Розділ 12 · 12 хв читання · 15 хв слухання
Таїнство життя
Оце ж, чи то їсте, чи пєте, чи що инше робите, все на славу Божу робіть.—1 Коринтян 10:31
Одна з найбільших перешкод для внутрішнього миру, на які натрапляє християнин, — поширена звичка ділити наше життя на дві царини: священну і світську. Оскільки уявляють, що ці царини існують окремо одна від одної і морально й духовно несумісні, а потреби життя змушують нас постійно переходити туди й назад з однієї в другу, наше внутрішнє життя має схильність розпадатися, і ми живемо роздвоєним, а не цілісним життям.
Наша біда походить від того, що ми, хто йде за Христом, мешкаємо водночас у двох світах — духовному і природному. Як діти Адама, ми живемо своє життя на землі, підлеглі обмеженням тіла та слабкостям і недугам, які успадкувала людська природа. Просто жити серед людей — це вимагає від нас років тяжкої праці й багато турботи та уваги до речей цього світу. Різко контрастує з цим наше життя в Дусі. Там ми втішаємося іншим, вищим родом життя; ми — Божі діти; ми маємо небесне становище і втішаємося близьким спілкуванням із Христом.
Це має схильність ділити все наше життя на два відділи. Ми несвідомо починаємо розрізняти два роди вчинків. Перші ми виконуємо з почуттям задоволення й твердою певністю, що вони подобаються Богові. Це священні вчинки, і зазвичай до них зараховують молитву, читання Біблії, спів гімнів, відвідування церкви та інші вчинки, що прямо випливають із віри. Їх можна впізнати з того, що вони не мають прямого стосунку до цього світу і не мали б жодного сенсу, якби віра не показувала нам іншого світу — «будинок нерукотворний, вічний на небесах».
Навпроти цих священних учинків стоять світські. До них належать усі звичайні життєві заняття, які ми поділяємо із синами й дочками Адама: їсти, спати, працювати, дбати про потреби тіла й виконувати свої нудні й буденні обов’язки тут, на землі. Це ми часто робимо неохоче й з багатьма сумнівами, нерідко перепрошуючи Бога за те, що вважаємо марнуванням часу й сил. Наслідок такий, що здебільшого нам неспокійно. Ми беремося до своїх звичайних справ із почуттям глибокого розчарування, задумливо кажучи собі, що настане кращий день, коли ми скинемо цю земну шкаралупу й більше не перейматимемося справами цього світу.
Це давня протилежність священного і світського. Більшість християн потрапили в її пастку. Вони не можуть знайти задовільної рівноваги між вимогами двох світів. Вони намагаються пройти по натягнутому канату між двома царствами й не знаходять миру в жодному. Їхня сила зменшується, погляд затуманюється, а радість у них відібрано.
Я вірю, що такий стан речей цілком непотрібний. Ми, правда, опинилися перед дилемою, але ця дилема не справжня. Це породження непорозуміння. Протилежність священного і світського не має підстав у Новому Завіті. Безперечно, досконаліше розуміння християнської істини визволить нас від неї.
Сам Господь Ісус Христос — наш досконалий приклад, і Він не знав роздвоєного життя. У Присутності Свого Отця Він жив на землі без напруження від немовляти до Своєї смерті на хресті. Бог прийняв жертву всього Його життя і не робив різниці між одним учинком та іншим. «Я роблю всякого часу, що подобаєть ся Йому», — так коротко Він підсумував Своє власне життя в стосунку до Отця. Перебуваючи серед людей, Він був урівноважений і спокійний. Той тиск і ті страждання, які Він зніс, походили з Його становища як Того, Хто ніс гріх світу; вони ніколи не були наслідком моральної непевності чи духовного розладу.
Павлове напучення: «все на славу Божу робіть» — це більше, ніж побожний ідеалізм. Це невід’ємна частина священного об’явлення, і його слід приймати як саме Слово Істини. Воно відкриває перед нами можливість зробити кожен учинок нашого життя внеском у Божу славу. Щоб ми не були надто несміливі, аби охопити все, Павло окремо згадує їжу й питво. Цей скромний привілей ми поділяємо з тваринами, що гинуть. Якщо ці смиренні тваринні дії можна виконувати так, щоб вони шанували Бога, то важко уявити таку, яку не можна.
Та чернеча ненависть до тіла, що так помітно постає у творах деяких ранніх духовних письменників, зовсім не має опори в Божому Слові. У Святому Письмі, правда, є звичайна скромність, але ніколи — святенницька сором’язливість чи хибне почуття сорому. Новий Завіт сприймає як щось само собою зрозуміле, що у Своєму втіленні наш Господь прийняв справжнє людське тіло, і не робить жодної спроби обійти прямі наслідки цього факту. Він жив у тому тілі тут, серед людей, і жодного разу не вчинив несвященного вчинку. Його присутність у людській плоті назавжди змітає лихе уявлення, ніби в людському тілі є щось уроджено огидне для Божества. Бог створив наші тіла, і ми не ображаємо Його, кладучи відповідальність туди, де їй належить бути. Він не соромиться діла Своїх рук.
Перекручення, неналежне вживання й зловживання нашими людськими силами мають давати нам досить причин соромитися. Тілесні вчинки, звершені в гріху й усупереч природі, ніколи не можуть шанувати Бога. Усюди, де людська воля вносить моральне зло, ми вже не маємо своїх невинних і нешкідливих сил такими, якими їх створив Бог; натомість маємо щось спотворене й викривлене, що ніколи не може принести слави своєму Творцеві.
Припустімо, однак, що перекручення й зловживання немає. Подумаймо про християнина, у житті якого звершилися два дива — покаяння і нове народження. Тепер він живе за Божою волею, як розуміє її з написаного Слова. Про таку людину можна сказати, що кожен учинок її життя є або може бути таким самим справді священним, як молитва, хрещення чи Вечеря Господня. Сказати це — не означає опустити всі вчинки до одного мертвого рівня; це радше означає піднести кожен учинок у живе царство й перетворити все життя на таїнство.
Якщо таїнство — це зовнішній вияв внутрішньої благодаті, то нам не треба вагатися, щоб прийняти наведену вище тезу. Одним актом посвячення всього себе Богові ми можемо зробити так, щоб кожен наступний учинок виражав це посвячення. Нам не більше слід соромитися свого тіла — того тілесного слуги, що несе нас крізь життя, — ніж Ісус соромився смиренної тварини, на якій в’їхав у Єрусалим. «Господеві його треба» — це цілком може стосуватися й наших смертних тіл. Якщо Христос живе в нас, ми можемо носити Господа слави, як колись та маленька тварина, і давати натовпам привід кликати: «Осанна на вишинах».
Того, що ми бачимо цю істину, недостатньо. Якщо ми хочемо вирватися з тенет дилеми священного і світського, ця істина мусить «увійти нам у кров» і визначати сам склад наших думок. Ми мусимо вправлятися в житті на Божу славу — насправді й рішуче. Через роздуми над цією істиною, через часті розмови про неї з Богом у наших молитвах, через те, що ми часто пригадуватимемо її, перебуваючи серед людей, нами почне оволодівати відчуття її дивовижного змісту. Давня болісна двоїстість поступиться спокійній цілісності життя. Знання, що ми цілком Божі, що Він прийняв усе й нічого не відкинув, об’єднає наше внутрішнє життя і зробить для нас усе священним.
Це ще не все. Давні звички не вмирають легко. Знадобиться розумна думка й чимало благоговійної молитви, щоб цілком вирватися з психології священного і світського. Наприклад, пересічному християнинові може бути важко засвоїти думку, що його щоденну працю можна виконувати як акти поклоніння, приємні Богові через Ісуса Христа. Давня протилежність часом виринатиме десь на задвірках його свідомості й порушуватиме його душевний мир. Та й давній змій, диявол, не змириться з усім цим без опору. Він буде там — у кабіні, за письмовим столом чи в полі, — щоб нагадувати християнинові, що той віддає кращу частину дня речам цього світу, а на свої релігійні обов’язки відводить лише мізерну частку свого часу. І якщо не бути дуже обережним, це посіє сум’яття й принесе зневіру та тягар на серці.
Успішно протистояти цьому ми можемо лише через вияв наступальної віри. Ми мусимо приносити всі свої вчинки Богові й вірити, що Він їх приймає. Тоді твердо триматися цієї позиції й наполягати, щоб кожен учинок кожної години дня і ночі був охоплений цією угодою. Постійно нагадувати Богові в часи особистої молитви, що ми призначаємо кожен учинок для Його слави; а потім доповнювати ці часи тисячею молитов-думок, поки ми займаємося справою життя. Вправляймося в тонкому мистецтві робити кожну працю священицьким служінням. Вірмо, що Бог є в усіх наших простих ділах, і вчімося знаходити Його там.
Супутник помилки, про яку ми говорили, — протилежність священного і світського, застосована до місць. Майже дивовижно, що ми можемо читати Новий Завіт і все ж вірити в притаманну святість одних місць на відміну від інших. Ця помилка така поширена, що людина почувається зовсім самотньою, коли намагається з нею боротися. Вона діяла як своєрідний барвник, що забарвив мислення релігійних людей, і забарвила також їхні очі, тож майже неможливо помітити її хибність. Попри все новозавітне вчення, що каже протилежне, її віками проголошували й оспівували і приймали як частину християнського послання, якою вона, безперечно, не є. Наскільки мені відомо, лише квакери мали проникливість побачити цю помилку й мужність викрити її.
Ось факти, як я їх бачу. Чотириста років Ізраїль жив у Єгипті, оточений найгрубішим ідолопоклонством. Рукою Мойсея їх нарешті вивели звідти й повели до обітованої землі. Саме поняття святості було для них утрачене. Щоб це виправити, Бог почав із самого низу. Він виявляв Себе в певному місці — у хмарі й вогні, а згодом, коли було збудовано скинію, перебував у вогняному явленні у Святому Святих. Незліченними розрізненнями Бог навчав Ізраїль різниці між святим і несвятим. Були святі дні, святий посуд, святий одяг. Були обмивання, жертви, приношення багатьох родів. Цими засобами Ізраїль дізнавався, що Бог святий. Саме цього Він їх навчав. Не святості речей чи місць, а святості Єгови — ось якого уроку вони мали навчитися.
Потім настав великий день, коли з’явився Христос. Він одразу почав казати: «Чували ви, що сказано старосьвіцьким — я ж вам глаголю». Старозавітне навчання скінчилося. Коли Христос помер на хресті, завіса в храмі роздерлася згори донизу. Святе Святих відкрилося кожному, хто увійде вірою. Згадали Христові слова: «Прийде час, коли нї на горі сїй, анї в Єрусалимі покланяти метесь ви Отцеві.... Та прийде час, і вже єсть, що правдиві поклонники поклонять ся Отцеві духом і правдою; Отець бо таких шукає покланяючих ся Йому. Дух — Бог, і хто покланяєть ся Йому, духом і правдою мусить покланятись.»
Невдовзі по тому Павло підхопив клич свободи й проголосив усяку їжу чистою, кожен день святим, усі місця священними і кожен учинок приємним Богові. Священність часів і місць, ці напівсутінки, потрібні для виховання людського роду, зникли перед повним сонцем духовного поклоніння.
Глибинна духовність поклоніння залишалася надбанням Церкви, аж поки з плином років її поволі не втратили. Тоді природна законницькість занепалих людських сердець почала знову вводити давні розрізнення. Церква знову почала дотримуватися днів, пір і часів. Певні місця обрали й позначили як святі в особливому сенсі. Почали розрізняти один і другий день, місце чи особу. «Таїнств» спершу було два, потім три, потім чотири, аж поки з тріумфом римо-католицизму їх не встановили сім.
З усією любов’ю і без жодного бажання недобре висловитися про будь-якого християнина, хоч би як він помилявся, я хотів би зазначити, що Римо-Католицька церква сьогодні являє собою єресь священного і світського, доведену до свого логічного завершення. Її найзгубніший наслідок — цілковитий розрив, який вона вносить між релігією і життям. Її вчителі намагаються уникнути цієї пастки багатьма примітками й незліченними поясненнями, але інстинкт розуму до логіки надто сильний. У практичному житті цей розрив — факт.
Від цього рабства реформатори, пуритани й містики трудилися нас визволити. Сьогодні в консервативних колах тенденція знову повертає до того рабства. Кажуть, що кінь, якого вивели з палаючої будівлі, часом через дивну впертість виривається від свого рятівника й кидається назад у будівлю, щоб загинути у вогні. Через подібну вперту схильність до помилки фундаменталізм нашого часу рухається назад до духовного рабства. Дотримання днів і часів стає серед нас дедалі помітнішим. «Великий піст», «Страсний тиждень» і «Страсна» п’ятниця — ці слова дедалі частіше звучать на устах євангельських християн. Ми не знаємо, коли нам добре.
Щоб мене зрозуміли й не зрозуміли хибно, я хотів би виразно показати практичні наслідки вчення, яке я обстоював, тобто таїнственної природи щоденного життя. На противагу його позитивному змістові я хотів би вказати на кілька речей, яких воно не означає.
Воно не означає, наприклад, що все, що ми робимо, однаково важливе з усім іншим, що ми робимо чи можемо робити. Один учинок у житті доброї людини може дуже відрізнятися від іншого за важливістю. Павлове шиття наметів не дорівнювало його написанню Послання до римлян, але обидва Бог прийняв, і обидва були справжніми актами поклоніння. Звісно, привести душу до Христа важливіше, ніж посадити сад, але посадити сад може бути таким самим святим учинком, як і здобути душу.
Так само воно не означає, що кожна людина така сама корисна, як кожна інша. Дари в Христовому тілі різні. Якогось Біллі Брея не порівняти з Лютером чи Веслі щодо самої лише корисності для Церкви і для світу; але служіння менш обдарованого брата таке саме чисте, як і служіння обдарованішого, і Бог приймає обидва з однаковим уподобанням.
«Мирянинові» ніколи не слід вважати свою скромнішу працю нижчою за працю свого служителя. Хай кожен, за словом апостола, «у якому покликанню покликаний, у тому нехай і зостаєть ся», — і його праця буде такою самою священною, як праця служіння. Не те, що людина робить, визначає, священна її праця чи світська, а те, чому вона це робить. Мотив — це все. Хай людина освятить Господа Бога у своєму серці — і відтоді вона вже не зможе вчинити нічого буденного. Усе, що вона робить, добре й приємне Богові через Ісуса Христа. Для такої людини саме життя стане таїнством, а весь світ — святилищем. Усе її життя буде священицьким служінням. Виконуючи свою хоч яку просту справу, вона чутиме голос серафимів, що кажуть: «Сьвят, сьвят, сьвят Господь сил, вся земля повна слави його!»
Господи, я хочу цілком довіряти Тобі; я хочу бути цілком Твоїм; я хочу підносити Тебе понад усе. Я прагну не відчувати, що володію чимось поза Тобою. Я хочу постійно усвідомлювати Твою Присутність, що осіняє мене, і чути Твій Голос, що промовляє. Я прагну жити в спокійній щирості серця. Я хочу жити в Дусі так повно, щоб усі мої думки були, як солодке кадило, що підноситься до Тебе, і кожен учинок мого життя був актом поклоніння. Тому я молюся словами Твого великого слуги давніх часів: «Благаю Тебе, очисти намір мого серця невимовним даром Твоєї благодаті, щоб я досконало любив Тебе і гідно славив Тебе». І все це, я з упевненістю вірю, Ти даруєш мені через заслуги Ісуса Христа, Твого Сина. Амінь.