Молитва в згоді з єством Бога

«Отче, дякую Тобі, що почув єси мене. Я ж знав, що всякого часу мене чуєш». — Йоана 11:41, 42.

«Ти син мій, нинї зродив я тебе. Проси в мене, й дам тобі». — Псальма 2:7, 8.

У Новому Завіті ми бачимо, що віру і знання розрізняють. «Тому бо Духом даєть ся слово премудрости, другому слово знання тим же Духом; иншому ж віра тим же Духом». У дитини чи в простосердого християнина може бути багато віри при малому знанні. Дитяча простота приймає істину без труднощів і часто мало дбає про те, щоб дати собі чи іншим якусь підставу для своєї віри, крім однієї: так сказав Бог. Але Божа воля — щоб ми любили Його і служили Йому не лише всім серцем, а й усім розумом; щоб ми зростали в розумінні Божественної мудрості й краси всіх Його доріг, слів і діл. Тільки так віруючий зможе повністю наблизитися до слави Божої благодаті й належно поклонитися їй; і тільки так наше серце зможе свідомо осягнути скарби мудрості й знання, що є у викупленні, і приготуватися повністю ввійти в найвищу ноту тієї пісні, що підноситься перед престолом: «О, глибино багацтва і премудрости і розуму Божого!»

У нашому молитовному житті ця істина має повне застосування. Хоча молитва й віра такі прості, що щойно навернений може молитися з силою, справжня християнська наука знаходить у вченні про молитву деякі зі своїх найглибших проблем. Наскільки сила молитви є дійсністю? Якщо так, то як Бог може надавати молитві таку могутню силу? Як дію молитви можна узгодити з волею і постановами Бога? Як примирити Божий суверенітет і нашу волю, Божу свободу й нашу? — ці та подібні питання є гідним предметом для християнського роздуму й дослідження. Що ревніше й благоговійніше ми підходимо до таких таємниць, то більше ми в поклонінні й подиві падатимемо ниць, щоб славити Того, Хто в молитві дав людині таку силу.

Одне з прихованих утруднень щодо молитви, — таке, що хоч і не висловлюється, та часто справді перешкоджає молитві, — випливає з досконалості Бога, з Його абсолютної незалежності від усього, що поза Ним Самим. Хіба Він не Безмежна Істота, що завдячує тим, чим Він є, лише Собі Самому, що Сам Себе визначає і чия мудра й свята воля визначила все, що має бути? Як може молитва впливати на Нього, або як може молитва спонукати Його зробити те, що інакше не було б зроблено? Хіба обітниця відповіді на молитву — не просто поблажливість до нашої слабкості? Чи те, що сказано про силу — про ту силу, що багато може, — молитви, є чимось більшим, ніж пристосуванням до нашого способу мислення, адже Божество ніколи не може у Своїх діях залежати від якоїсь дії ззовні? І хіба благословення молитви — не просто той вплив, який вона справляє на нас самих?

Шукаючи відповіді на такі питання, ми знаходимо ключ у самому єстві Бога, у таємниці Святої Трійці. Якби Бог був лише однією Особою, замкненою в Собі Самій, не могло б бути й думки про наближення до Нього чи вплив на Нього. Але в Бозі є три Особи. У Бозі ми маємо Отця і Сина, що мають у Святому Дусі живий зв’язок своєї єдності й спільності. Коли вічна Любов породила Сина і Отець дав Синові як Другій Особі місце поруч із Собою як Своєму Рівному і Своєму Порадникові, тоді відкрився шлях для молитви та її впливу в самому найглибшому житті Божества. Як на землі, так і на небі все відношення між Отцем і Сином — це давання і приймання. І якщо це приймання має бути так само добровільним і самовизначеним, як давання, то з боку Сина мусить бути прохання й одержування. У святій спільності Божественних Осіб це прохання Сина було одним із великих діянь Тричі Благословенного Життя Бога. Тому й маємо в другій Псальмі: «нинї зродив я тебе. Проси в мене, й дам тобі». Отець дав Синові місце і силу діяти на Нього. Прохання Сина не було якоюсь видимістю чи тінню, але одним із тих життєвих рухів, у яких любов Отця і Сина зустрічалися й доповнювали одна одну. Отець постановив, що Він не буде самотнім у Своїх задумах: був Син, від Чийого прохання і прийняття мало залежати їхнє здійснення. І так у самому Єстві й Житті Бога було прохання, відблиском і виливом якого мала стати молитва на землі. Ісус мав на увазі й це, коли сказав: «Я ж знав, що всякого часу мене чуєш». Як синівство Ісуса на землі не можна відділити від Його синівства на небі, так і Його молитва на землі — це продовження і відповідник Його прохання на небі. Молитва Людини Христа Ісуса — це ланка між вічним проханням єдинородного Сина, що в лоні Отця, і молитвою людей на землі. Молитва має свій початок і своє найглибше джерело в самому Єстві Бога. У лоні Божества ніщо ніколи не робиться без молитви — без прохання Сина і давання Отця.

Це може трохи допомогти нам зрозуміти, як молитва людини, приходячи через Сина, може мати вплив на Бога. Божі постанови — це не рішення, ухвалені Ним без огляду на Сина, чи на Його прохання, чи на прохання, які мали підноситися через Нього. Зовсім ні. Господь Ісус — Первородний, Голова і Спадкоємець усього: все Ним і для Него сотворене, і все в Ньому стоїть. У задумах Отця Син, як Представник усього творіння, завжди мав голос; у постановах вічного наміру завжди було залишено місце для свободи Сина як Посередника і Заступника, а отже, і для прохань усіх, хто наближається до Отця в Сині.

А якщо з’явиться думка, що ця свобода і сила Сина діяти на Отця суперечить незмінності Божественних постанов, то не забуваймо, що в Бога немає, як у людини, минулого, яким Він був би безповоротно зв’язаний. Бог не живе в часі з його минулим і майбутнім; розрізнення часу не стосуються Того, Хто живе у Вічності. А Вічність — це завжди присутнє Тепер, у якому минуле ніколи не минає, а майбутнє завжди присутнє. Щоб піти назустріч нашій людській слабкості, Писання мусить говорити про минулі постанови і про майбутнє, що настане. Насправді ж незмінність Божої ради завжди перебуває в досконалій згоді з Його свободою чинити все, що Він хоче. Молитви Сина і Його народу були включені у вічні постанови не так, щоб їхня дія була лише позірною, а так, що Отцівське серце тримає Себе відкритим і вільним, щоб вислухати кожну молитву, яка підноситься через Сина, і що Бог справді дозволяє молитві схилити Себе до того, чого Він інакше не зробив би.

Ця досконала згода і єдність Божого суверенітету й людської свободи є для нас незбагненною таємницею, бо Бог як ВІЧНИЙ перевищує всі наші думки. Але нехай нашою втіхою і силою буде певність, що у вічній спільності Отця і Сина сила молитви має свій початок і свою запоруку, і що через наше єднання з Сином наша молитва приймається і може мати вплив у внутрішньому житті Благословенної Трійці. Божі постанови — не залізна рама, проти якої свобода людини марно силкувалася б боротися. Ні. Сам Бог — це Жива Любов, Яка у Своєму Сині як людині ввійшла в найніжніше відношення з усім людським, Яка через Святого Духа приймає все людське в Божественне життя любові і зберігає Собі свободу дати кожній людській молитві її місце у Своєму правлінні світом.

Саме в досвітньому світлі таких думок учення про Благословенну Трійцю перестає бути абстрактним умоглядом і стає живим виявленням того, як людина могла бути прийнята в спільність із Богом, а її молитва — стати справжнім чинником у Божому правлінні цією землею. І ми можемо, наче здалека, вловити проблиски того світла, що з вічного світу сяє на такі слова: «ЧЕРЕЗ ЙОГО маємо приступ обоє В ОДНОМУ ДУСЇ до ОТЦЯ».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

Вічний Боже! Триєдиний і Тричі Святий! У глибокому благоговінні я хотів би з покритим обличчям поклонитися перед святою таємницею Твого Божественного Єства. І якщо Тобі буде вгодно, о преславний Боже, відкрити щось із цієї таємниці, я схилюся зі страхом і трепетом, щоб не згрішити проти Тебе, роздумуючи про Твою славу.

Отче! Дякую Тобі, що Ти носиш це ім’я не лише як Отець Твоїх дітей тут, на землі, але як Той, Хто від вічності існував як Отець разом із Твоїм єдинородним Сином. Дякую Тобі, що як Отець Ти можеш чути нашу молитву, бо Ти від вічності дав у Своїх задумах місце проханню Твого Сина. Дякую Тобі, що ми побачили в Ньому на землі, яким було те блаженне спілкування, що Він мав із Тобою на небі; і як від вічності в усіх Твоїх задумах і постановах було залишено місце для Його молитви та відповідей на неї. І понад усе дякую Тобі, що через Його справжню людську природу на Твоєму престолі вгорі і через Твого Святого Духа в нашій людській природі тут, унизу, відкрито шлях, яким кожен людський зойк потреби може бути піднесений до Життя і Любові Бога, доторкнутися до них і одержати у відповідь усе, чого він попросить.

Благословенний Ісусе! Ти, в Кому як у Сині відкрито шлях молитви і Хто даєш нам певність відповіді, — благаємо Тебе, навчи Свій народ молитися. О, нехай це щодня буде знаком нашого синівства, що ми, як і Ти, знаємо: Отець завжди чує нас. Амінь.

ПРИМІТКА.

«„Бог чує молитву“. Цей найпростіший погляд на молитву проходить через усе Писання. Воно не зупиняється на зворотному впливі молитви на наше серце і життя, хоч і щедро показує зв’язок між молитвою як дією і молитвою як станом. Радше воно з великою чіткістю визначає об’єктивні, або справжні, цілі молитви — одержати від Бога благословення, дари, визволення. „Просїть, то й дасть ся вам“, — каже Ісус».

«Хоч яким би правдивим і цінним не було міркування, що Бог, передбачаючи й наперед постановляючи все, передбачив і наперед постановив і наші молитви як ланки в ланцюгу подій, причин і наслідків, як справжню силу, все ж ми переконані, що не в цьому світлі розум може знайти спокій у цьому великому питанні, і не думаємо, що саме тут та сила, яка притягує нас до молитви. Ми радше відчуваємо, що таке міркування відвертає увагу від Того, від Кого йде спонука, життя і сила молитви. Живий Бог, сучасний, а не лише вічний, живий, милосердний, Святий, Бог, що являє Себе душі, Бог, що каже: „Шукайте лице моє“, — ось той магніт, що притягує нас; тільки це може відкрити серце й уста…»

«В Ісусі Христі, Сині Божому, ми маємо повне розв’язання цієї трудності. Він молився на землі, і то не лише як людина, але як втілений Син Божий. Його молитва на землі — лише виявлення Його молитви від усієї вічності, коли в Божій раді Його було поставлено як Христа… Сина було настановлено спадкоємцем усього. Від усієї вічності Син Божий був Дорогою, Посередником. Він, кажучи нашою недосконалою мовою, від вічності промовляв до Отця за світ». — САФІР, Приховане життя, розд. VI. Див. також Молитва Господня, с. 12.