J. C. Ryle — життєпис

Джон Чарлз Райл народився 10 травня 1816 року в Макклсфілді, у графстві Чешир, у родині заможній і сповненій сподівань. Його батько був приватним банкіром і членом парламенту, а родинні статки, здобуті на шовкових фабриках доби промислової революції, робили Райлів одним із найвизначніших домів графства. Хлопець ріс, маючи всі земні переваги: маєток, ім’я і непохитну певність, що одного дня він посяде своє місце серед великих мужів Англії. Він навчався в Ітоні, а потім у коледжі Крайст-Черч в Оксфорді, де був не менше спортсменом, ніж ученим, — очолював крикетну команду й узяв десять хвірток в університетському матчі на стадіоні «Лордс», — а увінчав усе це 1837 року дипломом із найвищою відзнакою з класичної філології. Йому запропонували стати членом коледжу. Місце в парламенті, здавалося, було лише справою часу.

А тоді сталися дві речі, що змінили весь плин його життя.

Благодать і розорення

Першою було його навернення. Наскільки він сам міг це визначити, воно сталося 1837 року, посеред оксфордських років і в пору тяжкої хвороби. У розповіді, яку він повторював у пізніші роки, усе зосереджувалося на одній неділі. Він випадково зайшов до парафіяльної церкви, де саме читали друге читання — з другого розділу Послання до ефесян, і читець — незнайомець, чийого імені Райл так і не дізнався, у храмі, якого він згодом так і не зміг назвати, — дійшов до восьмого вірша й прочитав його повільно, з навмисними, наголошеними паузами: «Благодатю бо ви спасені через віру; і се не од вас: се Божий дар». Ці слова влучили в саме серце й залишилися там. Райл казав, що не пам’ятає ні церкви, ні чоловіка, ні жодного слова з проповіді — тільки цей вірш, розламаний на частини й вкарбований у його серце речення за реченням. Чи був то один драматичний ранок, чи, як вважають його ретельні біографи, праця, що розтяглася на весь той рік читання й порад, — текст і істина були ті самі: спасіння є даром, і він його отримав. Від цієї благодаті він не відступав до кінця свого довгого життя.

Другою було розорення. 1841 року банк його батька збанкрутував — катастрофічно й без жодного попередження, — і родинні статки зникли за один день. Райл ніколи не пом’якшував цього спогаду. «Одного літнього ранку ми встали, маючи, як завжди, цілий світ перед собою, — писав він, — а ввечері лягли спати цілковито й остаточно розореними». Він називав це найчорнішою сторінкою свого життя. Маєток, багатство, очікувана політична кар’єра — усе зникло, і молодий чоловік, вихований, щоб наказувати, побачив, що всі двері перед ним зачинені, крім одних. Того ж року його висвятили, і він казав про це з обеззброювальною щирістю: «Я став священником, бо відчував, що мене до цього приневолено, і не бачив перед собою жодного іншого життєвого шляху».

Одна з тихих іроній його історії полягає в тому, що катастрофа, яка здавалася кінцем усього, зробила його тим, ким він став. Якби банк устояв, Англія, можливо, здобула б ще одного багатого політика й утратила б одного з найпростіших проповідників Євангелія, яких вона будь-коли мала.

Прості слова сільського пастора

Висвячений, він подався не до собору, а в безвісність: спершу помічником священника в Ексбері в Гемпширі, потім настоятелем церкви Святого Фоми у Вінчестері, далі в Гелмінгемі, а майже двадцять років — вікарієм у Стредброку, у сільському Саффолку. То були роки не лише сільської праці, а й особистого горя. Він одружився й овдовів, одружився вдруге й знову овдовів; його третя дружина, Генрієтта, довго хворіла, і він роками доглядав її, аж доки й вона не померла 1889 року. Людина, яка так просто писала про розраду в скорботі, мала на це право: він утратив статки, поховав дружин і в сільському парафіяльному домі навчився того, чого великий світ ніколи б його не навчив. І саме в тих сільських парафіях він відкрив дар, що пережив його: він умів говорити до звичайних людей словами, яких вони не могли не зрозуміти. Він узявся писати прості євангельські трактати — короткі, прямі, без прикрас, звернені до наймита й крамаря не менше, ніж до сквайра, — і вони розходилися мільйонами, перекладені на дюжину мов і більше, несучи ту саму ясну звістку, яку він знайшов у 2-му розділі Послання до ефесян. Він зрозумів, що просто висловлена істина від того не стає мілкою і що наймит у задніх рядах церкви так само заслуговує розуміти, як і джентльмен на передній лаві. Його Пояснювальні роздуми над Євангеліями, написані для домашнього читання, зробили для родини й домашнього вогнища те, що трактати — для полиць із брошурами: відкрили простий зміст Писання просто й доступно, вірш за віршем, кожному, хто взагалі вмів читати.

Він не терпів невиразності в релігії, а надто думки, що людина може допливти до неба завдяки самому лише пристойному життю. Його найвідоміший трактат ставив читачеві одне-єдине пронизливе запитання й не відпускав його — Чи молишся ти? — бо Райл був переконаний, що особиста молитва, яку людина звершує так, що бачить це лише Бог, є найправдивішим випробуванням живої віри.

Старанність у молитві — таємниця видатної святості.

— Дж. Ч. Райл

Не дозволяв він своїм читачам і заспокоюватися невиразною надією на небо, коли вони до нього не готові. Він проповідував святість як неодмінну супутницю прощення — не підставу спасіння, а його плід і доказ, — і висловлював це словами, яких ніхто не міг зрозуміти хибно.

Ми мусимо стати святими, перш ніж помремо, якщо хочемо бути святими й потім, у славі.

— Дж. Ч. Райл, Святість

Єпископ Ліверпульський

1880 року, у віці шістдесяти чотирьох років — коли більшість людей думає про спочинок, — Райла за рекомендацією прем’єр-міністра Бенджаміна Дізраелі призначили першим єпископом новоствореної Ліверпульської єпархії. Це було важке поле: велике промислове місто з понад мільйоном душ, із нетрями й бідністю такого розмаху, що злякали б і молодшого. Райл віддавався цій праці двадцять років. На самому початку він ухвалив характерне для себе рішення: замість того щоб вкладати гроші у величний собор, він спершу подбає, щоб його духовенство мало гідну платню й пенсію, а Євангеліє дійшло до робітничих кварталів. Він заснував фонд для пенсій знесиленим священникам, примножив лави мирян-читців Писання, які могли піти туди, куди ніколи не пішов би вікарій у стихарі, і домігся будівництва десятків нових церков і місійних залів у кварталах, про які забула поважна церква. Просте Євангеліє, яке він проповідував у саффолкському селі, понесли до дворів і провулків портового міста. І весь цей час він далі писав, видаючи ті самі ясні трактати, байдужий до моди й критики; і хоч тепер він був великою й суперечливою постаттю, у митрі й з титулом, до кінця залишився саме тим, ким став розорений молодий священник, — євангеліком старої школи, немодним, непохитним і ясним.

Він пішов у відставку на початку 1900 року, на вісімдесят четвертому році життя, зрештою виснажений, і помер за кілька місяців. На його надгробку вирізьбили вірш, що зупинив його понад шістдесят років перед тим, — усе його богослов’я і всю його історію в одному рядку: Благодатю бо ви спасені через віру.

Спадщина простої людини

Райл писав так, як проповідував, а проповідував так, як вірив: найглибшим істинам найкраще служать найпростіші слова, а Євангеліє, якого орач не може зрозуміти, орачеві мало чим допоможе. Понад століття по його смерті його трактати й досі друкуються й досі виконують свою давню працю, ставлячи свої давні запитання новим читачам. Він ніколи не засліплював і ніколи цього не прагнув. Він хотів лише, щоб його зрозуміли, і щоб чоловіки й жінки приходили до тієї самої благодаті, яку колись прочитали йому, речення за реченням, у церкві, назви якої він не міг пригадати. Усе його служіння було розлогим коментарем до вірша на його надгробку: ми спасені не своїм багатством, не своїми ділами і не своєю волею, а даром — благодаттю, через віру, — і це Божий дар.