Відповіді на молитву
Початок і перші дні сирітської праці

Розділ 1 · 37 хв читання · 48 хв слухання

Початок і перші дні сирітської праці

«щоб випробувана віра ваша, геть дорожча золота пропадущого, хоч і огнем випробуваного, знайшлась на похвалу і честь і славу в одкриттю Ісус-Христовому.»— 1 Петра 1:7.


Пан Джордж Мюллер, засновник Нових сирітських домів в Ешлі-Дауні, у Бристолі (установ, які вже багато років є найвеличнішими в новітні часи пам’ятками Богові, що відповідає на молитву), у своїй надзвичайно цінній і повчальній книжці «Оповідь про деякі Господні дії щодо Джорджа Мюллера», т. I, серед інших причин заснування сирітського дому наводить таку:—

«Іноді я бачив, як дітей Божих гнітила думка про старість, коли вони, можливо, вже не зможуть працювати, і тому їх мучив страх, що доведеться йти до богадільні. Якщо в такому разі я вказував їм на те, як їхній Небесний Отець завжди допомагав тим, хто покладає на Нього надію, вони, можливо, й не завжди казали, що часи змінилися; проте було цілком очевидно, що Бог для них не був живим Богом. Мій дух часто пригнічувало це, і я прагнув показати дітям Божим щось таке, з чого вони могли б побачити, що Він і в наші дні не залишає тих, хто на Нього покладається.

«Інша група — це брати, що займалися торгівлею і страждали душею та обтяжували своє сумління провиною, бо вели свої справи майже так само, як люди ненавернені. Конкуренцію в торгівлі, тяжкі часи, перенаселеність країни наводили як причини того, чому справа, якщо вести її просто за Словом Божим, не може мати успіху. Такий брат, можливо, і висловлював бажання опинитися в інших обставинах; але дуже рідко я бачив, щоб хтось ставав на бік Бога, щоб була свята рішучість довіряти живому Богові й покладатися на Нього, аби зберегти добре сумління. І цій групі я так само хотів показати наочним доказом, що Бог незмінно той самий.

«Була й ще одна група людей — ті, хто мав такі заняття, у яких не міг залишатися з добрим сумлінням, або ті, хто займав небіблійне становище щодо речей духовних; але й ті, й другі боялися наслідків і не наважувалися покинути заняття, в якому не могли перебувати з Богом, чи залишити своє становище, щоб не опинитися без роботи. Мій дух прагнув стати знаряддям для зміцнення їхньої віри, наводячи їм не лише приклади зі Слова Божого про Його готовність і здатність допомогти всім, хто на Нього покладається, але й показуючи їм на доказах, що Він той самий і в наші дні. Я добре знав, що Слова Божого має бути досить, і мені, з благодаті, його було досить; але все ж я вважав, що мушу простягнути руку допомоги своїм братам, щоб якимось чином, цим наочним доказом незмінної вірності Господа, зміцнити їхні руки в Бозі; бо я пам’ятав, яке велике благословення отримала моя власна душа через те, як Господь діяв зі Своїм слугою А. Г. Франке, який, покладаючись лише на живого Бога, заснував величезний сирітський дім, що я багато разів бачив на власні очі. Тому я вважав себе зобов’язаним бути слугою Церкви Божої саме в тому, в чому я отримав милість, а саме: у здатності ловити Бога на Його слові й покладатися на нього. Усі ці переживання моєї душі, що виникали через те, що так багато віруючих, з якими я знайомився, мучилися й тривожилися в думках або обтяжували сумління провиною, бо не довіряли Господові, Бог використав, щоб пробудити в моєму серці бажання показати всій церкві й світові доказ того, що Він анітрохи не змінився; і мені здавалося, що найкраще це зробити, заснувавши сирітський дім. Це мало бути щось таке, що можна побачити навіть природним оком. Отже, якби я, бідна людина, лише молитвою і вірою, нікого ні про що не просячи, отримав кошти на заснування й утримання сирітського дому, то це було б те, що, з Господнім благословенням, могло б послужити зміцненню віри дітей Божих, а крім того, свідчило б сумлінню ненавернених про дійсність Божих речей. Отже, це й була головна причина заснування сирітського дому. Я, звичайно, від щирого серця бажав, щоб Бог ужив мене для добра тілам бідних дітей, що втратили обох батьків, і щоб я, з Божою допомогою, й в іншому дбав про їхнє благо в цьому житті;— я також особливо прагнув, щоб Бог ужив мене для того, щоб дорогих сиріт виховували в страху Божому;— але все ж першою і головною метою праці була (і досі є:) та, щоб Бог був звеличений тим, що сироти під моєю опікою забезпечені всім потрібним лише молитвою і вірою, без того, щоб я чи мої співпрацівники будь-кого про щось просили, — з чого можна побачити, що Бог ДОСІ ВІРНИЙ і ДОСІ ЧУЄ МОЛИТВУ. Що я не помилився, рясно доведено від листопада 1835 року як наверненням багатьох грішників, що прочитали звіти, видані у зв’язку з цією працею, так і щедрим плодом у серцях святих, за що я від глибини душі бажаю бути вдячним Богові; і честь та слава за це не лише належать Йому одному, але я, з Його допомогою, й можу віддати їх Йому.»


«ВІДЧИНИ УСТА ТВОЇ.»

У записі пана Мюллера, датованому 16 січня 1836 року, щодо сирітського дому, який мали заснувати в Бристолі у зв’язку з Інститутом біблійного знання для країни й закордону, читаємо:—

«Коли останнім часом у моєму серці знову ожила думка про заснування сирітського дому в залежності від Господа, перші два тижні я лише молився, щоб, якщо це від Господа, він здійснив це, а якщо ні — щоб Він милостиво забрав з мого розуму всі думки про це. Моя непевність щодо того, яка воля Господня, виникала не з сумніву, чи буде Йому до вподоби, щоб для бідних дітей, які втратили батька й матір, було влаштовано притулок і біблійне виховання, а з питання, чи Його воля, щоб саме я став знаряддям для започаткування такої справи, бо мої руки вже були більш ніж повні. Утім, мене втішало те, що, якщо це Його воля, Він дасть не лише кошти, а й відповідних людей, щоб доглядати дітей, тож моя частка праці забиратиме лише таку частину мого часу, яку я, з огляду на важливість справи, зможу віддати, попри багато інших моїх обов’язків. Усі ці два тижні я жодного разу не просив Господа ні про гроші, ні про людей для цієї праці.

«Проте 5 грудня предмет моєї молитви раптом змінився. Я читав Псальму 81, і мене особливо, більше ніж будь-коли раніше, вразив вірш 10: „відчини уста твої, і я наповню їх“. Кілька хвилин я роздумував над цими словами, а тоді мене було спрямовано застосувати їх до справи сирітського дому. Мене вразило, що я ніколи не просив Господа ні про що щодо нього, окрім як пізнати Його волю — засновувати його чи ні; і тоді я впав на коліна й широко відчинив уста, просячи в Нього багато. Я просив, коряючись Його волі, і не призначаючи часу, коли Він має відповісти на моє прохання. Я молився, щоб Він дав мені дім, тобто або в позику, або щоб когось спонукало платити за нього оренду, або щоб дім віддали назавжди для цієї мети; далі, я просив у Нього £1000, а також відповідних людей, щоб доглядати дітей. Крім того, відтоді мене спонукало просити Господа покласти на серце Його народові прислати мені меблі для дому й трохи одягу для дітей. Коли я просив про це, я цілком усвідомлював, що роблю, тобто що прошу того, чого не мав жодної природної надії отримати від знайомих мені братів, але що не було надто великим для Господа, щоб дати.»

«10 грудня 1835.—Цього ранку я отримав листа, в якому брат і сестра писали так:—„Ми пропонуємо себе на служіння в задуманому сирітському домі, якщо ви вважаєте нас придатними для цього; також віддаємо для його потреб усі меблі тощо, які дав нам Господь; і робимо це, не отримуючи жодної платні, вірячи, що коли Господня воля вжити нас, Він задовольнить усі наші потреби тощо.“»

«13 грудня.—Одного брата спонукало сьогодні давати 4s. на тиждень, тобто £10 8s. на рік, доки Господь дає кошти; 8s. він дав як внесок за два тижні. Сьогодні брат і сестра запропонували себе разом з усіма своїми меблями й усіма харчами, які мають у домі, якщо їх можна буде з користю залучити до справ сирітського дому.»


ВЕЛИКЕ ПІДБАДЬОРЕННЯ.

«17 грудня.—Учора ввечері й сьогодні вранці я був досить пригнічений щодо цієї справи, сумніваючись, чи слід мені цим займатися, і мене спонукало попросити Господа дати мені ще якесь підбадьорення. Невдовзі один брат прислав два відрізи ситцю, один — сім, а другий — 23¾ ярда, 6¾ ярда бязі, чотири шматки підкладкової тканини, загалом близько чотирьох ярдів, простирадло й мірну лінійку завдовжки в ярд. Цього вечора інший брат приніс сушарку для білизни, три сукенки, чотири фартушки, шість хусточок, три покривала, одну ковдру, дві олов’яні сільнички, шість бляшаних кухлів і шість металевих чайних ложечок; він також приніс 3s. 6d., які дали йому троє різних людей. Водночас він сказав мені, що одній людині було покладено на серце надіслати завтра £100.»


ТИСЯЧА ФУНТІВ.

«15 червня 1837.—Сьогодні я знову ревно віддався молитві щодо решти £1000. Цього вечора дали £5, тож тепер уся сума зібрана. На славу Господа, до котрого я належу й котрому служу, я хотів би знову засвідчити, що кожен шилінг цих грошей і всі речі з одягу та меблів, про які згадано на попередніх сторінках, дано мені, хоча я жодної людини ні про що не просив.»


СИРОТИ ДЛЯ БУДИНКУ.

У третьому повідомленні, яке містило оголошення про відкриття сирітського дому для бідних дівчаток і пропозицію заснувати сирітський дім для немовлят і яке було віддано до друку 18 травня 1836 року, пан Мюллер писав:—

«Наскільки пам’ятаю, я приносив у своїх проханнях перед Господа навіть найдрібніші обставини, що стосувалися сирітського дому, усвідомлюючи власну слабкість і незнання. Проте був один пункт, про який я ніколи не молився, а саме — щоб Господь послав дітей; бо я, звісно, вважав само собою зрозумілим, що заяв буде багато. Однак що ближче підходив день, призначений для прийому заяв, то більше я потай усвідомлював, що Господь може не справдити моїх природних сподівань і показати мені, що без Нього я не можу мати успіху ні в чому. Настав призначений час — і не надійшло жодної заяви. Ще перед тим мене не раз випробовувала думка, чи не взявся я все ж за цю працю всупереч Господній волі. Тепер ця обставина спонукала мене цілий вечір 3 лютого смиренно лежати перед моїм Богом у молитві й ще раз перевірити своє серце щодо всіх спонук у цій справі; і, маючи змогу, як і раніше, сказати, що Його слава була моєю головною метою, тобто щоб було видно, що не марно довіряти живому Богові,— що моєю другою метою було духовне благо дітей-сиріт,— а третьою — їхнє тілесне благо; і все ще перебуваючи в молитві, я нарешті дійшов до такого стану, що міг сказати від серця, що радітиму, коли Бог прославиться в цій справі, хоч би й тим, що оберне все на ніщо. Але оскільки мені все ж здавалося, що більше послужить славі Божій заснувати сирітський дім і дати йому процвітати, я тоді міг щиро просити Його послати заяви. Тепер у моєму серці був мир щодо цієї справи, і я більше, ніж будь-коли, був певен, що Бог її утвердить. Уже наступного дня, 4 лютого, надійшла перша заява, а відтоді надійшло ще 42.»


«САМЕ НА СЬОГОДНІ.»

Пізніше, коли треба було утримувати майже 100 осіб, а кошти зменшилися приблизно до £20, пан Мюллер пише:—

«22 липня [1838].—Цього вечора я ходив нашим маленьким садком, роздумуючи над Євреїв 13:8: „Ісус Христос учора і сьогоднї, той же самий і на віки.“ Роздумуючи про Його незмінну любов, силу, мудрість тощо — і, ідучи далі, обертаючи все це на молитву про себе; і застосовуючи так само Його незмінну любов, і силу, і мудрість тощо як до моїх теперішніх духовних, так і до життєвих обставин,— я раптом згадав про теперішню потребу сирітського дому. Одразу ж мене спонукало сказати собі: Ісус у Своїй любові й силі досі давав мені те, чого я потребував для сиріт, і в тій самій незмінній любові й силі Він дасть мені те, чого я можу потребувати надалі. Потік радості влився в мою душу, коли я так усвідомлював незмінність нашого преславного Господа. Приблизно через хвилину мені принесли листа, в якому був вексель на £20. У ньому було написано: „Чи не застосуєте ви суму вкладеного векселя для сприяння цілям вашого Товариства біблійного знання, або вашого сирітського закладу, або в праці й справі нашого Учителя будь-яким способом, який Він Сам укаже вам, коли ви звернетеся до Нього. Це не велика сума, але її достатньо для потреби сьогоднішнього дня; а саме для сьогоднішніх потреб Господь зазвичай і дбає. Завтра, приносячи свої вимоги, знайде й своє забезпечення тощо.“»

«[З цих £20 я взяв £10 для сирітського фонду і £10 для інших цілей і так зміг покрити витрати приблизно в £34, які, у зв’язку з сирітськими домами, впали на мене протягом наступних чотирьох днів і про які я знав заздалегідь, що вони будуть.]»


ЧЕКАННЯ НА ДОПОМОГУ.

«21 листопада 1838.—Ще ніколи наші кошти не були такими мізерними, як сьогодні. У доглядачок трьох домів разом не було в руках жодного півпенні. Проте був добрий обід, і, допомагаючи одна одній хлібом тощо, можна було сподіватися пережити й цей день; але ні для жодного з домів ми не мали надії купити хліба. Коли о першій годині, після молитви, я залишав братів і сестер, то сказав їм, що ми мусимо чекати допомоги й подивитися, як Господь визволить нас цього разу. Я був певен допомоги, але ми справді були в скруті. Дійшовши до Кінгсдауна, я відчув, що мені треба більше рухатися, бо я дуже змерз; тому я пішов додому не найкоротшим шляхом, а в обхід через Кларенс-Плейс. Приблизно за двадцять ярдів від мого дому я зустрів одного брата, який пройшовся назад зі мною і після короткої розмови дав мені £10, щоб передати братам-дияконам на забезпечення бідних святих вугіллям, ковдрами й теплим одягом; а також £5 для сиріт і £5 для інших цілей Інституту біблійного знання. Брат двічі заходив, поки я ходив до сирітських домів, і якби я тепер прийшов на пів хвилини пізніше, я б із ним розминувся. Але Господь знав нашу потребу і тому дав мені його зустріти. Я негайно відіслав £5 доглядачкам.»


НЕДОСЯЖНІ ДЛЯ РОЗЧАРУВАННЯ.

«21 вересня [1840], понеділок. Завдяки тому, що було в руках для сиріт, і тому, що надійшло вчора, сьогоднішню потребу покрито з лишком, бо вистачить і на завтра. Сьогодні один брат з околиць Лондона дав мені £10, щоб використати їх там, де вони найбільше потрібні. Оскільки ми вже багато днів молилися за Шкільний, Біблійний і Місіонерський фонди, я віддав усе на них. Цей брат нічого не знав про нашу працю, коли три дні тому приїхав до Бристоля. Так Господь, щоб показати Свою незмінну турботу про нас, підносить нових помічників. Ті, хто надіється на Господа, ніколи не будуть посоромлені! Дехто з тих, хто якийсь час допомагав, може заснути в Ісусі; інші можуть охолонути в служінні Господу; ще інші можуть так само, як і раніше, прагнути допомагати, але вже не мати коштів; а ще інші можуть мати і щире бажання допомагати, і кошти, проте бачити Господню волю в тому, щоб витратити їх інакше; — і так, з тієї чи іншої причини, якби ми спиралися на людину, то неодмінно були б посоромлені; але, спираючись лише на живого Бога, ми НЕДОСЯЖНІ для розчарування і НЕДОСЯЖНІ для того, щоб нас покинули через смерть, чи брак коштів, чи брак любові, чи через вимоги іншої праці. Яке це дорогоцінне — хоч якоюсь мірою навчитися стояти у світі наодинці з Богом і все ж бути щасливим, і знати, що жодного добра напевно не буде відмовлено нам, доки ми ходимо в чистоті!»


НАВЕРНЕННЯ ВЕЛИКОГО ГРІШНИКА.

У своєму ОГЛЯДІ 1841 РОКУ пан Мюллер пише:—

«Цього року мені повідомили про навернення одного з найбільших грішників, про яких я будь-коли чув за все своє служіння Господу. Не раз я ставав на коліна разом із його дружиною і просив Господа про його навернення, коли вона приходила до мене в найглибшій душевній скорботі через найварварськіше й найжорстокіше поводження, якого зазнавала від нього в його лютій ворожнечі до неї заради Господа, і через те, що він не міг довести її до гніву, а вона не хотіла вдарити його у відповідь, і таке інше. Тоді, коли було найгірше, я особливо благав за нього, спираючись на обітницю з Маттея 18:19: „Знов глаголю вам: Що коли двоє з вас згодять ся на землї про всяку річ, якої просити муть, станеть ся їм від Отця мого, що на небі.“ І ось тепер цей страшний гонитель навернувся.»


МОЛИТВА ПРО ДУХОВНЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ СЕРЕД СВЯТИХ.

«25 травня я почав просити Господа про більший, справжній духовний розквіт серед святих, серед яких я працюю в Бристолі, ніж будь-коли досі був серед них; і тепер я маю засвідчити на хвалу Господу, що Він справді відповів на це прохання; бо, зважаючи на все, ніколи ще серед нас не було більшого вияву благодаті, істини й духовної сили, ніж тепер, коли я пишу це для друку (1845). Не те щоб ми досягли того, чого могли б; ми далеко, дуже далеко від цього; але Господь був дуже-дуже добрий до нас, і ми маємо щонайрясніші підстави дякувати.»


ЗВІТ ВІДКЛАДЕНО.

«9 грудня [1841].—Сьогодні надійшло для сиріт від продажу панчіх 10s. 10d.—Ми дійшли до кінця шостого року цієї частини праці, маючи в руках лише гроші, відкладені на оренду; але впродовж усього цього року нас забезпечували всім потрібним.

«Протягом останніх трьох років ми закривали рахунки цього дня, а за кілька днів після того проводили кілька публічних зібрань, на яких, на користь слухачів, розповідали, як Господь вів нас протягом року, а суть сказаного на цих зібраннях потім друкували на користь усієї церкви. Цього разу, однак, нам здалося краще на якийсь час відкласти і публічні зібрання, і видання Звіту. З благодаті ми навчилися спиратися лише на Господа, певні того, що, навіть якби ми більше ніколи не сказали й не написали жодного слова про цю працю, нас усе одно забезпечували б коштами, доки Він даватиме нам силу покладатися тільки на Нього Самого. Але хоча ми ні проводили тих публічних зібрань для того, щоб виставити напоказ свою потребу, ні публікували розповіді про Господні дії з нами задля того, щоб вплинути на почуття читачів і так спонукати їх давати гроші, а лише щоб нашим досвідом принести користь іншим святим, — проте декому могло здатися, що, оприлюднюючи свої обставини, ми керувалися якимись такими мотивами. Тож чи могли ми дати кращий доказ того, що покладаємося лише на живого Бога, а не на публічні зібрання чи друковані Звіти, ніж те, що посеред нашої глибокої бідності, замість радіти, що настав час, коли можна оприлюднити наші обставини, ми й далі ще якийсь час спокійно йшли своїм шляхом, нічого не кажучи? Тому ми вирішили — оскільки в цій праці ми прагнули й прагнемо діяти на користь святих загалом — відкласти і публічні зібрання, і Звіт на кілька місяців. По-людському ми, звісно, так само, як і будь-хто, були б раді тоді виставити напоказ свою бідність; але духовно нам було дано навіть тоді тішитися думкою про більшу користь, яку могла б отримати вся церква від того, що ми вчинили саме так.

* * * * *

«18 грудня. Субота, ранок. Тепер найбільша потреба, а в руках лише 4d., які я знайшов у скриньці в себе вдома; проте я цілком вірю, що Господь і цього дня забезпечить нас усім необхідним.—Зупиніться на кілька хвилин, дорогий читачу! Зверніть увагу на дві речі! Ми діяли для Бога, відкладаючи публічні зібрання й видання Звіту; але Божий шлях завжди веде у випробування, наскільки йдеться про видиме й відчутне. Природа завжди зазнаватиме випробувань на Божих шляхах. Цією бідністю Господь ніби казав: „Тепер Я побачу, чи справді ви спираєтеся на Мене і чи справді дивитеся на Мене“. З усіх періодів, які я пережив відтоді, як почав так жити, аж до того часу, я не знав жодного, коли моя віра випробовувалася б так гостро, як протягом чотирьох місяців від 12 грудня 1841 року до 12 квітня 1842 року. Але зверніть увагу й на інше: ми навіть тоді ще могли змінити своє рішення щодо публічних зібрань і видання Звіту; бо ніхто в той час не знав нашого рішення щодо цього. Навпаки, ми знали, з якою радістю дуже багато Божих дітей чекали на нові звістки. Але Господь зберіг нас непохитними у висновку, до якого ми дійшли під Його проводом.»


«ВІН ВІРНИМ ПРОБУВАЄ.»

Під датою 25 січня 1842 року пан Мюллер пише:—

«Можливо, дорогий читачу, ви, ще не дочитавши аж сюди, сказали у своєму серці: „А як би було, якби фонди для сиріт вичерпалися до нуля, а ті, хто зайнятий у праці, не мали б нічого свого, щоб дати, і настав би час їсти, а у вас не було б їжі для дітей?“

«Так справді може статися, бо наші серця вкрай лукаві. Якби ми колись були настільки полишені самим собі, що або більше не покладалися б на живого Бога, або „бачили в серцях наших беззаконня“, тоді, маємо підстави вірити, таке становище настало б. Але доки нам дано довіряти живому Богові і доки нас, хоча ми в усьому не дотягуємо до того, якими могли б і мали б бути, принаймні зберігають від життя в гріху, таке становище настати не може. Тому, дорогий читачу, якщо ви самі ходите з Богом і якщо через це Його слава вам дорога, я з любов’ю й наполегливо прошу вас благати Його підтримувати нас; бо якою жахливою була б ганьба, накликана на Його святе ім’я, якби ми, що так прилюдно хвалилися Ним і добре говорили про Нього, були полишені на те, щоб збезчестити Його — чи то невірством у годину випробування, чи то гріховним життям в інших відношеннях.»


ЗАПІЗНІЛО, АЛЕ НЕМИНУЧЕ.

«9 березня [1842].—У час найбільшої потреби — і щодо денних шкіл, і щодо сиріт, — такої, що ми не могли б далі продовжувати без допомоги, я отримав сьогодні £10 від одного брата, що живе поблизу Дубліна. Гроші поділили між денними школами й сирітськими домами. Щодо цієї пожертви варто зауважити таку дрібну обставину:—Оскільки наша потреба була така велика, а моя душа з благодаті справді чекала на Господа, я цього ранку виглядав допомоги. Проте пошту вже рознесли, а допомоги не надійшло. Це мене анітрохи не збентежило. Я сказав собі: Господь може послати кошти й без пошти, або навіть тепер, хоч пошту вже рознесли, Він міг послати кошти саме з цією доставкою листів, хоча гроші ще не в моїх руках. Невдовзі після того, як я так сказав собі, ми, згідно з моєю надією на Бога, отримали допомогу; бо брат, який надіслав нам £10, цього разу адресував свого листа до Сирітського дому для хлопчиків, звідки його переслали мені.»


«ЯК БАТЬКО.»

«17 березня.—З 12 по 16 число надійшло £4 5s. 11½d. для сиріт. Цього ранку наша бідність, що тривала вже, більшою чи меншою мірою, кілька місяців, стала надзвичайно великою. Я вийшов з дому за кілька хвилин по сьомій, щоб піти до сирітських домів і подивитися, чи вистачить грошей прийняти молоко, яке приносять близько восьмої. Дорогою я особливо просив, щоб Господь зволив змилуватися над нами, як батько милосердується над дітьми, і щоб не клав на нас більше, ніж дасть нам силу понести. Особливо я благав Його, щоб Він тепер зволив покріпити наші серця, пославши нам допомогу. Я також нагадав Йому про наслідки, які настали б і для віруючих, і для невіруючих, якби нам довелося облишити працю через брак коштів, і просив, щоб Він тому не допустив, аби вона пішла нанівець. Крім того, я знову визнав перед Господом, що не заслуговую на те, щоб Він і далі вживав мене в цій праці. Коли я так молився, приблизно за дві хвилини ходу від сирітських домів, я зустрів брата, який у цю ранню годину йшов до своїх справ. Обмінявшись із ним кількома словами, я пішов далі; але він незабаром наздогнав мене і дав мені £1 для сиріт. Так Господь швидко відповів на мою молитву. Справді, варто бути бідним і зазнавати великих випробувань віри заради того, щоб день у день мати такі дорогоцінні докази люблячої участі, яку наш добрий Отець бере в усьому, що нас стосується. Та й як би наш Отець міг чинити інакше? Той, Хто дав нам найбільший доказ Своєї любові, який тільки міг дати, — віддавши нам Свого власного Сина, — напевно, з Ним і все нам щедро подарує.»


НАДІЯ НА ГОСПОДА КРАЩА ЗА ЛЮДСЬКІ ОБІЦЯНКИ.

«6 травня [1845].—Близько шести тижнів тому один брат ласкаво дав знати, що очікує певну чималу суму грошей і що, якщо отримає її, певну її частину буде віддано Господу: £100 із неї — на працю, що в моїх руках, а решту — на особисті потреби брата Крейка й мої. Проте день за днем минав, а грошей не було. Я не покладався на ці гроші, але оскільки весь цей час, майже без винятку, ми більшою чи меншою мірою були в нужді, я знову й знову думав про обіцянку цього брата; хоча, з Божої благодаті, покладався не на брата, що її дав, а на Господа. Так минав тиждень за тижнем, а гроші не надходили. І ось сьогодні вранці мені спало на думку, що такі обіцянки слід у певному сенсі вважати за ніщо, тобто що думка ніколи ні на мить не повинна звертатися до них, а лише до
живого Бога, і тільки до живого Бога. Я побачив, що такі обіцянки не повинні мати вартості й одного фартинга, наскільки йдеться про те, щоб розраховувати на них як на допомогу. Тож коли я, як завжди, молився зі своєю дорогою дружиною про працю, що в моїх руках, я попросив Господа, щоб Він зволив цілком забрати з моєї думки всю цю справу з тією обіцянкою і допоміг мені анітрохи не зважати на неї, ба навіть ставитися до неї так, ніби вона не варта й одного фартинга, а тримати погляд спрямованим лише на Нього Самого. Мені дано було це зробити. Ми ще не закінчили молитися, коли я отримав такого листа:

——5 травня 1845

Дорогий брате,

Чи ваші банкіри досі панове Стакі і Ко. з Бристоля, а їхні банкіри — досі панове Робартс і Ко. з Лондона? Будь ласка, повідомте мене про це; і якщо це так, прошу вважати цей лист повідомленням про те, що £70 сплачено панам Робартс і Ко. для панів Стакі і Ко. для вас. Цю суму використайте так, як Господь дасть вам мудрість. Я не надсилатиму розпоряджень до Робартс і Ко., доки не отримаю від вас відповіді.

Завжди щиро ваш, * * * *



«Так Господь одразу винагородив це рішення намагатися анітрохи не дивитися на ту обіцянку брата, а лише на Нього Самого. Але й це було ще не все. Близько другої години пополудні я отримав від брата, який понад сорок днів тому дав ту обіцянку, £166 18s., бо він саме цього дня отримав гроші, сподіваючись на які дав ту обіцянку. З цієї суми £100 мають піти на працю, що в моїх руках, а решта — на особисті потреби брата Крейка й мої.»

Під 1842 роком пан Мюллер пише:—

«Я бажаю, щоб усі Божі діти, які читатимуть ці подробиці, були тим самим приведені до більшої й простішої довіри до Бога в усьому, чого вони можуть потребувати за будь-яких обставин, і щоб ці численні відповіді на молитву заохотили їх молитися, особливо щодо навернення їхніх друзів і родичів, їхнього власного зростання в благодаті й пізнанні, стану святих, яких вони знають особисто, стану Божої церкви загалом і успіху проповіді Євангелія. Особливо я з любов’ю застерігаю їх, щоб вони не дали себе звести підступом сатани й не думали, ніби ці речі властиві лише мені й не можуть бути надбанням усіх Божих дітей; бо хоча, як уже сказано раніше, не кожен віруючий покликаний засновувати сирітські доми, благодійні школи тощо й покладатися на Господа щодо коштів, проте всі віруючі покликані в простій довірі віри складати всі свої тягарі на Нього, покладатися на Нього в усьому і не лише робити все предметом молитви, а й очікувати відповідей на свої прохання, з якими вони зверталися згідно з Його волею та в ім’я Господа Ісуса.—Не думайте, дорогий читачу, що я маю дар віри, тобто той дар, про який ми читаємо в 1 Коринтян 12:9 і який згадано поряд із такими, як „дарування сцїлення“, „робленнє чудес“, „пророкуваннє“, і що через це я можу покладатися на Господа. Правда, що віра, яку мені дано виявляти, — цілком власний Божий дар; правда, що тільки Він її підтримує і тільки Він може її примножити; правда, що щомиті я залежу в ній від Нього і що, якби мене хоч на мить полишили самому собі, моя віра зовсім би згасла; але неправда, що моя віра — це той дар віри, про який говориться в 1 Коринтян 12:9, з таких причин:—

«1. Віра, яку мені дано виявляти щодо сирітських домів і моїх власних життєвих потреб, — це не та „віра“, про яку сказано в 1 Коринтян 13:2 (очевидно, з натяком на віру, згадану в 1 Коринтян 12:9): „коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любови ж не маю, то я нїщо“; це та сама віра, що є в кожному віруючому, і її зростання я сам відчуваю найвиразніше, бо мало-помалу вона зростала впродовж останніх шістдесяти дев’яти років.

«2. Ця віра, яку я виявляю щодо сирітських домів і моїх власних життєвих потреб, виявляється в тій самій мірі, наприклад, і в таких питаннях: протягом останніх шістдесяти дев’яти років мені жодного разу не було дано засумніватися, що мої гріхи прощені, що я дитина Божа, що Бог мене любить і що я врешті буду спасенний; бо з Божої благодаті я можу вірити Божому Слову і вірю тому, що Бог каже в тих місцях, які розв’язують ці питання (1 Йоана 5:1 — Галат 3:26 — Дїяння 10:43 — Римлян 10:9-10 — Йоана 3:16 тощо).... Далі: коли часом усе було темно, надзвичайно темно щодо мого служіння серед святих, якщо судити з видимого; так, коли я справді був би поглинутий скорботою й розпачем, якби дивився на речі за зовнішнім виглядом, — у такі часи я намагався підбадьорити себе в Бозі, вірою хапаючись за Його могутню силу, Його незмінну любов і Його безмежну мудрість, і казав собі: Бог може й хоче визволити мене, якщо це мені на добро; бо написано: „Він, що свого Сина не пощадив, а за всїх нас видав Його, хиба ж з Ним і всього нам не подарує?“ Римлян 8:32. Саме це, у що я з благодаті повірив, зберігало мою душу в мирі. — Далі: коли у зв’язку з сирітськими домами, денними школами тощо на мене находили випробування, значно тяжчі за брак коштів, — коли ширилися брехливі чутки, ніби сиротам не вистачає їжі або що з ними жорстоко поводяться в інших відношеннях, і таке інше; або коли мене спіткали інші випробування, ще більші, яких я не можу назвати, у зв’язку з цією працею, і то в той час, коли я був майже за тисячу миль від Бристоля і мусив залишатися далеко тиждень за тижнем, — у такі часи моя душа спиралася на Бога; я вірив Його слову обітниці, яке стосувалося таких випадків; я виливав свою душу перед Богом і вставав з колін у мирі, бо тягар, що був на душі, я у вірній молитві поклав на Бога, і так я зберігався в мирі, хоч і бачив, що Божа воля — залишатися далеко від праці. — Далі: коли мені потрібні були будинки, співпрацівники, вчителі й учительки для сиріт чи для денних шкіл, мені було дано в усьому дивитися на Господа й покладатися на Його допомогу. — Дорогий читачу, може здатися, що я хвалюся; але з Божої благодаті я не хвалюся, кажучи так. З глибини душі я приписую одному лише Богові те, що Він дав мені покладатися на Нього і що досі не допустив, щоб моє довір’я до Нього захиталося. Але я вважав за потрібне сказати це, щоб ніхто не подумав, ніби моя залежність від Бога — це особливий дар, даний мені, на який інші святі не мають права сподіватися; або щоб не подумали, ніби ця моя залежність від Нього стосується лише отримання ГРОШЕЙ молитвою і вірою. З Божої благодаті я прагну, щоб моя віра в Бога простягалася на ВСЕ: на найменші мої власні життєві й духовні справи, на найменші життєві й духовні справи моєї родини, на святих, серед яких я працюю, на Церкву загалом, на все, що стосується життєвого й духовного процвітання Інституту біблійного знання, тощо. Дорогий читачу, не думайте, що я досяг у вірі (а тим паче в іншому!) тієї міри, якої міг би й мав би досягти; але дякуйте Богові за віру, яку Він дав мені, і просіть Його зберегти й примножити її. І насамкінець ще раз: не дайте сатані обдурити вас, навіюючи думку, що ви не могли б мати такої самої віри, ніби вона лише для людей у такому становищі, як моє. Коли я гублю якусь річ, наприклад ключ, я прошу Господа навести мене на нього і чекаю відповіді на свою молитву; коли людина, з якою я домовився про зустріч, не приходить у призначений час і це починає завдавати мені незручностей, я прошу Господа, щоб Він зволив поквапити її до мене, і чекаю відповіді; коли я не розумію якогось місця Божого Слова, я підношу серце до Господа, щоб Він зволив Своїм Святим Духом навчити мене, і сподіваюся, що мене буде навчено, хоч і не визначаю, коли і як це має статися; коли я збираюся служити Словом, я шукаю допомоги в Господа, і хоч починаю це Його служіння, усвідомлюючи і свою природну неспроможність, і цілковиту негідність, я не занепадаю духом, а маю добру надію, бо чекаю Його допомоги й вірю, що Він заради Свого дорогого Сина допоможе мені. І так само в інших моїх життєвих і духовних справах я молюся Господові й чекаю відповіді на свої прохання; то чи не можете й ви робити так само, дорогий віруючий читачу? О! Благаю вас, не вважайте мене якимсь надзвичайним віруючим, що має привілеї понад інших дорогих Божих дітей, яких вони мати не можуть; і не дивіться на мій спосіб діяти як на щось, що не годилося б для інших віруючих. Тільки спробуйте! Тільки стійте спокійно в годину випробування — і побачите Божу допомогу, якщо покладаєтеся на Нього. Але так часто в годину випробування люди сходять з Господніх доріг, і так втрачається пожива віри, тобто засіб, яким наша віра може зростати. Це підводить мене до такого важливого питання. Ви питаєте: як мені, справжньому віруючому, зміцнити свою віру? Відповідь така:—

«I.— Усяке добре даяннє і всякий звершений дар з висоти сходить, од Отця сьвітла, в котрого нема переміни анї тїни зміни.» Якова 1:17. Оскільки зростання віри — це добрий дар, воно мусить приходити від Бога, а отже, Його треба просити про це благословення.

«II.— Проте слід користатися такими засобами:— 1, Уважне читання Божого Слова, поєднане з роздумами над ним. Читаючи Боже Слово, а особливо роздумуючи над ним, віруючий дедалі краще пізнає природу й характер Бога і так дедалі ясніше бачить, що Він, окрім святості й справедливості, — Істота добра, любляча, милостива, милосердна, могутня, мудра й вірна; і тому в бідності, у тілесних стражданнях, у втраті близьких, у труднощах служіння, без місця чи роботи він спиратиметься на силу Бога допомогти йому, бо не лише дізнався з Його Слова, що Він всемогутній і безмежно мудрий, але й бачив у Святому Письмі приклад за прикладом, як Його всемогутність і безмежна мудрість справді діяли, допомагаючи й визволяючи Його народ; і він спиратиметься на готовність Бога допомогти йому, бо не лише дізнався з Писання, яка Бог добра, блага, милосердна, милостива й вірна Істота, але й бачив у Божому Слові, як у великому розмаїтті випадків Він виявив Себе саме таким. І роздуми про це, якщо Бог став нам відомий через молитву й роздуми над Його власним Словом, приведуть нас — принаймні загалом — з певною мірою довір’я покладатися на Нього; і так читання Божого Слова разом із роздумами над ним буде особливим засобом зміцнення нашої віри. 2, Як для зростання кожного дару Духа надзвичайно важливо, щоб ми прагнули зберігати щире серце й добре сумління і тому свідомо й постійно не потурали тому, що суперечить Божій думці, так це особливо стосується зростання у вірі. Як я можу далі діяти вірою щодо Бога в будь-чому, якщо постійно засмучую Його і намагаюся применшити славу й честь Того, на Кого, як я визнаю, покладаюся, від Кого, як я визнаю, залежу? Усе моє довір’я до Бога, уся моя опора на Нього в годину випробування зникне, якщо я маю нечисте сумління і не прагну позбутися цього нечистого сумління, а далі роблю те, що суперечить Божій думці. І якщо в якомусь окремому випадку я не можу покластися на Бога через нечисте сумління, то моя віра слабне від цього випадку недовіри; бо віра з кожним новим випробуванням або зростає, коли ми покладаємося на Бога й так отримуємо допомогу, або меншає, коли ми не покладаємося на Нього; і тоді стає дедалі менше сили дивитися просто й безпосередньо на Нього, а народжується чи зміцнюється звичка покладатися на себе. Одне або друге завжди відбувається в кожному окремому випадку. Або ми покладаємося на Бога — і тоді не покладаємося ні на себе, ні на ближніх, ні на обставини, ні на що інше; або ми ТАКИ покладаємося на щось із цього — і тоді НЕ покладаємося на Бога. 3, Якщо ми справді прагнемо, щоб наша віра зміцнилася, нам не слід ухилятися від нагод, коли нашу віру може бути випробувано і через випробування зміцнено. У природному стані ми не любимо мати справу з одним лише Богом. Через природне відчуження від Бога ми цураємося Його і вічних реальностей. Це більшою чи меншою мірою тримається нас навіть після відродження. Ось чому більшою чи меншою мірою навіть як віруючі ми так само ухиляємося від того, щоб стояти перед одним лише Богом,— покладатися на одного лише Бога,— дивитися на одного лише Бога:— а проте саме в такому становищі ми й маємо бути, якщо хочемо, щоб наша віра зміцнилася. Що більше я опиняюся в становищі, де моя віра випробовується щодо мого тіла, моєї родини, мого служіння Господу, моєї справи тощо, то більше матиму нагод бачити Божу допомогу й визволення; і кожен новий випадок, коли Він допомагає й визволяє мене, сприятиме зростанню моєї віри. Тому віруючий не повинен ухилятися від ситуацій, становищ, обставин, у яких його віра може бути випробувана, а радо приймати їх як нагоди побачити Божу руку, простягнену йому на поміч, щоб допомогти й визволити його, і так зміцнити свою віру. 4, Останнє важливе для зміцнення нашої віри — щоб ми, коли настає година випробування нашої віри, дали Богові діяти за нас, а не влаштовували собі визволення самі. Де б Бог не дав віри, вона дана, серед інших причин, саме для того, щоб її випробовувати.

«Так, хоч би якою слабкою була наша віра, Бог її випробує; лише з тим обмеженням, що як в усьому Він веде лагідно, поступово, терпляче, так і щодо випробування нашої віри. Спершу наша віра випробовуватиметься зовсім мало порівняно з тим, як може випробовуватися згодом; бо Бог ніколи не кладе на нас більше, ніж Він готовий дати нам сили понести. Коли ж приходить випробування віри, ми з природи схильні не довіряти Богові, а покладатися радше на себе, чи на друзів, чи на обставини.

«Ми радше так чи інак влаштуємо собі визволення самі, ніж просто дивитимемося на Бога й чекатимемо Його допомоги. Але якщо ми не чекаємо терпляче Божої допомоги, якщо влаштовуємо собі визволення самі, то при наступному випробуванні нашої віри буде знову так само: ми знову схилятимемося визволяти себе самі; і так з кожним новим подібним випадком наша віра меншатиме; тоді як, навпаки, якби ми стояли спокійно, щоб побачити Боже спасіння, побачити Його руку, простягнену нам на поміч, покладаючись лише на Нього, то наша віра зростала б, і з кожним новим випадком, коли Божа рука простягається нам на поміч у годину випробування нашої віри, наша віра зростала б іще більше.

«Отже, якщо віруючий хоче, щоб його віра зміцнилася, він мусить особливо дати Богові час, бо Бог випробовує його віру, щоб зрештою показати Своїй дитині, як охоче Він допомагає й визволяє її тієї самої миті, коли це для неї добре.»

У перші роки існування Інституту панові Мюллеру та його співпрацівникам довелося зазнати багатьох тяжких випробувань віри, як показують деякі з цих випадків.

Пан Мюллер, пишучи про цей період, каже:—

«Хоча тепер (липень 1845 року) уже близько семи років наші кошти були такі вичерпані, що рідко бувало, щоб у руках мали засоби на потреби понад 100 осіб хоча б на три дні наперед, проте лише одного разу я зазнав випробування в дусі, а саме 18 вересня 1838 року, коли вперше здалося, що Господь не зважає на нашу молитву. Але коли Він тоді послав допомогу і я побачив, що нас довело до такої скрути лише для випробування нашої віри, а не тому, що Він покинув працю, моя душа так зміцніла й підбадьорилася, що відтоді мені не лише не було дано не довіряти Господу, а я навіть не занепадав духом у найглибшій бідності.»


ДАР У £12.

«20 серпня [1838].— £5, які я отримав 18-го, були дані на господарство, тож сьогодні я знову був без жодного пенні. Але мої очі були звернені до Господа. Цього ранку я віддався молитві, знаючи, що цього тижня мені знову знадобиться принаймні £13, якщо не понад £20. Сьогодні у відповідь на молитву я отримав £12 від пані, яка гостює в Кліфтоні і якої я ніколи раніше не бачив. Преславний Господи, дай, щоб це було мені новим підбадьоренням!»


УРОЧИСТА КРИЗА.

Про одну з найгостріших пор випробування пан Мюллер пише:—

«10 вересня [1838]. Понеділок, ранок. Ні в суботу, ні вчора грошей не надійшло. Тепер мені здалося за потрібне вжити певних кроків з огляду на нашу потребу, тобто піти до сирітських домів, зібрати братів і сестер (яким, окрім брата Т——, ніколи не повідомляли про стан коштів), розповісти їм, як справи, з’ясувати, скільки грошей потрібно на теперішній час, сказати їм, що серед усього цього випробування віри я все ж вірю, що Бог допоможе, і помолитися з ними. Особливо ж я мав намір піти, щоб сказати їм, що не можна купувати більше, ніж ми маємо чим заплатити, але щоб дітям нічого не бракувало ні в чому, що стосується поживної їжі й потрібного одягу; бо я радше відразу відіслав би їх, ніж допустив би, щоб вони терпіли нестачу. Я мав намір піти ще й для того, щоб подивитися, чи не лишилося ще речей, присланих для продажу, або чи немає речей, справді непотрібних, щоб ми могли обернути їх на гроші. Я відчував, що справа дійшла до урочистої кризи. Близько пів на десяту надійшов шестипенсовик, який хтось анонімно поклав у скриньку в каплиці Ґедеон. Ці гроші здалися мені завдатком того, що Бог змилується й пошле більше. Близько десятої, коли я повернувся від брата Крейка, якому знову відкрив своє серце, і знову молився про допомогу, прийшла одна сестра, яка дала моїй дружині два соверени для сиріт, сказавши, що відчула спонукання прийти і що й так надто довго зволікала. За кілька хвилин, коли я ввійшов до кімнати, де вона була, вона дала мені ще два соверени, — і все це, нічого не знаючи про нашу потребу. Так Господь найласкавіше послав нам трохи допомоги, на велике підбадьорення моєї віри. Через кілька хвилин мене попросили грошей для Сирітського дому для немовлят, куди я послав £2, і £1 0s. 6d. до Сирітського дому для хлопчиків, і £1 до Сирітського дому для дівчаток.»


ДОРОГОЦІННЕ ВИЗВОЛЕННЯ.

«17 вересня [1838].— Випробування все ще триває. Тепер, з кожним днем, воно стає дедалі тяжчим навіть для віри. Справді, Господь має мудрі наміри, дозволяючи нам так довго взивати до Нього про допомогу. Але я певен, що Бог пошле допомогу, якщо тільки ми зможемо чекати. Один із працівників отримав трохи грошей, з яких дав 12s. 6d.; одна працівниця дала 11s. 8d. — усі гроші, що в неї лишилися; це разом із 17s. 6d., які частково надійшли, а частково були в руках, дало нам змогу заплатити все, що треба було заплатити, і купити харчів, тож досі ні в чому нічого не бракувало. Цього вечора мене досить непокоїло, що більші суми так довго не надходять; але, коли я звернувся до Писання по розраду, моя душа дуже відсвіжилася, а віра знову зміцніла 34-м псалмом, тож я дуже радісно пішов на молитву з моїми дорогими співпрацівниками. Я прочитав їм цей псалом і намагався підбадьорити їхні серця дорогоцінними обітницями, що в ньому містяться.»

«18 вересня.— Брат Т. мав у руках 25s., а я мав 3s. Цей £1 8s. дав нам змогу купити потрібне м’ясо й хліб, трохи чаю для одного з домів і молока для всіх; більше нічого й не треба. Так Господь подбав не лише про цей день, бо хліба є на два дні. Тепер, однак, ми дійшли до краю. Кошти вичерпано. Працівники, які мали трохи грошей, давали, доки в них щось лишалося. А тепер погляньте, як Господь допоміг нам! Одна пані з околиць Лондона, яка привезла пакунок із грошима від своєї дочки, приїхала до Бристоля чотири чи п’ять днів тому й найняла помешкання по сусідству із Сирітським домом для хлопчиків. Сьогодні по обіді вона сама люб’язно принесла мені гроші — £3 2s. 6d. Ми дійшли до такої скрути, що вже збиралися продати речі, без яких можна обійтися; але цього ранку я просив Господа, якщо можна, відвернути від нас таку потребу. Те, що гроші кілька днів були так близько від сирітських домів і не були віддані, — ясний доказ того, що від самого початку Бог мав у серці допомогти нам; але оскільки Він радіє молитвам Своїх дітей, Він дозволив нам так довго молитися, а також — щоб випробувати нашу віру й зробити відповідь тим солодшою. Це справді дорогоцінне визволення. Тієї ж миті, як я залишився сам, отримавши гроші, я вибухнув гучною хвалою й подякою. Цього вечора я знову зустрівся з моїми співпрацівниками для молитви й хвали; їхні серця неабияк підбадьорилися. Ці гроші цього вечора розділили, і їх цілком вистачить на все, що знадобиться завтра.»


Ви завершили: Початок і перші дні сирітської праці

Далі