Лекції про релігійні пробудження
Передмова лектора

Розділ 1 · 5 хв читання · 6 хв слухання

Передмова лектора

Нехай пам’ятають, що ці лекції були виголошені перед моєю власною громадою. Я взявся за них, не накресливши заздалегідь жодного плану чи начерку, і вів їх тиждень за тижнем так, як одна тема природно підводила до іншої і як, від лекції до лекції, я бачив, чого, здавалося, вимагав стан нашого народу.

Я погодився, щоб редактор «Євангеліста» записував їх на власну відповідальність, бо він вважав, що це може пробудити глибший інтерес до його газети й збільшити її користь. А що тепер я пастор і не маю достатньо здоров’я, щоб трудитися як євангеліст, і що Главі Церкви було вгодно дати мені певний досвід у релігійних пробудженнях, я подумав, що, виконуючи пасторську працю у власній церкві, я, можливо, зможу в такий спосіб хоч трохи прислужитися церквам в інших краях.

Особливу спонуку до цього я знайшов у тому, що, повернувшись із Середземномор’я, я з болем дізнався, що дух пробудження в Сполучених Штатах дуже занепав і що повсюди загрозливо панує дух чвар і суперечок.

Особливі обставини церкви й стан пробуджень були такі, що неминуче змусили мене обговорити деякі питання, яких я охоче уникнув би, якби такий пропуск узгоджувався з моїм головним задумом — достукатися до церкви й розбудити її, коли вона швидко осідала на свої дріжджі.

Я далекий від того, щоб претендувати на непогрішність у цьому чи будь-якому іншому питанні. Я виклав власні погляди, наскільки встиг, не вдаючи, ніби вичерпав тему або висловився якнайкраще щодо питань, які розглядав.

Я надто добре знаю стан церкви, а надто стан деяких її служителів, щоб сподіватися уникнути осуду. Я вважав себе зобов’язаним сказати дещо, що, боюся, не завжди буде сприйняте так доброзичливо, як було задумане. Але хоч би яким був наслідок того, що я сказав правду щодо декого, я маю підстави вірити, що переважна більшість людей молитви прийме сказане мною й матиме з нього користь.

Я добре усвідомлюю, що сказане мною про молитву не буде зрозуміле й прийняте певною частиною церкви, і все, що я можу сказати, — це: «Хто має уші слухати, нехай слухає».

Ще донедавна я й гадки не мав, що ці лекції в такому чи будь-якому іншому вигляді коли-небудь стануть книжкою; але наполегливі прохання видати їх окремим томом і те, що мене неодноразово запевняли, що читання їх у «Євангелісті» Бог визнав і благословив для оживлення окремих людей і церков і що воно привело до навернення багатьох грішників, спонукали мене погодитися на їх видання в цьому недосконалому вигляді.

Репортерові загалом вдалося передати начерк лекцій такими, якими їх було виголошено. Однак його запис здебільшого становив не більше ніж повний кістяк того, що тоді було сказано на цю тему. Віддаючи належне репортерові, скажу, що, читаючи його звіти в газеті, я — хоч і траплялися деякі помилки й непорозуміння — дивувався, як він без стенографії зміг так близько передати мою думку.

Літературних достоїнств вони не мають жодних і на них не претендують. Я зовсім не мав на меті виголошувати вишукані лекції. Це були мої найпростіші бесіди п’ятничних вечорів, і моєю великою — можу додати, єдиною — метою було, щоб їх зрозуміли й відчули.

Виправляючи лекції для окремого тому, я не мав часу, та й не вважали за доцільне переробляти їх і змінювати стиль, у якому їх записано. У небагатьох випадках я змінив формулювання, коли думку було висловлено дуже незграбно або коли не передано правильної ідеї. Але майже скрізь я залишив речення такими, як їх записано, коли думку було висловлено ясно, хоч стиль і можна було б поліпшити виправленнями. Це були записи редактора, і такими вони мусять вийти до читачів, з тими невеликими доповненнями й змінами, які я встиг зробити. Якби я міг написати їх повністю, не сумніваюся, що багатьом читачам вони були б приємніші. Але це було неможливо, і залишалося одне з двох: або дати їх людям такими, як вони є, або зовсім не дозволити їм вийти окремим томом. Мені шкода, що це не кращі лекції і що вони не мають привабливішої форми; але я зробив, що міг, за цих обставин; і оскільки багато тих, кого я люблю і кому радо догоджаю й кого шаную, бажають їх мати, хай навіть у цьому недосконалому вигляді, — вони мусять їх отримати.

Ч. Ґ. ФІННІ.

Прочитавши наведену вище передмову, читач отримає ключ до того часу й тих обставин, які привели до виголошення й видання цих лекцій. Переглядаючи їх для нового видання, я зробив небагато: подекуди виправив формулювання, додав кілька приміток і замінив дві останні лекції новими, написаними на ті самі тексти й підготовленими спеціально для цього видання. Ці лекції відрізняються від курсу, який я читаю своєму богословському класові на ту саму тему. Той курс я, можливо, опублікую ще до своєї смерті. Ці лекції перекладено валлійською та французькою мовами, і вони дуже широко поширилися всюди, де розуміють англійську чи котрусь із цих мов. Одне лондонське видавництво надрукувало 80 000 примірників англійською. Вони й досі в наборі й продаються в Європі, і я маю велику втіху знати, що вони стали великим благословенням для тисяч душ. Тому я не вважав за мудре переробляти їх заради привабливішої форми. Бог визнав і благословив читання їх такими, якими вони були, і, за винятком згаданих вище змін, я передаю їх нинішньому й прийдешнім поколінням. Якщо читач прочитає й запам’ятає попередню передмову, він зрозуміє, що я сказав про церкву й деяких служителів і чому я це сказав. Благаю своїх братів не сприймати сказаного мною за зле, а радше бути певними, що кожне речення промовлене з любов’ю, а часто — з сумним серцем. Нехай Бог і далі посилає Своє благословення на читання цих лекцій.

АВТОР.

ОБЕРЛІНСЬКИЙ КОЛЕДЖ, 22 жовт. 1868 р.

Ви завершили: Передмова лектора

Далі