Розділ 4 · 17 хв читання · 21 хв слухання
Господь — наш Пастир
«Господь пастирь наш, не мати му недостатку». Псальма 23:1 Колись у моєму християнському житті я яскраво пережив це. Двадцять третій псалом, звісно, був мені знайомий ще з дитячої кімнати, але ніколи не здавався мені якимось особливо змістовним. Аж ось настала переломна хвилина в моєму житті, коли я гірко потребував утіхи, але ніде не бачив її. Тієї хвилини я не міг дістатися до своєї Біблії і перебирав у пам’яті місця Писання, які допомогли б мені. Враз мені спали на думку слова: «Господь пастирь мій, не мати му недостатку.» (Псальма 23:1) Спершу я відвернувся від них майже з презирством.
«Такий буденний текст, — сказав я собі, — навряд чи допоможе мені»; і я щосили намагався пригадати щось вишуканіше, але нічого не спадало на думку; і зрештою мені майже здалося, ніби в усій Біблії немає іншого тексту. Нарешті мені лишилося тільки сказати: «Що ж, коли я не можу пригадати іншого тексту, спробую взяти бодай ту дрібку добра, яку зможу, з цього», — і я почав повторювати собі знову й знову: «Господь пастирь мій, не мати му недостатку.» Раптом, поки я це робив, слова божественно освітилися, і на мене полилися такі потоки втіхи, що мені здалося, ніби я вже ніколи не матиму жодної біди.
Щойно я зміг дістати Біблію, я з нетерпінням почав гортати її сторінки, щоб побачити, чи справді може бути правдою, що такі незліченні скарби втіхи насправді й дійсно мої, і чи можу я наважитися відкрити серце для повної насолоди ними. І я зробив те, що часто приносило мені велику користь: склав піраміду з тверджень та обітниць про те, що Господь — наш Пастир, піраміду, яка, щойно її збудовано, стояла непохитною й незруйновною стіною проти всіх вітрів і бур сумніву чи випробувань, що могли б на неї напасти. І я переконався, поза всякою тінню сумніву, що Господь справді мій Пастир і що, взявши Собі це ім’я, Він узяв на Себе й обов’язки, які належать цьому імені, і справді буде тим, ким Він Себе називає: «пастир добрий», що «душу свою кладе за вівцї» (Йоана 10:11) Він Сам чітко протиставляє доброго пастиря поганому. Сказавши: «Я пастир добрий», — Він веде далі: «Наймит же й хто не пастир, що не його вівцї, бачить вовка йдучого, та й кидає вівцї, та й утїкає; а вовк хапа їх, і розсипає вівцї.» (Йоана 10:12) Через Своїх пророків Господь суворо засуджує таких невірних пастирів. Пророк Захарія записав: «Горе ж ледачому пастухові, що покидає стадо! Меч на руку його й на праве око його! О, рука йому зовсїм усохне, а праве око його зовсїм ослїпне!» (Захарії 11:27) І ще, через пророка Єзекиїла: «Слабих у стадї ви не покріплювали, й недужних не вигоювали; поранену не перевязували й розпуджених не привертали та й загублених не шукали, а правили ними жорстоко й насильно.»
Певно, жоден християнин свідомо не звинуватив би нашого Божественного Пастиря в такій невірності. І все ж, якби відкрилися потаємні думки багатьох сердець, могло б виявитися, що такі підозри, хоч і невисловлені, ховаються десь під поверхнею.
Що ж іще це може означати, коли віруючі кажуть, що Господь їх покинув? Коли вони волають про духовну поживу й почуваються непочутими? Коли їх оточують випробування, а вони вірять, що Він їх не визволяє? Коли вони почуваються слабкими й припускають, що Він їх не зміцнює, або хворими душею й думають, що Він їх не зцілює?
Хіба ці думки, хоч і мимовільні, не є тихими звинуваченнями проти того самого Пастиря, Який обіцяє ніколи не покидати Свого стада?
Одна дорога християнка якось розповіла: «Я завжди казала: „Господь пастирь мій“, — але для мене це нічого не означало. Насправді я жила так, ніби пастир — я, а Він — вівця, і боялася, що коли не триматимуся за Нього міцно, Він кудись забреде. Коли надходили темні дні, я ніколи не чекала, що Він стоятиме біля мене. Коли моя душа голодувала, я не вірила, що Він мене нагодує. Тепер я бачу, що ніколи взагалі не довіряла Йому як вірному Пастиреві.
Але тепер усе змінилося. Я не сильніша, ніж була, але відкрила, що маю доброго Пастиря, — і цього досить. Тепер я бачу, що це справжня дійсність: Господь пастирь мій, і не мати му недостатку».
Дорогий брате, дорога сестро у вірі, подумайте про це чесно.
Ви багато разів казали: «Господь пастирь мій». Але чи справді ви в це вірили? Чи жили ви в мирі й безпеці, які дає така правда? Чи, може, почувалися загубленою вівцею — покинутою, непевною і самотньою?
Запитайте себе прямо: чим позначене ваше духовне життя — втіхою чи неспокоєм?
Якщо воно було сповнене змагань і нестатків, як це узгоджується з обітницею: «не мати му недостатку»?
Якщо Пастир досконалий, то де ж вада?
Ви можете відповісти: «Вина моя. Я надто слабкий, надто нерозумний, надто негідний».
Але саме така природа овець. Вони слабкі, залежні й не здатні подбати про себе. Тому їм і потрібен пастир. Їхня безпека залежить не від їхньої сили, а цілком від пастиревої турботи.
Так і з вами.
Уявіть два стада, що зустрілися після зими: одне сильне й здорове, друге слабке й виснажене голодом.
Чи стали б здорові вівці хвалити самих себе? Звісно, ні. Вони говорили б лише про свого пастиря: як він їх оберігав, годував і провадив крізь бурі. А слабке стадо — чи звинувачувало б воно себе? Ні. Вони теж говорили б про свого пастиря: «Наш пастир нас підвів. Він нас не годував, не лікував, не захищав. У небезпеці він утік».
Коли мова про овець, ми це розуміємо чудово. Та коли застосовуємо це до свого духовного життя, ми знімаємо відповідальність з Пастиря й покладаємо її на себе, — чекаючи від себе того, що може дати лише Він.
І тому ми зазнаємо невдач, а наше життя стає обтяженим і неспокійним.
Є, звісно, одна відмінність: вівці не можуть покинути свого пастиря, а ми можемо. Жодна вівця ніколи не сказала б: «Наш пастир пропонує нам опіку, але ми надто негідні, щоб довіритися йому. Інші можуть спочивати на його забезпеченні, а ми мусимо самі про себе дбати».
Для овець такі думки були б безглуздими. Проте саме так думає багато віруючих.
Ми вважаємо себе мудрішими за овець — і через це відкидаємо ту саму довіру, яка б нас спасла.
Правда проста: якщо вівця в Христовому стаді слабка й голодна, можливі лише два пояснення.
Або Пастир невірний, або вівця не довірилася Його опіці. Ніхто не наважиться сказати, що Господь невірний. Отже, справа, мабуть, ось у чому: або ми не повірили по-справжньому, що Він наш Пастир, або не дозволили Йому дбати про нас.
Погляньте на це чесно.
Від цього залежить не лише ваш мир, а й Його честь.
Про пастиря судять зі стану його стада. Жодні заяви про досконалість не встоять, якщо вівці занедбані й покалічені.
Господь проголошує всьому створінню: «Я пастир добрий». І світ дивиться на Його народ як на доказ цих слів.
Чи свідчимо ми про Його турботу?
Чи, може, наше життя говорить про занедбаність, слабкість і страх?
Апостол Павло пише, що через Церкву Божа мудрість стає відомою навіть небесним силам. Яке глибоке покликання: щоб наше життя являло доброту й мудрість нашого Пастиря!
То чи ж не маємо ми цілковито довіритися Йому? Чи ж не маємо ми повністю віддати себе під Його опіку, — щоб у нас було видно Його благодать? Але якщо ми відкидаємо Його опіку, якщо не пасемося на Його пасовиськах і не спочиваємо в Його кошарі, то лишаємося слабкими й стривоженими, і наш стан не тільки шкодить нам, а й спотворює уявлення про Нього. Світ дивиться. І те, що він бачить у нас, визначить, що він думатиме про нашого Пастиря.
Я не дивуюся, що невіруючих не вабить до церкви, коли думаю про стан віруючих. Я не дивуюся, що в деяких церквах від початку до кінця року немає жодного навернення. Якби я був бідною вівцею, що блукає пустелею, і побачив, як кілька бідних, нещасних, хворобливих на вигляд овець визирають із кошари й кличуть мене ввійти, а я зазирнув би в кошару й побачив, що там твердо, голо й незатишно, — не думаю, що мені дуже захотілося б увійти до такої кошари.
Хтось колись сказав, що деякі церкви надто схожі на впорядковані цвинтарі: людей туди приносять і ховають, і на цьому все. Звісно, не можна чекати, що живі люди захочуть жити на цвинтарях. Ми мусимо мати кошару, де видно вівць у доброму стані, якщо хочемо, щоб сторонні прийшли до неї; і якщо ми хочемо привернути інших до спасіння Господа Ісуса Христа, ми мусимо показати їм, що це спасіння насичує й утішає. Ніхто не хоче додавати до своїх земних негараздів ще й безрадісну віру, і марно сподіватися привернути сторонніх видовищем нашої жалюгідності.
Певно, якщо ви не дбаєте про себе, то вам мусить бути не байдуже, яку неславу ви приносите своєму Божественному Пастиреві своїм убогим і жалюгідним станом. Ви прагнете служити Йому й приносити Йому славу; і ви можете це робити, якщо покажете світові, що Він — Пастир, Якому безпечно довіритися.
Дозвольте мені допомогти вам у цьому. Спершу погляньте в обличчя тому, яким має бути й що має робити пастир, щоб бути добрим пастирем, а тоді погляньте в обличчя тому, що Господь справді і в найвищому сенсі — добрий Пастир. Тоді скажіть собі ці слова з усією рішучістю, яку зможете зібрати: «Господь пастирь мій. Він є. Він є. Хоч би що я відчував, Він каже, що Він є, — і Він є. Я віритиму в це, хоч би що сталося». А тоді повторюйте ці слова, щоразу наголошуючи інше: Господь пастирь мій.
Господь пастирь мій.
Господь пастирь мій.
Господь пастирь мій.
Уявіть собі, яким був би ваш ідеальний пастир, — усе, чого ви чекали б від будь-кого на такому місці довіри й відповідальності, — а тоді зрозумійте, що ідеал, який далеко перевищує ваш, і погляд на обов’язки цього служіння, вищий за все, що ви могли уявити, мав на думці наш Господь, коли сказав: «Я пастир добрий: пастир добрий душу свою кладе за вівцї.» (Йоана 10:11) Він, як ніхто інший, знав вівць, яких узявся спасти, і знав обов’язки Пастиря. Він знав, що Пастир відповідає за Своє стадо і мусить, навіть ціною вигоди, здоров’я чи самого життя, дбати про них і привести їх безпечно додому, до Отцевої кошари. Тому Він сказав: «Се ж воля пославшого мене Отця, щоб з усього, що дав менї, не погубив я нїчого, а воскресив його останнього дня.» (Йоана 6:39) І ще: «Вівцї мої голосу мого слухають, і я знаю їх, і вони йдуть слїдом за мною. І я життє вічнє даю їм; і не погинуть до віку, й не вихопить їх нїхто з рук моїх.» (Йоана 10:27-28) За століття до того, як Ісус прийшов як Пастир, Отець сказав: «То я допоможу овечатам моїм, і не будуть вони вже чужою користю; І поставлю над вами єдиного пастиря, що пасти ме їх, — слугу мого з роду Давидового; він буде їх пасти, він буде пастирем над ними.» (Езекиїла 34:22-23) Здається, у цих словах ми бачимо глибоку, тужливу любов Отця. Він поклав поміч на Того, Хто потужний; тож нікому з цього стада не треба боятися жодного лиха.
Він узяв на Себе Своє служіння, цілком знаючи його обов’язки. Він знає, що має справу з дуже безпорадними вівцями, які не мають сили захистити себе, не мають мудрості провадити себе і нічим не можуть себе зарекомендувати, крім цілковитої слабкості й потреби. Та ніщо з цього Його не бентежить. Його сили й уміння досить на кожну ситуацію, яка тільки може виникнути.
Є лише одне, що може Йому перешкодити: коли вівці відмовляються довіритися Йому й не дозволяють Йому дбати про них. Якщо вони стоять оддалік, дивляться на поживу, яку Він приготував, прагнуть її, волають за нею, але не хочуть їсти, Він не може втамувати їхнього голоду. Якщо вони лишаються поза притулком, який Він збудував, боячись увійти, бо почуваються негідними чи не довіряють, Він не може їх захистити. Жодна вівця так не повелася б, а ми, люди, що вважаємо себе мудрішими, робимо це безнастанно.
Жодна вівця, якби вміла говорити, не сказала б пастиреві: «Я прагну поживи, яку ти приготував, і притулку та спокою твоєї кошари, і хотіла б тішитися ними; але почуваюся надто негідною.
Я надто слабка й нерозумна. Я недостатньо вдячна. Я не певна, що прагну цього досить сильно. Я не смію припускати, що ти призначаєш ці добрі речі для мене». Можна уявити, як глибоко такі слова засмутили б доброго пастиря.
І наш Господь показав нам Свій смуток через тих, хто не хоче Йому довіритися. Коли Він глянув на Єрусалим, Він заплакав і сказав: «О, коли б зрозумів і ти хоч у день сей твій, що для впокою твого! тепер же воно закрито перед очима твоїми.» (Луки 19:42) Дорогі християни, чи не засмучували й ви іноді свого Божественного Пастиря так само? Якщо так, погляньте на хвилину з погляду Пастиря. Подумайте, що Він відчуває і яке Його серце до вас. Якщо Він ваш Пастир, то Він прагне дбати про вас якнайкраще, бо Він добрий Пастир і дбає про Своїх овець. Це не залежить від того, що ви думаєте чи відчуваєте. Ви не Пастир — ви вівця. Важить те, що думає Він і що Він відчуває.
Забудьте на хвилину про себе й спробуйте подивитися на речі з Його погляду. Погляньте на свій стан так, як бачить його Він. Побачте, як Він іде шукати вас у ваших блуканнях. Побачте Його ніжну любов, Його глибоке бажання спасти вас. Повірте тому, що Він каже про Себе, і повірте Йому на слово.
Якби віра наша простішою була, Ми б Йому вірили на слово; І радістю б життя наше цвіло У світлі Господа святого.
Так, у цьому й біда. Наша віра недостатньо проста, щоб повірити Йому на слово. Натомість ми додаємо власні «якщо» та «але» й затьмарюємо сяйво Його любові сумнівами, які самі ж і створюємо.
Якби ми справді розуміли, що веде нас до миру, як швидко ми відкинули б кожен сумнів і цілком довірилися б Його незмінній любові й турботі!
Ви можете запитати: якщо все це правда про Пастиря, то яка роль вівці? Вона проста — довіряти й іти слідом. Немає нічого складного в слухняності, коли ми цілком довіряємо тому, за ким ідемо.
Тож я закликаю вас уже тепер почати довіряти своєму Пастиреві й іти за Ним. Віддайте себе цілком під Його опіку й провід, як вівця під опіку пастиря, і довіртеся Йому повністю.
Вам не треба боятися йти за Ним, куди б Він не повів, бо Він завжди водить Своїх овець на зелені пасовиська й до тихих вод. Навіть якщо вам здається, що ви в пустелі й довкола нічого животворного, добрий Пастир може перетворити саме це місце на зелені пасовиська. Він має силу змусити пустелю розквітнути, і Він обіцяв: «Замість тернини рости ме кипарис; замість кропиви родити ме мирт.»
(Ісаїї 55:13) «Возвеселиться пустиня й суха земля, возрадуєсь країна безлюдна й зацьвіте нарцизом.» (Ісаїї 35:1) «…проторгнуться в пустинї води, й в степу — потоки.» (Ісаїї 35:6) Або ви можете сказати: «Моє життя повне бур і негараздів. Мине багато часу, перш ніж я зможу зазнати миру». Але хіба ваш Пастир уже не сказав: «І вставши, погрозив вітрові, і рече до моря: „Мовчи, перестань!“ І втих вітер, і настала тишина велика.» (Марка 4:39) Хіба Він не може зробити цього знову?
Багато хто в Христовому стаді може засвідчити, що коли вони цілком довірилися Йому, Він угамував їхні бурі й перетворив їхні пустелі на місця життя й краси. Це не означає, що зовнішні негаразди зникають, але навіть там душа знаходить мир і поживу. Пастир знає, які пасовиська найкращі для Його овець, і вони мусять довіряти Йому без сумніву. Іноді найкраще зростання приходить у часи труднощів. Якщо Він поведе вас туди, можете бути певні, що це вам на добро.
Словами не передати всього, що робить добрий Пастир для тих, хто Йому довіряє. Він виконує Свою обітницю й укладає з ними завіт миру: «І вчиню з ними завіт мира та й повиганяю з землї хиже зьвіррє, й будуть жити собі безпеч у степу й спати по гаях.» (Езекиїла 34:25) «Я дам їм і тим, що кругом гори моєї, благословеннє, й буду їм посилати дощ у свій час, — се будуть дощі благословення.» (Езекиїла 34:26) «І родити муть польові дерева плоди свої, а земля буде видавати вроджай свій… Не будуть вони вже здобичею народам, і дикий зьвір не буде їх пожерати; безпеч жити муть вони, й нїхто їх не буде лякати.» (Езекиїла 34:27-28) Тепер ви, можливо, питаєте, як вам мати Господа своїм Пастирем. Відповідь така: вам не треба робити Його своїм Пастирем — Він уже ним є. Вам треба лише визнати це й віддати себе під Його опіку.
Коли дітям кажуть, що народилася довгоочікувана сестричка, вони не повторюють: «Хотіли б ми мати сестричку», чи: «Що нам зробити, щоб її мати?» Натомість вони радіють і кажуть: «Тепер у нас є сестричка!»
Так само й нам уже звіщено: «Не бійтесь, ось бо благовіщу вам радість велику, що буде всїм людям. Бо народивсь вам сьогоднї Спас, що єсть Христос Господь, у городї Давидовому.» (Луки 2:10-11) Нам не треба казати: «Якби ж я мав Спасителя», чи: «Що мені зробити, щоб Христос став моїм Спасителем?» Він уже наш Спаситель. Нам треба просто радіти й віддати себе під Його опіку. Це не складно. Це означає повірити в це й жити так, ніби це правда. І кожен, хто сьогодні почне довіряти доброму Пастиреві, рано чи пізно побачить, що пасеться на Його зелених пасовиськах і ходить біля Його тихих вод.
Що ж іще може робити Господь, Який є нашим Пастирем, зі Своїми вівцями, як не саме це? У Нього немає кошар, які не були б добрими кошарами, немає пасовиськ, які не були б зеленими пасовиськами, і немає вод, крім тихих вод.
Зовні вони можуть такими й не здаватися; але ми, хто їх зазнав, можемо засвідчити, що хоч би який був зовнішній вигляд, Його кошара й Його пасовиська завжди є місцями миру й утіхи для внутрішнього життя душі.
Якщо вам, здається, важко все це зрозуміти і якщо життя цілковитої довіри видається складним і таємничим, я радив би вам не намагатися його зрозуміти, а просто почати ним жити. Просто візьміть наш дитячий псалом і скажіть: «Це мій псалом, і я буду йому вірити. Я завжди знав його напам’ять, але він ніколи не важив для мене багато. А тепер я вирішив повірити, що Господь справді мій Пастир і що Він дбатиме про мене, як пастир дбає про своїх овець.
Я більше не сумніватимусь і не ставитиму цього під питання». А тоді просто віддайте себе під Його опіку, як вівці віддають себе під опіку свого пастиря, цілком довіряючи Йому й ідучи, куди б Він не повів.
Але не забуваймо, що вівці довіряють несвідомо, з інстинкту, а нам треба довіряти розумно й свідомо, бо наші інстинкти, на жаль, усі проти довіри. Нам доведеться докласти зусиль, щоб довіряти. Нам доведеться вирішити це робити. Але ми можемо це, хоч би якими слабкими й необізнаними ми були. Ми можемо не розуміти всього, що означає належати як вівці такому Пастиреві, але Він знає. І якщо наша віра просто прийме Його в цих благословенних і дивовижних стосунках, Він дбатиме про нас відповідно до Своєї любові, Своєї мудрості й Своєї сили, а не відповідно до нашого обмеженого розуміння.
Мені справді здається, що нам не потрібен був би жоден інший уривок у всій Біблії, крім цього дитячого псалма, щоб наше духовне життя сповнилося втіхи. Я щиро не бачу, де ще лишається місце для тривоги віруючого, якщо він справді вірить цьому псалмові. Коли Господь наш Пастир, як може щось піти не так? Коли Він наш Пастир, усе, що обіцяє цей псалом, мусить належати нам; і коли ми навчимося так Його знати, то зможемо сказати з переможною довірою: «Так, милосердє і благодать будуть провожати мене по всї днї життя мого; і жити му в домі Господнїм по всї днї.» (Псальма 23:6) Навіть майбутнє втратить для нас увесь свій страх, і наша довіра до Пастиря визволить нас від усякого страху перед лихими звістками.
І насамкінець я можу сказати лише одне: якщо кожен із вас увійде в такі стосунки з Христом, і справді стане безпорадною, слухняною, довірливою вівцею, і повірить, що Він ваш Пастир, Який дбає про вас з усією любов’ю, турботою й ніжністю, що їх означає це ім’я, і йтиме за Ним, куди б Він не повів, — ви незабаром утратите весь свій давній духовний неспокій і пізнаєте мир Божий, що вище всякого розуму, який берегтиме ваші серця й ваші думки в Христі Ісусі (Филипян 4:7).
«Не розуміли, що про Отця їм глаголе.» (Йоана 8:27)