепер Нігерія, щоб розповідати людям про Ісуса. Але Мері не хотіла жити окремо від людей у зручному будинку. Вона хотіла жити разом із ними. Вона вивчила їхню мову, ефік, так добре, що могла нею сміятися, сперечатися й молитися. Вона їла їхню їжу, ночувала в їхніх селах і ходила лісом босоніж. Люди перестали бачити в ній чужинку. Вони називали її «Ма».

У тих краях був жорстокий і страшний звичай. Коли народжувалися близнюки, люди вірили, що немовлята прокляті і що одне з них — дитя злого духа. Тож близнюків відносили в ліс і залишали там помирати, а їхню матір виганяли.

Мері вважала це брехнею, та ще й злою. Тож щойно вона чула про близнюків, то бігла — у ліс, у темряву, у саму гущу розлюченого натовпу — підхоплювала немовлят і несла їх додому. Багатьох із них вона виростила як своїх власних. Потроху, бо одна маленька рудоволоса жінка не хотіла боятися, вбивства близнюків почали припинятися.

Вожді так довіряли їй, що просили її розсуджувати їхні сварки. Жінка, яка колись була надто бідна, щоб закінчити школу, тепер сиділа як мирова суддя між цілими селами.

Люди казали, що Мері Слессор нічого не боїться. Це було не зовсім так. Мері часто боялася. Але вона давно вирішила, що краще боятися й іти, ніж бути в безпеці й лишатися, — бо вірила, що Бог іде разом із нею.