Короткий і легкий спосіб молитви
Шлях до божественного єднання

Розділ 17 · 8 хв читання · 10 хв слухання

Шлях до божественного єднання

Досягти божественного єднання неможливо лише шляхом роздумування, ані навіть через почуття, ані через будь-яку світлу чи усвідомлену молитву. Причин цьому кілька. Ось головні.

По-перше, згідно з Писанням, ніхто не може побачити Бога й жити: «не жити ме вже людина, що бачила лице моє» (2 Мойсея 33:20). А всі розважливі вправи молитви чи навіть активного споглядання, якщо вважати їх метою, а не підготовкою до пасивного, — це вправи життя, через які ми не можемо побачити Бога, тобто з’єднатися з Ним. Усе, що походить від людини та її власної старанності, хоч яким шляхетним і піднесеним воно було б, мусить померти.

Святий Йоан каже нам, що «стало мовчаннє на небі». Небо означає глибини й осердя душі, де все мусить бути в мовчанні, коли з’являється величність Божа. Усе, що належить до наших власних зусиль чи будь-як до нас самих, мусить бути знищене, бо ніщо не противиться Богові так, як привласнення, і вся злоба людини — в цьому привласненні, яке є джерелом її зла; тож що більше душа втрачає своє привласнення, то чистішою вона стає.

По-друге, щоб з’єднати дві такі протилежні речі, як чистота Бога і нечистота створіння, простота Бога і множинність створіння, Бог мусить діяти Сам; бо цього ніколи не може зробити зусилля створіння, адже дві речі не можуть з’єднатися, якщо між ними немає якогось споріднення чи подібності, — так нечистий метал ніколи не з’єднався б із чистим і очищеним.

Що ж тоді робить Бог? Він посилає перед Собою Свою Премудрість, як буде послано вогонь на землю, щоб він своєю дією спалив усю нечистоту, що там є. Вогонь спалює все, і ніщо не встоїть перед його дією. Так і з Премудрістю: вона спалює всю нечистоту в створінні, щоб приготувати його до божественного єднання.


Ця нечистота, така протилежна єднанню, — це привласнення і власна діяльність. Привласнення — бо воно є джерелом справжньої нечистоти, яка ніколи не може з’єднатися з сутнісною чистотою; так сонячні промені можуть торкатися багна, але не можуть із ним з’єднатися. Діяльність — бо Бог перебуває в безмежному спочинку, і щоб душа могла з’єднатися з Ним, вона мусить мати участь у Його спочинку, без чого не може бути єднання через несхожість; а щоб з’єднати дві речі, вони мусять перебувати в співмірному спокої.

Саме тому душа може досягти божественного єднання лише через спочинок своєї волі; і вона може з’єднатися з Богом лише тоді, коли перебуває в спочинку осердя і в чистоті свого створення.

Щоб очистити душу, Бог використовує премудрість, як використовують вогонь для очищення золота. Безперечно, золото можна очистити лише вогнем, який поступово спалює все земне і чуже й відокремлює його від золота. Недостатньо, щоб земля перетворилася на золото; потрібно, щоб вогонь розплавив і розчинив його, аби вилучити з нього все земне; і це золото кладуть у вогонь стільки разів, що воно втрачає свою нечистоту і будь-яку потребу в очищенні. Тоді воно придатне для найдосконалішої роботи.

А якщо згодом це золото буде нечисте, то це тому, що воно набуло нового бруду від дотику до інших тіл. Але ця нечистота лише поверхнева і не заважає його використовувати; тоді як його колишня нечистота була захована всередині нього і була ніби злита з його природою.

Крім того, ви помітите, що золото нижчої проби не може змішатися із золотом вищої проби. Одне мусить набрати нечистоти від другого або ж передати йому свою чистоту. Покладіть очищене золото разом із неочищеним — що ж тоді зможе зробити з ним золотар? Він накаже вилучити всю нечистоту з другого шматка, щоб той міг змішатися з першим. Саме це каже нам святий Павло: «яка в кожного робота, огонь випробує»; і він додає, що коли чиясь робота виявиться такою, що заслуговує на спалення, то сам він спасеться, «так, як через огонь» (1 Коринтян 3:13, 15). Це означає, що хоч є діла добрі, які Бог приймає, але щоб той, хто їх учинив, був чистий, вони теж мусять пройти крізь вогонь, аби з них було вилучено все привласнення, тобто все, що було його власним. Бог судитиме нашу праведність, бо «дїлами закону не оправдить ся всяке тїло», а лише правдою «Бога через віру Ісус-Христову» (Римлян 3:20, 22).

Зрозумівши це, я кажу, що для того, щоб людина могла з’єднатися зі своїм Богом, премудрість і божественна справедливість, наче безжальний і всепоглинний вогонь, мусять забрати від неї все привласнення, усе земне, тілесне і все, що від її власної діяльності; а забравши все це від неї, вони мусять з’єднати її з Богом.

Цього ніколи не досягти працею створіння; навпаки, воно навіть завдає людині жалю, бо, як я вже казала, людина так любить своє власне і так боїться його знищення, що якби Бог не здійснив цього Сам, Своєю власною владою, людина ніколи на це не погодилася б.

На це заперечать, що Бог ніколи не позбавляє людину її свободи і що тому вона завжди може противитися Богові; а отже, я не повинна казати, що Бог діє абсолютно, без згоди людини. Пояснюючи це, я кажу, що досить, аби людина дала пасивну згоду, щоб мати повну і цілковиту свободу; бо, віддавши себе на початку Богові, щоб Він робив, що хоче, і з нею, і в ній, вона вже від того часу дала активну і загальну згоду на все, що Бог міг би вчинити. Але коли Бог руйнує, палить і очищає, душа не бачить, що все це їй на користь; вона радше вірить у протилежне: і як спершу вогонь ніби тьмарить золото, так ця дія ніби позбавляє душу її чистоти. Тож якби вимагалася активна і явна згода, душі важко було б її дати, і часто вона її не дала б. Усе, що вона робить, — це залишається в пасивному вдоволенні, зносячи цю дію, як може, бо не здатна і не бажає їй перешкодити.

Отже, Бог так очищає цю душу від усіх природних, виразних і відчутних дій, що зрештою робить її дедалі більш подібною до Себе, а потім однорідною з Собою, підносячи пасивну здатність створіння, розширюючи її і ушляхетнюючи, хоч і прихованим та непомітним способом, який називають містичним. Але в усіх цих діях душа мусить співдіяти пасивно, і в міру того як Божа праця стає сильнішою, душа мусить безупинно поступатися Йому, доки Він не поглине її цілком. Тож ми не кажемо, як дехто стверджує, що не повинно бути жодної дії; адже, навпаки, вона — двері; ми кажемо лише, що в них не слід залишатися, бо людина має прагнути до досконалості своєї мети, а досягти її вона ніколи не зможе, не покинувши перших засобів, які, хоч і були необхідні, щоб увести її на шлях, згодом дуже заважали б їй, якби вона вперто трималася за них. Саме це казав Павло: «забуваючи вже те що позаду, і сягаючи по те, що спереду, біжу до мети» (Филипян 3:13, 14).

Хіба не вважали б ми позбавленою розуму людину, яка, вирушивши в подорож, зупинилася б у першому заїзді, бо її запевнили, що багато хто проходив тут, що дехто тут ночував і що тут живе господар? Отже, від душі вимагається просуватися до своєї мети, обрати найкоротшу дорогу, не зупинятися на першому пункті і, за порадою святого Павла, дати себе вести, як ті, що «Духом Божим водять ся» (Римлян 8:14), — а Він приведе її до мети, задля якої її створено, тобто до втіхи Богом.

Добре відомо, що найвище благо — це Бог; що сутнісне блаженство полягає в єднанні з Богом і що це єднання не може бути наслідком наших власних зусиль, бо Бог передає Себе душі лише відповідно до її місткості. Ми не можемо з’єднатися з Богом без пасивності і простоти; а оскільки це єднання — блаженство, то шлях, що веде до нього, мусить бути найкращим, і йти ним нема жодного ризику.

Цей шлях не небезпечний. Якби він був небезпечний, Христос не представив би його як найдосконаліший і найнеобхідніший з усіх шляхів. Усі можуть іти ним; і оскільки всі покликані до блаженства, усі покликані тішитися Богом — і в цьому житті, і в тому, що прийде, бо втіха Богом і є блаженство. Я кажу — втіха Самим Богом, а не Його дарами, які ніколи не можуть дати сутнісного блаженства, бо не здатні цілком наситити душу, яка створена так, що навіть найщедріші Божі дари не можуть її цілком задовольнити. Бог бажає віддати нам Себе відповідно до тієї місткості, якою Він нас обдарував; а ми боїмося віддатися Богові! Ми боїмося володіти Ним і бути приготованими до божественного єднання!

Ви кажете: ми не повинні самі приводити себе до цього стану. Я з цим згодна; але кажу також, що ніхто ніколи й не міг би сам себе до нього привести, бо жодна людина ніколи не могла б з’єднатися з Богом власними зусиллями, і Сам Бог мусить зробити цю справу.

Ви кажете, що дехто вдає, ніби досяг цього. Я кажу, що цей стан неможливо вдавати, так само як людина, що вмирає з голоду, не може довго вдавати, ніби вона сита. Скоро стане відомо, досягли люди цієї мети чи ні.

Отже, оскільки ніхто не може дійти до мети, якщо його туди не приведуть, то мова не про те, щоб уводити в неї людей, а про те, щоб показати їм шлях, що до неї веде, і благати їх не спочивати на тих практиках, які мусять бути покинуті за Божим наказом.

Хіба не було б жорстокістю показати спраглій людині джерело, а потім тримати її зв’язаною і не пускати до нього, прирікаючи на смерть від спраги? Саме це сьогодні й робиться. Погодьмося всі щодо шляху і щодо мети. Шлях має свій початок, свій поступ і свій кінець. Що далі ми просуваємося до кінця, то далі відходимо від початку; і неможливо дійти до кінця інакше, як безупинно віддаляючись від вихідної точки, бо не можна перейти з одного місця в інше, не пройшовши всього, що лежить між ними: це незаперечно.

О, які сліпі більшість людей, що пишаються своєю вченістю і своїми здібностями!

О Господи! як правдиво, що Ти втаїв Свої таємниці від мудрих і розумних і відкрив їх немовлятам!

Назад