Ерік Лідделл: бігун, який не хотів бігти в неділю

Ерік Лідделл народився в Китаї, куди його батьки поїхали розповідати людям про Ісуса, і виріс найшвидшим бігуном у всій Шотландії. Люди казали, що коли він біг, то закидав голову назад і здіймав обличчя до неба, ніби біг із самої лише радості. Ерік вірив, що його швидкість — дар від Бога, і любив нею користуватися.

1924 року Еріка обрали бігти за свою країну на Олімпійських іграх, і всі були певні, що він виграє забіг на сто метрів. Та потім оголосили розклад, і в Еріка впало серце: його забіг мав відбутися в неділю. Ерік вірив, що неділя — Божий день, день для відпочинку й поклоніння, і вирішив, що не бігтиме в цей день — навіть заради олімпійської золотої медалі.

Люди гнівалися. Газети називали його нерозумним. Уся країна вмовляла його передумати. Але Ерік не поступився. Тож натомість він почав готуватися до іншого, довшого забігу — на чотириста метрів, який не був його найсильнішим і в якому ніхто не чекав від нього перемоги.

У день того забігу хтось тихо вклав Ерікові в руку записку. У ній було написано, що Бог шанує тих, хто шанує Його. Ерік біг так, ніби його ноги мали крила, — і не лише виграв золоту медаль, а й установив новий олімпійський рекорд. Хлопець, який відмовився від свого найкращого забігу, отримав кращий.

Але найдивовижніше сталося потім. На самому вершку слави, коли він міг мати що завгодно, Ерік від усього відмовився й повернувся до Китаю, щоб служити місіонером і вчителем. Через роки, під час великої війни, його замкнули в переповненому таборі для в’язнів. Там він став для всіх другом і помічником: учив дітей ігор і уроків, носив хворих і віддавав свою малу пайку їжі. Він помер у тому таборі, виснажений турботою про інших, і весь табір оплакував його. Ерік Лідделл пробіг свій останній і найкращий забіг — не заради медалі, а з любові до Бога й до всіх довкола.