Бог усякої втіхи
Чому написано цю книжку

Розділ 1 · 12 хв читання · 15 хв слухання

Чому написано цю книжку

«Із мого серця добре слово ллється. Я кажу: Моя пісня цареві!» Псальма 45:1 Якось я розмовляла про віру з одним розумним агностиком, на якого дуже хотіла вплинути. Чемно вислухавши мене якийсь час, він сказав: «Що ж, пані, ось усе, що я маю вам сказати. Якщо ви, християни, хочете, щоб ми, агностики, захотіли придивитися до вашої віри, то спершу самі спробуйте почуватися в ній спокійніше. Християни, яких я зустрічаю, здаються мені найнеспокійнішими людьми на світі. Вони носять свою віру так, як людина носить головний біль. Позбутися голови вона не хоче, але й мати її дуже незатишно. А мені, принаймні, така віра ні до чого». Цього уроку я ніколи не забула, і саме він є головною причиною, чому я пишу цю книжку.

Під час тієї розмови я була ще зовсім молодою в християнському житті й переживала першу радість входження в нього, тож не могла повірити, що будь-хто з Божих дітей може почуватися у своєму релігійному житті так неспокійно, як твердив мій приятель-агностик. Але коли перше сяйво мого навернення минуло і я спустилася до буденності щоденних обов’язків і відповідальностей, то невдовзі переконалася на власному досвіді, а також на подібному досвіді більшості християн довкола мене, що в його словах було аж надто багато правди і що релігійне життя більшості з нас сповнене неспокою та тривоги. Справді, здавалося, як сказала мені одного дня одна моя приятелька-християнка, коли ми ділилися пережитим, «що віри в нас якраз стільки, щоб почуватися нещасними».

Зізнаюся, це було для мене великим розчаруванням, бо я сподівалася чогось зовсім іншого. Мені здавалося вкрай непослідовним, що віра, плодами якої Біблія називає «любов, радощі, мир», так часто на ділі дає прямо протилежне — сумнів, страх, неспокій, боротьбу й усілякі тривоги. І я вирішила, якщо можливо, дізнатися, що тут не так. Чому, питала я себе, Божі діти мають провадити таке цілком безрадісне релігійне життя, коли Він дав нам повірити, що Його ярмо любе й тягар Його легкий? Чому нас мучать стільки духовних сумнівів і такі важкі духовні тривоги?

Чому нам так важко бути певними, що Бог справді нас любить, і чому ми, здається, ніколи не можемо довго вірити в Його доброту й турботу? Як ми можемо дозволяти собі підозрювати Його в тому, що Він забуває нас і покидає в час потреби? Земним друзям ми довіряємо і в їхньому товаристві почуваємося спокійно — то чому ж ми не можемо довіряти нашому небесному Другові й ніяк не почуваємося спокійно на Його службі?

Я вірю, що знайшла відповідь на ці питання, і хочу відверто сказати, що мета цієї книжки — спробувати принести трохи справжньої, щирої втіхи в деякі стривожені християнські життя довкола мене. Як я розумію віру Господа Ісуса Христа, вона мала бути сповнена втіхи. Я певна, що кожен неупереджений читач Нового Заповіту сказав би те саме, і вірю, що кожна щойно навернена людина в першій радості навернення цілком цього й чекає. А проте, як я вже сказала, для величезної кількості християн їхнє релігійне життя, схоже, є найнеспокійнішою частиною їхнього існування. Чи винен у цьому Господь? Чи пообіцяв Він більше, ніж здатен дати?

Один автор писав: «Ми знаємо, що таке надмірна реклама. Це сучасна хвороба, від якої потерпаємо всі. Плакати на кожному щиті, перебільшення на кожній порожній стіні, зображення й спотворення без ліку. Яких лише видінь неможливих плодів і квітів, вирощених із насіння такої-то фірми, ми не бачили! Усе рекламують понад міру. Чи так само і з Царством Божим? Чи відповідають плоди, які ми вирощуємо з доброго насіння Царства, опису, що дав Той, від Кого ми це добре насіння отримали? Чи ввів Він нас в оману? Побутує відчуття, що Христос у своїй Євангелії запропонував більше, ніж має що дати. Люди думають, що не зовсім зазнали того, що було обіцяно як частка Божих дітей. Але чому так? Чи Царство Боже розрекламували понад міру — чи в нього просто недостатньо повірили? Чи Господа Ісуса Христа переоцінили — чи Йому лише недостатньо довірилися?»

У цій книжці я хочу показати, наскільки зумію, те, у що твердо вірю: що Царство Боже неможливо розрекламувати понад міру, а Господа Ісуса Христа неможливо переоцінити, бо «Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його»; і що вся біда походить від того, що ми недостатньо вірили й недостатньо довіряли.

Тож я хочу якомога ясніше показати, які підстави є у вірі Господа Ісуса Христа для того глибокого й тривкого миру та спокою душі, якого ніщо на землі не може порушити і який, як сказано, є часткою тих, хто цю віру приймає. І ще хочу пояснити, якщо це справді наша законна частка, як нам нею користуватися і що стоїть на заваді. У цій справі є Божа частина і є частина людини, і ми мусимо уважно розглянути обидві.

Одного буйного юнака, який прийшов до Господа на євангелізаційному зібранні, а згодом став радісним християнином і жив добрим життям, хтось запитав, що він зробив, щоб навернутися. «О, — сказав він, — я зробив свою частину, а Господь — свою».

«Але що було твоєю частиною, — спитав той, — а що — частиною Господа?»

«Моєю частиною, — швидко відповів він, — було тікати, а частиною Господа — бігти за мною, доки Він мене не впіймав».

Дуже змістовна відповідь; але як мало хто здатен по-справжньому її зрозуміти!

Божа частина — завжди бігти за нами. Христос прийшов, щоб шукати й спасати погибше. «Которий чоловік з вас, мавши сотню овечок, та загубивши одну з них, не зоставить девятьдесять і девять у степу, та не пійде за загубленою, доки знайде її? А знайшовши, положить на плечі собі, радїючи.» Така завжди Божа частина; але ми у своєму нерозумі цього не розуміємо й натомість думаємо, що загубився Господь, а наша частина — шукати й знайти Його. Це видно навіть із тих висловів, якими ми користуємося. Ми закликаємо грішників «шукати Господа» і говоримо, що «знайшли» Його. «Чи ти знайшла Спасителя?» — спитала надто ревна місіонерка щасливу, довірливу дівчинку.

Здивовано глянувши на неї, та відповіла тоном подиву: «Хіба ж я знала, що Спаситель загубився!»

Усе це спричиняє наше незнання Бога. Оскільки ми Його не знаємо, то, природно, складаємо про Нього всілякі хибні уявлення. Ми думаємо, що Він — розгніваний Суддя, який чатує на найменші наші провини, або суворий наглядач, що прагне вичавити з нас якнайбільше служіння, або самолюбне Божество, що вимагає собі повної міри честі й слави, або далекий Володар, зайнятий лише власними справами й байдужий до нашого добра. Чи ж дивно, що такого Бога не можна ні любити, ні довіряти Йому? І хто міг би чекати, що християни з такими уявленнями про Нього будуть чимось іншим, ніж людьми, сповненими неспокою й нещастя?

Але можу сказати впевнено й не боячись заперечень, що той, хто справді знає Бога, не може мати про Нього таких тривожних думок. Може бути багато зовнішніх незручностей, багато земних скорбот і випробувань, але крізь усе це душа, яка знає Бога, мусить усередині перебувати в місці досконалого миру. «Хто ж послухає мене, той буде жити безпечно й спокійно, не лякаючись лиха.» І цього твердження ніхто не може заперечити. Якби ми справді слухали Бога — а це означає не лише чути Його, а й вірити почутому, — ми не могли б не знати, що, оскільки Він Бог, Він не може інакше, як берегти нас, мов зіницю ока, і що все, що ніжна любов і Божа мудрість можуть зробити для нашого добра, неодмінно буде зроблено. Для душі, яка знає Бога, не лишається жодної щілини для тривоги чи страху.

«Ах, так, — скажете ви, — але як мені Його пізнати? Інші, здається, мають якесь внутрішнє об’явлення, завдяки якому знають Його, а в мене ніколи такого немає; і скільки б я не молився, усе здається мені темним. Я хочу пізнати Бога, але не бачу, як цього досягти».

Ваша трудність у тому, що ви хибно уявляєте собі, що таке пізнати Бога, — принаймні те пізнання, про яке я говорю. Бо я не маю на увазі жодних містичних внутрішніх об’явлень. Такі переживання чудові, коли вони приходять, але вони не завжди нам підвладні й бувають непевними та мінливими. Пізнання, про яке я говорю, — це просте, практичне знання Божої природи й характеру, яке походить від віри в те, що відкрито про Нього в Біблії.

Апостол Йоан наприкінці своєї Євангелії каже про те, що написав: «Багато ж инших ознак робив Ісус перед учениками своїми, що не написані в книзї сїй. Се ж написано, щоб ви вірували, що Ісус єсть Христос, Син Божий, і щоб, віруючи, життє мали в імя Його.» (Йоана 20:30). Життя дає віра в написане, а не в те, що відкрилося всередині; і пізнання, про яке я говорю, — це пізнання, що походить від віри в написане.

Практично я маю на увазі ось що: коли я читаю в Біблії, що «Бог любов», я маю вірити в це просто тому, що так написано, а не тому, що мала якийсь внутрішній досвід, який це довів; і коли Біблія каже, що Він дбає про нас, як дбає про польові лілеї та небесних птахів, і що навіть волосся на нашій голові все пораховане, я маю вірити в це просто тому, що так написано, — відчуваю я це всередині чи ні.

Дуже важливо розуміти, що Біблія — це виклад не теорій, а дійсних фактів; і що речі не тому правдиві, що вони є в Біблії, а вони є в Біблії тому, що правдиві. Один хлопчик, який у школі вчив про відкриття Америки, сказав якось батькові: «Тату, якби я був Колумбом, то не завдавав би собі стільки клопоту, щоб відкрити Америку».

«А що ж би ти зробив?» — спитав батько.

«О, — відповів хлопчик, — я просто підійшов би до мапи й знайшов її».

Цей хлопчик не розумів, що мапи — лише зображення вже відомих місць і що Америка існувала не тому, що була на мапі, а могла бути на мапі лише тому, що вже існувала. Так само і з Біблією. Вона, як мапа, є простим викладом фактів; тож коли вона каже нам, що Бог нас любить, вона лише повідомляє те, що вже є правдою і чого не було б у Біблії, якби це не було фактом.

Коли я це зрозуміла, це стало для мене великим відкриттям. Здавалося, це прибрало всю непевність і всі домисли з об’явлення про спасіння Господа Ісуса Христа, яке дано нам у Біблії, і перетворило все, що написано про Нього, на простий виклад незаперечних фактів. А факти — це те, у що ми можемо вірити; і справді, ми віримо в них, щойно визнаємо їх фактами. Внутрішні об’явлення нам не підвладні, але кожна людина при здоровому глузді може вірити написаному. І хоча спершу це може здаватися надто простим і буденним, якщо триматися цього неухильно, воно дасть глибоко благословенну внутрішню певність і врешті приведе нас до такого пізнання Бога, яке змінить наше життя.

Таке пізнання дає переконання; а переконання, на мою думку, значно вище за внутрішні переживання, хоч якими чудовими вони були б. На внутрішнє переживання можуть вплинути здоров’я та безліч інших негараздів, але переконання лишається. Якщо людина переконана, що двічі два — чотири, жодна хвороба, незручність чи зовнішній вплив не похитне цього переконання. Вона знає це так само добре, коли нездужає, як і коли здорова. Переконання походять від знання, а знання не змінить жодна зміна почуттів чи фізичного стану.

Цю книжку написано для того, щоб допомогти моїм читачам дійти до такого практичного пізнання Бога й до переконань, що з нього випливають. Спершу я спробую показати, який Бог є, — не в богословському чи доктринальному сенсі, а просто який Він у справжньому, повсякденному житті як Бог і Отець кожного з нас. А ще вкажу на деякі речі, які, як мені здається, найбільше заважають справді Його пізнати.

Я цілком певна, що пізнання Його таким, яким Він є насправді, принесе незмінну втіху й мир кожному стривоженому серцю, і я палко прагну допомогти кожному, до кого можу досягти, дійти до цього пізнання. Один із друзів Йова сказав у відповідь на Йову скорботу: «Зблизись же до його — мир тобі буде; з того вийде добро тобі.» (Йова 22:21) А наш Господь у своїй останній записаній молитві сказав: «Се ж життє вічнє в тому, щоб знали Тебе, єдиного справдешного Бога, та кого післав єси, Ісуса Христа.» (Йоана 17:3). Ідеться не про те, щоб знати себе — які ми, що ми робимо чи що відчуваємо, — а просто про те, щоб познайомитися з Богом і знати, який Він, що Він робить і що Він відчуває. Утіха й мир ніколи не приходять від того, що ми знаємо про себе, а завжди від того, що ми знаємо про Нього.

Ми можемо проводити дні, виконуючи те, що називаємо релігійними обов’язками, сповнювати свої молитви запалом — і все одно бути нещасними. Ніщо не може по-справжньому дати спокій нашим серцям, крім справжнього пізнання Бога; бо зрештою все в нашому спасінні залежить від Нього. Наша втіха цілком залежить від того, чи гідний Він нашої довіри. Якби ми вирушали в небезпечну подорож морем, нашою першою турботою було б, який у нас буде капітан. Здоровий глузд підказав би нам, що коли капітан ненадійний, жодна наша надійність не зробить подорож безпечною. Найважливішим був би його характер, а не наш.

Якщо мені вдасться казати це досить часто й досить по-різному, щоб переконати деякі стривожені серця і підняти їх із нещасного й неспокійного релігійного життя в Царство любові, радості й миру, яке є їхньою законною спадщиною, — я відчуватиму, що мета цієї книжки досягнута. І зможу сказати: «Нинї відпускаєш раба твого, Владико, по глаголу твоєму, з упокоєм: бо видїли очі мої спасеннє твоє»; а моє перо намагалося його описати.

Проте слід ясно розуміти, що ця книжка не береться розглядати критичні чи богословські аспекти віри. Вона не торкається питань про автентичність Біблії.

Такими справами можуть займатися інші, значно здібніші. Цю книжку написано для тих, хто, як і я, сповідує віру в Господа Ісуса Христа і просто приймає Біблію як Його об’явлення.

Тож, відклавши всі критичні питання, я прагну лише пояснити те, що здається мені природним наслідком такої віри, і як віруючі можуть особисто це пережити.

Можливо, у тому, як я це висловлюю, будуть помилки, і за них я прошу в читачів розуміння. Але правда, яку я хочу передати — і передати так, щоб ніхто не міг її не зрозуміти, — не помилка. І ця правда така: наше релігійне життя має бути сповнене радості, миру й утіхи, і якщо ми краще пізнаємо Бога, воно таким і буде.

Ви завершили: Чому написано цю книжку

Далі