Біографія
- 1865
- 1892
- 1899
- 1904
- 1908
- 1912
Отче, дай мені ці душі, або я помру!
У самому серці будь-якої розповіді про життя Джона Гайда лежить труднощ, і краще назвати її на початку, ніж удавати, що її немає. Майже все яскраве, що ми знаємо про чоловіка, якого прозвали «Молитовним Гайдом», — цілі ночі, проведені на підлозі, палець, покладений на його уста, серце, яке нібито зрушило в грудях, — доходить до нас через одну невелику повчальну книжку: Praying Hyde («Молитовний Гайд») Френсіса Мак-Гоу, видану 1923 року, понад десять років по смерті Гайда, і почасти складену з того, що пам’ятали інші люди. Тверді, перевірні факти його життя скупіші й тихіші за легенду. Ця розповідь свідомо тримає їх окремо. Там, де свідчення надійні, вона каже про це прямо; там, де історія спирається на Мак-Гоу та на зібрані ним спогади, вона каже й про це. Гайда не треба роздувати. Те, що можна перевірити, і так варте подиву.
Син священника з Іллінойсу
Джон Нельсон Гайд народився 9 листопада 1865 року в Іллінойсі — один із шести дітей преподобного Сміта Гарріса Гайда, пресвітеріанського священника. Його батько був людиною молитви, і молився він, зокрема, однією певною молитвою — щоб Бог вислав робітників на Своє жниво, — і це одна з небагатьох ниток, що тягнеться без розриву від добре засвідченої історії до легенди: син зрештою сам став відповіддю на ту молитву, якою молився батько. Родина знала й ціну тієї молитви. Старший брат, Едмунд, сам вирушив був на місійне поле і помер від гарячки, ще бувши студентом.
Гайд з відзнакою закінчив Карфагенський коледж в Іллінойсі 1887 року, а відтак вступив до Богословської семінарії Мак-Корміка в Чикаго й завершив там навчання 1892 року. У жовтні того ж року він відплив із Нью-Йорка до Індії. Йому було двадцять шість.
Він віз із собою справжню ваду. Гайд був недочуваний — «косномовний і тугий на вухо», як тоді казали, — і через це перша праця над вивченням нової мови йшла повільно й зневірливо. Це варто пам’ятати, бо чоловік, якого згодом згадуватимуть за вільну, ніжну проповідь двома індійськими мовами, починав зовсім не як очевидний успіх. Його станцією впродовж усіх років в Індії був Фірозпур у Пенджабі; звідти він обходив села округу Лудхіана, а приблизно з 1906 року відав округою довкола Моги, де й минули його останні роки. Глухота так і не минула зовсім, але він справді вільно заговорив урду й пенджабі.
Поворот до молитви
Перші роки були важкі, а навернених — мало. Схоже, саме з тієї тяготи, а не з якогось легкого успіху, виросло молитовне життя Гайда. Приблизно з 1899 року він почав проводити в молитві цілі ночі. Це корінь усього, що пізніші духовні письменники з нього зробили, і виріс він із найменш романтичного ґрунту, який тільки буває: зневірений місіонер, якому мало що було показати, вирішив, що відповідь — не більше працювати перед людьми, а довше чекати перед Богом.
Отче, дай мені ці душі, або я помру!
— Джон Гайд, як його згадано у книжці Френсіса Мак-Гоу Praying Hyde (1923)
Цей крик подає Мак-Гоу, і точні слова його різняться від переказу до переказу — дехто передає їх як «Боже, дай мені душі, або я помру». Читати його слід як обрис тягаря цієї людини, яким його запам’ятали близькі, а не як стенограму. Але в самому тягарі сумніву немає.
Близько квітня 1904 року, того самого року, що й перша з великих щорічних Сіялкотських конвенцій, кілька місіонерів заснували Пенджабський молитовний союз, і Гайда згадували як одну з його рушійних сил. Метою союзу було молитися про «оживлення» — пробудження — по всьому Пенджабу й по всій Індії. Сіялкот не був його власною станцією — то був осередок спорідненої місії, Об’єднаних пресвітеріан, — але він щороку їздив туди на конвенцію, і колега, який його знав, писав, що Гайд був серед її провідних постатей від першого ж року, 1904-го, і що мало від кого він чув слова, що так глибоко досліджували серце. Члени союзу зобов’язалися до простої, перевірної дисципліни: щодня відкладати пів години, якомога швидше по полудні, щоб молитися про пробудження, — і не спинятися, за власними словами союзу, доки не прийде пробудження.
Що, як казали, зробила його молитва
Із Молитовного союзу та Сіялкотської конвенції вийшло те, що тогочасні місійні звіти описують як справжнє виливання Духа, — конвенції, позначені, починаючи з 1904 року, глибоким усвідомленням гріха, відкритим визнанням і оновленням. Ті, хто там був, приписували багато з цього довгому, прихованому заступництву Гайда. Це найтвердіша з відповідей на його молитву: не приватне диво, а публічна справа, яку бачили й називали багато свідків.
Найвідоміше окреме твердження про плідність його праці належить почасти до історичних свідчень, почасти до переказу, і ці дві речі слід розрізняти. Духовні розповіді кажуть, що 1908 року Гайд молився про одну душу на день і що того року було приведено понад чотириста; що згодом він підніс своє прохання до двох душ на день, а наприкінці — до чотирьох; і що кожного дня, коли повного числа не було досягнуто, уночі на ньому лежав такий важкий тягар, що він не міг ні їсти, ні спати. Ці числа — разом із тими чотирмастами — походять від Мак-Гоу та зібраних ним спогадів; жодної тогочасної місійної статистики, якою їх можна було б перевірити, не знайдено. Власні слова Гайда в листі до давніх однокурсників простіші: «понад тисяча за останні два роки» і «жодного дня без душ, якщо ми були в злагоді з Богом». Що справді показують власні записи місії, — це поле, на якому він працював: у Мозі, де він сіяв, хрещення п’ять років поспіль неухильно зростали й 1910 року сягнули 685 — це жнива всієї станції, а не лічба навернених однієї людини, але це та земля, яку покривала його молитва.
Винуватель братів
Серед багатьох сцен, які записав Мак-Гоу, одна вирізняється як найдостовірніша й найпроникливіша, і стрижень її — не тріумф, а докір, який, як вірив Гайд, він отримав від Самого Бога. Він молився про пробудження в житті одного індійського пастора, чия віра охолола, і почав, як усі ми починаємо, з того, що став розповідати Богові про вади цієї людини: «О Отче, Ти знаєш, який він холодний…» — і далі не пішов. Він відчув, як сам казав, що на його уста ліг палець, і почув слова: Хто торкається до нього, торкається об зїницю ока мого. Гайд замовк. Те, що вийшло з нього далі, було вже не обвинуваченням, а покаянням.
Прости мені, Отче, що я був винувателем братів перед Тобою!
— Джон Гайд, у книжці Praying Hyde (1923)
Від тієї миті, як іде розповідь, він міг тільки дякувати Богові за того, кого прийшов критикувати. Це одна з найнадійніших історій Мак-Гоу і одна з найкорисніших, бо вона йде проти течії обожнення героїв. Великого заступника спіймано на найдавнішому гріху молільника — на тому, що він ганить брата перед лицем Бога, — і його спинено й навернено. Хай що ще зробила з Гайда легенда, ця сцена показує людину, яку виправляють, а не людину, якою захоплюються.
Виснажене тіло
Ночі й тягар забрали своє в його здоров’я, і тут чесна розповідь мусить бути найобережнішою, бо саме тут побожність найчастіше випереджала свідчення. Історія, яку передавали з уст в уста, така: лікар, оглянувши Гайда, виявив, що його серце зміщене з лівого боку грудей на правий і перебуває в найгіршому стані, який він коли-небудь бачив, і дав йому лише кілька місяців життя, якщо той не відпочине, — напруга молитви, кажуть, фізично зрушила йому серце.
Це зворушливий образ, і поводитися з ним слід обережно. Стан, коли серце розташоване з правого боку тіла, має звичайну медичну назву — декстрокардія — і дуже часто з ним людина просто народжується. Цілком можливо, що саме це й виявив лікар, який його оглядав. Тлумачення, ніби здорове серце зрушила молитва, — це духовне прочитання, накладене на факт, а не медичний висновок. Правильно буде розповідати цю історію так, як розповідали друзі Гайда, і не приписувати їй дива.
Гайд уже раз їздив додому до Америки у відпустку: прибув до Нью-Йорка в травні 1901 року й відплив назад до Індії у вересні 1902-го. Востаннє він залишив Індію в березні 1911 року. Якийсь час він подорожував Британією, беручи участь у євангелізаційній праці Дж. Вілбура Чепмена. А коли він повернувся до Сполучених Штатів, лікарі знайшли справжню причину, що його вбивала, — злоякісну пухлину мозку.
Нортгемптон, 1912
Тут читачеві належить ще одна, менша чесність, бо популярні духовні розповіді часто перекручують кінець. Вони скажуть вам, що Гайд помер першого лютого в Кліфтон-Спрінгсі. Це не так. Він помер 17 лютого 1912 року в домі своєї сестри, місіс Менсел, у Нортгемптоні, штат Массачусетс, у віці сорока шести років, і був похований у Карфагені, штат Іллінойс, неподалік від коледжу, де він починав. Хибну дату й місце століття переписували з книжки в книжку; виправлені факти варто повторити просто тому, що вони правдиві.
Останні слова, які йому приписують, були сказані не англійською, а мовою людей, яким він віддав життя. Некролог, написаний колегою тієї весни, каже лише, що останні свої слова він вимовив пенджабі і що незадовго перед тим сказав сестрі: «Це просто перемога, перемога, перемога». Самі ж слова дійшли до нас через В. Б. Андерсона, як їх записав Мак-Гоу: Bol, Yisu Masih, ki jai! — «Звіщайте перемогу Ісуса Христа!» Транслітерація від джерела до джерела різниться; зміст — незмінний. Людина, яка віддала свої сили, просячи в Бога душ Пенджабу, померла з пенджабським вигуком тріумфу на устах.
Bol, Yisu Masih, ki jai! — Звіщайте перемогу Ісуса Христа!
— останні слова, які пам’ятають за Джоном Гайдом, як їх переказав Френсісові Мак-Гоу В. Б. Андерсон
Що він залишає
Джон Гайд не написав жодної великої книжки; книжку, що носить його ім’я, написав про нього інший чоловік, коли його вже не стало. Власною рукою він не залишив майже нічого. Натомість він залишив взірець — зневіреного, напівглухого місіонера, який, не бачачи плоду перед людьми, відійшов за них і чекав на Бога, — і невеликий молитовний союз із правилом пів години, якого міг дотримуватися кожен. Батько молився про робітників; син став одним із них і молився про саме жниво.
Легенду довкола нього слід читати такою, якою вона є: як духовний переказ, що вкорінений в одній книжці 1923 року та в зібраних нею спогадах і що часом казав більше, ніж можна довести. Але зніміть із переказу все, чого не витримують свідчення, — і там однаково стоїть справжня людина: та, що просила однієї душі на день і бачила, як села, над якими вона молилася, сотнями приходили до хрещення; та, яку спинили посеред молитви, коли вона обвинувачувала брата, і навернули до хвали; та, що померла далеко від Пенджабу, досі звіщаючи перемогу його Спасителя його власною мовою. Цього досить. Цього завжди було досить.
Також з'являється в
Запитання й відповіді
Хто такий Джон Гайд?
Джон «Молитовний» Гайд (1865–1912) — американський пресвітеріанський місіонер у Пенджабі, якого пам’ятають насамперед як людину молитви: одну з провідних постатей Сіялкотської конвенції від першого ж її року й одну з рушійних сил Пенджабського молитовного союзу, чоловіка, який, як згадують, просив у Бога однієї душі на день. Значна частина його яскравої слави походить від повчальної книжки Френсіса Мак-Гоу «Молитовний Гайд» (1923), написаної вже після його смерті; перевірні факти тихіші — і самі по собі варті подиву.
Яке в нього було походження?
Він народився 9 листопада 1865 року в Іллінойсі — один із шести дітей преподобного Сміта Гарріса Гайда, пресвітеріанського священника, який молився однією певною молитвою — щоб Бог вислав робітників на Своє жниво, — тож син зрештою сам став відповіддю на ту молитву, якою молився батько. Гайд з відзнакою закінчив Карфагенський коледж 1887 року, навчався в Богословській семінарії Мак-Корміка й у жовтні 1892 року, двадцятишестирічним, відплив із Нью-Йорка до Індії.
Яку ваду він мав?
Він був недочуваний — «косномовний і тугий на вухо», — і через це перша праця над вивченням нової мови йшла повільно й зневірливо. Це варто пам’ятати, бо чоловік, якого згодом згадуватимуть за вільну, ніжну проповідь двома індійськими мовами, починав зовсім не як очевидний успіх. Його станцією впродовж усіх років в Індії був Фірозпур, звідки він обходив села округу Лудхіана, а приблизно з 1906 року — округу довкола Моги; глухота так і не минула зовсім, але він справді вільно заговорив урду й пенджабі.
Як зростало його молитовне життя?
Перші роки були важкі, а навернених — мало, і саме з тієї тяготи, а не з якогось легкого успіху, виросло його молитовне життя. Приблизно з 1899 року він почав проводити в молитві цілі ночі — це корінь усього, що пізніші духовні письменники з нього зробили, і виріс він із найменш романтичного ґрунту, який тільки буває: зневірений місіонер, якому мало що було показати, вирішив, що відповідь — не більше працювати перед людьми, а довше чекати перед Богом.
Що таке Пенджабський молитовний союз?
Близько квітня 1904 року, того року, коли відбулася перша велика щорічна Сіялкотська конвенція, кілька місіонерів заснували Пенджабський молитовний союз — Гайда згадують як одну з його рушійних сил, — щоб молитися про «оживлення», тобто пробудження, по всьому Пенджабу й по всій Індії. Його члени зобов’язалися до простої, перевірної дисципліни: щодня відкладати пів години, якомога швидше по полудні, щоб молитися про пробудження, і не спинятися, за власними словами союзу, «доки не прийде пробудження». Це було буденне, повторюване й відкрите для кожного.
Що принесла його молитва?
Із Молитовного союзу та Сіялкотської конвенції вийшло те, що місійні звіти описують як справжнє виливання Духа, — конвенції, позначені від 1904 року глибоким усвідомленням гріха, відкритим визнанням і оновленням, — і ті, хто там був, приписували багато з цього довгому, прихованому заступництву Гайда. Це найтвердіша з відповідей на його молитву: не приватне диво, а публічна справа, яку бачили й називали багато свідків.
Що за історія про одну душу на день?
Духовні розповіді кажуть, що 1908 року Гайд молився про одну душу на день і того року побачив, як було приведено понад чотириста; що згодом він підніс своє прохання до двох душ на день, а наприкінці — до чотирьох; і що кожного дня, коли повного числа не було досягнуто, на ньому лежав такий важкий тягар, що він не міг ні їсти, ні спати. Ці числа походять від Мак-Гоу та зібраних ним спогадів, і жодної тогочасної місійної статистики, якою їх можна було б перевірити, не знайдено. Власний лист Гайда до однокурсників говорить про «понад тисячу за останні два роки». Записи місії показують поле, на якому він працював: у Мозі хрещення п’ять років поспіль зростали й 1910 року сягнули 685 — це жнива всієї станції, а не лічба однієї людини.
Що за історія про винувателя братів?
Це одна з найдостовірніших і найпроникливіших сцен, які про нього записано. Молячись про пробудження в житті одного індійського пастора, чия віра охолола, він почав, як усі ми починаємо, з того, що став розповідати Богові про вади цієї людини: «О Отче, Ти знаєш, який він холодний…» — і далі не пішов. Він відчув, що на його уста ліг палець, і почув: «Хто торкається до нього, торкається об зїницю ока мого». Він замовк і помолився натомість: «Прости мені, Отче, що я був винувателем братів перед Тобою».
Яка правда про його зміщене серце?
Історія, яку передавали, каже, що лікар виявив його серце зміщеним з лівого боку грудей на правий і дав йому кілька місяців життя, — напруга молитви, кажуть, фізично зрушила йому серце. Поводитися з нею слід обережно: серце з правого боку тіла має звичайну медичну назву — декстрокардія — і дуже часто з ним людина просто народжується. Тлумачення, ніби здорове серце зрушила молитва, — це духовне прочитання, накладене на факт, а не медичний висновок.
Як він помер?
Востаннє він залишив Індію в березні 1911 року, подорожував Британією, беручи участь у євангелізаційній праці Дж. Вілбура Чепмена, а в Америці лікарі знайшли те, що його вбивало, — злоякісну пухлину мозку. Усупереч популярним розповідям, він помер 17 лютого 1912 року в домі своєї сестри, місіс Менсел, у Нортгемптоні, штат Массачусетс, у віці сорока шести років, і був похований у Карфагені, штат Іллінойс. Некролог, написаний колегою, каже, що останні свої слова він вимовив пенджабі, мовою людей, яким віддав життя, і що сказав сестрі: «Це просто перемога, перемога, перемога». В. Б. Андерсон, як записує Мак-Гоу, передав ці слова як «Bol, Yisu Masih, ki jai!» — «Звіщайте перемогу Ісуса Христа!»
Портрет: Photograph c. 1900s, via Život víry
