Ох! Я нічого не можу!

КОЛИ ТРИВОЖНЕ СЕРЦЕ вже прийняло вчення про спокуту й пізнало велику істину, що спасіння — через віру в Господа Ісуса, його часто тяжко гнітить відчуття власної неспроможності до добра. Багато хто стогне: «Я нічого не можу». Вони не роблять із цього виправдання для себе, а відчувають це як щоденний тягар. Вони зробили б, якби могли. Кожен із них може щиро сказати про себе, що «хотїннє є в мене, зробити ж що добре, не знаходжу».

Це відчуття ніби зводить нанівець усю Євангелію: бо яка користь голодному від їжі, якщо він не може до неї дістатися? Що з ріки води життя, якщо людина не може з неї напитися? Пригадується історія про лікаря й дитину бідної жінки. Мудрий лікар сказав матері, що її маля за належного лікування скоро одужає, але конче необхідно, щоб її хлопчик регулярно пив найкраще вино і провів якийсь час на одному з німецьких курортів. І це — вдові, яка ледве мала шматок хліба! Так і стривоженому серцю часом здається, що проста Євангелія «Віруй і живи» зрештою не така вже й проста, бо вимагає від бідного грішника того, чого він зробити не може. Тому, хто справді пробуджений, але навчений лише наполовину, здається, що бракує якоїсь ланки: ось там — спасіння Ісусове, але як до нього дістатися? Душа безсила й не знає, що робити. Вона лежить у виду міста-сховища — і не може ввійти в його браму.

Чи передбачено в задумі спасіння цю безсилість? Так. Діло Господнє досконале. Воно починається там, де ми є, і нічого не вимагає від нас для свого завершення. Коли добрий самарянин побачив подорожнього, що лежав поранений і напівмертвий, він не звелів йому підвестися, підійти до нього, сісти на осла й поїхати до гостиниці. Ні, він «прийшов до него», і подбав про нього, і посадив його на свою тварину, і довіз до гостиниці. Так і Господь Ісус чинить із нами в нашому низькому й жалюгідному стані.

Ми побачили, що Бог виправдовує, що Він виправдовує нечестивих і що Він виправдовує їх через віру в дорогоцінну кров Ісуса; тепер маємо побачити, в якому стані перебувають ці нечестиві, коли Ісус звершує їхнє спасіння. Багатьох пробуджених людей непокоїть не лише їхній гріх, а й їхня моральна неміч. Вони не мають сили ні вибратися з багна, в яке впали, ні вберегтися від нього надалі. Вони побиваються не лише над тим, що зробили, а й над тим, чого не можуть зробити. Вони почуваються безсилими, безпорадними й духовно бездиханними. Може, дивно звучить, що вони почуваються мертвими, — і все ж це саме так. На їхню власну думку, вони ні до чого доброго не здатні. Вони не можуть іти дорогою до неба, бо їхні кості поламані. Як сказано, «нїхто із сміляків не знайшов рук своїх»; одне слово, вони почуваються «недужими». На щастя, написано — як свідчення Божої любові до нас:

Ще бо Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер (Римлян 5:6).

Тут ми бачимо, як усвідомленій безпорадності приходить допомога — допомога через втручання Господа Ісуса. Наша безпорадність — крайня. Не написано: «Коли ми були порівняно слабкі, Христос умер за нас»; чи: «Коли ми мали хоч трохи сили»; ні, опис абсолютний і без жодних застережень: «як були ми недужими», тобто зовсім без сили. Ми не мали жодної сили, яка могла б прислужитися нашому спасінню; слова нашого Господа були безумовно правдиві: «без мене не можете робити нїчого». Я можу піти ще далі за цей текст і нагадати вам про велику любов, якою Господь полюбив нас, — навіть «нас, мертвих провинами». Бути мертвим — це навіть більше, ніж бути без сили.

Єдине, на чому бідний безсилий грішник має зосередити думку й чого має міцно триматися як єдиної підстави надії, — це божественне запевнення, що Христос «в свою пору за нечестивих умер». Повірте в це — і всяка неспроможність зникне. Як байка розповідає про Мідаса, що він своїм дотиком обертав усе на золото, так правда про віру: вона обертає на добро все, чого торкнеться. Самі наші потреби й немочі стають благословеннями, коли до них береться віра.

Зупинімося на деяких формах цієї безсилості. Почнімо з того, що один скаже: «Пане, здається, я не маю сили зібрати думки й утримати їх на тих урочистих предметах, що стосуються мого спасіння; навіть коротка молитва — майже понад мої сили. Почасти це, мабуть, від природної слабкості, почасти тому, що я пошкодив собі розпустою, а почасти й тому, що я виснажую себе світськими клопотами, тож я не здатен на ті високі думки, які потрібні, перш ніж душа зможе бути спасенною». Це дуже поширена форма грішної немочі. Зважте на це! У цьому ви без сили; і таких, як ви, багато. Вони не змогли б провести низку послідовних думок, навіть якби від цього залежало їхнє життя. Багато бідних чоловіків і жінок неписьменні й ненавчені, і глибокі роздуми були б для них дуже важкою працею. Інші за природою такі легковажні й несерйозні, що могли б устежити за довгим ходом доказів і міркувань не більше, ніж злетіти. Вони ніколи не досягли б пізнання якоїсь глибокої таємниці, навіть якби поклали на це все своє життя. Тож вам не треба впадати у відчай: для спасіння потрібне не безперервне міркування, а просте покладання на Ісуса. Тримайтеся цього одного факту — Христос «в свою пору за нечестивих умер». Ця істина не вимагатиме від вас ні глибокого дослідження, ні глибоких міркувань, ні переконливих доказів. Ось вона: Христос «в свою пору за нечестивих умер». Зосередьте на цьому думку — і спочиньте на цьому.

Нехай цей один великий, благодатний, славний факт лежить у вашому дусі, аж поки не напахтить усіх ваших думок і не дасть вам радіти, хоч ви й без сили, бо Господь Ісус став вашою силою і вашою піснею, так, Він став вашим спасінням. За Писанням, це об’явлений факт, що в свою пору Христос умер за нечестивих, коли вони були ще без сили. Ви, може, чули ці слова сотні разів — і все ж ніколи досі не збагнули їхнього значення. Є в них підбадьорливий присмак, чи не так? Ісус умер не за нашу праведність, а за наші гріхи. Він прийшов спасти нас не тому, що ми були варті спасіння, а тому, що ми були цілком нікчемні, зруйновані й загублені. Він прийшов на землю не з якоїсь причини, що була в нас, а єдино й тільки з причин, які Він добув із глибин Своєї власної божественної любові. В свою пору Він умер за тих, кого описує не як побожних, а як нечестивих, приклавши до них найбезнадійніше означення, яке тільки міг дібрати. Якщо у вас і небагато розуму, то все ж прикріпіть його до цієї істини, яка до снаги найменшій спроможності й може підбадьорити найважче серце. Нехай цей текст лежить під вашим язиком, як солодкий шматочок, аж поки не розтане у вашому серці й не надасть смаку всім вашим думкам; і тоді мало важитиме, хоч би ці думки були розкидані, як осіннє листя. Люди, які ніколи не блищали в науці й не виявили ані найменшої оригінальності розуму, проте змогли цілком прийняти вчення про хрест — і були ним спасенні. Чому б і не вам?

Чую, як інший вигукує: «Ох, пане, моя безсилість полягає головно в тому, що я не можу достатньо покаятися!» Дивне ж уявлення мають люди про те, що таке покаяння! Багато хто вважає, що треба пролити стільки-то сліз, видати стільки-то стогонів і витерпіти стільки-то відчаю. Звідки береться це нерозумне уявлення? Невіра й відчай — це гріхи, і тому я не бачу, як вони можуть бути складниками прийнятного покаяння; проте багато хто вважає їх необхідними частинами справжнього християнського досвіду. Вони дуже помиляються. А втім, я розумію, що вони мають на увазі, бо в дні своєї темряви я й сам почувався так само. Я прагнув покаятися, але думав, що не можу цього зробити, — і водночас увесь той час я каявся. Хоч як дивно це звучить, я відчував, що не можу відчувати. Я, бувало, забивався в куток і плакав, бо не міг плакати; і впадав у гірку скорботу, бо не міг скорбіти за гріх. Яка ж це плутанина, коли ми в стані невіри беремося судити про власний стан! Це все одно що сліпий розглядав би власні очі. Моє серце тануло в мені від страху, бо я думав, що моє серце тверде, як алмазний камінь. Моє серце розривалося від думки, що воно не хоче розірватися. Тепер я бачу, що виявляв саме те, чого, як мені здавалося, не мав; але тоді я не знав, де я.

О, якби я міг допомогти іншим вийти до світла, яким я тепер тішуся! Залюбки сказав би я слово, яке могло б скоротити час їхнього замішання. Я скажу кілька простих слів і молитимуся, щоб «Утїшитель» приклав їх до серця.

Пам’ятайте, що людина, яка щиро кається, ніколи не задоволена власним покаянням. Ми так само не можемо покаятися досконало, як не можемо досконало жити. Хоч які чисті наші сльози, у них завжди буде якийсь бруд: навіть у нашому найкращому покаянні знайдеться щось, у чому треба каятися. Але послухайте! Покаятися — це змінити свою думку про гріх, і про Христа, і про всі великі Божі речі. Це передбачає й скорботу; але головне — це поворот серця від гріха до Христа. Якщо є цей поворот, то у вас є суть справжнього покаяння, навіть якби жодна тривога й жоден відчай ніколи не кинули тіні на вашу душу.

Якщо ви не можете покаятися так, як хотіли б, вам дуже допоможе в цьому, коли ви твердо повірите, що Христос «в свою пору за нечестивих умер». Думайте про це знову і знову. Як можете ви й далі лишатися з твердим серцем, коли знаєте, що з найвищої любові Христос «за нечестивих умер»? Дозвольте переконати вас міркувати з собою так: хоч я й нечестивий, хоч це сталеве серце не м’якне, хоч я марно б’ю себе в груди, — проте Він умер за таких, як я, бо Він умер за нечестивих. О, якби мені повірити в це й відчути його силу на моєму кременистому серці!

Зітріть зі своєї душі всякі інші роздуми, і сидіть годинами, і глибоко розважайте над цим одним сяйливим виявом незаслуженої, несподіваної, небувалої любові: Христос «за нечестивих умер». Уважно перечитайте розповідь про смерть Господа, як ви знаходите її в чотирьох євангелістів. Якщо щось і може розтопити ваше вперте серце, то це погляд на страждання Ісуса й думка, що Він вистраждав усе це за Своїх ворогів.

О Ісусе! Солодкі сльози ллю, Коли до ніг Твоїх клякаю,

На голову Твою зранену дивлюсь І весь Твій біль відчуваю.

Серце тане, як Ти кров проливаєш, — Те серце, що твердим було;

Я чую: Ти за винних благаєш, — І ще рясніше сліз пішло.

Це ж за грішних Ти помирав, І грішник я — стою:

Мене Твій згасаючий погляд пройняв, Мене вразила пробита рука Твоя.

Справді, хрест — це той чудотворний жезл, що може вивести воду зі скелі. Якщо ви збагнете повне значення божественної жертви Ісуса, то неодмінно покаєтеся в тому, що колись противилися Тому, Хто такий сповнений любові. Написано, що вони «поглянуть на того, що його прокололи, й будуть голосити по нему, як по синові одинцеві, й сумувати, як сумують по перворідневі». Покаяння не дасть вам побачити Христа; але погляд на Христа дасть вам покаяння. Ви не можете зробити собі Христа зі свого покаяння, але маєте шукати покаяння в Христа. Святий Дух, навертаючи нас до Христа, відвертає нас від гріха. Тож відведіть погляд від наслідку до причини, від вашого власного каяття до Господа Ісуса, Який вознесений на висоту, щоб дати покаяння.

Я чув, як інший каже: «Мене мучать жахливі думки. Куди б я не пішов, до мене прокрадаються богохульства. Часто під час роботи мені нав’язується якесь страшне навіювання, і навіть у ліжку мене будить шепіт лукавого. Я не можу втекти від цієї жахливої спокуси». Друже, я знаю, що ви маєте на увазі, бо й мене самого переслідував цей вовк. Людина з таким самим успіхом могла б сподіватися перемогти мечем рій мух, як опанувати власні думки, коли на них нацькував диявол. Бідна спокушувана душа, на яку нападають сатанинські навіювання, подібна до подорожнього, про якого я читав: на його голову, вуха й усе тіло налетів рій розлючених бджіл. Він не міг ні відігнати їх, ні втекти від них. Вони жалили його всюди й загрожували вбити. Я не дивуюся, що ви почуваєтеся без сили спинити ці огидні й мерзенні думки, які сатана вливає у вашу душу; але все ж я хочу нагадати вам слово Писання, яке перед нами, — «Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер». Ісус знав, де ми були і де мали б опинитися; Він бачив, що ми не можемо подолати князя, який панує в повітрі; Він знав, що той нас дуже мучитиме; але й тоді, бачачи нас у такому стані, Христос умер за нечестивих. Закиньте на це якір своєї віри. Сам диявол не може сказати вам, що ви не нечестивий; тож вірте, що Ісус умер навіть за таких, як ви. Згадайте, як Мартін Лютер відтинав дияволові голову його ж власним мечем. «О, — сказав диявол Мартінові Лютеру, — ти грішник». «Так, — відповів той, — Христос умер, щоб спасти грішників». Так він ударив його власним його мечем. Сховайтеся в цьому притулку й лишайтеся там: Христос «в свою пору за нечестивих умер». Якщо ви стоятимете на цій істині, то ваші богохульні думки, яких ви не маєте сили прогнати, підуть самі собою; бо сатана побачить, що нічого не досягає, мучачи вас ними.

Ці думки, якщо ви їх ненавидите, зовсім не ваші, а вкинуті дияволом, і відповідальний за них він, а не ви. Якщо ви боретеся з ними, вони не більше ваші, ніж прокльони й брехня бешкетників на вулиці. Саме через ці думки диявол хотів би довести вас до відчаю чи принаймні не дати вам довіритися Ісусові. Бідна хвора жінка не могла пробитися до Ісуса крізь натовп, і ви майже в такому самому становищі через натиск і навалу цих жахливих думок. Проте вона простягла палець і доторкнулася до краю Господньої одежі — і була зцілена. Зробіть і ви так само.

Ісус умер за тих, на чиєму сумлінні «усякий гріх і хула», і тому я певен, що Він не відкине тих, хто мимоволі став бранцем лихих думок. Киньтеся на Нього — разом із думками й усім, — і подивіться, чи Він не могутній спасти. Він може втихомирити цей жахливий шепіт нечистого або дати вам побачити його в справжньому світлі, щоб він вас не мучив. Своїм способом Він може спасти вас і спасе, а зрештою дасть вам досконалий мир. Тільки довіртеся Йому в цьому й у всьому іншому.

Болісно заплутує та форма неспроможності, що полягає в уявній відсутності сили вірити. Нам не чужий цей зойк:

О, якби я міг повірити, —
Усе б легким тоді було;
Хочу, та не можу; Господи, поможи:
Лиш поміч Твоя мене б спасла.

Багато хто роками лишається в темряві, бо не має сили, як вони кажуть, зробити те, що якраз і є відмовою від усякої власної сили й спочинком у силі Іншого, а саме — Господа Ісуса. Справді, вся ця справа віри — дуже дивна річ; бо люди небагато здобувають, намагаючись повірити. Віра не приходить через старання. Якби хтось розповів мені про щось, що сталося сьогодні, я не сказав би йому, що спробую йому повірити. Якби я вірив у правдивість того, хто розповів мені про подію й сказав, що бачив її, я відразу прийняв би його слова. Якби я не вважав його правдивою людиною, я, звісно, не повірив би йому; але старання тут не було б жодного. Тож коли Бог заявляє, що є спасіння в Христі Ісусі, я мушу або відразу повірити Йому, або зробити Його неправдомовцем. Звичайно, ви не вагатиметеся, котра дорога в цьому випадку правильна. Свідчення Боже мусить бути правдиве, і ми зобов’язані відразу повірити в Ісуса.

Та, можливо, ви намагалися повірити в надто багато. Не цільтеся у великі речі. Задовольніться вірою, яка може тримати в руці цю одну істину: «Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер». Він поклав Своє життя за людей тоді, коли вони ще не вірили в Нього й не могли в Нього повірити. Він умер за людей не як за віруючих, а як за грішників. Він прийшов, щоб зробити цих грішників віруючими й святими; але коли Він умирав за них, Він бачив їх цілком безсилими. Якщо ви тримаєтеся істини, що Христос умер за нечестивих, і вірите в неї, ваша віра спасе вас, і ви можете йти з миром. Якщо ви довірите свою душу Ісусові, Який умер за нечестивих, то, хоч би ви й не могли вірити в усе, ні переставляти гори, ні чинити якихось інших чудесних діл, — ви все ж спасенні. Спасає не велика віра, а справжня віра; і спасіння — не у вірі, а в Христі, на Якого віра покладається. Віра, як гірчичне зерно, принесе спасіння. Важить не міра віри, а щирість віри. Певно ж, людина може вірити в те, що знає як правду; а оскільки ви знаєте, що Ісус правдивий, то ви, мій друже, можете вірити в Нього.

Хрест, який є предметом віри, є також, силою Святого Духа, її причиною. Сядьте й дивіться на вмирущого Спасителя, аж поки віра сама собою не проросте у вашому серці. Немає місця, подібного до Голгофи, для народження довіри. Повітря того святого пагорба дає здоров’я тремтливій вірі. Не один, хто там стояв і дивився, промовляв:

Поки бачу Тебе зраненим, у муках, Бездиханним на проклятім дереві,

Господи, відчуваю: серце вірить, Що Ти так страждав за мене.

«На жаль! — вигукує інший. — Моя безсилість полягає в тому, що я не можу покинути свій гріх, а я знаю, що не можу піти до неба й понести свій гріх із собою». Я радий, що ви це знаєте, бо це цілком правда. Ви мусите розлучитися зі своїм гріхом, інакше не зможете повінчатися з Христом. Згадайте запитання, яке блискавкою промайнуло в голові молодого Беньяна, коли він у неділю бавився іграми на лузі: «Чи матимеш ти свої гріхи й підеш до пекла, чи покинеш свої гріхи й підеш до неба?» Це зупинило його як укопаного. Це запитання, на яке доведеться відповісти кожній людині: бо не можна жити далі в гріху й іти до неба. Цього не може бути. Ви мусите покинути гріх або покинути надію. Чи ви відповідаєте: «Так, я цілком згоден: хотїннє є в мене, зробити ж що добре, не знаходжу. Гріх панує наді мною, і я не маю сили»? Що ж, якщо ви не маєте сили, цей текст однаково правдивий: «Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер». Чи можете ви й далі в це вірити? Хоч би як інші речі, здавалося, суперечили цьому, чи повірите ви в це? Бог сказав це, і це факт; тож тримайтеся цього мертвою хваткою, бо лише тут ваша єдина надія. Повірте в це й довіртеся Ісусові — і ви скоро знайдете силу, щоб умертвити свій гріх; а без Нього сильний озброєний триматиме вас навіки своїм рабом. Що до мене, то я ніколи не зміг би подолати власну гріховність. Я пробував — і зазнавав поразки. Мої лихі нахили були сильніші за мене, аж поки, повіривши, що Христос умер за мене, я не кинув на Нього свою винну душу, — і тоді я дістав переможну засаду, якою подолав своє грішне «я». Вчення про хрест можна вжити, щоб убивати гріх, так само як давні воїни вживали свої величезні дворучні мечі й косили ворогів кожним ударом. Немає нічого, подібного до віри в Друга грішників: вона перемагає всяке зло. Якщо Христос умер за мене, хоч я й нечестивий, хоч я й без сили, то я не можу більше жити в гріху, а мушу пробудитися, щоб любити Того, Хто мене викупив, і служити Йому. Я не можу бавитися злом, яке вбило мого найкращого Друга. Я мушу бути святим заради Нього. Як я можу жити в гріху, коли Він умер, щоб спасти мене від нього?

Погляньте, яка це чудова допомога вам, безсилим, — знати й вірити, що в свою пору Христос умер за таких нечестивих, як ви. Чи схопили ви вже цю думку? Нашим затьмареним, упередженим і невіруючим розумам чомусь так важко побачити суть Євангелії. Часом, закінчивши проповідь, я думав, що виклав Євангелію так ясно, що й ніс на обличчі не може бути помітніший; і все ж бачу, що навіть розумні слухачі не зрозуміли, що означає «Обернїтесь же до мене, й прийміть спасеннє». Навернені зазвичай кажуть, що не знали Євангелії аж до такого-то дня; а проте вони чули її роками. Євангелія залишається незнаною не через брак пояснення, а через відсутність особистого об’явлення. Його Святий Дух готовий дати й дасть тим, хто Його просить. Але й коли воно дане, вся сума відкритої істини міститься в цих словах: Христос «за нечестивих умер».

Чую, як інший так нарікає на себе: «Ох, пане, моя неміч полягає в тому, що я, здається, не можу довго триматися однієї думки! У неділю я чую слово, і воно мене вражає; але протягом тижня я зустрічаю лихого товариша — і всі мої добрі почуття зникають. Мої товариші по роботі ні в що не вірять, і кажуть такі страшні речі, а я не знаю, як їм відповісти, і так виходить, що мене збито з ніг». Я дуже добре знаю цього м’якотілого Поступливого і тремчу за нього; але водночас, якщо він справді щирий, його немочі може зарадити Божа благодать. Святий Дух може вигнати злого духа страху перед людьми. Він може зробити боягуза хоробрим. Пам’ятайте, мій бідний хиткий друже: ви не повинні лишатися в цьому стані. Не годиться бути ницим і жалюгідним щодо самого себе. Станьте прямо, і подивіться на себе, і побачте, чи вам призначено бути, як жабі під бороною, що боїться за своє життя і рушити, і стояти на місці. Майте ж власну думку. Це справа не лише духовна, а й така, що стосується звичайної мужності. Я багато чого зробив би, щоб догодити друзям; але піти до пекла, щоб їм догодити, — на це я не зважився б. Можна, мабуть, робити те й се заради доброго товариства; але ніяк не годиться втратити Божу дружбу, щоб лишатися в добрих стосунках з людьми. «Я це знаю, — каже чоловік, — але все одно, хоч я це й знаю, не можу набратися відваги. Не можу показати свого прапора. Не можу встояти». Що ж, і вам я маю принести той самий текст: «Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер». Якби Петро був тут, він сказав би: «Господь Ісус умер за мене навіть тоді, коли я був таким бідним, слабким створінням, що служниця, яка пильнувала вогню, змусила мене брехати й присягатися, що я не знаю Господа». Так, Ісус умер за тих, хто покинув Його й утік. Міцно вхопіться за цю істину — «Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер». Це ваш вихід із вашого боягузтва. Нехай це вкарбується у вашу душу: «Христос умер за мене», — і ви скоро будете готові вмерти за Нього. Вірте, що Він страждав на вашому місці й замість вас і приніс за вас повну, справжню й достатню спокуту. Якщо ви повірите в цей факт, ви змушені будете відчути: «Я не можу соромитися Того, Хто вмер за мене». Повне переконання, що це правда, укріпить вас незламною відвагою. Погляньте на святих доби мучеників. У ранні дні християнства, коли ця велика думка про надзвичайну любов Христову сяяла в церкві в усій своїй свіжості, люди були не лише готові вмерти, а й прагнули страждати і навіть сотнями самі ставали перед судовими престолами правителів, визнаючи Христа. Я не кажу, що вони мудро чинили, шукаючи жорстокої смерті; але це доводить мою думку: усвідомлення любові Ісуса підносить розум понад усякий страх перед тим, що можуть зробити нам люди. Чому б йому не справити такої самої дії й у вас? О, якби воно тепер надихнуло вас на хоробре рішення вийти на Господній бік і бути Його послідовником до кінця!

Нехай Святий Дух допоможе нам дійти так далеко вірою в Господа Ісуса — і все буде добре!