Сила наполегливої молитви

«Сказав же й приповість їм про те, що треба по всяк час молитись, а не внивати… Рече ж Господь: Слухайте, що суддя неправедний каже! Бог же чи не помстив ся б за вибраних своїх, що голосять до Него день і ніч, хоч довго терпить про них? Глаголю вам, що помстить ся за них незабаром». — Луки 18:1-8.

З-ПОМІЖ усіх таємниць світу молитви потреба наполегливої молитви — одна з найбільших. Нам нелегко зрозуміти, чому Господа, Який так любить і так прагне благословляти, доводиться благати знову і знову, часом рік за роком, перш ніж прийде відповідь. Це також одна з найбільших практичних труднощів у вправлянні у віруючій молитві. Коли після наполегливого благання наша молитва лишається без відповіді, нашому лінивому тілу часто найлегше — і це має весь вигляд побожної покори — подумати, що тепер нам слід перестати молитися, бо, можливо, Бог має Свою таємну причину не давати відповіді на наше прохання.

Лише вірою долається ця трудність. Коли віра вже раз стала на Божому слові та на Імені Ісуса і віддала себе під провід Духа, щоб у своїй молитві шукати тільки Божої волі й Божої слави, її не мусить знеохочувати зволікання. Вона знає з Писання, що сила віруючої молитви просто непереможна; справжня віра ніколи не може бути розчарована. Вона знає, що як вода, щоб виявити ту непереможну силу, яку може мати, мусить бути зібрана й нагромаджена, аж поки потік не зможе ринути всією своєю міццю, так часто мусить нагромадитися молитва, аж поки Бог не побачить, що міра сповнилася, — і тоді приходить відповідь. Вона знає, що як орач мусить зробити свої десять тисяч кроків і посіяти свої десять тисяч зерен, і кожне з них — частина підготовки до остаточного жнива, так само є потреба в часто повторюваній наполегливій молитві, яка вся разом виробляє якесь бажане благословення. Вона знає напевно, що жодна віруюча молитва не може залишитися в небі без наслідку, але кожна має свій вплив і зберігається там, щоб свого часу принести відповідь тому, хто витримає до кінця. Вона знає, що має справу не з людськими думками чи можливостями, а зі словом живого Бога. І тому, як Авраам стільки років «окрім надїї, в надїї увірував», а потім «вірою і довготерпіннєм наслїдував обітницю», так і вона вважає довготерпіння Господнє за спасіння, дожидаючи й поспішаючи назустріч приходові свого Господа, Який сповнить Свою обітницю.

Щоб ми, коли відповідь на нашу молитву не приходить одразу, могли поєднати в нашій наполегливій молитві тихе терпіння з радісною певністю, мусимо особливо постаратися зрозуміти два слова, якими наш Господь змальовує вдачу й поведінку — не неправедного судді, а нашого Бога й Отця — щодо тих, кому Він дозволяє голосити до Нього день і ніч: «хоч довго терпить про них»; «помстить ся за них незабаром».

Він «помстить ся за них незабаром», — каже Учитель. Благословення цілком готове; Він не лише хоче, а й щонайбільше прагне дати їм те, чого вони просять; вічна любов палає жагучим бажанням цілком об’явити себе своїм улюбленим і вдовольнити їхні потреби. Бог не зволікатиме ні на мить довше, ніж це конче потрібно; Він зробить усе, що в Його силі, щоб прискорити й наблизити відповідь.

Але чому ж, якщо це правда і Його сила безмежна, відповідь на молитву часто так довго бариться? І чому Божі вибрані так часто серед страждань і боротьби мусять голосити день і ніч? «Хоч довго терпить про них». «Ось, ратай жде доброго овощу з землї, дожидаючись терпіливо його, доки прийме дощ раннїй і пізнїй». Хлібороб справді прагне свого жнива, але знає, що воно мусить мати свою повну пору сонця й дощу, і довго терпить. Дитина так часто хоче зірвати напівстиглий плід; хлібороб уміє чекати слушного часу. Людина і у своїй духовній природі підлягає законові поступового росту, що панує в усьому створеному житті. Лише шляхом розвитку може вона досягти свого божественного призначення. І тільки Отець, у Чиїх руках часи й пори, знає ту мить, коли душа чи Церква дозріла до такої повноти віри, в якій вона справді може взяти благословення й утримати його. Як батько, що прагне забрати свою єдину дитину зі школи додому, а все ж терпляче чекає, поки скінчиться час навчання, так і з Богом та Його дітьми: Він — Той, Хто довго терпить, і відповідає незабаром.

Розуміння цієї правди веде віруючого до плекання відповідних настроїв: терпіння й віра, чекання й поспішання — ось таємниця його витривалості. Вірою в Божу обітницю ми знаємо, що маємо те, чого просили в Нього. Віра бере й тримає відповідь в обітниці як невидиме духовне надбання, радіє ним і хвалить за нього. Та є різниця між вірою, яка так тримається слова й знає, що має відповідь, і яснішою, повнішою, зрілішою вірою, яка одержує обітницю як теперішній досвід. Саме в наполегливій — не невірній, а певній і хвалебній — молитві душа виростає до тієї повної єдності зі своїм Господом, у якій вона може ввійти у володіння благословенням у Ньому. Може бути в тих, хто довкола нас, може бути в тій великій системі буття, частиною якої ми є, може бути в Божому правлінні щось, що має бути виправлене через нашу молитву, перш ніж відповідь зможе прийти повністю: віра, яка, згідно з заповіддю, повірила, що одержала, може дозволити Богові діяти у Свій час: вона знає, що перемогла і мусить перемогти. У тихій, завзятій і рішучій витривалості вона перебуває в молитві й подяці, аж поки не прийде благословення. І так ми бачимо поєднаним те, що на перший погляд видається таким суперечливим: віру, яка радіє відповіддю невидимого Бога як теперішнім надбанням, і терпіння, яке голосить день і ніч, аж поки вона не виявиться. Божому незабаром, що криється в Його довготерпінні, відповідає переможна, але терпляча віра Його дитини, яка чекає.

Наша велика небезпека в цій школі відкладеної відповіді — спокуса думати, що, зрештою, може, Божа воля не в тому, щоб дати нам те, чого ми просимо. Якщо наша молитва згідна з Божим словом і твориться під проводом Духа, не піддаваймося цим страхам. Навчімося давати Богові час. Богові потрібен час із нами. Якщо тільки ми дамо Йому час — тобто час у щоденному спілкуванні з Ним Самим, щоб Він міг виявити на нас повний вплив Своєї присутності, і час, день у день, поки нас тримають у чеканні, щоб віра довела свою справжність і сповнила всю нашу істоту, — Він Сам поведе нас від віри до видіння; ми побачимо славу Божу. Нехай жодне зволікання не похитне нашої віри. Щодо віри справджується: спершу стебло, потім колос, а тоді повне зерно в колосі. Кожна віруюча молитва наближає нас на крок до остаточної перемоги. Кожна віруюча молитва допомагає плодові дозріти й наближає нас до нього; вона доповнює міру молитви й віри, відому лише Богові; вона перемагає перешкоди в невидимому світі; вона прискорює кінець. Дитино Божа! дай Отцеві час. Він довго терпить про тебе. Він хоче, щоб благословення було багате, повне й певне; дай Йому час, голосячи день і ніч. Тільки пам’ятай слово: «Глаголю вам, що помстить ся за них незабаром».

Благословення такої наполегливої молитви невимовне. Ніщо так не досліджує серця, як молитва віри. Вона вчить тебе виявляти, визнавати й відкидати все, що перешкоджає приходові благословення, усе, що може бути не згідне з Отцевою волею. Вона веде до тіснішого спілкування з Тим, Хто один може навчити молитися, до цілковитішої віддачі себе, щоб наближатися не під жодним іншим покровом, крім крові й Духа. Вона кличе до тіснішого й простішого перебування в одному Христі. Християнине! дай Богові час. Він докінчить те, що стосується тебе. «Довго терпить — незабаром» — ось Боже гасло, коли ти входиш у ворота молитви: нехай воно буде й твоїм.

Нехай так буде, чи молишся ти за себе, чи за інших. Кожна праця, тілесна чи розумова, потребує часу й зусиль: ми мусимо віддати їй себе. Природа відкриває свої таємниці й віддає свої скарби лише старанній і вдумливій праці. Хоч як мало ми можемо це збагнути, у духовному хліборобстві так само: насіння, яке ми сіємо в ґрунт неба, зусилля, які докладаємо, і вплив, який прагнемо мати у горішньому світі, потребують усієї нашої істоти: ми мусимо віддати себе молитві. Але тримаймося великої певності, що свого часу пожнемо, якщо не знеможемо.

І особливо навчімося цього уроку, коли молимося за Церкву Христову. Вона справді як та бідна вдова: за відсутності свого Господа вона, здавалося б, віддана на ласку свого противника й безпорадна здобути справедливість. Коли ми молимося за Його Церкву чи за якусь її частину, що перебуває під владою світу, просячи Його навідати її могутніми діями Свого Духа й приготувати її до Свого приходу, — молімося в певній вірі: молитва таки допомагає, молитва по всяк час, без знемоги, принесе відповідь. Тільки дайте Богові час. А тоді голосіть і далі день і ніч. «Слухайте, що суддя неправедний каже! Бог же чи не помстив ся б за вибраних своїх, що голосять до Него день і ніч, хоч довго терпить про них? Глаголю вам, що помстить ся за них незабаром».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

Господи, Боже мій! навчи мене тепер пізнати Твою дорогу й вірою збагнути те, чого навчив Твій улюблений Син: «Помстить ся за них незабаром». Нехай Твоя ніжна любов і радість, яку Ти маєш, вислуховуючи й благословляючи Своїх дітей, спонукає мене беззастережно прийняти Твою обітницю, що ми одержуємо те, у що віримо, що маємо прохання, яких просимо, і що відповідь свого часу стане видимою. Господи! ми розуміємо пори в природі й уміємо терпляче чекати плоду, якого прагнемо, — о, сповни нас певністю, що Ти не зволікатимеш ні на мить довше, ніж потрібно, і що віра прискорить відповідь.

Благословенний Учителю! Ти сказав, що ознака Божих вибраних — те, що вони голосять день і ніч. О, навчи нас розуміти це. Ти знаєш, як швидко ми знемагаємо й утомлюємося. Нам здається, ніби Божественна Величність настільки вища за потребу чи досяжність безнастанного благання, що нам не личить бути надто настирливими. О Господи! навчи мене, яка справжня праця молитви. Я знаю, як тут, на землі, коли мені не вдалася якась справа, я часто можу досягти успіху відновленим і витривалішим зусиллям, віддаючи їй більше часу й думки: покажи мені, як, віддаючи себе цілковитіше молитві, живучи в молитві, я одержу те, чого прошу. А понад усе, о мій благословенний Учителю! Починателю і Звершителю віри, нехай з Твоєї благодаті все моє життя буде життям віри в Сина Божого, що полюбив мене і видав себе за мене, — в Якому моя молитва знаходить прийняття, в Якому я маю певність відповіді, в Якому відповідь стане моєю. Господи Ісусе! у цій вірі я молитимусь по всяк час і не знемагатиму. Амінь.

ПРИМІТКА

Декому здається, що потреба наполегливої, настирливої молитви суперечить вірі, яка знає, що одержала те, чого просить (Марка 11:24). Одна з таємниць Божественного життя — це гармонія між поступовим і раптовим, між негайним повним володінням і повільним, недосконалим привласненням. І так тут наполеглива молитва видається школою, в якій душа зміцнюється для сміливості віри. А за різноманітності діянь Духа можуть бути такі, в кому віра більше набирає форми завзятого чекання; тоді як для інших переможна подяка видається єдиним належним виявом певності, що їх вислухано.

Дивовижним чином потребу наполегливої молитви й поступове зростання до більшої легкості в одержуванні відповіді ілюструє життя Блюмгардта. На нього подавали скарги, що він занедбує свою працю служителя Євангелії й віддається зціленню хворих, а надто — що без дозволу зцілює хворих з інших громад. На свій захист він пише: «Я лише наважився зробити те, що личить тому, кому доручено опіку над душами, і молитися згідно з заповіддю Господа в Якова 1:6, 7. Ні в чому я не покладався на власну силу й не уявляв, що маю якийсь дар, якого не мають інші. Але правда ось у чому: я взявся до цієї праці як служитель Євангелії, який має право молитися. Проте незабаром я виявив, що небесні ворота відчинені для мене не повністю. Часто я схилявся до того, щоб у розпачі відступити. Але вигляд хворих, які ніде не могли знайти допомоги, не давав мені спокою. Я думав про слово Господа: „Просїть, то й дасть ся вам“ (Луки 11:9, 10). І далі я думав, що коли Церква та її служителі через невірство, лінощі й непослух втратили те, що потрібне для подолання сили сатани, то саме для таких часів виснаження й голоду Господь сказав притчу про друга опівночі та його три хліби. Я відчував, що не гідний отак опівночі, в час великої темряви, стати перед Богом як Його друг і просити для члена моєї громади того, чого він потребував. А проте й залишити його без опіки я теж не міг. І тому я стукав і стукав, як велить притча, або, як дехто казав, з великою зухвалістю, спокушаючи Бога. Хай там як, я не міг залишити свого гостя ні з чим. У той час притча про вдову стала мені дуже дорогою. Я побачив, що Церква — це вдова, а я — служитель Церкви. Я мав право бути її устами проти противника; але довгий час Господь не хотів. Я не просив нічого більше, ніж три хліби, — того, чого потребував для свого гостя. Нарешті Господь вислухав настирливого жебрака й допоміг мені. Чи було неправильно з мого боку так молитися? Ці дві притчі напевно мусять десь застосовуватися, а де можна уявити більшу потребу?»

«А який був плід моєї молитви? Друг, що спершу не хотів, не сказав: Іди вже; Я Сам дам твоєму другові, чого йому треба; ти Мені не потрібен; а дав це мені як Своєму другові, щоб я дав своєму гостеві. І так я вжив ці три хліби, і ще й лишилося. Але запас був малий, а приходили нові гості, бо бачили, що я маю серце їм допомогти і що я не полінуюся навіть опівночі піти до свого друга. Коли я просив і для них, я знову одержував потрібне, і знову лишалося. Хіба я міг зарадити тому, що нужденні безнастанно приходили до мого дому? Чи мав я закам’яніти й сказати: Чого ви приходите до мене? У місті є великі й кращі доми, ідіть туди. Їхня відповідь була: Дорогий пане, ми не можемо туди йти. Ми там були: їм було дуже шкода відсилати нас такими голодними, але вони не могли взятися піти й попросити в друга того, чого ми потребували. Підіть, будь ласка, і дістаньте нам хліба, бо ми терпимо великий біль. Що я міг зробити? Вони казали правду, і їхнє страждання торкнулося мого серця. Хоч скільки праці це мені коштувало, я щоразу знову йшов і діставав три хліби. Часто я одержував те, що просив, набагато швидше, ніж спершу, і також набагато щедріше. Але не всім був до вподоби цей хліб, тож дехто покинув мій дім голодним».

У перших своїх змаганнях зі злими духами він потребував понад вісімнадцять місяців молитви й праці, перш ніж здобув остаточну перемогу. Згодом він мав такий легкий доступ до престолу й перебував у такому тісному спілкуванні з невидимим світом, що часто, коли надходили листи з проханням молитися за хворих, він міг, лише на одну мить звівши погляд угору, одержати відповідь, чи вони будуть зцілені.

З книги Johann Christophe Blumhardt, Ein Lebenabild von F. Etindel.