Короткий і легкий спосіб молитви
Перший ступінь молитви

Розділ 4 · 5 хв читання · 7 хв слухання

Перший ступінь молитви

Є два засоби, якими нас можна ввести у вищі форми молитви. Один — це роздумування, другий — роздумливе читання. Під роздумливим читанням я розумію ось що: узяти якісь істини, догматичні чи практичні — радше практичні, ніж догматичні, — і читати їх так:— Візьміть істину, яка вам відкрилася, і прочитайте два-три рядки, намагаючись увійти в повний зміст слів, і не йдіть далі, поки знаходите в них насолоду; залишайте це місце лише тоді, коли воно стане прісним. Після того візьміть інше місце і зробіть так само, читаючи за раз не більше як пів сторінки.

Користь ми маємо не стільки від кількості прочитаного, скільки від способу читання. Ті, хто прочитує так багато, не мають від того користі; бджоли можуть добути сік із квітів лише тоді, коли сідають на них, а не тоді, коли кружляють довкола. Багато читання — це більше для шкільної науки, ніж для духовної; але щоб мати користь із духовних книжок, слід читати їх саме так; і я певна, що такий спосіб читання поступово привчає нас до молитви і пробуджує глибше прагнення до неї. Другий засіб — це роздумування, якому слід віддаватися у визначений час, а не в годину, відведену на читання. Я думаю, що увійти в нього можна так:— Поставивши себе в присутність Божу виразним актом віри, слід прочитати щось ґрунтовне, не стільки щоб міркувати над ним, скільки щоб зосередити увагу, пам’ятаючи, що головним вправлянням має бути присутність Божа, а предмет читання має радше зосереджувати увагу, ніж вправляти розум.

Ця віра в присутність Божу в наших серцях має вести нас до того, щоб заглибитися в себе, зібрати свої думки і не дати їм блукати; це дієвий спосіб позбутися сторонніх думок і втратити з поля зору зовнішнє, щоб наблизитися до Бога, Якого можна знайти лише в потаємному місці нашого серця, — а воно є тим sancta-sanctorum, де Він перебуває.

Він обіцяв, що коли хто береже Його заповіді, Він прийде до нього і оселиться в ньому (Йоана 14:23). Святий Августин дорікає собі за час, який він утратив, бо не шукав Бога від початку в такий спосіб.

Отже, коли ми таким чином заглиблені в себе і глибоко пройняті присутністю Божою в нас, — коли всі чуття стягнуто від краю до осердя (а це, хоч спершу й нелегко, згодом стає цілком природним), — коли душа так зібрана в собі й солодко зайнята прочитаною істиною, не міркуючи над нею, а живлячись нею, і збуджуючи волю почуттям, а не розум розважанням, — тоді почуттю, зворушеному таким чином, треба дати солодко й мирно спочити, ковтаючи те, що воно скуштувало.


Як людина, що лише жувала б чудову страву, не мала б від неї поживи, хоч і відчувала б її смак, якби не перестала жувати, щоб її проковтнути, — так і коли почуття зворушене, а ми весь час намагаємося його збуджувати, ми гасимо його вогонь і так позбавляємо душу її поживи. Ми мусимо проковтнути любовним спочинком (сповненим шани й довіри) те, що ми пожували й скуштували. Цей спосіб дуже потрібний і за короткий час просунув би душу далі, ніж будь-який інший — за кілька років.

Але оскільки я сказала, що прямим і головним вправлянням має бути відчуття присутності Божої, ми мусимо якнайвірніше повертати чуття, коли вони блукають.

Це короткий і дієвий спосіб боротися з розсіяністю, бо ті, хто намагається прямо протистояти їй, лише дратують і посилюють її; а коли ми занурюємося в думку про присутнього Бога і дозволяємо своїм думкам линути до Нього, то боремося з розсіяністю непрямо, навіть не думаючи про неї, але дієво. І тут дозвольте мені застерегти початківців, щоб не перебігали від однієї істини до іншої, від одного предмета до другого, а трималися одного, поки відчувають до нього смак: так можна глибоко ввійти в істини, скуштувати їх і дати їм закарбуватися в нас. Я кажу, що спершу важко так заглиблюватися в себе через звички, які нам природні, — бути захопленими зовнішнім; але коли ми трохи до цього звикнемо, це стає надзвичайно легким: і тому, що ми набули такої звички, і тому, що Бог, Який лише прагне відкрити нам Себе, посилає нам щедру благодать і живе, досвідне відчуття Своєї присутності, яке робить це легким.

Застосуймо цей спосіб до Господньої молитви. Ми кажемо: «Отче наш», думаючи про те, що Бог у нас і справді хоче бути нашим Отцем. Вимовивши це слово Отче, ми кілька хвилин залишаємося в мовчанні, чекаючи, щоб цей небесний Отець відкрив нам Свою волю. Потім ми просимо цього Царя слави царювати в нас, віддаючи себе Йому, щоб Він це вчинив, і поступаючись Йому правом, яке Він має на нас. Якщо тут ми відчуваємо схильність до миру і мовчання, то не слід продовжувати, а залишатися так, доки триває цей стан; після цього переходимо до другого прохання: «Нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землї». Тоді ми бажаємо, щоб Бог здійснив у нас і через нас усю Свою волю; ми віддаємо Богові своє серце і свою свободу, щоб Він розпоряджався ними, як Йому до вподоби. Потім, бачачи, що справою волі має бути любов, ми прагнемо любити і просимо Бога дати нам Свою любов. Але все це робиться тихо, мирно; і так само з рештою молитви.

Іншим разом ми тримаємося, як вівці біля Пастиря, просячи в Нього нашої справжньої поживи. О Божественний Пастирю! Ти годуєш Своїх овець власною рукою і Ти Сам — їхня пожива день у день. Ми можемо також приносити Йому й потреби своєї родини; але все це треба робити, вірою пам’ятаючи про присутність Божу в нас.

Ми не можемо уявити собі, який є Бог: досить живої віри в Його присутність; бо ми не можемо створити жодного образу Бога, хоч можемо уявляти Христа — розіп’ятого, чи дитям, чи в якомусь іншому стані, — аби тільки ми завжди шукали Його в собі.

Іншим разом ми приходимо до Нього, як до Лікаря, приносячи Йому свої недуги, щоб Він їх зцілив; але завжди без напруження, час від часу ненадовго замовкаючи, щоб мовчання перемежовувалося з дією, поступово подовжуючи мовчання і скорочуючи мовлену молитву, аж поки нарешті, коли ми віддаємося Божій дії, Він не здобуде перевагу. Коли дано присутність Божу і душа починає куштувати мовчання та спочинку, це досвідне відчуття присутності Божої вводить її в другий ступінь молитви.

Назад Далі