Бог усякої втіхи
Розділ 3

Розділ 3 · 13 хв читання · 17 хв слухання

Бог усякої втіхи

«Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя і Бог всякої утїхи що втїшає нас у всякому горю нашому, щоб змогли ми утїшати тих, що у всякому горю, утїшеннєм, яким утїшаємось самі від Бога.» (2 Коринтян 1:3-4) Серед усіх імен, що відкривають Бога, це — «Бог всякої утїхи» — видається мені одним із найпрекрасніших і найглибше втішних. Слова «всякої утїхи» не знають ні меж, ні винятків; і можна було б сподіватися, що хоч би скільки зовнішніх труднощів спіткало послідовників такого Бога, їхнє внутрішнє духовне життя завжди буде сповнене втіхи.

Але насправді часто здається, що все якраз навпаки, і духовне життя багатьох Божих людей сповнене не втіхою, а глибоким неспокоєм. Цей неспокій походить від тривоги за свої стосунки з Богом і від сумнівів у Його любові. Вони мучать себе думкою, що надто негідні, аби заслуговувати на Його опіку, і підозрюють, що Він байдужий до їхньої боротьби або покидає їх у хвилини потреби.

Вони тривожаться й непокояться через усе у своєму духовному житті — через свої настрої й почуття, через брак інтересу до Біблії, через брак палкості в молитві, через холодність серця.

Їх гнітить жаль за минулим і сповнює страх перед майбутнім. Вони почуваються негідними ступити в Божу присутність і не можуть повірити, що справді належать Йому. Зі своїми земними друзями вони можуть почуватися щасливими й невимушеними, але з Богом — ніяк.

І хоча Він називає Себе Богом усякої втіхи, вони й далі кажуть, що ніде не можуть знайти втіхи; а їхні сумні обличчя й зневірені голоси показують, що говорять вони щиро, говорять правду.

Такі християни, хоч і визнають, що йдуть за Богом усякої втіхи, сіють навколо себе похмурість і неспокій, куди б не прийшли. Їм неможливо переконати будь-кого, що це прекрасне ім’я, яким Бог відкрив Себе, — щось більше, ніж релігійна фраза без справжнього змісту. І я дуже боюся, що вочевидь безрадісне життя стількох християн значною мірою винне в невірстві, яке панує у світі.

Апостол каже нам, що ми маємо бути «посланнє… котре знають і читають усї люде». Те, що люди читають у нас, куди важливіше для поширення Христового Царства, ніж ми часто усвідомлюємо. Найважливіше не те, що ми говоримо, а те, якими ми є. Легко сказати багато гарних слів про те, що Бог — Бог усякої втіхи; але якщо ми самі не знаємо, що означає бути по-справжньому втішеними, наші слова порожні. Люди мусять бачити в нашому житті те, що чують у наших словах, інакше все наше говоріння приносить більше шкоди, ніж користі. Мудро було б нам запитати себе, що інші читають у нас. Що видно в нашому щоденному житті — втіху чи неспокій?

Але тут хтось може запитати, що я розумію під втіхою, яку дає Бог. Чи це якесь релігійне почуття, що, може, й готує нас до неба, але недостатньо сильне для дійсності щоденного життя з усіма його випробуваннями й болями? Чи це справжня, непідробна втіха — така, яку ми розуміємо, — що приносить мир навіть посеред життєвих труднощів? Усім серцем я вірю, що це друге.

Втіха, людська чи Божа, — це просто втіха, не менше. Порожні фрази нам ні до чого; ми хочемо чогось справжнього. А досвід бути втішеним здається мені одним із найдорогоцінніших у житті. Усі ми знаємо, що це таке. Коли в дитинстві ми, забившись чи злякавшись, бігли до мами й відчували її обійми та лагідну турботу, — ми знали втіху. Коли дорослими після довгого дня ми відпочиваємо й почуваємося спокійно, — ми знаємо втіху. Коли хвороба відступає й сили повертаються, — ми знаємо втіху. Коли хтось, кого ми любимо, був на порозі смерті, але одужав, — ми знаємо втіху.

Багато разів у житті ми з полегшею казали: «Як же добре й затишно», — і в цих словах є відчуття спочинку, полегші й тихої радості, яке важко висловити інакше. Тож ми розуміємо, що означає, коли Бога названо так: «Бог всякої утїхи».

І все ж, на жаль, ми не повірили в це. Це здавалося надто добрим, щоб бути правдою. Його радість була більшою, ніж могли вмістити наші сумнівні серця. Іноді ми, може, й сподіваємося на короткі хвилини втіхи, але боїмося повірити в повноту «всякої утїхи», яка належить нам у спасінні Господа Ісуса Христа.

А що ще міг би сказати Бог, ніж оце: «Як кого потїшає мати, так я вас буду потїшати; ви знайдете собі потїху»? (Ісаїї 66:13) Зверніть увагу на порівняння — «як… так». Тут ідеться про справжню втіху — ту, яку відчуває дитина, коли мати її обіймає й про неї піклується. Та чи багато з нас справді вірили, що Божа втіха така ж справжня й ніжна, як материнська, чи бодай майже така? Замість того щоб бачити себе пригорнутими до Його серця, ми часто уявляли Його суворим і далеким Суддею, що вимагає пошани й вишукує наші провини. Чи ж дивно, що наша віра зробила нас неспокійними, замість принести втіху? Хто міг би почуватися спокійно перед таким суддею?

Але я радо кажу, що такого судді не існує. Бог, який існує насправді, подібний до люблячої матері. Він каже ясно: «Як кого потїшає мати, так я вас буду потїшати».

Знову й знову Він це повторює. «Я, я сам — утїшитель ваш», — каже Він Своєму народові. А тоді питає, чому вони й досі бояться: чому щось має вас лякати, коли Сам ваш Творець готовий і хоче вас утішити? Навіщо боятися сили людей і забувати Того, Хто створив усе?

Бог, який існує насправді, — це Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Бог, що так полюбив світ, що послав Свого Сина не судити його, а спасти. Це Бог, що послав Христа «сцїляти сокрушених серцем… потїшити всїх засумованих» (Ісаїї 61:1-3). Зверніть увагу на слово «всїх». Не кількох, а кожного без винятку. Кожне засмучене серце, кожна душа, що бореться, — сюди входить. Якби бодай одного було пропущено, то це вже не були б «всї». Я часто дякував за те, що в Писанні особливо згадано й слабких та стривожених. Нам сказано не осуджувати таких людей, а втішати їх. Ті, хто найбільше потребує втіхи, — саме ті, кого Бог найбільше прагне втішити: не сильні, а слабкі.

У цьому слава віри любові. Христа послано втішити всіх засмучених. Бог усякої втіхи послав Свого Сина принести втіху світові, повному смутку. І все Своє життя Христос виконував це покликання.

Коли учні хотіли, щоб Він накликав суд на тих, хто Його відкинув, Він дорікнув їм і сказав, що прийшов не губити людські життя, а спасати. Він приймав грішників. Він виявляв милосердя там, де інші виносили осуд. Жінці, спійманій на гріху, Він сказав: «І я тебе не суджу: йди, і більш не гріши.» (Йоана 8:11) Скрізь Він ставав на бік тих, хто в потребі. У цьому була Його мета — спасати грішників.

Якось дві маленькі дівчинки розмовляли про Бога, і одна сказала: «Не думаю, що Бог мене любить. Я надто маленька й нічого не варта».

Друга відповіла: «Але саме про таких Бог і дбає — про таких, як ми, що не можуть самі дати собі ради».

«Справді? — сказала перша. — Тоді мені більше не треба хвилюватися».

Якщо хтось, хто читає ці рядки, почувається наляканим чи стривоженим, дозвольте сказати ясно: саме для цього й є Господь Ісус Христос — щоб дбати про всіх засмучених і втішати їх. Усіх — кожного без винятку, і вас теж. Це вже не були б «всї», якби вас було пропущено. Навіть якщо ви почуваєтеся зовсім пригніченими, про Нього сказано, що Він — Бог, «що втїшає смиренних».

Яке прекрасне покликання — нести втіху у світ, повний смутку! І як я прагну, щоб кожне стривожене серце пізнало цю втіху від Бога.

І наш Утішитель не далеко. Він поруч. Він перебуває з нами. Коли Христос мав покинути цей світ, Він сказав учням, що не залишить їх самих, а пошле «иншого утїшителя», щоб Той був з ними повік. Цей Утішитель навчав би їх і нагадував би їм усю правду.

А тоді Він додав: «Упокій оставляю вам, мій упокій даю вам… Нехай не трівожить ся серце ваше, анї лякаєть ся.» (Йоана 14:27) Як можемо ми й далі боятися у світлі таких слів?

«Утішитель» — яке чудове слово, якби ми тільки справді його розуміли! Затримаймося на ньому, доки воно не стане для нас дійсністю. І не просто утішитель, що приходить і відходить, а Той, Хто перебуває, — завжди присутній, завжди готовий дати радість замість смутку.

Утішитель, що перебуває з нами, — яка дивовижна правда! Навіть коли в скруті поруч залишається людський друг, це велика підтримка. А тут — Божественний Утішитель, Який завжди з нами і Чия здатність утішати ніколи не вичерпується. Не повинно бути жодної хвилини, коли ми були б без утіхи.

І все ж багато хто цього не усвідомлює. Якби усвідомлювали, не було б стількох стривожених християн.

Ви можете запитати, чи цей Утішитель також виправляє нас і чи може це справді втішати.

Насправді це один зі способів, якими Він нас утішає. Якими ми були б, якби не було нікого, хто показав би нам наші вади й допоміг змінитися?

Якби я ходив із якоюсь вадою у своєму вигляді, про яку не знав би, то друг, що вказав би мені на неї, зробив би мені добро. Так само втішно знати, що Дух лагідно показує нам наші вади, щоб ми не лишалися в незнанні.

Навіть у виправленні є втіха, бо воно веде до зцілення. Бог «потїшить всї розвалища» наші, показуючи нам, що потребує відновлення, а тоді відновлюючи це.

Ви, можливо, почуваєтеся негідними такої втіхи. Може, це й правда, — але саме тому вона вам і потрібна.

Христос прийшов спасти грішників, а не тих, хто вважає себе гідними. Ваша потреба — ось ваше право.

Шлях до Божої втіхи часто пролягає через усвідомлення того, що ми її потребуємо. Ось чому Бог іноді допускає смуток. У важких місцях ми чуємо Його голос ясніше. Нерідко саме в пустелі ми чуємо Його слова втіхи.

Бог знає, що краще нам прийняти Його втіху, навіть через випробування, ніж ніколи її не зазнати. Те, що Він дає, незрівнянно більше за те, що ми втрачаємо. Земне може минути, але те, що дає Він, — вічне.

Як Павло, ми можемо дійти до того, щоб усе вважати втратою в порівнянні з пізнанням Христа.

І все ж, хоч як дивно, коли життя легке, ми віримо, що Бог — Бог усякої втіхи, але коли нам справді потрібна втіха, нам важко повірити, що вона існує. Ми ніби змінюємо в серці зміст Писання. Замість вірити: «Блаженні сумні, бо такі втїшять ся.», — ми починаємо думати, що втіху отримають лише ті, хто й так щасливий.

Ми навіть можемо перекрутити слова про Бога, «що втїшає смиренних», на щось зовсім інше, ніби Він забуває чи не помічає тих, хто бореться. І цим ми втрачаємо ту саму втіху, яку нам пропонують.

Але Бог каже, що втішить нас з усіх боків. Нічого не пропущено. І все ж у час скрути ми часто віримо, що втіхи немає якраз там, де вона найпотрібніша. Не тому, що Бог підвів, а тому, що ми засумнівалися.

Це як з Ізраїлем давнини. Бог проголосив Свою втіху, а вони казали: «покинув мене Господь, і Бог мій забув мене».

І Його відповідь прозвучала, повна ніжності: чи може мати забути своє дитя? Навіть якби вона й могла, Бог не забуде. Ми завжди перед Ним.

Тож утіштеся.

Але ви все ще можете запитати: як же отримати цю втіху? Відповідь проста: її треба прийняти. Бог безперестанку дає Свою втіху, — але якщо ви її не приймаєте, ви не можете її зазнати.

Божа втіха приходить до нас не якимось таємничим чи довільним шляхом. Вона приходить ясним і простим шляхом. Утішитель, що живе в нас, нагадує нам утішні правди про нашого Господа, і якщо ми в них віримо, ми втішені.

Може спасти на думку вірш із Писання, рядок із гімну чи тихе нагадування про Христову любов і ніжну турботу. Якщо ми приймемо це з простою вірою, втіха прийде сама собою. Але якщо ми не хочемо слухати голосу Утішителя, а натомість прислухаємося до зневіри чи розпачу, жодна втіха не дійде до нашої душі.

Навіть мати може марно виливати всю свою любов на дитину, яка не хоче, щоб її втішили. Дитина може сидіти вперта й незворушна, відкидаючи кожне слово. Так само й утішні слова можуть утішити нас, лише якщо ми в них віримо.

Бог промовив досить утішних слів, щоб заспокоїти цілий світ, а проте багато християн лишаються стривоженими, обтяженими й неспокійними. Чому? Бо вони не дають цим словам увійти в серце. Дехто навіть вважає, що відчувати втіху неправильно, — почувається надто негідним. А коли втіха починає підійматися в них, вони відштовхують її, відмовляються від неї, як і сказано в Писанні: «не хоче розважитись» (Еремії 31:15) Нам сказано, що все, написане в Писанні, дано для того, щоб ми через терпіння й утіху, яку воно дає, мали надію. Але ця втіха може прийти лише через віру.

Жодне Боже слово не принесе миру серцю, яке сумнівається в його правдивості.

Якщо капітан корабля запевняє нас, що судно безпечне, ми мусимо повірити йому, перш ніж зможемо заспокоїтися. Якщо кондуктор каже нам, що ми сіли на правильний потяг, ми мусимо довіритися його слову, перш ніж спокійно сядемо. У щоденному житті це очевидно — а в духовних справах ми часто про це забуваємо.

Дехто навіть намагається відчути втіху, перш ніж повірить Божим обітницям. Але це повністю перевертає порядок. Як мандрівник не може почуватися в безпеці, поки не довіриться провідникові, так і ми не можемо відчути втіхи, поки не повіримо Богові.

Божий порядок простий: спершу повір, тоді відчуй.

Ми часто його перевертаємо: спершу відчуй, тоді повір.

Це перевертання — корінь багатьох наших змагань.

Подумайте: коли нас переповнює тривога, Бог каже нам не журитися, а скинути наші турботи на Нього, бо Він дбає про нас. Він показує нам на птахів небесних і на польові лілеї, запевняючи, що ми набагато цінніші за них.

Яка втіха могла б бути більшою за цю — що Творець неба й землі бере на Себе відповідальність за турботу про нас?

А проте багато хто не втішений. Чому? Бо вони в це не вірять. Вони захоплюються цими словами, хотіли б, щоб вони були правдою, але вагаються прийняти їх особисто для себе. Вони чекають почуття, яке підтвердило б правду, замість довіритися самій правді.

Ми кажемо: «Якби ж я тільки міг відчути, що це правда».

Бог каже: «Якби ж ти тільки повірив, що це правда».

У корені нашої безутішності — просто невірство.

Ліки очевидні. Якщо ми прагнемо втіхи, ми мусимо вирішити вірити кожному слову втіхи, яке промовив Бог. Ми мусимо відмовитися слухати голоси сумніву — чи то з наших обставин, чи з наших власних думок.

Для цього потрібна рішучість. Ми мусимо твердо налаштувати серце — мов кремінь — на віру, навіть коли все довкола, здається, свідчить проти. Бути втішеним — не пасивний стан; тут бере участь воля. Ми мусимо це обрати.

Коли життя видається непевним, ми мусимо сказати: «Бог це сказав. Отже, це правда. Я віритиму в це, хоч би як усе виглядало».

А обравши віру, ми мусимо відмовитися знову вертатися до сумніву.

Хто так живе, той рано чи пізно ввійде в глибоку й тривку втіху.

Псалмоспівець сказав: «Як було важко менї на серцї від натовпу думок моїх, твоя потїха роскошою сповняла душу мою.»

Проте часто наші думки більше сповнені наших бід, ніж Божих утіх. Якщо ми хочемо бути втішеними, ми мусимо свідомо роздумувати над Його обітницями.

Корисно було б перевірити свої думки: як часто ми думаємо про Божу втіху порівняно з нашими турботами?

Відповідь може нас здивувати.

Насамкінець — слово до тих, хто проповідує Євангеліє.

Яка ваша звістка?

Ось яка: «Утїшайте, втїшайте мій нарід».

Не докоряйте їм, не обтяжуйте їх, — а втішайте.

Справжнє Євангеліє — це добра новина, чиста, нічим не розбавлена добра новина. Та часто до неї домішують умови, застереження й людські додатки, що відбирають у неї втіху.

Христос утішає.

Людина часто ускладнює.

Справжнє Євангеліє подібне до звістки ангела пастухам: «Не бійтесь, ось бо благовіщу вам радість велику, що буде всїм людям.» (Луки 2:10) Ось слова, що приносять справжню втіху.

Якби кожен проповідник ясно звіщав такі слова, а кожен слухач їм вірив, не лишилося б більше неспокійних, стривожених християн. Натомість серця всюди зміцніли б і сповнилися миру.

І тоді збулася б ця молитва: нехай Сам Господь наш Ісус Христос і Бог, Отець наш, Який полюбив нас і дав нам вічну втіху й добру надію, утішить ваші серця й утвердить вас у всякому доброму слові й ділі.

Ви завершили: Бог усякої втіхи

Назад Далі