Лекції про релігійні пробудження
Лекція XXII. Зростання в благодаті

Розділ 24 · 33 хв читання · 43 хв слухання

Лекція XXII. Зростання в благодаті

ЛЕКЦІЯ XXII.

ЗРОСТАННЯ В БЛАГОДАТІ.

Текст.— «а ростїть в благодатї і знанню Господа нашого і Спаса Ісуса Христа».— 2 Петра 3:18.

ЦЕЙ курс лекцій я мушу завершити настановами для новонавернених про зростання в благодаті. Я дотримуватимусь такого порядку:

I. Що таке благодать у тому значенні, в якому це слово вжито тут?

II. Чого не означає заклик «ростїть в благодатї».

III. Що він означає.

IV. Умови зростання в благодаті.

V. Що не є доказом зростання в благодаті.

VI. Що є доказом зростання в благодаті.

VII Як зростати в благодаті.

I. Що таке благодать у тому значенні, в якому це слово вжито тут?

1. Благодать — це ласка. У Біблії це слово часто означає безплатний дар. Божа благодать — це Божа ласка, Його безплатні дари.

II. Чого не означає заклик «ростїть в благодатї».

1. Він не наказує поступово відмовлятися від гріха. Хоч як дивно, дехто, схоже, саме так його й зрозумів; але ніде в Біблії нам не наказано відмовлятися від гріха поступово — усюди нам наказано покинути його негайно й цілковито.

III. Що він означає.

1. Він покладає на нас обов’язок зростати в Божій ласці, зростати в Його пошані, у гідності Його ласки та в Його любові уподобання до нас.

IV. Умови зростання в благодаті.

1. Зростання чи примноження будь-чого передбачає початок. Зростання в Божій ласці передбачає, що ми вже знайшли ласку в Його очах, що ми вже в боргу за отриману благодать і що ми вже перебуваємо в благодаті — у тому сенсі, що маємо місце серед тих, кого Він обдарував Своєю ласкою.

2. Отже, зростання в благодаті передбачає, що ми вже покаялися в нашому гріху, насправді й на ділі покинули всякий відомий нам гріх. Неможливо бути в Божій ласці, якщо ми досі потураємо відомому гріхові проти Нього. Перебувати в Божій ласці, звісно, означає, що Він простив нас і обдарував ласкою заради нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Прощення — це ласка, і воно передбачає зречення бунту проти Бога. Умови Божої ласки, як їх відкрито в Біблії, — це покаяння, відмова від усякого відомого гріха та віра в нашого Господа Ісуса Христа. Я сказав, що умовою зростання в благодаті є початок благодаті; іншими словами, ми вже мусимо бути християнами, мусимо перебувати в стані прийняття Богом, мусимо прийняти Христа настільки, наскільки Його розуміємо, мусимо перебувати в стані послуху всій пізнаній волі Божій. Без цього ми не можемо бути в стані благодаті, тобто в Божій ласці. Але, перебуваючи в цьому стані, ми маємо простір для вічного зростання. Що більше ми пізнаємо Бога, то більше здатні будемо Його любити, то загальнішою й беззастережнішою буде наша довіра до Нього. І цьому не буде кінця, доки ми існуємо — чи в цьому світі, чи в будь-якому іншому. Наша любов і довіра до Нього можуть бути повними настільки, наскільки ми Його знаємо. Ця любов і довіра забезпечать нам Його ласку; але нашому зростанню в пізнанні Його не буде кінця, а отже, є простір для вічного зростання в благодаті. Що більше ми любимо, що більше віримо, що більше знаємо про Бога — якщо ми узгоджуємо себе з усім цим знанням, — то більше Бог мусить бути задоволений нами, то вище ми стоятимемо в Його ласці і то більші й численніші дари Він і далі нам даруватиме.

3. Звісно, зростання в пізнанні Бога є умовою зростання в Його ласці. Ми могли б зростати в знанні, не зростаючи в Його ласці, бо могли б не любити Його й не довіряти Йому відповідно до цього примноженого знання. Але ми не можемо любити Його й довіряти Йому досконаліше, якщо не пізнаємо Його досконаліше. Якщо наша любов і віра встигають за нашим зростаючим знанням, ми неодмінно зростатимемо в Його ласці. Але зростання в знанні мусить бути умовою зростання в любові та вірі.

4. Зростання в пізнанні Бога, відкритого в Христі Ісусі, мусить бути умовою зростання в Його ласці. Саме в Христі Ісусі й через Нього Бог відкриває Себе людині. Саме в Христі Ісусі ми отримали правдиве уявлення про особистість безмежного Бога. Тому й сказано в тексті: «ростїть в благодатї і знанню Господа нашого і Спаса Ісуса Христа».

5. Зростання в благодаті залежить від глибшого розуміння того, що містить у собі повне посвячення Богові.

Справжнє навернення до Бога містить у собі посвячення Йому самих себе й усього, що ми маємо, — настільки, наскільки ми розуміємо, що це означає. Але спочатку новонавернені аж ніяк не усвідомлюють усього, що містять у собі найвищі форми посвячення. Незабаром вони дізнаються, що є певні речі, про які вони не подумали і яких не віддали Богові. Спочатку, можливо, у їхніх думках було тільки одне: покласти свою оголену душу на вівтар і віддати Богові все своє серце. Але згодом вони можуть зрозуміти, що не подумали про все своє майно й про все, що було їм дороге, що не віддали всього й не залишили ані копита. Вони віддали все, про що думали на той час, але не були цілком просвічені; вони не думали і не могли тоді подумати про кожен апетит, пристрасть, схильність, про кожне бажання й прихильність, про все, що називають своїм і що їм дороге в усьому творінні, — щоб цілковито віддати й передати все це Богові. Щоб здобути таке знання, потрібен час; а зростання в Божій ласці залежить від того, чи ми повністю віддаємо й посвячуємо Богові все, чим ми є, що маємо, чого бажаємо і що любимо, — щойно ці речі постають перед нашою думкою. Доки ми існуємо і доки зростає наше знання, нас, без сумніву, закликатимуть зростати в благодаті, посвячуючи Богові кожен новий предмет пізнання, бажання й прихильності, який ми можемо пізнати, забажати й полюбити, — повік-віків. Що більше світла ви отримуєте, то ширшим має ставати ваше посвячення з дня на день і з години на годину, інакше ви перестанете зростати в благодаті. Щойно ви зупиняєтеся на півдорозі й не кладете та не залишаєте на вівтарі посвячення все, чим ви є, що маєте чи що любите, — тієї ж миті ви перестаєте зростати в благодаті. Благаю вас, нехай ці слова глибоко западуть у ваші серця.

6. Ще одна умова зростання в благодаті — це палка ревність і постійність у пошуках більшого духовного світла через просвічення Святим Духом. Ви не здобудете жодного дієвого духовного світла, крім як через внутрішнє показування й навчання Святого Духа, А цього ви не отримаєте, якщо не перебуватимете в правдивій поставі учня Христового. Пам’ятайте, Він каже: «хто не відцураєть ся від усього свого достатку, не може моїм учеником бути». Він не буде вашим Божественним Учителем через Свого Святого Духа, якщо ви не зречетеся себе й не житимете в стані постійного посвячення Йому. Щоб отримувати й зберігати Христові науки через Його Святого Духа, ви мусите постійно й ревно молитися про Його Божественне навчання і стерегтися, щоб не противитися Йому й не засмучувати Його.

7. Ще одна умова зростання в благодаті — це постійна відповідність усім наукам Святого Духа, тобто не відставати від свого усвідомлення обов’язку та від свого зростаючого пізнання волі Божої.

8. Умовою зростання в благодаті є дедалі беззастережніша віра в Бога. Під беззастережною я розумію віру, що не вимагає доводів, — довіру до Божого характеру таку глибоку, що ми довіряємо Йому і в темряві, і у світлі, і тоді, коли не розуміємо причин Його дій щодо нас чи Його вимог, і тоді, коли розуміємо. Віру, подібну до Авраамової, що не захиталася перед обітницею через невірство, хоч обіцяне здавалося зовсім нерозумним і неможливим. Беззастережна віра — це віра непохитна, яка не ставить запитань, такий стан розуму, що спочиває в Богові, в Його обітницях, у Його вірності, в Його любові, хоч би якими були обставини і хоч би якими тяжкими та на позір нерозумними були Його накази чи дії Його провидіння. Біблія часто хвалить віру Авраама. Бог пообіцяв йому сина, але не давав обіцяного нащадка, доки Авраамові не виповнилося сто років, а Сарі — дев’яносто. Та попри те що Сара вже минула свій вік, а він сам був немов мертвий, він вірив, що Бог може виконати Свою обітницю; а коли він отримав свого улюбленого сина із запевненням, що саме він буде його спадкоємцем і що через нього обітниця здійсниться в усіх поколіннях, Бог тяжко випробував його віру, наказавши принести свого Ісаака в цілопалення. Він без найменшого вагання послухався, вірячи, що Бог може воскресити його з мертвих. Він зробив усі приготування, щоб виконати цей тяжкий наказ, так спокійно, що ні Сара, ні Ісаак навіть не запідозрили, що замислено щось подібне. Це був приклад беззастережної віри в дії. Зростання в благодаті, тобто в Божій ласці, залежить від зростання беззастережної довіри до Нього.

9. Умовою зростання в Божій ласці є дедалі глибше освячена чуттєвість. Під чуттєвістю я розумію ту частину нашої природи, яка відчуває, бажає і до якої належить усе, що ми називаємо бажанням, прихильністю, емоцією, почуттям, апетитом, пристрастю, схильністю, похіттю. Чуттєвість — це мимовільна сила, і моральні дії та якості, строго кажучи, не можна їй приписувати. Стани чуттєвості мають моральний характер лише тією мірою, якою вони прямо чи опосередковано набувають його від дії волі. Природа людини в цілому, у її зіпсованому стані, дуже неприваблива, і хоча воля може бути віддана Богові, чуттєвість може перебувати в такому стані, що буде вельми непривабливою в очах того, хто дивиться прямо на неї й досконало знає кожне збуджене бажання, пристрасть, схильність, похіть. Саме через чуттєвість здебільшого на нас нападають спокуси. Саме через неї точиться християнська боротьба. Християнська боротьба полягає в битві волі з цими різноманітними апетитами, пристрастями, схильностями й похотями, щоб тримати їх у покорі волі Божій. Якщо воля зберігає свою непорушність і тримається волі Божої, душа не грішить у своїй битві зі збудженими станами чуттєвості. Але ці бунтівні схильності утруднюють волі служіння, яке вона віддає Богові. Тримати їх у покорі забирає багато часу, думок і сил. Тому душа, напружуючи всю силу волі, щоб підкорити ці схильності, не може віддати Богові такого повного служіння, яке могла б і віддала б інакше. Ці апетити, пристрасті й схильності, хоч самі по собі й не гріховні, вважали й називали гріхом, що живе в нас. Строго кажучи, вони не можуть бути гріхом, бо вони мимовільні. Але часто вони дуже заважають нашому зростанню в Божій ласці. «Бо тїло бажає (того що) проти духа, а дух, (що) проти тїла; се ж одно другому противить ся, щоб не, що хочете, те робили.» Це означає, що ми не можемо зробити для Бога того, що зробили б інакше, бо нам доводиться так багато боротися зі станами чуттєвості, щоб тримати їх у покорі. Що більше чуттєвість упокорюється й гармонізується з відданістю волі Богові, то вільніше ми можемо служити Богові без перешкод. Тому що глибше освячення чуттєвості, то повніше ми перебуваємо в Божій ласці.

10. Умовою дедалі більшого зростання в Божій ласці є дедалі глибше й всеосяжніше посвячення духа, душі й тіла. Спочатку часто буває, що непохитність відданості волі Богові долає гамір збуджених апетитів, пристрастей і схильностей чи різних станів чуттєвості. Щоразу, коли воля піддається цим збудженим станам, ви грішите. Але в таких випадках гріх не є свавільним у сенсі навмисного й умисного; це радше послизнення, недогляд, хвилинна поступка під тиском дуже збудженого почуття. Проте ця поступка — гріх. Хоч би якими збудженими були стани чуттєвості, якщо воля не піддається, то, строго кажучи, гріха немає. І все ж, навіть коли воля непохитна, зберігає своє посвячення, свій послух Богові, апетити, що походять від тіла, і різні схильності душі, які кореняться в чуттєвості, можуть бути в такому розладі, у такому безладі й у такому стані хворобливого розвитку, що душа виявиться непридатною до занять і радощів неба.

11. Отже, умовою зростання в Божій ласці є все повніша причетність до Божественної природи. І воля, і чуттєвість Бога мусять перебувати в стані найвищої досконалості й злагоди. Усі Його бажання й почуття мусять бути в досконалій гармонії з Його розумом і Його волею. Не так у нас, у нашому стані фізичної зіпсованості. Зіпсованість чуттєвості мусить бути фізичною, бо вона мимовільна. Проте це зіпсованість, це занепалий, падший стан чуттєвості. Цю занепалу частину нашої природи треба відновити, освятити, тобто цілковито повернути до гармонії з посвяченою волею і просвіченим розумом, інакше ми ніколи не будемо придатні до неба. Що більше ми стаємо учасниками Божественної природи і Божественної святості, то повніше ми освячені в дусі, душі й тілі і, звісно, то більше зростаємо в Божій ласці.

12. Ще одна умова зростання в Божій ласці — це дедалі повніше й всепроникніше перебування в нас Святого Духа. Ви не можете надто глибоко засвоїти, що кожен крок у християнському житті треба робити під впливом Святого Духа. Мета, якої треба досягти, — це всеосяжне навчання й провід Святого Духа, щоб у всьому вас вів Дух Божий. «Коли ж водитесь духом, то хотїння тїлесного не звершите». «коли ж духом дїла тїлесні мертвите, будете живі». «Думаннє бо тїлесне — смерть, а думаннє духовне — життє і впокій.» Тож завжди пам’ятайте: щоб зростати в благодаті, ви мусите зростати в тому, щоб мати в серці повноту Святого Духа.

13. Умовою зростання в благодаті є глибше особисте пізнання Господа Ісуса Христа в усьому Його служінні та в усіх стосунках Його служіння. Його природа, діло й стосунки — головна тема Біблії. Біблія показує Його нам у найрізноманітніших стосунках. У своєму «Систематичному богослов’ї» я розглянув близько шістдесяти чи й більше таких стосунків служіння Христа до людського роду, і їх наведено радше як зразки та приклади, ніж як вичерпний перелік усіх Його стосунків до нас. Отож одна річ — знати Христа лише на папері, як про Нього говорить Біблія, читаючи чи слухаючи про Христа, і зовсім інша — знати Його особисто в цих стосунках. Біблія — це засіб, що знайомить нас із Ним особисто. Те, що сказано в ній про Нього, покликане спонукати нас шукати особистого знайомства з Ним. Саме через це особисте знайомство з Ним ми стаємо подібними до Нього. Саме через безпосереднє, особисте, індивідуальне спілкування з Його Божественним розумом ми набуваємо Його образу. «Ми ж усї відкритим лицем, поглядаючи як у дзеркало, на славу Господню, преобразуємось у той же образ від слави в славу, яко ж від Господнього Духа». «віра (приходить) через слуханнє», а віра забезпечує нам особисте знайомство з Христом. Христос обіцяв особисто являти Себе тим, хто Його любить і слухається. Не зупиняйтеся, мої дорогі діти, доки не здобудете цього особистого явлення Христа вашим душам. Від цього залежатиме ваше зростання в благодаті. Навіть не думайте зупинитися, не пізнавши Христа особисто — не тільки в усіх цих стосунках, а й у повноті цих стосунків. Не забувайте, що привласнення Христа в кожному з цих стосунків — це особистий акт віри. Це одягання в Господа Ісуса Христа, прийняття Його як свого в кожному з цих стосунків: як вашої мудрості, праведності, освячення й викуплення; вашого пророка, щоб навчати вас, вашого царя, щоб правити вами, вашого первосвященика, щоб звершити за вас спокуту, вашого посередника, вашого заступника, вашої сили, вашого Спасителя, вашого сховища, вашої високої твердині, вашого вождя й провідника, вашого щита, вашої оборони, вашої превеликої нагороди. У кожному з цих стосунків і в усіх інших стосунках Його служіння вам треба привласнювати Його вірою, щоб забезпечити собі особисте спілкування з Ним у цих стосунках. Пам’ятайте: зростання в особистому знайомстві з Ним у цих стосунках — неодмінна умова зростання в Його ласці.

V. Я маю вказати на деякі речі, що не є доказом зростання в благодаті.

1. Зростання в знанні не є переконливим доказом зростання в благодаті. Певна міра знання неодмінна для того, щоб ми були в Божій ласці; і зростання в знанні, як я показав, є умовою зростання в благодаті, але знання — не благодать, і зростання в знанні не є зростанням у благодаті. Людина може як завгодно зростати в знанні й не мати жодної благодаті. У пеклі люди не можуть не зростати в знанні, адже вони набувають досвіду й пізнають Божу справедливість. Але там їхнє зростання в знанні лише обтяжує провину й муку пекла. Вони дедалі більше знають про Бога, Його закон і свою власну провину, і що більше знають, то нещасніші стають. Зі свого примноженого знання вони ніколи не навчаються побожності.

2. Те, що людина зростає в обдаруваннях, не є певним доказом того, що вона зростає в благодаті.

Визнавець віри може зростати в обдаруваннях, тобто ставати красномовнішим у молитві, промовистішим у проповіді чи зворушливішим у напучуванні, — і при цьому анітрохи не ставати святішим. Ми природно вдосконалюємося в тому, у чому вправляємося. І якщо хтось часто вправляється в напучуванні, він природно, якщо докладає хоч трохи зусиль чи віддається цьому, стане вільнішим і гострішим у слові. Але він може робити все це й не мати жодної благодаті. Він може молитися як завгодно палко, ставати дедалі вільнішим і на позір зворушливішим — і не мати благодаті. Люди без благодаті часто так і роблять. Правда, якщо він має благодать і вправляється в цих речах, то, зростаючи в благодаті, він зростатиме й в обдаруваннях. Ніхто не може вправлятися в послуху Богові, не вдосконалюючись у цих вправах. Якщо він не вдосконалюється в обдаруваннях, це вірна ознака, що він не зростає в благодаті. Але, з іншого боку, те, що він удосконалюється в певних вправах, не є певним доказом зростання в благодаті, бо він природно вдосконалюватиметься з практикою — чи то християнин він, чи лицемір.

3. Те, що людина вважає, ніби зростає в благодаті, не є доказом, що вона справді зростає. Хтось може бути дуже високої думки про свій поступ у вірі, тоді як іншим очевидно, що він не тільки не поступає вперед, а насправді занепадає. Людина, яка стає дедалі гіршою, зазвичай цього добре не усвідомлює. Нерідко і нерозкаяні грішники, і християни думають, що стають кращими, тоді як вони нітрохи не кращають Це випливає з самої природи справи. Якщо хтось стає гіршим, його сумління на якийсь час дедалі більше черствіє, а розум дедалі більше темніє, бо він заглушує сумління й противиться світлу. Тоді він може думати, що стає кращим, саме тому, що менше відчуває гріх, і, доки його сумління спить, він може й далі перебувати у фатальній омані. Людина судитиме про свій духовний стан залежно від того, з якою мірою — високою чи низькою — себе порівнює. Якщо вона тримає перед собою Христа в Його повноті як свою міру, то, безперечно, завжди — принаймні в цьому житті — буде невисокої думки про свої досягнення. Водночас якщо вона ставить собі за мірило церкву чи когось із членів церкви, то, найпевніше, складе високу думку про свій поступ у вірі й буде цілком задоволена собою. Ось чому люди так по-різному оцінюють і свій стан, і стан церкви. Вони порівнюють себе й стан церкви з різними мірилами. Тому один дуже смиренно оцінює свій стан і скаржиться на стан церкви; а інший уважає такі скарги на церкву несправедливим осудом. Йому здається, що церква почувається цілком добре. Він не вважає церкву холодною й занепалою тому, що Христос не є його мірилом для порівняння. Якщо людина заплющить очі, вона не побачить бруду на собі й може думати, що чиста, тоді як усім довкола вона видається огидною.

VI. Що є доказом зростання в благодаті.

1. Доказом зростання в благодаті є вияв беззастережнішої та всеосяжнішої довіри до Бога. Як я вже сказав, умовою зростання в Божій ласці є більша й беззастережніша довіра. Тут я кажу, що вияв цієї беззастережної та всеосяжної довіри доводить, що ця зростаюча довіра існує, а отже, є переконливим доказом зростання в Божій ласці. Якщо ви усвідомлюєте у своїй душі, що справді виявляєте беззастережнішу та всеосяжнішу довіру до Бога, це для вас переконливий доказ, що ви зростаєте в благодаті; і коли ви виявляєте цю зростаючу довіру у своєму житті, вдачі й дусі, то доводите собі й іншим, що зростаєте в Божій ласці. Бо що більше зростає ваша беззастережна довіра до Нього, то неодмінно більше зростаєте ви в Його ласці.

2. Ще один доказ зростання в благодаті — дедалі більша відчуженість від світу. Воля може перебувати в поставі відданості Богові, а спокусливі чари світу при цьому дуже утруднюють здорову дію християнського життя. Уся душа стає розп’ятою й мертвою для світу — вона зростає в Божій ласці.

3. Доказом зростання в благодаті є менший опір почуттів, коли нас закликають до самозречення. Це показує, що почуття стають дедалі менш деспотичними, що воля дедалі більше панує над ними, що чуттєвість дедалі більше узгоджується з відданістю волі та з веліннями розуму.

4. Ще один доказ зростання в благодаті — менше спокус до гріхів недбання, наприклад, менше спокус уникати хреста, нехтувати неприємними обов’язками, менше спокус до лінощів, менше спокус ухилятися від відповідальності, менше спокус занедбувати молитву, читання Писання, особисті й родинні молитви, — коротко кажучи, дедалі менше спокус ухилятися від виконання будь-якого обов’язку є доказом зростання в благодаті. Ці спокуси полягають у збуджених станах чуттєвості. Коли вони слабшають і трапляються рідше, ми бачимо, що наша чуттєвість дедалі повніше підкоряється законові розуму й рішенням волі, а отже, що діло освячення духа, душі й тіла поступає вперед і що, відтак, ми зростаємо в Божій ласці.

5. Доказом зростання в Божій ласці є дедалі глибша й постійніша ревність у поширенні Божої справи. Іноді християнська ревність буває порівняно холодною, іншим разом — глибокою й палкою; іноді вона постійна, іншим разом — уривчаста й минуща. Коли християни зростають у побожності, їхня ревність стає глибокою, палкою й постійною; і коли ви це усвідомлюєте і своїм життям та духом засвідчуєте це іншим, ви маєте й даєте доказ того, що зростаєте в Божій ласці.

6. Доказом зростання в Божій ласці є те, що ми дедалі більше втрачаємо усвідомлення себе й оглядання на себе в кожній дії життя. Дехто настільки в усьому усвідомлює себе й настільки в усьому, що каже й робить, оглядається на себе, що це сковує все їхнє християнське життя щоразу, коли вони пробують діяти чи говорити в присутності інших. Що більше вони втрачають цю самосвідомість і що менше оглядаються на себе, то вільнішим і невимушенішим стає їхнє служіння Богові, і вони тим кращі слуги, чим менше думають про себе. Іноді новонавернені не можуть говорити чи молитися або виконувати будь-який публічний обов’язок, не відчуваючи або гордості, або сорому, — залежно від того, наскільки, на їхню думку, люди довкола схвально чи несхвально сприйняли те, як вони виконали ці обов’язки. Доки так триває, їхня побожність слабка. Вони мусять перестати дбати про власну славу й мати око, спрямоване лише на славу Божу, щоб знайти прийняття в Нього. Але що більше вони втрачають себе з поля зору й завжди ставлять Бога перед собою, маючи око, спрямоване лише на Його славу, то більше зростають у Його ласці.

7. Отже, доказом зростання в благодаті є дедалі більша байдужість до лестощів чи осуду людей. Павел так зріс у благодаті, що вважав за найменшу річ, коли його судять люди, і прагнув лише бути схваленим перед Богом. Коли ви бачите, що зростаєте в цій байдужості до лестощів чи осуду людей, ви маєте доказ, що зростаєте в благодаті.

8. Доказом зростання в Його ласці є дедалі щиріше прийняття всієї волі Божої. Одні бунтують проти Його волі, відкритої в Його слові та в Його провидінні. Інші в тяжких обставинах ледве терплять Його волю, відкриту в Його слові та в провидінні; а тим, хто зростає в благодаті, стає дедалі природніше з дедалі більшою щирістю приймати всю Його відкриту волю.

9. Доказом зростання в Божій ласці є дедалі більший спокій і тиша серед великих скорбот. Це свідчить про ширшу й беззастережнішу віру. повніше й щиріше прийняття волі Божої, відкритої в цих скорботах, і показує, що душа дедалі стійкіше й міцніше стоїть на якорі на своїй скелі — Христі.

10. Доказом зростання в благодаті є дедалі більша незворушність серед раптових і нищівних лих та втрат. Що спокійнішою може залишатися душа, коли на неї несподівано налітають бурі провидіння, забирають її улюблених і нищать її земні надії, то більше в неї доказів, що вона перебуває під особливою Божою ласкою. Ця незворушність — і наслідок, і доказ Божої ласки.

11. Доказом зростання в Божій ласці є дедалі більша терплячість серед численних прикрощів.

12. Доказом зростання в Божій ласці є «довготерпіннє з радощами». Коли ви бачите, що можете не тільки терпіти, а й приймати волю Божу, відкриту в тому, що вас покликано страждати, і особливо коли ви можете приймати ці страждання й зносити їх довго й з радістю, — ви маєте доказ, що зростаєте в Божій ласці.

13. Доказом зростання в Божій ласці є дедалі щиріше й радісніше ставлення до хрестів, розчарувань і гострого болю.

14. Доказом зростання в Божій ласці є дедалі більша мертвість до всього, що світ може запропонувати чи чим може пригрозити.

15. Доказом зростання в благодаті є дедалі глибший спокій і вдоволення всім, що посилає провидіння.

16. Доказом зростання в благодаті є менше спокус нарікати чи журитися через будь-що, що посилає провидіння.

17. Доказом зростання в благодаті є менше спокус дратуватися, коли нам у чомусь перечать чи нас розчаровують.

18. Дедалі менше спокус до обурення й до духу помсти, коли нас хоч якось ображають чи кривдять, є доказом того, що чуттєвість дедалі глибше впокорюється, а отже, що ми зростаємо в Божій ласці.

19. Менше спокус зосереджуватися на своїх випробуваннях і клопотах та перебільшувати їх, думати про них і розповідати про них іншим, — доказ того, що ми дедалі менше думаємо про себе й приймаємо свої випробування та клопоти, дедалі більше вдовольняючись Богом. Сумно чути, як деякі люди, що вважаються добрими, постійно зосереджуються на власних клопотах і випробуваннях і перебільшують їх. Але якщо вони зростають у благодаті, то думатимуть про них дедалі менше, будуть схильніші вважати їх за «легкоту горя». Що більше ми зростаємо в благодаті, то менше значення надаємо лихам, які трапляються нам на шляху. Один добрий чоловік, який справді переживав те, що світ назвав би дуже тяжкими випробуваннями й скорботами (він утратив кохану дружину, а його діти помирали одне за одним), якось сказав мені: «Я маю багато милостей і мало скорбот». Коли в таких обставинах людина може сказати: «Межі мої у пишних країнах; наслїддє гарне моя займаньщина», — вона має найпереконливіший доказ, що зростає в Божій ласці. Бо такий стан розуму — і наслідок, і доказ Божої ласки.

20. Доказом того, що ми зростаємо в Божій ласці, є дедалі більша схильність применшувати свої випробування й звеличувати свої благословення.

21. Доказом зростання в благодаті є дедалі менше тривоги й клопоту про події провидіння, особливо про те, що близько й глибоко торкається нас самих. Це доказ ширшої й беззастережнішої віри, покірнішої волі та слабшої схильності шукати свого, а отже, доказ зростаючої Божої ласки.

22. Доказом зростання в благодаті є те, що нас дедалі менше тривожать і непокоять події життя, особливо ті, що йдуть усупереч нашим власним планам, надіям, сподіванням і бажанням і руйнують наші найзаповітніші цілі.

23. Доказом зростання в благодаті є дедалі більша й живіша довіра до мудрості, доброзичливості та всеосяжності Божого провидіння, такий стан розуму, що бачить Бога в усьому. Деякі душі стають такими духовними, що, здається, ледве живуть у тілі; вони немовби безперестанку відчувають Божу присутність у кожній події, майже так, ніби вони безтілесні й бачать Бога лицем до лиця. Здається, вони перебувають, живуть, рухаються й існують радше в духовному, ніж у природному світі. Вони настільки постійно відчувають Божественну присутність, дію й захист, що ледве схожі на мешканців землі. Для тих, серед кого вони живуть, вони — жива, ходяча таємниця. Джерела їхньої діяльності такі божественні, їхнє життя так глибоко сховане в Богові, вони діють під впливами, що так високо підносяться над світом, що їх не можна міряти тією самою міркою, що й інших людей. Тілесні уми не можуть їх зрозуміти. Їхнє приховане життя настільки невідоме й непізнаване для тих, хто стоїть далеко нижче за них у духовному житті, що їх неминуче вважають дуже дивакуватими, містиками чи одержимими однією ідеєю, людьми з дуже своєрідними релігійними поглядами, екзальтованими, а може, й фанатиками. Ці люди перебувають у світі, але живуть понад світом. Вони настільки втекли від скверни, що є у світі, що можуть щиро й зі знанням справи сказати разом із Павлом у Галат 6:14: «Мене ж не доведи (Боже) хвалитись (чим небудь) тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, котрим менї сьвіт розпято, а я сьвітові.» Такі люди явно зростають у Божій благодаті.

24. Доказом зростання в благодаті є дедалі менша схильність зосереджуватися на вадах і слабостях інших.

25. Дедалі менша схильність говорити про інших саркастично чи суворо або судити їх немилосердно. Доказом зростання в благодаті є дедалі більша делікатність чи ніжність, коли ми говоримо про їхні справжні чи вигадані вади за їхньою спиною.

26. Доказом зростання в благодаті є дедалі більша неохота вважати будь-кого ворогом чи поводитися з ним як із ворогом і дедалі більша легкість і природність у тому, щоб ставитися до таких людей лагідно, щиро молитися за них і докладати зусиль, щоб робити їм добро.

27. Доказом зростання в благодаті є дедалі менше спокус пам’ятати кривду та згасання будь-якого бажання помститися, коли нас скривдили.

28. Доказом зростання в благодаті є дедалі більша готовність і щирість прощати кривду й ховати її з очей, а також певна моральна нездатність чинити інакше, ніж шукати найвищого добра для тих, хто скривдив нас найтяжче.

29. Коли ми на власному досвіді переконуємося й показуємо іншим, що нам дедалі природніше вважати всіх людей своїми братами, особливо — відкидати всі сектантські розмежування, усі уявлення й упередження щодо касти й кольору шкіри, бідності й багатства, кровного споріднення, тобто природних, а не духовних зв’язків, і діяти спільно з Богом, прагнучи робити добро всім людям — ворогам і друзям однаково, — тоді ми маємо самі й даємо іншим найвищий доказ того, що зростаємо в Божій ласці.

30. Особливо це правда тоді, коли ми бачимо, що з великою щирістю й усім серцем приносимо великі жертви заради тих, хто нас ненавидить, і готові покласти своє життя, щоб сприяти їхньому вічному спасінню, — тоді ми маємо доказ зростання в благодаті.

31. А ще більше тоді, коли ми бачимо, що дедалі менше схильні вважати жертвою будь-що, що можемо зробити для Бога чи для людських душ; коли ми не дорожимо своїм життям, якщо нас покликано покласти його, щоб спасти душі ворогів; коли заради «радості їхнього спасіння» «ми можемо витерпіти хрест, не дбаючи про сором», чи будь-яку жертву, яку нас покликано принести, — тоді ми маємо доказ, що зростаємо в Божій ласці.

32. І знову: коли ми бачимо, що дедалі більше схильні «мати усяку радість, коли впадаємо в різні спокуси», і коли ми готові дивитися на свої випробування, прикрощі, втрати й хрести так, щоб надавати їм дедалі менше значення, — тоді ми маємо доказ, що зростаємо в терпінні, а отже, в Божій ласці.

33. Коли ми відчуваємо дедалі менше опору тому, щоб цілковито визнати свою провину перед тими, кого скривдили; коли ми з дедалі більшою готовністю й щирістю відкриваємо свої серця для дослідження, приймаємо до серця викриття своєї неправди і коли в таких випадках не можемо заспокоїтися, доки не визнаємо провину якнайповніше й не відшкодуємо, наскільки це в наших силах; коли визнати, покаятися й дати якнайповніше задоволення стає для нас радше насолодою, ніж випробуванням і хрестом, — тоді ми маємо доказ, що зростаємо в Божій ласці.

34. Коли милості Божі та доброта наших ближніх і тих, хто нас оточує, дедалі глибше вражають і зворушують нас; коли ми глибше й повніше цінуємо вияви доброти з боку Бога чи будь-кого іншого; коли ця доброта дедалі більше упокорює й зворушує нас і нам стає дедалі природніше «ходити в покорі, любити вчинки милосердні й дїлати справедливо» та жити з вдячністю, — тоді ми маємо доказ, що зростаємо в Божій ласці.

35. Коли ми відчуваємо, що нас із дедалі більшою ревністю тягне й далі пізнавати Господа, ми маємо доказ зростання в благодаті.

36. Коли ми бачимо, що релігійна істина дедалі легше вражає й зворушує, оживляє й спонукає нас, і коли ми бачимо дедалі більшу гармонію в дії всіх наших сил — розумових, вольових і чуттєвих — у прийнятті всієї волі й провидіння Божого та в спочинку в них, хоч би якими гіркими вони були нині, — тоді ми маємо доказ, що зростаємо в благодаті.

37. Доказом дедалі більшої відповідності Богові, а отже, і зростання в Його ласці, є дедалі більша ревність за честь Божу, за чистоту й честь Його церкви, за права Бога і за права всіх людей.

VII. Як зростати в благодаті.

1. Виконуйте умови, про які йшлося в четвертому розділі цієї лекції. Мені не треба їх повторювати.

2. Пам’ятайте, що кожен крок поступу треба робити вірою, а не ділами. Помилка, якої в цьому питанні припустилися деякі добрі люди, справді вражає. Доктор Чалмерс стверджує, що освятитися можна, працюючи задля цього. Кілька років тому доктор Понд видав брошуру, у якій став у цьому питанні на бік доктора Чалмерса і стверджував, що ідея освячення вірою — безглуздя. Справді, майже повсюдно заведено зображати зростання в благодаті як вироблення звичок послуху Богові. Отож дуже дивно, що стільки добрих людей впало в цю помилку. Насправді ж кожен крок поступу в християнському житті робиться через нове й повніше привласнення Христа вірою, через повніше хрещення Святим Духом. Коли наші слабкості, немочі, гріхи, що нас обсідають, і потреби відкриваються нам через спокуси, крізь які ми проходимо, наша єдина дієва допомога — у Христі, і ми зростаємо лише тоді, коли крок за кроком повніше привласнюємо Його в тому чи іншому стосунку і повніше «одягаємося Ним». Що більше ми спорожняємося від покладання на себе, що більше зрікаємося й відкидаємо всяку надію виробити святі звички якимось нашим послухом і що глибших хрещень Святим Духом ми досягаємо вірою, і що повніше одягаємося в Господа Ісуса Христа — і в більшій кількості стосунків Його служіння, — то швидше ми зростаємо в Божій ласці. Ніщо не може бути помилковішим і небезпечнішим за загальноприйняте уявлення про зростання в благодаті через вироблення святих звичок. Лише вчинками віри ми привласнюємо Христа, і ми так само справді освячуємося вірою, як і виправдовуємося вірою. У своєму «Систематичному богослов’ї», вказуючи умови повного, або сталого, освячення, я, як уже казав, розглянув близько шістдесяти стосунків служіння Христа і там наполягав, як наполягаю й тут, що зростання у святості, а отже, і в Божій ласці, досягається лише новим, повнішим і глибшим привласненням Христа в усіх цих стосунках Його служіння. Якщо ви хочете зростати в благодаті, ви мусите робити це вірою. Ви мусите молитися з вірою про Святого Духа. Ви мусите привласнювати Христа й одягатися в Нього через Святого Духа. На кожному кроці вперед ви мусите мати нове помазання Святим Духом через віру.

ЗАУВАЖЕННЯ

1. З цієї теми ми бачимо, як надзвичайно важливо правильно навчати новонавернених. У багатьох випадках вони отримують дуже мало настанов, що відповідали б їхньому досвідові та рівню християнського розуміння. Дехто так розуміє вчення про витривалість святих, що вважає, ніби немовлята у Христі виростуть без догляду й без того щирого молока слова, яким вони мусять зростати. Інші, вважаючи само собою зрозумілим, що їм потрібні настанови, мимоволі дають їм хибні настанови: заохочують їх до зовнішньої й ревної праці, не надто дбаючи про зміцнення й розвиток їхнього внутрішнього життя. Вони не вчать їх, як привласнювати Христа й жити Ним як своїм життям, а постійно підганяють їх виконувати свій обов’язок, працювати для Бога, працювати для душ, — недостатньо закарбовуючи в них думку, що все їхнє діяння нічого не варте, якщо воно не походить від життя Божого в їхніх власних душах. Наслідок цього — метушлива зовнішня діяльність, тоді як внутрішнє духовне життя занепадає. Це неминуче закінчується огидою до власної бездушності й поверненням до апатії та недбальства.

2. Іноді помиляються в протилежному напрямку. Новонавернених навчають спочивати в Христі в такому сенсі, що вони переймають щось на кшталт квієтизму й антиномістської бездіяльності. Їх напучують виявляти віру, але не закарбовують у них глибоко переконання, що це мусить бути віра, яка діє, і діє любов’ю, яка очищує серце й перемагає світ. Наслідок такий: у вірі вони нічого не роблять. Грішникам дозволяють і далі спати й іти до пекла просто посеред них, а вони не докладають жодних зусиль, щоб їх спасти.

3. Ми бачимо, як важливо мати служителів, помазаних Святим Духом. Найбільша потреба церкви — служителі, так глибоко помазані Святим Духом, щоб знали, як вести церкву вперед і вгору, до найповнішого розвитку християнської побожності. Щоб навчати новонавернених і підтримувати поступ церкви у святості, служитель мусить і сам поступати вперед. Він мусить бути справді живим християнином, що зростає. Я маю добрі підстави знати, що церкви в багатьох місцях глибоко страждають через брак живої побожності й зростання в їхніх служителів. Їхні служителі у своєму навчанні інтелектуальні, літературні, філософські, богословські, але їм прикро бракує помазання. Вони мають мало сили і перед Богом, і перед людьми. Вони певною мірою наставляють розум, але не задовольняють потреб серця. Новонавернені під їхньою проповіддю голодують. Вони проповідують інтелектуальне, а не духовне Євангеліє. Вони проповідують релігію як теорію, доктрину, філософію, а не як справжній живий досвід. Часто надзвичайно болісно слухати проповіді служителів, які явно не знають, що кажуть і що стверджують. Вони говорять про релігію як про внутрішнє почуття, а не як про сердечну відданість Богові; як про емоцію, почуття, а не як про всеосяжну й дієву любов, вольовий стан і поставу розуму, з якої неминуче випливає святе життя. Вони говорять про віру як про суто розумовий стан чи переконання, а не як про акт довіри й віддання всієї істоти на те, щоб чинити й терпіти всю волю Божу. Вони говорять про покаяння так, ніби це лише мимовільна скорбота за гріх. Вони не вчать, що покаяння — це зміна думки щодо Бога, зречення духу шукання свого й навернення всього розуму до Бога. Вони говорять про святість так, ніби це стан, цілком недосяжний у цьому житті. Справді, я кажу це з сумом, але мушу сказати: навчання, багатьох служителів — лише камінь спотикання для церкви. Під їхнім навчанням новонавернені не утверджуються і не можуть утвердитися в благодаті настільки, щоб бути дуже корисними чи жити так, щоб це робило честь Христові. Тільки подумайте: у дев’ятнадцятому столітті служителі проповідують новонаверненим, що в благодаті треба зростати ділами! Нехай дивуються з цього небо й земля! Такі вчителі самі не знають, як зростати в благодаті. Чи вважатимуть мене різким, якщо я скажу: «проводирі вони слїпі слїпих»?

4. Ми бачимо причину такого великого відступництва. Новонавернені, яких ведуть хибними настановами, звісно, відступатимуть. Якщо, з одного боку, їх змушують здобувати освячення ділами, їхні діла незабаром стануть мертвими ділами, а не плодом тієї віри, що діє любов’ю. Якщо ж, з іншого боку, їх напихають абстрактними поняттями й доктринами і вчать спочивати в антиномістській вірі, вони поринуть у млявість і бездіяльність. Я цілком переконаний, що майже в усіх випадках, коли після пробудження наставав згубний спад, це було через брак своєчасних і належних настанов. Але щоб бути своєчасними й належними, настанови мусять бути помазаними.

5. Духовні семінарії мусять приділяти незрівнянно більше уваги зростанню своїх студентів у благодаті. Їм потрібен викладач досвідного благочестя, який мав би досить досвіду й сили, щоб вести їх у ті вищі сфери християнського досвіду, без яких вони не зможуть вести церкву до перемоги. Дивовижно бачити, як мало зусиль докладають, щоб виховувати серце молодих людей, які готуються до служіння. У цьому мусить відбутися зміна. Як умову рукопокладення треба вимагати набагато вищого рівня християнського досвіду. Болісно бачити, як ретельно екзаменують людей щодо їхніх інтелектуальних досягнень, тоді як їхні розповіді про свій християнський досвід ледве дозволяють сподіватися, що вони взагалі навернені. Як сумно ставити таких молодих людей годувати церкву Божу. Як тужать старі християни, коли бачать, що поставлені провідники церкви Божої — лише духовні немовлята.

6. Я ніколи не був присутній на іспиті кандидата на рукопокладення, де від нього вимагали б чогось більшого, ніж простого доказу навернення. Я ніколи не чув, щоб їх розпитували про їхній поступ у християнському досвіді чи про їхню духовну здатність вести Боже стадо на зелені пасовиська й до тихих вод. Я ніколи не чув, щоб їх розпитували так, що виявлялося б бодай найменше уявлення про те, які духовні якості неодмінні для людини, що має стати провідником і духовним учителем церкви Божої. На те, щоб з’ясувати інтелектуальні досягнення кандидата, витрачають більше годин, ніж хвилин на те, щоб з’ясувати його духовні й досвідні досягнення. Увесь іспит ясно показує, що орган, який рукопокладає, надає дуже мало значення цій частині освіти служителя. Чи ж дивно, що церква Божа така слабка й безсила, коли її провідники й учителі — багато хто з них — лише діти в духовному пізнанні, а зрілий християнський досвід зовсім не вважають неодмінною частиною освіти служителя? Та це ж безмежно небезпечніше й безглуздіше, ніж доручити людям вести армію в поле, коли вони лише знають математику й ніколи не мали жодної підготовки чи досвіду у військовій справі.

І в цьому теж мусить відбутися велика зміна. Церкви повинні відмовлятися рукопокладати й приймати пасторів, доки не переконаються цілковито, що ті досягли значного поступу в християнському досвіді, щоб бути здатними вести церкву вперед і не давати їй заснути.

Вони повинні наполягати на вихованні його серця так само, як і його голови; на його здатності брати новонавернених і вести їх до тих глибоких переживань, які зроблять їх стійкими й дієвими працівниками в Божій справі. Подумайте лишень про духовні семінарії на кшталт тих, що їх очолювали доктор Чалмерс і доктор Понд, де провідників церкви Божої вчать, що освячення, тобто зростання в благодаті, досягається ділами, а не вірою. Не розповідайте про це в Гаті. Горе Сіонові, коли його великі й добрі мужі впадають у такі помилки!

КІНЕЦЬ.

Назад