Головна мета молитви

«Я до Отця мого йду. І чого просити мете в імя моє, те зроблю, щоб прославивсь Отець у Синї». — Йоана 14:13.

ЩОБ прославивсь Отець у Синї: саме задля цього Ісус на Своєму престолі слави виконає все, про що ми просимо в Його ім’я. Кожна відповідь на молитву, яку Він дає, матиме цю мету: коли немає надії цієї мети досягти, Він не відповість. Звідси само собою випливає, що й для нас, як і для Ісуса, це має бути головне в наших проханнях: слава Отця має бути метою і кінцем, самою душею і життям нашої молитви.

Так було з Ісусом, коли Він був на землі. «Я ж не шукаю моєї слави; я шукаю слави Пославшого мене» — у цих словах звучить головна нота всього Його життя. Він висловлює її в перших словах первосвященицької молитви: «Отче! прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе». «Я прославив Тебе на землї»; «прослав мене Ти, Отче, у Тебе самого». Підстава, на якій Він просить, щоб Його взято до слави, яку Він мав в Отця, подвійна: Він прославив Його на землі; Він і далі прославлятиме Його на небі. Про що Він просить — те лише для того, щоб іще більше прославити Отця. Коли ми в цьому входимо в однодумність з Ісусом і тішимо Його тим, що й у молитві робимо славу Отця своєю головною метою, наша молитва не може залишитися без відповіді. Ні про що улюблений Син не сказав так виразно, що воно прославить Отця, як про це — про те, що Він чинить те, про що ми просимо; тож Він не пропустить жодної нагоди цієї мети досягти. Зробімо ж Його мету своєю: хай слава Отця буде ланкою між нашим проханням і Його діянням — така молитва неодмінно переможе.

Це слово Ісуса справді приходить як гострий обоюдний меч, що проникає аж до розділення душі й духу і розрізняє думки та наміри серця. Ісус у Своїх молитвах на землі, у Своєму заступництві на небі, у Своїй обітниці відповідати звідти на наші молитви ставить на перше місце одне — славу Свого Отця. Чи так і в нас? Чи ж не своя вигода і своя воля здебільшого найсильніше спонукають нас молитися? А якщо ми й не бачимо, що це так, то чи не мусимо визнати, що не ясне, свідоме прагнення слави Отця оживляє наші молитви? А проте так має бути.

Не те щоб віруючий часом не бажав цього. Але він мусить сумувати, що так мало цього досяг. І він знає також причину своєї невдачі. Вона в тому, що прірва між духом щоденного життя і духом години молитви була надто глибока. Ми починаємо бачити, що прагнення слави Отця — не щось таке, що ми можемо збудити в собі й принести нашому Господеві, коли готуємося до молитви. Ні! Лише тоді, коли все життя, в усіх своїх частинах, віддане на Божу славу, ми можемо справді й молитися на Його славу. «Все на славу Божу робіть» і «Все на славу Божу просіть» — ці дві заповіді-близнята нерозлучні: послух першій — таємниця благодаті для другої. Життя на славу Божу — це умова тих молитов, на які Ісус може відповісти, «щоб прославивсь Отець».

Ця вимога щодо переможної молитви — щоб вона була на славу Божу — цілком справедлива й природна. Немає нікого славного, крім Господа: немає слави, крім Його слави і тієї, яку Він кладе на Свої створіння. Творіння існує, щоб являти Його славу; усе, що не для Його слави, — це гріх, і темрява, і смерть: лише в прославленні Бога створіння можуть знайти славу. Те, що зробив Син Людський, — віддав Себе цілком, усе Своє життя, щоб прославити Отця, — це лише проста повинність кожного викупленого. І Христова нагорода буде також і його нагородою. Оскільки Він так цілковито віддав Себе на славу Отця, Отець увінчав Його славою і честю, віддавши царство в Його руки з владою просити, чого Він захоче, і, як Заступникові, відповідати на наші молитви. І якою мірою ми стаємо в цьому одно з Христом і наша молитва стає частиною життя, цілком відданого на Божу славу, такою мірою Спаситель зможе прославити Отця для нас, сповнивши обітницю: «Чого просити мете, те зроблю».

Такого життя, де Божа слава — наша єдина мета, ми не можемо досягти жодним власним зусиллям. Лише в Людині Христі Ісусі можна побачити таке життя: у Ньому воно й знайдеться для нас. Так, благословенний будь Бог! Його життя — наше життя; Він віддав за нас Самого Себе; Він Сам тепер — наше життя. Розпізнати, визнати й зректися свого «я», яке узурпує місце Бога, — самошукання й самонадіяності, — конче потрібно, і все ж цього ми не можемо зробити власною силою. Це прихід і перебування, присутність і панування в серці нашого Господа Ісуса, Який прославив Отця на землі, а тепер прославлений з Ним, щоб звідти прославляти Його в нас; — це Сам Ісус, входячи, може вигнати всяке самопрославлення і дати нам натомість Своє власне життя й Духа, що прославляють Бога. Саме Ісус, Який прагне прославити Отця, вислуховуючи наші молитви, навчить нас жити й молитися на славу Божу.

І яка ж спонука, яка сила може спонукати наші ліниві серця віддатися нашому Господеві, щоб Він це в нас звершив? Певно, не потрібно нічого більше, як лише побачити, який славний Отець, який Він єдиний гідний слави. Хай наша віра навчиться в поклонінні схилятися перед Ним, віддавати Йому одному царство, і силу, і славу, віддаватися, щоб перебувати в Його світлі як у світлі Того, Хто завжди благословенний і завжди любить. Певно, тоді ми будемо спонукані сказати: «Йому одному слава». І ми дивитимемося на нашого Господа Ісуса з новою силою прагнення до життя, яке не хоче ні бачити, ні шукати нічого, крім слави Божої. Коли є мало молитви, на яку можна відповісти, Отець не прославлений. Жити й молитися так, щоб на нашу молитву можна було відповісти, — це обов’язок задля Божої слави. Задля Божої слави навчімося добре молитися.

Яка це смиренна думка, що так часто буває палка молитва за дитину чи друга, за якусь справу чи коло людей, у якій думка про нашу радість чи наше задоволення була значно сильніша за будь-яке прагнення Божої слави. Не дивно, що є стільки молитов без відповіді: ось де таємниця. Бог не міг бути прославлений, коли ця слава не була нашою метою. Хто хоче молитися молитвою віри, мусить віддати себе на те, щоб жити буквально так, аби Отець у всьому був прославлений у ньому. Це має бути його метою: без цього не може бути молитви віри. «Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи, а слави, що від одного Бога, не шукаєте?» — сказав Ісус. Усяке шукання власної слави в людей робить віру неможливою: лише глибока, напружена самопожертва, яка зрікається власної слави і шукає слави одного Бога, будить у душі ту духовну сприйнятливість до Божественного, що і є вірою. Віддання себе Богові, щоб шукати Його слави, і очікування, що Він явить Свою славу, вислухавши нас, мають один корінь: хто шукає Божої слави, той побачить її у відповіді на свою молитву, і тільки він.

І як же, питаємо знову, нам цього досягти? Почнімо з визнання. Як мало Божа слава була для нас усепоглинальною пристрастю; як мало наше життя і наші молитви були нею сповнені! Як мало ми жили в подобі Сина і в однодумності з Ним — тільки для Бога і Його слави! Приділімо час, аж поки Святий Дух не відкриє нам цього і ми не побачимо, як нам цього бракувало. Справжнє пізнання і визнання гріха — певний шлях до визволення.

А тоді поглянемо на Ісуса. У Ньому ми можемо побачити, якою смертю можемо прославити Бога. Смертю Він прославив Його; через смерть Він був прославлений з Ним. Лише вмираючи, будучи мертвими для себе й живими для Бога, ми можемо Його прославити. І саме це — цю смерть для себе, це життя на славу Божу — Ісус дає і живе в кожному, хто може довіритися Йому в цьому. Хай ніщо менше, ніж оце — прагнення, рішучість жити тільки для слави Отця, так само як жив Христос; прийняття Його з Його життям і силою, що звершують це в нас; радісна певність, що ми можемо жити на славу Божу, бо Христос живе в нас; — хай це буде духом нашого щоденного життя. Ісус ручається за те, що ми так житимемо; Святий Дух даний і чекає, щоб зробити це нашим досвідом, якщо ми тільки довіримося й дозволимо Йому; о, не відступаймо ж через невірство, а сміливо візьмімо своїм гаслом: Усе на славу Божу! Отець приймає цю волю, жертва Йому до вподоби; Святий Дух запечатає нас зсередини свідомістю, що ми живемо для Бога і Його слави.

І тоді який тихий мир і яка сила будуть у наших молитвах, коли ми знатимемо, що з Його благодаті перебуваємо в досконалій згоді з Тим, Хто каже нам, обіцяючи зробити те, про що ми просимо: «Щоб прославивсь Отець у Синї». Коли вся наша істота свідомо віддана натхненню Слова і Духа, наші бажання будуть уже не нашими, а Його; їхня головна мета — слава Божа. З дедалі більшою свободою ми зможемо в молитві казати: Отче! Ти знаєш, що ми просимо цього лише для Твоєї слави. І умова відповіді на молитву, замість бути горою, на яку нам не зійти, лише додасть нам певності, що нас буде вислухано, бо ми побачили, що немає в молитві вищої краси й блаженства, ніж те, що вона прославляє Отця. І дорогоцінний привілей молитви стане подвійно дорогоцінним, бо він приводить нас у досконалу єдність з улюбленим Сином у тому дивовижному спільництві, яке Він нам пропонує: «Ви просите, а Я чиню, щоб прославивсь Отець у Синї».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

Благословенний Господи Ісусе! Я знову приходжу до Тебе. Кожен урок, який Ти мені даєш, усе глибше переконує мене, як мало я вмію молитися як слід. Але кожен урок також надихає мене надією, що Ти навчиш мене, що Ти вже навчаєш мене не тільки знати, якою має бути молитва, а й справді молитися так, як належить. О мій Господи! Я з відвагою дивлюся на Тебе, великого Заступника, Який молився і вислуховує молитву лише для того, щоб прославився Отець, — навчи й мене жити й молитися на славу Божу.

Спасителю! Задля цього я знову віддаю себе Тобі. Я хочу бути нічим. Своє «я», вже розп’яте з Тобою, я віддав на смерть. Через Духа його діла умертвлені й знищені; Твоє життя і Твоя любов до Отця заволодівають мною. Нове прагнення починає сповнювати мою душу — щоб щодня, щогодини, у кожній молитві слава Отця була для мене всім. О мій Господи! Я в Твоїй школі, щоб навчитися цього: навчи ж Ти мене цього.

А Ти, Боже слави, Отче слави, мій Боже і мій Отче, прийми бажання дитини, яка побачила, що тільки Твоя слава справді варта того, щоб для неї жити. О Господи! Покажи мені Твою славу. Хай вона осінить мене. Хай вона наповнить храм мого серця. Дай мені перебувати в ній, як вона явлена в Христі. І Ти Сам сповни в мені Своє власне благовоління, щоб Твоя дитина знаходила свою славу в тому, щоб шукати слави свого Отця. Амінь.

Див. у примітці про Джорджа Мюллера наприкінці цієї книги, як він дійшов того, щоб зробити Божу славу своєю першою метою.