Бог усякої втіхи
Много більше проти много менше

Розділ 9 · 13 хв читання · 17 хв слухання

Много більше проти много менше

«де ж намножилось гріха, там ще більший наддостаток благодати» (Римлян 5:20).

Чимало втіхи в нашому релігійному житті залежить від того, як ми дивимося на речі. Наш погляд не змінює дійсності, але змінює те, як ми її переживаємо. Наша безпека походить від того, що є насправді, а наша втіха — від того, що ми вважаємо дійсним.

У Біблії раз у раз повторюється вислів, яким описано спасіння Ісуса Христа: «много більше». Він говорить нам, що немає такої людської потреби, якої Його спасіння не задовольнило б «много більше», ніж треба. А проте нас часто спокушає думка, що правдивіше було б сказати «много менше» — що в дійсному досвіді спасіння набагато менше за наші потреби. Цей погляд «много менше» робить наше духовне життя нещасним.

Якщо те, що ми дізналися про повноту Божого спасіння, правдиве, то «много більше» має бути єдиною мовою, якою ми говоримо. Оскільки деякі християни поводяться так, ніби «много менше» ближче до дійсності, погляньмо, що насправді каже Біблія. Якщо Бог каже, що Його спасіння більш ніж достатнє, а ми наполягаємо, що його менше, то ми називаємо Його ненадійним і самі творимо собі нещастя.

«Много менше» — це мова видимого; «много більше» — мова невидимого.

«Много менше» здається розсудливішим, бо наша слабкість видима, а Божа сила невидима. Наші потреби просто перед нами, а Боже забезпечення приховане, і його треба усвідомити вірою.

Щоб бачити невидиме, нам потрібно, щоб відкрилося наше «внутрішнє око» — здатність бачити глибше за поверхню.

Це око дивиться не на минуще, яке ми бачимо, а на вічне, якого не бачимо. Найважливіше питання: чи відкрилося це око у вас?

Погляньте на розповідь у 2 Хронік 32:1-15. Ворог погрожував здолати Юдею. Цей ворог мав успіх усюди і був певен, що підкорить і Ізраїль. Але цар Єзекія дивився на невидимого Бога і бачив, що Він сильніший. Він сказав народові: «Кріпіться й будьте відважні, не бійтесь і не лякайтесь царя Ассирийського і всього множества, що з ним; бо з нами більше нїж з ним. З ним рамя тїлесне, а з нами Господь, Бог наш, щоб помагати нам і битись в битвах наших» (2 Хронік 32:7-8). З одного боку — людська сила, з другого — Господь, Бог наш! Не дивно, що народ підбадьорився.

Коли ворожий цар Сеннахирим побачив їхню віру, він став глузувати з них. Він казав, що «много менше» зможе врятувати їх їхній Бог: «то й ваш Бог не спасе вас від руки моєї», — адже жоден інший бог не спас жодного іншого народу.

«Много менше» — яка спокуса до сумніву! Це здавалося неможливим. Але Єзекія тримав погляд народу на невидимому, і Господь послав велике визволення. Вороже «много менше» обернулося перемогою «много більше».

Чи буває, що нам здається, ніби Бог «много менше» здатен визволити нас, ніж обіцяв? Чи здається нам, що довіряти самому лише Господу — це відчайдушний останній засіб? Якось я чула, як один християнин у великій біді сказав у розпачі: «Що ж, тепер мені не лишається нічого, крім як довіритися Господу». А його друг відповів приголомшено: «Невже дійшло аж до цього?»

Нас це може нажахати, але, чесно кажучи, ми часто почуваємося так само. А проте Божі «много більше» благодаті здатні впоратися з будь-якою скрутою. Апостол говорить нам, що Бог — Той, «хто може зробити геть більш над усе, чого просимо або думаємо» (Єфесян 3:20). Ось що означає «много більше». Ми можемо уявити чудові благословення, але Бог може зробити набагато більше навіть за них.

Нам сказано: «Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його» (1 Коринтян 2:9). Якщо Він наготував більше, ніж ми можемо навіть уявити, то, певно, ми можемо довірити Йому те, що ми уявити можемо, і ще много більше.

Вирішімо, що нашою мовою буде «много більше» віри. «Коли бо через прогрішеннє одного многі померли, то много більше благодать Божа і дар благодаттю одного чоловіка Ісуса Христа у многих наддостаткували» (Римлян 5:15). Це сягає самих глибин людської потреби.

Ми напевно знаємо, що смерть реальна; чи так само ми певні, що благодать «много більше» наддостаткує? Чи віримо ми, що ліки сильніші за хворобу?

Одна з найглибших наших потреб — бути спасенними. Чи є для цього «много більше»? «Являє ж свою любов до нас Бог (у тому), що як ще були ми грішниками, Христос за нас умер. Много ж більше тепер, бувши оправдані кровю Його, спасемось Ним од гнїва. Коли бо, ворогами бувши, примирились ми з Богом смертю Сина Його, то много більше, примиривши ся, спасемось у життї Його» (Римлян 5:8-10).

Питання спасіння розв’язують ці «много більше». Оскільки Христос зробив найважче — помер за нас, коли ми були ворогами, — Він неодмінно зробить і «менше» — збереже нас тепер, коли ми Його друзі. Зробивши більше, Він много більше зробить і решту.

Отже, практичне питання для нас у всьому цьому таке: чи справді ми в це віримо? Чи позбулися ми всіх сумнівів щодо свого спасіння? Чи можемо ми впевнено говорити про прощення й вічне життя? Чи кажемо ми з боязкістю невіри: «Сподіваюся, що я дитя Боже», — чи підводимо голову з радісною довірою до Бога як до нашого Отця і кажемо разом з Іваном: «Глядїть, яку любов дав нам Отець, щоб ми дїти Божі звались», — і ми ними є? Чи в цьому для нас «много більше», чи «много менше»?

Ми прагнемо дару Святого Духа й молимося про нього, але все, здається, марно. Ми відчуваємо, що наші молитви не вислухано. Але наш Господь дає вірі чудове «много більше», за яке можна вхопитися: «Коли ж ви, лихими бувши, знаєте добрі дари давати дїтям вашим, як же більш Отець із неба, не дасть Духа сьвятого тим, що просять у Него?» Кожен із нас знає, як вдячно й охоче добрі батьки дають добрі дари своїм дітям — як вони часто навіть накидають їх дітям, перш ніж дитина готова їх прийняти чи навіть знає, що має потребу. І все ж хто з нас справді вірить, що Бог насправді «много більше» прагне дати Святого Духа тим, хто просить Його? Хіба не так, що багато хто потай відчуває, ніби Він «много менше» хоче це зробити і що за цей вкрай потрібний дар нам доведеться благати, і просити, і боротися, і чекати? Якби ми тільки могли повірити в це «много більше», якою сповненою віри була б наша просьба! Тоді ми справді змогли б повірити, що таки одержали те, чого просили, і виявили б, що Святий Дух насправді є нашим теперішнім і особистим Помічником і Провідником; і всій нашій виснажливій боротьбі та болісним молитвам про цей обіцяний дар настав би кінець.

Мабуть, болючіша за будь-яку іншу потребу — наша потреба перемоги над гріхом і над обставинами. Мов невпинні колісниці, вони накочуються на нас з непереборною силою і втоптують нас у порох. І мова «много менше» здається єдиною, якою наші душі насмілюються говорити. Але Бог дав нам і на це найпереможніше «много більше»: «Бо, коли через провину одного смерть царювала через одного, много більше ті, хто прийняв наддостаток благодати і дар правди, царювати муть в життю одним Ісусом Христом.»

Ми знали царювання тієї духовної смерті, що приходить через гріх, і стогнали під її владою. Але скільки ми знаємо про те «много більше» царювання в житті через Ісуса Христа, про яке говорить апостол? Тобто чи маємо ми тепер більше перемог, ніж колись мали поразок? Чи царюємо ми над обставинами «много більше», ніж колись вони царювали над нами?

Я маю на увазі ось що: в Євангелії обіцяно, що ми будемо більш ніж переможцями саме над тим, що колись перемагало нас, і питання в тому, чи так воно з нами насправді. Над нами царювали тисячі речей: страх перед людьми, наші особливі вдачі, наші зовнішні обставини, наша дратівливість, навіть погана погода, усяке наше оточення. Ми були рабами там, де мали б бути царями. Ми виявили, що наше царювання — це «много менше», а не «много більше». Чому так? Просто тому, що ми не «прийняли» досить наддостатку благодаті, яка належить нам у Христі. Ми дозволили невірі ошукати нас і позбавити того, що по праву наше.

Ми покликані бути царями і створені, щоб панувати, а тут Бог проголошує, що це панування буде «много більшим», ніж колишнє рабство; чи переконалися ми, що це так? Якщо ні, то чому? Брак ніяк не може бути з Божого боку. Він не забув подбати про «много більше» перемоги. Отже, це ми якось не скористалися з нього. І я не можу не вірити, що наша невдача походить від того, що ми підмінили Боже «много більше» своїм «много менше»; і в глибині серця не повірили, що в дарі праведності в Христі справді досить сили, аби ми царювали. Через невіру ми не змогли «прийняти наддостаток благодати», потрібний для царювання.

Яка ж тоді наша рада? Тільки ця — назавжди відкинути наше «много менше» невіри, прийняти як правду Боже проголошення «много більше» і негайно заявити свої права на обіцяну перемогу. І за нашою вірою це мусить статися і станеться з нами.

Але ці запевнення про «много більше» Божого спасіння — не лише для наших духовних потреб, а й для щоденних. Не журіться, каже Він, земними речами, бо: «Коли ж Бог так зʼодягає польове зіллє, що сьогоднї воно є, а завтра вкинуть його в піч, то чи не більше ж зʼодягати ме вас, маловірні?»

Я знаю, що для багатьох християн цей уривок та інші подібні такі звичні, що майже втратили будь-яке значення. Але вони таки мають значення, і майже надто дивовижне, щоб у нього повірити. Вони кажуть нам, що Бог дбає про нас, людей, «много більше», ніж про всесвіт довкола нас, і що Він пильнуватиме нас і забезпечуватиме нас много більше, ніж навіть його.

Неймовірно, але правда! Як часто ми дивувалися впорядкованій роботі всесвіту й захоплювалися великою творчою Силою, що створила його і тепер ним керує! Але ніхто з нас, гадаю, ніколи не вважав за потрібне брати тягар усесвіту на власні плечі. Ми довіряли Творцеві керувати всім без нашої допомоги. Хоча мушу визнати: судячи з того, як деякі люди знаходять вади в тому, як Творець керує речами, і які поради вони, здається, вважають за потрібне давати Йому в своїх молитвах, можна подумати, що весь тягар лежить на них!

Але навіть там, де ми цілком визнали, що всесвіт повністю під Божою опікою, ми не побачили, що й ми там, і ніколи й не мріяли, що може бути правдою, ніби про нас Він подбає «много більше», ніж про всесвіт. Ми дивилися на видиме — на наші обставини й оточення, на величину нашої потреби й на власну безпорадність — і тривожилися та боялися. Ми обтяжували себе турботою про самих себе, відчуваючи в своїй невірі, що ми не «много більше» варті, ніж птахи небесні чи польові лілеї, а насправді безмежно «много менше»; і нам здається, що Бог, Який дбає про них, навряд чи подбає про нас. Ми кажемо разом із псалмоспівцем: «Коли спогляну на небеса твої, дїло рук твоїх, на місяць і зорі, що сотворив єси, То що таке чоловік, щоб ти дбав про него?» Людина здається такою мізерною, такою незначною, такою нікчемною порівняно з великим, широким усесвітом; що вона таке, питаємо ми, щоб Бог дбав про неї? А проте Бог проголошує, що Він таки дбає про неї, і навіть дбає про неї много більше, ніж про всесвіт. Много більше, пам’ятайте, а не много менше. Тож кожну тривожну думку про себе треба негайно гасити тим здоровим міркуванням, що коли ми не такі нерозумні, щоб тривожитися про всесвіт, то не мусимо бути ще много нерозумнішими, щоб тривожитися про себе.

У Нагірній проповіді наш Господь дає нам вінець усіх «много більше». «Або, чи є між вами така людина, що в неї син попросить хлїба, а вона подала б йому каменя? або коли попросить риби, а вона подала б йому гадюку? Коли ж ви, бувши лихими, умієте давати добрі дари дїтям вашим, то чи не більше ж давати ме все добре Отець ваш, що на небі, тим, хто просить у Него?»

У цьому «много більше» маємо запоруку того, що буде задоволена кожна потреба. Усе, що наш Отець вважає добрим для нас, тут щедро обіцяно. А приклад, яким нас переконують, придатний усюди. В усіх станах і обставинах життя, в усіх народів, і навіть у серцях птахів і звірів, материнський інстинкт ніколи не забуває дати своєму потомству найкраще, що може.

Ні за яких обставин мати, хіба що вона безмірно лиха, не дасть каменя, коли просять хліба, чи гадюку, коли просять риби. І хіба наш Бог, що створив материнське серце, може бути гіршим за матір? Ні, ні, тисячу разів ні! Те, що Він зробить, — це «много більше», о, набагато більше, ніж могла б зробити навіть найніжніша мати. І якщо матері «вміють», як вони справді вміють, давати добрі речі своїм дітям, то «чи не більше ж» Він? Та чи справді ми віримо в це «много більше»? Нехай відповідять наші години тривожного перевертання в ліжку. Якщо Бог справді много більше хоче і може дати нам добре, ніж батьки — своїм дітям, то всяка можливість сумніву чи тривоги про те, чи будуть вислухані наші молитви, мусить зникнути назавжди. Усе «добре» мусить бути дане нам, коли ми просимо, так само неминуче, як мати, що має змогу, годує свою дитину, коли та просить хліба. Так само неминуче, кажу я? Ах, любі друзі, набагато неминучіше. Бо сказано: «чи не більше ж давати ме все добре Отець ваш, що на небі».

Хто з нас збагнув значення цього «чи не більше ж»? Але принаймні ось що воно мусить означати: уся людська готовність почути й відповісти на крик потреби може бути лише блідим образом Божої готовності, а тому ми ніколи більше не сміємо сумніватися. І якщо батьки не дадуть каменя замість хліба, то не дасть і Він; тож коли ми просимо, мусимо бути цілковито певні, що одержуємо те «добре», чого просили, хоч би як виглядало те, що ми одержуємо.

Мати святого Августина, прагнучи навернення свого сина, молилася, щоб він не їхав до Рима, бо боялася його спокус. Бог відповів їй тим, що послав його до Рима, щоб він там навернувся. Те, що ми називаємо добрим, часто є Божим лихом, а наше лихо — Його добром. Але хоч би як виглядали речі, ми завжди знаємо, що Бог мусить дати найкраще, бо Він Бог і не може інакше.

«Він, що свого Сина не пощадив, а за всїх нас видав Його, хиба ж з Ним і всього нам не подарує?» Оскільки Він зробив найбільше, давши нам Христа, то «много більше» зробить і менше — подарує нам з Ним усе. А проте ми раз у раз чуємо, як Божі діти скаржаться на своє духовне убозтво і на свій стан духовного голоду. Іноді навіть здається, що вони вважають це благочестивим ділом і ознакою справжньої покори. Але що це, як не хвальба своїм «много менше» невіри замість Божого «много більше»?

«Ох, я таке бідне створіння, — почула я якось, як одна дитина Божа сказала з неприхованим самовдоволенням, коли її спонукали до перемоги віри, — я таке бідне створіння, що не можу сподіватися досягти тих висот, яких досягаєте ви, великі християни». «Бідне створіння», справді; звісно, ви таке, і всі ми такі!

Але Бог не бідний, і це Його справа — задовольняти ваші потреби, а не ваша — задовольняти Його. Він силен, що б не казала невіра, «всякою благодаттю збогатити вас, щоб у всьому всякого часу всякий достаток маючи, збагачувались ви всяким добрим дїлом». «Всякою», «всякого часу», «всяким» — які всеохопні слова! Вони обіймають наші потреби до самої їхньої межі й не лишають місця для жодного питання. Як можемо ми, як сміємо ми перед лицем таких проголошень будь-коли знову сумніватися чи ставити питання?

Ми лише торкнулися чудес благодаті, прихованих у цих Божих «много більше». Ми ніколи не вичерпаємо їхнього значення в цьому житті. Але вирішімо принаймні віднині відкинути всяке «много менше» невіри щодо всіх сторін спасіння. Із глибин нашої цілковитої слабкості, гріховності й потреби стверджуймо переможною вірою, завжди й усюди, могутнє «много більше» Божої благодаті!

Ви завершили: Много більше проти много менше

Назад Далі